8 Листопада, 2021

Найкращий гендель усіх часів і народів

– Пані та панове, наш корабель зараз зробить вимушену зупинку, просимо вибачення за незручності. Ми наближаємося до типової космічної АЗС, де ви можете розім’яти ноги, добре пожерти та зняти собі симпатичну дівку на ті кілька годин, поки наш човник набиватимуть новими паливними стрижнями. Починаю зворотній відлік стикування. Десять, дев’ять, вісім…

– Ти шо виробляєш? Який зворотній відлік?! – до кокпіту влетів кремезний чоловік середнього віку з розкішними вусами. Зиркнув на приладову панель. – У мене мало серце не стало. Нам же ще хвилин десять до стиковки.

Хлопець у капітанському кріслі зареготав та вимкнув гучномовець.

– Акіо, чорти б тебе вхопили, ти ж мав просто слідкувати за автопілотом, – все ще хапаючи ротом повітря, продовжив вусань.

– Хто тобі сказав, що я не слідкую? – хлопець тріпнув чубом і провів рукою над панеллю: – Диви, індикаторі зелені.

– Та дивлюсь. Колись ти таки провтикаєш щось серйозне і я не хочу, щоб це сталося на моєму човнику.

– Take it easy, капітане. Хіба я коли лажав?

– Поки що ні, – пробурчав чоловік. – Ану злазь з мого місця.

Акіо підскочив і тут же впав у крісло другого пілота, воно аж рипнуло. Веселощі знову зійшли хлопцю з рук – капітан Василь Котик ставився до нього як до власного сина, тож довгі тижні робочих польотів майже ніколи не були нудними.

Дуркування з гучномовцем по суті правильно відображало дійсність – вантажна тартана наближалася до невеликої космічної автозаправної станції, де у пілотів було кілька годин дозвілля, поки роботи-заправники поміняють відпрацьовані паливні стрижні на нові. На станції були генделі, готелі і борделі, й усі заклади користувались однаковою популярністю у пілотів-далекобійників.

Десять хвилин минули швидко – корабель м’яко торкнувся причальної щогли, двигуни вимкнулися і на екрані висвітлився стандартний запит щодо транспортування живих розумних істот на борт станції. Котик підтвердив транспортування і до шлюзової камери тартани потягся герметичний рукав. За мить перехід був готовий і капітан з помічником пішли на станцію.

Зовні космічна АЗС нагадувала невдалу гру у дженгу, яка стала лялькою вуду – хаотичне нагромадження блоків, з яких увсебіч стирчали причальні щогли. Всередині теж ніщо не нагадувало, що у живих істот окрім базових фізіологічних потреб є ще й естетичні почуття. Правда, не у всіх істот галактики ці почуття дійсно були. Але все ж переважна більшість була здатна розрізняти гарне й потворне. У далекобійників ця здатність атрофувалась.

Василь та Акіо вийшли із переходу, що нагадував тунель у потойбіччя, пройшлися довгим коридором, до стелі якого були прилаштовані зв’язки дротів без жодної ізоляції, та нарешті потрапили у загальний зал модулю, де реклама закладів дозвілля мерехтіла, блимала, спалахувала усіма кольорами спектру, звала, запрошувала, верещала, тобто їла очі та зводила з розуму після тижнів, проведених у тиші польоту. До неї долучався гул десятків голосів пілотів та пасажирів, чиї кораблі стояли біля причальних щогл.

– Куди? – Василь оглядав найближчі рекламні банери. На цій конкретній станції він бував не часто і кожного разу його тут зустрічали нові заклади, але зі знайомими барменами та повіями.

– Їсти!

– У тебе завжди тільки один варіант дозвілля. Чому ти досі худий як тріска? – Капітан погладив своє черевця, яке вже починало проглядатися під сорочкою.

– Магія! – підморгнув хлопець.

– І як ти їси всю цю гидоту? – пробурчав чоловік і рушив у бік найближчого генделя, де можна було нажертися в усіх сенсах – і поїсти, і напитися в дим. Сам він волів піти в перший-ліпший готель, аби тільки там було масажне ліжко, але Акіо мав якусь вроджену здатність потрапляти в неприємності, тож залишати його наодинці з натовпом напівлегальних пілотів та контрабандистів Василь не збирався.

– Котику! Зайчику! – раптом пролунано збоку.

Капітан Котик крутнувся і потрапив в обійми лисого здорованя.

– Йди до біса, Зореславе! – Василь випручався з міцної хватки.

– Туди ще встигну. Ходімо краще жерти!

– І ти туди ж, – простогнав Котик, а Акіо аж засяяв.

– Не бурчи, я ж знаю, як ти любиш вишукану кухню заправних станцій, – реготнув здоровань. – Але слухай, мені казали, тут зараз реально є місце, де їжу не хочеться виблювати відразу після того, як її зжер. “Корчма” називається. Вона в іншому блоці. Ходімо! Розкажеш, яким вітром тебе сюди занесло.

Якщо колись у когось і бували свої власні плани, то після зустрічі з Зореславом залишались лише плани Зореслава, але вони на диво завжди приносили якщо не практичну користь, то хоча б задоволення, тож ніхто особливо й не заперечував, коли двометровий лисий чоловік очолював компанію.

Ще один коридор, потім ліфт з величезними нашкрябаними літерами “лайно”. Пілоти мовчки пораділи, що це всього лише напис, а не справжня купа екскрементів – публіка на станції справляла враження таких істот, що могли й залишити свої відходи в закутку чи ліфті. Але, на щастя, на АЗС було хаотично, гамірно, несмачно, дешево, часто незаконно, але чисто.

Загальний зал іншого модуля теж був яскравим та шумним. Зореслав зі своїх двох метрів першим побачив вивіску “Корчми” і потягнув друзів туди. Широкі двері закладу прикрашали тривимірні наліпки різної їжі та напоїв, настільки реалістичних, що навіть Василю захотілося їсти. Акіо ткнув панель і двері від’їхали вбік, пропускаючи нових відвідувачів.

Щойно пілоти переступили поріг, їх оповила тиша. Після галасу загального залу барабанні перетинки відмовлялись реагувати на звуки тихої музики та нечисленних розмов, що лунали в обідній залі. Світлі стіни, невеличкі вікна з фіранками, столики зі скатертинами – заклад виглядав не як гендель на космічній станції для далекобійників, а як милий сімейний ресторанчик на поверхні заможної планети.

Зореслав потягнув ошелешених друзів до вільного столика. Тільки вони всілися, перед кожним спалахнуло голографічне меню.

– Що таке борщ? – прошепотів Акіо.

– Рідка страва з овочів та м’яса, – прочитав Зореслав, розгорнувши опис.

– Смакота – ось ще таке борщ! – заговорив Василь. – Мати мені його готувала. Ароматний, наваристий, ситний. Ти їси його ложка за ложкою, жуєш м’ясо, буряк, картоплю і разом з кисло-солодким смаком починаєш відчувати любов Духу Всесвіту. Наче ти не напихаєш черево, а молишся і отримуєш відповідь.

Зореслав мало не хвилину витріщався на свого друга, а потім скептично гмикнув і продовжив гортати меню. Усі так захопилися читанням, що не помітили, як до столику підійшла офіціантка – середнього віку невисока пишногруда жіночка.

– Вибрали щось, котики?

Усі троє стрепенулися. Зореслав опам’ятався першим, гепнув по столу кулаком і голосно зареготав.

– Тихо, здорованю. У мене тут поводяться чемно, – застерігла жіночка і поклала руку на бластер на поясі. – А то замість наїдків до вашого столу я тебе звідси винесу.

– Виходь за мене заміж, красуне! Обожнюю небезпечних жінок! – підморгнув Зореслав, але сміятися перестав і навіть стишив голос.

– Ставай у чергу, любчику. Мене звати Галина, я тут господиня і таких як ти у мене сотня щодня. Чого реготав, мов дурний?

– Бо моє прізвище – Котик, – заговорив Василь. – Скажіть, це ж українська кухня, я правий?

– На всі сто. Мої предки були з України і всі мої рецепти оригінальні, хіба що трохи підлаштовані під сучасність. Але смак залишився таким же божественим, як і на старій Землі.

– Ми будемо борщ з пампушками, сало з часничком, крученики, мазурики, деруни зі сметаною, а ще млинці і вергуни, – замовив Василь, відторохтівши назви страв скоромовкою.

– Ви не лопнете, зайчики?

– Вони точно ні, – Котик показав на друзів та усміхнувся.

– Зараз все буде. І попити принесу.

Галина пішла на кухню, Зореслав захоплено витріщався їй услід, Василь занурився у спогади, а Акіо крутив головою, намагаючись роздивитись все і всіх. Навіть без смакових вражень “Корчма” перевершила сподівання пілотів, які звикли їсти для того, щоб втамувати голод, а не для того, щоб отримувати насолоду в процесі.

– Знаєте, останньою стравою за старовинним рецептом, яку я їв, були якісь кислі щі, – заговорив Зореслав. – Це було в якомусь генделі, який хвалився шануванням давніх коренів, я забув, в якому саме, але там в назві точно було щось про велич.

Котик гмикнув, але тихенько, щоб не порушувати атмосфери та не гнівити господиню з бластером.

Над головами пливла музика і запаморочливі аромати. За вікнами буяла зелень, погойдувалися від вітру якісь червоні квіти і швидко забувалося, що це лише голографічна проекція і якщо довго дивитися в одне вікно, можна помітити повтори. Довго туди ніхто й не дивився, але сама наявність цих головікон змушувала почуватися достойним членом суспільства, а не напівлегальним фрахтівником, що не має соціальних гарантій, а інколи і грошей на нормальну їжу.

Молоденька офіціантка принесла три келишки і пляшку чогось золотавого:

– Я Тетяна. Матуся сказала, ви в нас вперше. Ось, спробуйте. Це медовуха. Не дуже міцна, але смачнюща.

Зореслав скептично оглянув келишок та розлив напій. Друзі випили. Гаряча хвиля прокотилась тілом, забризкавши солодким смаком усі органи чуття. Чи не вперше в житті чоловіки не спішили наливати другу, а завмерли, виловлюючи аромати, що розтікались тілом. Тим часом Тетяна почала приносити наїдки і час для трьох друзів зупинився. Ані Зореслав, ані Акіо ніколи не пробували страв української кухні, а Василь був на подібному бенкеті так давно, що смаки перетворились у неясні спогади, тож кожний шматочок смакував по-особливому. Офіціанти тільки й встигали забирати порожні тарілки та приносити нові наїдки.

– Ясно-красно! Як же смачно! – вигукнув Зореслав, переставши нарешті безперервно жувати.

Невисокий худий чоловік за сусіднім столиком посміхнувся і підняв свій келих:

– За найкращий гендель усіх часів і народів! Будьмо!

– Будьмо! – залунано звідусіль.

Суворі чоловіки та жінки, що заробляли на життя монотонною, а часто ще й небезпечною працею, посміхалися і салютували одне одному, ніби були давніми знайомими, а світ за межами “Корчми” був безпечним і справедливим до кожної живої істоти. З кухонних дверей вигулькнула Галина, оцінила причину галасу і, посміхнувшись, знову зникла на кухні. Ніхто не помітив, як жінка змахнула непрохану сльозу розчулення.

Тетяна принесла миску вергунів та глечик з узваром. Василь наважився поставити питання, яке муляло йому з самої появи в цьому закладі:

– Панночко, відкрийте ваш секрет – як така смачна їжа може бути по кишені нам, простим пілотам?

– Та їжа як їжа. Просто матуся з тіточками готує її з любов’ю та повагою. Вона каже, що всі істоти заслуговують на повагу. Хіба ж це не так?

Дівчина пішла, а капітан Котик задумався. Оці головікна точно не дорожчі за голографічні плакати з напівголими дівками та хлопами, що висять у кожному генделі тут, на станції. Скільки коштує тонна буряків, чоловік не знав, але виразно пригадав смак тушкованих овочів, які можна замовити усюди, де подавали їжу, а не тільки бухло. Той смак хотілося забути. Що ж це виходить – інгредієнти ті самі, але фінальний результат дуже різниться. Може й справді уся справа у повазі до клієнтів?

Із задуми чоловіка вивів тихий голос Акіо:

– Капітане, у нас проблема.

– Ти не пожартував про Г’юстон, – зауважив Котик. – Значить, справа серйозна. Кажи.

– Я щось відчуваю. Щось недобре. Направлене сюди.

– Що ти відчуваєш, малий? – долучився до розмови Зореслав. – Сходи у нужник та звільнись від відчуттів!

– Помовч, – махнув рукою на здорованя Василь і пояснив: – Акіо – емпат.

– Срака мотика! Не знав!

– Та я не волаю про це на кожному кроці, – знітився хлопець. – Мене хотіли продати якомусь царю, ну щоб я став придворним емпатом та ловив усяких там шпигунів та ворогів, але це ж бісове рабство! Я втік з дому.

– Ох малий… – Зореслав поклав руку на плече хлопця. Це мав бути дружній жест пітримки, але під важкою кінцівкою здорованя аж рипнув стілець. – Але як ти все вивозиш? Тут же постійно хтось хоче когось намахати чи пришити.

– Та це як фоновий білий шум, – стенув плечима хлопець. – Я звик. Усі тут просто шукають вигоду, не вкладаючи у свої дії сильні емоції. Тому мені не складно відключитись.

– Але зараз щось не так?

– Ні. Тобто так. Дуже не так. Хтось хоче, щоб це місце зникло, а усі істоти тут вмерли жахливою смертю. Це така концентрована ненависть. Мене аж нудить. Це… – хлопець прислухався до відчуттів і сам собі не повірив. – Заздрість?

Акіо зіщулився на стільці та опустив голову. Василь підійшов до нього, нахилився і обережно взяв за плечі:

– Хлопче, зосередься. Далеко?

– Га?

– Оця ненависть, що ти її чуєш, далеко?

– Ні, – схлипнув. – Була далеко. Була фоном. А тепер все ближче. Я не знаю. П’ять хвилин.

Василь стиха лайнувся і озирнувся. Відвідувачі смакували розкішні страви, неголосно перемовлялись чи сито розвалились на стільцях, позираючи на годинник в очікуванні свого часу злітати зі станції. Безпечна тиха гавань на противагу решті світу. І зараз хтось з цієї решти йшов сюди з недобрими намірами.

Капітан Котик рішучо попрямував до шинквасу, за яким стояла Галина, навалився на стійку, щоб бути якомога ближче до хазяйки і тихенько заговорив:

– Не вважайте мене божевільним, будь ласка, але вам загрожує небезпека. І дуже скоро. Я не знаю, що це, може, конкуренти. Але сюди суне лихо.

Жінка скептично повела бровою, оцінюючи ступінь сп’яніння клієнта. Зазвичай після медовухи пілоти пропонували усамітнитись в найближчому готелі. Господиня не могла втямити, що це було зараз: загравання, погрози чи п’яна маячня.

Поки вона вагалась, Зореслав підвів до шинквасу Акіо, який уже ледве волочив ноги і відчутно тремтів.

– Вбивати. Вони хочуть вбивати, – простогнав хлопець.

– Він емпат, – почав пояснювати Василь. – Відчуває дуже сильну загрозу, направлену на це місце. Дуже сильну і дуже близько.

Галина ще мить роздивлялась напівпритомного хлопця та спанчеличеного лисого здорованя, а потім кинулась до приладової панелі, увімкнула гучномовець замість музики і скомандувала:

– Всі на вихід! Геть звідси! Зараз тут буде стрілянина. Кому дорога його шкура – вимітайтесь!

Навчені гірким досвідом пілоти посхоплювались з місць. Кілька кинулось до дверей, ще кілька  – на кухню. Інші почали безладно озиратись, стискаючи свої бластери. Майже у кожного на цій станції завжди з собою була зброя. Не те, щоб її часто пускали в діло, але сама наявність кобури на поясі слугувала запобіжником у конфліктних ситуаціях. Минуло не більше кількох ударів серця, як двері відчинилися і до корчми ввалилися з десяток людей. Ті, хто тікав, стикнулись з ними ніс у ніс.

– Ах ти ж стерво! Це в тебе я їв ті бісові щі! – Заволав Зореслав, вказуючи на жінку з гурту новоприбулих. – А потім ти намахала мене з випивкою!

Жінка вишкірилась і вихопила бластер. Спрацювали рефлекси і лисий здоровань гепнувся за шинквас, не чекаючи відповіді на своє звинувачення. Там же опинився і Василь, потягнувши за собою Акіо. Незнайомці схопились за зброю і почали хаотично палити. Зчинився ґвалт, люди падали, перевертали столи і ховались за ними, хтось щось кричав, хтось уже стогнав, стріляли усі й у всіх.

Раптом запанувала тиша. Нападники втекли, отримавши несподівану відсіч, ще й залишили кількох своїх товаришів валятися біля дверей. Один з них застогнав і заворушився. До нього підскочив той худий чоловік, що проголосив був тост на честь найкращого генделя, придивився і копнув ногою.

– Жити буде! – оголосив на весь зал, а потім нахилився до пораненого і просичав: – Я тебе впізнав. Вставай і вали звідси. І перекажи своїм дружкам, щоб “Корчму” не чіпали. Ясно? Хоч одна ваша пика тут з’явиться, я підірву вашу орбітальну базу до бісової матері.

Горе-нападник сяк-так підвівся, тримаючись за прострілену руку, щось пробурмотів і пошкандибав за двері, а худий чоловік крикнув у залу:

– Галюсю, золотце, ти жива?

– Та жива, що мені станеться, – встала з-за шинквасу господиня.

– От і добре. Шкода було б втрачати найкращий гендель усіх часів і народів. Я нагляну, щоб ці шмарклі Духу Всесвіту до тебе більше не лізли.

– Дякую, дорогенький. Що б я без тебе робила.

– Перестріляла б їх усіх по одному, – реготнув чоловік і вийшов. За ним хутко вискочили ще п’ятеро чи шестеро.

Чоловіки і жінки потроху підводилися, оглядали себе і своїх супутників. Впевнившись, що всі в порядку, потяглися до виходу. Поранені залишались лежати чи сидіти, чекаючи на допомогу. Голограми у віконцях погасли, фіранки зяяли пропаленими дірками, пляшки за стійкою шинквасу геть всі були побиті.

– Якби вони спочатку кинули сюди гранату, нам настав би капець, – зауважив Зореслав, уважно обдивляюсь пошкодження.

– Якби вони реально вміли воювати, усій галактиці настав би капець, – відрубала Галина. – Їх же до біса багато. Але це так, шмаркачі з бластерами. У них тут генделик неподалік був. Так туди ж ніхто не ходив, хіба тільки щоб швидко напитися у смерть.

– Мамо! – З кухні вилетіла Тетяна. Галина пригорнула дочку. Дівчина схлипнула, але витерла очі і пішла піднімати розкидані стільці.

– Чуєш, Галю, у тебе найкращий заклад для перестрілок, – почулось десь з зали. Говорила дівчина з пишною копицею зеленого волосся. – Столи куленепробивні!

– Та ясно! – відгукнулась господиня закладу. – Коли в тебе такі прибацані сусіди, треба бути до всього готовою. – Галина зробила паузу, щоб набрати повітря. – Так, на сьогодні ми зачинені. Я дякую усім, хто витягнув свою зброю за мою корчму. Усім безкоштовна випивка наступного разу! – гукнула жінка і додала, зиркнувши на потрощені пляшки: – Коли відновлю запаси.

Відчинились двері, пропускаючи всередину медиків, які миттю оцінили ситуацію і кинулись до поранених. Поліції на АЗС зазвичай не було. Люди та інші істоти вирішували конфлікти самі, без третьої сторони.

– Не знаю, чи готовий я вмирати за той борщ, але пристрелити парочку гівнюків заради нього можу з радістю! – Якось аж надто радісно пробасив Зореслав.

– Ми можемо щось для вас зараз зробити? – звернувся Василь до Галини.

– Ви зробили достатньо, – кивнула жінка на бластер у руці капітана і допомогла піднятися Акіо, який все ще мав причмелений вигляд. – Як ти, сонечко? Живий? От і добре. Зараз поприбираємо і все буде гаразд. Ви ж чули Сашка – більше ці шмаркачі сюди не посунуть. Вони знають, кого боятися в цій частині галактики.

– Ви неймовірна жінка! Нагадали мені мою бабусю, теж з українським корінням, – зізнався Василь. – Вона так само вміла захищати своє і смачно годувати.

– Козацькому роду нема переводу! В усі часи і в усіх куточках галактики, – підморгнула Галина і пішла допомагати медикам.