Шинок пані Д.

Він не пам`ятав, як опинився на цій вулиці. Здавалося, ноги самі вивели його. Звернув кудись, щодуху тікаючи, і не помітив, як пройшов крізь арку між будинками. Зробив ще декілька кроків, аж поки раптове пронизливе каркання не привело його до тями, й Гриша зупинився, знервовано роззирнувшись довкола. Місцевість була йому незнайомою. Раніше в цю частину Києва він точно не забрідав. Вимощена бруківкою вузька вулиця з обох боків була оточена невисокими старезними будинками. Деякі з них, здавалося, задихалися від густого плющу, що міцно обіймав їх, ніби давніх друзів. На невеликому дитячому майданчику сама по собі похитувалася гойдалка, тихо поскрипуючи. Трохи далі самотньо стирчав кривуватий вказівник, напис на якому світився у темряві. «Вулиця Паралельна».

Ворона голосно каркнула ще раз, і Гриша пошукав її очима. Майже зливаючись із густою темрявою, вона сиділа на ліхтарі. Ліхтар був таким само химерним, як і усе тут. Продовгуватий й оздоблений візерунками, він ледь-ледь світився і тихо шипів. Та ні – зовсім не тихо, зненацька з подивом зауважив чоловік, нашорошивши вуха.

–         Гриишшшааа. – звуки нагадували одночасно сичання якогось птаха й людський голос.

–         Грииишшшаа. – ліхтар зашипів гучніше, і за мить до нього доєдналися інші ліхтарі на цій вулиці, по черзі вмикаючись.

За хвилину шипіння стало настільки гучним, що Гриша вже не міг чути власних думок, і, схопившись за голову, прагнув лише одного – вгамувати біль, що розривав голову зсередини.

Чоловік заворожено поплентався за голосом, не помітивши, як у арці позаду нього ледь чутно клацнули двері, ніби відрізаючи цю вулицю від зовнішнього світу.  Ліхтарі підморгували йому своїми жовтуватими очицями й продовжували кликати, заманюючи вглиб вулиці.

Деякий час Гриша йшов повз однакові старі будинки, аж поки вулиця не вийшла у глухий кут.  Увагу чоловіка привернув один з будинків. Здавалося, ліхтарі спрямовували його саме до нього.

Будівля разюче відрізнялася від інших на цій вулиці. Не менш стара, проте вифарбувана у яскраво-жовтий колір, підсвічена десятком дрібних різнокольорових гірлянд, що обплітали її дах, вона ніби всміхалася й манила до себе.  Широкі двері були зеленими й трохи потрісканими, очевидно, від старості, та мали ручку у формі людської руки. Над дверима висіла трохи перекособочена дерев`яна вивіска з написом «Шинок пані Д.».

Шепіт зненацька став таким голосним, що Гриші запаморочилося в голові. Від шинку чомусь віяло теплом, тож ноги чоловіка самі направилися до будівлі. Схопившись за чудернацьку ручку, він потяг двері на себе.

Як тільки чоловік опинився всередині, голоси у його голові враз зникли.

У шинку панувала напівтемрява й було мало людей. За шинквасом стояла літня жінка у зношеному заплямованому фартушку, абияк пов`язаному поверх тьмяної сірої сукні, і протирала дерев`яну поверхню сухою ганчіркою. У дальньому від дверей кутку сидів лисий чоловік поважного віку із великим черевом, щось тихо попиваючи. За іншим столиком рудоволоса молода жінка наминала голубці. Дівчинка років чотирнадцяти з чорним, як вороняче крило, волоссям підмітала підлогу, а молодий хлопець задумливо туди-сюди водив ложкою у тарілці.

Почувши, що зайшов новий відвідувач, шинкарка підняла голову, і враз на її обличчі з`явилася посмішка.

–         О, Григорію! Я на вас вже зачекалася. Проходьте-проходьте, чого ви там стовбичите?

Чоловік мимоволі здригнувся від тону, яким вона промовила його ім`я. Він повільно наблизився, не зводячи з неї підозрілого погляду.

–         Сідайте-сідайте. – літня жінка вишкірилася, показавши свої жовтуваті криві зуби.

Стілець з`явився ніби нізвідки, і Гриша незчувся, як вже сидів за шинквасом. Стара тим часом дістала мутну склянку, протерла її ганчіркою й підморгнула чоловіку.

–         Довгувато добиралися, еге ж? Та воно й зрозуміло, мій шинок у особливому місці, сюди так просто не потрапиш.

–         То це ви та пані Д.? – поцікавився Гриша, і жінка лукаво всміхнулася.

–         Може і я, а може й ні. Хіба можна бути впевненим у тому, хто ти? – жінка запитливо поглянула на Гришу. –  Налити вам кисілю?

«Що це за шинок такий, що кисіль наливають?» – подумалося Гриші.

–         Файний шинок, і кисіль у нас файний. То будете? Недорого, всього вісім місяців.

–         Вісім місяців? – перепитав Гриша зачудовано.

Про себе Гриша вирішив, що називатиме жінку пані Д. Вона була схожа на власницю цього місця – така ж химерна, як і все довкола.

Пані Д. махнула ганчіркою, вказуючи на стіну, і чоловік простежив за її рукою поглядом. Над одним із пустих столиків, поруч з дверима з табличкою «ВЪХОДЪ У ПОВАРЬНЮ» висіла чимала дерев`яна дошка, трохи припорошена й обплетена павутиною. На ній великими літерами було вирізьблено наступне:

«Меню від пані Д.»

Борщ “Любовно-сімейний” – 6 місяців

Капусняк Золотий – 7 місяців

Голубці Працьовиті – 5 місяців

Вареники з гарним настроєм – 2 місяці

Вареники зі сметаною та здоров’ям – 12 місяців

Сало Студентське – 3 місяці

Котлета по-сюрпризівськи – 6 місяців

Узвар з краплинами молодості – 11 місяців

Кисіль із мрій – 8 місяців

Горілка “Душевна” – 5 місяців

Подарунковий сертифікат на вечерю – 9  місяців

Гриша здивовано витріщив очі. Химернішого меню він в житті не бачив!

–         І що означають оті місяці? – підозріло запитав він у пані Д.

–         Місяці означають місяці. – розвела руками жінка й почала протирати чергову склянку. – То як, Григорію, налити кисілю?

Помітивши, що чоловік продовжував дивитися на неї безтямним поглядом, вона зітхнула й розтовкмачила.

–         Страви чи напої в моєму шинку коштують не грошей, а місяців. Місяців життя. Хочеш випити кисіль з мрій – мусиш віддати мені вісім місяців свого життя.

Брови Гриші злетіли й ледь не загубилися у темній чуприні.

–         Це що, жарт якийсь? – недовірливо спитав він.

–         Ніякий не жарт. – пані Д. так сумно подивилася на чоловіка, ніби він цим питанням глибоко розчарував і навіть образив її.

–         І чим такі особливі ваші страви, що за них потрібно сплачувати життям? – вирішив уточнити Григорій.

Зненацька їхню розмову перервав молодий хлопець, що присунув до шинквасу, ледь стоячи на ногах.

–         Чуваче, а налий-но мені ще горілочки. – молодий хлопець прохально махнув старій рукою, трохи похитнувшись.

«Чуваче?». Гриша здивовано вирячився на хлопця. «Хіба він не бачить, що шинкарка – літня жінка?».

–         Ви впевнені? – перепитала його шинкарка, знімаючи з погнутого цвяшка металевий ключ. – Ви вже залишили в мене одинадцять місяців життя, і це тільки за один цей вечір.

–         Впевнений. – похмуро кивнув хлопець.

Пані Д. знизала плечима й нахилилася під стійку. За мить вона дістала чудернацьку довгу ручку і товстелезну потерту книгу, розгорнула її й зашурхотіла пожовклими сторінками.

–         Так-так, подивимось. – забурмотіла собі під носа і вигукнула, аж Гриша підскочив від несподіванки.

–         Є. Прошу, розписуйтесь ось тут. – жінка простягла хлопцю ручку, попередньо записавши щось у книзі. Той насуплено нахилився й черкнув підпис. Гриша здивовано спостерігав за тим, як ручка засвітилася червоним, і підсунувся ближче, зазираючи через плече хлопця. Усі написи у книзі були темно-вишневими.

–         Анічко, налий гостю горілки! – комусь гукнула пані Д., відібравши ручку й заховавши на місце книгу.

Гриша озирнувся і побачив, як дівчинка, що підмітала, відклала віник і зникла за дверима з написом  «ВЪХОДЪ У ПОВАРЬНЮ».

–         Повернімося до твого питання, Григорію. Чим такі особливі мої страви? Ну по-перше, вони українські, що саме по собі робить їх особливими. Але найголовніше – вони чарівні.

Помітивши недовірливий вираз на обличчі у чоловіка, пані Д. захихотіла.

–         Не віриш? А ти ще більш дивний, ніж я думала, Григорію. Ну добре, наприклад, ось цей хлопець, що підходив за горілкою. Його кинула дівчина, і в нього серце розбите, йому душа болить. А от вип`є він моєї «Душевної» – всі його душевні рани загояться.

Гриша скептично пхикнув.

–         Скажете теж, чарівна! Та такий ефект від будь-якої горілки!

–         Е ні. – заперечила стара й зітхнула. – Ну добре. Не віриш – не вір. Але будь певен, якщо з`їсти моїх голубців – миттю позбудешся усіх проблем з роботою. А якщо тебе тривожать родинні справи – найкращим рішенням буде мій борщ.

–         А якщо хочеш помолодшати, треба лише випити вашого узвару, заплативши за нього одинадцять місяців життя! – удаючи захоплення, підхопив Гриша.

–         Саме так. – вдоволено цмакнула пані Д. – Мій шинок  єдиний у своєму роді. Сюди навідуються люди з усіх усюд, щоб скуштувати щось з мого чарівного меню.

Гриша склав руки на грудях. Судячи з його виразу обличчя, чоловік зовсім не вірив словам літньої жінки.

–         Але просто так у цей шинок не потрапиш. До мене усіх доля приводить. – мудровано роз`яснила тим часом пані Д. – Усіх, кому я можу допомогти.

–         Допомогти? – уточнив Гриша. – То що, у всіх-всіх, хто сюди приходить, є якісь проблеми?

Чоловікові раптом пересохло у горлі. Чи не могла часом ця шинкарка дізнатись про його ситуацію?

–         Та у кожного з нас є проблеми. – стара гмикнула й, ніби відчувши, дістала з шафки карафку з водою. – Будете?

–         А за воду скільки місяців треба заплатити? – очікуючи якоїсь підстави, насторожено поцікавився Гриша.

Стара тоненько захихотіла й витерла ганчіркою краплинки поту, що виступили на лобі.

–         Григорію, ну якої ви думки про мене? – вона ображено надула губи. – Вода в мене безкоштовна й зовсім не чарівна.

Гриша мовчки протягнув стакан, і жінка налила йому трохи.

–         Чому ви вирішили відкрити шинок? – поцікавився чоловік, втупивши очі у мутну склянку й обережно надпивши.

–         А чом би й ні, не все ж ткацтвом займатися. – знову захихотіла пані Д. – Раніше у мене було своє ательє, але то було не так цікаво й доволі втомливо. А потім я випадково відкрила таємницю чарівної їжі, і подумала, чому б і ні? Тож тепер я маю ось це. – вона обвела рукою невелике приміщення.

–         І що, прибуткова справа? – Гриша сам не розумів, звідки у нього взявся інтерес до цього всього. Якась невідома сила нашіптувала йому запитання.

–         Дуже, любчику мій, дуже. – пані Д. змовницьки підморгнула, ніби їм обом було відомо щось, приховане від інших.

Вони замовкли, кожен розмірковуючи про своє. Гриша намагався зібрати думки докупи, але ніяк не виходило.

–         Проте годі балачок, час торкнутися нарешті вагомих справ. – раптом  якось возвеличено промовила пані Д., одразу ніби випроставшись й аж навіть трохи помолодшавши.  – Зараз дізнаєтесь, навіщо ви тут.

Гриша розкрив було рота, збираючись щось запитати, та шинкарка заперечливо захитала головою.

–         Нічого не кажіть, Григорію. Ходімо зі мною. – змовницьки приклала вона скрючений палець до тонких вуст. – Побачите усе на власні очі.

Старенька вийшла з-за шинквасу, й направилась до дверей з написом «ВЪХОДЪ У ПОВАРЬНЮ».

–         Анічко, підміни мене, я ненадовго відлучуся. – гукнула вона дівчинці, і відчинила двері.

Гриша прикипів до стільця, не в змозі зрушити з місця. Щось йому підказувало, що якщо він зайде у ті двері, то його життя зміниться назавжди. Саме час забратися геть з цього чудернацького шинка, геть від цієї божевільної старої. Але зсередини чоловіка розпирала цікавість – що там, за тими дверима? Гриша повільно встав, напружено розмірковуючи, що ж його робити.

–         Григорію, ну чого ви там топчетеся, ходіть вже сюди. – несхвально буркнула пані Д. чоловікові, озирнувшись, щоб поглянути на нього, й зникла за дверима.

Гриша підійшов і потягнув на себе ручку. З тихим скрипом двері відчинилися. Чоловік побачив довжелезну шафу з купою полиць, заповнених різноманітними мішками, ящиками та пляшками. Він увійшов усередину, зацікавлено роззираючись довкола. Шафа розташовувалася вздовж усіх стін, крім тієї, що мала двері. Пані Д. стояла біля одного з відділів шафи, схилившись над чимось. Гриша помітив ще одні двері – маленькі й вузькі.

–         Що це за місце? – запитав чоловік.

–         Тут я зберігаю магію. – мугикнула у відповідь старенька.

Гриша підозріло витріщився на мішки, які зовсім не виглядали магічними.

Шинкарка захихотіла.

–         Підходьте ближче, дурнику. Ось, дивіться. – вона розкрила один із мішків і занурила в нього руку. – Тут у мене зберігається гарний настрій для вареників. Бачите, який він сліпучо-золотавий? Значить свіженький.

Гриша недовірливо поглядав на блискучий порошок у долоні старої. Вона зсипала його назад, тяжко зітхнувши, і підійшла до іншого відділу шафки.

–         На жаль, ці вареники майже ніхто не купує, а шкода. Гарний настрій – запорука здорового й успішного життя. А тут у цих банках я зберігаю мрії – бачите як тріпочуть крилами?

Гриша пригледівся й з подивом помітив, що у банках повільно літають крихітні різнобарвні, схожі на квітки з крилами, штукенції.

–         Ще тут у ящиках є пластинки золота, у мішках поменше – маленькі круглі кульки здоров`я, а у пляшечках – молодість, настоянка праці й таке інше.

Пані Д. показувала Гриші різноманітні чудасії, аж раптом чоловік побачив ящик зі звичайнісінькою капустою.

–         А це що? – спитав він у старої.

–         Капуста. – спантеличено відповіла йому стара і враз розсміялася. – А-а, ви думали, що не побачите тут звичних вам продуктів? Ну ви даєте, Григорію. Звісно, і капуста для голубців та борщу, і картопля, і борошно – усе-усе теж тут.

Помітивши зацікавлений погляд Гриші, спрямований на маленькі двері, пані Д. поманила його пальцем.

–         Ходімо, я покажу вам, що там. – вона відчинила їх, і до Гриші долетіли смачні запахи.

Та кімната була значно меншою за попередню. Там стояв стіл, стілець,  крихітна шафка, щось схоже на холодильник, велика піч та плита, на якій щось булькало.

–         Саме тут я й готую свої чарівні страви. – пояснила шинкарка, самовдоволено всміхаючись. – До речі, уся магія працює лише з українськими стравами, вони ж бо одні з найдавніших у світі.

Гриша трохи розчаровано розглядав усе, бо після кімнати з мішками здоров`я та настоянками праці очікував чогось дивовижного.

–         Дайте сюди руку. – раптом сказала старенька, підійшовши до чоловіка упритул, й схопила його правицю своїми сухими й шершавими пальцями. Почала уважно розглядати лінії й схвально зацокала. – Прекрасно, просто прекрасно. Саме це я і відчувала. Я довго шукала когось такого ж, як я сама, Григорію. А потім знайшла вас. Ви будете моїм наступником, мені самій вже час на пенсію.

Гриша вже збирався перепитати, яким таким наступником він має бути, але не встиг цього зробити.

–         Пані Д., перепрошую. – несподівано двері прочинилися, всередину зазирнула Анічка. – Там до вас прийшов чоловік.

–         То розберися з ним сама, хіба не бачиш, що я зайнята? – невдоволено пробубніла літня жінка, роздратовано відмахнувшись.

–         Бачу, однак.. – дівчинка зам`ялася й прошепотіла. – Пані Д., це отой чоловік.

Анічка зробила наголос на слові отой, і, помітивши як враз загорілися очі старої, Гриша зрозумів, що дівчинці таки вдалося привернути увагу шинкарки.

–         Отой чоловік? – перепитала вона, і після схвального кивка Анічки її губи розтяглися у зловісній посмішці. – Чудово, дуже чудово, Григорію. Я вельми хотіла познайомити вас із ним.

Пані Д. махнула Гриші, даючи зрозуміти щоб йшов слідом, і вийшла з кімнати. Чоловік зацікавлено попрямував за нею.

У шинку стало зовсім малолюдно. Молодий хлопець і рудоволоса жінка, вочевидь, вже владнали усі свої проблеми й пішли. Залишився лише лисий чоловік, Анічка саме наливала йому ще узвару. Загадковий відвідувач сидів за шинквасом, закинувши ногу на ногу. Його обличчя наполовину приховувала широка чорна пов`язка. Вугільно-темне волосся було заплетене у тонку коротку косичку й оздоблене криваво-червоною стрічкою. Незвичним було його взуття – чорне у свіжих бордових плямах з дуже товстою підошвою й гострими шипами. З лівого вуха звисала сережка у формі черепа, а сам він щільно кутався у чорний плащ, ніби йому було холодно.

Побачивши пані Д., незнайомець вишкірився, оголивши свої сліпучо-білі зуби.

–         Як ся маєш, моя люба подруго? Бізнес йде погано, як бачу. Клієнтів геть мало. Все ще не хочеш пристати на мою пропозицію?

Стара захитала головою, пройшовши на своє місце.

–         Малий шибенику, ти думаєш, що зможеш провести мене? Та від твоєї пропозиції я втрачу більше, ніж отримаєш ти. – зауважила вона й докинула Гриші. – Та сядьте вже, Григорію, що ви такий нерозторопний?

Гриша з подивом помітив другий стілець, якого, як він був впевнений, раніше не було.

Таємний відвідувач тим часом почав стукати зубами.

–         Мерзнеш, голубчику? – сердечно поцікавилася пані Д., витягаючи з кишені ганчірку і беручи чергову склянку. – Ну воно й не дивно, у мене не таке пекло, як у твоєму царстві.

Стара голосно зайшлася сміхом, ніби дуже вдало пожартувала. Гриша тим часом безтямно переводив погляд з неї на незнайомця, не розуміючи жарту.

–         Ха-ха. – перекривив шинкарку чоловік з косичкою. – В нас, між іншим, теж перебої з теплом.

–         То може горілочки? Якраз зігрієшся. – пані Д. вже схопилася за ключ.

–         Вона мені ніяк не допоможе. – відмовився гість, спохмурнівши.

–         Точно, в тебе ж немає душі. Як я могла забути! – розреготалася стара, витираючи ганчіркою кутики очей, на яких від сміху виступили сльози.

Гриша спантеличено дивився на неї, нічого не розуміючи. Гість ще більше спохмурнів і почав вистукувати пальцями по дереву якийсь мотив.

–         Все? Посміялася? – його голос був сухим і трохи приглушеним. – Перейдемо до справи, в мене мало часу. Ваш з моїм братиком термін співпраці закінчився, і контракт потребує продовження. Я прийшов повторно оголосити тобі умови своєї пропозиції.

–         Я перепрошую. – несподівано в розмову втрутився ще один голос, дзвінкий та юний.

Гриша озирнувся через плече й побачив, як до шинквасу підходить підліток років вісімнадцяти, худий і з білявим густим волоссям.

–         Щось ви, здається, перебрали узвару, дорогенький. – стурбовано зиркнула на нього пані Д. – Ваша лисина геть зникла. Чи впізнає вас ваша дружина?

–         Моя дружина мене покинула. – з гіркотою сказав юнак, але враз бадьоро всміхнувся. – Дякую вам, дівчино. Після ваших страв мені набагато краще. Гарного вечора.

–         На все добре. – мугикнула стара.

Гриша провів юнака враженим поглядом. Невже це справді той лисий чоловік із черевом?! І чому він називає пані Д. дівчиною?!

–         А ви мені не вірили, Григорію. – лукаво мовила чоловіку шинкарка і повернулася до незнайомця. – Бачиш, дорогенький, корисна моя справа, клієнтам подобається. А ти все на свій темний бік мене обернути хочеш. Як цих людей травити можна? Недобра то справа, ой недобра. – захитала головою старенька.

–         Ну, ти знаєш, що якщо відійдеш від справ і не залишиш по собі наступника, то шинок все одно перепаде мені. Сама казала, що вже не хочеш ним займатися. – зауважив гість, знизавши плечима.

Здавалося, він вже трохи звик й зігрівся. Принаймні, його зуби більше не стукали один об одного.

–         Бо стара вже стала. Нічим займатись не хочу, відпочити кортить. – зітхнула пані Д. – Власне, тому доля й привела до мене Григорія.

Незнайомець скептично гмикнув. Гриша стрепенувся, почувши своє ім`я, і відволікся від роздумів про юнака.

–         Га? – перепитав він.

–         Не га, а знайомтеся. – стара махнула рукою на гостя. – це дон Діабло, прибув до мене з теплих країв. Діабло, це Григорій.

Дон Діабло привітально схилив голову й простяг руку Гриші. Той обережно її потиснув.

–         То що за один цей твій Григорій? – поцікавився Діабло.

Шинкарка відклала ганчірку і сперлася руками об шинквас.

–         Втомилася плести я, розумієш? – зітнула вона, її гострий погляд при цьому вперся у Гришу, і тому стало незатишно. – Втомилася людськими долями вертіти. Їжу, врешті-решт, готувати втомилася. Я ось вже двісті п`ятдесят років цим займаюся. Думаю, настав час мені передати мою справу наступнику. Григорій – підходяща людина. Лінія магії в нього доволі виразна.

Дон Діабло гмикнув, а Гриша спантеличено подивився на шинкарку.

–         Яка ще лінія магії? – стурбовано запитав він. Пані Д. все більше скидалася на божевільну, і чоловікові почало набридати усе те безглуздя, що відбувалося в цьому шинку.

Стара глибоко вдихнула.

–         Лінія, що проходить крізь вашу долоню, Григорію. Від безіменного пальця до вен. Це лінія магії, яка означає, що ви зможете вправлятися з магічними стравами так само добре, як і я. Тому я вам пропоную зайняти моє місце, стати шинкарем і продовжити мою благородну справу, допомагаючи людям. – пані Д. вдоволено поглянула на Гришу, ніби зовсім не сумніваючись, що він пристане на її пропозицію.

Гриша переводив здивований погляд з радісної жінки на зацікавленого тим що відбувалося дона Діабло.

–         Мушу вас попередити. – втрутився дон Діабло. – Контракт підписується на двісті п`ятдесят років.

–         Але умови роботи приємні. – підхопила стара. – Є навіть відпустка. А ще будинок, тут поруч, вниз по вулиці. То як, ви згодні, Григорію?

–         Звісно ні! – різко вигукнув чоловік, обхопивши голову руками. – Не хочу я завідувати вашим дурнуватим шинком, не хочу готувати ніякі страви, а тим паче, як ви їх називаєте, магічні.

Він підскочив і застиг на місці, гарячково роздумуючи, чи не прийшла пора тікати з цієї божевільні.

–         Не хочете? – розчаровано зітнула стара й похнюпилася. На мить Гриші стало її дуже шкода, але він був налаштований рішуче. Пфф, проміняти стабільну й прибуткову роботу в міжнародній компанії на чарівний шинок? Знайшли дурного!

–         Що ж. – Діабло розвів руками. – Тоді не можу нічим зарадити, подруго. В тебе купа боргів, тож заклад відійде мені й так. Маєш два дні для того, щоб зібрати речі.

Пані Д. гірко скривилася.

–         Було приємно познайомитися, Григорію. – кивнув чоловіку гість і розчинився у повітрі.

Гриша здивовано вирячив очі, а от стара, здавалося, зовсім не здивувалася. Вона пошкандибала до дверей з написом «ВЪХОДЪ У ПОВАРЬНЮ» і за хвилину повернулася з невеликою торбинкою у руках.

–         Ось, тримайте. – вона простягла її чоловікові.

Гриша обережно взяв торбинку, на якій було вишито напис «Шинок пані Д.», і зазирнув усередину. Там лежали три пампушки, притрушені укропом.

–         Це безкоштовно. – сумно промовила старенька. – На згадку про мій шинок.

–         І які проблеми вирішують ці пампушки? – поцікавився Гриша.

–         Ніякі. – буркнула стара. – Ходімо, Анічко. Час зачинятися.

Гриша зрозумів, що його випроваджують, і якось розгублено спостерігав за тим, як пані Д. забирає ключ із цвяшка й ховає його в кишені заплямованого фартуху, а Анічка складає віник й совок у дальній куток.

–         Не грюкайте за собою дверима, Григорію. – обернулася стара, печально всміхнувшись, і увійшла до поварьні.

Гриша позадкував до виходу з шинка, ніби підкоряючись якійсь невідомій силі, і незчувся, як опинився на вулиці. Вже стояла пізня ніч, йшов дощ, і вітер свистів так сильно, що Гриші заклало вуха. Раптом в очі ніби сипнуло піску, і коли чоловік протер їх, то побачив перед собою ряд похилених стареньких будинків. Шинок зник. Гриша кліпнув, не в змозі повірити власним очам, і роззирнувся довкола, проте яскраво-жовтої будівлі ніде не було.

Зненацька чоловік почув голосне каркання, й підняв очі. На ліхтарі сиділа ворона, її очі світилися червоним. Вона дуже нелюб`язно дивилася на Гришу і зневажливо каркала. Чоловік ніби примерз до бруківки й спостерігав, не в змозі поворухнутися, за тим, як птаха розправила крила.

–         КААР-КАР. – несамовито каркнувши, зненацька ворона кинулася прямо в обличчя Гриші, але він закляк, не спроможний ні затулити обличчя руками, ні заволати.

–         КААР. – роздалося біля вуха, і…

Гриша прокинувся, підскочивши на ліжку й важко дихаючи. Поруч мирно хропіла дружина в кумедній масці для сну та берушах.

Чоловік глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися. Його руки тремтіли. «Насниться ж таке!» Він перевів погляд на годинник. 03:13. В роті було сухо, тож Гриша вирішив випити води і трохи подихати свіжим повітрям. Він вийшов зі спальні й звернув на кухню. Налив у склянку води, ступив два кроки в напрямку балкону і закляк на місці, дозволивши склянці вислизнути з рук.

Три пампушки.

Три пампушки лежали на блакитній тарілці на кухонному столі.

Гриша вражено вилупив очі. Йому раптом стало важко дихати, і він вибіг з кухні.

–         Галко. – чоловік залетів у спальню, підскочив до дружини й потрусив її, змушуючи прокинутись.

Та щось пробурмотіла й перевернулася на інший бік.

–         Галко! – він підвищив тон, потрусивши дружину сильніше. – Прокидайся!

Жінка знову щось пробурмотіла й неохоче стягла з лиця маску для сну.

–         Чого тобі, Гришо? – розплющила вона очі.

–         Хутко вставай і йди за мною на кухню. – сказав він і вибіг із кімнати.

Зайшовши до кухні, чоловік насторожено поглянув на стіл, сподіваючись, що йому привиділося. Але пампушки нікуди не зникли.

–         Галко! – гукнув Гриша, відчувши, як піт виступив на чолі. – ГАЛКО!

–         Та чого ти так репетуєш? – Галина йшла коридором, голосно позіхаючи.

–         Звідки в нас ці пампушки? – напружено запитав він у дружини, кивком голови вказавши на стіл.

–         Не знаю. – байдуже знизала та плечима. – Я думала це ти їх купив. Розбудив мене казна чого.

Галина, позіхнувши знову, вийшла й повернулася у спальню.  За мить до Гриші долетіло її гучне хропіння.

Чоловік не міг заспокоїтися, і почав знервовано походжати квартирою. Зайшов до спальні, узяв з тумбочки телефон та увів у пошуковик  «Шинок пані Д.».

За вашим запитом нічого не знайдено. Можливо, ви мали на увазі…

Значить, ніякого закладу з такою назвою немає. Раптом чоловік згадав про вказівник, який він бачив уві сні.

–         Яка ж то була назва у тієї вулиці… – забурмотів сам до себе Гриша, гарячково розмірковуючи. – Щось схоже на Пряма, здається…Ні, ні… Мабуть Поперечна… Ні! Теж не те!

Чоловік розпачливо застогнав і, сам того не помічаючи, почав видирати на собі пасма волосся.

Раптом його обличчя просяяло й він голосно вигукнув:

–         Згадав! Вулиця Паралельна!

Гриша схопив телефон і почав вводити літери у пошуковик, раз у раз натискаючи не на ті кнопки неслухняними від хвилювання пальцями.

За вашим запитом нічого не знайдено. Можливо, ви мали на увазі…

«Нічого я не мав на увазі!».

Отож, ні такої вулиці, ні такого шинку не існувало. Гриша полегшено зітхнув й витягнувся на ліжку, втупившись у стелю. Але яким чином тоді у його квартирі з`явилися пампушки? На це питання він ніяк не міг знайти відповідь.

Гриша провів неспокійну ніч, ворочаючись, то провалюючись у сон, то виринаючи з нього. Вранці він встав сам не свій, не відзивався на стурбовані розпитування дружини, пропустив роботу й увесь день дивився телевізор, бездумно перемикаючи канали.

Настав вечір, і Гриша відчув, що не може більше знаходитися вдома. Він вирішив піти розвіятися у найближчий паб, і запросив із собою сусіда. Удвох вони зайшли в напрочуд популярне серед жителів їхнього району місце й роззирнулися у пошуках барної стійки. Було дуже людно, грала гучна музика. Гриша побачив бармена, що стояв спиною до нього, й рушив крізь натовп за випивкою.

–         Коньячку налийте, будьте ласкаві. – ледве протиснувшись, гукнув Гриша бармену і враз закляк на місці, прикусивши язика.

Бармен обернувся і виявився літньою жінкою у зношеному заплямованому фартушку, абияк пов`язаному поверх тьмяної сірої сукні.

–       О, Григорію. Я на вас вже зачекалася. – лиховісно вишкірилася                 пані Д., витираючи брудну склянку сухою ганчіркою. – То що, обговоримо мою пропозицію ще раз?

Того вечора на вулиці Паралельній у одному з темних закутків Києва на оточеній старенькими будинками яскравій жовтій будівлі з`явилася нова вивіска – «Шинок пана Г.».