Дарунок гурману

Вільгельм узявся за ручку та закреслив черговий пункт у списку.

Звук магнітної рейки, схожий на гудіння електричних кабелів, наповнював маленьку кабінку економ класу.

Старенька жіночка із подивом глянула спершу на ручку, а потім на листок старенького, пожовклого паперу.

– Де це ви знайшли такі давні речі?

– Планшетка у мене із собою також є, – доброзичливо посміхнувся чоловік, всідаючись зручніше. Він саме вмикав якийсь фільм.

– Такими ручками, на папері із дерева писали ще за мого дитинства. Тоді всі уже мали сенсорні планшети, телефони, але ніхто не думав, що від звичайного паперу ми зовсім відмовимось.

– Ми багато про що не думали, –  вступив у дискусію Вільгельм, змирившись, із своєю участю.

– Ви надовго до Вест-Інду? Маєте тут якісь справи?

– Власне, у мене є одна важлива справа, але вона не стосується роботи.

– А я ось додому їду. Так давно не бачила дітей та онуків, що вже почала забувати їх.

– Хіба у вас немає фотографій із собою? – здивувався чоловік.

– Фотографії тут не зарадять. Це зовсім не те. Розумієте…

– Ви думаєте, вони вже зовсім не такі, якими були раніше?

– Так, певно що так і є. Вони ж вже давно виросли.

– Я гадаю, вони так само скучили за вами, як і ви.

– Сподіваюся, що так, – усміхнулася жінка, – сучасні діти зовсім не згадують про батьків.

– На жаль, сучасні батьки також не надто думають про власних дітей. Хоча, мені з цим пощастило набагато більше, за інших, – відповів чоловік, втупившись, нарешті, у свій планшетник.

– За вікном вже почало сутеніти. Останні промені сонця ковзали по невеликому столику, а вечірня прохолода проникала у вагон, пробиваючись крізь напіввідкрите вікно.

Старенька проковтнула  декілька поживних пігулок, а потім повечеряла ще й вітамінною масою зі смаком бекону.

Вільгельм і  сам ковтнув декілька таблеток, а тоді швидко улігся спати, втомившись від розмови.

На ранок, коли монорейка нарешті прибула до міста, Вільгельм швидко попрощався із жінкою. Послухав безліч компліментів та побажань, ковтнув декілька поживних пігулок та вискочив на перон, разом із невеликим багажем.

– Отже, спроба номер три, – Вільгельм звірився із списком у своєму блокноті та швидко рушив до найближчої автобусної станції, аби піймати ранковий автобус до центу Вест-Інду.

Маленьке місто не було ні осередком культури, ні фінансовим центом.

Вулицями ходили старенькі роботи-прибиральники, що старанно виконували свою роботу, хоч їх і не вистачало для повного очищення містечка від сміття.

Висотки, що тягнуться вгору, вище за хмари, стояли тут лише у самому центрі. Вільгельм не надто уважно роздивлявся їх, як і загалом тривіальний урбаністичний пейзаж, який він ніколи особливо не любив.

Коли ж автобус зупинився перед однією з висоток, Вільгельм неквапливо вийшов на зупинку, дістав із багажнику сумку та заходився методично натискати однакові клавіші на сенсорній панелі, перед входом у дім.

– Ну хто там? Хто там? Досить вже мене діставати. Що ви хочете?

– Ви Леоніда? Я звернувся за правильною адресою?

– Ну я, а хто це?

– Я Вільгельм Шульц.  Син Ольгерда Шульца. У мене до вас є термінова справа.

– Ага. Син Ольгерда. Ну заходь.

Електромагнітний замок відчинився. Вільгельм швидко зайшов до будинку та підняв на потрібний поверх.

– Заходь-Заходь! – махнула рукою жінка, впускаючи його до квартирки.

Вільгельм неспішно зайшов, знайшов собі якогось стільця, на якого одразу і всівся, поклавши всі свої пожитки поруч.

– Чай? Кава?

– Та ні, дякую,– чемно відмовився чоловік, – я ненадовго.

– То що ж вас привело у це скромне маленьке містечко, – всілася навпроти нього Леоніда.

– Я тут по проханню батька.

– Старий Ольгерд, як він там,– перебила його жінка.

Вільгельм помітно спохмурнів.

– Чесно кажучи, у нього великі проблеми зі здоров’ям. Останнім часом, йому стає все гірше і гірше.

– Матінко! – вигукнула Леоніда, – а що кажуть лікарі?

– Що часу лишилось мало,– зітхнув Вільгельм, – однак, тато не показує ні краплини страху. Я заздрю його мужності. Єдине, чого б він хотів, це знову спробувати смак не синтезованої їжі, родом із свого дитинства. Батько був палким гурманом у часи молодості. Повний перехід на синтетику був для нього важким тягарем.

– Але ж у світі майже не лишилось не синтетичної їжі.

– Знаю. Навіть за часів його молодості, кухарів, що все ще працювали із натуральними інгредієнтами було вже зовсім мало. Тим не менше, я знаю, що ви були одним із таких. І тому мушу попросити вас приготувати для нього найкращу страву, яку тільки зможете. А я доставлю її батьку. Звісно ж, про нагороду можете не перейматися.

Леоніда зітхнула, опускаючи погляд униз.

Чоловік одразу все зрозумів, проте із чемності мусив дослухати.

– На жаль,  я нічим не можу вам допомогти. Натуральних продуктів у мене немає вже багато років. Чесно кажучи, я вже й забула, як готувати без молекулярного синтезатора. Може, якби ви доставили мені необхідні інгредієнти, я б взялася до роботи, проте без них я зовсім нічим не можу зарадити.

– Гадки не маю, де б їх можна було дістати, – тихо відповів Вільгельм, підводячись.

– Пробачте, що не змогла допомогти.

– Що ви, вам немає за що вибачатись.

Немов у тумані, він вийшов із квартирки та спустився униз.

Вулиця, наповнена машинами та людьми, зовсім не змінилась за ці хвилини.

Вільгельм дістав свій блокнот та закреслив іще один пункт у списку.

Власне, на цьому і закінчились усі знайомі кухарі його батька, що все ще лишалися у цьому грішному світі. Мабуть, десь були ще й інші, однак ні їх імен, ні , тим паче, адрес, чоловік не знав.

Весь у полоні своїх думок, він пройшовся вуличками міста, зупинившись у якомусь недорогому ресторанчику, що подавав багато різних вітамінних мусів на вибір.

Вільгельм особливо любив мус із вітаміном С, зі смаком малини.

Наповнивши свій кухлик їжею, він неквапливо пив, насолоджуючись улюбленою стравою.

– Ой, це ви! Яка приємна зустріч! –Жіночка, із якою він познайомився у монорейці швидко всілась навпроти нього, не питаючи на те дозволу.

– Вітаю пані…

– Нерея,– представилась жінка, –  дивно, що я вам так і не сказала свого імені.

– Вільгельм,– відрекомендувався чоловік, допиваючи свій мус.

– Як ваші справи тут? – доброзичливо усміхнулась жінка.

– Та як би вам сказати… Невдало. Все провалилося. А що робити далі я і не знаю.

– Ой лишенько, я і не думала, що все так склалося, пробачте!

– Та нічого. Не беріть у голову, – зовсім похнюпився чоловік.

– А я вам можу чимось зарадити? Будь-чим?

– Ви? – здивувався Вільгельм.

– А що? У мене багато знайомих тут, може хтось із них вам і допоможе. Якщо ви, звісно, бажаєте поділитись проблемою.

Чоловік промовчав довгу хвилину, а тоді вирішив, що вже немає ніякої різниці.

– Ви раптом не знаєте якихось кухарів, що здатні працювати із натуральними продуктами? Чи може знаєте, де ці самі продукти можна знайти?

– Я не знаю.

– Ну звісно, нічого страшного, – байдуже відповів Вільгельм.

– Та постривайте!  Мій син має деякі кхм… зв’язки. Він може дістати для вас натуральні продукти.

– Що, справді?! – не повірив вухам Вільгельм.

– Якщо він послухає свою стару, я вам їх із радістю віддам.

– Це було б просто чудово!

– Тоді ходімо зі мною, я саме до нього і збиралася. По дорозі розкажете докладніше, нащо вони вам треба, мені дуже цікаво.

– Авжеш! – радо погодився чоловік, мало не підстрибнувши на місці.

…

Будинок сина Нереї виявився велетенським заміським маєтком, куди простим смертним навряд чи можна було потрапляти ось так просто. Проте, жінка настільки вправно вміла наголошувати на своєму, що вже через десять хвилин безперервних пояснень та вмовлянь, її впустили разом із цілком стороннім Вільгельмом , що відчував себе не у своїй тарілці поміж такої розкоші.

– Привіт синку! – радо привіталась Нерея, заходячи в дім.

– Привіт,– сухо привітався син, оглядаючи тим часом схвильованого Вільгельма, – дворецький сказав, що ти привела із собою стороннього. Хто це?

– Це мій приятель Вільгельм,– вона повернулася до нього,– а це мій син Калеб, будуте знайомі.

– Так. То що він тут робить, – без зайвої ввічливості перепитав Калеб.

– Йому конче необхідно дістати трохи натуральних продуктів, для батька.

– Я можу заплатити, – кивнув Вільгельм.

– Думаєте, мені потрібні гроші,– запитав Калеб, всідаючись на крісло.

– Та ні… Я…– зашарівся чоловік.

– А де Артур та Бальзак? У школі? – раптом запитала Нерея.

– Ні, вони у лабораторії, знову ставлять якісь досліди, – син Нереї ледь помітно усміхнувся, коли згадав про дітей, це трохи заспокоїло Вільгельма, якому він одразу не сподобався.

– То нащо вашому батьку натуральні продукти? Їх споживання у принципі немає раціонального змісту, тож це лише його дивна примха, чи не так?

– Не примха! – Нерея перебила Вільгельма, що саме хотів було щось сказати, обурившись від таких слів, –  його батько помирає. Це його передсмертне бажання. А таке треба виконувати, розумієш?

– Дивне бажання, як на мене. Я б, наприклад, перед смертю хотів би, щоб моїм ім’ям назвали якусь константу. Або хоча б рівняння.

– Ну не всі люди такі як ти. І це треба поважати.

– Гм… В цілому ти…

– Бабуся! – майже одночасно закричали двоє хлопчаків, що одразу кинулись до неї в обійми.

– Мої ви дорогі. Зовсім не змінились. Хоч і підросли, – міцно обійняла їх Нерея.

– То як, ти даси цьому чоловіку, що він хоче? – ще раз поцікавилась жінка, лукаво посміхаючись.

– Ну добре, але лише в якості вийнятку. Мої рослини не створені для того, щоб їх їли, це перш за все лабораторні об’єкти.

Вільгельм полегшено зітхнув. Нарешті, перемога була за нм, хоч це і далося так важко.

Калеб провів їх усіх до великої підземної оранжереї, що знаходилось під будинком.

Тут, під світлом сотень ламп, поміж апаратами з автоматичного поливу, росли безліч майже цілком утрачених рослин.

– Навіть помідори! – вигукнув Вільгельм, притулившись до захисного  скла.

– Так- так, досить витріщатися,– невдоволено промовив Калеб.

– А звідки вони у вас? – запитав чоловік, роздивляючись навколо.

– Тут один із центрів зберігання. Після загибелі комах, людству довелося щось вигадувати, аби зберегти хоч якісь залишки сільського господарства. Саме із рослин, що зберігаються у центрах ми здобуваємо екстракти, які потім використовуємо для молекулярних синтезаторів, – жваво розповів Калеб, –  власне, це рівень шкільної програми.

– Тааа,– засоромився Вільгельм, – дякую, що просвітили.

Вчений лише невдоволено фиркнув.

– Ось, можу вам віддати лише це. Сподіваюсь, у вас є в чому їх транспортувати? – Калеб вказав на невелику купку свіжих овочів, яку недавно зібрали роботи.

– У мене із собою є! Я підготувався,– кивнув Вільгельм, після чого дістав із сумки термопакет.

– Більше я вам не дам, навіть якщо ви їх втратите. У мене і так через вас можуть бути проблеми, – поправив окуляри Калеб.

– Більше і не треба. Дякую!

– Вам варто поспішати, – усміхнулась Нерея.– Якщо колись іще до нас приїдете, заходьте угості.

– Неодмінно!

Вільгельм швидко попрощався з усіма. Потис руку Калебу, хоч він того і не дуже хотів, та швидко рушив до найближчого автобуса у центр.

Таких здивованих очей у своєму житті він ще не бачив.

Здавалося, що Леоніда побачила не натуральні продукти, а справжнього привида, не менше.

…

Заскрипіли старенькі двері.

Вільгельм зайшов до невеличкої квартири, заставленої різноманітним старим мотлохом.

В горлі аж трохи запекло, від їдкого запаху ліків, проте за хвилину він уже відчувався значно менше.

– Синку, ти? –  тихо запитав старий, трохи припіднімаючись у ліжку.

– Я повернувся, – Вільгельм дістав із сумки старанно упаковані страви, поклав їх на стіл, а сам підійшов до батька, щоб той краще мій його роздивитись.

– Як твоя подорож? – старому важко давалась розмова, проте він все ж вимовляв слова, попри біль.

– Як ти і просив. Твоє улюблене. Як колись,– Вільгельм взяв до рук тарілку супу і ложку та подав їх батьку.

– Що, справді?! Знайшов? – здивувався старий.

– Так,– Скинув невеличку сльозу Вільгельм. Я дуже старався.

Батько повільно зачерпнув ложкою суп та скуштував його, заплющуючи очі від задоволення.

– Ну як, смачно? – стримуючи сльози запитав Вільгельм.

– Божественно, – відповів батько. – Це просто божественно.