Лялька

Бувають люди двох видів: риба та рибалки. Принаймні так я думав до того моменту, як правиця Порфирія вибив двері до моєї скромної оселі та приставив ножа до мого беззахисного горла. Хто не здогадався, то себе я завжди вважав саме рибалкою. Нехай не надто вправним чи успішним, але це я ловив рибку. А тепер…
Тепер я схильний поділяти людей на хек та форель. Звучить не аж так вишукано, зате влучно. Розумієте, про що я? Ми всі – здобич. Хтось – дорожча, хтось – дешевша… Та зрештою ми всі потрапляємо на гачок.
А зараз, якщо не заперечуєте, я перерву свої філософські роздуми, щоб ухилитися від пострілу. Я досить успішно вислизнув із загребущих лап правиці… Як там його звуть? Здається, Генрик чи Герман? Отже, буде Генриком. Так от, я запросто уникнув смерті від Генрикова ножа, вискочив у вузеньке віконце – так, ви, мабуть, подумали, що я щуплявий, та, насправді, я радше стрункий, – видряпався на дах іржавою драбиною, там перескочив на сусідній дах і спустився на вулицю, наче звичайнісінький перехожий. Поки Генрик зі своїми головорізами чухали макітри, питаючи себе куди ж це я подівся, я вже встигнув пройти кілька кварталів і сховатися у підвальній кімнатці, яку готував на чорний день.
А чого ви очікували? Прослизати та шукати найкращі шляхи відступу – це моя спеціалізація. Професія, якою я донедавна заробляв на шматок хліба. Досить дохідна професія, маю сказати, адже до хліба я частенько мав і шматочок масла, і навіть кружечок сиру… Як же їсти хочеться від цих роздумів… Чекайте! Ці бісові купідони знову стріляють.
Я глибше ховаюся у провулок і хапаю шмат залізяччя, від якого досі валить пара. У мене з собою лише шматочок вугілля, консервний ніж і порожній револьвер. Не надто корисний набір у перестрілці, тож доведеться поки відсиджуватися. А тим часом нагадайте, про що я розповідав? Точно! Я – картограф. І звати мене…
– Слимаче! Якщо здасися по хорошому, обіцяю, пан Порфирій подумає щодо твого помилування!
Авжеж, так я і повірив. Шукай дурних, Герасиме! Пан Порфирій – найлютіших злодій у всьому Грімбилі. Його ім’ям матусі лякають неслухняних дітей. А інші злодії шанобливо розступаються перед Порфирієм, коли він зі своєю бандою йде на справу. Тож, думаю, ви розумієте, чому до цієї пропозиції я поставився із долею скепсису.
Еге, а поки я сиджу у брудному провулку (А смердить тут, маю сказати!), можемо, нарешті й познайомитися…
– Слимаче! Поквапся! Пропозиція діє ще п’ять секунд!
Якби ви сиділи поруч, то побачили, як я страждальницькі закотив очі. Слимак – це обурливе прізвисько, яким нагородив мене якось один замовник. Певен, він хотів підкреслити мою надзвичайну вправність у роботі, але вийшло якось не гарно.
А звуть мене Ісай Бунча. Для друзів (якби вони в мене були) – просто Сай. Оце в мене в руках – шматок дверей від локомобіля, який розлетівся на друзки кілька хвилин тому. Він у мене замість щита. І ні, це був не я. Я лише йшов повз у своїх справах. Власне, я вибрався на хвильку зі своєї кімнатки в підвалі щоб дістати якихось харчів, коли дурні купідони вирішили влаштувати посеред вулиці рейвах.
Думаю, ви вже здогадалися, що їх послав Порфирій. Купідони не надто розумні, зате їм не треба платити, бо вони – літаюче залізяччя з гарматами. Після тої неприємності, у Порфирія дещо поменшало головорізів, а тому мене зараз обстрілює цей металобрухт.
Власне, Порфирій вважає, що в цьому винен я. Що це я підставив його людей, щоб самому вкрасти прототип того винаходу, що його вельмишановний пан Дурбецало привіз на презентацію. І ви, сподіваюсь, ні на секунду не повірили в цю маячню. Бо в моїй роботі є така штука як професійна етика. Я її обожнюю, я на неї молюся, вона для мене – наче слово боже для вірянина… Думаю, ви уловили ідею, тому повернуся знову до пана Дурбецала з його прототипом.
Якщо коротко, Порфирій найняв мене, щоб я склав карту готелю, в якому зупиниться цей горевинахідник. Бачте, люди з верхнього Грімбиля не відрізняються такими чеснотами як довіра чи любов до ближнього, а тому разом із собою Дурбецало притягнув купу охоронців. Але мене це не надто налякало.
Як я вже казав – прослизати та шукати шляхи – це мій дар. Тож я кілька днів патрулював у готелі, змінював зовнішність, прикидався то новим пожильцем, то різноробом, то журналістом, який прослизнув до готелю, щоб потай сфотографувати прототип. Коротше, я був на висоті. Я склав детальну мапу готелю з усіма входами-виходами, постами та графіком охоронців, розробив посекундний план викрадення прототипу і навіть майже не відволікався на гарненьку біляву покоївку, яка прибирала поверх пана Дурбецала. Я зробив усе як треба, чесно. Усе мало спрацювати. Та натомість, банда Порфирія потрапила у засідку. І більше того, коли вони прийшли до номеру Дурбецала, прототипа там вже не було. Хтось вкрав його раніше за нас.
Тож тепер залишки банди, які зараз не відпочивають у в’язниці, полюють на мене. Вони хочуть здерти з мене шкіру за провальний план, а ще, думають, що це я десь заникав прототип. Розумієте? Те, що мене намагаються вбити, звичайно прикро, але на кону стоїть моя професійна репутація. Хто захоче наймати картографа, який краде те, що замовник сам зібрався вкрасти?
А поки ви перетравлюєте цю думку, я повернуся до своїх купідонів. Провулок, у якому я опинився, увесь просмердівся димом і горілою рибою, і якщо я негайно не виберуся звідси, то Порфирію з Генриком вже не доведеться бруднити руки. Я затуляю носа рукавом і повзу до виходу. Над головою свистять кулі і ще якась чортівня.
Трохи висунувшись із-за свого імпровізованого щита, я бачу двох кривуватих купідонів. Один нагадує плід кохання крокодила з мавпою, а другий скидається на мініатюрну версію пана Порфирія – він ще потворніший від першого. Я бачу як всередині них шалено крутяться шестерні та чую лязкіт залізних поршнів. Кожного разу як купідони підводять руки-гармати, з їх спини валить густа чорна пара і смердить мастилом. Позаду цих потвор я бачу розмиту фігуру Германа. Цей розумник теж озброєний, хоча й не квапиться лізти у перестрілку.
Я знову ховаюсь у провулок. Притиснувшись до засмальцьованої стіни, я оглядаю простір довкола себе. Бігти немає куди – я опинився у глухому куті. Високо вгорі на рівні третього чи четвертого поверху я бачу вікна, але до них мені ніяк не дістати.
Я вже майже втратив надію на порятунок, коли раптом щось чую. Вікна вгорі починають стиха дзвеніти, і кожної миті цей дзвін наростає. Наче містом котиться землетрус. Але кожен мешканець Грімбиля знає, що це таке насправді. Я знаю, що невдовзі почую, як там нагорі з полиць і столів сиплються речі, а люди голосно лаються. Я знову повзу до вулиці і чекаю. Це мій найкращий шанс.
І моностанція не змушує на себе чекати. В кінці вулиці з’являється велетенське колесо – завширшки, як вся проїжджа частина. Високо над ним, тримаючись на чотирьох навскісних палях, бовваніє химерна подоба будівлі. Це станція, на якій працює обслуга дирижаблів.
Якщо задерете голову, то високо вгорі побачите десятки застиглих у повітрі куль, наповнених газом, що утримують гігантські кораблі. Всередині них вирує життя і так, це і є верхній Грімбиль. Там живуть багатії, вершки суспільства та богема. Як то кажуть – ближче до сонця, подалі від бруду. А ще там подекуди трапляються винахідники, яких визнали достатньо цінними для міста. Тож ці щасливчики більше не змушені дихати смердючим димом, який валить тут унизу буквально звідусіль.
Я знаю, що мої таланти ніколи не стануть аж такими цінними, щоб мене урочисто запросили приєднатися до обраних нагорі, проте я не засмучуюся. Одного дня мої таланти допоможуть мені пробратися туди самостійно, адже прослизати і шукати шляхи… Так-так, я це вже казав. А зараз треба вертатися до реальності, якщо я хочу прожити достатньо довго.
Моностанція несеться на всіх парах на черговий виклик. І я зараз не жартую – ця штука димить наче якесь пекельне поріддя. Уся вулиця вмить вкривається сизим димом, густішим навіть за той, який валить від розстріляного локомобіля. Кілька божевільних, які до цього вирішили відкрити вікна в будинках, зараз поквапом затріскують їх назад. Я чую лайку і нестримне кашляння десятків голосів. Я й сам ледве дихаю, а очі сльозяться від їдкого диму, тож я скоріше затуляю їх гогглями (вони щільно прилягають до шкіри), а рот і ніс ховаю під широкою шийною хусткою.
Відкинувши у бік двері локомобіля, я вибираюся на вулицю. Там тулюся до найближчої стіни (ми ж не хочемо, щоб скажена машина мене розчавила) і шкандибаю подалі звідси. У мене є дві-три хвилини, поки дим від моностанції трохи осяде, і Герасим знову зможе нацькувати на мене своїх купідонів. А зараз треба сподіватися тільки, що я рухаюсь у правильному напрямку.
За гуркотом колеса я чую віддалені голоси і приглушені хлопки, схожі на постріли. Згинаюсь і продовжую рухатися майже повзком. Хлопки не вщухають. Натомість вони підсилюються і стають більш прицільними. Мені на голову сиплються цегляні крихти. Я відчуваю потилицею, як гуде повітря.
А коли мені здається, що я вже проповз метрів тридцять, я раптом чую голосний тріск розчавленого металу. Наступної миті повз проноситься велетенське колесо і мене відкидає до стіни збурене повітря. Сяк-так повернувши собі рівновагу, я вдивляюся у розмиту купу чогось на землі і за кілька секунд мені доходить, що це залишки одного з купідонів, якого буквально розмазало по бруківці. На моє обличчя мимоволі наповзає задоволена посмішка і подумки я дякую моностанції. Як я вже казав, купідони не надто розумні, вони навіть не завдали собі клопоту посунутися з дороги.
Досі пригинаючись, я продовжую бігти вулицею. Десь там все ще чигає розлючений Генрик разом зі вцілілим купідоном. Та коли дим осяде, мене тут вже не буде.

Десь зо тиждень тому я читав у «Вихлопі Грімбиля» про вбивцю, якого впіймали, коли він повернувся на місце свого злочину. Тоді я добряче посміявся з його недалекоглядності, проте сьогодні ця ситуація мені вже не здається аж такою комічною. Здебільшого через те, що просто зараз я прямую до готельного номеру пана Дурбецала. Я знаю, ви скажете: «Саю! Та немає про що хвилюватися! Це ж не ти вкрав той прототип!» або «Хто запідозрить такого чарівного юнака як ти у пограбуванні?» або «Не хвилюйся! Злочинців вже спіймали. Це була банда пана Порфирія, через яку в тебе на спині тепер намальовано велетенську мішень.» Та я все одно почуваюся дещо напруженим. Хоча на моєму обличчі шар гриму і накладний ніс, що ледь тримається через мою надмірну пітливість (Знаю – фу! Але яка оповідь без подробиць?), а на голові довга перука, я все одно не можу позбутися відчуття, що тільки на мене в номері й чекають.
Розпрямивши спину, я впевнено крокую повз заклопотаного портьє та підіймаюся на третій поверх. П’яті двері справа ведуть до розкішних апартаментів, де лише два дні тому жив винахідник. Підійшовши ближче, я тягнуся до набору відмичок у своїй кишені, але вони мені сьогодні не знадобляться. Двері незачинені, а всередині вимахує ганчіркою розхристана покоївка. Її обличчя розчервонілося, чорняві кучері здиблені, а губи міцно стиснуті, наче дівчина чимось роздратована. Я задкую у коридор, але покоївка мене вже побачила.
– Ви тільки в’їхали? – питає вона, зупинившись лише на мить. – Я ж казала пану Вошицькому, що номер досі не готовий. Це жахіття ще дні три прибирати.
Її обличчя судомно смикається, наче намагається привітно посміхнутися й одночасно не може втратити свого сердитого виразу. Я натомість ще більше виструнчуюся і здіймаю підфарбовані брови.
– О тахої! Тут кохось вбили? – вигукую я, намагаючись додати словам іноземного акценту. Виходить доволі по-аматорські, але покоївка не звертає на те уваги. Мабуть, їй не так часто трапляються іноземці, щоб вона зналася на акцентах. – Чому мене пхо це не попехедили? Я не бажаю… не бажати жити в такому номері!
– Ні-ні, нікого тут не вбивали, – покоївка перелякано маше на мене ганчіркою. – Лише пограбували одного заможного пана з верхнього міста. Он-де, бачите? Це банда Пантелеймона Велиша зробила.
Дівчина відсовує мене від дверей і закриває їх. Зсередини на дверях червоною фарбою хтось наніс розмашистий малюнок людської голови, а під ним трохи дрібніше літери П і В. Фарба виглядає трохи подертою, наче її багато годин намагалися відтерти з дверей, але, як бачите, вона й досі на місці. Тепер я розумію роздратування покоївки. А ще я отримав натяк та те, хто стоїть за пограбуванням. Я вдавано хапаюся за серце і вибігаю в коридор.
– Щоо? Тут були бандити? Я буду скахжитися! Я не бажати жити в цьому номері! – кричу я тоненько і біжу до сходів.
Гупаю підборами, аж поки не опиняюся на першому поверсі. Тоді я знову прибираю спокійного вигляду, перетинаю хол і виходжу на вулицю. Дорогою до клубу «Велика шестірня» я міркую про те, чому усупереч красномовному підпису на дверях, жандарми досі не схопили банду Велиша, а натомість замели людей Порфирія.

«Велика шестірня» працює цілодобово. Музика в цьому клубі ніколи не замовкає, а напої ніколи не закінчуються. Літери величезної вивіски підведені яскравою фарбою. Обабіч них висять ліхтарі, які запалають тільки-но на Грімбиль опустяться сутінки. Нижче на стінах я роздивляюся чисельні плакати, що обіцяють незабутні веселощі. Крім моря алкоголю на відвідувачів чекатимуть виступи пожирача вогню, близнюків-черевомовників, співачки Зоряни, хлопчика-краба та ще кількох артистів.
Вони сонячно посміхаються з афіш. Тим часом на дверях до клубу бовваніє двійко широкоплечих насуплених вишибал. Капелюхи-котелки, зсунуті на потилиці, видаються замалими на їхніх голених черепах, а заяложене мереживо, що вибивається з-під коротких рукавів сюртука, виглядають так само доречно, як рожева сукня на пітбулі. Як би ці бандити не намагалися виглядати респектабельно, всі в місті знають, чим саме промишляє власник закладу Пантелеймон Велиш.
Проходячи повз клуб я неуважно зиркаю на довжелезну чергу, що скупчилася перед дверима «Великої шестірні». Вишибали уважно оглядають кожного зі спраглих до розваг гостей. Хтось здається їм достатньо заможним і його пропускають. Інших же нещадно женуть геть. Але я тут не затримуюсь.
Натомість я зазираю на задній двір, захаращений сміттєвими баками та купами сміття, які туди не влізли. На кількох баках сидять дівчата і розкурюють довгі люльки. На них яскравий одяг з рюшами, у високих зачісках – пишне пір’я, а справжні риси обличь майже зникають за товстим шаром рум’ян і тіней. З-під вкорочених спідниць визирають довгі ноги в мереживних панчохах. Дівчата про щось перемовляються і стиха гигочуть. Вони щойно зійшли зі сцени, припускаю я.
Швидко роблю кілька кроків назад і оглядаю вулицю. Коло якихось дверей стоять вазони зі напівзасохлими квітами. Я швиденько видираю собі ті, що мають свіжіший вигляд, і знову вертаюсь до заднього двору. По дорозі викидаю довгу перуку та віддираю потворний накладний ніс. Сяк-так підмальовую собі звабливі вусики. Перед дівчатами я постаю у своєму найкращому вигляді. Лише від одного погляду на мене вони червоніють та заливаються дурнуватим сміхом.
– Чого тобі? – питає одна з них, роздивляючись букет в моїх руках. При кожному слові з її рота вириваються хмаринки тютюнового диму.
– Я прагну зустрічі з Зоречкою, – я швиденько пригадую ім’я дівчини-співачки з афіші. – Бодай п’ять хвилинок, – я часто кліпаю та прохально переводжу погляд з однієї дівчини на іншу. Вони знову сміються – ще дужче – і про щось шепочуться. Іще трохи таких тортур і я справді зніяковію. Та нарешті дівчата кивають і вказують на двері.
– У неї скоро виступ, але ти встигнеш, – кидає одна з них і підморгує. Під їх гучний регіт я просочуюся всередину. Перш ніж за мною закриваються двері, чую насмішкуватий голос однієї з танцівниць:
– От дурник. Всі знають, що Зоряна належить босу.
Я проминаю службові приміщення та кімнати, які напевно належать артистам, і прямую до просторої добре освітленої зали. Свій букет полишаю на чиємусь столі і пробираюсь до шинквасу.
Не дивлячись на лампи, які сяють у цій кімнаті без вікон, це видається ще тією задачкою, адже довкола мене в’ються густі клуби тютюнового диму. За ними я ледве роздивляюся велику сцену попід стіною, на якій вигинається у якихось незбагненних позах дівчина-змія. Майже зачарований її плавними граційними рухами, я падаю на вільний стілець. До мене наближається бармен з моноклем. На ньому смарагдовий жилет і резинки, що утримують просторі рукави білосніжної сорочки. Я швиденько щось замовляю і нашорошую вуха.
Довкола лунають розмови і сміх. Довкола панують веселощі і життя. Сам не знаю, що саме я розраховую тут почути, але мені конче треба переконатися, що це саме люди Велиша забрали прототип. Ще краще було, якби вони написали це на папері і завірили своїми підписами, та я не настільки наївний, щоб розраховувати аж на таку вдачу.
Поки я з відсутнім виглядом підслуховую балаканину двох панів, які смакують якусь свою оборудку, дівчина-змія покидає сцену. Лампи над нею згасають, а за кілька митей знову загоряються. Високо під стелею я бачу обруч, всередині якого сидить жіноча постать у блакитній сукні. Її плечами розсипалися довжелезні солом’яні кучері. Звідкись знизу грає оркестр і обруч починає опускатися. В цей час Зоряна заводить тужливу пісню. Її голос – тонкий і мелодійний – нагадує мені про щось забуте. Я зиркаю на людей довкола, але вони, здається, анітрохи не вражені. Їх обличчя кривляться; вони прагнуть веселощів.
І вони їх отримують. Коли обруч майже досягає підлоги, Зоряна зістрибує на сцену. Разом із тим її спів пришвидшується, а пісня прибирає веселіших мотивів. Але вражає не це. Я придивляюся до ніг дівчини, які визирають з-під вкороченої спідниці. Спочатку мені здавалося, що я бачу звичайні мереживні панчохи, але тепер усвідомлюю, що її ноги і є мереживом. Вони порожні зсередини, крізь них я бачу турнюр, що метляється позаду. Руки дівчини теж мереживні. Я бачу окремі частини, які кріпляться одна до одної рухливими суглобами. Усе – від плеча до кінчиків пальців – суцільні протези. Коли Зоряна починає пританцьовувати в такт своєї пісні, її руки і ноги химерно крутяться і вивертаються під неможливими кутами. Поки триває її номер, я не можу відвести від сцени погляду. І не тільки я – інші глядачі теж принишкли і пожирають співачку очима. Коли її номер завершується, і дівчина під голосні овації залишає сцену, до зали клубу знову повертається життя. Наче хтось щойно зняв закляття гіпнозу.
Я повертаюся до шинквасу і прошу бармена повторити. Він швидко плескає мені якоїсь темно-брунатної рідини і відходить до інших відвідувачів – вдягнену за останнім словом моди пару. Увесь їх вигляд кричить про те, що переді мною – вершки суспільства. Вершки, варті цієї клоаки.
Я тягнуся за залишеною кимось тарілкою з горішками і вловлюю слова «аукціон» і «воно там буде», що їх роняє бармен. Він швидко підсовує картку, яку жінка ховає до кишені. Пара вершків відчалює, а я присуваюся до бармена.
– Я хотів би прикупити якогось декору для своєї вілли у Срібному районі, – кажу. – Не підкажете, де і коли?
Моя рука з банкнотою рухається шинквасом, але вираз обличчя бармена анітрохи не змінюється. Він мовчки ховає гроші в кишеню жилета і підсовує мені картку. Я вдячно киваю і теж залишаю шинквас. Дорогою до виходу читаю адресу і розумію, що бармен дав мені координати меблевого магазину.

А от на картці, що я її трохи згодом витяг із кишені вершків, значиться адреса якогось складу майже на околиці міста, і вказано завтрашній вечір. До тих пір я маю трохи часу на відпочинок і роздуми з приводу свого майбутнього.
Весь час, придивляючись до перехожих, я минаю кілька кварталів і опиняюся на площі. Тут під ратушею досі мітингує натовп. Сотні людей – звичайних робітників – вимахують саморобними плакатами та скандують: «Ганьба». Довкола походжають жандарми з хижим виглядом. Я ховаю обличчя за комір і прискорюю крок.
Саме з цього натовпу і почалися всі мої нещастя. Ви ж певно питали себе, чого цей винахідник вирішив раптом вибратися зі свого затишного ліжечка там нагорі і припхатися до смердючого нижнього Грімбиля, еге? Ну так от – це була відчайдушна спроба задовольнити протестувальників. Так вже склалося, що робота на моностанціях далеко не найбезпечніша у місті. Обслуговуючи дирижаблі, час від часу дехто таки зривається вниз, і чимдалі таких випадків почастішало.
А, як це завжди буває, в якийсь момент чаша терпіння людей переповнилася. Вони місяцями бастували під ратушею, вимагаючи правосуддя, компенсацій родинам загиблих, покращення умов праці та ще бозна-чого. Спершу їх розганяли або арештовували, але від того хвиля невдоволення лише збільшувалася. Натовп під ратушею ріс, і невдовзі ситуація мала перетворитися на озброєне протистояння. Тож влада міста зробила єдине, на що у них вистачило клепки – запросила поважного винахідника, щоб той розробив якесь диво, здатне тримати робітників у повітрі. Немає падінь – немає проблем, як то кажуть…
Та, як бачите, проблем лише побільшало відколи пан Дурбецало притягнув свій прототип до міста.

Наступного вечора у належний час я пританцьовую коло складів. На мені – мій найкращий сюртук та циліндр. А ще я спробував додати собі поважності розкішною накладною бородою та кущистими бровами, а на ніс настромив пенсне.
Суплячись, наче я – найбільш заклопотана людина в цьому світі, я кружляю довкола складів, і за кількома поворотами нарешті бачу поодинокі фігури чи пари, які сунуть до плями світла. Я пристроююся за ними і невдовзі вже стою коло ліхтаря, що освітлює двері. Пара переді мною вистукує правильну кількість разів. Металеве віконце посеред дверей відкривається і з того боку просовується рука. Відвідувачі по черзі вкладають в неї запрошувальні картки і після ретельної перевірки, їх впускають всередину. Невдовзі прохожу і я.
Приміщення аукціонного залу ще недавно було захаращеним складом, але до вечора його розчистили, ящики та діжки пересунули попід стіни, додали світла та розставили тут стільці. Попереду я бачу помост і катедру, за якою перебирає папірці ліцитатор. Я підходжу до столу, де розкладені дощечки з номерами, й обираю номер 13 (люблю символізм). Тоді переводжу погляд на купу масок і витягаю одну з них. Зиркаючи на інших гостей, чиїх обличь я не можу побачити, я займаю своє місце.
Ковзаю поглядом і ледве не фиркаю вголос. Двома рядами далі сидить високий статний пан із рудою, мов пожежа, бородою. Кожен її локон обережно завитий і закручений щипцями – наче зачіска красуні. Хоча на бородані й маска, я безпомилково впізнаю в ньому Пантелеймона Велиша. Якось я вже мав із ним справу і, так, саме цей паскудник нагородив мене огидним прізвиськом.
Поруч із Велишем сидить під стать йому рудоволоса дівчина. Свою маску – мереживну, прикрашену блискучим камінням та вогнистим пір’ям – вона принесла з собою, здогадуюся я, адже нічого подібного в купі з масками не бачив. На дівчині – чорна, застібнута під саме горло, траурна сукня і чорні мереживні рукавички. Принаймні це я думаю, що вона носить траур. Її повні губи розтягуються у посмішці, коли Велиш щось до неї шепоче. Від кожного поруху його голова монотонно хитається – я знаю, що замість шиї в нього мідна пружина. Та я не витрачаю часу на вигадування каламбуру про це. Я бачу білі, схожі на ідеальні перлини, зуби, коли дівчина закидає голову і сміється. Я витріщаюся на неї, аж поки ліцитатор за катедрою не оголошує про початок торгів.
Перші лоти – відвертий мотлох – швидко розходяться за найнижчою ціною. Майже ніхто не хоче за них торгуватися, а ліцитатор не намагається тягти час, наче знає, що попереду чекає щось значно цінніше.
У мене в кишені не більше сотні карбованців – усе, що я зміг нашкребти у своїй потайній кімнатці в підвалі. Я сумніваюся, що цього вистачить на прототип, заради якого тут усі й зібралися, проте ніщо не завадить мені за нього поторгуватися. Краєм ока я слідкую за Велишем і його супутницею. Час від часу вони ліниво підіймають свій номер 29, але так і не виторгували ще жодного лоту.
Поки тягнуться торги, я потроху ослаблюю вузол шийної хустки і обмахуюся своїм номером. Мені спекотно і нудно. На двадцятому лоті – наборі сервізу, який сам заварює чай, – я починаю сумніватися, що прототип дійсно буде тут.
Я переводжу погляд на свого сусіда – йому теж нудно. Він повсякчас зиркає на хронометр і ховає руку в кишені. А ще він перезирається з іншим відвідувачем, який сидить в іншому кінці залу. Поки я міркую, яку хитромудру оборудку ці двоє задумали, десь позаду тріщать двері і лунають зойки. Мій сусіда схоплюється на ноги і витягає з кишені револьвер.
– Жандармерія! Усім залишатися на місцях! – волає він.
У приміщення засипається із два десятки жандармів і розосереджується по залу. Я із запізненням розумію, що збіговисько аукціонистів оточили, а разом із ними і мене. Я кидаю погляд на ліцитатора, але він зник, хоча ще мить тому був за катедрою. Це наштовхує мене на певні роздуми, тож замість того, щоб лишатися на місці, як чемно попрохав мій сусіда-жандарм, я приєднуюся до загального рейваху і біжу до катедри.
Лунають поодинокі вистріли і крики підсилюються. Хтось зашпортується у власному одязі і падає. Я відштовхую одного з жандармів, який трапився мені по дорозі, а далі прокладаю собі шлях ліктями. Коли до катедри залишилося якихось метрів десять, я помічаю Велиша, який опинився під купою стільців. По ньому сновигають туди-сюди люди, не дозволяючи встати, а його супутниця відчайдушно тягне його за голову. Велиш крекче від кожного копняка.
На мить я думаю, що це мене не стосується, але моє вроджене лицарство негайно дає мені стусана. Я пробираюся ближче до цієї пари і хапаю Велиша за край сюртука. Тягну щосили, намагаючись поставити його на ноги. Ловлю на собі спантеличений погляд дівчині і обдаровую її грайливою посмішкою. Тоді згадую, що на мені борода і пенсіонерське пенсне, і розумію, що скидаюсь зараз не на прекрасного лицаря, а скоріше – на підстаркуватого збоченця.
Я все ще тягну Велиша, коли помічаю жандармів, які поступово звужують коло. Ще трохи і вони відріжуть мене від катедри. Я переводжу погляд на Велиша, що скажено плюється та лається. Він не посунувся ані на сантиметр, тож зрештою я його відпускаю, хапаю дівчину за руку і тягну за собою. Вона щось кричить і намагається вирватися, але через гамір і крики я її не чую. Натомість я дістаюся катедри і ривком відкриваю люк, який ховається під нею. Так я і знав, що ліцитатор залишить собі якийсь шлях для втечі. Я заштовхую всередину дівчину, стрибаю за нею, а тоді закриваю люк. За мить крики та постріли стають далекими, а згодом і зовсім уриваються.

– Нащо ти це зробив? Я його майже дістала! – кричить на мене дівчина і молотить кулаками, коли ми опиняємося на свіжому повітрі десь у кварталі від складів.
Її траурна сукня посіріла від павутиння та пилу, яких було повно у підземному ході, а я по дорозі десь згубив свою бороду. Та ми все таки втекли. Я кілька секунд спантеличено витріщаюся на неї, не розуміючи чого вона лютує, а тоді згадую про Велиша, якого вже напевно схопили жандарми, якщо до цього не розчавив натовп.
– Мені шкода твого кавалера чи брата… – кажу. – Він же твій брат, так? – мені хочеться у це вірити. – Але в нього не було шансів вибратися. Якби я тебе не витягнув, ти зараз була би разом із ним у в’язниці. Тож пробач, що врятував тебе! – суплюся я ображено. Тоді відриваю накладні брови і йду геть.
– Чекай! – кричить дівчина. Її голос вже не такий сердитий, а радше сумний. Вона наздоганяє мене і хапає за руку. – Пробач, що накричала, – дівчина перехоплює мій погляд. Її очі – світло блакитні, майже прозорі. Коли вона відкриває рота, я з подивом розумію, що замість зубів у неї і справді перли. – Але я дуже розлютилася через арешт Пантелеймона. Якщо йому пред’являть звинувачення, він просидить у в’язниці до кінця свого життя.
– А хіба є за що? – питаю я ущипливо.
Дівчина мовчки закочує очі і міняє тему:
– Краще скажи, як ти дізнався про потайний хід під катедрою?
– Це моя професія знати про такі речі, – не можу стриматися і розпливаюся у самовдоволеній посмішці. – Я – Ісай Бунча, картограф. Для тебе просто – Сай.
– Що ж, Саю… – дівчина нарешті посміхається. – А я – Лариса Милай. Для тебе – просто Лора. І я хочу тебе найняти.
Усі дівчата цього хочуть. Я відчуваю, як хвилі щастя розтікаються моїм тілом, а життя починає налагоджуватися.

– Ні! Ні! І ще раз ні! – кричу я за п’ять хвилин. Хоча вулиці Грімбиля заповнені постійним лязкотом, стукотом, криками та шипінням пари, кілька перехожих усе одно обертаються на нас. – Влізти в жандармерію? Та я краще добровільно покладу голову в пащу крокодилу.
– Чого ти так боїшся? – супиться Лора. – Тобі тільки треба вигадати безпечний шлях всередину, а тоді назовні. Ми не будемо звільняти Пантелеймона. Я лише хочу з ним поговорити і можливо щось передати. Зрештою я можу зробити все сама. Лише склади мапу.
– По-перше… – я багатозначно загинаю великий палець. – Я зараз у розшуку. І було б дурістю самому лізти до жандармів. По-друге… – загинаю вказівний. – На мене полюють люди Порфирія. А поки я з цим не розберуся, краще посиджу в якомусь безпечному місці. І по-третє! – я театрально загинаю середній палець, а вільну долоню прикладаю до серця. – Я не можу дозволити дівчині самій наражатися на небезпеку.
Здійнявши одну брову, Лора уважно дивиться на мене, поки я виголошую свою промову, а тоді заливається сміхом. Я суплюся, а вона, насміявшись удосталь, починає і собі загинати пальці.
– По-перше, Саю, ти собі лестиш. По-друге, я здатна дати собі раду. А щодо Порфирія, Пантелеймон може вирішити усі твої проблеми. Звичайно, якщо ти йому допоможеш. А я тобі просто зараз пропоную спосіб, як це зробити. Тож, якщо ти не маєш в запасі ще якихось відмовок, берися до роботи. А я, поки ця шумиха із аукціоном не вляжеться, поживу в тебе.
Наче риба, яку викинули на сушу, я кілька разів мовчки відкриваю і закриваю рота. Я знаю, що Лора зараз тисне на моє себелюбство, проте думка щодо Пантелеймона не дає спокою. Можливо, ідея з письмовим зізнанням від нього у викраденні прототипу і моїй непричетності до цього не така вже й маячня. Я закриваю рота, так нічого не сказавши, а тоді показую Лорі дорогу до моєї підвальної кімнатки.

Як виявилось, у Грімбильській жандармерії не надто завдають собі клопоту з безпекою. Принаймні такого висновку я дійшов після кількох сеансів усередині. Одного разу я перевдягнувся адвокатом і навіть хвилин десять переконував якогось в’язня, що справи його не такі кепські, як здаються. Потім з’явився справжній адвокат і мені довелося втікати. Щоправда, по дорозі з жандармерії я примудрився поцупити форму і наступного дня повернувся вже під личиною жандарма. Укупі з моїм досвідом в’язня (це було років сім тому, коли я ще не був таким успішним картографом) це дало достатньо матеріалу для грубого плану проникнення. І я, насправді, не збирався на цьому зупинятися, якби не постійне Лорине понукання.
А поки я сходив сьомим потом, щоб прокласти шлях до пана Велиша, Лора відпочивала собі у моїй кімнатці. Спершу вона захопила ліжко і ванну, тоді стіл і канапу, і ось за два дні я вже живу на власному порозі наче пес, а Лора тим часом, яка у своєму чорному вбранні нагадує моторошну примару (рудоволосу, та все одно моторошну), не втомлюється нагадувати мені, що годинничок тікає.
Тож третього дня після рейду на аукціон ми разом вирушаємо до жандармерії. Першим заходжу я. Перевдягнений у форму жандарма, я вичікую, коли до відділку надійде повідомлення про заворушення у центрі міста (із натовпом протестувальників під ратушею, вони відбуваються в місті майже кожного дня), і більша частина жандармів побіжить наводити лад. Тоді подаю сигнал Лорі, і вона у своїй траурній сукні з’являється в жандармерії.
Перш ніж встигне хтось інший, я беру її під руку, записую до журналу відвідувань якусь нісенітницю і веду до приймальні. По дорозі коридором привітно всміхаюся до інших жандармів та обмінююся з ними дружніми коментарями. Хоч вони й уявлення не мають хто я, та нехай не думають, що я від них щось приховую.
У руках Лори – пухкий пиріг, солодкий аромат якого розноситься коридором. Його вона спеціально приготувала для Пантелеймона. Вона не розкривала мені рецепту, та я підозрюю, що в якості начинки там револьвер або заточка. Коли ми підходимо до чергового жандарма, який має перевіряти усе, що приноситься в’язням, я ненадовго відволікаю його, збивши на підлогу вежу з теками, і за цей час викладаю на стіл інший пиріг, який трохи раніше притягнув із собою. Він дещо засох і зовсім не пахне, та це не має значення. Черговий розрізає його, оглядає яблучну начинку і повертає Лорі.
Далі ми опиняємось у приймальні – невеликій кімнатці з пультом керування та ще одними дверима. Перш ніж Лора зникає за цими дверима, я їй нагадую:
– У вас тільки п’ять хвилин. І нехай напише записку про той вкрадений прототип.
– Добре-добре, – відмахується Лора.
– Я би й сам про це попросив…
– Я хочу поговорити з Пантелеймоном на самоті, – уриває мене Лора. – А ти маєш чергувати тут.
Я відступаю. Двері зачиняються, і я більше не чую її кроків. Тоді повертаюся до пульту керування і гортаю журнал із в’язнями, який лежить на панелі. Знаходжу Велиша під номером 2562 і кручу коліщатка, поки цей же номер не з’явиться на пульті, тягну за важіль, а тоді розслаблено опускаюся в крісло. У мене є п’ять хвилин.
Про те, що відбуватиметься там усередині я знаю з власного досвіду, адже, як я вже згадував, сім років тому мені не поталанило потрапити за грати. Це були найжахливіші п’ятнадцять днів у моєму житті. Я сидів у тісній клітці – настільки малій, що не міг навіть розігнутися. Поруч, піді мною та угорі висіли сотні, а то й тисячі кліток із такими самими в’язнями як я. Там була непроникна темрява. Подекуди я думав, що вже осліп або помер. А довкола лунав божевільний шепіт та воплі. Сморід в тому пеклі стояв гірший, ніж у будь-якому іншому місці, адже в’язні не мали ані туалету, ані душу. Хтось сидів там, як я лише кілька днів, а хтось – роками. Та навіть не це було найгіршим.
Кожного разу, коли якогось в’язня хотіли бачити для допиту або родичі, усе це залізне дерево з клітками починало рухатися. Воно рипіло і стогнало заіржавілими суглобами, клітки хилиталися, мов маятники, а в’язні, що мали слабкі шлунки, починали блювати. За ними блювали всі інші. Коли ж рух зупинявся, всі в’язні на мить затамовували подих, сподіваючись, благаючи небеса, щоб цього разу прийшли саме по них. Нехай це буде слідчий, який кулаками вибиватиме правду, проте хоча б на п’ять-десять хвилин вони знову зможуть побачити денне світло – побачити бодай щось, окрім суцільної темряви, і вдихнути повітря жандармерії, яке після сморіду випорожнень і бруду, пахкотітиме незгірше за букет троянд.
За п’ятнадцять діб свого ув’язнення я майже збожеволів. Я досі пам’ятаю відчуття, коли дно моєї клітки розчахнулось, і я полетів униз. Я впав на кам’яну підлогу, боляче вдарившись плечем, але тої миті я наче народився знову. Поки я придивлявся напівсліпими очима до розмитої постаті переді мною, вона випитувала в мене всі подробиці справи, на якій мене пов’язали. А я розповідав – охоче, без жодного примусу називав імена своїх спільників та місця, де їх можна знайти. І кожної миті чекав, що з темного отвору на стелі от-от з’явиться металева клішня, яка схопить мене і потягне назад до клітки.
Мені було тоді шістнадцять і я тільки починав свою кар’єру грабіжника, вступив до якоїсь не надто відомої банди, мріяв про яскраве майбутнє. А наступної миті вже сидів у темній смердючій клітці, поки мої подільники, які зробили з мене цапа-відбувайла, ділили здобич.
Коли мене нарешті відпустили, я не міг натішитися тому, що знову можу відчувати. Я з насолодою вдихав дим Грімбиля на повні груди, роздивлявся потворні моностанції, які сновигали вулицями міста. Я це все обожнював з новою силою. А ще я пообіцяв собі, що більше ніколи не попадуся. Що я стану вправнішим, жвавішим за будь-якого грабіжника. Що я завжди зможу вислизнути та знайти безпечний шлях.
До реальності мене повертає притишене клацання та дзижчання. Я здивовано дивлюся на зачинені двері кімнати, в якій зараз Лора балакає з Пантелеймоном, а тоді знову на пульт управління. Із вузького отвору під одним з важелів починає лізти вузька смужка паперу. Я відриваю її і читаю:
«це ти я принесла тобі пиріг…»
За мить до мене доходить, що це стенографічний запис розмови, яка відбувається по той бік стіни. Виявляється, що хоч жандарми й дозволяють приватні розмови між в’язнями і родичами, ці жуки записують кожне слово.
Я жмакаю папірець і засовую до кишені, тягнуся до смужки, що з короткими інтервалами продовжує лізти з отвору і відриваю її теж. Цікавість всередині мене хоче прочитати, але внутрішній лицар сердито погрожує пальцем. Це не надто чемно, погоджуюсь я. Тож продовжую відривати шматки паперу і запихаю собі до кишені. Не варто залишати жандармам підказки про те, що тут хтось був.
Хвилина спливає за хвилиною і я починаю потроху нервувати. Паперова стрічка поступово уповільнюється, а тоді й зовсім завмирає. Я швидко зиркаю на неї і бачу якісь окремі безладні літери, наче машина проковтнула усі інші. Ну от, я примудрився зламати її, зітхаю подумки. Відриваю останній шмат паперу і знову дивлюся на двері. Скільки треба часу, щоб віддати пиріг?
Коли я вже збираюся зайти до кімнати, двері відчиняються і виходить Лора. Її щоки розпашіли, а вустами блукає усмішка. Вона швидко прикриває двері, а тоді прямує до пульта управління.
– Чого так довго? – шиплю я, хоча відповідь і так очевидна. – Ти дістала записку? Лора?
Лора роздивляється панель, а тоді смикає за важіль, який має активувати металеву клішню. З кишені вона дістає папірець і маше ним у повітрі.
– Ажеж, дістала. Написаний його рукою та з підписом.
– То давай сюди, – я тягнуся за папірцем, але Лора відсмикує руку.
– Спершу виведи мене звідси.
Я суплюся – недовіра завжди ранила мене найсильніше – та відкриваю двері в коридор. Вертаємось ми швидко і без пригод, а за кілька хвилин вже знову стоїмо на вулиці. Лора простягає мені записку, і я з насолодою читаю рядки, виведені таким гострим почерком, наче його власник хоче виколоти мені очі:
        «Я, Пантелеймон Велиш, цим листом повідомляю, що одноосібно стою за викраденням прототипу літального винаходу, що його привіз на презентацію пан Кудич. Ісай Бунча ані словом, ані ділом не брав у цьому участі.                                                                                                                                                                                                                                                                            П. В.»
Коли я завершую читати, щастя розпирає мене зсередини. Я знову почуваюся вільним, мішень на моїй спині наче розчинилася. Я безконтрольно посміхаюся і зізнаюся:
– Ти зробила мене найщасливішою людиною на землі.
Мені хочеться підхопити Лору і кружляти довкола себе. Хочеться поцілувати, але, підозрюю, дівчина цього не оцінить. Більше того вона вже супиться.
– Ще рано радіти, – каже Лора. – Ця записка нічого не варта без печатки Пантелеймона. А вона лежить в його робочому кабінеті під «Великою шестернею».
– Ну то ходімо за нею. Ти ж мене проведеш?
– Так, – киває дівчина, і ми разом прямуємо до клубу.
Я сповнений такого щастя, що начисто забуваю, що мої переслідувачі поки не в курсі моєї невинуватості.

Ми заходимо з чорного ходу і ще хвилину плутаємо у темряві. А тоді Лора заштовхує мене до якоїсь кімнати і шепоче:
– Тобі далі краще не ходити. Сиди тут, а я принесу печатку.
Вона зникає, а я залишаюся сам у чийсь гримерці. Я бачу столик з великим дзеркалом і горою косметики. Наче чудернацькі плоди тут розставлені скляні пляшечки з парфумами, рядами лежать пензлики і губки, якими дівчата наносять на щоки рум’яна. Довкола – купи яскравих суконь, пір’я та прикрас. Я здогадуюся, що опинився у гримерці танцівниць і жалкую, що їх самих тут немає. А наступної миті пригадую, що не чув клубного гамору. Та це зрозуміло – власник закладу зараз сидить у клітці, тож його посіпакам не до розваг.
Я ковзаю поглядом по стінах гримерки і помічаю афіші, які хтось наліпив акуратними рядами. З нього на мене дивляться пожирач вогню, співачка та хлопчик-краб. Я читаю акуратні підписи, що складаються з гострих літер. Якщо їх торкнутися, можна порізатися, подумки сміюся я. Та наступної миті ця думка вже не здається мені такою смішною. Я витягаю з кишені записку, що її для мене написав Велиш і порівнюю з літерами на афіші. Невже, власник клубу, злочинець та грабіжник, самостійно малював афішу, дивуюся я?
Разом із запискою на підлогу випадають кілька уривків паперової стрічки, яку я відірвав у жандармерії. Я підбираю їх з підлоги і розгортаю:
«Нащо ти це… тут через тебе… помреш за добу але ти цього… зупинись…»
Окремі уривки, на які я пошматував папір, зливаються у казна-що. Я не бачу, де початок речення, а де – кінець. Я не розумію, кому належать слова, що я їх читаю. Проте, навіть те, що я бачу, викликає в мене погане передчуття.
Я зводжуся на ноги і вислизаю назад до темряви. Намацую іншу дверну ручку і зазираю – це ще одна гримерна. Трохи більша і теж явно дівоча. Я бачу різнокольорові перуки та сукні – не такі яскраві, як у танцівниць, але більш вишукані. На них блищать справжні прикраси. Мені на очі трапляється блакитна сукня. А ще я бачу ноги, що стоять позаду неї. Ноги, що нагадують мереживо. Я нервово сіпаюся, адже не очікував застати тут співачку власною персоною. Я вже збираюся повернутися до темряви, але чую звідти якісь звуки і швидко прикриваю за собою двері.
– Вибачте, – кажу я Зоряні. – Я ховаюся тут від декого. Я скоро піду.
Вона мовчить і я теж мовчу. Тоді роблю обережний крок до блакитної сукні і зазираю за неї. До стіні притулена пара протезів і більше там нікого немає. Подумки я шпиняю себе за дурість, а тоді мій погляд переповзає на щось інше – ще більше ніг і рук, усі одного розміру, але всі різні, як сукні, що висять попід стінами. Одні прості та складаються з механізмів, інші – привабливі й інкрустовані дорогоцінним камінням або розмальовані візерунками. Є ще й такі, що схожі на людські. Я обережно торкаюся її – потилицею бігають холодні мурахи, а скронями струменіє піт – на дотик вона майже як жива.
Та є в цій кімнаті іще щось, що остаточно мене добиває. У заскленій шафці на поличках рядами розкладені дівочі обличчя. Замість очей та нижньої щелепи – порожні чорні діри. В одній масці я з трудом впізнаю обличчя співачки Зоряни, а в іншій – обличчя білявої покоївки, що прибирала поверх пана Дурбецала, поки я складав план пограбування.
Я переводжу погляд на порожнє місце між двома масками. Однієї тут явно не вистачає.

Мої інстинкти підказують мені скоріше вшиватися. Проте я повертаюся назад до гримерної танцівниць. Сідаю на місце й чекаю Лору. Я не знаю як поводитися, коли вона повернеться, і що казати. Та коли дівчина все ж з’являється, слова самі вириваються з рота:
– Ми вже зустрічалися раніше.
Лора завмирає і здивовано округлює брови. Вона мовчить, наче очікує продовження, і я кажу далі:
– У готелі перед викраденням прототипу. Ти була вдягнена покоївкою і твоє… обличчя було інакшим. Ти працюєш разом із бандою Велиша, так? А ще записку написала ти, а не Велиш. Нащо це все?
Лора байдуже знизує плечем.
– Бо він був не в тому стані, щоб писати. Я його вбила, – і перш ніж я поставлю ще одне очевидне питання, вона дістає з кишені ключ і демонструє мені. – Заради цього.
– Він від якогось сховку, де лежить прототип? Ти хочеш забрати його собі. Я правий?
Вона дивиться на мене довгу мить, примруживши очі, наче щось обмірковує, а тоді хитає головою. На її обличчі сум і легке роздратування.
– Кумедна річ, Саю, – каже Лора. – Ти начебто бачиш усю картину та все одно робиш неправильні висновки. Пантелеймон до останньої своєї миті не знав про викрадення прототипу, бо я сама це зробила. І я сказала йому про це, перш ніж відірвала його дурну пружинну голову. Я би зробила це ще на аукціоні, але ти, граючись у героя, завадив мені. Цей ключ Пантелеймон зберігав всередині пружини – надійне місце, маю визнати – хоча… – вона знову його підіймає, щоб я добре роздивився, а тоді сердито стискає в кулаці. – Він завжди був моїм.
Лора відкладає вбік револьвер, який весь час ховала за широкою спідницею, та повільно розстібає корсаж сукні. Я сором’язливо відводжу очі, проте чую Лорине пирхання і знову дивлюся на неї. Там, де мав бути тулуб, лише металевий каркас, крізь який просвічують шестірні, маятник, шарніри та поршні, які беззвучно рухаються; блищить мастило. Серед них я бачу невелику ємність із рідиною, у якій б’ється живе людське серце.
Наче вона це робила вже сотні разів, Лора просовує ключ між прутами каркасу і вставляє у невелику замкову шпарину, провертає його п’ять разів і полегшено видихає.
– У мене ще є п’ять днів, – каже дівчина, мрійливо посміхаючись. Знову бере револьвер і наводить на мене. – Повір, Саю, я не хочу цього робити, але мені не потрібні свідки.
– Чекай-чекай, – я примирливо підіймаю долоні. – Але ж я нічого не бачив, а моє слово, насправді, нічого не варте. Ти зможеш збути прототип…
– Я не збираюся його продавати! – фиркає Лора. – Я хочу повернутися назад до верхнього Грімбиля.
– Якщо ти там жила, то чому не…
– Я не жила там, а грала роль гарної ляльки для однієї дитини з родини багатіїв. Чому, ти думаєш, у мене все тіло металеве? Бо вони це зі мною зробили. Коли мені було лише три роки. Людське життя нагорі нічого не варте. Ті виродки лише граються з нами, беруть, що хочуть, а коли дитина підросте – викидають у смітник.
Поки Лора говорить, її очі починають блищати від сліз, а голос тремтіти. Проте рука з револьвером – тверда і все ще цілиться мені в серце. Не дивлячись на страх за своє життя, я відчуваю сум’яття та жах від усвідомлення того, що з Лорою зробили. А ще я нарешті розумію, заради чого вона вкрала прототип. Шматочки пазлу поступово збираються до купи.
– А коли ти опинилася тут унизу, то потрапила до Велиша, так? Він багатий, отже мав засоби оновлювати деталі, поки ти росла. А ти, натомість, працювала на нього – співала…
– І грабувала, – завершує Лора. – Велиш забрав моє обличчя, натомість подарувавши десятки інших. Ідеальний шпигун і злодій, якщо його не можна впізнати. Велиш заміняв деталями все більше органів, аж поки не випатрав усе до кінця. Він казав, що вдосконалює мене, проте, насправді він прагнув лише повного контролю. Ти же знаєш, що як регулярно не заводити механізм, то він зупиниться? Але тепер мені більше не треба перейматися. Прототип та ключ у мене. Залишилося тільки прибрати останнього свідка, – Лора дивиться на мене із якимось сумом і зводить курок. – Ти був гарним другом, Саю.
Я закриваю очі, готуючись до пострілу. Але замість хлопку чую звук удару. Розкривши очі, бачу Генрика, який стоїть у дверному проході. Лора, яку вдарило дверима, відлетіла до стіни, а револьвер випав з її пальців. Вона тягнеться по зброю, але до кімнати залітає купідон, схожий на мавпу, і вихоплює револьвер.
– Слимаче, друже, я завжди вірив у твою чесність, – посміхається Генрик. Він заходить до кімнати та обіймає мене за плече, наче я й справді його добрий друг. Як би сильно я його не ненавидів, але зараз неймовірно вдячний за порятунок життя.

Разом із Германом та купідоном прийшло іще двоє новеньких членів банди. Вони молоді та знервовані, явно не знають, що робити, тому весь час по-дурному гиготять.
Лору прив’язують до стільця, а мене (хоча я не бажаю більше мати жодних справ із цією бандою) заганяють у куток. Звідти я спостерігаю, як Генрик, нахилившись до Лори, розпитує її про вкрадений прототип, ненав’язливо помахуючи ножем. Він намагається вдавати галантність, але крізь маску добродія усе одно просвічує вишкір чудовиська.

– У клубі порожньо, босе, – гнусавим голосом повідомляє один із новеньких після швидкого обходу.
– Звичайно, порожньо, дурню, – огризається Генрик. – Після арешту Велиша вони всі потікали, мов пацюки. Я наказав шукати прототип, а не людей.
– Не погано би знати, як він виглядає, босе, – новенький жалібно кривиться.
– А й справді! Слимаче, розкажи хлопцю.
Я нервово ковтаю і зупиняюся на півдорозі від дверей.
– Уявлення не маю, – бурмочу. – Я бачив тільки валізу, в якій його привезли. Дуже велику валізу.
Герман кидає на мене розчарований погляд і знову повертається до Лори.
– То може панна розкриє цю таємницю? – воркоче він так, наче намагається фліртувати.
– Він схожий на пару велетенських металевих крил, – знехотя вимовляє дівчина.
– І де саме панна сховала ці крила?
– На дні твоєї могили, – випльовує Лора.
До Генрика лише за довгих десять секунд доходить сенс сказаних слів, і він розлючено б’є Лору по щоці. Я чую приглушене клацання і помічаю, що її обличчя трохи зсунулося. Довкола очей і рота відкрилися неглибокі борозни, які до цього певно прикривала косметика.
– Я раджу панні наступного разу ретельніше добирати слова, інакше мені доведеться пустити в хід цей ніж, – загрозливо шипить Генрик.
Лора скептично підіймає брову. Хоч Генрик цього ще не знає, але ніякий ніж не здатен більше завдати їй жодного болю.
І я вирішую, що ця інформація може трохи пришвидшити справу.
– Послухай Генрику…
– Горан. Мене звати Горан!
Упс.
– Точно, Горане. Так от, усі ці загравання з ножем безглузді. Лора відсотків на дев’яносто складається з металу. Якщо хочеш тиснути на неї, то варто знати її слабкі місця.
Я рішуче відштовхую Горана і підходжу до Лори. Хапаю її за праву долоню і сильно смикаю. В очах дівчини я бачу біль від зради – точно такий, як я відчував, коли вона вирішила мене застрелити.
Спершу металева кінцівка не піддається. Але я знаю, що кисть до передпліччя кріпиться лише крихким суглобом, тож смикаю знову. Після кількох спроб долоня відламується, а разом з нею з-під рукава виповзає шмат фальшивої шкіри.
– Припини, – благає Лора. Її щоками починають текти сльози.
– Де ти сховала прототип? – повторює Горан. Він все ще скажено вимахує ножем, відтісняючи мете геть, і нахиляється до Лори. – Кажи, а не то розберу тебе на…
Зазубреним краєм суглобу, що виглядає з-під чорного рукава, Лора простромлює Горану серце. Правиця Порфирія не видає жодного звуку, поки осідає на підлогу. Тим часом сполоханий купідон здіймається у повітря і націлює на нас руки-гармати. Але у тісній гримерці не так вже й багато місця для маневрів. Я хапаю вільний стілець і збиваю купідона на підлогу, наче муху. Тоді топчу його підборами, аж поки від нього не залишаються самі уламки.
Поки я розправлявся з купідоном, Лора ріже суглобом мотузки на лівій руці та ногах. Вона підводиться і ми завмираємо один навпроти одного. Напружено свердлимо поглядами, шукаючи там мовчазну згоду, підтвердження того, що ми на одному боці.
Ми чуємо кроки в коридорі. Повертаються новачки. Я хапаю револьвер, який у Лори конфіскував купідон, а дівчина витягає зброю з-за поясу Горана. Ми наводимо їх на двері, де от-от мають з’явитися людські постаті. Коли вони все ж виринають, відкриваємо вогонь.
Я бачу як один із новачків падає, а другий – кидається навтьоки. Ми з Лорою вибігаємо в коридор, продовжуючи стріляти, але хлопець виявляється на диво прудким. Він зникає на вулиці, уносячи з собою правду про все, що тут трапилося.
– Мені кінець, – визнаю. – Мене вже ніяка записка не врятує. І тебе цей хлоп зможе впізнати.
Я повертаюся до Лори, але дівчина зникла у своїй гримерці. Зачекавши кілька хвилин, я стукаю і заходжу до неї.
Перед дзеркалом сидить незнайома мені дівчина. Обидві руки в неї на місці. Пензликом вона завершує підводити макіяж, який сховає будь-який натяк на те, що це обличчя – маска. Лора перевдяглась у гарний брючний костюм – помірно вишуканий і зручний.
Завершивши із макіяжем, дівчина бере мене за руку і веде назад до гримерки танцівниць. Розсуває гори суконь і ще якихось речей. Якби я не знав, що шукаю, то ніколи в житті тут нічого не знайшов.
Невдовзі Лора дістає валізу, що я її раніше мимохідь бачив у номері винахідника. Затамувавши подих, я дивлюсь, як дівчина її відкриває. Всередині – якась купа ременів і балон, оздоблений невеликими пластинами для балансу та ручками – певно для керування.
– Я очікував побачити крила, – кажу трохи розчаровано.
– Я теж мріяла піднестися до верхнього міста на крилах, наче якийсь янгол помсти, – киває Лора. – Але відтворити пташині крила, якими зможе керувати людина, зможе хіба що справжній геній, тож наразі це все, що я маю.
Лора вдягає балон на плечі. Я допомагаю прилаштовувати всі паски та ремінці на потрібні місця. Поки ми це робимо, я з сумом усвідомлюю, що більше ніколи її не побачу. Яке у Лори майбутнє нагорі? Чи зможе вона загубитися серед пихатих багатіїв і здійснити свою помсту? Сподіваюся, що вона зможе вчасно зупинитися.
Коли ми завершуємо з ремінцями, виходимо на двір. На місто вже почали спускатися сутінки. Іще трохи – і єдиними свідками Лориного піднесення стануть зорі та гостророгий місяць. А я тим часом проводжатиму її поглядом із землі, поки вона назавжди не зникне у темряві, міркуючи про те, скільки ще днів зможу переховуватися від помсти бандитів.
Коли нарешті приходить час прощатися, я не можу вигадати нічого, що в повній мірі передасть мої почуття, тож кажу:
– Я сумуватиму.
Лора здивовано вигинає брову і дивиться на мене так, наче я ляпнув щойно якусь дурницю.
– Я думала, ти полетиш зі мною, – нарешті каже вона.
– О-о… – багатозначно затинаюсь. Про такий варіант я не подумав. – Але ж ця штука розрахована лише на одну людину.
– Вона розрахована на середньостатистичного робітника, який нестиме з собою максимально необхідне обладнання, і зможе підняти до ста двадцяти кілограмів, – виправляє мене Лора з таким виглядом, наче це в мене був час прочитати інструкцію, а не в неї. – Хоча я й з металу, але важу небагато, бо замість тулуба у мене тільки каркас, а ти… виглядаєш достатньо щуплявим, щоб не дуже сильно перевантажити цю пташку. Тож, Саю, просто обійми мене…
Перед моїм внутрішнім поглядом знову виринає револьвер, із якого Лора цілилася мені в серце. Вона хотіла позбутися свідка. Вона була готова до цього…
Я повільно наближаюся до дівчини і обіймаю її за стан.
– Ти мені довіряєш? – шепоче Лора, наче вловивши мої думки.
– Так, – кажу впевнено.
А тоді ми злітаємо…