Він повертався додому. Ноги ледве волік. На спину замість наплічника навалилася втома, руки боліли. Хто сказав, що перемогою все закінчується? Перед нею — насправді найважчий, найтемніший час! Саме тоді він ухоркався остаточно. А все ще мусив тягнути.
Заболочені берці не намацували ледь помітної стежки, як було колись. Тепер у даль вела добряче протоптана дорога. Подумав би, що колона їхала, якби не знав, що кожен сюди добирається пішки.
На узліссі спинився і очманілим поглядом окинув краєвид. Ані тобі деревця. Самі пні. До обрію! Хоча ні. Справа на обрії бовваніє місто, що виграє на сонці золотом, а зліва… нові хати. Хоча ні, ізби з нового зрубу, але підігнано та укладено все так, що похилилося либонь іще до того, як його встигли перекрити.
На роздоріжжі остовпів. Мало того, що такого тут раніше не було, так іще й вказівник який! Направо — намальоване таке, що дітям не покажеш, і написано “Адъ», а наліво, до кособокого селища — “Рай для русских”.
Рипнув зубами і пішов далі. І лише на підході до міста збагнув, що й воно змінилося. Мури виросли у вишину, а з дванадцяти брам відчинена була лише одна. Перед нею стояли двоє ангелів. Один куняв, опершись на стіну спиною і тримаючи десницю на руків’ї меча, а інший гортав книгу. Обоє втомлені і добряче обскубані.
На його наближення той, що з мечем, розплющив очі.
– Йой, брате, ти звідки? Ми після вашої перемоги так втішилися, думали, вже нескоро чекати когось із вашого краю.
– Заходь, – гостинно кивнув на браму той, що з книгою, і смикнувши зі свого крила перо, простягнув. – Варті покажеш — тебе далі пропустять. Покажуть, де житимеш. Он саме обід — борщем почастують.
– Гавриїле, – промовив, опустивши балаклаву і нарешті знявши шолом. – Відколи це тут варта є, а ти пір’я роздаєш замість запис у Книзі Життя перевірити?
Обоє витріщилися на нього, заяснівши радістю.
– Господи, Ти?
І враз похнюпилися.
– Прости нас, Господи.
Махнув рукою, сів на підмурівку.
– Ну, розказуйте. Що сі стало, поки мене не було?
– Та щойно Ти на війну пішов, повалили ордою… – почав Гавриїл.
– То ясна річ, вони ж думали, що їх із хлібом-сіллю зустрічатимуть, – гмикнув. – А тут — така несподіванка.
– Та не самі повалили, а з бойовими попами. Тими самими, які теж стріляли… І коли ми їх не пустили, взяли місто в облогу.
– А ви що?
– Ну, – кахикнув той, із мечем. – Тоді вийшов я. Трошки розім’явся — вони облогу зняли. Але дуже репетували, що скаржитися будуть, коли Ти повернешся. От скоро десь і присунуть із… кгм… петицією.
– Михайле, з тебе нині теж такий собі добрий вісник, – зітхнув. – То мій споконвічний ліс вони вирубали, щоби оте кривобоке нещастя збудувати?
Ангели похнюплено кивнули.
– А звірі ж де?
– Хто вцілів, сюди прибігли. В місті їм тісно, але якось живемо… – обережно почав Гавриїл. – Але тур і мамонт…
– І шаблезубий тигр, і печерний ведмідь… – продовжив Михаїл.
– І оленів стільки…
– Я зрозумів. І тут буде Червона книга, – зітхнув і підвівся. – То ви від них так загородилися, що мур чи не вдвічі вищий? – роззирнувся.
– Так лізуть же! – розвів руками Гавриїл. – Без Тебе тут бували ночі, в вранці в коморах меншало харчів! Ми і мури укріпили, і нічну сторожу потроїли — не помагає!
– Ага, уміння красти вони відточували століттями, – гмикнув. – Бачу, ви й рів розширили.
– А толку? Вони його перепливають, – констатував Михаїл. – На каяках! Зроблених зі шкур Твоїх оленів, Господи! А дозвіл запустити в рів крокодилів Петро дав лише сьогодні.
– А чого ж він досі мнявся?
– Казав, що негуманно.
– А що тепер змінилося?
– Українська діаспора нарешті пристріляла катапульту…
– Як вони обійшли заборону на зброю у Святому Місті?
– Шляхом голосування, – посміхнувся Михаїл. – За катапульту проголосувала більшість.
– Отже, без ангелів не обійшлося?
– Так, Господи. Після того, як із промовою виступив святий Георгій, ми з усім військом проголосували за.
– І чим же вони стріляють?
– Якщо ловлять у коморі москаля, то повертають його до своїх.
– Ще скажи, що вони до того… стійбища дострілюють, – намагався сховати за скепсисом цікавість.
– Уже так. Але не лише ним… – зам’явся архангел.
– Смали, Михайле! Маю ж я знати все, до чого тут дійшло за моєї відсутності!
– Вони до того крадія прив’язали гніздо шершнів. Смугасті ж раніше в лісі жили. А тепер тут рояться. І часто діти їх чіпають… От і спосіб позбутись і їх, і крадіїв, і шуму в поселенні навести…
Він покрутив у руці велике посіріле і скуйовджене перо.
– Гавриїле, а ти чого мовчиш? Чого це ти пір’я роздаєш? Чи тут запис у Книзі Життя уже некошерний?
– Господи, сам не знаю як, але вони двічі підміняли ту книгу! І спробуй же услідкуй. Це зараз тут Ти один, а тоді ж люди натовпом ішли. Ми спершу перепустки видавали, але вони їх підробляти навчилися! Виловивши кілька десятків колаборантів, ми змикитили, що треба вигадати щось надійніше.
– Ага, і вирішили скубти себе.
– Принаймні таке перо вони не підроблять…
– Із Люцифером не пробували зв’язатися? Чого це його посіпаки мені райські околиці плюндрують?
– Від мене слухавки він принципово не бере, – гмикнув Михаїл, – із тих самих пір, коли я скинув його в пекельну безодню. Образився.
– А мене заблокував, – додав Гавриїл. – Добрих новин він, бачте, не любить.
– Що, ж, тоді спробую я, – дістав та увімкнув рацію. – Недарма підібрав, коли вертався з останнього бою.
– Господи, але ж це…
– Рація, так. Москальська. На правильну хвилю налаштована, між іншим.
Рація зашкварчала.
– Агнець викликає Гаспида, Агнець викликає Гаспида! Ти коли своїх вандалів від моєї брами забереш?
Крізь шкварчання почувся сміх.
– Агнче, в мене аншлаг! Нема куди! До мене тепер ідуть лише за особливі заслуги. Або от — раз на місяць серед новоприбулих розігруємо в лотерею сто місць.
– А решта?
– Кажу ж, пекло переповнене! А в тебе місця повно. Шкода тобі чи що?
– Вони мені псують ландшафт! – не стримався, побачивши, як у повітря здійнявся дим над селищем. Але коли до його вух долинула какофонія, в якій ледве впізнав церковну пісню, знову рипнув зубами.
– Потерпиш, Агнче. Ти ж милосердний! – і в останньому слові було стільки глузування, що чаша переповнилася.
– Я ще і справедливий! – він вимкнув рацію і стрімко ввійшов у місто. – Обоє за мною! Браму на засуви!
– Господи, невже час настав? – захвилювався Гавриїл. – Мені бігти по сурму?
– Час, але ще не той.
І рушив великим майданом до високої та осяйної вежі.
– Господи! – почулося гучне й радісне, а за мить йому на груди кинулася літня жінка у вишиванці. – Дякую, дякую, дякую! Ти повернув із полону мого сина! Живим! Дякую, Господи!
– Йому ще доля топтати ряст. Дітей п’ятеро… – знітився. Тут його рідко хто відважувався обійняти.
– Ходи до нас, борщик гарячий, поїси! – а вона вже тягнула його за руку туди, звідки долинав гамір та звабливі пахощі.
– Охоче приєднаюся. Але зараз іще маю справу, – усміхнувся.
– Тоді ми тебе почекаємо!
Хотів сказати, щоби сідали без нього, але, подумавши мить, махнув рукою.
– Ви поки сядете, впораюся.
Кручені сходи що вище то звужувалися. Ангели важко здолали останні два оберти, а кремезний Михаїл ледве проліз у люк, який вивів їх під небо. Якби Гавриїл не поміг із крилами, того б обскубло до решти.
Він стояв біля кам’яного зубця і дивився з висоти на те, що відбувалося за стінами міста. А там був дим, лемент і, схоже, парад, бо до околиць прямував великий натовп.
– Михайле, пригадуєш цю машину? – вказав на механізм, що височів по центру майданчика. Крісло, схоже на автомобільне, справа важіль, під ногами педалі, попереду штурвал, як у літаку, а на рівні обличчя — чи то підзорна труба, чи то маленький телескоп.
– Пригадую, Господи, – видихнув той. – Але Ти від потопу її не чіпав. От я і…
– Часи змінюються, Михайле, – він скочив у крісло, навів підзорну трубу і припав до окуляра.
– Що вони там роблять? – поцікавився Гавриїл.
– Хресну ходу влаштували, – гмикнув. – І яка ж зараза їм донесла, що я вже вдома?.. Нічого, хай пройдуться.
Спів гармонією не вражав. Йому пригадався Петька з їхнього підрозділу, який дуже любив співати, та не вмів. Але робив це з таким запалом та любов’ю, що відсутність слуху та голосу поволі перестали помічати.
– Господи, яка Твоя воля? – несміливо запитав Гавриїл.
– Я хочу, щоби тут знову був ліс. І щоби там жила всяка звірина… Може, й мамонта наново сотворю — гарний він був…
– А цих куди ж?
– Гавриїле, не біжи поперед батька в пекло. Зараз усе побачиш. Щойно вони коло замкнуть.
Припавши до окуляру, він поклав руку на штурвал і, незмигно дивлячись, повів лінію, зриму лише для нього. Межу, що була завжди, але зараз мала стати явною. Час збирати каміння і час його розкидати. Час стирати межі… але тепер час їх увиразнювати!
І коли наприкінці кола ікони в руках попів укотре здійнялися в повітря, починаючи знак хреста, а в натовпі позаду хто втупився в небо, а хто здійняв до чола правицю, він сів прямо у кріслі і натиснув на педаль. Земля під ногами молільників задрижала. Ті на мить принишкли, але потім і далі затягнули своєї.
– Авжеж, – зітхнув. – У молитві просять мого царства, а насправді хочуть свого. Нехай буде їхня воля.
І опустив важіль.
Світ здригнувся, а землі під ногами натовпу та всім селищем раптом не стало. Уся твердь у колі, яке вони замкнули, зникла, а знизу дихнуло вогнем. Спів перейшов у плач. А він незмигно дивився, хоча легше було заплющити очі. Такою є покута Творця, який і надалі перебуває у своєму світі. Не він сотворив їх на загибель. Він лише дав їм вільну волю, як і кожному. І одні вибрали вічно гинути, а інші віддали життя за свої сім’ї, за свою вітчизну. Він їх побачить тут, живими і здоровими. І нарешті щасливими. І відсвяткує з ними перемогу!
– Господи… – тихо покликав Михаїл, коли земля у колі зімкнулася порожньою.
Відвів погляд і спробував усміхнутися.
– Все, Михайле. Ходімо. Запечатай вежу. До часу Суду. Сподіваюся…
– Так, Господи. А куди Ти зараз?
– Чи ти забув, що мене на борщ запросили? Туди й піду.
– А потім?
– А потім лопату в руки — і гайда! Поки побратими переспівають усіх пісень, уже й саджанці для нового лісу підростуть.
Лише спускаючись сходами, згадав, що так давно мріяв нарешті скинути берці. По райській землі найкраще ступати босоніж.
Коли кажуть “якщо бог існує, то він носить форму ЗСУ” – це підкреслює, що ЗСУ здатні робити неможливе.
Коли у цьому оповіданні форму ЗСУ носить “справжній” бог, це нівелює все, що він робить – бо він бог, він усе вміє, на все здатний, “бог із машини”.
А мова дуже гарна.
Бажаю успіхів!
Все знати і все могти не значить скрізь повносильно втручатися, шановна Птице. Інакше чудеса в нашому житті стали би чимось повсякденним.
А бути “Богом із машини” в раю йому цілком можна 🙂
Клята кацапня! І після смерті спокою українцями не дадуть…
Не лише українцям, а й усім добрим людям. Але нічого. На щастя, це легко виправити 😉
Ну і що тут скажеш? Навіть покритикувати нема за що 🙁
А треба? 😉
Тобто а хочеться?
А я люблю критикувати:)
Але це дійсно добрий текст. Без особливого захоплення чи стильних витребеньок – просто дуже хороший, класично якісний. Як ідеальна дипломна робота – поставив 100 зі 100 – і… що далі? Хіба давати наступним курсам як зразок.
І за назву окремий плюс – я би в житті не допетрала дати цьому текстові такий заголовок, але він дійсно влучний.
*червоніє і не знає, пишатися чи навпаки*
Дякую, не очікувала. Капець як приємно!
А щодо дипломної, то як людина, яка сама писала таку, знаю, де вони з часом осідають, навіть оті зразкові – в архіві 🙂
Сподіваюся, ця оповідка, перш ніж потрапить туди ж, усміхне якомога більше читачів 🙂 Бо ж на те і створена.
Солідаризуюся і щиро бажаю Вашому творові кращої долі, ніж будь-якій дипломній роботі (сама бакалаврську захистила на 100 – і толку? – тепер-от Ваша конкурентка у сфері белетристики – мій науккер, мабуть, також червоніє десь у куточку:)
Головне щоби ми самі не червоніли за те, що робимо. А науккерам не звикати 🙂
Бажаю успіху на конкурсі!
Same to you, dear colleague 😉
Дякую, авторе! Гарна історія!
З пасажу про обхід заборони на зброю шляхом голосування я прямо взорнула 🙂
Так, найкраще деяких викинути з кола світу геть, бо й в потойбіччі усіх дістануть.
Успіхів на конкурсі!
Вітаю, Катерино!
Дякую за відгук!
Рада, що текст повеселив. Отже, бешкет удався 😉
Бажаю успіхів навзаєм!
Вітаю! Цікава ідея, оригінальна, і втілення гарне, тільки от не сподобалося мені, яку силу набрали росіяни навіть після смерті. І ліси повирубували, і в місто прокрадалися красти. Їхні недолугі потуги облаштувати все під себе повільно, але просувалися, – і з цим довелося бути поруч і містянам-українцям (бідні, і тут москалі поруч), і янголам, які з ними не справилися.
Удачі і натхнення!
Вітаю!
Дякую за думку!
Твір задумувався як гумористичний, а в таких текстах, як правило, без гіперболи та літоти ніяк. 🙂
Успіхів навзаєм!
Вітаю, Катерино!
Дякую за відгук! Отже, бешкет удався 😉
Бажаю успіхів навзаєм!
Наскільки я зрозуміла – то не сила росіян, а недбалість ангелів та забюрократизованість раю привела до таких наслідків.
Малесенька поправка. Не БЮРО-, а ТЕОкратія. Бо поки Бог носить форму ЗСУ, ангели діють лише в межах власних повноважень. А порядки в них таки майже військові, що поробиш 🙂
Дуже дякую, авторе! Гарно вийшло. Українці і в раю борщика зварять (а архангелів обскубають та подушок наб’ють… хоча вони й самі обскубаються заради цього, бо хазяйновиті).
Люцифер сподобався дуже. Гаспид, як він є )) Діалог вийшов соковитий, смачний такий!
Так, оповідання досить неоднозначне, й не скажу, що з усім згодна, але написано дуже гарно. Дякую!
Щиро дякую за відгук! Рада, що у творі знайшлося те, що припало до душі.
Щодо ангелів та подушок… ну неповажно якось скубати вільну особу, яка до того ж є цілком самостійною бойовою одиницею, на подушки! Хмаринку під вухо – та й файно виспатися можна :)))
Щодо неоднозначності, то оповідання в жодному разі не повчальне, а покликане радше відволікти і повеселити. А висновки читач завжди робить сам, навіть із приводу дидактичних творів 🙂
Вітаю, авторе!
Класно і з гумором, вади мокшан показані чудово. Мова соковита, жива. Події ніби на власні очі побачив. Єдине, що псує враження (тут я дуже суб’єктивний) – релігійність. Страх не люблю її в літературі.
Ну і, здається мені, надто дивно, що Бог на війну рушив особисто. Ладно б там янголів з архангелами відправив.
Успіхів та наснаги!
Вітаю, Фантоме!
За помічені плюсики дякую, приємно. 🙂 А щодо решти…
Що ж, беручись за цей задум, розуміла, що не всім “зайде”. Але хто не ризикує і боїться критики та низьких оцінок, той сидить, мовчить і ніц не пише. Не мій метод 🙂
А задум саме з того й виник, що надто часто останнім часом доводилося чути про те, де в цій ситуації мав би бути Бог і що мав робити. Від агностиків зокрема. От і виникла версія.
Успіхів навзаєм!
Круто! І смішно, і люто, і справедливо.
Дякую!
Поки справедливість завершиться, то хоч помріяти 🙂
Дякую вам за цей твір, авторе. Не думала, що розсміюся, а диви… Бажаю успіху і тихо вболіватиму за вас.
Зараз нам дуже потрібен сміх і добрі емоції. Тема загалом схиляє до драматизму, але от захотілося трішки побешкетувати 🙂
Успіху й вам!
Дякую, дуже до душі мені припало це оповідання 🙂
Дякую! Приємно 🙂
Вітаю, Авторе!
Респектище! Чудове оповідання! Кожна деталь, що складає сутність цапні, на своєму місці, і всі сенси доконало збалансовані. Дуже гарна історія!
Успіху на конкурсі! ))))
Вітаю!
Дякую на доброму слові 🙂 Радію, що вдалося передати все, що хотіла сказати. Хоче, вже редагуючи перед викладкою, пригадувала, що можна додати те і те, але знаки уже скінчилися 🙂
Навзаєм бажаю успіхів!
Вітаю, Авторе!
Цікава версія. Але от би й на Землі таке зробити – на дев’ятій частині суші…
Ну і так – Бог таки носить форму ЗСУ 🙂
Натхнення та успіхів!
Вітаю!
Здається, що на Землі цей процес уже почався, але як усе сподіване в житті, йде нешвидко. Але хоч помріяла :)))
Успіхів навзаєм!