Ландшафтний дизайн

Він повертався додому. Ноги ледве волік. На спину замість наплічника навалилася втома, руки боліли. Хто сказав, що перемогою все закінчується? Перед нею — насправді найважчий, найтемніший час! Саме тоді він ухоркався остаточно. А все ще мусив тягнути.

Заболочені берці не намацували ледь помітної стежки, як було колись. Тепер у даль вела добряче протоптана дорога. Подумав би, що колона їхала, якби не знав, що кожен сюди добирається пішки.

На узліссі спинився і очманілим поглядом окинув краєвид. Ані тобі деревця. Самі пні. До обрію! Хоча ні. Справа на обрії бовваніє місто, що виграє на сонці золотом, а зліва… нові хати. Хоча ні, ізби з нового зрубу, але підігнано та укладено все так, що похилилося либонь іще до того, як його встигли перекрити.

На роздоріжжі остовпів. Мало того, що такого тут раніше не було, так іще й вказівник який! Направо — намальоване таке, що дітям не покажеш, і написано “Адъ», а наліво, до кособокого селища — “Рай для русских”.

Рипнув зубами і пішов далі. І лише на підході до міста збагнув, що й воно змінилося. Мури виросли у вишину, а з дванадцяти брам відчинена була лише одна. Перед нею стояли двоє ангелів. Один куняв, опершись на стіну спиною і тримаючи десницю на руків’ї меча, а інший гортав книгу. Обоє втомлені і добряче обскубані.

На його наближення той, що з мечем, розплющив очі.

– Йой, брате, ти звідки? Ми після вашої перемоги так втішилися, думали, вже нескоро чекати когось із вашого краю.

– Заходь, – гостинно кивнув на браму той, що з книгою, і смикнувши зі свого крила перо, простягнув. – Варті покажеш — тебе далі пропустять. Покажуть, де житимеш. Он саме обід — борщем почастують.

– Гавриїле, – промовив, опустивши балаклаву і нарешті знявши шолом. – Відколи це тут варта є, а ти пір’я роздаєш замість запис у Книзі Життя перевірити?

Обоє витріщилися на нього, заяснівши радістю.

– Господи, Ти?

І враз похнюпилися.

– Прости нас, Господи.

Махнув рукою, сів на підмурівку.

– Ну, розказуйте. Що сі стало, поки мене не було?

– Та щойно Ти на війну пішов, повалили ордою… – почав Гавриїл.

– То ясна річ, вони ж думали, що їх із хлібом-сіллю зустрічатимуть, – гмикнув. – А тут — така несподіванка.

– Та не самі повалили, а з бойовими попами. Тими самими, які теж стріляли… І коли ми їх не пустили, взяли місто в облогу.

– А ви що?

– Ну, – кахикнув той, із мечем. – Тоді вийшов я. Трошки розім’явся — вони облогу зняли. Але дуже репетували, що скаржитися будуть, коли Ти повернешся. От скоро десь і присунуть із… кгм… петицією.

– Михайле, з тебе нині теж такий собі добрий вісник, – зітхнув. – То мій споконвічний ліс вони вирубали, щоби оте кривобоке нещастя збудувати?

Ангели похнюплено кивнули.

– А звірі ж де?

– Хто вцілів, сюди прибігли. В місті їм тісно, але якось живемо… – обережно почав Гавриїл. – Але тур і мамонт…

– І шаблезубий тигр, і печерний ведмідь… – продовжив Михаїл.

– І оленів стільки…

– Я зрозумів. І тут буде Червона книга, – зітхнув і підвівся. – То ви від них так загородилися, що мур чи не вдвічі вищий? – роззирнувся.

– Так лізуть же! – розвів руками Гавриїл. – Без Тебе тут бували ночі, в вранці в коморах меншало харчів! Ми і мури укріпили, і нічну сторожу потроїли — не помагає!

– Ага, уміння красти вони відточували століттями, – гмикнув. – Бачу, ви й рів розширили.

– А толку? Вони його перепливають, – констатував Михаїл. – На каяках! Зроблених зі шкур Твоїх оленів, Господи! А дозвіл запустити в рів крокодилів Петро дав лише сьогодні.

– А чого ж він досі мнявся?

– Казав, що негуманно.

– А що тепер змінилося?

– Українська діаспора нарешті пристріляла катапульту…

– Як вони обійшли заборону на зброю у Святому Місті?

– Шляхом голосування, – посміхнувся Михаїл. – За катапульту проголосувала більшість.

– Отже, без ангелів не обійшлося?

– Так, Господи. Після того, як із промовою виступив святий Георгій, ми з усім військом проголосували за.

– І чим же вони стріляють?

– Якщо ловлять у коморі москаля, то повертають його до своїх.

– Ще скажи, що вони до того… стійбища дострілюють, – намагався сховати за скепсисом цікавість.

– Уже так. Але не лише ним… – зам’явся архангел.

– Смали, Михайле! Маю ж я знати все, до чого тут дійшло за моєї відсутності!

– Вони до того крадія прив’язали гніздо шершнів. Смугасті ж раніше в лісі жили. А тепер тут рояться. І часто діти їх чіпають… От і спосіб позбутись і їх, і крадіїв, і шуму в поселенні навести…

Він покрутив у руці велике посіріле і скуйовджене перо.

– Гавриїле, а ти чого мовчиш? Чого це ти пір’я роздаєш? Чи тут запис у Книзі Життя уже некошерний?

– Господи, сам не знаю як, але вони двічі підміняли ту книгу! І спробуй же услідкуй. Це зараз тут Ти один, а тоді ж люди натовпом ішли. Ми спершу перепустки видавали, але вони їх підробляти навчилися! Виловивши кілька десятків колаборантів, ми змикитили, що треба вигадати щось надійніше.

– Ага, і вирішили скубти себе.

– Принаймні таке перо вони не підроблять…

– Із Люцифером не пробували зв’язатися? Чого це його посіпаки мені райські околиці плюндрують?

– Від мене слухавки він принципово не бере, – гмикнув Михаїл, – із тих самих пір, коли я скинув його в пекельну безодню. Образився.

– А мене заблокував, – додав Гавриїл. – Добрих новин він, бачте, не любить.

– Що, ж, тоді спробую я, – дістав та увімкнув рацію. – Недарма підібрав, коли вертався з останнього бою.

– Господи, але ж це…

– Рація, так. Москальська. На правильну хвилю налаштована, між іншим.

Рація зашкварчала.

– Агнець викликає Гаспида, Агнець викликає Гаспида! Ти коли своїх вандалів від моєї брами забереш?

Крізь шкварчання почувся сміх.

– Агнче, в мене аншлаг! Нема куди! До мене тепер ідуть лише за особливі заслуги. Або от — раз на місяць серед новоприбулих розігруємо в лотерею сто місць.

– А решта?

– Кажу ж, пекло переповнене! А в тебе місця повно. Шкода тобі чи що?

– Вони мені псують ландшафт! – не стримався, побачивши, як у повітря здійнявся дим над селищем. Але коли до його вух долинула какофонія, в якій ледве впізнав церковну пісню, знову рипнув зубами.

– Потерпиш, Агнче. Ти ж милосердний! – і в останньому слові було стільки глузування, що чаша переповнилася.

– Я ще і справедливий! – він вимкнув рацію і стрімко ввійшов у місто. – Обоє за мною! Браму на засуви!

– Господи, невже час настав? – захвилювався Гавриїл. – Мені бігти по сурму?

– Час, але ще не той.

І рушив великим майданом до високої та осяйної вежі.

– Господи! – почулося гучне й радісне, а за мить йому на груди кинулася літня жінка у вишиванці. – Дякую, дякую, дякую! Ти повернув із полону мого сина! Живим! Дякую, Господи!

– Йому ще доля топтати ряст. Дітей п’ятеро… – знітився. Тут його рідко хто відважувався обійняти.

– Ходи до нас, борщик гарячий, поїси! – а вона вже тягнула його за руку туди, звідки долинав гамір та звабливі пахощі.

– Охоче приєднаюся. Але зараз іще маю справу, – усміхнувся.

– Тоді ми тебе почекаємо!

Хотів сказати, щоби сідали без нього, але, подумавши мить, махнув рукою.

– Ви поки сядете, впораюся.

Кручені сходи що вище то звужувалися. Ангели важко здолали останні два оберти, а кремезний Михаїл ледве проліз у люк, який вивів їх під небо. Якби Гавриїл не поміг із крилами, того б обскубло до решти.

Він стояв біля кам’яного зубця і дивився з висоти на те, що відбувалося за стінами міста. А там був дим, лемент і, схоже, парад, бо до околиць прямував великий натовп.

– Михайле, пригадуєш цю машину? – вказав на механізм, що височів по центру майданчика. Крісло, схоже на автомобільне, справа важіль, під ногами педалі, попереду штурвал, як у літаку, а на рівні обличчя — чи то підзорна труба, чи то маленький телескоп.

– Пригадую, Господи, – видихнув той. – Але Ти від потопу її не чіпав. От я і…

– Часи змінюються, Михайле, – він скочив у крісло, навів підзорну трубу і припав до окуляра.

– Що вони там роблять? – поцікавився Гавриїл.

– Хресну ходу влаштували, – гмикнув. – І яка ж зараза їм донесла, що я вже вдома?.. Нічого, хай пройдуться.

Спів гармонією не вражав. Йому пригадався Петька з їхнього підрозділу, який дуже любив співати, та не вмів. Але робив це з таким запалом та любов’ю, що відсутність слуху та голосу поволі перестали помічати.

– Господи, яка Твоя воля? – несміливо запитав Гавриїл.

– Я хочу, щоби тут знову був ліс. І щоби там жила всяка звірина… Може, й мамонта наново сотворю — гарний він був…

– А цих куди ж?

– Гавриїле, не біжи поперед батька в пекло. Зараз усе побачиш. Щойно вони коло замкнуть.

Припавши до окуляру, він поклав руку на штурвал і, незмигно дивлячись, повів лінію, зриму лише для нього. Межу, що була завжди, але зараз мала стати явною. Час збирати каміння і час його розкидати. Час стирати межі… але тепер час їх увиразнювати!

І коли наприкінці кола ікони в руках попів укотре здійнялися в повітря, починаючи знак хреста, а в натовпі позаду хто втупився в небо, а хто здійняв до чола правицю, він сів прямо у кріслі і натиснув на педаль. Земля під ногами молільників задрижала. Ті на мить принишкли, але потім і далі затягнули своєї.

– Авжеж, – зітхнув. – У молитві просять мого царства, а насправді хочуть свого. Нехай буде їхня воля.

І опустив важіль.

Світ здригнувся, а землі під ногами натовпу та всім селищем раптом не стало. Уся твердь у колі, яке вони замкнули, зникла, а знизу дихнуло вогнем. Спів перейшов у плач. А він незмигно дивився, хоча легше було заплющити очі. Такою є покута Творця, який і надалі перебуває у своєму світі. Не він сотворив їх на загибель. Він лише дав їм вільну волю, як і кожному. І одні вибрали вічно гинути, а інші віддали життя за свої сім’ї, за свою вітчизну. Він їх побачить тут, живими і здоровими. І нарешті щасливими. І відсвяткує з ними перемогу!

– Господи… – тихо покликав Михаїл, коли земля у колі зімкнулася порожньою.

Відвів погляд і спробував усміхнутися.

– Все, Михайле. Ходімо. Запечатай вежу. До часу Суду. Сподіваюся…

– Так, Господи. А куди Ти зараз?

– Чи ти забув, що мене на борщ запросили? Туди й піду.

– А потім?

– А потім лопату в руки — і гайда! Поки побратими переспівають усіх пісень, уже й саджанці для нового лісу підростуть.

Лише спускаючись сходами, згадав, що так давно мріяв нарешті скинути берці. По райській землі найкраще ступати босоніж.