Кумедія з валізою

І

Зміна щойно почалася. Костя зручно вмостився на водійському сидінні патрульного авто. Поруч сидів напарник і попивав сік. Скривлене обличчя товариша викликало усмішку у Кості:

‒ Що, Данило, весело вчора було? Чого ж таблетку не випив? Як тебе тільки до праці допустили? ‒ зі сміхом спитав хлопець, на що товариш відповів:

‒ Та я б не сказав, що аж так. Просто сік цей зранку мені аж ніяк не йде. Пивка би, але ж не можна. Служба. ‒ і удавано приречено розвів руками. Костя лише засміявся на це і заходився перевіряти службовий планшет на предмет нових викликів від диспетчера. Але ні. Екран зреагував на маніпуляції патрульного. Першим засвітилися цифри: “09:10, 14.02.2030”. Побачивши дату, Костя лише зітхнув. Так. Він знову забув. Тож доводилося знову морально себе готувати до “теплої” зустрічі. Не те, щоб дружина аж надто любила День святого Валентина, проте Костя занадто давно не був у відпустці, а зайвий вихідний просити часто не наважувався. І дарма мама йому дорікала за надмірний трудоголізм: “Сину, вона дуже гарна жінка! Не проґав її за своєю роботою. Бандити були і будуть, всіх не переловиш, а її втратиш ‒ лікті потім кусатимеш!”. Він і погоджувався з нею, і обіцяв дружині, що вони частіше будуть разом, але от ‒ знову треба підмінити на патрулюванні. І знову всі обіцянки і плани відходять на другий план.

Перевіривши на службовому планшеті наявність нових сповіщень і повідомлень, він увімкнув рацію. Робочий день ішов собі звичною ходою. Час від часу хлопці прислухалися до рації, перевіряли службові монітори у авто, проїжджали кілька разів по своїй ділянці. Нічого незвичайного не було ні видно, ні чутно. Баришівка жила звичним життям. По містечку проїжджали авто ‒ пілотовані та безпілотні, а також велосипеди, мотоцикли, мопеди, коляски. Коляски дитячі та інвалідні, вони впевнено курсували до місця свого призначення. Вірніше, не вони, а їхні господарі. Були і пішоходи, а поруч з ними впевнено їхали… Валізи. Великі і маленькі, вони ні на крок не відставали від господарів і на своїх майже невидимих коліщатках ішли, а точніше їхали за ними.

‒ Ні, ну ці самохідні валізи ‒ класна штука! ‒ сказав Данило, дивлячись на одну з них. ‒ Ти уяви собі, скільки мороки зникло! Уяви собі! З тих пір, як у 2025 році один розумник придумав такі валізи, будь-яка жінка може безкарно напхати навіть найбільшу валізу своїм “найпотрібнішим” мотлохом, і слухняна валіза без скарг тягнутиме ці “скарби” до літака чи потяга! Я просто у захваті!

‒ Так. Моя дружина була однією з перших, хто придбав самохідну валізу. Довелося розщедритися на експериментальний зразок. ‒ відповів Костя.

‒ Ого! Уявляю, як тобі мізки проїли за неї. ‒ засміявся Данило.

‒ Ну, знаєш, коли поруч приклад мами та подруг ‒ тут вже жодні аргументи проти просто не діють. ‒ розвів руками Костя. Єдине у чому хлопці були впевнені ‒ щойно їхні дружини та інші родичі придбали собі самохідні валізи, і Костя, і Данило позбулися родинної “повинності” чергувати на вокзалі чи в аеропорту і тягнути на собі важелезні валізи, напхані гостинцями від дбайливих родичів.

Раптом серед цього моря пішоходів, автомобілів, валіз та іншого керованого і безпілотного транспорту увагу патрульних привернула… Валіза. Її яскравий фіолетовий колір помітно вирізнявся на тлі сірої дороги та спокійніших кольорів інших самохідних валіз. Але не лише зовнішній вигляд привернув увагу Данила і Кості. Валіза їхала без супроводу людини. Впевнено, ні на хвилину не зупиняючись, валіза їхала по дорозі. Костя придивився до неї і завів мотор. Данило ледь не похлинувся соком:

‒ Ти куди? Це ж лише валіза!

‒ Ми повинні її перевірити!

‒ Ой, та що там перевіряти! Напевно, поштова, посилку везе.

‒ Щось я не бачив поштової наліпки на ній. Тож сиди тихо і не відволікай! ‒ Костя не відводив очей від валізи, котра так само впевнено їхала по вулиці, оминаючи пішоходів та транспорт. Валіза дійсно була без розпізнавальних позначок служб доставки. Вона взагалі була без будь-яких наліпок, тож Костя був переконаний, що має її перевірити. Щойно валіза зупинилася, Костя ледь не на ходу вискочив з авто і направив на неї смартфон. Поки валіза стояла, чекаючи зелений сигнал світлофора, Костя встигав здивовано на неї витріщатися і фотографувати цю річ, дивовижну навіть для 2030 року. А що валіза дивовижна, Костя вже зрозумів. Лишилося з’ясувати ‒ чи не становить ця дивовижа небезпеки. Бо ж він, як патрульний, повинен вміти помітити будь-яку загрозу навіть там, де звичайна людина бачить звичайні речі. Не відводячи від валізи погляд, Костя марно шукав пальцями на екрані смартфона програму передачі повідомлень. До нього підійшов Данило. Костя передав йому смартфон:

‒ Негайно надішли фотки у відділок. Треба перевірити, чи не мають у своєму арсеналі цю валізу зареєстровані в нашій області служби доставки. ‒ і підійшов до валізи. Валіза ж тим часом дочекалася зеленого сигналу світлофору і повільно поїхала. Костя махнув Данилові рукою і пішов слідом за нею. Данило, щойно закінчивши надсилати фото, поклав смартфон до кишені, взяв із машини свій смартфон і рації, пішов слідом за Костею.

ІІ

Дана прокинулася від звуку смартфона. Сонним поглядом вона глянула на екран ‒ повідомлення: “Кохана, чекай сьогодні сюрприз. До тебе дещо приїде, з маленьким екранчиком. Коли приїде, зайди за ось цим посиланням з телефона і направ його на цю річ. 🙂 Не питай, що за річ, це сюрприз. Зі святом!” Дана усміхнулася до телефона. Так. Вона знала, від кого це повідомлення. Дівчині хотілося стрибати від щастя, проте стрималася. Батьки не повинні знати. Після всього, що про автора повідомлення і за сумісництвом її коханого їм наговорили недоброзичливці, вона мусила приховувати від них усе, що з ним пов’язане. Дівчина ось уже три місяці чекала сигнал. Вона навіть валізу зібрала. Велику. Лише найнеобхідніше. І так добре, що вона самохідна. Дана була чи не першою господинею нового дива техніки у Баришівці. І тепер вона, така гарненька і рожева, сумирно стояла у шафі та чекала сигналу від Дани. Вона ж, у свою чергу, від Нього.

Наспівуючи попсову пісеньку, Дана метеликом прошурхотіла в душ. Далі так само легко ‒ до шафи. Наспівуючи, довго перебирала одяг. Нарешті, обрала довгу блакитну сукню з квітковим принтом. Вона дуже личила дівчині до білявого волосся та блакитних очей. Дана оглянула себе у дзеркалі. Ні, косметику не чіпатиму. Не треба, щоб хтось про щось здогадався ‒ вирішила про себе вона і сховала у кишеню сукні смартфон. Сьогодні, 14 лютого 2030 року цей маленький засіб зв’язку мав відіграти важливу роль у долі не лише Дани. Принаймні, вона була у цьому впевнена.

Спускаючись на перший поверх, Дана приховала свій веселий настрій. Тихо зайшла на кухню. Біля плити поралася жінка 40-55 років. Низенька, дещо повненька, вона ніби випромінювала домашній затишок. Раз по раз поправляючи неслухняні сиві кучері, жінка чаклувала біля плити. Глянувши на дівчину, вона усміхнулася. Дана усміхнулася у відповідь. Раптом кухню залила мелодія. Почувши її, жінка швидко побігла до задніх дверей будинку. Так і є ‒ приїхав безпілотний мопед із багажем, в якому було замовлення. Вона витягнула картку з кишені, вставила її у термінал, що знаходився на передній панелі безпілотного мопеда, і ввела потрібну інформацію. Екран замиготів, мопед видав деякі звуки. Врешті, із отвору терміналу, що розміщувався на цій же передній панелі, вискочила картка, а сусідній отвір ‒ власне касовий апарат ‒ видав чек про оплату замовлення. Жінка витягнула з кишені смартфон, щоб перевірити наявність коштів у картці, звірила отриману інформацію з чеком і натиснула кнопку на боковій панелі безпілотного мопеда. У багажному відділенні відкрилися дверці і з нього виїхав маленький возик, наповнений продуктами, предметами побутової хімії та деякими іншими речами. Куховарка по черзі вийняла покупки з возика і натиснула на ньому кнопку. Після цього він заїхав у свій транспорт, дверці зачинилися і безпілотний мопед повільно рушив від будинку в бік дороги.

З тієї миті, коли валізи стали самохідними, а транспорт ‒ безпілотним, служби доставки, здавалося б, отримали нове життя. Бо безпілотні мопеди стали возити замовлення у радіусі 5-25 км. І це дозволяло службам доставки відмовлятися від кур’єрів та водіїв авто, якщо справа йшла про доставку містом чи маршрутом від точки збору до найближчого села. Маючи зменшену потребу в персоналі, служби доставки відкривали не лише великі поштові оператори, а і дрібні бізнесмени, для яких доставка ‒ основний вид діяльності. А магазини могли витрачати на доставку менше коштів, тож не дивно, що ціни на продукти підвищувалися набагато повільніше, адже витрати на доставку значно зменшилися.

Дана побачила, як жінка заносить сумки на кухню:

‒ Давайте я допоможу!

‒ Ой, сидіть уже. Краще он, на плиту гляньте, чи не побігло молоко. ‒ Дана усміхнулася на слова куховарки. Та щойно на кухню зайшла інша жінка, теж 40-55 років, але більш струнка, доглянута, навіть дещо випещена, усмішка Дани враз зникла. Дівчина відвернула погляд до плити. Жінка поправила рукою біляве фарбоване волосся і сіла за стіл:

‒ Маріє Павлівно, кави.

‒ Може, поснідаєте, Валеріє Михайлівно… ‒ обережно сказала Марія, на що Валерія різко відповіла:

‒ Я не маю часу навіть на каву, не те що на сніданок. Ах, як це шкідливо для моєї шкіри, для здоров’я. Але що поробиш. Бізнес вимагає жертв. ‒ і Валерія страдницьки підняла сірі очі догори. Дана не витримала і пирснула. Валерія суворо глянула на дівчину:

‒ Що саме тебе насмішило, Дано?

‒ Нічого, мамо. Просто веселий настрій. Вибач. – Дана опустила очі.

‒ Які маєш плани на сьогодні? ‒ спитала Валерія вже спокійніше.

‒ Сьогодні в Університет. Маю готуватися до сесії.

‒ Хотіла б я дещо тобі сказати, доню…

‒ Я розумію, до чого ти хилиш, але, з твого дозволу, більше до цієї теми повертатися не хочу.

‒ Привіт, красуні! Про що сперечаєтеся? ‒ до них приєднався високий сивочолий чоловік. На перший погляд він був старший за Валерію років на 5-10, статура підтягнута, впевнений погляд карих очей. Він весело поглянув на Дану і Валерію, по-змовницьки підморгнув Марії.

‒ Та так, ні про що, Ігоре. Просто намагаюся нашій Дані дати розумну пораду…

‒ Але я вже доросла і, вибач мамо, в деяких справах порад не потребую. ‒ Ігор ледь приховав усмішку на слова Дани, проте удаваної суворості в голосі все ж додав:

‒ Доню, мама бажає тобі добра. Як і я.

‒ Я розумію, просто я все ж доросла. І хотіла б пройти свій шлях самостійно. Щоб і ти, і мама, мною пишалися. ‒ усміхнулася на те Дана. Вона знала свого батька, розуміла, як йому важливо пишатися донькою. І вміло натискала на цю кнопку за кожної слушної нагоди. Валерія при цьому лише зітхнула, розуміючи, що Дану не переконаєш. Дана і сама кого завгодно скоро переконає.

Вже у машині, коли Ігор люб’язно запропонував доньці проїхати з ним до Києва, він продовжив розмову:

‒ Доню, які у тебе плани на завтра?

‒ Ніяких. Готуюся до сесії.

‒ Я думаю, твоя сесія нікуди не подінеться, якщо ти відволічешся на тиждень і поїдеш зі мною у відрядження. ‒ при цих словах душа Дани упала у п’яти.

‒ Але тату! ‒ стурбовано сказала вона ‒ цей тиждень важливий для мене…

‒ Доню, я не наполягаю ні на чому, але хотів, щоб ти хоча б ознайомилася зі справою мого життя, яку я все ж сподіваюся свого часу передати тобі. Тож, будь ласкава, спробуй зробити так, щоб твоя сесія не постраждала через твою тижневу, скажемо так, відпустку.

‒ Добре тату. ‒ зітхнула Дана.

Решту часу їхали мовчки. Дана занурилася у свої думки. Вона розуміла, що для коханого буде краще, якщо його сюрприз встигне прийти саме сьогодні. Бо вона також розуміла, що мати нізащо не передасть нічого від нього. І Марія, вірна і добра Марія Павлівна тут не зарадить. До того ж, Дана і так надто часто вплутувала добросердну куховарку в свої справи і таємниці, що відчувала докори сумління. Тож, дівчина чекала, доки зможе кулею вилетіти з батькової машини і набрати заповітний номер. Проте затори цього дня були, здається, найдовшими. Здавалося, минуло години три, перш ніж вони бодай доїхали до міста. Дана вже була не рада, що погодилась їхати з батьком. І на першу пару запізнилася, і от тепер нарвалася на поїздку “добровільно-примусову”. Дівчина старанно намагалася не показувати вигляду, як же їй остогидли ці затори. На її щастя, Ігор так само був невдоволений ситуацією на дорогах і майже не помічаючи зміни настрою дівчини.

Здавалося, минула ціла вічність, поки Дана, заледве попрощавшись, випурхнула з машини і побігла у бік великої будівлі, на якій золотими літерами красувався напис “УНІВЕРСИТЕТ КРЕАТИВНОГО МИСЛЕННЯ”. Вона обернулася до батька, помахала рукою і зникла за великими чорними дверима.

ІІІ

Високий брюнет сидів за комп’ютером всю ніч. Він навіть пропустив момент сходу сонця. Хоча дуже полюбляв спостерігати світанки на пляжі. Особливо ‒ поруч з нею. Але зараз вона далеко, а він вимушено поїхав сюди, в Одесу, і чекав на свій корабель, який мав доправити його ще далі. Так, у 2030 році кораблі нікуди не зникли з морських просторів. Вони поруч з літаками і поїздами та авто доправляли пасажирів до місць призначення. Місцем призначення хлопця та його коханої був далекий острів у Карибському морі. Він, працівник міжнародної компанії, міг працювати звідки завгодно, головне ‒ наявність Інтернету. Острів той він пригледів давно. А історія із наклепом перед батьками коханої тільки підтвердила наміри. Тож, тепер хлопець не відводив очей від карти на моніторі. На онлайн-карті видно дороги далекої тепер Баришівки, а по них повільно рухалася червона цятка. Для нього ця цятка була питанням життя і смерті. Раптом біля червоної цятки з’явилися дві блакитні. “Поліція!” ‒ зрозумів. І захвилювався. Тому, що самохідна валіза, яку і позначала червона цятка на онлайн-карті, повинна дійти до адресата, вірніше ‒ до адресатки ‒ без пригод і перешкод. А поліція могла ті перешкоди створити дуже легко.

‒ Антоне! А йди сюди! ‒ до нього підійшов інший хлопець, русявий, сині очі ховалися в окулярах. Він сів поруч і глянув у схвильовані карі очі товариша:

‒ Щось сталося, Юро?

‒ Сталося. Нашу валізу пасуть поліцейські!

Антон при цих словах витріщив очі. Він місяць копирсався з цією самохідною валізою. Самостійно майстрував, самостійно готував потрібні документи тощо. Що могло піти не так? Він встав, почав ходити кімнатою. Вийшов. А Юрій тим часом знову прикипів очима до екрану. На екрані, тим часом, цятки ‒ червона і дві блакитні, продовжили свій шлях. Раптом задзвонив телефон.

‒ Алло? Даночко? Як ти, кохана? Отримала повідомлення? ‒ на Юриному обличчі сяяла усмішка. Але враз зникла.

‒ І ніяк не виходить скасувати поїздку? То не хвилюйся, щойно ти отримаєш мій сюрприз, аргументів у тебе побільшає. ‒ Юра намагався говорити спокійно, проте схвильовано втупився очима в екран.

А цятки продовжували рух. Тим часом у кімнату зайшов Антон. Тримаючи в руках смартфон, він стояв з опущеними очима. Юра пильно на нього глянув:

‒ Що сталося?

‒ Там… ‒ Антон ніяк не міг дібрати слів ‒ Там, ну, коли хлопці готували все потрібне, щоб…

‒ Ну, не тягни кота за хвоста! ‒ Юрі уривається терпець.

‒ Коротше, хлопці проґавили наліпки.

‒ І що це значить?

‒ Валіза чеше як приватна, а не поштова…

‒ Тобто, ти хочеш сказати, що зараз моя валіза сама ходить по Баришівці без поштових наліпок? Прекрасно! ‒ Юра скочив на ноги, ходить кімнатою ‒ А твої хлопці нічого більше не проґавили?

‒ Вибач, ці йолопи тільки зараз сказали. Коли вже вона пішла…

‒ І вже у Баришівці! Просто прекрасно!

‒ Та ти не хвилюйся! Без неї валізу ніхто не відкриє…

‒ Авжеж! Це не мені, а поліції тепер хвилюватися, що це за валіза ходить сама без нагляду… Ще і батьки Дану відправляють завтра з міста… Коротше, давай, пришвидшуй її швидкість, щоб доїхала як найшвидше. З копами потім розберемося, що вже казати…

Антон у відповідь мовчки взяв з полиці ноутбук і відкрив програму керування. На карті ж все залишалося без змін. Фіолетова валіза, позначена червоною цяткою та двоє поліцейських, позначених синіми цятками, продовжили свій шлях по маленькому місту Баришівка. Дана, тим часом, проявила чудеса переконливості та впертості і здала половину екзаменів, а решту домовилася здати онлайн. А тепер мчала щодуху додому, щоб випередити батьків. А фіолетова валіза, тим часом, продовжила свій шлях.

IV

Фіолетова валіза продовжувала свій шлях. А Костя і Данило намагалися від неї не відставати. Раптом валіза пришвидшилася. Неначе отримала звідкись сигнал, що часу катастрофічно мало, і пришвидшила свій рух. Костя і Данило пустилися за нею. Спочатку вони намагалися іти швидше, не привертаючи уваги перехожих, та скоро це стало неможливим. Валіза підвищувала швидкість, неначе помітивши, що її переслідують. “Звідки ця штуковина здогадується? Точно з нею щось не те!” ‒ думав собі Костя, пришвидшуючи ходу, що вже поволі перетворювалася на біг. Валіза, тим часом, з вулиці Богдана Хмельницького звернула на вулицю Троїцьку, не збавляючи швидкості. Поліцейські за нею вже не просто йшли, а бігли.

Якимось дивним чином валіза уникала перешкод. Варто було їй опинитися перед бордюром ‒ як тут же вона зупинялася у пошуках пандуса. Данило, тим часом, скористався цією затримкою і спробував взяти валізу в руки. Та в цю ж хвилину його рука відсахнулася.

‒ Ця фіговина струмом б’ється! ‒ Данило був вражений. Костя ‒ не менше. Валіза ж, тим часом, пандус знайшла і продовжила свій шлях. Поліцейські побігли за нею. На ходу Костя оголосив по рації:

‒ Увага! Увага! Увага всім постам! Невідомий об’єкт у вигляді валізи фіолетового кольору рухається по місту без супроводу людини і не маючи на собі будь-яких розпізнавальних знаків ‒ сказав Костя, не збавляючи темпу ‒ Невідомий об’єкт при спробі взяти в руки б’ється струмом, тож може бути небезпечним! Всім постам! Переходимо в режим переслідування!

‒ Вас чути! Опис об’єкта отримано, режим переслідування активовано! ‒ почув Костя голос диспетчерки з рації у відповідь.

Валіза ж тим часом продовжувала свою втечу. Так, це вже була справжня втеча, тому що швидкість була чи не найбільшою, на яку тільки здатні самохідні валізи, а поліцейські за нею просто таки бігли. Данило взяв у руки маленький мегафон:

‒ Шановні громадяни! Остерігайтеся торкатися руками неопізнаний рухомий об’єкт у вигляді валізи фіолетового кольору! Об’єкт небезпечний, тож намагайтеся уникати контактів з ним! ‒ Люди, чуючи слова поліцейського, розбігалися. Дехто сварився, навіть матюкався. Проте паніки не спостерігалося, люди просто намагалися не наближатися ні до валізи, ні до поліцейських, утворюючи для них коридор. Сама ж винуватиця пригоди поїхала у глиб вулиці, минула тротуар і рушила стежками навпростець. Валіза зупинилася лише біля супермаркету і через пару секунд заїхала туди пандусом. Поліцейським нічого не лишалося, як продовжувати бігти слідом за нею. В самому ж магазині люди, побачивши фіолетову валізу, котра діловито рухалася вперед, не зупиняючись, у супроводі лише двох поліцейських, які, як уже можна було побачити, безуспішно намагалися її наздогнати, відходили зі шляху і зацікавлено спостерігали за чудасією. Так, дійсно. Не кожного дня валіза тікає від поліції.

Костя і Данило безпорадно бігли за нею. Їм обом остогидло вже бути героями цієї комедії абсурду, тож вони мізкували над тим, як би зупинити цю злощасну фіолетову валізу без шкоди для оточуючих. Вони намагалися придумати, як завести валізу у безлюдне місце, та валіза уперто вела їх за собою. Минаючи відділ за відділом у супермаркеті, валіза зупинилася біля задніх дверей, шукаючи вихід. Костя і Данило ‒ також.

‒ Слухай, це наш шанс! Хапай її! ‒ сказав Данило.

‒ Ні, не варто поспішати. Ми не знаємо, що вона викине цього разу, ми ж у приміщенні, повному людей. Треба бути дуже і дуже обережними. Відчини краще двері. Подивимось, куди ця фіговина піде далі. І чи є у її шляху кінцева мета, врешті решт.

Данило кивнув і обережно рушив до дверей.

‒ А куди по помитому? ‒ від грізного голосу прибиральниці поліцейські здригнулися. Здалося, навіть валіза здригнулася. А, може, і не здалося. Костя і Данило вже не були ні в чому впевнені. Слідом за голосом, з’явилася і його володарка ‒ жінка високого зросту, міцної статури. ‒ Куди прете по помитому, кажу! Манаття своє пороскидали, геть праці чужої не поважають! ‒ продовжила, вказуючи на валізу, свій монолог грізна прибиральниця.

‒ Жіночко, не сердьтеся. Ми з поліції і змушені ось це манаття ‒ сказав Данило, вказуючи на цю ж валізу ‒ звідси забрати. Розумієте, ця валіза рухається сама, без будь-якого нагляду, і може бути небезпечна. ‒ і, наче, на підтвердження його слів валіза почала погойдуватися з боку в бік і поволі наближатися до задніх дверей. Прибиральниця вражено застигла.

‒ Жінко, негайно відкрийте двері і забирайтеся, поки не стало пізно! ‒ гаркнув Костя. Прибиральниця зі словами “І попридумували ж халепство всяке!” та “Хай Бог милує і одвертає!” повільно наблизилася до дверей, відчинила їх і, наче похопившись, натиснула на дверях кнопку і швидко зникла у коридорі, лише виглядала, дивлячись, чим усе закінчиться. Після цього поруч зі сходинками з’явився підйомник. Саме до нього впевненим, можна сказати, кроком і рушила валіза. Костя і Данило наввипередки побігли по сходах і чекали. Валіза ж зупинилася і, чекаючи, поки платформа підйомника опуститься вниз, стояла нерухомо. Та щойно підйомник зупинився, швидко рвонула вперед. Прибиральниця вийшла на ґанок, дивилася на це і тільки хрестилася та хитала головою.

Валіза ж не звертала ніякої уваги ні на прибиральницю, ні на втомлених уже поліцейських, ні на інших людей поруч, які тільки побачивши незрозумілий об’єкт, що швидко рухався, навсібіч розбігалися, і йшла лише їй відомим шляхом. Отак от навпростець, валіза дійшла до вулиці Київський шлях. Костя вилаявся про себе ‒ на цій вулиці більшість будівель ‒ котеджі заможних городян. І йому аж ніяк не хотілося, щоб валіза, а разом з нею і вони, стала на шляху чиїхось занадто допитливих і занадто впертих охоронців. Проте, на щастя, вулиця була майже порожня. А тим часом, надворі вже вечоріло і над дорогами та біля будинків уже вмикалися ліхтарі. Нарешті, валіза зупинилася біля великого будинку. Костя і Данило ‒ теж. Хлопці обдумували, як краще захопити валізу і знешкодити її. Валіза ж тим часом повільно обійшла будинок з усіх боків і зупинилася біля чорного входу, який був без сходинок. Валіза зупинилася. Поліцейські ‒ теж. Так минуло, здавалося, вже півгодини. Нарешті, коли Костя потягнувся рукою до дзвінка, двері рипнули.

V

Юра прикипів очима до комп’ютера, на екрані якого відбувалися перегони цяток. Червона цятка буквально летіла по карті Баришівки, намагаючись відірватися від двох блакитних цяток. А ті, в свою чергу, не відставали.

‒ Скільки заряду у валізі? ‒ спитав він, не зводячи очей від монітора.

‒ Багато. Валіза може отак бігати містом днів три. А зупиниться і відімкнеться біля Даниного будинку. І тут вже як доля складеться. ‒ відповів Антон. На моніторі його ноутбука карта була більш детальною, ніж на моніторі Юриного комп’ютера. Поки Юра спостерігав перегони цяток, Антон в свою чергу слідкував за рівнем заряду, температурою навколишнього середовища і власне самої валізи, а також ‒ рівнем вологості. Так, виготовлена в кустарних умовах самохідна валіза не могла похвалитися вологостійкістю, на відміну від своїх “колег”, що працювали у службах доставки або продавалися у магазинах для приватних покупців.

Дана, тим часом, поспішала у метро додому. Вона за пару годин впоралася майже з усіма іспитами. Відмінниця ‒ справжня, не з купленими оцінками ‒ тож, їй було легко домовитися з деякими викладачами про зміни у процесі складання іспитів і заліків. Деякі оцінки вже красувалися у її заліковці, а деякі ще чекали на неї. Та це вже мала бути інша історія. Бо ж, якщо все буде так, як мріє Дана, решту іспитів вона здаватиме онлайн. А далі? Далі побачимо. Але спершу їй потрібно потрапити додому. І дуже бажано ‒ раніше мами і батька. Щоб зробити все, що запланувала. Щоб допакувати свою самохідну валізу і підготувати її до раптової подорожі. Метро їхало на своїй швидкості. Але Дані здавалося, що поїзд не їде, а повзе. Нарешті, потрібна зупинка. Кулею дівчина помчала до виходу. Не помічаючи нікого навколо, вона бігла в бік стоянки аеро-таксі. Дівчина знала, що така стоянка у Баришівці є якраз на її вулиці, тож це був чудовий спосіб уникнути одвічні затори, яким не міг зарадити стрімкий розвиток транспортних технологій. Маленькі літаки і гелікоптери замінювали в господарствах таксі та приватні авто, проте ще були люди, котрі полюбляли їздити по дорозі, по твердому ґрунту, а не літати непевними повітряними стежками. Дана вибору не мала, тож її шлях пролягав до стоянки аеро-таксі. Нарешті, на місці. Дівчина швидко знайшла вільний гелік, як скорочено називали гелікоптери тепер, і зручно вмостилася на пасажирському сидінні біля пілота.

Двері рипнули і перед Костею та Данилом з’явилася Марія Павлівна. Фіолетова валіза сумирно стояла перед нею, наче очікуючи на щось.

‒ Доброго вечора, шановна Вам якась посилка прийшла. ‒ показав Костя на валізу. Марія Павлівна була здивована. Її про посилки, що можуть прийти у самохідних валізах, не попереджали. Жінка навіть не мала у себе такої. Жила вона скромно, тож вважала новітній винахід непотрібною витребенькою.

‒ Перепрошую, але я нічого не чекаю. Мені нічого про цю валізу не відомо, тож, певно, помилилися адресою.

‒ Ця валіза ‒ сказав Данило ‒ протягом всього дня зранку йшла впевнено саме сюди. Чи є вдома господарі будинку?

‒ Ні, немає. Давайте я візьму цю валізу і… ‒ Марія простягнула руку, проте Костя перехопив:

‒ Не раджу. Ця річ б’ється струмом і може бути небезпечна. Ми викличемо саперів.

Дана, ледве аеро-таксі торкнулося землі, схопилася з крісла і вже готова була вибігти. Щойно відчинилися дверцята, дівчина вже бігла вулицею Баришівки. Звісно, вона могла викликати звичайне таксі чи попросити машину з дому, проте не хотіла привертати зайвої уваги та витрачати дорогоцінний час, якого майже не було вже. Час, здавалося, застиг і дівчина думала, що минула ціла година. Насправді, вже за 15 хвилин Дана була вже біля воріт будинку. Її зустріли двоє поліцейських. Душа впала у п’яти. “Щось з батьками чи Марією?” ‒ серце по-зрадницьки загупало. Дана повільно підійшла до них:

‒ Що сталося? Мене звуть Дана, я…

‒ Нічого страшного не сталося, не хвилюйтеся. ‒ Костя одразу поспішив заспокоїти налякану дівчину. ‒ Просто до Ваших дверей впевненим, можна сказати, кроком під’їхала самохідна валіза без розпізнавальних знаків і ми змушені перевірити її. ‒ Дана глянула на фіолетову валізу, яка так само незворушно стояла перед Марією. Вона не ворушилася, на ній нічого не миготіло. Здавалося ‒ звичайна собі валіза. Якщо не знати, які пригоди вона влаштувала двом поліцейським, то можна подумати, що це звичайна валіза. Проте всі знали і розуміли, що це не так. Дана одразу згадала про ранкове СМС і підійшла до валізи. Данило виставив руку, намагаючись зупинити дівчину:

‒ Вибачте, я б не радив. Зараз приїдуть сапери і ми заберемо валізу. Вона злегка б’ється струмом, тож я не раджу до неї підходити.

‒ Ця валіза прийшла до мене, мені друзі влаштували сюрприз, тож все добре. Єдине ‒ не сказали, яким чином сюрприз прийде до мене.

‒ Ой, Даночко! Ну і халепники, ці ваші друзі! ‒ втрутилася в розмову Марія ‒ Уявіть собі. Чую, щось шкребеться. Я підхожу, відкриваю ‒ стоїть це чудо, а за ним ‒ поліція. От, що я мала думати?

‒ Не хвилюйтеся. Це кумедний подарунок, сюрприз, він безпечний. ‒ сказала з усмішкою Дана. ‒ О, а давайте я просто зараз її відкрию?

‒ Ви знаєте, як це зробити безпечно? ‒ спитав Данило схвильовано.

‒ Так. Мені надіслали інструкцію. ‒ впевнено сказала Дана. Хоча, якщо по правді, то дівчина не була упевнена, що за тим посиланням, що надіслав коханий Юрій, була саме інструкція. Проте розуміла, що чим швидше вона спекається поліції, тим краще.

Тож, впевненим кроком дівчина підійшла до валізи і, побачивши на ній панель, схожу на екран смартфона, зітхнула полегшено. Вона взяла телефон, знайшла серед повідомлень потрібне і, спрямувавши смартфон на валізу, відкрила посилання. На екрані смартфона відкрилася програма сканування. Наче чекаючи сигналу, валіза засвітилася і панель увімкнулася. Програма-сканер, тим часом, продовжувала свою роботу. Дана завмерла зі смартфоном в руці, боячись поворухнутися. Поліцейські і Марія і собі завмерли. Нарешті, з боку валізи почувся звук клацання і валіза погасла. Не світять ліхтарики, потемнів екран. Дана підійшла до валізи, Костя перехопив руку:

‒ Дайте, я спершу спробую. ‒ і торкнувся валізи рукою. Жодної реакції. Костя зітхнув полегшено, пропустив Дану. Дівчина ж швидко відкрила валізу і стала передивлятися, що ж там. Витягла кілька пакунків і конверт. Відкрила його і побачила квитки ‒ на літак і корабель. Дівчина усміхнулася і розгорнула лист:

“Кохана! Ти, певно, здивована, що цей лист прийшов до тебе так незвично” ‒ “Еге ж, незвично ‒ це ще м’яко сказано! Так незвично, що тут поліція!” ‒ подумала про себе Дана і продовжила читати: “Та я після останніх подій зрозумів, що не можу довіряти ні звичайній пошті, ні Інтернету. Я боявся, що цей лист перехоплять, тому і надіслав саме ось так. У конверті квитки ‒ приїжджай до мене і ми попливемо з тобою на зустріч майбутньому. У прямому сенсі. 🙂 Ой, забув найголовніше. Виходь за мене заміж! Твоє “Так” зробить мене найщасливішим у світі чоловіком! Твій Юрчик”

Прочитавши останні рядки, Дана усміхнулася. “Так! Так! Тисячу разів ТАК!!!” ‒ шепотіла вона до себе, не помічаючи ні вкрай знуджених поліцейських, ні Марію. Зазирнувши ще раз у валізу, дівчина видобула звідти гарненьку коробочку, оббиту червоним оксамитом. Відкривши її, дівчина побачила перстень з великим діамантом і кількома меншими смарагдами. Одягнувши перстень на палець, Дана усміхалася.

‒ То, Вас можна привітати з заручинами? ‒ Усміхнувся Данило, Костя лише штовхнув товариша у бік.

‒ Так. Я перепрошую за те, що ця історія поставила на вуха вас і ваших колег у всьому місті, але все сталося так, як мало статися. ‒ Сказала Дана з сяючою усмішкою на вустах. Вона взяла валізу і зайшла у дім. Марія також. І лише Костя та Данило залишилися стояти. Хлопці так і не зрозуміли, в який це фільм закинула їх доля звичайного ранку 14 лютого 2030 року ‒ бойовик чи мелодраму? Хлопці не знали цієї дівчини, не розуміли, чому їй надіслали цю злощасну валізу саме ось так.

Згодом, попиваючи хто пиво, а хто каву, у барі хлопці дивилися сюжет світських новин про весілля на тропічному острові і в нареченій упізнали Дану. Юнак, що був нареченим, світився щастям поруч. Він довго розповідав ведучій світських новин про перешкоди, які їм довелося пережити, про те, як тяжко вдавалося переконати батьків нареченої. Було навіть включення із самої Баришівки — усміхнені батьки вітали донечку Дану і її нареченого Юрія з весіллям. Останнім кадром телесюжету стало фото на згадку: усміхнені Юрій і Дана у весільному вбранні, а перед ними ‒ фіолетова валіза. Прикрашена квітами та переплетеними кільцями, вона стала ще однією героїнею кадру. Костя і Данило усміхнулися.

‒ Оце так пригода! ‒ сказав Данило. ‒ Про цю валізу все місто гомоніло! Якщо і не вся область.

‒ Так, друзяко! ‒ відповів Костя. ‒ Пригода ще та. А ще ось, на чому впіймав себе. Яке б майбутнє не чекало нас усіх, а боротьба за кохання була, є і буде. Бо ж люди не міняються. Людей так просто можна обдурити. А потім доводиться докладати зусиль, щоб обман розвіяти.

‒ Еге ж. Як Юрі тому! ‒ Данило повернув кивнув головою в бік телевізора. ‒ Але ж і поганяла нас та фіолетова валіза! ‒ Костя лише усміхнувся у відповідь. Він встав із-за столу, витягнув з кишені пульт, натиснув на кнопку і пішов до виходу. А слідом за ним до виходу повільно рушила самохідна валіза. Фіолетова.