24 Жовтня, 2022

Крихти

Випроставшись на солом’яному лежаку, який жалібно заскиглив під його важким тілом, Остап перевернувся на інший бік. Від цього маневру темінь навкруги не стала яснішою. За вікном сріблилося зорями чорне небо, навколо стояла мертва тиша. На інших лежанках вздовж стіни хропли його сусіди, які так швидко змінювалися, що він не запам’ятовував ні їхніх облич, ні імен.

Остап натягнув на плечі благеньку свитку. Та що ж це таке? Сьогодні сон наче злили водою Русалки, які час від часу пустують поблизу берегів Уборті. З ним вперше подібне. Раніше, щойно Остап покладе голову на згорнутого втроє кожуха, одразу провалюється у долину кольорових снів. Звідти його, зазвичай, виривало гучне цокотання Стахового годинника, яке ні з чим не можна було сплутати.

А оце чоловік розплющив очі після опівночі – і ніяк не може їх знову зімкнути. Ще й у животі бурчить, наче той наполегливо вимагає поживний  сніданок. Та рано ще, рано!

Щойно Остап звівся на лікті, за вікном озвався півень. «То Стахів Крук», – подумалося йому. Той завжди випереджає годинник. Отже, невдовзі треба буде вставати.

Остап запустив пальці в давно не чесану чуприну, яка кольором була точнісінько як солома, на якій він спав. Спустив ноги з лежака та вкляк: за Круком хриплувато озвався інший півень, а потім – третій, котрому відповів той, якого здалеку важко було розчути. Півняча перекличка! Зазвичай, вона розпочинається вже після того, як він, почувши бій годинника, запалює ліхтар та гатить у дзвони, від чого  прокидається селище. Що відбувається? Стах забув завести свій годинник, той зламався чи то він проспав?

Розхристаний Остап у пітній сорочці, що липнула до тіла, босоніж вибіг у двір. Годинник повагом цокав і не виглядав таким, що вийшов із ладу. Але, пильніше придивившись, Остап виявив, що його стрілки тупцюють на одному місці. Отже, староста, який нікому не дозволяв торкатися дзиґаря, звечора його не завів.

Проминувши дерев’яний тин, за яким починалася площа, Стах навпомацки дістався вежі, видерся мотузяною драбиною нагору. Наблизився до велетенського ліхтаря у формі зірки та запалив каганець на кожному із його ріжків. Гасячи жарину, із подивом помітив, що над деревами вже біліє небо.

Тим часом вогники у каганцях набирали силу. А вишикувані у рядок дзвони різної форми старанно відбивали давно заучену мелодію. Подвір’я  біля хат, які вишикувалися по колу навкруги площі, залило яскравим світлом. Остап із захватом спостерігав, як прокидається Шебедиха – його маленький світ. Двері будинків, попри осінню паморозь, розчинялися навстіж. Господарі, ладнаючись до роботи, виходили на свої двори – і завмирали. Над грабовим лісом піднімалося сонце, розфарбовуючи верхів’я крон золотом.

Здивування на обличчях селян швидко змінювалося люттю, спрямованою на Остапа. Проспав, ледащо! А йому довірили настільки важливу місію. У кузні вже давно мали дзвеніти молоти, у печах – рум’янитися хліб, у яслах – лежати корм для худоби. Вони згаяли стільки дорогоцінного часу. Тільки той, чия це провина, без кінця озирався та кліпав на них невинним поглядом.

А оце зірвався з ніг – і помчав у невідомому напрямку. Та ні – до хати, на стінах якої розквітали червоні маки…

Увірвавшись у двір, до якого раніше заходив лише із побожною пошаною, кланяючись у ноги господарю, Остап зупинився біля дверей. Вони єдині у всій Шебедисі досі були замкнені. Торкнувся рукою холодної шибки, лишаючи на спітнілому склі відбиток долоні. Постукав, бо не годиться без запрошення заходити у дім старости. Тиша…

Штовхнув двері, підважив їх плечем. У кімнаті, на підлозі якої сонячне світло вже малювало продовгуваті кола, було тихо. Остап повільно просувався вперед, гукаючи господаря на ім’я.

Раптом один із сонячних променів освітив куток біля печі. Остап побачив на підлозі стиснуту в кулак руку. Боязко озирнувшись, нахилився над тілом Стаха. Воно вже почало холонути. На лівій скроні чоловіка – дві тонкі цівки крові, які з’єдналися на вилиці.

Знову торкнувшись його руки, Остап відчув на шкірі доторк чогось гострого. Він спробував розкрити долоню небіжчика. З неї на підлогу викотився камінець округлої форми.

Тієї ж миті позаду почулися чиїсь кроки. Різко обернувшись, Остап побачив білі хризантеми, які летіли долу. Зустрівся поглядом із переляканими дівочими очима. Перед ним стояла донька Стаха – чорнокоса красуня Ярина.

– Батьку, – похитуючись, вона подалася вперед. Поглянула на розпростерте на підлозі тіло.

Остап устиг вчасно підхопити дівчину. Ярина обм’якла в його руках. Рвучкий осінній вітер із силою шарпнув вхідні двері, відчиняючи їх. У дворі старости вже збиралися люди.

***

Звістка про  смерть старости миттю облетіла Шебедиху. Шоковані селяни на деякий час принишкли. Вони збиралися в гурти, обговорюючи приголомшливу новину. Оскільки на лівій скроні померлого виявили рану, заподіяну чимось гострим, селом поповзли чутки про те, що Стаха вбито.

Остапу довелося двічі розповідати помічникам старости, які не хотіли відпускати його із будинку загиблого, про те, як він знайшов тіло. Врешті йому дали спокій. Що з нього взяти? Сіромаха – сирота, який прибився до села декілька років тому. Вірно служив старості, котрий колись пожалів його та взяв до себе на службу. Чесний і покірний. Не схожий на вбивцю.

Донька вбитого, Ярина, розповіла, що тієї ночі заночувала в сусідньому селі, у людей, до яких їздила за дорученням батька. Вона хотіла повертатися додому пізнього вечора, та селяни її не відпустили, нагадавши, наскільки це небезпечно.

Остап подумки дякував тим людям, бо боявся уявити, що б сталося, якби Ярина була разом із батьком того страшного вечора, коли до їхнього будинку увірвався вбивця.

Стаха поховали наступного дня. Провести старосту в останню путь вийшло все село. Покійного всі любили та поважали. Свого часу, коли він тільки прийшов до Шебедихи, село практично вимирало. Тут можна було нарахувати не більше тридцяти п’яти душ. Люди тікали із дикого та загубленого серед лісів окрайця землі. У порожніх хатах господарював вітер.

А Стах чомусь уподобав це місце. Зайняв одну із вільних хат у центрі села, оселившись там із донькою. А оскільки був чоловіком не бідним, то побудував у селі кузню, гончарню, ткацьку майстерню. Швидко примножував власні статки. І місцевий люд поруч із ним почав багатіти. Кожен мешканець Шебедихи, від малого до великого, був при ділі. В їхніх кишенях радісно дзвеніли монети.

Коли ж старий староста помандрував у засвіти, ніхто ні хвилини не сумнівався, що  замінити його має саме Стах. При ньому Шебедиха все більше розквітала. А що з ними усіма буде тепер, без Стаха?

Тієї миті, коли прощальна церемонія дісталася кладовища, дрібний дощ нарешті припинився. Але поривчастий північний вітер, який вже декілька днів хазяйнував у селі, все не бажав стишуватися. Над головами людей літало кольорове листя. Остап не міг відвести погляд від Ярини. Куди правду діти, він завжди дивився на неї з погано прихованим обожнюванням. Вона була найкращим із того, що він знайшов у місці, яке дало йому прихисток.

Через чорну хустку, під якою заховалося волосся, яким так любив милуватися Остап, дівчина здавалася занадто блідою. Вона стояла незрушно, немов закам’яніла, і дивилася, як труну її батька повільно закидають землею. Остапові страх як хотілося торкнутися руки Ярини, пригорнути дівчину до себе, втішити. Але хіба він смів? Хто він порівняно з донькою старости?

Увечері ліхтарі, які мав загасити Остап, горіли довше звичного. На площі зібралася рада. Мешканці селища, надміру галасуючи, вирішували, що робити далі. Врешті новим старостою було обрано Гната – власника місцевого шинка. Гнат знався на комерції і був наближеною до Стаха людиною. «Кому ж, як не йому довірити долю Шебедихи?» – вирішили у громаді.

Слухаючи промову Гната, який бадьоро та навіть радісно розповідав, що знає усіх, із ким торгував Стах, тому жодне із господарств не постраждає, Остапові робилося не по собі. Від солодкуватих ноток у голосі новообраного старости він ледь не кривився. Шинкареві не вдавалося приховати втіхи від того, що він став старостою. А чи не Гнат часом порішив Стаха, аби посісти його місце? Чим далі, тим ця думка здавалася Остапові менш безглуздою.

Коли Остап, так-сяк розібравшись із механізмом Стахового годинника,  завів його та загасив ліхтарі, тим самим бажаючи Шебедисі спокійних снів, у вікнах корчми досі світилося. Ті, хто начебто пішов випити чарку за упокій душі Стаха, швидко забули про мету свого візиту. Час від часу із корчми, біля якої присів із самокруткою Остап, долинали пісні та тости на честь нового старости. Той пригощав усіх власним коштом.

Тієї ночі Остап не стулив очей. Вранці йому знову запалювати ліхтарі. А до світання лишалося все менше часу. Тому до ранку він просидів на дубовій колоді під корчмою, час від часу розбавляючи темряву вогником своєї цигарки.

Люди почали виходити із корчми лише зі співом перших півнів. Останнім шинок, як і годиться, залишив господар. Його супроводжував високий коваль на ймення Павло.

– Ти будеш хорошим старостою, – плескаючи Гната по плечах, басував Павло.

– Побачимо. Час покаже.

– Цікаво, а що ж таки сталося з нашим Стахом?

– Не уявляю, – розвів руками Гнат. – Але він водився з різною нечистю. А вони – сумнівна компанія. Я попереджав його, що це може погано скінчитися.

У відповідь Павло, який, здавалося, не надто здивувався почутому, голосно гикнув. Обоє чоловіків пішли вперед, розчиняючись у рідких сутінках.

***

Не встиг Остап запалити ліхтарі та «зіграти» на дзвонах, як у Шебедисі здійнявся ґвалт – місцеві рибалки знайшли у притоці Уборті утопленика. В його кишені лежало декілька маленьких камінців. А оскільки сивобородий чоловік, якого витягли на берег і поклали на запорошеній багровим листям траві, мав не ошатний бідацький вигляд, його зарахували до волоцюг або п’яниць.

– Якщо він п’яничка, його міг залоскотати Водяник, – міркували за спиною в Остапа жінки. – Він дуже не любить, як від когось тхне хмелем.

Остап уважно придивлявся до обличчя потопельника, і відчував те саме, що вже чув від інших. Чоловік був наче й незнайомцем, але лице його здавалося Остапові таким, яке він вже десь бачив.

Погомоніли люди про знайду, та й розійшлися. У кузні знову затанцював молот, з-під рук гончарів, один за одним, з’являлися тендітні горщики; пастухи повели на нивку білогривих коней.

Остап дивувався тому, що із загибеллю Стаха у селі майже нічого не змінилося. Всі на своїх місцях, усі при ділі. Він і далі запалює та гасить ліхтарі, щоранку змушує дзвони дерти горлянки, бо ніхто не загадав йому іншої роботи. Вдень Остап, зазвичай, вештався селом, виконуючи дрібні доручення в тій чи іншій господі. З того й жив, не уявляючи собі іншого буття.

А оце вже другий день чоловік не міг знайти собі місця. На душі у нього шкребло та муляло, що аж-аж. Ніхто так і не довідався, що сталося зі  Стахом, і це дуже йому не подобалося. Староста був людиною великого серця. Він прихистив його, дав дах над головою і можливість заробити собі на хліб тоді, коли Остапа вигнали із рідного села. Вигнали за дурничку…

Остапова баба, Гаврилиха, відкрито відьмувала. А люди на селі хитрі. Як вхопить яка хворість, бігли до неї за поміччю. Коли ж попустить, то вже  не віталися, перегороджували їй дорогу до церкви та зводили наклепи. Вона з єхидною посмішкою зносила всілякі кривди, та ніколи не мстилася. «Як використаю свою силу на лихе, то вона переведеться. Такий закон», – не раз повторювала вона.

У молоді літа Гаврилиха була заміжня, та швидко овдовіла. На згадку про короткий шлюб їй залишився син.

Коли та, кого у селі кликали «відьмакою», зібралася у засвіти, виявилося, що їй немає кому передати свою силу. У її Степана було троє парубків – і жодної дівки.

Якось, коли Гаврилиху вже так крутило, що Степан таки вирішив розбирати старий, але ще добротний дах, до хати зайшов її старший онук, Остап. Жінка, змагаючись із гарячкою, попрохала його потримати її за руку. Він, простацька голова, простягнув бабі свою широку мозолисту долоню. Вона міцно вчепилася в неї кістлявими пальцями. За мить позаду почувся гнівний окрик батька.

Степан разом із кількома односельцями відтягнув Остапа від баби. А коли молодий чоловік підняв голову, то побачив, що через дірку в даху на підлогу падають сонячні промені. Баба закрутилася на ліжку, заскавуліла – і враз вклякла. Тієї ж миті Остап угледів великого чорного птаха, який кружляв над ложем Гаврилихи. Юнак замахнувся на нього, а той, ледь не зачепивши його крилом, здійнявся вгору і вилетів через стелю.

Люди,  запримітивши, що Остап воює з чимось невидимим, почали розпитувати. Він, не думаючи про лихе, все їм розповів. А ті побили його і вигнали з села: «Не потрібен нам новий відьмак».

Та найдужче юнакові боліли не синці і забої, а усвідомлення того, що ні батько, ні брати за нього не заступилися. Лише винесли йому на дорогу буханець хліба і трохи одягу та, відводячи очі, прошепотіли: « Йди до якогось іншого села. Напитай там роботу. Так буде краще».

А найобразливіше те, що вигнали Остапа за просто так. Що він там успадкував від баби? Нічогісінько не встиг від неї взяти. Після того дня він більше не бачив ні загадкових птахів, ні якогось іншого видива.

Тому ноги знову привели Остапа, якому здавалося, що він не матиме спокою, доки не довідається, що сталося із Стахом, до будинку колишнього старости.

– Яринко! – погукав він, відчуваючи, як його обличчя заливає рум’янцем.

Йому довго не відповідали. Роззирнувшись, Остап шарпнув на себе двері. На подив чоловіка, вони не були замкнені. Він зайшов у простору світлицю – і завмер…

Остапові не раз доводилося бувати вдома у старости, чия донька тримала будинок в ідеальному порядку. А тепер він із подивом дивився на перекособочену скриню, з якої на підлогу повикидали одяг, на розкидані на столі папери. Хто наробив тут такого безладу?

Остап подався вперед і наступив ногою на камінець, який ледь-ледь набув форми людського тіла. Неподалік лежав інструмент, із допомогою якого у вільний час Стах витесував із каменю фігурки людей.

Опустивши знахідку до скрині та покидавши на неї шмаття, що валялося у нього під ногами, Остап пройшов углиб кімнати. Раптом за вікном промайнула якась тінь. Він притулився обличчям до скла. Не здалося! Через порослий диким виноградом задній двір біг незнайомий йому низький  чоловік у яскраво-коричневому вбранні.

Остап вискочив із будинку і спробував його наздогнати. Але незнайомець був спритнішим. За якусь мить він зник у лісових хащах.

Остап зупинився біля широченного пенька, на стовбурі якого було більше ста кілець. Йти, чи не йти? Стах забороняв селянам ходити до лісу. Попереджав про небезпеки, але ніколи не пояснював, про що саме йдеться.

Повагавшись якусь мить, Остап ступив на звивисту стежку. Насправді він вже не раз порушував наказ Стаха і блукав поміж сосен та буків, доходив аж до Кам’яного Села. Обходилося без пригод. Але, можливо, йому просто щастило.

Остап швидко запідозрив недобре. Не раз ходжена стежка, вздовж якої росла вічнозелена папороть-багатоніжка, несподівано почала здаватися незнайомою та чужою. Він тричі завертав ліворуч біля плаского каменя, але щоразу повертався на те саме місце.

«Що за грець?» – сердився чоловік, копаючи ногою сердешний камінь. А ще він встиг помітити невеличкого шолудивого песика, який плентався за ним дорогою. Остап вже й відганяв його, і кидав гілку – нічого не допомагало. «А чи не Блуд це вчепився?» – згадавши один зі старих переказів баби, подумав він. Позбутися його було, наче, не важко. Остап стягнув свою свитку і надягнув її вже навиворіт. А потім перезув лівий чобіт на праву ногу, а правий – на ліву.

Спорядившись наче блазень, знову вирушив у дорогу. Але цього разу вона була до нього більш милостива. І дивний супутник завіявся бозна-куди.

Опинившись на околиці Кам’яного Села, Остап побачив, що на одній із помірно високих кам’яних брил сидить, теліпаючи ногами, той самий утікач.

Помітивши здивування Остапа, чоловічок весело захихотів:

– Не радій, що вистежив мене. Ти бачиш мене лише тому, що я дозволив тобі мене побачити. Ось так, а не інак!

– Нехай собі, – згідно махнув він рукою. – Хто ти такий?

– Я – Скарбник. Але хіба тобі щось відомо про нас? – презирливо пхикнув його співрозмовник.

– Не відомо. Та мене це мало цікавить. Важливо інше. Що ти робив у будинку старости? І навіщо ти…

– Е ні, – замахав у нього перед очима рукою Скарбник. – Ти не звинуватиш мене в тому, чого я не робив. У нас зі Стахом була чесна угода.

– Яка ще угода? – звівши на переніссі брови, грізно поцікавився Остап.

– Звичайнісінька. Я роблю його багатим, а він дарує мені одну цінну річ, яку не можна побачити.

– Душу чи що?

Скарбник заплескав у долоні.

– Ти кмітливий.

– То через це ти його вбив? – підступаючи до каменя, запитав Остап.

Скарбник зареготав, метеляючи у повітрі ніжками.

– Ні. Я чесний дух. Я ще нікого не позбавив життя. І навіщо? Охочих до скарбів хоч греблю гати. Мені не бракує душ. Тому я просто чекаю, коли душа того чи іншого боржника сама залетить до моєї кишені.

Він лунко поплескав себе по стегну.

– А як ви здибалися зі Стахом?

– Я сам його знайшов. Запропонував свої послуги, назвав ціну. Він погодився.

Остап задумливо кивнув.

– А що ти робив у домі Стаха після його смерті?

– Шукав оце, – Скарбник продемонстрував Остапові долоню, в якій лежала велика золота монета. – Це грошовий талісман. Оскільки його власника більше немає, я мусив його забрати. Аби ним не скористався той, хто не укладав зі мною угоду. Ось так, а не інак!

Скарбник клацнув пальцями у повітрі – і монета, перетворившись на черепка, розсипалася в його руці. Клацнув пальцями вдруге – і на камені залишився лише сірий порох.

«Чи сказав Скарбник правду?» – думав Остап, блукаючи серед кам’яних велетів. Прогулянка цією місцевістю завжди заспокоювала чоловіка. Ось його улюблена береза, корінь якої росте вгору. А тут між двома каменями, які майже притулилися одне до одного пласкими «спинами», утворилася так звана клумба. Вітер наніс туди опалого листя, воно перегнило, утрамбувалося, ставши вдалим замінником ґрунту. Навесні там квітне конвалія, а восени достигає ожина.

Просуваючись вперед, Остап знову намагався порахувати камені. Він вже не раз так робив, але йому ніколи не вдавалося дізнатися їх точну кількість. Несподівано він зупинився, забачивши вдалині, на жовтому листі,  постать у білому вбранні. Придивившись, затамував подих. Ярина!

Чи то Остапа видала незграбність, з якою він рухався, створюючи зайвий шум, чи дівчина випадково обернулася в його бік. Але вона випросталася, випустила із рук кошик.

– Вибач. Я не хотів тебе налякати, – прошепотів він.

– Нічого страшного, – розгублено відказала вона і заходилася збирати до кошика розсипані по траві гливи.

Озирнувшись, Остап помітив, що на трухлявій деревині росте вдосталь цих грибів.

– Я вийшла пройтися, – не дивлячись на нього, пояснила вона. – Мені треба щось робити, аби… аби не збожеволіти.

– Я розумію. І дуже тобі співчуваю.

– Дякую.  А що ти тут робиш?

– Я теж прийшов за гливами, – мовив перше, що спало йому на думку Остап і заходився зрізати та запихати до кишені гриби, які насправді ще ніколи не куштував.

Ярина кивнула і, наблизившись до сосни, зрізала з неї живицю, яку заховала до полотняної торбинки, що висіла у неї на поясі.

– Намагаюся якось давати всьому раду, – пояснила вона. – Батько був хорошим господарем. Я не можу його підвести.

– У тебе все вийде, – відповів Остап, дивуючись своїй гарячковості.

– Мабуть, я скоро звідси поїду…

Остап скам’янів, не знаючи, що відповісти. Колись Ярина була з ним приязна. Та він, попри шалене бажання, боявся перейти межу і зізнатися їй у своїх почуттях. Здогадувався, що староста не захоче бачити поряд зі своєю донькою звичайного прислужника.

А декілька тижнів тому до їхнього села заїхали купці. Один із них, молодий та статний, не відходив від Ярини. І дівчина до нього горнулася. Остап не раз бачив їх укупці поблизу ріки. Від цього в його душі вирували страшні бурі.

Тепер же вона каже, що кудись поїде. Певно, до нього. Куди ж їй ще їхати?

– Зрозуміло, – вичавив із себе, аби щось сказати.

Підхопивши кошик, Ярина рушила у бік стежки. Ставши на неї лівою ногою, озирнулася.

– Але спершу я мушу дізнатися, що сталося із моїм татом.

***

Остап не міг зрозуміти, чи добре хазяйнував Гнат, але за його старостування у Шебедисі майже нічого не змінилося. Виконуючи свої обов’язки, він пильно придивлявся до нового старости. Намагався зрозуміти, чи можна тому довіряти. Гнат знав про угоду Стаха із Скарбником чи мав на увазі щось інше? А, може, це він позбувся суперника, аби посісти його місце?

Аби…аби…аби… Хто ж відповість на ці запитання?

А одного із ранків у селі знову зчинився переполох. На роботу не вийшло одразу троє чоловіків. Двоє із них зникли ще звечора, третього не стало зранку. Прокинувшись від світла ліхтарів у звичний час, дружина знаного в селі молодика знайшла поряд із собою на ліжку лише невеличкий камінець.

Гнат лютував, накликаючи найсуворіші кари на усіх, хто причетний до цих дивних подій; дружини зниклих голосили на всю Шебедиху. Ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. І це лякало людей.

– Схоже, у нас тут стає небезпечно, – скаржився Остап пічнику Мирону, який, погиркавшись із гоноровою матір’ю, вкотре напросився до нього заночувати.

– Схоже.

Остап поставив на піч, в якій заходилися тріском грабові полінця, пательню, витяг діжку, де у солоній воді маринувалися гливи. Подрібнив їх разом із зеленню, яку досі можна було знайти під опалим листям.

Через деякий час аромат смажених грибів розлетівся хатою.

– Що це ти таке готуєш? – принюхавшись, поцікавився Мирон.

– Гливи.

– О! Смачнючий гриб. І вельми особливий.

– Особливий? Чим же?

– Кажуть, що той, хто скуштує гливу, зможе розрізняти серед людей  надприродних істот. Але то лише легенда.

– Зараз перевіримо, – усміхнувся Остап, розсипаючи ароматний наїдок по мисках.

Мирон, швидше за друга впоравши страву, помасував долонею черево і, смачно гикнувши, влігся на лаву. А Остап, заглибившись у думки, сидів над своєю тарілкою, куняючи, доти, доки не вигорів та не згас каганець. Але від цього у кімнаті чомусь не стало темніше.

Озирнувшись, він спантеличено закліпав очима. Тулуб його приятеля Мирона, який на той час вже хропів, виблискував зеленкуватим сяйвом.

Задкуючи від цього видива, Остап перечепився ногою об коцюбу, що стояла поблизу печі. Вона зі скреготом впала на підлогу. Він шуму переляканий Мирон скочив на ноги.

– Що сталося?

– Це я хочу запитати у тебе, що сталося. Ти світишся! – вигукнув той і, розчинивши навстіж двері, вискочив у ніч.

Остап не розумів, що саме їм керувало: страх чи гнів. Але він швидко йшов уперед, продираючись крізь темряву і ніяк не реагуючи на слова Мирона, який прохав його зупинитися, намагався наздогнати.

Врешті, перечепившись через корчі, навколо яких утворилася ковзанка із мокрого листя, Остап боляче гепнувся спиною.

– Живий? – почув він над собою важке дихання того, кого ще нещодавно вважав своїм приятелем.

Мирон, якого через зеленкувате сяйво важко було не розгледіти у темряві, простягнув йому руку. Проігнорувавши її, Остап звівся спершу на коліна, а потім зі стогоном випростався у повний зріст. І тут з його вуст зірвався голосний вигук.

Лише тепер він розгледів, що вони стояли навпроти сільського кладовища. Одна з могил, земля на якій була ще зовсім свіжа, сяяла незгірш від Мирона.

– Що тут відбувається?

– Певно, це все гливи, – захихотів Мирон.

– До чого тут гливи? – почав сердитися Остап.

– Як до чого? Я ж тобі казав, що коли ти наб’єш ними пузо, зможеш бачити не зовсім людей.

– То ти…?

Мирон кивнув.

– А чия це могила?

Вони наблизилися до широкого дерев’яного хреста. Могила була зовсім свіжою.

– Тут поховали того волоцюжку, якого знайшли біля річки.

– То він теж…?

– Угу.

– А хто ти? – зважився запитати Остап, до кінця не розуміючи, чи хоче почути відповідь.

– Поговоримо вдома, – мовив Мирон. Розвернувшись, він швидко попрямував у зворотному напрямку.

Зітхнувши, Остап поплентався за тим, хто, наче велетенський ліхтар, освітлював йому у тьмі дорогу додому.

Пхнувши плечем двері Остапової хати, Мирон запалив каганець. В його світлі зеленкувате сяйво, що йшло від чоловіка, стало менш помітним. Тепер Остап міг дивитися на співрозмовника практично не мружачись. Зараз це знову був його давній приятель.

– Розповідай. Мені потрібні відповіді.

Мирон театрально позіхнув.

– Усім щось від мене потрібно. Спершу матусі, яка ніяк не дасть мені спокій, а тепер тобі.

Остап роззирнувся у пошуках чогось важкенького.

– Я не жартую.

– Який ти у нас войовничий, – передражнив його Мирон. – Але повір, тобі поталанило, що ти не здибав мене у повню.

– Ти якийсь відьмак чи що?

– Та ні. Вовкулака.

Зустрівшись із Остапом поглядом, він зареготав.

– Погоджуюсь, звучить безглуздо. Але так воно і є. Це у мене від народження. Матуся розповідала, що коли ходила при надії, побачила в лісі вовка і дуже перестрашилася. Ото через те я такий вдався.

Він підхопив із лави свій кожух.

– Але я сумирний цуцик. Бігаю у повню до Кам’яного Села, ганяю дичину. Та  нікого не займаю. І Стаха твого я не чіпав. Чесне слово.

– Ти куди? – запитав Остап, коли Мирон зробив декілька кроків до дверей.

– Заночую у стодолі. Певно, мені тут вже не раді.

– Зажди, – махнув рукою Остап. – Я тебе не жену. Залишайся. Я тобі вірю, – впевнено додав він.

***

Ще коли Гнат викликав Остапа до себе, той відчув, що чекати поганих новин. Староста довго ходив околяса. То похвалить Остапа за старанність, то закурить люльку та мовчить, чекаючи, аби терпкий дим пропік його нутро. Врешті, склавши руки на чималому череві, він мовив:

– Ми дуже вдячні, що ти вчасно запалюєш ліхтарі, дзвониш у дзвони та піднімаєш мешканців Шебедихи до роботи. Але, погодься, це не надто складна праця, – улесливо мовив той. – Зараз непрості часи. Торгівля з іншими селищами йде не надто добре. Я не можу платити тобі стільки, скільки тобі платив Стах.

Він озвучив нову суму. Остап скривився. Аби не дійшло до сварки, Гнат запропонував Остапові підробіток у конюшні. Той пообіцяв подумати. Але чи мав він інший вихід? Якщо Остап не зароблятиме, він не зможе платити господарю за дім, в якому живе. І тоді теж опиниться у стодолі.

Подумки вилаявши Гната, Остап ступив на подвір’я конюшні. За огорожею стояв вороний красень Грім. Гриву йому розчісувала Ярина.

Зустрівшись із дівчиною поглядом, Остап відчув, що його обличчя  знову запалало червоним. Два дні тому він бачив Ярину біля ріки. Вона прив’язувала до ніжки поштового голуба аркушик із запискою. Остап здогадувався, що той птах мав полетіти до молодого купця.

– Добридень!

– Добридень!

– Як ти?

Ярина схилила голову набік.

– Тут добре. Коні завжди мене заспокоюють. Зараз мені це дуже потрібно.

– Є новини?

– Ще немає. Але Гнат пообіцяв, що не заспокоїться, доки не дізнається, що сталося з моїм батьком; доки не зрозуміє, що відбувається в нашому селі.

Минулого ранку на роботу не вийшло ще двоє працівників. Цього разу столяр і гончар. Мирон, який вже перестав світитися в очах Остапа, намагався довести приятелю, що тих людей хтось поїв. Чудовисько, яке завелося в лісі.

«– Хто б це зробив, окрім тебе?» – пожартував Остап, чим страшенно образив вовкулаку.

Мирон пішов, гахнувши дверима. Але надвечір повернувся та висипав із кишені на стіл два камінці.

«– Я тебе не слухав, а ти був правий, – неохоче визнав він. – У будинках зниклих знайшлися ці штуки».

«– Як і того разу».

«– То чоловіків хтось викрав?»

«– Або перетворив на камінь…»

«– Чудовисько», – правив своє Мирон.

«– Можливо.»

«– Стах знав, хто це, тому його вбили».

«– Можливо, – повторив Остап. – Але Стах вже нічого не розповість».

– Якщо староста пообіцяв, думаю, він дотримає слова, – все ще не відпускаючи погляд Ярини, сказав їй Остап. – Але я теж намагаюся дізнатися правду. Твій батько зробив мені багато добра. Нехай я віддячу йому хоч так…

– Дякую, – прошепотіла вона. – Я дуже на це сподіваюся, бо інакше моє серце не зможе заспокоїтися.

Рука Ярини ніжно торкнулася шиї коня. Вона притулилася до нього  чолом і щось йому зашепотіла. Грім вдоволено заплющив очі.

«Яринко, Яринко, – зітхнув Остап. – Вмієш ти підкорювати душі».

«Не думай про неї, – за мить нагадав він собі. – Не бути вам разом».

Але, попри все, в Остаповому серці досі жила малесенька, крихка надія. А раптом ще не все втрачено? Можливо,  коли він знайде  вбивцю Стаха, чарівна Ярина подивиться на нього зовсім іншим поглядом.

Виходячи із конюшні, Остап зіштовхнувся плечем із односельчанином  – низьким та худим, мов тростина, Яковом.

– Що ти тут робиш? – ручкаючись, поцікавився той.

– Я тут працюватиму.

– Справді? – зрадів Яків. – А я – по-сусідству. Помічником коваля. Я стільки разів просився у Стаха, аби той направив мене на роботу до кузні, бо там найкраще платять. А той все носом крутив. Йому, бачте, потрібні були лише дужі та невтомні чоловіки. А Гнат, якому велика дяка, одразу мене взяв. Це справжній староста. Він дбає про людей.

Остап ледь стримався, аби не сказати, що Якова взяли до ковальні лише тому, що дужі та витривалі чоловіки позникали. Але він обмежився тим, що привітав односельчанина.

Вони розійшлися. Але через деякий час Остап знову вгледів Якова на стежці, що вела до Кам’яного Села.

«І що йому там треба?» – подумав Остап. У нього були свої справи. Але цікавість взяла гору. Стишивши ходу, він намагався прослідкувати за помічником коваля.

Зупинившись на початку лісу, Яків напружено роззирнувся. Після чого нахилився і став рвати якусь траву, ретельно її обнюхуючи.

Напхавши пазуху зеленню, він завернув назад до села. Остап – за ним. Поведінка Якова насторожувала. У розмові той зізнався, що йому не подобався колишній староста. А ще Яків був зацікавлений у тому, аби в ковальні  поменшало працівників.

Коли помічник коваля зайшов до своєї хати, Остап спробував зазирнути до одного із вікон. Як на те, вікна у хаті низького Якова були зроблені настільки високо, що він почав роззиратися у пошуках якогось стільчика або хоча б поліна, на яке можна стати.

Остап ще не встиг нічого знайти, як у середині хати щось гучно загриміло. Почувся звук розбитого посуду і  голосна лайка господаря. Він  підскочив до дверей, які, на щастя, не встигли замкнути. Минувши захаращені сухим зіллям сіни, Остап вбіг до кімнати, де на підлозі, серед  черепків від тарілок, лежав господар.

– Що сталося?

– Нічого. Просто дехто вирішив мене провчити.

– Хто? – вимогливо поцікавився Остап.

Яків підвівся, обтрусив одяг, відіпхнув брудним чоботом великий черепок.

– Зажди хвилину. Мені треба, аби він вгамувався.

На очах у здивованого Остапа Яків поставив у куток відро із водою та віник. А ще жбурнув туди жмут принесеного ним зілля.

– Все. Тепер він буде щасливий.

– Хто?

– Лазник, – зітхнув той. – Він живе у нашій хаті вже багато років. Вони наче й добрі духи, але наш має дуже прикрий характер. Тільки щось не так, як йому подобається, починає з нас збиткуватися.

Яків перевів подих.

– Жінка поїхала до сестри у сусіднє село. А я звечора не помив посуд. Напрацювався і не мав сили. Знав, що Лазник буде гніватись, тому нарвав запашного зілля, яке він так любить. Але не встиг переступити поріг, як в мене полетіли немиті миски.

Яків знову зітхнув. Цього разу голосніше.

– От як жити в одній хаті з такою істотою?

Остап не зміг відкараскатись від запропонованої Яковом чарки. Прощаючись, він порадив йому не забувати мити посуд і намагатися мирно співіснувати з тим, кого він поки що не знав, як випроводити зі своєї оселі.

***

Сивуха, яку так наполегливо розливав по чарках помічник коваля, швидко зморила Остапа. Він заснув сидячи, опустивши голову на стіл.

А через деякий час прокинувся у суцільній темряві від гучного стукоту у двері. Запалив каганець, поглянув крізь вікно на годинник Стаха. Лише трохи перейшло за північ.

Роздратовано гукнув:

– Хто там?

– Це я, Мирон. Відчиняй!

– А зараз не повня? – для певності перепитав Остап.

– Та яка тобі повня? Відчини, будь ласка, – уже не так голосно попрохав той. – Дещо сталося.

Доки вони пробиралися нічними вуличками, Мирон, який, як виявилося, досить непогано орієнтувався у темряві, розповів Остапу, що зникла Ганнуся. Вона була не просто найкращою вишивальницею Шебедихи, а дівчиною, до якої лежала душа Мирона.

Остап не раз бачив Ганнусю на вуличках їхнього селища. Струнка, зеленоока, із грубою рудою косою та пишними персами. Дівчина мала дзвінкий голос та гострий язик, із допомогою якого випроваджувала геть немилих їй кавалерів.

Ганнуся жила у старій хаті неподалік млина. Її зникнення помітила подружка, з якою вони домовлялися зустрітися ввечері. Вона прийшла до Ганнусі – і знайшла відкриту хату. На скрині лежала нова вишита сорочка, наче дівчина приготувала її для того, аби надягти. Але несподівано вона  пішла з дому, забувши замкнути двері…

Мирон, розштовхавши людей, які, попри пізню годину, товклися у сінях будинку зниклої, завів Остапа до великої кімнати. Уважно її оглянув. Звичайне собі помешкання, не надто охайне. У глечику на столі охолонули і вже почали не надто приємно пахнути залишки якогось узвару.

Мирон принюхався, зморщив чоло:

– Знайомий запах. Десь я його чув. Лише не можу пригадати, де.

Остап потримав в руках глек із густою темно-коричневою рідиною на денці, яка навряд чи годилася для того, щоб її пити, і відставив цей незрозумілий напій убік.

Мирон, який деякий час метався кімнатою, вишукуючи хоч якісь зачіпки, всівся за стіл. І раптом голосно вилаявся. Із лавки на підлогу впав округлий камінь. Він покотився долівкою і зупинився прямо біля ніг Остапа. Той підняв його, поважив у руці, роздивився надщерблений край.

– Знову? – знічено поцікавився Мирон.

– Схоже, знову…

Розпрощавшись на перехресті із Мироном, який не припиняв говорити про зникнення Ганнусі, Остап повертався додому стежкою, на якій Молодик малював сріблясті візерунки.

Несподівано дорогу йому перебіг великий чорний кіт. А вже за мить чоловік відчув дошкульний біль у попереку. Хтось із розбігу пхнув його у спину, змушуючи опуститися на коліна.

Остап хотів озирнутися, але черговий удар поклав його на землю. Торкаючись спиною вогкої трави, він бачив над собою темні хмари, крізь які тепер ледь пробивалося місячне сяйво.

Наступної миті чиїсь руки вчепилися Остапові в комір і потягли його крізь чагарники. Дезорієнтований темрявою, він пручався, намагаючись звільнитися, але супротивник або супротивники не давали йому цього зробити. Він кричав та голосно лаявся, але чув у відповідь лише веселий сміх, який дуже нагадував дитячий.

Аж тут поблизу почувся тваринний рик. Остап не брався визначити, якому саме звіру він належить. Та його нападники, вочевидь, знали більше. Бо чоловіка відпустили.

– Ти живий? – почув він над вухом гучний бас Мирона.

– Наче. Як ти тут…

– Потім. Я за ними. А ти підводься та йти до своєї хати. Тільки обережно, бо лежиш над самим урвищем.

Коли Мирон кинувся наздоганяти нічних істот  (Остап мав певність, що то були не люди), і місяць знову звільнився із хмарного полону, він відповз подалі від небезпечного місця та побіг додому.

Опинившись у рідних стінах, Остап замкнув двері на клямку та припав до кухля із водою, роблячи квапливі, жадібні ковтки.

Коли у двері наполегливо забарабанили, спершу він завмер, а потім сердито гукнув: «Хто?»

– Я, – відказав Мирон. – Приніс тобі подаруночок.

«Подаруночком» виявився невеличкий русявий хлопчик у довгій полотняній сорочці, якого Мирон витрусив зі своєї торби. Впавши на долівку, він боязко озирався навсібіч.

– Це хто?

– Потерча, – фиркнув той. – Один із гурту негідників, що на тебе напали. Я б хотів їх усіх перехапати, та здужав зловити тільки цього.

– Що я їм такого зробив?

– А він зараз розповість, правда? – чи то рикнув, чи гаркнув Мирон, хапаючи малого за вухо.

– Роооозповім, – забелькотів той. – Лишень відпустіть.

– Відпустимо, як розповіси. Навіщо ви, бісове поріддя, напали на дядька Остапа?

– Ми не хотіли. Нас попрохали, – відповіло Потерча і швидко закивало, наче підтверджуючи власні слова.

– Хто?

– Не знаємо. Ми лише чули голос. Він линув луною серед каміння.

– Де це було? – насторожився Остап.

– У Кам’яному Селі.

Остап із Мироном перезирнулися.

– І що говорив той голос?

– Він сказав, що якщо ми підстережемо і зіштовхнемо дядька Остапа із краю урвища, нам допоможуть звільнитися і знайти спочинок.

– А вам, бісовим дітям, аж так погано живеться?

Схоже, слова Мирона образили малого.

– Погано. Не знаю за інших, та мені набридло літати неприкаяною душею. Хочу, щоб мені дали ім’я, аби я міг звільнитися.

– І через це ви пішли на душогубство?

Остап важко зітхнув. Потерча знизало плечима.

– То хто вам таке наказав? Чоловік чи жінка?

– Не знаю, – жалібно відізвалося неживе дитя. – Ми не чули справжній  голос, лише його луну, яка літала між камінням.

– То скільки вас було? – знову смикнув Потерча за вухо Мирон.

– Троє. Але мої друзі не хотіли того робити. То я їх вмовив. Їм подобається літати над землею, подобається пустувати. Вони хочуть, щоб Русалки зробили їх своїми вихованцями.

– А ти не хочеш до Русалок?

– Не хочу, – погляд Потерчати був прямим та рішучим. – Якщо я не можу знову стати живим, то на землі мені не місце. Я втомився, я хочу  спокою, – він повернувся до Остапа. – Вибачте, дядьку. То був поганий вчинок.

– Добре, – протягнув Мирон. – З цим ми вже розібралися. Тепер скажи мені інше. Що відбувається в нашому селі? Що сталося із старостою, куди зникають люди?

– Не знаю.

Мирон звів на переніссі кошлаті брови. Від його громового голосу здригнувся навіть Остап.

– Не бреши!

– Та я … ні, не брешу, дядьку, – затнулося маля. – Ми в Шебедисі  майже не буваємо. Гасаємо лісом із Нявками, граємось у Кам’яному Селі.

– Невже не бачили і не чули нічого підозрілого?

Потерча захитало головою із такою силою, що, здавалося, зараз вона зірветься із плечей.

– То що з тобою робити?

– Дайте мені красиве ім’я, дядечку, – жалібно попрохало воно.

– А як же тебе колись звали?

– Не пам’ятаю, – вже ледь не плакало мале.

Мирон витяг із кишені зім’яту і давно не прану хустину, так-сяк розрівняв її і, поглянувши на Потерча, підкинув тканину вгору, промовляючи:

– Нарікаю тебе Олексійком!

Маля, на очах у якого виступили справжні сльози, несподівано почало бліднути, аж поки зовсім не розчинилося у повітрі.

***

Дорогою до Кам’яного Села Мирон, нервуючи, занадто багато говорив. Це доводило Остапа ледь не до сказу.

– Як ти гадаєш, що тут відбувається?

– Не знаю, – відрізав той. – Але ми чогось не бачимо.

– Попри це, ми вже близько, – нагадав своєму супутнику Мирон. – Душогуб чи душогуби про нас знають. Тому вони хотіли тебе знищити.

Остап мовчки кивнув. Його страх як втомила вся ця історія. Хотілося нарешті зрозуміти, що відбувається;  праглося спокою.

– Як ти думаєш, Стах був людиною?

– Якщо ти про його суть, то звідкіля мені знати? – підвищив голос Остап. – Щодо всього іншого, то він був людиною із великим серцем. Староста прихистив мене, коли я приперся до Шебедихи із кишенями, в яких ширяв вітер. Я мушу дізнатися, що з ним сталося. Заради себе і заради … заради Ярини.

– Ага, – насмішкувато мовив Мирон. – Заради чарівної Ярини можна навіть зрушити ці кам’яні гори.

Різко розвернувшись, Остап штовхнув приятеля ліктем у бік.

– За що? – обурився той.

– За довгий язик.

– Але я працюю не лише язиком. Доки ти, запаливши ліхтарі, вилежувався у своїй хаті, я розмовляв із Харитонівною. Не знаю, чи ти чув про нашу місцеву, як то кажуть, відьму. Нам із матір’ю пощастило  мати таку сусідочку. Моя мати ніколи не змовчить, як їй щось допече. Вони із Харитонівною завжди були на ножах. То ми й знаходимо на своєму городі то жмут волосся, то курячі яйця. Моя мати регоче і закопує те все в земельку, а потім кропить свяченою водою, промовляючи: «На гарний врожай». Ось так і живемо.

– І до чого тут твоя Харитонівна?

– Як це до чого? Якщо тут відбувається якесь відьомство, вона має це знати. Я задобряв бабу і гостинцем, і улесливим словом. А вона повторює, мов заведена: «Нічого не чула, нічого не знаю. Самій цікаво, що тут таке робиться». Я  вже прямо запитав, чи не знає вона когось, хто міг би перетворювати людей на каміння. Стара клянеться та божиться, що таке неможливо.

Остап лише знизав плечима і вчасно відійшов убік, аби не наступити на рожеві зірочки пізньоцвіту осіннього.

Тим часом Мирон почав до чогось принюхуватися і неспокійно озиратися.

– Відчув когось, чи що? – запитав Остап, який досі не міг звикнути до звіриного єства свого супутника.

– Не когось, а щось. Запах…

Він наблизився до одного із повалених дерев. Старі сосни тут падали часто, але ніхто не міг зрозуміти, чому так відбувається. Провів рукою по стовбуру дерева, понюхав його. Обернувшись до Остапа, переможно усміхнувся:

– Живиця!

– Що живиця?

– Пам’ятаєш узвар, який ми бачили у будинку Ганнусі? Я сказав, що вже десь чув цей дивний запах. А тепер я його знайшов. Той настій був із живиці. Або туди додали живицю.

– І що це означає?

– Не знаю, – чесно зізнався той. – Можливо, нічого.

– Тоді маємо шукати далі. Стах же не даремно забороняв селянам ходити до лісу.

– Він їх від чогось оберігав чи сам щось приховував, як гадаєш? – хитро примружився Мирон.

Обоє довго топтали вкриті шурхітливим листям стежки, прислухаючись до звуків похмурого осіннього дня, намагаючись відшукати щось дивне або підозріле, вхопитися за ниточку, яка б вивела їх на потрібну дорогу.

Мирон, якому набридло блукати Кам’яним Селом разом із неговірким Остапом, почав бавитися, то пролазячи у вузькі проходи між камінням, де він якось ледь не застряг, то піднімаючись на найвищі із валунів і оглядаючи місцевість.

Остап намагався якось заспокоїти приятеля, пояснюючи, що через неуважність вони можуть пропустити щось важливе. А потім махнув рукою. Хай собі пустує.

– Що то таке? – несподівано голосно вигукнув Мирон.

– Де?

– Там.

Обмежившись настільки коротким поясненням, він просто скотився по пологому краю каменя. Остап же змушений був обходити кам’яну глибу та, ледь не висолопивши язика, наздоганяти приятеля.

Мирон, нарешті сповільнивши темп, зупинився біля старої берези. Опустився перед нею навколішки і почав розгрібати листя. Наблизившись, Остап побачив великий дерев’яний хрест. Під ним на землі лежав схожий на плиту камінь. Очистивши його долонею, Мирон провів пальцями по вибитих на камені літерах. Питально поглянув на Остапа?

Той схилився, аби краще прочитати напис. І його серце похололо…

***

Тієї ночі Остап, повертаючись на ліжку із боку на бік, бачив тривожний  сон, який прилип до нього, наче мокра одіж до шкіри. Він йшов не золотим, а бурим, зіпрілим та підгнилим листям, на якому були помітні сліди крові. Прямо на очах вони вицвітали та кам’яніли.

Прокинувшись, він довго лив на обличчя крижану воду, з допомогою якої не  міг  прогнати не лише спогади про сон, а й передчуття надзвичайно важкого дня.

Згодом, запаливши ліхтарі та продерши горлянки дзвонам, Остап деякий час стояв над урвищем, спостерігаючи за важкими хмарами кольору достиглої сливи, які розганяв по небу невгамовний вітер. Тамуючи нудоту від глив, які цього разу він їв через силу. Але мусив. Потрібно було дещо перевірити, щоб впевнитися, що вони не помиляються.

Коли його плеча торкнувся той, хто, попри свою незграбність, завжди вмів непомітно підкрадатися, Остап, не обертаючись, запитав:

– Ну що?

– Все як домовлялися. Потерчата продемонстрували неабияку спритність. Помітно, що малі хочуть спокутувати свою провину. Тепер справа за Блудом. Він водитиме його довколишніми лісами стільки, скільки знадобиться.

Остап кивнув і поцікавився:

– Порахував?

– Так. За ці дні у Шебедисі не стало дванадцяти людей, – загнув пальці із давно не стриженими нігтями Мирон. – Стаха і невідомого утопленика поховали. Десятеро зникло. Один із них – за день до смерті Стаха.

– Справді? – звів брови Остап.

– Еге. А це важливо?

– Ні, – похитав той головою. – Думаю, що ні.

– Піти з тобою? – запитав Мирон, ловлячи погляд Остапа.

– Не треба .

– Але всяке може статися. Ти ж не знаєш, що…

– Не треба, – з натиском повторив той.

Сидячи на високому, порослому мохом камені, Остап здалеку  спостерігав за білою тінню, яка, тримаючи в руках клуночок, міряла швидкими кроками запорошену листям папороть-багатоніжку.

Остап розумів, що треба спускатися вниз, розпочинати не надто приємну розмову, та не міг себе пересилити. Врешті він сповз по холодному граніті вниз. Опинившись на землі, перевірив кишені. Пальці торкнулися гострого леза, яке, чоловік сподівався, йому не знадобиться.

Врешті, оминувши камінь із гладкою стінкою, Остап вийшов на галявину, де спиною до нього стояла Ярина.

– Доброго дня!

Помітивши його, вона здригнулася.

– Доброго!

– Я тебе шукав.

– Справді? – здивувалася Ярина. – А я тут… Прийшла подумати.

– Він не приїде, – голосно, карбуючи кожне слово, повідомив Остап.

– Хто не приїде? – не бліднучи, а, навпаки, розчервонівшись, запитала дівчина.

– Молодий купець. Твій спільник.

Якусь мить Ярина незмигно дивилася на свого співрозмовника, а потім голосно засміялася.

– Та що ти таке говориш? Який спільник? Раніше я не помічала, що ти маєш слабкість до пляшки.

Остап зробив декілька кроків уперед.

– Я тверезий. Ти прекрасно це знаєш. А я знаю, кого ти чекаєш. Бо читав твого листа. Його перехопили мої маленькі друзі.

Очі Ярини спалахнули люттю.

– Як ти…як смієш? – затнулася вона. – Ти мене переслідуєш?

– Зовсім ні. Мені просто потрібно знати правду.

Ярина ступила крок уперед.

– Яка правда тобі потрібна?

– Я хочу знати, що сталося з твоїм…, зі Стахом, – виправив він. – І з невідомим потопельником. А також з людьми, які зникли.

– Мене це теж цікавить. Ти ж знаєш.

Остап простягнув правицю і обережно опустив її Ярині на плече. Від його доторку дівчина здригнулася.

– Ярино…Якщо ти справді Ярина.

– Я – Ярина, – відсторонившись, гордо заявила вона.

– Я багато чого знаю. І про місце у лісі, де поховала справжня донька Стаха, і про настій із живиці, яким ти перед зникненням пригощала Ганнусю та інших селян. Я маю докази і свідків, які це підтвердять. Тебе бачила маленька донька одного із зниклих. Вона розповіла про дівчину із ясними  очима. А вони у тебе дійсно ясні, – видихнув він і продовжив. – Ти вже вирішила справу, про яку писала у листі до купця?

Остап був готовий до того, що Ярина заперечуватиме сказане (йому навіть цього хотілося, бо він ще не до кінця вірив, що не помилився), або навіть спробує втекти. Але вона, випроставшись, незворушно дивилася йому у вічі.

– Це він, купець, намовив тебе вбити старосту?

– Купця не чіпай, – відрізала вона. – Максим тут ні до чого.

– То розкажи, як все було.

Ярина поглянула на небо, з якого ось-ось мало потекти.

– Розкажу.

Вона пройшла вперед, розпихаючи ногами листя, що шаруділо, і зупинилася поблизу розколотого на декілька частин каменя.

– Батько, тобто, Стах хотів як краще. Але минуле не можна ворушити.

Остап не зводив із неї погляду і не переривав, дозволяючи їй сказати все, що вона хотіла, що мала розповісти.

– Я була щасливою дівчиною. Ніжилась у батьківській любові.  Вважала Шебедиху найкращим місцем на землі. А потім до нас приїхав Максим. Я ніколи раніше не дивилася в очі чоловікам. А  зустрівшись із ним поглядом, пропала. Він – теж. Максим попрохав у батька моєї руки. Той, насупившись, сказав, що йому треба подумати. А коли над Шебедихою згасли ліхтарі, тато розповів мені, що я не зможу поїхати із Максимом. Заявив, що мені не можна їхати далі Кам’яного Села, бо я… бо я – не людина.

Уникаючи погляду Остапа, Ярина сіла на камінь. Провела по ньому рукою. На її обличчі проступила відраза.

– Я теж така. Кам’яна.

Деякий час обоє мовчали.

– Раніше Стах жив у маленькій хижі неподалік Кам’яного Села. Рибалив, доглядав за лісом. У вільний час витесував фігурки із каменя. Його родиною була єдина донька Ярина. Дружина Стаха, Ганна, померла, народжуючи їхню дівчинку. Всю свою любов Стах віддавав доньці, намагаючись замінити їй матір. Коли Ярині виповнилось шістнадцять, вона занедужала та  швидко згасла.

Поховавши доньку, Стах жив самітником. Його єдиною розрадою були кам’яні фігурки. Він мав до цієї справи чималий хист. Але знайти камінці потрібного розміру було не легко. Стах витрачав багато часу на пошуки, іноді задовольняючись тим, що потрапляло під руку. Якось він підібрав невеличкий камінець неподалік особливого каменя. Ти чув легенду про «розколоту хлібину»?

Остап заперечно похитав головою.

– Тоді слухай. Кажуть, колись на цьому місті стояло село. Одного дня до нього зайшов жебрак. Спершу він попрохав хліба в оселі, де жила бідна вдова. Йому відмовили і вказали на сусідню хату, де мешкав заможний господар. Жебрак попросив у нього скибку хліба. А той поклав до його торби цілу хлібину.

Вийшовши за село, подорожній, який виявився самим Господом, дістав із торби хлібину. І страшенно розлютився, помітивши, що то не справжній хліб, а кам’яний. Він стукнув каменем у формі хлібини об землю – і той розколовся на чотири частини. А село з його мешканцями враз скам’яніло.

Ярина підвелася. Тепер Остап помітив, що камінь, на якому вона сиділа, разом із прилеглим до нього камінням, справді нагадують розкраяну на чотири частини хлібину.

– Так говорять люди, – вела далі дівчина. – Та хто його знає, як воно було насправді. Відомо лише, що цей камінь особливий, бо дає життя.

Ярина, витерши долонею з чола піт, підняла із землі один з дрібних камінців.

– Стах розколов той камінь на декілька частин, які назвав «крихтами». Витесав з однієї із них фігурку своєї покійної дружини Ганни. Лишив її на лаві. А на ранок вона… ожила.

Дуже схожа на справжню Ганну дівчина нічого не пам’ятала. Стах, якого той випадок дуже налякав,  відвів дівчину, якій сказав, що її звуть Ганнусею, до села, подалі від очей.

– То це та сама Ганнуся, вишивальниця? – вперше перервав Ярину Остап.

– Так. Стах хотів викинути те каміння, але цікавість взяла гору. Через деякий час він витесав із каменя чоловіка. Той ожив. Стах залишив його у себе за помічника. Спостерігав за ним, але не помічав у його поведінці чогось дивного. Звичайний собі чоловік: робітний і витривалий.

– А потім…, – аби пришвидшити розповідь, підказав Ярині Остап.

– А потім у Стаха з’явилася я. Він створив мене за подобою своєї доньки, за якою страшенно побивався. Чомусь мене не дивувало, що я не пам’ятаю свого дитинства, я корилася його наказам не виходити за межі села.  Батько переїхав до Шебедихи. Відкрив там кузню і ткацький цех, у яких працювали його особливі помічники.

– Це ті десять людей, які зникли?

– Спершу їх було більше. До певного часу все йшло добре. А потім…, – її обличчя стало напруженим. – Потім він сказав, що я повинна або вмовити Максима залишитися у Шебедисі, або назавжди про нього забути.

– Чому?

– Бо я не можу жити далеко від людей, які теж створені з частинок того  клятого каменя, – у розпачі вигукнула вона. – Якось Стах, їдучи на ярмарок до Києва, вирішив взяти із собою одного зі своїх помічників. Щойно вони проминули  село, той почав задихатися, а потім просто впав.

Остап потер рукою стомлені очі.

– Чому ж ти не попросила свого купця оселитися тут, із тобою?

– Ти не розумієш, – різко обернувшись, Ярина зачепила ногою частину «хлібини». – Я не прохатиму його про таке. Максим – митець. Коли він не допомагає дядьку із торгівлею, то розписує церкви. Він зажив гарної слави. Його запрошують то в одне, то в інше місто. Я не можу прив’язувати його до Шебедихи. З часом він мене зненавидить.

– Тоді я вже зовсім нічого не розумію, – чесно зізнався Остап. – У листі  ти пишеш Максиму, що владнала важливу справу та просиш його приїхати за тобою.

Вона поспішно кивнула.

– Але хіба ти зможеш виїхати за село?

– Сподіваюся. Стах сказав, що ті з нас, хто зроблені із «крихт», пов’язані між собою. Якщо захворює хтось один, це відчують всі. А якщо зникнуть майже всі, то той, хто залишиться, буде вільний.

– Справді? – недовірливо перепитав Остап.

– Так сказав Стах. Бо мене та інших зроблено із каменя, який він подрібнив на крихти. Коли частинки закінчилися, і залишився тільки дріб’язок, не придатний для роботи, батько взяв на тому ж місці ще один камінець. Через деякий час виготовлений із нього чоловік зник. Стах думав, що той згинув, а згодом побачив його живісіньким у сусідньому селі. Отже, оте наше прокляття стосувалося лише тих, хто зроблений із крихт.

Якусь мить Ярина мовчала.

– Попри те, Стах боявся за мене. Він наголошував, що мої спроби втекти не матимуть успіху. А я вхопилася за його попередні  слова наче за соломинку. Мені хотілося вірити, що це допоможе нам із Максимом.

– Допомогло? – не приховуючи іронії, поцікавився Остап. – Ти розпочала із того, що вбила Стаха?

– Все було зовсім не так. Спершу я зустрілася із одним зі своїх друзів по нещастю.

– А як ти дізналася, хто до них належить? Тобі розповів батько?

– Ні. Хоч я його про це просила. Тому я наварила гливи. Чула, вона допомагає виявити тих, хто не зовсім люди.

– Звісно. І що ти з ним зробила? – намагаючись не дивитися їй у вічі, поцікавився Остап. – Напоїла відваром живиці.

Від цих його слів Ярина здригнулася. Але їй вдалося досить швидко себе опанувати.

– Стах використовував розчин живиці у столярці. А якось один із його кам’яних помічників переплутав той розчин із узваром. Він не встиг спорожнити глек, як покотився на землю каменем. Не відомо, чому так відбувається. Батько розповів мені про  це, аби застерегти.

Почало накрапати. Мружачись від набридливої мжички, Остап зауважив:

– Бачу, ти все врахувала.

– Коли я повернулася додому, моє тіло била пропасниця. Мене зустрів Стах. Він якось дізнався про те, що сталося. І лютував. Я попрохала його мені допомогти. Батько сказав, що не шкодитиме власній дитині. Знову завів пісню про те, що це небезпечно.  Що я можу не звільнитися, а теж загинути.

Я не схотіла його слухати. Він вхопив мене за руку. Вириваючись, я  його штовхнула. Тато заточився і впав, сильно забивши голову…

–  І ти пішла з дому, щоб ніхто нічого не запідозрив? Чому в його руці був камінь?

– Стах зізнався, що випадково виявив ще одну особливу здатність тих крихт. Вони начебто не дають істотам воскреснути після загибелі.

– То Стах таки…

– Я не знаю, – перебила його Ярина. – Тому поклала камінь навмання.

– А той волоцюга, якого знайшли у річці? Хто він?

Дівчина склала руки на грудях. Стисла кулаки настільки сильно, що аж побіліли кісточки.

– То Дворовик, який мешкав на нашому подвір’ї. Я не знала, чи чув він нашу зі Стахом розмову, чи бачив, що сталося. Але не хотіла ризикувати. Тому сипнула йому до кишені залишки крихт і заманила його хитрощами до річки. Дворовик конфліктував із Водяником. Той його забрав.

Коли Ярина змовкла, Стах безсило опустився на камінь.

– Я бачив тебе то в одній, то в іншій частині села. Думав, що після смерті батька ти не можеш знайти собі місце. А ти шукала кам’яних людей?

– Так.

– То вже нікого не залишилося? Тому ти викликала свого купця?

– Скоро не залишиться. Можливо, саме цієї миті останній із них п’є мій узвар.

Остап різко підвівся.

– А ти впевнена, що…

– Ні, – обірвала його Ярина. – Але Стах не залишив мені вибору. Я просто хочу любити, хочу бути щасливою. Чому моє серце не кам’яне? – запитала вона швидше у себе, ніж у нього. – Чому я відчуваю біль розлуки?

– Ярино, ти накоїла багато біди.

– Але про це ніхто не дізнається. Відпусти мене, добре? – ласкаво і, водночас, жалібно заговорила вона, наближаючись до Остапа. – Відпусти мене із ним. Якщо ти нас порятуєш, я ніколи тобі цього не забуду.

Руки Ярини лягли Остапу на плечі. Він відчув незвичну тяжкість, від якої у середині в чоловіка все похололо.

– Відпусти нас, Остапчику. Не виказуй нікому мою таємницю.

– Ні.

– Ні? – не вірячи в почуте, вона відступила на декілька кроків. – Зниклі селяни все одно не були людьми. Вони не мали нащадків. Стах створив їх лише для того, щоб вони, не знаючи втоми, на нього гарували.

– Це не має значення. Ти вбивала. І мене намагалася…

– Лише налякати, Остапчику. Присягаюся. Щоб ти облишив цю справу.

Віриш?

Той заперечно похитав головою.

Відступивши ще на крок, Ярина раптом похитнулася. Остап хотів її підтримати, але вона його відштовхнула. Притиснула руки до живота, наче намагаючись стишити біль.

– Люди, які говорили, що я впала тобі в око, помилялися. Якби ти мене любив, ти б мене відпустив.

– Ярино…

Вона випростала руки вперед, не дозволяючи йому підійти. Голосно зареготала.

– Я виграла. Ти все одно мене відпустиш.

Не припиняючи сміятися, дівчина підняла голову вгору. Небо, з якого тепер лило дужче, зробилося безколірним. Удалині тужливо озивалися круки. Вона почала кружляти, підставляючи обличчя холодній воді.

Рухи Ярини все сповільнювалися, ставали млявими.

– Ми всі програли, – врешті сказала вона, притискаючи долоні до грудей.

А наступної миті Ярина повалилася на землю. Не встиг Остап до неї підбігти, як до його ніг покотився блискучий камінець круглої форми. Він підняв його, стиснув у руці, досі відчуваючи тепло.

Коли на галявину вийшов Мирон, Остап продовжував тримати на долоні камінь, який швидко віддавав йому свою енергію.

– Чув? – не обертаючись запитав він.

– Чув майже все.

– Вона знищила всі частинки каменя. Але сталося те, від чого її застерігав Стах. Вбивши інших, Яринка теж зникла.

Мирон розуміюче кивнув. Стах копнув ногою перемерзлі грудки землі.

Позаду них голосно тріснула гілка, після чого почулося кінське іржання. На галявину на  білосніжному коні виїхав Максим. Побачивши не того, кого він очікував побачити, знітився.

– Добрий день!

– Добрий, – Мирон із неприхованою цікавістю роздивлявся шовковисту гриву скакуна.

– Я шукаю Ярину, доньку старости. Ми мали тут зустрітися. Чи не бачили ви її?

Остап, до болю стиснувши в руці камінець, похитав головою.

– Не бачили, – відповів Мирон. – Останніми днями у Шебедисі зникло багато людей. Але, думаю, вони більше не зникатимуть. Ми про це подбаємо.

Коли білий скакун Максима зник на стежці, що вела до села, Остап наблизився до «розколотої хлібини». Витяг із кишені декілька камінців майже однакового розміру та форми, і поклав їх поряд.

– Нехай назавжди залишаються тут.

– Ти не повинен себе картати, – відказав Мирон, який стояв неподалік. – Вона мала кам’яне серце. І могла накоїти багато лиха.

Нічого не відказуючи та не обертаючись, Остап швидко пішов вперед. Скориставшись тим, що на нього не дивляться, Мирон нахилився і підняв із землі камінець із надщербленим краєм. На дотик він був теплим. І на душі у Мирона враз розвиднилося. Чоловік притулив камінець до грудей та прошепотів: «Ганнуся!» А потім, опустивши знахідку до полотняної торбини, яка висіла в нього на поясі, побіг наздоганяти приятеля.

***

–       Довго ж ти барився, – із докором проказала Харитонівна, перестрівши Мирона на перехресті.

– Дякую за допомогу, – він схилився у низькому поклоні.

«Коли вони із Остапом дізналися правду, Мирон пішов за допомогою до сусідки. Відчував, що приятель може відпустити дівку, на яку завжди пускав слину. А він не міг цього дозволити. Після того, що вона зробила із його коханою – не міг…

Харитонівна обережно тримала в руках глека, з якого пила свій останній напій Ганнуся. Бубоніла щось собі під ніс – і відбувалося диво. Залишки рідини краплинами стікали зі стінок глека, аж доки узвару не стало стільки, що вистачило б на декілька ковтків.

Потім Харитонівна махнула рукою – і напій зробився безколірним, немов вода. Зник специфічний запах живиці, який лоскотав Мирону ніздрі.

Після цього відьма вийшла на стежку перед хатою і посипала її піском. Від цього пожовкла трава навколо враз зробилася сухою.

Через деякий час на стежці забовваніла тінь. Вона наближалася,  збільшуючись та набуваючи обрисів Ярини. Дівчина була блідою, у розхристаній свитці.

– Що тобі, донцю? – жалібненько проспівала до неї Харитонівна.

– Спекотно щось надворі, млосно. Захекалася я.

–       Відпий водиці, – мовила та, простягаючи їй глечика. – Тобі в мить полегшає. Обіцяю.

Згодом Харитонівна доповіла Мирону, що узвар має подіяти. Але, певно, не одразу, бо його була всього краплиночка.»

– Я свою частину угоди виконала, – нагадала Остапові сусідка.

–       І я свою виконаю. Приведу тобі Остапа. Вмовлю його найнятися до тебе помічником.

–       Приведеш, – вдоволено примружилась Харитонівна. – Так склалося, що я власних нащадків не надбала. А твій приятель – той, кому я зможу передати свої сили, коли прийде час. У нього це в крові. Перейшло від рідної баби. Відчуваю, з нього вийде хороший відьмак.