26 Жовтня, 2022

Птах, що вилітає з полум’я

І

Ранкове місто вражало похмурістю. Сірі будівлі нависали над перехожими, високими колонами, верхівки яких зникали у сизому тумані. Лише рекламні голограми якось забарвлювали довколишню сірість. По трасі час сновигали і-кари, розганяючи тишу шурхотом коліс. З дальнього кінця вулиці долинав брязкіт – механічні прибиральники очищували сміттєві баки. На вулицях поступово з’являлися перехожі. Місто входило в буденний ритм життя.

Біля головного офісу компанії “Кернел”, поволі збирався натовп людей в однаковій темно-зеленій формі. Вони гуртувалися довкола осіб з плакатами і щось жваво обговорювали. На плакатах великими літерами прописані вимоги повернути доплату за шкідливість. Багато протестуючих тримали кришки від сміттєвих баків. Враз протестувальники дружно скинули руками і над натовпом прокотився брязкіт металу об метал. Тої ж миті з офісу поспіхом вийшли охоронці, тримаючи в руках кийки-шокери.

До головного входу під’їхав блискучий “Епл-кар”. З нього вийшов огрядний чолов’яга в елегантному костюмі, за ним двоє охоронців.

– Це ще що таке?! – невдоволено гарикнув товстун до натовпу. – Вам нічим зайнятися? Йдіть працювати, ледарі!!!

Брязкіт стих. У відповідь чітко долинуло:

– Поверніть доплату за шкідливість! Ми хочемо гідної оплати праці!

Чолов’яга похмуро зиркнув у натовп, вишукуючи балакучого сміливця.

– Не подобається, звільняйтеся! В іншому разі ми самі вас звільнимо! Йдіть працювати, дармоїди!

Натовп обурливо зашумів. Охоронці єдиним рухом дістали пістолети, один з них щось сказав товстунові. Той випнув нижню щелепу, але здається послухався і попрямував до входу в будівлю. “Шкода, що клони такі тупі, – дратівливо думав він. – Можна було б їх поставити лаборантами”.

– Гей, товстуне! – долинуло позаду. Голос був інший, не того розумника, що так жваво вигукував з натовпу. Цей голос був дзвінким і виявляв упевненість.

Чолов’яга обернувся і побачив співробітника компанії, що пильно дивився на нього. У товстуна тьохнуло серце. Він знав цю людину. Він хотів щось крикнути та не встиг: пролунав постріл і куля пробила йому голову.

– Це тобі за дружину, – промовив убивця і спрямував зброю на охоронців. За мить він впав додолу, прошитий кулями.

В кабінеті за широким столом з червоного дерева сидів чоловік і щось уважно вивчав на моніторі. Монітор був єдиним хай-теківським предметом в цій кімнаті. Обшиті шпоном стіни виділяли легкий запах деревини. Під стінами стояли вщерть заставлені книжкові шафи. Позаду робочого столу виднівся камін. От тільки в каміні ніколи не запалювали вогонь, а раритетні книжки ніколи не знімалися з полиць. Генеральний директор компанії “Кернел” любив колекціонувати старовинні речі, але тільки-но вони потрапляли до колекції, він втрачав до них інтерес.

От і зараз він намагався придбати через Глобалнет мікроскоп дев’ятнадцятого століття, який збирався поставити собі на стіл. Директор вже майже оформив замовлення, як раптом заблимав комунікатор. “Невже знову протестувальники, щоб їх..!” – подумки вилаявся той, але вголос промовив: “Слухаю”. Над столом з’явилася голограма-секретар.

– Перед входом до офісу сталося вбивство.

Директор отетерів.

– Протестувальники? – ледь вимовив він.

– Так, – підтвердила голограма найстрашніші здогади. – Наша охорона вже цим займається.

– Повідомте Службу охорони правопорядку і нехай вони розженуть цих виродків! “Ну все, – подумав директор, – накрився мій мікроскоп”, – а вголос спитав:

– У нас є вільний спецагент служби безпеки?

– Зараз – ні, але за годину звільниться агент G-03.

– Надішли його досьє. Агента відправиш до мене.

– Так, пане, – голограма блимнула і зникла.

В цей час на екрані монітору з’явилася інформація про спецагента. Директор уважно вчитавася. Нікнейм – Ґан, посада – спецагент служби безпеки компанії “Кернел”. Його послужний список вражав: залагодження конфлікту з однією з компаній підвладної Інтеху, виявлення витоку інформації про новітні розробки, звільнення із заручників біоінженера, викраденого вуличною бандою з метою отримання викупу і участь в ще декількох менш значних операціях. Мав повний набір потрібних біовдосконалень. Директор задоволено хмикнув: “Такий швидко розбереться зі справою”.

За годину голограма-секретар повідомила:

– Прийшов спецагент.

– Впустіть, – відповів директор, закрив файли фінансових звітів і зручно вмостився в кріслі.

До кабінету увійшов високий чоловік, одягнений в довгу чорну куртку-хамелеон, по якій періодично пробігали червоні флюорисцентні смуги.

– Прошу, сідайте, – жестом запросив директор.

Спецагент сів. Його вилицювате обличчя здавалося непорушною маскою, на якому рідко з’являються емоції.

– У нас сталося вбивство співробітника компанії. Розберіться. Можливо до цього причетні бунтівні лаборанти. Терористичні прояви потрібно задушити в зародку! – прошипів директор і стиснув кулаки.

Ґан у відповідь лише спокійно кивнув.

– Зроблю все можливе, пане директоре.

– Добре, – директор розслабив руки, ніби від цих слів йому стало легше. – Матимете необмежений доступ до ресурсів компанії.

Спецагент піднявся, кивнув і вийшов з кабінету.

“Так, цей справиться”, – згадуючи холодний погляд спецагента, подумав директор.

Ґан йшов коридорами офісу, прямуючи до кімнати охорони. Співробітники компанії, що траплялися на шляху, поквапливо відсторонювалися, намагаючись не дивитися йому у вічі. Прибувши до охоронців спецагент вияснив у який відділок СОПу забрали тіло нападника.

“Це ж потрібно буде спілкуватися з цими покидьками зі Служби охорони правопорядку”, – невесело думав Ґан, крокуючи до виходу з офісу. Перед будівлею вже нікого не було. Мабуть, “сопуни” розігнали протестуючих. Крові після вбивства на східцях уже не було. Лише одинокий клон-двірник прибирав місце, де стояв натовп. “Швидко вони впоралися”. І хоча Ґан терпіти не міг співробітників СОПу, та спрацювали вони оперативно.

Ґан сів за кермо і-кара. Його улюблена чорна “Тесла-Екстра” тихо загуділа, набираючи швидкість. Можна було скористатися говером компанії, але полишати тут свою “крихітку” він не хотів. Агент не звертав уваги на місто, що мелькало за вікном. Чергова справа повністю поглинула його.

Прибувши до відділку Ґан не поспішав виходити з і-кара. Спочатку він через комунікатор подав запит стосовно убивства. Виявилося, що справу веде такий собі капітан СОПу на прізвисько Лис.

У відділок Ґана впустили без питань, побачивши юнікард з цифровим посвідченням служби безпеки компанії “Кернел”, і люб’язно вказали дорогу до кабінету капітана. Відділок був переповнений затриманими протестувальниками. Хтось був добряче побитий, декотрі мали гамівні ошийники, один протестувальник лежав непритомним у кутку.

Знайшовши потрібний кабінет, Ґан увійшов без стуку. За столом сидів дебелий капітан і щось уважно вивчав на трьох моніторах. Його маленькі очиці бігали з одного монітора на інший, а губи кривилися в презирливій посмішці. Як тільки увійшов Ґан, капітан одразу втупив погляд у прибулого.

– Ви хто такий?! – недоброзичливо спитав він, м’ясисті ніздрі роздулися. – Якого увійшли без дозволу?!

– Спокійно, – промовив Ґан. – Я – представник компанії “Кернел”, займаюся розслідуванням сьогоднішнього вбивства, що сталося у нас. – З цими словами він дістав юнікард і показав посвідчення.

У капітана на щелепі заходили жовна.

– Не пхайте свого носа в цю справу! Ми й самі розберемося!

Ґан, дивлячись в очі “сопуну”, холодно промовив:

– Капітане! Я представник Біотеху. Ви маєте надати всю інформацію про вранішній інцидент. Чи хочете мати справу з нашим відділом безпеки?

Нехотя, капітан відкрив файл розслідування і скинув на юнікард спецагента.

– Дякую за співпрацю, – механічно промовив Ґан. – Де у вас морг?

– На мінус другому поверсі.

Не попрощавшись, агент різко розвернувся і вийшов з кабінету. За кілька хвилин він вже знаходився в морзі і оглядав тіло вбивці. Це був чоловік років тридцяти зі світлим волоссям і блакитними очима. Працівники моргу навіть не спромоглися закрити небіжчику очі.

Ґан уважно огледів тіло. На шиї небіжчика флюорисцентними фарбами світилося тату фенікса, що вилітав з полум’я. З кишень штанів повисипався сірий попіл. Агент взяв його, ледь розтер між пальцями.

– Це що? – спитав він у співробітника моргу.

Той, не насмілившись підійти ближче, відповів з дальнього кутка:

– Деревний попіл. Мабуть старі меблі.

Діставши юнікард, Ґан зробив скан-знімок вбивці.

Дорогою до офісу компанії агент перемкнув і-кар на автопілот, після чого вивів здобуту інформацію на голографічний монітор і взявся її вивчати. Вбивцю ідентифікували як колишнього співробітника компанії “Кернел” на прізвисько Дел. Його звільнили рік тому. З якої причини не вказувалося. З тих пір він був безробітним і жив десь на околиці міста. Також вказувалося, що перед вбивством загиблий вигукнув: “Це тобі за дружину!” Медлабораторний аналіз засвідчував надмірну кількість расті-джанку в крові. Більше ніякої корисної інформації для Ґана тут не було. Згадувалося лише, що вбивця був відмінним генним інженером.

“До чого тут попіл?” – механічно подумав агент.

Повернувшись до офісу, Ґан направився до свого кабінету. Співробітники компанії снували туди-сюди, немов мурахи, заклопотані виконанням своїх обов’язків. Назустріч лаборант котив візок з великою скляною ємністю, що була заповнена рідиною. Крізь каламутний розчин Ґан помітив істоту, що ворушилася всередині. Здавалося, працівники компанії швидко забули про події, що сталися сьогодні вранці і з головою занурилися в роботу.

Усамітнившись в кабінеті, Ґан взявся до справи. “Сопуни” визначили особу вбивці правильно. Це дійсно був Дел, генний інженер, що біля десяти років працював у компанії “Кернел”. До цього він рік стажувався в компанії “Пробак”, де займався створенням штучних бактерій. Саме тоді він проявив себе талановитим генінженером і його переманила компанія “Кернел”. Тут він досяг успіхів у створенні специфічних генів, які покращують діяльність клонованих організмів. А рік тому його звинуватили у продажу конкуруючій компанії гена, що подовжує життя клонів. Дела звільнили та оштрафували на велику суму, яку він не в змозі був виплатити. Тоді в нього конфіскували квартиру. Під час виселення Дела стався інцидент і його дружину застрелили. Застрелив її представник компанії. Дела сильно побили охоронці і витурили на вулицю. “А ось і мотив, – подумав Ґан. – Протестуючі лаборанти тут явно ні причому. Потрібно визначити, чи причетний до вбивства дружини Дела чиновник компанії, якого вбили сьогодні вранці”.

Спецагент дав запит через мережу і одразу отримав файл покійного. Швидко пробігши очима по тексту, Ґан впевнився, що чиновник дійсно брав участь у конфіскації квартири Дела, і саме він вбив його дружину. Чиновник керував департаментом розробок і чомусь він був у групі, що брала участь в конфіскації. В департаменті розробок працював і Дел.

“Справу розкрито, – подумав Ґан. – Це звичайна помста”. Єдине, що турбувало спецагента – пожертва Дела власним життям. Та це не мало ніякого значення. Ґан повільно відхилився на спинку крісла. Свою справу він зробив. Оформивши рапорт про розслідування, агент вирішив надіслати його директору. Справа була настільки незначною, що здавати її особисто Ґан не бачив сенсу. Раптом за дверима він почув якусь метушню і жіночий вереск. Ґан прислухався і миттю вискочив з кабінету.

В кінці коридору, збоку приміщень промислового синтезу генів збуджено рухався чоловік, одягнений в сірий халат робітника-технолога. Поперед себе він вів дівчину-лаборантку, яку однією рукою тримав за шию, а іншою притискав до її плеча ін’єкторний пістолет. Ґан спокійно попрямував до чоловіка. В коридорі обабіч стояли отетерілі лаборанти та гентехнологи, не тямлячі, як реагувати на інцидент. Нападник нервово вигукнув:

– Мені треба збільшили добову норму сомноблокера! Я на ходу засинаю! Як я можу працювати? Якщо ви, у біса, не збільшите норму сомноблокера, то у цієї лаборантки пір’я в горлі виросте!

– Спокійно, друже, – чітко промовив Ґан. Він вже був поруч нападника. Куртка агента набула заспокійливого кольору морської хвилі. Очманілий чоловік здається тільки тепер побачив загрозу. На його обличчі з’явився страх, змішаний з гнівом. Чоловік сильніше стиснув шию дівчини. Та зойкнула і благаюче глянула на Ґана.

– Не підходь до мене!!! – заверещав нападник. – Бо, клянуся, що вколю їй цю гидоту!

Ґан уважно подивився на ін’єкторний пістолет. Всередині ампули бовталася сірувата рідина. Модифіковані очі агента одразу показали вміст ін’єктора як під мікроскопом. Всередині містився коктейль з біологічними наноботами, що викликають генні мутації. Якщо вони потраплять в кровоносну систему дівчини, то за кілька хвилин вона помре від жахливих патологій.

Агент виставив уперед руки, показуючи, що неозброєний.

– Спокійніше, – промовив чітко, – давай обговоримо твою проблему.

– А тут нічого обговорювати! – викрикнув технолог. – Мені потрібен дозвіл на збільшення добової норми сомноблокера!

Ґан пильно дивився на нападника.

– Я цього зробити не можу, але може ти відпустиш дівчину і ми разом підемо до начальника твоєї зміни? Я гарантую, що тебе ніхто не чіпатиме, – агент обережно наблизився на крок.

В очах нападника проглядалася недовіра змішана зі страхом. Зненацька його зіниці розширилися і він сильніше втиснув ін’єктор в передпліччя дівчини. Та зблідла мов полотно. Ґан почув позаду себе тупотіння ніг і викрики: “Стояти! Не руш!” Очевидно, прибула служба охорони. Мабуть, саме зараз вони спрямовують свої тазери на нападника. Ґан криво усміхнувся. Вони знешкодять нападника, але дівчину, швидше за все, врятувати не вдасться. Агенту потрібно було діяти негайно.

– Все під контролем, – промовив він до охоронців і блискавкою метнувся до нападника. Вдосконалені м’язи вибухнули енергією. Час для Ґана сповільнився. Він бачив як у нападника від подиву ще більше розширюються зіниці, як під шкірою починають скорочуватися м’язи кисті руки, що тримала ін’єктор, а пальці повільно душать шию жертви. Спецагент перехопив руку з ін’єктором, відвів її в сторону і так міцно стиснув, що хруснули кістоки. Нападник звив. Ґан зі всієї сили зацідив у щелепу. Нападник втратив рівновагу, відпустив шию дівчини і повільно почав завалюватися на спину. Ґан глибоко видихнув і нормальний для нього плин часу відновився. З розкинутими руками непритомний нападник гепнувся додолу. Ін’єктор з брязкотом відлетів до стіни. Заручниця зомліла і осіла в руках агента. Все було скінчено.

Охоронці швидко зв’язали нападника і потягли до себе у відділення. Співробітники компанії, що отетеріло спостерігали за інцидентом, привели жертву до тями. Ґан хвилину постояв, приводячи всі життєві процеси до норми і вернувся до виконання своїх обов’язків, намагаючись якомога швидше забути цей випадок.

Вже дорогою додому, Ґан згадав скляний погляд нападника. Агент бував у різних ситуаціях під час виконання завдань і погляди убивць, терористів, злодюг, божевільних закарбовувалися в пам’яті назавжди. Для нього робота була сенсом існування, та іноді потрібно було й розслабитися. Ще в і-карі він зателефонував своєму другу Вінду і домовився про зустріч в пабі “Зелений лепрекон”.

За годину вони вже сиділи за келихом темного пива насолоджуючись гірким присмаком і спостерігаючи за тим, як бар-дроїд віртуозно створює коктейль черговому завсіднику. Пляшка і шейкер флюорисцентними колами та вісімками мелькали в руках механічного бармена, відволікаючи від сторонніх думок. Цей паб був єдиним місцем, крім роботи, де проявлялося хоч якесь соціальне життя Ґана.

– І як життя? – порушив мовчанку Вінд.

Ґан очікував на це запитання і посміхнувся.

– В нормі.

Коли Ґан був не в дусі, Вінд всіма можливими способами намагався йому покращити настрій. Дивлячись на цього невисокого світловолосого чоловіка, спостерігаючи за манерами можна було прийняти його за простака. Але такий висновок був хибним. Вінд був висококласним кіберімплантологом і працював в одній із найпрестижніших клінік міста.

– А робота?

Ґан допив своє пиво і подав знак бар-дроїду, щоб той повторив.

– Був важкий день.

– Давай, колися, – промовив Вінд і зручніше вмостився на стільці. – Я сама увага.

– Сьогодні вбили доволі важливу персону, – Ґан відпив з нового келиха. – Розслідування доручили мені. Виявилося, що вбивство здійснив колишній працівник компанії.

– І яка ж причина вбивства?

– Банальна помста. Корпоративний барило колись убив дружину нападника.

Вінд скрушно похитав головою.

– І це ще не все, – продовжив Ґан. – Поки я закінчував оформлення звіту, якийсь ширнутий дурень захопив на поверсі заручницю і вимагав збільшити йому добову норму сомнаблокеру.

– А-а-а, сомнаблокер! – Вінд пожвавився. – У нас теж є співробітники, які користуються цим препаратом. Я, від гріха подалі, обходжу їх десятою дорогою. То ти й з цією ситуацією розібрався?

– Звичайно.

– А, в тебе дійсно був веселенький деньок.

– Отож, – Ґан кивнув. – Ще й лаборанти корпорації влаштували страйк.

– Стосовно урізання їм виплат? Чув. Але, здається, їм вже роти позатикали?

– Ага, – Ґан відсьорбнув пиво. – Не розумію я воротил Біотеху. Так беззастережно марнувати свої ресурси, ніби мають доступ до безкінечного джерела успіху. З таким висококласним персоналом можна було б вже давно перетворити синдикат на транснаціональну корпорацію і відновити контроль над втраченими території, а не бути аутсорсинговим придатком Євроконфедерації та Північно-Східного союзу!

– Щось ти вдарився сьогодні в корпоративну політику, – саркастично промовив Вінд. Ґан стиснув келих

– Не розумію відношення компаній до цінних кадрів. Людина в нас ніщо, гвинтик, який можна замінити.

– Ну, я надіюся до тебе добре ставляться?

Ґан глянув на Вінда. Обличчя прорізала вдавана посмішка.

– Я дуже цінний для них. Хто буде розгрібати те лайно, яке вони заварюють?

– Отже, що тобі з того?

– Добиває те, що синдикати не мають стратегічних поглядів. Лише ситуативні.

– Ну ти й загнув? – посміхнувся Вінд. – Годі вже! Своїми корпоративними роздумами ти наганяєш нудьгу. Краще слухай цікаву історію, – він відсьорбнув з келиха і зручніше вмостився на стільці. – Близько тижня тому до нас звернувся нанотехнолог якоїсь компанії, – Вінд наморщив лоба. – Якої не пам’ятаю. Це не важливо. Ну, так от, йому потрібно було зробити апгрейд очних імплантів. Ми запропонували повністю замінити їх за ту саму ціну, за яку він хотів зробити апгрейд. Він погодився. Три дні тому йому зробили імплантацію. А тепер уяви собі, він прокидається від наркозу і бачить, що над ним схилився скелет і розпитує про самопочуття. Уявляєш? Його мало “шляк не трафив”, – Вінд зробив великий ковток і зі стуком поставив кухоль на барну стійку. Ґан в очікуванні глянув на друга.

– Виявляється, в партію очних імплантів, призначених для збільшення зображення, потрапила медична пара для рентгенівського сканування тіла, – обличчя Вінда розтягнулося в задоволеній посмішці.

– Дійсно, цікава оповідка, – Ґан відсунув від себе порожній келих. – То ви бідоласі імпланти замінили?

– Та ні. Взамін на те, що він не вимагатиме компенсації, ми безкоштовно відключили опцію рентгенівського зору і підвищили кратність збільшення зображення.

Їхнє спілкування продовжувалося ще до пізньої ночі.

ІІ

День у Найта не вдався з самого ранку. Спочатку він запізнився на метро і довелося хвилин двадцять чекати наступного поїзда. Приїхавши на роботу в головний офіс компанії “Кернел”, він отримав прочухана від начальника відділу опрацювання даних. А пізніше виникли проблеми з одним із його підопічних “пустоголових”. Керовані клони або, як їх називають, “пустоголові” є клонами, у яких замість органічного мозку електронний, що живиться за рахунок енергії організму. Як правило, вони використовуються в обчислювальних центрах або центрах опрацювання даних, що протегуються Біотехом. Найт був оператором п’яти таких “пустоголових”. І от один з них відключився саме в його зміну.

Стоячи біля зіпсованого клона, хлопець чухав потилицю і кляв сьогоднішній день на чім світ стоїть. “Оце не пруха!” – промовив він вголос і схилився над головою “пустоголового”. На тім’ї в того блистіла металева пластина з кількома індикаторами. Блимав лише червоний. Згорів носій інформації. Найт натиснув блокуючу кнопку і електронний мозок висунувся з роз’єму. “Поставлю, мабуть, новий, – пробурмотів він собі під носа, – так буде швидше”. Він схопив зіпсований пристрій і помчав на склад апаратного забезпечення. Забігши туди, знайшов стос новеньких “мізків”, запакованих у пластикові коробки. Схопивши верхню коробку, швидко відмітив у електронній базі обліку взятий пристрій і помчав назад на робоче місце.

Процедура відновлення пошкодженого клона зайняла близько хвилини. Втомлено витерши піт з чола і розслаблено зітхнувши, Найт повернувся до пульту керування. Пробігши пальцями по клавіатурі провів налаштування системи. Дивно, але у новому мозку відновленого клона він помітив сторонній фоновий процес. Найт вже хотів запустити тестову програму, коли до операторської хтось увійшов. Хлопець повернувся на стільчику і побачив чиновника, що стояв на порозі. Це був контролер кредитів. “От зараза! – подумки вилаявся Найт. – Його ще тут не вистачало!” Він терпіти не міг цих нишпорок, що присікувалися до будь-яких промахів операторів. “Мабуть, засік перерву в трансферах кредитів”.

– Що у вас тут сталося? – сухий голос контролера проскреготав по нервах Найта. “Ну, от, здається, мої негаразди ще не закінчилися”.

– У вас була кількахвилинна затримка переведення кредитів.

– Так, пане, вибачте, пане! – оператор встав зі стільчика. – Вийшов з ладу один “пустоголовий”, але проблему вже вирішено.

Найт жестом показав на зіпсований пристрій, що лежав у нього на столі. Контролер підійшов і взяв його, роздивився.

– І що сталося?

– Згорів носій.

Контролер химерно поплямкав губами.

– В чому ж причина?

– Ще не розібрався. Саме хотів запустити тест-програму.

– Гаразд, – контролер поклав пристрій назад. – Приступайте до виконання.

Найт сів на стільчик і повернувся до пульту.

– А який клон вийшов з ладу?

– Номер сто два, пане.

– Я його огляну, а ви продовжуйте працювати, – контролер спустився в операторську залу і підійшов до вказаного клона.

“Що він там збирається робити? – подумав Найт, запускаючи програму. – Він хоч щось розуміє в “пустоголових”? Перевівши погляд з контролера на екран, оператор почав аналізувати отриману інформацію. Процес, який він помітив, не припинився, а навпаки, коли контролер підійшов до відновленого клона – посилився. “Якого біса?” – подумки вилаявся Найт і поглянув на контролера. Той схилився над клоном і вивчав пластину на тім’ї.

Раптом клон ворухнувся і вп’явся поглядом в контролера. Той аж відсахнувся. У Найта відвисла щелепа. Пальці завмерли на клавіатурі. Цього не могло бути! “Пустоголові” несвідомі і не сприймають оточення! Оператор краєм ока глянув на екран і побачив, що невідомий процес, який відбувався в “мозку” цього клона, заглушив всі інші. Тим часом “пустоголовий” різко підвівся зі свого місця, обриваючи дроти, що з’єднували його з обчислювальним терміналом та трубку живлення, з якої зацебеніла живильна рідина. Клон непевно хитнувся, але встояв. Здається, контролер хотів щось обурливо вигукнути та не встиг – руки клона зімкнулися на його горлі.

Найт швидко натиснув кнопку виклику охорони і кинувся на порятунок. Коли він підскочив до клона, то чітко почув, як тріщить гортань контролера. Обличчя того вже посиніло, а руки безвільно обвисли. Клон продовжував стискати шию. Помітивши Найта він розчепив пальці. Тіло контролера з гуркотом повалилося додолу. Оператор відступив. Свідомий погляд “пустоголового” пронизав наскрізь. В цей час до кімнати влетіли охоронці.

– Що сталося?! – прокричав один і витягнув пістолета.

Клон не звернув на нього уваги і продовжував дивитися Найту у вічі. Чорні маленькі очиці на білому, як крейда, обличчі гіпнотизували своєю свідомістю. Найт закляк і не міг поворухнутися. Враз він побачив, як в очах клона спалахнула іскра свідомості і той смикнувся до найближчого охоронця. Пролунали постріли, і “пустоголовий” повалився на тіло своєї жертви.

Ґан стояв в операторській і оглядав місце вбивства. Обидва трупи ще лежали долі. Обличчя клона скидалося на білу маску китайського демона з проваллями замість рота і очей. Ґан підійшов до тіла жертви, дістав юнікард і відсканував ідентифікатор. Загиблий був контролером кредитів третього рівня. Він контролював розподіл фінансів у департаменті розробок. “Так, – замислився спецагент, – невже збіг? Впродовж двох днів убивають двох співробітників департаменту розробок. В обох випадках нападники застрелені. Але щось не клеїться. Перше вбивство здійснила людина і мотивом була помста, а тут вбивця клон і причиною вбивства, мабуть, стала несправність електронного мозку “пустоголового”.

Ґан звернувся до чергового оператора, свідка злочину:

– Опишіть, що тут сталося.

Найт, який стояв поруч і, здавалося, занурився у свої думки, підвів голову і спантеличено глянув на спецагента.

– Цього не могло трапитися, – прошепотів оператор. Правою рукою він нервово смикав заклепку на уніформі, очі безглуздо бігали. – Цього не могло трапитися! Тільки не на моїй зміні!

Ґан рвучко підійшов до оператора і схопив за плечі. Куртка спецагента забарвилася в яскраво червоний колір.

– Отямтеся! – гримнув Ґан. – Чому клон напав на контролера?

Здається це подіяло і оператор почав запинаючись розповідати.

– Десь з півгодини тому “пустоголовий” номер сто два вийшов з ладу. В нього згорів носій інформації.

– Причина поломки?

– Я ще не встановлював, – оператор зглитнув, – але припускаю, що носій пошкодили нейроударом.

– “Пустоголові” підключені до нейромережі?

– Так, – здається Найт вже заспокоївся і його мова стала більш впевненою. – Захищеним каналом.

– Але захист не спрацював, – підсумував Ґан.

– Так. Мабуть, це зробив професійний “нервограй”.

– Що було далі?

– Я сходив на склад і взяв новий електронний “мозок”. Після того, як я його відновив, в операторську прийшов контролер кредитів і тоді це сталося.

– А ви нічого дивного не помічали?

– Так, помітив, – кивнув Найт і почухав потилицю. – Коли я поставив новий електронний “мозок” у ньому почався якийсь дивний процес.

– Який саме?

– Не знаю, але процес був стороннім.

– В якому розумінні? – насторожився Ґан.

– Мені здається, що його спеціально туди записали.

– Отже, причина в новому електронному “мозку” клона, – констатував агент.

– Мабуть так, – погодився Найт.

Ґан підійшов до мертвого “пустоголового” і витягнув електронний “мозок”. Потім звернувся до оператора:

– Проведіть до складу, де ви взяли новий пристрій.

Вони вже збиралися виходити з операторської, коли до кімнати увійшов черговий начальник.

– Якого біса затримується трансфер кредитів! І чому ви не на своєму робочому місці?! – крикнув він на оператора.

Ґан вийшов поперед Найта.

– Тут тільки-що сталося вбивство, оператор Найт є важливим свідком. Повертайтеся на своє робоче місце.

Побачивши посвідчення спецагента служби безпеки, чиновник здається оторопів.

– Вибачте, – пробурмотав він і відсторонився.

Найт і Ґан пройшли повз, не звертаючи на чиновника уваги.

На складі Ґан уважно оглянув приміщення. Нові електронні “мізки” для “пустоголових” лежали стосом на стелажі. Спецагент просканував бирку товару. Виявилося, що “мізки” постачила одна з компаній Інтеху у кількості 20 штук. Ґан перерахував коробки. Їх було 20! Але цього не могло бути, адже Найт взяв одну, отже, коробок повинно бути 19!

– Ви взяли верхню коробку? – звернувся він до оператора.

– Так, – підтвердив той.

Ґан проаналізував інформацію. Хтось просто поклав зверху ще одну коробку, знаючи, що її візьмуть першою в разі поломки клона. Значить хтось сторонній побував на складі. Ґан окинув поглядом приміщення. Поруч зі стопкою коробок з “мізками” стояла невелика партія якихось фільтрів. Підключившись до мережі, Ґан встановив, що ці фільтри вчора поставила компанія “Комфорт”. “Здається, щось накльовується”, – подумав він і кинув Найту:

– Ви вільні.

Оператор клонів полегшено зітхнув і пішов на своє робоче місце.

Ґан взявся за справу. Забравши зіпсовані “мізки” для дослідження, він зателефонував у компанію постачальника фільтрів. Виявилося, що вони ще не встигли доставити свій товар. Отже, хтось перехопив замовлення, придбав партію фільтрів і під виглядом постачальника проникнув на склад. Спершу Ґан хотів вияснити, чи не купляв останнім часом хтось великої партії цих засобів у спеціалізованих магазинах. З’ясувалося, що ні. “Залишаються камери спостереження. Може, хоча б обличчя вдасться розгледіти”, – подумав агент.

Прибувши в головну операторську, Ґан запросив учорашній відеозапис з камер спостереження. Близько четвертої години вечора була доставлена партія фільтрів чоловіком в уніформі компанії “Комфорт”, але обличчя його було розмитим.

– Ви на це звертали увагу? – спитав агент у оператора.

– Це не можливо! – здивовано вимовив той. – Система б просигналізувала про особу, в якої не визначається обличчя.

“Чорт!” – подумки вилаявся Ґан і уважно придивився до зловмисника. При збільшенні зображення на обличчі кур’єра проглядалися тонкі темні лінії.

– На ньому стелс-маска, – констатував агент. – Коли відео записується, система розпізнає її як обличчя, але зображення записується розмитим!

Спецагент згарячу грюкнув кулаком по столу, різко встав і поривчасто вийшов з кімнати, кинувши поспіхом “Дякую за допомогу”.

Єдина зачіпка знайти таємничого співучасника вбивства не дала ніякого результату. Все, що він з’ясував – це те, що хтось налаштував “пустоголового” на вбивство контролера кредитів. Мотив невідомий і не зрозуміло, чи пов’язане перше вбивство з сьогоднішнім. В думках у Ґана панував сумбур. Справа заходила в тупик.

ІІІ

Окраїною Лівобережжя рухався кутастий позашляховик “І-трон” з тонованим склом. Останні промені сонця, що хилилося до небокраю, ледь освітлювали порожні будівлі. Здавалося всі барвисті кольори зникли і зосталися лише відтінки сірого і чорного. Порожні провалля віконниць різко контрастували на фоні світлих порепаних стін. Глуха тиша оповивала цю частину міста і лише тихий шурхіт коліс руйнував похмуру ідилію запустіння.

Серед мертвих нетрів обабіч асфальтидної дороги замаячила оаза життя. Дві доглянуті багатоповерхівки притулилися одна до одної, ніби заблукалі подорожні серед темного лісу. Це була одна з нечисельних общин Лівобережжя. “І-трон” прямував саме до неї. Під’їхавши до маленького дитячого майданчика, позашляховик зупинився. З нього вийшли троє чоловіків. Кілька дітлахів, що бавилися в піску покидали нехитрі іграшки і прожогом кинулися до найближчого під’їзду. Один з тих, що приїхали, дістав юнікард і набрав номер. То був здоровий коротко стрижений чолов’яга, одягнений у довгий плащ з емблемою компанії “Кернел”. Як тільки йому відповіли, він промовив лише два слова: “Несіть кредити” і сховав юнікард.

За деякий час із під’їзду, в якому сховалися діти, вийшов чоловік похилого віку. Він йшов повільно, накульгуючи на ліву ногу. Слідом за чоловіком йшло химерне створіння, що нагадувало лускатого кота.

– Цікавий у вас котик, – глузливо промовив здоровань. – Нащо він вам?

Старий підійшов ближче і уважно поглянув чужинцю у вічі. Діафрагма зорового імпланта, що виблискував замість лівого ока, звузилася.

– Він добре ловить приблудних пацюків.

Здоровань скривив рота і процідив:

– Гони кредити, дідугане!

Старий дістав з кишені кредитний чіп. Співробітник компанії “Кернел” різко вихопив його і провів пальцем по поверхні. З’явилася інформація про суму кредитів.

– Гаразд, старий, – сказав здоровань, ховаючи чіп за пазуху. – Наступного разу, щоб не затримували оплату і навчіться нарешті платити через мережу.

Чоловік нічого не відповів, лише продовжував дивитися хабарнику в очі. Раптом химерний кіт зашипів, луска на його шкірі затріщала. Всі здивовано повернули голови до баку для відходів, що стояв неподалік. Бак завібрував, з нього почали вивалюватися пресовані брикети сепарованого сміття. За кілька секунд над стінкою бака з’явилася металева рука. Незграбно, з великою натугою, андроїд вивалився назовні і гепнувся об землю. Почувся металевий брязкіт.

– О, брухт! – вигукнув здоровило. – Це ваш андроїд?

Один з ватаги загиготів.

– В нашій общині андроїдів нема, – недоброзичливо відказав старий.

– Тоді звідки він тут взявся?

– Хто його зна, – знизав той плечами.

Тим часом андроїд ледь зіп’явся на ноги. Він настільки був пошарпаний, що здавалося з першого ж кроку розвалиться. Обшивка брудна і подерта, правий зоровий сенсор темний. Хаотично крутячи головою андроїд, мабуть, намагався зорієнтуватися в просторі. Та ось його єдиний робочий сенсор зосередився на групі людей і андроїд цілеспрямовано подався у їхню сторону, неприємно поскрипуючи при кожному кроці.

– Гей, бляшанко! Чого тобі?!

Робот не промовив жодного слова і продовжував зосереджено крокувати. Один з ватаги став попереду свого боса.

– Облиш, – промовив той і відсторонив охоронця. – Це всього-на-всього стара шкарабайка.

Андроїд зупинився за кілька кроків. Його права рука посмикувалася, як у людини, що має нервовий тик.

– Гіроскоп не в порядку, – припустив інший з ватаги.

Єдиний зоровий сенсор андроїда вп’явся в здорованя. Старий, що стояв поруч, позадкував. Йому згадалися розповіді про божевільних андроїдів, що блукають в нетрищах закинутих районів. Від них можна було чекати чого завгодно.

– Чого витріщився?! – тим часом вигукнув здоровань, зробивши крок уперед.

З металічних вуст андроїда долинув скрипучий голос:

– Ти заплатиш за своє діяння!!!

Права рука робота миттю трансформувалася на лезо і він кинувся на здорованя. Чолов’яга, не очікуючи такої спритності від пошарпаного андроїда, навіть не встиг ухилитися він удару. Рука-ніж прохромила його наскрізь. Охоронці, ще не усвідомлюючи всього, що сталося, відтягли андроїда від свого боса і один з них розрядив у голову нападника цілу обойму. Інший кинувся до пораненого. Під здорованем розтіклася чимала калюжа крові. Він ще дихав і свідомо дивився, та життя вже покидало його.

– Швидко активуйте автоноші!!! – крикнув один з охоронців до старого, що стояв осторонь.

– В нас таких немає! – сухо промовив той.

– Як немає?!! – охоронець озвіріло кинувся до старого і схопив за барки. – Це є в будь-якому житловому кварталі!

Старий спокійно дивився тому в очі.

– А в нас нема. Забули де ви? Це община. Нам тут ледве вистачає коштів на елементарні потреби. Якби ви щомісячно не збирали так званий “податок на землю”, то медичні автоноші в нас би були. А так… – старий знизав плечима.

– Він щось шепоче, – сказав інший охоронець. Перший відпустив старого, натиснув на своєму юнікарді кнопку виклику медичної служби і схилився над пораненим. Той на останньому диханні прошепотів: “Захистіть керівника проекту “Віта екс”.

Капітан СОПу Лис ненавидів общини. В цих мало контрольованих районах оселялися всілякі бунтарі, вільнодумці та люди, які не хотіли повністю інтегруватися в систему. Була б його воля, він би заборонив селитися цій наволочі де попало і встановив би чітко визначені для проживання місця з повною системою контролю. Та синдикатам вигідно мати невеликі общини – малі розрізнені осередки життя легше прощаються зі своїми кредитами.

Зараз капітан встановлював причини вбивства представника “Кернел”. “Щось в цій компанії негаразд”, – промовив він про себе, оглядаючи місце злочину і згадуючи попередній інцидент. Біля входу до будинків зібралися жителі общини і щось жваво обговорювали, зиркаючи на співробітників СОПу.

– Заженіть цих ґав до своїх халуп! – скомандував капітан. – Старого залиште.

Бійці оперативної групи швидко очистили територію. Тим часом до капітана підвели свідка. Лис поглянув на рештки розбитого робота, потім на старого.

– Охоронці вбитого розповіли, що тут сталося. Це не ваш андроїд?

– Ні. В нас зроду не було андроїдів.

Капітан пхикнув.

– А ти я бачу тут всім заправляєш, – промовив він. – Ти тут якийсь начальник?

– Ні, – тихо відповів старий. – Я лише представляю інтереси жильців нашої общини.

На обличчі капітана з’явилася недобра посмішка.

– От що я тобі скажу стариганю,– Лис підійшов упритул. – Я вважаю, що ви десь придбали неліцензованого андроїда і запрограмували його на вбивство. Вам, мабуть, набридло платити податки?

Старий мовчки дивився на капітана “сопунів”.

В цей час до общини під’їхала чорна “Тесла-Екстра”. З неї вийшов високий чоловік, одягнений в довгу чорну куртку.

– Трясця твоїй матері! – тихо вилаявся капітан. – Принесли чорти на хвості!

Ґан швидкою ходою прямував до Лиса.

– Вітаю, капітане! – холодно промовив він. – Ваші послуги більше тут не потрібні.

– Як це?! – злостиво обурився капітан. – Це моя справа!

– Інцидент є внутрішньою справою компанії. Я уповноважений розслідувати це вбивство. Звільніть, будь ласка, територію.

Капітан СОПу скипів.

– Я представник правоохоронних органів! Якийсь миршавий агент компанії мені не указ!

Ґан різко наблизився до Лиса впритул.

– Слухай, ти! – процідив він. – Сторонні мені тут непотрібні! Забирай своїх шавок і вали звідси під три чорти!

Капітан почервонів, спробував витягнути пістолет, та Ґан блискавично вдарив його в груди. Той відлетів. За секунду агент вихопив смартган і спрямував його на “сопунів”. Ті вже стояли зі зброєю напоготові, але відкривати вогонь не наважилися.

– Геть звідси! – скомандував їм Ґан. – Ваша справа тут закінчена.

Раптом спецагент відчув рух з боку повергнутого капітана. Тіло рефлекторно ледь змістилося і в цей час пролунав постріл. Куля мало не черкнула плече. Ґан миттю вистрелив у відповідь, простреливши капітану руку зі зброєю. Той несамовито скрикнув.

– Забирайтеся геть! – ще раз ревонув агент. – І заберіть цього ідіота!

“Сопуни” швидко сховали зброю, кинулися допомагати підстреленому капітану. Той несамовито лаявся і кляв Біотех на чому світ стоїть. “Кляни, кляни”, – подумки посміхнувся Ґан. За кілька хвилин правоохоронців уже не було.

Ґан окинув поглядом місце вбивства. Неподалік від сміттєвого контейнера валялися рештки розбитого андроїда. Поруч темніла пляма крові. Старий, який стояв поряд, скидався на мерця.

– Гей, допоможіть мені занести рештки андроїда до мого і-кара.

Старий, здається, нарешті оговтався і почвалав до агента. Разом вони перенесли залишки до багажника. Охоронці вбитого з люті розтрощили робота на друзки.

– То ви були свідком всіх сьогоднішніх подій? – поцікавився Ґан.

– Так, – відповів старий.

– Ви можете мені розповісти?

Старий ствердно кивнув.

Ґан поглянув на небо. Сонця вже не було, довкола швидко сутеніло.

– Не люблю спілкуватися потемки, – глянув він на старого. – Можливо запросите до себе і там все розповісте?

– Гаразд, – знехотя погодився той. Обоє рушили до однієї з багатоповерхівок. Слідом за ними прожогом кинувся і лускатий кіт.

– То ви кажете, що покійний перед смертю щось промовив?

– Так.

– Що саме?

– “Захистіть керівника проекту “Віта екс”.

Ґан сидів у м’якому кріслі в кімнаті, що скидалася на бібліотеку. На стару бібліотеку, заставлену шафами з силою-силенною паперових книжок. Книжки були всюди: на полицях, на стільцях, на столі і навіть на підлозі. В повітрі витав кислуватий запах старого паперу. Поруч з ніжкою однієї з шаф калачиком скрутився лускатий кіт і тихенько потріскував.

– Ви впевнені?

– Абсолютно.

Ґан ще раз прокрутив у голові події, описані старим. Потрібно встановити особу керівника проекту і вияснити його зв’язок із загиблими.

– Скажіть, будь ласка, – звернувся агент до співбесідника, – а чи не зустрічали ви біля вашої общини підозрілих або сторонніх осіб?

Старий наморщив лоба і прищурив єдине око, замислившись.

– Здається, ні, – похитав головою. – Хоча…

– Так?

– До нас зрідка приходить один хлопець, що контролює та за необхідності ремонтує нашу мережу.

– Скажіть, а він “нервограй”?

Старий здивовано глянув на агента.

– Він нейрорайдер? У нього “гайка”, тобто конектор є на скроні?

– Так.

Ґан зрозумів, що це міг бути підозрюваний у скоєнні вбивств.

– Як його звати?

– Урбан.

– Де він живе знаєте?

Старий розвів руками.

– Точно не скажу, десь на околиці житлової зони Правобережжя.

– У вас є його контактні дані?

– Так.

– Тоді робимо таким чином: завтра, по обіді, ви йому зателефонуєте і повідомите, що у вас виникли проблеми стосовно доступу до Глобалнету. Тим часом я буду чатувати на нього біля вашої общини.

– Добре, – погодився старий.

– До речі, опишіть його.

Старий примружив око, ніби відновлюючи в свідомості потрібний образ.

– Середнього зросту, середньої статури, шатен, одягнений зазвичай в темно-синю куртку з написом “Мовендо”. Приїжджає на і-скутері.

– Дякую за інформацію, – промовив Ґан, підводячись, – отже, чекаю завтра на дзвінок.

Агент вже збирався виходити, як раптом зупинився і запитав у старого:

– Звідки у вас стільки паперових книжок? Вони, мабуть, коштують шалених грошей.

Старий посміхнувся.

– Так. Але я не збираюся їх продавати.

– То звідки вони?

Старий важко зітхнув.

– Колись я був власником невеликої бібліотеки в самому центрі міста. Справжньої бібліотеки з паперовими книжками. Таких вже давно немає. Термінали, що їх замінили, мені не подобаються. Вони якісь холодні, чи що. Інша справа моя колишня бібліотека, – обличчя старого посвітліло, він заглибився у спогади. – В ній був затишок, домашній спокій. Приємно було сидіти в м’якому кріслі з томиком Шекспіра у руках і слухати, як тарабанить дощ за вітриною. Кілька моїх постійних клієнтів так і потрапили в мою бібліотеку – вони просто зайшли перечекати дощ, а натомість потрапили в інший світ.

Ґан стояв нерухомо біля дверей, боячись сполохати це одкровення старого бібліотекара.

– Я збирав їх по всьому місту, – продовжував старий, дивлячись в нікуди. – На звалищах, на окраїнах міст в покинутих будинках, на барахолках. Книга за книгою я збирав свою бібліотеку.

– І що сталося?

– Її в мене забрали, – старий хитнув головою. – Вірніше приміщення. Якомусь воротилі приглянулося місце, де розташовувалася моя бібліотека. Тепер там забігайлівка “Електросяйво”. А моя бібліотека – ось вона, – старий жестом окинув кімнату.

Агент все ще стояв біля дверей, не знаючи що робити. Та старий, здається, опам’ятався.

– Вибачте за цю сповідь, – промовив він і підвівся. – Я зроблю все так, як ви просили.

По дорозі додому Ґан все ніяк не міг позбавитись відчуття, що він причетний до трагедії цього старого. Він був частиною системи, якій байдуже на таких неординарних людей.

IV

Наступного дня Ґан повернувся до компанії “Кернел”. Перш за все він заніс рештки андроїда до техвідділу.

– Привіт, Ґане! Ти не повіриш, що я знайшла в “мозку” того клона! – промовила жінка, що сиділа за довгим столом, захаращеним різним приладдям. Пасмо рожевого волосся впало їй на чоло. Легким порухом жінка поправила зачіску.

– Привіт, Фейро. Я ще дещо приніс тобі для аналізу, – і Ґан витягнув з пластикового мішка голову андроїда.

Жінка глянула на агента, її штучні очі миттю змінили колір з блакитного на зелений.

– Ти завжди приносиш мені якийсь брухт! – вдавано обурившись, промовила вона. – Що це?

– Цей андроїд вбив співробітника компанії.

Жінка оглянула голову.

– Які успіхи в розслідуванні?

– Думаю, що скоро закрию цю справу, – Ґан сперся руками на стіл. – Що ти там вияснила про “мізки” клона?

Фейра вказала на монітор. Там блимали інтерактивні графіки та динамічні схеми.

– В “мозку” твого клона деякий час існував процес, що нагадував електричну діяльність людського мозку. Ти розумієш?! – очі жінки стали карими. – Як в електронний пристрій можна записати нервові імпульси? На скільки я знаю, таку технологію недавно намагалася створити одна компанія, але, здається, у них нічого не вийшло.

– Значить хтось все-таки досяг цього і використовує для скоєння злочинів, – Ґан почухав підборіддя. – Думаю, що в мозку андроїда ти знайдеш залишки такого самого процесу. Розберешся – надішлеш звіт.

– Добре, – промовила жінка і занурилася в роботу.

Поки Фейра сканувала електронний мозок андроїда-вбивці, Ґан, сидячи в своєму кабінеті, переглядав інформацію про проект “Віта екс”. Його метою було створення гену, що подовжує життя клонів. Керівником проекту був такий собі Крік. Також з’ясувалося, що і три попередні жертви були пов’язані з цим проектом. Отже, вбивства контролера кредитів і начальника охорони були актом помсти, які здійснив спільник загиблого генінженера. Наразі потрібно знайти цього Кріка, взяти під охорону і допитати стосовно зв’язку із вбитими.

Ґан запустив систему пошуку співробітників компанії. За кілька секунд система видала результат: Крік знаходився в пункті харчування. Зв’язавшись з охороною, агент наказав доставити до нього керівника проекту.

Тим часом від Фрейри надійшла інформація про мозок андроїда-вбивці і “мозок” клона. Здогади Ґана підтвердилися: в обох пристроях знайдено залишки діяльності, схожої на нервову. Агент згадав про технологію переміщення свідомості людини в механізм. Приблизно з півроку тому в однієї компанії під протегуванням Інтеху викрали цю технологію і перевезли в Європейську конфедерацію. Офіційно технологію так і не відновили, розробки проводяться ще й досі. Але, здається, комусь її все таки вдалося відтворити.

В цей час блимнув комунікатор і сповістив, що доставили керівника проекту “Віта екс”. В кабінет увійшов високий худорлявий чоловік у костюмі компанії.

– Сідайте, будь ласка.

Прибулий сів. Очиці бігають, губи міцно стиснуті.

– Ваше ім’я Крік і ви були керівником проекту “Віта екс”, – констатував Ґан.

– Так, – підтвердив чоловік, ледь розтуливши губи.

– Ви здогадуєтеся чому я вас викликав?

Крік заперечливо хитнув головою. Ґан вивів у простір над столом фото жертв.

– Цих трьох співробітників нашої компанії недавно вбили. Мотиви не зовсім зрозумілі. Ви часом не знаєте, чому їх вбили?

Крік знову хитнув головою. На його чолі проступив піт.

– Гаразд, – сказав Ґан, відхиляючись на кріслі. – Тоді скажіть, чому остання жертва попрохала вас захистити?

Здавалося, що в свідомості затриманого відбувалася напружена боротьба. Він хотів у чомусь зізнатися, та все ніяк не наважувався.

Ґан вирішив підштовхнути співрозмовника до одкровення.

– Я знаю, що ви і три жертви були задіяні в проекті по створенню генів, які подовжують життя клонів. Також я знаю про інцидент, що стався з генінженером Делом. Здається, він вам мститься. Навіть мертвим він дістає вас з того світу.

Не послідувало ніякої реакції. У Ґана вривався терпець.

– Якщо ви не поясните мені причину цих смертей, – підвищив тон агент, – то скоро й ви будете в могилі!

Його куртка набула металевого відблиску.

– Гаразд! Я все розкажу! – у Кріка затремтіли руки, але він швидко опанував себе і почав розповідати. – Коли в проекті “Віта екс” розробили ген подовження життя клонів, нашій радості не було меж. Цей ген відкривав широкі перспективи для використання клонів у різних галузях. Керуючий склад проекту вже потирав руки в очікуванні чималих бонусів за виконану роботу, як раптом нам повідомили, що преміальні будуть сильно урізані.

– Чим це мотивували? – поцікавився Ґан.

– Використання надмірних фінансових ресурсів компанії, – Крік судомно зглитнув. – І тоді керівник департаменту розробок запропонував ключовим працівникам проекту, тобто мені, начальнику охорони і контролеру кредитів, продати цей ген конкуруючій компанії.

– Якій?

– “Си-гом”.

Керівник проекту витер піт з чола.

– Ми здійснили цю орудку і підставили Дела. Нам було це легко зробити, бо саме він розробив послідовність нуклеотидів гена і він мав доступ до всього матеріалу.

– Такі покидьки як ти руйнують честь компанії, – зневажливо промовив Ґан.

– Яка ще честь? Та тут все просякнуло корупцією! Це вже не корупція, це – норма!

Ґан лише стиснув губи.

– Гаразд. Яким чином Дел дізнався, хто його підставив?

– Навіть не знаю.

В цей час задзвонив юнікард Ґана. Телефонував старий з общини. Він повідомив агенту, що Урбан буде у них за годину. Потрібно було вирушати. Ґан викликав охорону, розпорядився взяти під варту керівника проекту, а сам направився до общини.

Виїхавши з подвір’я компанії, Ґан помітив, що перед входом знову зібрався натовп. Протестуючих було явно більше, ніж першого разу. Подекуди мелькали навіть шматки арматури та бити. Щось назрівало.

Було пополудні. Яскраве сонце освітлювало все довкола і община вже не здавалася такою похмурою, як першого разу. Агент вийшов з і-кара. Повз нього неквапом пройшов лускатий кіт і вмостився під лавою, що стояла поруч з пісочницею. На лаві стояла пластикова склянка з невідомою рідиною. Перед входом в один з будинків Ґан побачив і-скутер. Отже підозрюваний вже тут.

Хвилин за десять з дверей з’явився молодик, що точно підходив під опис старого. Ґан попрямував до нього. Хлопець зупинився.

– Можна вас на хвилинку? – спитав Ган.

У відповідь хлопець різко випростав обидві руки в сторону агента і того з відстані близько метра вразили стиснуті кулаки. Ґан відлетів назад. “Чорт! – промайнула думка. – У цього виродка пневмодолоні!” Підвівшись, Ґан побачив, як підозрюваний заводить і-скутер і тікає в провулок. Енергія м’язів модифікованого тіла вмить вивільнилася, агент блискавкою кинувся за втікачем. Його руки і ноги розпливлися у сірій пелені швидкості. За кілька хвилин Ґан наздогнав Урбана і стрибнув. В цей час втікач озирнувся і побачив падаючого зверху агента. Він ще хотів ухилитися, та не встиг, сталося зіткнення і обидва полетіли на землю. Почувся брязкіт і-скутера, що сторчма перекидався дорогою, розкидаючи дрібні деталі.

Оговтавшись, Ґан кинувся до Урбана. Той ледве підвівся і почав задкувати від агента, накульгуючи на праву ногу.

– Немає сенсу тікати, – промовив Ґан, різким рухом дістаючи смартган.

В цей час годинник на руці Урбана, тихо засигналив. Молодик посміхнувся і підняв руки.

Ґан повільно наблизився до втікача, не зводячи з того дула і готуючи магнітні кайданки.

– Ви підозрюєтеся в організації вбивства двох співробітників компанії “Кернел”.

– Мабуть, вже трьох, – єхидно зауважив Урбан.

В цей час задзвонив юнікард Ґана. Телефонували з відділу охорони компанії.

– Так, я слухаю.

Зі спікера пролунало:

– Агенте, у нас стався прикрий інцидент!

По шкірі Ґана пробігли мурашки. Він вже знав, що трапилося.

– Керівник проекту “Віта екс” загинув.

– Як це сталось? – агент глянув на Урбана.

– Його вбив робот-прибиральник. Ми збиралися перевести Кріка з кабінету до нашого офісу і коли вже майже були на місці, на нас напав цей божевільний робот. Розкидавши охоронців, він вразив Кріка потужним розрядом струму.

Ґан відімкнув зв’язок. Його вже не цікавило, що сталося з тим роботом. Всі відповіді він сподівався отримати від молодика, що стояв перед ним. Підійшовши впритул до затриманого, він надів наручники і повів назад до общини. Урбан не чинив опору. Здавалося, що за ці хвилини в затриманого вигоріла вся енергія життя, ніби він досяг своєї мети і тепер йому було байдуже, що станеться далі.

Вже сидячи в і-карі, Ґан думав, що робити із затриманим. Йому вже осточортіло робити лише припущення та здогади в цій справі, потрібно ставити остаточну крапку.

– Їдемо до твого сховку, – промовив Ґан, повернувшись до Урбана. – Показуй дорогу.

V

Через деякий час Ґан із затриманим прибули на околицю Правобережжя. Агент вийшов з і-кара і витягнув Урбана.

– Веди, – коротко наказав Ґан.

Урбан смикнув плечем і, не промовивши ні слова, пішов уперед.

Вони йшли вздовж торгових рядів, яким, здавалося, не було кінця і краю. Колись тут розташовувався ринок на якому можна було знайти майже все. Тепер між порожніми ятками гуляв лиш вітер.

Згодом Урбан вивів агента до групи будівель, що стояли осторонь колишнього ринку. Частина з них була зруйнована. Мабуть, на цьому місті колись зводили рахунки місцеві банди. Та зараз тут життям і не пахло. Ґан був упевнений, що в радіусі кількох кілометрів не зустрінеш жодної общини або навіть живої людини.

Вони підійшли до зруйнованої циліндричної багатоповерхівки. Руїна своїми зубчатими залишками стін скидалася на корону, що лежала серед бетонного хаосу. В підвалі залишків будівлі знаходився сховок. Увійшовши всередину, Урбан промовив: “Світло”, і обабіч стін замерехтіли лампи, ледь освітлюючи приміщення. В одному кутку Ґан побачив пошарпаний житловий бокс з облізлою фарбою, який незрозуміло як міг тут опинитися, а біля дальньої стіни розташовувався стелаж з різноманітним устаткуванням. Поруч стояла широка шафа, в якій крізь пластикові двері виднілися силуети двох клонів та одного андроїда.

– Ось тут я живу, – промовив Урбан і попрямував до стелажа. Ґан рушив слідом.

– Ви маєте уявлення про технологію переміщення свідомості? – ні з того ні з сього спитав Урбан, вмощуючись в кріслі і жестом запрошуючи агента сісти на інше. Той пильно подивився на затриманого. Складалося таке враження, що Урбана вже нічого не хвилювало. На його обличчі сяяла дурнувата усмішка. “Гаразд, – подумав Ган, – ти від мене все рівно не втечеш. Пограємо в гру “сповідь”, – і сів навпроти, уважно стежачи за рухами підозрюваного.

– Ні, – відповів агент, – але інформація про це мене зараз не цікавить.

Урбан хмикнув.

– Даремно. Вона, мені здається, напряму пов’язана зі справою, яку ви розслідуєте.

– Мене, перш за все, цікавить чи знали ви такого собі Дела і чи маєте відношення до вбивства чотирьох співробітників компанії “Кернел”?

Враз з обличчя Урбана зійшла вся бравада і він глибоко зітхнув.

– То був мій найкращий друг. Ми були знайомі з дитинства, – Урбан глянув на агента. – У вас є найкращий друг?

Ґан згадав про Вінда.

– Так.

– А ви готові пожертвувати заради нього життям?

– Я над цим ніколи не думав.

Урбан ледь посміхнувся.

– А я готовий, – він відвів погляд. – Одного разу Дел врятував мене. Того дня ми блукали розвалинами Нетрищ у пошуках старих речей. Дел збирав різні антикварні дрібнички. Я йому допомагав. Ми вже піднімалися на третій поверх покинутого будинку, як зненацька піді мною провалилися східці. Я впав і шматок бетонної сходини затиснув кисті рук. Від болю я втратив свідомість, та Дел не розгубився, – очі Урбана блиснули. – Він викликав медбокс і потім намагався звільнити мене з-під уламків. Я втратив кисті, – Урбан продемонстрував штучні долоні, закуті в кайданки, – але саме Дел заплатив за операцію по приживленню мені цих пневмопротезів. Я заборгував йому, – Урбан зітхнув. Його обличчя зблідло. Здавалося, ці спогади переносять його в іншу реальність. Голос ставав все тихішим.

– Після того, як Дела запросили в компанію “Пробак” і він почав отримувати солідні кредити, він одружився і переїхав у середмістя. Мені не вистачало спілкування з ним, але він здавався щасливим. Потім було запрошення в “Кернел”. Дел так пишався цим. Казав, що на цій роботі доб’ється великих успіхів. Та не склалося.

Урбан потер штучні зап’ястя.

– Коли вбили його дружину, він дуже змінився. Став замкненим. Міг годинами сидіти і дивитися в одну точку. Та одного разу його ніби прорвало і він прошипів: “Я за будь-яку ціну прикінчу вбивцю моєї дружини”. Я йому пояснював, що це самогубство, та він не слухав. Дел почав складати план помсти, а мене попросив знайти інформацію про вбивцю – керівника проекту “Віта екс”.

Ґан слухав розповідь. Він згадав старого бібліотекара з маленької общини Лівобережжя. Було щось, що об’єднувало їх. І Дел, і Урбан, і старий були жертвами системи. Вони – жертви Сутінкової зони.

– Згодом я виявив, що Дела підставили чотири співробітники компанії, які були задіяні в проекті по створенню гена для клонів. Дел знавіснів. Він кричав, що зубами загризе цих виродків і ніщо його не зупинить. Одного разу я знайшов його в темній кімнаті. Він сидів на підлозі в кутку і похитуючись промовляв: “Я їх знищу”. В руках він тримав пістолет. Ніякі вмовляння не подіяли. Я зрозумів, що мій друг збожеволів. І тоді я запропонував йому один план.

– Це пов’язано з технологією перенесення свідомості? – поцікавився Ґан.

– Так, – Урбан ствердно кивнув. – Я брав участь в розробці цієї технології однією компанією, що знаходилася під протегуванням Інтеху. Проект називався “Деус екс макіна”. Ключовим спеціалістом в нас була одна дівчина-програмер, яка розробила код програми копіювання свідомості. Я ж займався допоміжним софтом і мав справу лише з фрагментами коду. Коли дівчина закінчила створювати код, вона з доброго дива продала розробку західній компанії і виїхала туди ж працювати. Наша компанії ще протягом кількох місяців намагалася відтворити код, та нічого не вийшло. Проект закрили і я залишився без роботи, та я не втрачав надії відновити код програми і почав працювати ось тут.

Ґан одразу все зрозумів.

– Отже, тобі вдалося відтворити програму по перенесенню свідомості людини в механізм. І ти запропонував Делу скопіювати його свідомість?

– Так, – ствердно кивнув Урбан. – Дел помстився всім своїм кривдникам, хоча і був убитий охороною першої жертви.

– Це ти завантажив свідомість Дела в “мізки” клона, андроїда та робота-прибиральника.

Урбан ствердно кивнув. На його обличчі з’явилася недоречна посмішка.

– І в тебе зараз тут є носій зі свідомістю Дела?

– Так.

Ґан підвівся, нахмурився, ніби щось згадав.

– Навіщо у Дела в кишені був попіл?

Урбан тихо промовив:

– Як фенікс з попелу…

Спецагент непевно хитнув головою.

– Цікава історія. Деталі розповіси у службі безпеки компанії. Показуй, де носій зі свідомістю.

Урбан встав і потягнувся закутими руками до стопки чорних пластин, що лежали на стелажі. Аж раптом його руки видовжилися і він натиснув якусь кнопку.

– Я не хочу сідати в тюрму і технологія переміщення свідомості нікому не дістанеться, – спокійно промовив він.

Ґан вихопив зброю і спрямував на Урбана.

– Вам краще тікати звідси. Я щойно активував самознищення і через тридцять секунд тут станеться вибух, – промовив затриманий.

Ґан мить вагався не знаючи блефує той чи ні, та зазирнувши у вічі все зрозумів.

Ледь він відбіг від руїни, як стався потужний вибух. Цегляна “корона” з гуркотом завалилася всередину, обдаючи Ґана сірою курявою.

Наступного дня Ґан прийшов до керівника компанії зі звітом про вбивства. Побіжно переглянувши надану інформацію той спитав:

– А це що за файл?

– Мої рекомендації, стосовно підвищення внутрішньої безпеки компанії “Кернел”.

Агент стояв навпроти, уважно вивчаючи реакцію начальника на пропозиції. Обличчя того поступово ставало червоним, а на щелепі заходили жовна.

– Повернути виплати біоінженерам?! – вибухнув він. – Це не ваші справи! Займайтеся прямими своїми обов’язками!

Ґан збирався було вийти з кабінету, але перед дверима повернувся, дістав з кишені жменьку попелу, висипав на підлогу і промовив:

– Як один з провідних спецагентів безпеки вашої компанії я настійливо рекомендую вам їх прийняти.

Його куртка стала абсолютно чорною. Рвучко закривши двері, Ґан швидко покрокував тьмяним коридором. В його голові зріла ідея.

А десь на задвірках Правобережжя в підвалі активувався механізм і андроїд, що стояв у темряві розплющив очі. Урбан оглянув свої металеві руки і скрипуче захихотів.