22 Жовтня, 2022

Касета

1F

Домініканський собор, переливався у кольорах вечірньої підсвітки. Мухо-дрони безшумно кружляли довкола бань та заливали фасад різнобарв’ям. Видовище вражало… кострубатістю. Сутінки перетворювали величний храм на пародію демонічного замку із малобюджетного мультфільму.

– Як реставратор, я сприймаю це як особисту образу, – Аня випустила струмінь сигаретного диму у напрямку собору.

– Мда, муда-дрони тут не в тему, – кивнув Ігор.

Засміялись. Компанія нерішуче затопталась у світлі жовтуватих ліхтарів. Осінній вечір холоднішав, але вабив магією тіней та звуків старого міста Лева.

Не хотілось ув’язнювати себе у гамірних кафе.

Ігор задер голову, мрійливо розглядав зорі.

– Чули? На Курили лупнув астероїд. Розколовся і з нього витекло купа лайна. Місцеві повипацькувались та втратили глузд.

– То глупота, – буркнув Рома. – Астероїд, що впав на Землю називається метеоритом. А глузд вони втратили від релігійного екстазу…

– Ай, – відмахнувся Ігор, – головне аби не заразно.

– Між іншим, – промурмотів у бороду Рома.

Усі притихли.

– У наступній брамі – внутрішній дворик, там за моєї ранньої юності було кафе-кінотеатр.

– Ну то чому ми ще тут? – Віталій приклався до пивної пляшки.

Аня зиркнула на коханого. Підтримала ідею. Чим далі вони від магазину слабоалкогольних напоїв, тим довший буде вечір.

Очікувано закриту на сенсорний замок браму, розчаклували пухкенькі пальці Каріни. Ігор покосився на неї і вона змовницьки приклала палець до вуст, демонструючи універсальний поліцейський наперсток-відмичку. Підморгнула.

Повернуті добротною кількістю пива в юність, друзі розповзлись по закинутому вуличному кафе.

– Ух ти. Квадратний мінівелік, – Ігор підняв відеокасету, зняту з покривджених негодою полиць.

– О! А це цікаво, – пожвавішав Рома, – відеокасета.

– То ти таке в музеї кафедри бачив? – Галя, почірхала зморщений ніс.

– Я трішки древніший ніж виглядаю.

– Тобто?

– Я школу закінчував ще по п’ятибальній системі.

– Фіга собі! – Віталій помасував горличком пляшки щоку. – Ти бачив живих піонерів?

Відповідь Роми втопив загальний сміх.

Ігор вліз на якусь конструкцію і тріумфально впихнув касету у відеомагнітофон.

– Я знайшов гаражик для ровера.

– То ти молодець, – зауважила Оля, – ще знайди йому розетку.

– Що?

У світлі запальничок знайшли і розетку і продовжувачі.

– Рома. Древній ти наш, – Ігор обняв за плече товариша, – запусти той агрегат. Я не можу знайти корбу.

Після не довгих маніпуляцій, відеомагнітофон схрестився з проектором і на протилежній стіні затанцювали зображення.

– Як це захоплююче, – Віталій перевірив на просвіт пляшку, її тінь лягла на фільм.

Всівся на стілець. Дав щигля браслету і у повітрі над столом побігли блакитні, півпрозорі рядочки соцмережі. Аня зазирнула через плече чоловіку.

– Показую прабабусі, – кивнув на проектор, – просунутих онучків.

Дружина хмикнула та викрала з його наплічника останню пляшку пива.

На щербатій стіні маси рідинних інопланетних захопників маловірогідним чином прокрались на Землю. Всмоктувались у людські тіла і, таким чином, підкорювали їх волю. Згідно класики жанру, влада опинилась у липких руках прибульців, з котрими відчайдушно боролись півбожевільні очільники руху опору.

Відсутність звуку компенсували коментарі Ігоря. Проте головна цільова аудиторія – Галя – залишала їх поза увагою. Її вуха окупувала Каріна.

Ігор ображено замовк. Оля штурхнула Романа і той насупився, передражнюючи закоханого товариша. Аня рохкнула.

Рома видобув з наплічника пивні банки. Оля проігнорувала простягнуту руку. Бляшанка протанцювала вісімку і підкралась до щоки.

– Оля!

– Ой, – стрепенулась. – Дякую, але більше так не роби. Я незряча на праве око.

– А… в… сорі…

– Все нормально. Відкрий.

Роман мовчки підпорядкувався.

Показ стрічки обірвався. Натомість громадських заворушень на облупленій штукатурці затремтіло обличчя. Камера покинула непевні руки і завмерла. Оператор гупнувся на диван та вибухнув у німій жестикуляції.

Рома дістав цигарки, Оля та Аня пригостились. Спортивний Ігор повагався, але піддався стадному інстинкту.

Під зображенням побігли субтитри. Поміж незграбних затяжок Ігор монотонно озвучував бурхливий монолог блогера. Емоційний контраст між відео та декламацією розважив. Реготали.

Врешті здобута увага Галі, пробуджувала в Ігорі ентузіазм. Ентузіазм Ігоря – веселість друзів.

Блогер взяв камеру і знімаючи на ходу вийшов на вулицю.

– Фіга собі… – обірвав декламацію Ігор.

– Це він просто на телефон знімає, – пояснив Рома.

– Та не то… Це ж тут…

На відео впізнався дворик. Блогер примостив смартфон та поліз під декоративний карніз. Розхитав кілька цеглинок…

– Сховок. Курде. Там сховок… – Ігор роззирнувся.

Визначив місце і в невдовзі крутив у руках ще одну касету.

– О! Це захоплюючий ремейк даного блокбастера, – Віталій позіхнув.

– Нє. То інструкція щодо того, як вивести з себе рідинного ворога та повернути владу над своїм розумом, – не зрозумів жарту Роман.

– Там є адреса підпільних осередків опору? Я б записався, – Віталій перевірив наплічник на наявність пива.

Підозріло зирнув на дружину. Усміхалась. Зітхнув.

– Будемо переглядати? – Рома обвів аудиторію питальним поглядом.

Дівчата поморщились.

– Ну то до наступного нудного вечору, – усміхнувся Ігор та поклав касету назад у сховок.

2F

Універсальний боєць сімейного бару «Гуліт» – Ксюша, пурхнула поміж столиків та причаїлась за спиною Роми. Театрально прислухалась. Бесіда за столом урвалась.

Роман закліпав, оглянув друзів. Повільно озирнувся. Ксюша виринула, стукнула кулачком по столу. Татуйовані метелики на передпліччі стрепенулись.

– Вимагаю негайного замовлення.

Долоня Романа лягла на серце:

– Неси «Чьортомлик». Нуль п’ять. Два.

– Ну з Галею, то таке. Вона завжди була гостра – медик, – констатувала Аня, – потягло самовиразитись у політику. Може то її покликання.

– Може і покликання, – не надто захоплений такою думкою, погодився Ігор.

– А от на Каріну то геть не схоже.

– Не схоже, – сумно підтримав Рома.

– Що не схоже? – защебетала Ксюша, розкладаючи келихи з пивом.

– Та от подались наші дівки в політику, – промовив Роман у піну бокалу.

– Во-а.

Аня оглянула пусту залу і запропонувала Ксюші приєднатись.

– Що там Ендрю?

– Нудиться за баром, – Ксюша всілась, – він сьогодні був нечемний. Не витрусив котячий туалет.

– Такі образи змиваються лише кров’ю, – кивнув Ігор.

– Можна і «Доместосом». Сьогодні залишиться драяти кафе.

– Сувора кара, – погодився Ромко.

– То що там з дівками?

– Достеменно невідомо. Не хочуть з нами опозиціонерами дружити. Сваряться. Якісь недоброзичливі стали. Позаписувались в урядову партію. Вештаються по з’їздам та конференціям.

– Оля та Галя?

– Оля ні.

– Каріна?

Рома зітхнув.

– І покинули вас дівки на призволяще, – розсміялась Ксюша та озирнулась на бар: – За то ми затяті опозиціонери! Котячі какахи – котячими какахами, а в глобальних питаннях – ми, як одне ціле.

Зітхання Ані втонуло в ковтку пива. Її шлюб не визначався політичною ідилією. Змінила тему:

– До речі, а де Оля?

Зайшли туристи і універсальний боєць кафе поспішила відрізати їм шляхи до відступу.

– Дуже давно не заходила, – кинула Ані через плече, вмикаючи голограми прейскурантів.

– Вона в Австралію чухнула, – пробурчав Ромко, – до мами.

Ксюша його не почула.

– От засранка, – Ігор відбив дріб двома пальцями, – о так! В тихеньку!

– Ну! – підтримала Аня.

Замовкли. Сьорбали пиво.

– А ви як? Ну щодо мітингів? Будете шуміти? –  Аня повела пальцем по столу.

– Не вельми волію, – скривився Рома.

– А до речі, як там твої студенти? Активні? Я формую якраз загони активістів, – спитав Ігор, озираючись на натовп нових відвідувачів. – Ого! Гряде аншлаг.

– Ага, – погодився Рома, – стає гамірно.

– Можемо десь перейти?

– Та ну, – відмахнулась Аня, – тут якось найприємніше.

– Ок, – одразу здався Ігор, – то що там студенти?

– А я їх бачу? – усміхнувся пінними вусами Ромко, – на початку мітингів то хоч делегатів присилали. Тепер просто ігнорують теоретичну фізику.

Втер бороду.

– Непевний, що я їх на іспитах побачу.

– О! Ти вже іспити приймаєш? – здивувався Ігор.

– Умгу.

Кафе наповнив гамір збуджених студентів. Зсунули два столики. Розсілися та занадились розріджувати пивом згущену адреналіном кров.

– Ну тепер, справді варто змінити локацію, – спохмурнів Рома. – Мо пройдемось.

– Згода.

– Ага, давай.

3F

– Прем’єра за ґрати і грати, грати, грати…

– Президента за ґрати і грати, грати, грати…

Крізь ритм голосних скандувань прорізався оклик:

– Ендрю… Ендрю.

Андрій повернувся та побачив, як Аня махає йому руками. Притримуючи руду, бороду, пропхався крізь натовп до неї.

– Ти сам? – здивувалась Аня. – Ксюша на господарці в «Гуліті»?

– Ксюша в політбюро.

Аня вирішила, що це тупий жарт. Вийшли з натовпу. Мовчки пройшлись до якоїсь брами.

– Ми домовились тут зустрітись, якщо погубимось.

– Ага. З ким?

– Ігорем та Ромою. В якому політбюро?

Чоловік опустив голову, шукаючи потрібних слів на брудній бруківці. Зупинив погляд на поребрику і наче читаючи з нього, зашвидив:

– Та я не знаю в якому. Щось її в один день накрило. Потім в інший. Потім я дурень… козел… Я не знаю. Потім влада… уряд… всі дебіли…

Переступив з ноги на ногу.

– Як підмінили… Я просто… О! Привіт. Привіт.

Потиснув руки друзям. Пом’явся, але продовжив:

– Ксюша навіть якось візуально змінилась. Погляд став таким хмурим. Темним. Очі темними стали.

– Кажеш темні… – перепитав Рома, – такий же колір, але темніші?

– Ага.

– Що? – спитала Аня.

Роман не відповів.

– Та помиритесь, – звернулась знову до Андрія.

– Та немає її. Додому не приходить. В кафе не з’являється. Шукаю…

– Я думав, що Каріна лінзи змінила… – промурмотів Рома, – а Галя?

– Останнім часом з нею лише по телефону, – струсив плечима Ігор, – якась нестерпна стала.

Аня схлипнула. Чоловіки перезирнулись.

– Віталій? – буркнув Ігор.

Кивнула.

– Зник?

– Ще тоді… коли ми в останнє в «Гуліті» сиділи. Накрило.

– Як накрило? Як Ксюшу? – спитав Андрій.

– Напевно, – зітхнула, – не знаю…

– А очі?

Романа не почули.

– Очі? – перепитав голосніше.

– Що очі? – закліпала Аня.

– Очі потемнішали?

Аня сіпнула плечима. Ромко потупився. Задумався.

Перебив когось рішуче піднятою долонею і звернувся до Ігоря:

– Там у тому кіно… в кафе у дворику. Той псих… він щось плів про потемніння райдужної оболонки.

– Е… Ну так… так точно… – Ігор насупив брови. – Щось плів.

– Мо переглянемо ту касету ще раз?

– Рома ти серйозно?

– Ендрю, – звернувся Роман до товариша, – Ксюша завжди була тверда опозиціонерка. Їй в принципі було байдуже яка влада. Її просто перло бути незгідною.

Андрій сумно усміхнувся.

– Люди не змінюють своїх життєвих переконань за одну мить, – Ромко повернувся до Ані, – Віталій то взагалі ідеаліст-романтик.

– Рома ти серйозно?

– Я не кажу, що то рідинні інопланетяни… це якесь втручання в психіку. Треба знову переглянути те відео. Може той псих, десь щось мудре плів.

– Ну то ходімо, – вигукнув Ігор.

– Які, нафік, рідинні інопланетяни? – Андрій зім’яв у кулаці бороду.

– Оууу! Це довго пояснювати, –  здувся Ігор, – краще йдемо.

Негода остаточно вивела з ладу техніку і видобуток касети вимагав розкомплектації магнітофону.

– Я так мислю, ми її з відтам не виколупаємо, – зазначив Андрій, – то що там такого?

– А ти не знаєш в кого є ще такий раритет? – спитала Аня.

Ромко відірвався від спроб оживити техніку та підніс голову:

– Крім того, ще треба знайти допотопний телевізор, котрий законектиться з цим динозавром.

– Другої касети не має, – гукнув Ігор, – сховок пустий.

– Отрусися, – порадила Аня, – ось тут на штанах. Ага. І от тут. Ага. Все.

– То зле. Бери ті всі дроти. Може як просушимо… – потер бороду Рома.

Андрій видер з проектору кабелі, застиг вдивляючись в роз’єми.

– Що там, Ендрю? – зацікавився Ігор.

– Здається, одна моя стара плазма в кафе, має таку шпару.

– А хто там зараз в кафе?

– Закрите. Хто там може бути?

– Ну то мо, ми б туди пішли? – запропонував Ромко, – маєш якісь там викрутки?

– Звідки?

– Тоді тягніть тих монстрів туди, а я зайду в інститут по інструменти, – Роман втулив апарат Ігорю.

– А ото? – Андрій вказав на проектор.

Не обертаючись, Рома махнув рукою:

– Там лінза розбита. То вже все… гаплик.

– Жужить, паскуда, – Ігор побарабанив пальцями.

Поруч магнітофона парували чашки чаю. Після сльоти квітковий аромат приємно зігрівав. Андрій нахилився над столом:

– Буде щось?

– Гудить, – Рома потягнувся до чаю, – зараз перекуримо і побачимо.

– І нічого мудрого той телепень не сказав.

Ігор вкотре перечитував переписаний на аркуш текст субтитрів.

– Нам потрібна друга касета, – підтис губи Рома.

– Ти справді вважаєш, що ці речі пов’язані? – Аня потерла перенісся.

Доктор технічних наук ніяк не асоціювався у неї з новим образом містифікатора:

– Рома?

– Ендрю, а мо пива? А то чай вже якось не гріє, – повернувся до Ані та відповів:

– Каріна то… розумієш, це людина… не те, що аполітична… Вона взагалі трохи далека від цього світу. Така собі… Дякую…

Прийняв келих та продовжив:

– Літала між своїми релігійними уявленнями про ангелів. Така знаєш… Наївна пампушка до кінчиків нігтів. А, тут, – відпив ковток, – раптом темний, суворий погляд рашистського агітатора епохи путінізма.

– Та то я розумію, – погодилась Аня, – то якась містика. Може зміна переконань Галі не такі разючі… а ось Ксюша чи Віталій… Тож неймовірно.

– Та ні. Галя теж дуже змінилась, – Ігор листав переписку на смартфоні. – А ось! Ось.

Збільшив зображення.

– Я думав, що це так просто на фото вийшло… Такі темні очі… Але зараз вже, не знаю…

– Ага, – погодилась Аня, – не схоже на світло-зелені кошачі оченята.

– Це обумовлено хімічною зміною. За інтенсивність кольору очей відповідає… меланін, – Рома відірвався від екрану свого смартфона.

– І? Як це може бути пов’язано?

– А я знаю, Ендрю. – відповів Роман, – я фізик. Теоретик. Та менше з тим. Хтось забрав касету. Мо то хтось з наших Оля, Галя, Каріна чи Віталій?

– Е… ну контакт наразі є лише з Галею, – Ігор глянув на Андрія, – можна мені теж пива?

– Світле, темне?

– Світле.

– Окей.

– Я можу набрати Ксюшу, а Ендрю Віталіка, – знизала плечима Аня.

– Можна, – погодився Ігор. – І можна зателефонувати через якийсь меседжер до Олі.

– Олі? А, що Оля?

– А ми нічого і не знаємо про те, що там Оля. То давай її спочатку і наберемо.

Палець Ігоря прогнав контакти по екрану:

– А котра там зараз година?

– Точно знаю, що початок літа, – усміхнувся Андрій.

– Ну тоді, якщо в нас третя, то в Олі десь між восьмою та десятою вечора, – визначив Роман, – залежно від міста.

– Норм. Набирай, – скомандувала Аня.

Ігор вклав кліпсу у вухо та почав проходитись залою. Півпрозора голограма перед очима то спалахувала то гасла.

– Не бере.

– Набирай Галю.

На пропозицію Ані, Ігор скривився:

– Може ти?

Помовчали. Ігор зітхнув і розблокував екран. Від складної розмови вирятував сигнал повідомлення:

«Що хочеш? Привіт»

– Олька пише.

Вилізли ліктями на столик. Андрій влігся Ігорю на плечі.

Оля: «Ні за дня, ні за ночі немає від тебе спокою» – поруч прозорих літер у просторі застрибали кульки смайликів.

Ігор: «Привіт. Як там літо? Сексі?»

О.:«Ти заради цього мене будиш? Мерзотник…»

І.: «Брешеш. Не спиш. Давай я тебе наберу.»

О.: «Брешу! Не сплю. Я волочусь тут по заповідниках… Країну вивчаю.

Зв’язок лажа. Тому не поговоримо. Пиши.»

І.: «Пишу. Як скажеш.»

Задумались, як сформулювати дивне запитання.

О.: «Я ж сказала. Пиши.»

Емоціони спалахнули пекельним полум’ям.

І.: «Пригадуєш кафе з проектором? На вулиці. В дворику.»

О.: «Ну?»

І.: «Ми хотіли ту кіношку додивитись.»

О.: «А без мене ніяк?»

І.: «Що ніяк?»

О.: «Додивитись.»

І.: «А. Ні. Можна і без тебе. А краще з тобою.»

О.: «Але ти придурок! Чи то не ти один такий?»

О.: «Що там наші? Я чула у вас там якісь заворушення?»

І.: «Та троху є. Двіжують.»

Питання про «наших» колективно вирішили проігнорувати.

О.: «В нас теж якусь ходу влаштували, але все якось мирно.

Я туди не пхаюсь. Мені то десь.»

І.: «То ми шукали другу серію. Але в заначці її немає.»

О.: «І ти вирішив пошукати її на другому кінці світу? Мудро.»

Ігор вибрав смайлик і в повітрі закрутився засоромлений колобок.

О.: «Я не жартую. Я її забрала! Щоб ви не знали, як врятуватись!»

Андрій зсковзнув з плечей Ігоря, стукнувся чолом з Романом.

О.: «Що, страшно! Тепер вам всім гаплик.»

О.: «Влада рідинних монстрів незворотна!»

О.: «Слава, мокрим виродкам!»

В демонічній анімації затанцював хоровод злостивих кульок.

О.: «Що залип? Ти там напевно не один!»

О.: «Що ви там? Зімліли? Звикайте бути рабами.»

– От, стерво! Курка крашена! – випрямилась Аня.

– Ага, – Ігор підняв очі. – І що їй написати?

– Що вона курка ряба!

– Так і писати?

І.: «Оля, ти ряба курка.»

О.: «Ого! Хамло!»

О.: «Та не шпаруй ти так окропом по литках. Я жартую.»

О.: «А МОЖЕ НІ.»

О.: «Ладно. Монстри монстрами, а касету я забрала.»

І.: «На фіга?»

О.: «Як сувенір. Першу не змогла вишкрябати з того патіфона і згадала за другу.»

І.: «А можеш її переслати?»

О.: «Ти псих? Може легше оцифрувати і скинути файл?!»

І.: «О то ти була би просто пташечка!»

О.: «Ти мене куркою обізвав, козел! Думай як виправитись.»

О.: «А я подумаю чи варто вас гівнюків рятувати!»

І.: «Олюсік… Пташечко…»

4F

– Чого так довго? – Спитав Рома гасячи сигарету в урну.

– Мітинги.

– Ясно.

– Не зимно, так на морозі курити? – спитав, здригнувшись Ігор.

– А що робити?

– Треба було мене вже в Ані дочекатись.

– Треба було, – погодився Рома, – ходім.

Рушили. Ігор випускаючи пару крізь шалик, буркотів:

– Оля написала, що таких раритетних магнітофонів в сонячному Дарвіні не існує. Тож переглянути фільм можна хіба десь в Таджикістані. Касету відправляти вона нам не буде, бо має то в десь. Мовляв то її сувенір.

Підійшли до брами.

– Набереш? – спитав Ігор.

Роман кивнув і тицьнув кліпсу у вусі. Вибрав на голограмі контакт. Ігор продовжив:

– Написала, якщо маємо такого пеха, то можемо вислати їй патіфон з дротами. Може тоді, вона щось зарадить.

– А ми вже тут, – промурмотів Рома, у півпрозоре обличчя Ані, – змерзлі та спраглі чаю… Ага… Робуш? Супер. Впускай нас.

– Я би магнітофон їй не відсилала. Може вона навмисно хоче нас його позбавити.

Аня подала велетенські кухолі з гарячим чаєм.

– А що робити? – з бороди Романа задріботіли краплі.

– В тебе смоктульки тануть, – усміхнувся Ігор.

– Нехай тануть, – але провів рукою по бороді, витер долоню об штани, – Мо то би хто, зганяв в Австралію? З технікою.

– Так би воно надійніше було, – пальці Ігоря відбили дріб, – однозначно.

Аня сіла поруч вікна:

– А віза? Там треба стос паперів і не факт, що відкриють.

– То так, – Ромко позіхнув.

– Є турпоїздки.

– Є, – погодилась з Ігорем Аня, – але ціна! Космос!

Водночас полізли за смартфонами. Ігор вигукнув:

– Три куска!

– Угу. І то по ходу бюджет. Економ клас.

– Ну ми можемо на одного скинутись, – Аня відпила чаю. – А там вже по обставинах.

Роман спохмурнів. Такі витрати перекреслять всі плани на літо.

– То буде боляче. Дуже боляче, – Ігор шморгнув, – зважаючи на те, що я щойно звільнився з ресторану.

– Чого звільнився? – машинально спитав Рома.

– Закрились. Може знаєте де шеф-кухаря треба?

– Умм. Ясно.

– Давайте, ще Ендрю підпишемо. То теж в його інтересах, – Аня пересіла на підвіконня.

– Давай, набирай, – Ігор піднявся і кивнув у напрямку туалету, – я перевірю чи там все нормально.

Доки Аня слухала гудки, Рома тихо спитав:

– Щось чути за Віталія?

Зморщила ніс та сіпнула головою. Кивнула:

– Каріна?

Підтиснув губи.

– Ясно… Ало… Ало Ендрю… Привіт…

Підвелась та пройшлась по кухні. З туалету вийшов Ігор, гучно заговорив. Аня вистрибнула у коридор, уникаючи галасу.

– Пардон, – вибачився Ігор, – я не помітив, що ти по телефону говорила.

– Все норм, – відмахнулась Аня, – Ендрю в ділі. Але там катастрофа.

– Тобто?

– Там глибока депресія і здається він був не зовсім тверезий. Тобто зовсім нетверезий.

– Глобальні запаси алкоголю в барі, – пояснив собі Рома. – Я, насправді, не вельми прагну їхати. Ендрю не надійний, наразі.

– То ти дарма, – заперечив Ігор, – ти найкраще з нас знаєш інгліш. І просунутий турист.

– А ти про мене?

– Ендрю не розглядається навіть тверезий, – усміхнувся Ігор.

– Я просунутий в горах. А не… – Рома задумався, не знайшов відповідного порівняння, – а мій інтроверт нівелює мій інгліш.

– Ну то так, – погодилась Аня, – є таке. Ти ще той комунікатор.

– Тож або ти або Ігор. Вам їсти не дай аби з ким потоваришувати.

– Май бога в животі, – Аня захитала головою, – я би із задоволенням. Але не сама. Сама я не попрусь. А бюджет двох не потягне.

– Ем… тут є трохи мовний аспект… – видув Ігор.

– Ігорю. Маєш в телефоні транслейтер. Не нуди. І взагалі ти, як Мауглі. Які проблеми?

– То як? Як Мауглі?

Аня зирнула на Романа. Той зітхнув:

– То такий анекдот є. Е… там… ну Мауглі питає «Багіра ти ті банани мо дістати». «Можу». «А ти Балу?», «можу». «А ти Каа?». «Можу». «А я можу дістати ці банани». Каа каже: «Мауглі ти кого хочеш дістати можеш!».

Ігор хмикнув:

– Ну ясно, ясно…

5F

Туристична група висипалась з «Музею північної історії» Дарвіна і гід тріумфально оголосив, що наступна зупинка торговий центр «Каусаріна». Ігор відклеївся від загального скупчення і прилип до будки з морозивом.

Вибрав зелене – видавалось свіжим та звабним. Сховався від спеки в тінь. Туристи зникли, лизнув смаколик. Скривися і кинув в урну отруєну лаймом молочну суміш.

Добув смартфон, включив навігацію і посунувся в напрямку вказаному тремтячим трикутником. Синя доріжка на екрані кілька раз завернула і вивела на вузьку вуличку. Зупинився, підвів очі і…

– Привіт.

– Е… – Ігор підстрибнув, закляк.

– Привіт, – цього разу вже з-за спини.

Озирнувся.

В очах майнула блискава, потилицю вразив грім. Ігор м’яко осів у руки Віталія.

– Не крутись, то добротний скотч, – Віталій всівся навпроти.

Ігор шморгнув носом. Не відповів. Стиснув кулаки намагаючись напруженням м’язів розтягнути клейку стрічку на передпліччях, прив’язаних до підолокітників. Віталій гриз морозиво.

– Будеш, айскрем?

Бранця поморщило на вигляд зеленої кульки.

– Що за фігня, Віталік?

– Спочатку я поясню тобі, яка фігня в твоїй голові. А потім…

– В моїй голові? В моїй? Ти нормальний?

Ігор роззирнувся. Кріселка, софа, більярдний стіл. Віконця при стелі зраджували підвал.

– Пояснюй.

Віталій хмикнув:

– Твоя психіка, мов нарізка швейцарського сиру.

Ігор підняв брову.

– Кожен прошарок різної товщини. От ти, як чоловік релігійний то один з найгрубіших шматків буде релігія. Але кожен шар має вади. Так сказати – отвори.

– Ну?

– В християн один з таких отворів – це так звана «зрада». Зрада Іудою Христа. Вона зіяє величезною дірою в пласті. На щастя інші нашарування прикривають цю ваду.

– Шо ти париш? Віталя? Ти псих? Розв’яжи мене.

– Розв’яжу. В кінці. Окей?

Ігор зітхнув.

– Національно-патріотичне виховання не менш товстий пласт твоєї свідомості. І от тут… саме тут… є певна халепа.

Віталій подався вперед. Ігор віддзеркалив рух. Водночас намагався провернути лікті в сторони. Стрічка дещо подалась.

– Діра «зрада» величезна у відомості патріотичних українців. Це зумовлено нашою історією. Безперервним каскадом поразок через зради.

Разом відкинулись назад. Ігор потягнув кисті до колін. Відчув деяку свободу руху.

– Постійні княжі змови. Москалі побили гайдамаків. Бусурмани кинули Хмельницького. Австрійці і поляки – Петлюру. Комуняками – Махна. Фашисти – Бандеру. І вінець історії – Будапештський меморандум.

Волохаті руки ковзнули по підлокітникам. З’явився люфт.

– Як ти розумієш ці отвори – «зрада» – співпадають за розташуванням. Решта прошарки, як я зазначав, перекривають цю ваду і все наче ок.

– Та-а?

Віталій перемінив позу, догриз вафельний ріжок:

– Доки, хтось не проб’є дірочку..

– І мені її пробили?!

– Умгу. Тоді… в кінодворику.

– Як?

– Нам видається, що наші очі транслюють в мозок онлайн фільм. Такий собі стрім потік. Але це хибна думка, – Віталій повернув на бік голову. – Очі це фото-, а не відеокамери. Вони знімають двомірні зображення і передають їх у мозок. А мозок, збирає фотки і створює з них об’ємну модель світу. Розумієш?

– Ну і?

– Кожне наступне фото лише коректує вже створену в голові модель світу. Справа в тому, що око робить двадцять чотири знімки в секунду.

– Мулька про двадцять п’ятий кадр? Припини.

– Саме так. Під час перегляду фільму кожну секунду нам впарювали ще одне фото. Мозок фіксував його, але не вкладав у загальну картину. Бо воно туди не вписувалось. Так би мовити відкладав у шухлядку. Але жодна інформація не марнується. І от коли ми спимо мозок добуває ті фото з шухляди і ліпить щось.

– Що?

– Здебільшого дурнуваті сни. Але в даному випадку нейровізуальний якір. Гарпун. Магніт. Що тобі більше до вподоби?

Скотч скрипнув, Ігор ніякого усміхнувся.

– Так ось, – Віталій поводив головою, – цей гарпун пробив твої прошарки і наскрізна лунка «зрада» почала втягувати до себе інформацію. Іншими словами почалась фільтрація вхідних даних.

– Тобто я слухаю лише те, що хочу чути? А чути я хочу все про зраду.

– О! Шариш. Сепарація інфи набирає обертів в оточенні однодумців. І, вуаля, в твоїй голові вихор, що втягує лише те що містить «зраду». Решта відкидається, як хибне, маловірогідне, недостовірне. Маємо фанатика. Параноїка. Активіста.

– Угу. Тобто мене.

– Так. На тебе, як мухи на… мед налипають такі самі пробиті «зрадою». Створюються ініціативні групи. Вони збурюють натовпи. Далі мітинги. Масові невдоволення. Бунти. Зворушення. Революція…

– І ця вся спецоперація провелась через вуличні кінокафе? Популярні тридцять років тому!

– Ну способів є багато…

– Тупо! І яка мета всієї цієї змови?

– Мета… Мета в тому, що… Світова економіка на межі… Крах наступить за пів… ну максимум рік. І хтось має бути винен. Найпростіше за все списати на війну. Фінансові еліти запропонували політичним розв’язати глобальну війну…

– І що?

– І нічого. Політичні еліти, просочені ідеалістичним духом демократії, відмовили… Ви обісрались ви і розгрібайте… Магнати образились і організували замість світової, світову-громадянську війну.

– То щось дуже переускладнено. Звідки така достовірна інформація? Можеш назвати джерела?

– Можу, – Оля погладила потилицю Ігоря. – Не болить?

– Нє. А чого?… А точно… не болить.

– Скоро почне, – нахилилась над Віталієм та притиснула свої уста до його.

– Ви… Е… – Ігор розгубився.

– Тільки Ані не кажи… поки що… – Оля запалила сигарету, – і дуже не крути головою, знеболююче не має вічної дії.

– …

– Щодо джерел – це довго росказувати, – випустила кільце диму та пронизала його струменем, – трохи пізніше все тобі покажу, а от причини кризи я тобі можу пояснити.

Затягнулась:

– Як економіст економісту. Доступно.

Викинула руки догори, розкрила рот та прогарчала:

– То світова змова р-р-р.

– Ти ідіотка?

– А ти ще не звик? – спитав Віталій.

– Козли і хами! – Оля сіла на софу.

Збила попіл і продовжила:

– Віталія тут називають містер Веталь. Кумедно правда?

Руки Ігоря вже вільно ковзали вздовж підлокітників. Залишалось вибрати слушний момент.

– Уявімо, що містер Веталь вигадав банк. Прийшов до нього Буратіно і дав на місяць п’ять золотих. А забере шість. Так сказати депозит. Веталь кредитує на них сім гномів. Вони купують кірки, лопати і копають золото.

– Угу.

– Що угу? Гноми добули золото. Накарбували вісім монет. Віддали сім Веталю і на решту пішли тискати Білосніжку. Так народились: банкінг, промисловість, торгівля і сфера послуг… коротше економіка.

– Афігєть!

– І все було б зашибісь. Бо золото ресурс обмежений і його треба добувати. Але містер Веталь вигадав аферу. Він почав друкувати паперові купюри. І давати безмежну кількість кредитів. Доки купюр було п’ять – кожна з них вартувала золотої монети. Коли стало десять, то вже пів монети… ну і так далі.

Ігор покрутився:

– Зад затерп.

– Я постараюсь максимально коротко, – запевнила Оля, – отже! До прикладу на початку двадцятого століття в США на сто доларів можна було відкрити бакалійний магазин. Зараз там виплата по безробіттю більше тисячі. А минуло лише сто тридцять років. Відзнач.

– Відзначив.

– Шлях у прірву виглядав довгим, але… акселерація… Шалена акселерація! З’явились електронні гроші. В невдовзі криптовалюти. Тепер гроші – це лише цифри на смартфонах. Виробництво грошей, необмежене навіть витратами на фарбу та папір.

Ігор кивнув.

– Що разу коли хтось пікає на касі телефоном, користаючи з кредитних коштів, він збільшує масову кількість грошей. А пікають мільярди людей мільярди разів в секунду. І скоро ця бульбашка лопне. Дуже скоро.

– І що тоді буде?

– Тотальна громадянська війна у всьому світі західної цивілізації.

– А чому західної?

– Тому що криза не загрожує елітам та жебракам, – Оля заклала ногу на ногу, оголили пишне стегно. – Буржуї перестануть жерти черпаками, перейдуть на ложки… Ну вимре з голоду пів Кенії. Чи пів Болівії. Хто їх там рахує?

– Е…

– Будь-яка соціальна система буде діяти з двома прошарками суспільства. Надбагатими і ультрабідними. Загроза існує лише середньому класу. Він зникне. Тобто провалиться у жебрацтво. А він існує лише у західній цивілізації…

Оля поправила плаття:

– Ось така оригінальна комбінація. Магнати натравили середній клас на політичну еліту. Політична еліта намагається врятувати середній клас від знищення магнатами… Якщо ти будеш адекватним то я тебе розв’яжу…

– Буду… давай…

Ігор поприсідав, обійшов кілька раз стілець. Почухав липкі від клеючої стрічки руки.

– Ну добре. Але чому «гарпун» наробив дір лише в моїй голові?

– А хто дивився фільм? – підвів брову Віталій, – Ти, Оля, Рома і Аня.

– Каріна та Галя… А ну так…

– Аня та Рома, – Віталій потер долоні об стегна, – атеїсти і ставляться до християнства, як до міфології. Їм зрада Іуди рівноцінна зраді Зевса Герою. Крім того, професійна наукова діяльність накладає штам на соціальний світогляд. Вони щоденно, аналізують різні факти. Приймають масу рішень. Зважують, заперечують, переглядають. Це тонке сито психіки, що блокує виділення однієї нав’язливої ідеї. Такі люди не піддаються пропаганді. Вони аналітики.

– А Ти? – Ігор глянув на Олю.

Приклала вказівний палець до правої щоки:

– Відсутність бінарного зору, нівелює посадку нейровізуального якорю.

– А, пардон. Вибач.

– Все норм.

Ігор знову всівся. Потарабанив пальцями.

– Закуриш? – спитав Віталій.

– Ну давай.

Клацнула запальничка, потягнулись смужки диму.

– Все одно – то якась нісенітниця, – Ігор незграбно крутив цигарку між пальцями. – Все виглядає зовсім навпаки.

– Тобто? – здивувалась Оля.

– Психованими проурядовими активістами стали Галя, Каріна і…

– Галя? Галя психанула і наговорила тобі дурниць, бо її вкурвили твої безперервні залицяння. Вона хотіла пройтись по твоїм найболючішим місцям. Тому і наплела про свою проурядовість.

Ігор спохмурнів.

– Щодо Каріни, – втрутився Віталій, – то вона там якась суботниця…

– Адвентистка сьомого дня, – поправила Оля.

– Ну менше з тим. Уряд натиснув на ті релігійні громади де мав вплив. Якось же з вами треба було починати боротись. Коротше на мітингарів наклали анафему. От і глибоко віруюча Каріна…

– І не надто розумна… – приснула отрутою Оля.

– Тепер до смерті боїться одержимого дияволом Рому… ну і тебе і Аню і… решту… сатанистів-активістів.

– А Ксюша? – Ігор підвівся та погасив сигарету.

Оля передала йому свій та Віталін недопалки.

– Яка Ксюша? – нахмурившись.

– З «Гуліта».

– А Ендрю не запив, випадково? – уточнив Віталій.

– Ендрю взагалі не вживає… – Ігор осікся.

– Ігорю, взагалі не вживають лише правовірні мусульмани і алкоголіки в ремісії.

– Ксюша просто втекла від Ендрю?!

– Отож.

Дія знеболюючого почала слабшати. Пальці Ігоря потеребили гулю на потилиці. Примружився:

– А не можна було це все мені розповісти за філіжанкою кави.

– Після того як ти виїв увесь мій мозок тою касетою? – обурилась Оля, – а потім перетнув за нею пів світу. Я не була певна, що ти адекват.

– О! До речі, навіщо ти забрала касету?

– Рани Господні! Ігорю!

Піднялась. Перетнула кімнату, зняла з полички пластмасовий паралелепіпед з двома котушками магнітної стрічки і жбурнула його Ігорю на коліна.

– Може ти ще з собою той патіфон приволік. Навіщо тобі цей артефакт?

Ігор відмахнувся:

– А що ви збираєтесь робити?

– Нічого, – відповів Віталій, піднявся та підійшов до Олі.

Обійняв її та вкусив за мочку. Вивільнила вухо, нахилом голови:

– Економіка Австралії майже повністю замкнута сама на себе. Сподіваємось, що глобальна криза не повністю розчавить тутешній побут. І тут збережеться більш-менш гідне життя.

– Ти що обмочився? Ігорю?

По туристичним штанам Ігоря розповсюдилась темна пляма. Під ногами утворилась калюжа густої прозорої рідини. Вона захвилювалась, швидко розділилась на два паралельні потоки. Струмені сковзнули по підлозі, огорнули ноги заціпенілої пари. Спіралями піднялись по їх тілам та миттєво проникли в організми крізь ніздрі.

Складні розумові метаморфози відбились на міміці обличь. Врешті Віталій зрушив з місця. Підійшов до непритомного Ігоря. Підняв великим пальцем одну повіку.

Повернувся і заперечно похитав головою.

Взяв касету, розламав пластмасовий корпус. Видобув котушки з плівкою та кинув на керамічне блюдо. Клацнула запальничка – стрічка спалахнула.

Грюкнуло. З тріском і петлями у приміщення влетіли двері. Пара озирнулась… Заклякла…

6F

– А всесвітня змова? Крах економіки?

– Ігор? Ти ідіот?

Каріна поправила у нього на грудях покривало.

Увійшла Галя. Каріна озирнулась:

– Що там?

– Нормально Оля вже очухалась. Сподіваюсь Віталік прийде до тями раніше ніж Аня приїде і його каструє…

Ігор прокашлявся:

– Галя.

– Що?

– Ти той… е…

– Навіть не починай… свої замолоди…

– Ясно… Але не той… я…

– Тижня два перекидаєшся тут.

– Що? – Ігор шумно видихнув, – що то за фігня?

– Вторгнення… Позаземного життя, рідинної форми… Курильський метеорит. Пригадуєш? Майже, як в тому ідіотському кіно. Не так масштабно, правда…

Каріна покосилась на Галю. Та сіпнула плечима:

– Офіційно – інфікування, що викликає зміну психологічного та психосоматичного функціоналу.

Сіла на край ліжка.

– Не бійся, все буде добре… Ось завдяки такій маленькій вакцині…

Серед тонких пальці блиснула ампула.

– То що?

– Нейтралізатор функціоналу центральної нейродинамічної системи прибульців. На основі меланіну.

– А? Меланіну? Ага… очі…

– Що очі? Потемніння райдужної оболонки вакцинованих? – Галя заклала ногу на ногу.

– Формула була… в тій… другій касеті?

– Ігор! Ти реально ідіот! Якій касеті?… А! – усміхнулась. – Ні. Це те що ми місяцями розробляли в лабораторіях доки ти… з плакатами бігав. Опозиціонер.

Ігор повів головою.

– А де я?

– Вже в Україні. Спецгоспіталь. Черкаси.

– Як так?

– За тобою вели постійний нагляд… служба нацбезпеки…

– Я… За мною?

– За тобою… За тобою, Ігорю! Ти ж, як Мауглі…

– Ясно… ясно… – відмахнувся, – а той… це… вони в Австралію… за мною?

Каріна накрила долонею Ігорю рот.

– Скоро ми всіх прибульців висушим і всіх придурків вилікуєм… По всій планеті, – вишкірилась і серйозно додала: – уряд передав рецептуру найбільшим фармацевтичним центрам світу. Все під контролем. Спи давай. Мауглі.

Кивнула Галі і спецпрацівниці УкрМедФарму вийшли з палати.

Галя зупинилась в дверях. Дочекалась доки згаснуть кроки Каріни. Озирнулась:

– Одне побачення… Одне! Один шанс! – вийшла.

Кутики губ Ігоря сіпнулись та вивільнили ряд щасливих зубів.