Безпрограшна рулетка

“Останнім часом, щоправда, мене більш вабили загадки,
поставлені самою природою, ніж ті поверхневі проблеми,
за які має відповідати наше недосконале суспільство”

Шерлок Голмс.
Із оповідання “Остання справа Голмса”

“У ті дні люди будуть шукати смерти, але не знайдуть її;
захочуть умерти, але смерть утече від них”

Одкровення Іоана Богослова 9:6

“Зі мною-то все буде в порядку, а от моя
дружина Анжеліка залишиться вдовою”

Макс Тегмарк

“Чи то колодязь був дійсно вже дуже глибоким,
чи то летіла Аліса вже дуже не поспішаючи”

Із повісті “Аліса в Країні Чудес”

1. Фатальний постріл

    Дев’ять грамів смерті на моїй долоні. Це була куля калібру .357 Magnum, яку витягли з голови загиблого, відмили від крові і решток мізків і торжественно вручили мені. Я мав передати її до архіву речових доказів одразу по закінченню слідства, тобто ще у вівторок. Сьогодні — четвер, а я все ще тримаю її в руках, час від часу підношу до очей і роздивляюся, наче ентомолог, який спіймав рідкісну комаху. У мене є згубна для слідчого звичка відволікатися, тому віднедавна я завів іще одну звичку — записувати свої справи в особистий, назвемо його так, щоденник. Це допомагає  мені зосередитися. Що стосується моєї поточної справи, то я ще досі не вирішив, чи варто витрачати на неї сторінки і чорнила: колеги переконують мене, що її пора закривати, бо з неї, мовляв, більше нічого не витягнеш.  Однак я не поспішаю відкладати ручку убік — відчуваю, що в цій історії ще рано ставити фінальну крапку. І справді — щоб завершити розповідь, її спершу треба почати. Вона буде короткою: знаний у місті психіатр приходить після роботи додому, замикає двері на замок, випиває скляночку-другу коньяку, прикладає до скроні заряджений револьвер і висаджує собі мізки. Очевидне самогубство, без жодних слідів стороннього втручання. Історія тривалістю в один постріл. Проза життя. Як сказав хтось із класиків — для кожного знайдеться своя куля. Як стверджував інший класик — найважче розплутувати ті справи, у яких немає нічого незвичайного. Не можу з ними не погодитися.
Єдина примітна річ у моїй справі — папірець, який знайшли на столі біля тіла доктора Лозового. Це була дуже своєрідна “передсмертна записка”: у ній не було нічого окрім цифр і позначок. Доктор записав її перед самою смертю (на руці і рукаві виявили свіжі чорнильні плями), отже її можна назвати передсмертною. Папірець, як і кулю, я залишив у себе — після аналізу на відбитки пальців (як і очікувалося, там були лише сліди померлого) він перестав цікавити слідчу групу. Зараз він лежить переді мною, і ось що, окрім своєї крові, залишив на ньому загиблий:

    1:6  • • •

    2:6  • • •

    3:6  • •

    -∞-

    5:6

    Коли я вперше побачив ці записи, то одразу зрозумів, що доктор Лозовий не просто застрелився — він зіграв у смертельну рулетку. Цифри позначали його шанси “виграти” кулю: один до шести, два до шести і так далі. Він використав шестизарядний револьвер Smith & Wesson Model 19 Carry Comp. Хороша модель. Недешева. Такою не гріх і… стоп — я надто відволікаюся. Отже, один до шести означає, що в барабані спершу була одна куля з шести можливих. Біля цифр стояли кружечки — гадаю, він ставив їх після кожної невдалої спроби (або вдалої — залежно від того, який результат вам потрібен). Доктор заклав у барабан один патрон (1:6) і зробив три прокрутки, після кожної з яких прикладав дуло до скроні і натискав на курок. Потім доклав ще один патрон (2:6) і знову три прокрутки… На трьох патронах він зробив усього дві спроби. Починаючи з цього місця, почерк стає нерівним: очевидно, через сильний викид адреналіну у доктора Лозового почали труситися руки. До якої межі треба дійти, щоб наважитися на таке? Після цього він малює символ, який у математиці означає нескінченність, і з притиском перекреслює його — папір у цьому місці продерто наскрізь.
Насправді, цей маленький папірець надзвичайно чітко окреслює те, що відбувалося в останні хвилини (чи години) життя доктора; невідомо наскільки довгі паузи він робив між спробами; але якщо врахувати показання його колег, котрі засвідчили, що Лозовий поїхав додому одразу по закінченню робочого дня, висновки судмедекспертів про приблизний час смерті, і дані балістичної експертизи, то можна легко порахувати, що між кожною спробою проходило не більше кількох хвилин, а сама гра зайняла максимум двадцять-тридцять хвилин. Доктор просто-таки ґвалтував спусковий гачок і свої інстинкти самозбереження.
В кінці він заряджає револьвер п’ятьма патронами, залишаючи порожньою лише одну комірку барабану. Кружечків у цьому рядку немає, виходить, для нього усе скінчилося на першій же спробі (а для його сполоханих сусідів тільки почалося): в револьвері, який дістали з-під ніг трупа, що сидів за столом, було чотири патрони, а на підлозі знайшли одну стріляну гільзу. Куля, яка могла стати іще одним кружечком на папірцеві, а натомість стала вбивцею доктора Лозового, зараз лежить переді мною, з таким невинним виглядом, наче вона тут узагалі ні до чого.
Я встав з-за столу і підійшов до вікна у своєму домашньому кабінеті. Вечірній Луцьк, вбраний в осінні шати, міг би здатися гарним, якби над ним не нависали важкі хмари, котрі третій день поспіль заливали місто рясним дощем. І якби його жителі не вибивали собі мізки. П’ять із шести! Відчайдух. Але, все ж, останню комірку він залишив порожньою. Так він залишав собі шпаринку для виживання? Чи просто вирішив наостанок побавитися з його величністю випадком? А результати занотовував на папірцеві на той випадок, якщо виживе і зможе залишити його собі на пам’ять? Божевілля. Психіатр — людина, яка має рятувати інших від самогубства — сам скоїв його: не зовсім класичний випадок, принаймні у моїй практиці. Як довго він збирався продовжувати цю відчайдушну гру, якби пострілу тоді не було?
Я, звичайно, розглядав справу і з того боку, що це не самогубство: у доктора була шикарна квартира і дорога вогнепальна зброя. Отже, його доходи не обмежувалися офіційною зарплатнею. Я міг би покопатися у цьому, але й без того впевнений, що Лозовий був корупціонером. Видати якийсь дозвіл без проведення психіатричної експертизи, допомогти уникнути лікування або навпаки — запроторити когось у дурку і тримати там скільки потрібно — ось найбільш ходові послуги, які надають корумповані психіатри. Гіпотетично можна припусти, що доктора вивели на чисту воду ті, з ким перетнулися його інтереси: вони прислали до нього професіонала, який, погрожуючи йому повільною розправою, змусив його писати на папірцеві і зіграти у смертельну рулетку, інсценуючи самогубство, і який покинув місце злочину, не залишивши після себе жодних слідів. Хоча мені важко уявити, що хтось найматиме недешевого спеціаліста (чи групу спеціалістів), щоб прибрати якогось психіатра, навіть доволі знаного у місті: для цих хижаків він надто дрібна риба. До того ж на таких людей нелегко вийти. І, врешті, у разі їхньої невдачі, замовник піддає себе величезному ризику (насправді, ризик виникає навіть раніше — ще на етапі пошуку кіллера). А що робитиме людина, у котрої в руках опинився заряджений револьвер? Слухняно гратиме у смертельну рулетку чи спробує захищатися? До того ж я не вірю, що можна побувати на місці злочину і не лишити після себе жодного сліду. Хоча, можливо, ми чогось не помітили. Хай там як, але мої колеги зупинилися на тому, що це самогубство і більше не бажають витрачати на цю справу час. Я можу їх зрозуміти — у них на шиї купа висяків з нелегальним зберіганням зброї, озброєними пограбуваннями і розбоями; майже як у буремні дев’яності, коли я ще ходив до школи і мріяв стати космонавтом, потім письменником, потім іще кимось (не всі мрії збуваються, на жаль чи на щастя). Ким я ніколи не мріяв стати, так це слідчим. Після війни нам додалося роботи; як і усім іншим. Ми обов’язково покладемо цьому край, але спершу я хочу закінчити з  доктором Лозовим, навіть якщо далі доведеться діяти самотужки. Хочу закрити цей гештальт і не згадувати про нього без крайньої потреби, бо зараз я не можу думати ні про що інше — ця справа стає для мене нав’язливою ідеєю. Ця його записка не клеїться ні з версією про інсценований суїцид, ні з версією про звичайний суїцид. Є в ній щось таке, що наштовхує на думку про певний задум, який виходить за межі простого бажання померти. І я хочу знати що це за задум, і чий він насправді.
Із самого початку я висунув варіант з доведенням до самогубства, однак мої колеги навіть чути про це не хотіли: для слідчого немає більшого головного болю, ніж намагатися відрізнити добровільне самогубство від доведення до самогубства, а потім ще й доводити свої висновки суду. Спробувати можна, але у більшості таких випадків справа ризикує провалитися в глибини юридичного пекла. Навіть якщо вдасться знайти винуватця, будь-який більш-менш хороший адвокат зможе його виправдати, використовуючи лазівки нашої недосконалої правової системи, презумпцію невинності і неоднозначність самого звинувачення.
Але ж це не означає, що я маю сидіти склавши руки, у повній бездіяльності! Я вийшов у лоджію-балкон в сусідній кімнаті і запалив цигарку. Власне, я й не сидів, а їздив і особисто допитував родичів і колег доктора Лозового. У телефонному режимі спілкувався лише з тими, хто живе за п’ятдесят чи більше кілометрів від міста. А клятий дощ лив і лив безперестанку усі ці дні. На проспекті Соборності моя службова автівка мало не перетворилася на пробитий моторний човен. Перш за все я дізнавався, чи не мучили доктора якісь серйозні хвороби. Але, згідно лікарняним записам, здоров’я у нього було краще, ніж у мене; та й судмедексперти нічого такого не знайшли під-час розтину тіла. Потім я розпитав усіх його друзів і родичів, чи не помічався за доктором потяг до азартних ігор, і чи часто він позичав у них гроші: ні те ні інше не підтвердилося; навпаки — це у нього всі позичали. Кредитна історія в нього теж бездоганна. Тож навряд чи він міг влізти у якісь серйозні борги, які довели б його до самогубства.
Останні вісім років доктор Лозовий ходив удівцем — його дружина померла від раку. У них лишилося двоє дітей, які вже виросли і жили окремо від батька. Я спілкувався з ними після похоронної церемонії. Вони були шоковані його вчинком і казали, що ніколи б не подумали, що він на таке здатен. Я поцікавився у них, яким було подружнє життя їхніх батьків: воно було спокійним. Потім запитав, чи часто він, останнім часом, згадував в розмовах їхню померлу матір. Виявилося, що нечасто. Схоже, за вісім років його рана від утрати встигла загоїтися. Можна викреслювати це зі списку можливих мотивів. Останнє питання, яке я задав його дітям, трохи спантеличило їх: я поцікавився середнім щомісячним доходом їхніх родин. Відповідь, яку я почув, підтвердила мої здогадки про корумпованість доктора Лозового: діти не могли забезпечити йому дорогу квартиру і елітну вогнепальну зброю. Частіше за все він сам їм допомагав. Ні, такі люди не розмінюються на кулю без дуже вагомих причин. Звісно, є чимало випадків, коли пересичені благополуччям багатії, позбавлені будь-яких життєвих проблем і турбот, труять себе або стріляються — просто від нудьги, влаштовуючи смертельні забави, на кшталт тієї, яку влаштував собі доктор Лозовий. Але, склавши портрет його особистості, я зрозумів, що до таких людей він не відносився: доктор був поглинутий своєю практикою, пацієнтами і маленькими онуками, тож не мав часу на нудьгу і порожню саморефлексію. Варіант з убивством я викреслив іще раніше. Лишалося доведення до самогубства.
Чи легко вплинути на психіку психіатра? Вони самі мають непогано знатися на людських душах, володіти різними психологічними прийомами і хитрощами. Але чи допоможе це, коли, наприклад, вам грубо погрожує розправою якась злочинна група? Навряд. Та в записах телефонних розмов доктора за останні кілька тижнів нічого такого немає. Жодних сторонніх осіб у їхньому відділенні теж не бачили. Однак його колеги розповіли, що в останні тижні перед смертю доктор увесь час ходив замислений, похмурий і відсторонений. Можливо, у нього була депресія і він справді обдумував ідею самогубства? За статистикою, на осінь припадає найбільша кількість суїцидів. Коли бачиш за вікном цю сіру безрадісну картину, то розумієш, що статистика не завжди бреше. Допомагаючи людям боротися з депресією, доктор, непомітно для самого себе, сам потрапив у її тенета. Адже всі ми живі люди — на нас постійно впливає наше оточення і обставини — і психіатри тут не виняток. Якось я спілкувався з одним психіатром, під-час свого давнього розслідування: я під’їхав до його клініки і ми зідзвонилися; він сказав, що чекатиме на мене біля свого кабінету, щоб я швидше його знайшов. І мені справді не довелося довго шукати — він стояв на коридорі, розмахував руками і репетував на всю горлянку. Я навіть спершу подумав, що це хворий, який утік з палати і прикинувся лікарем. Знаходячись цілими днями серед душевно хворих людей, лікар перейняв їхні риси і моделі поведінки, і, схоже, навіть не усвідомлював цього. Можливо, психіатри переймають не тільки звички, а й настрої своїх пацієнтів?
Над цим можна довго сушити голову. Повна плутанина. Хоча все має бути доволі просто. Що ж я пропустив? Чого іще не зробив? Кого не опитав? Це щось очевидне, що лежить на поверхні. Що ж це? Що? Відповідь прийшла до мене, коли я лежав у ліжку і курив, під кантрі-музику в навушниках: я ще не спілкувався із пацієнтами доктора Лозового. Дивно — чому я одразу про це не подумав?
Наступного дня я подзвонив у клініку, де працював загиблий, і полегшено зітхнув, дізнавшись, що доктор приймав у себе лише пацієнтів стаціонару: це суттєво скорочувало список тих, кого треба опитати. Його колега-психіатр, з яким я говорив по телефону, попередив, що з більшої частини пацієнтів доктора багато не витягнеш — не варто навіть час гаяти; проте є декілька таких, з ким він може влаштувати мені зустріч. Наостанок він поцікавився як просувається справа і що саме я хочу почути від пацієнтів. Я відповів максимально розпливчасто — що роблю усе можливе і хочу отримати якомога більше інформації. Він подякував мені і пообіцяв, що в суботу — тобто завтра — я зможу зустрітися з трьома пацієнтами доктора Лозового — з усіма тими, хто здатен підтримувати повноцінну розмову. Я записав їхні імена і ми попрощалися.
Швидкий пошук в інтернеті не дав мені нічого на перших двох пацієнтів (проб’ю їх потім по своїх каналах). А от третій пацієнт виявився доволі цікавою особою: доктор математичних наук Всеволод Войцеховський; донедавна викладав математику у Волинському національному університеті імені Лесі Українки. Здається, десь я вже чув це ім’я раніше. І обличчя наче якесь знайоме. Від цього погляду мурашки біжать по шкірі. Що тут у нас іще: п’ятдесят один рік; удівець; бездітний. Чотири роки тому його дружина наклала на себе руки, наковтавшись пігулок. Знову самогубство. Вони ніби тягнуться за цією людиною. Я одразу відчув, що це той, хто мені потрібен. Почну саме з нього.

2. Чи глибокий колодязь?

    Мене зустрів той самий лікар, з яким ми вчора розмовляли по телефону. Ми бачилися не вперше — я вже допитував його, так само, як і всіх інших лікарів психіатричної клініки. І, як на психіатра, він виглядав доволі адекватним; принаймні не горлав на увесь коридор. Він провів мене в окрему кімнатку, яка, м’яко кажучи, не вражала інтер’єром: голі стіни в пастельних тонах, маленьке вікно, з обох сторін перекрите залізними ґратами, невеличкий стіл і кілька стільчиків, прикручених до підлоги.
— Зараз я приведу сюди пана Войцеховського, — повідомив лікар. — Ні в якому разі не сідайте біля нього, і взагалі не підходьте близько. Сядьте навпроти нього і намагайтеся не випускати його з поля зору.
— Він буйний? — запитав я.
— Не зовсім. Але у нього є певні проблеми з контролем гніву. Не турбуйтеся — за дверима стоятиме санітар. Погукаєте його, якщо знадобиться допомога.
Лікар пішов по пацієнта, залишивши мене на самоті. Моє очікування розтяглося хвилин на двадцять, але мені здалося, що минуло не менше години. Я вже почав думати, що, можливо, цей “не зовсім буйний” пан Войцеховський відмовився добровільно покидати палату. Але наступної миті двері відчинилися і височенний дужий санітар спокійно завів до кімнати чоловіка років п’ятдесяти, невисокого зросту і міцної статури, з ретельно виголеним обличчям і залізними кайданками на руках. Це була та сама людина, фотографію якої я вчора знайшов в інтернеті. Тільки волосся на голові поменшало, — подумки відзначив я. Санітар вказав йому на стільчик навпроти мене і вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. Він хотів лишити їх напіввідчиненими, але я запротестував: мені не потрібна зайва увага.
— Ростислав Дробуш, капітан слідчого управління національної поліції України, — представився я, щойно чоловік сів на своє місце, і показав йому службове посвідчення, з такої відстані, щоб той міг розібрати написане.
— Дуже приємно. Всеволод Войцеховський, до ваших послуг. Перепрошую, що змусив вас так довго чекати: я лише хотів одягнути чисту майку і поголитися. Перед пристойними людьми потрібно з’являтися у відповідному вигляді. Я так поспішав, що аж порізався, бачите? А ті кретини боялися підійти до мене, доки я тримав бритву.
— Вам дозволяють користуватися бритвою?
— Спочатку дозволяли, але після одного інциденту у мене її відібрали. Мене вирішили голити уві сні, попередньо накачуючи снодійним. Але роздобути у цьому місці нову бритву не так уже й важко.
— Зрозуміло. Що ж, пане Войцеховський, часу у мене не так багато, як хотілося б, тому давайте одразу перейдемо до суті мого візиту…
— Ви хочете дізнатися чому доктор Лозовий наклав на себе руки.
— Так. Я веду це розслідування.
— Ви самі здогадалися прийти до мене?
— Так.
— Тоді ви недарма їсте свій хліб.
— Давайте краще поговоримо про вас, ви не проти?
— Не проти. Але давайте спершу позбудемося усього зайвого: вимкніть диктофон на своєму телефоні; а краще вимкніть сам телефон, і покладіть його на стіл. І тоді ми зможемо поговорити відверто і спокійно, як дорослі виховані люди, котрі поважають особисті межі одне одного.
Я непомітно (як мені здавалося) увімкнув запис у той момент, коли він сідав. Але як він це зрозумів? Помітив краєм ока? Мабуть. Або просто здогадався. Хай там як, але краще зробити як він просить, якщо хочу щось від нього почути. Крім того, не хочеться його провокувати і махати тут пістолетом. У мене й без того голова розколюється.
— Усе — я вимкнув телефон. Тепер ми можемо поговорити?
— Ви вірите в Бога, капітане?
— Так, вірю. А чому ви, раптом, перейшли на цю тему?
— Хочу знати в якому руслі вести з вами бесіду. Якби ви сказали, що ви атеїст, мені було б трохи простіше. Але тепер мені доведеться бути дещо делікатнішим у своїх висловлюваннях.
— Висловлюйтесь як вам завгодно. Головне — щоб ви говорили правду.
— Дякую. Ви не почуєте від мене ні слова брехні.
— Чудово. Отже… повернімося до вас: яким чином поважний університетський викладач став пацієнтом психіатричної клініки?
— Хе-хе. Ви зараз скидаєтесь на журналіста, а не на слідчого. Але я обіцяв, що нічого від вас не приховуватиму і не брехатиму. Гм… Не можу сказати коли саме усе це почалося. Можливо, тоді, коли я вдарив студента… Він постійно кепкував з ідей, які я висловлював перед аудиторією. Це я міг стерпіти. Але коли я одного разу почув, як він назвав мене тим мерзотним прізвиськом, прямо за моєю спиною, то не витримав і дав йому ляпаса — такого, що той упав на підлогу. Батьківський комітет був обурений — вони хотіли, щоб мене назавжди відсторонили від роботи зі студентами. На мій бік встали деякі учні, котрі були свідками ситуації, і кілька викладачів; адже я був, як ви кажете, поважним доктором математичних наук. Мені поставили одну умову: мене не звільнятимуть, якщо я пройду психіатричне обстеження. І я, переступивши через свою гордість, успішно його пройшов. Але на цьому вони не заспокоїлися: вони стали вимагати, щоб я проходив їх регулярно. Це було надзвичайно принизливо. На одному з таких обстежень психіатр вступив зі мною в наукову полеміку і почав насміхатися з моїх ідей і поглядів. Я схопив фарфорову статуетку-скарбничку, яка стояла у нього на столі, і розтрощив об його голову. Монетки розлетілися по всьому кабінету. Це стерло з його пики ту самовдоволену посмішку. Після цього моя доля була вирішена: звільнення з університету і зміна  місця прописки на психіатричну клініку. Це, якщо хочете знати, врятувало мене від кількох років тюремного ув’язнення.
Ще б пак — врятувало. Я мовчав, даючи йому змогу висловитися.
— Доктор Лозовий одразу зацікавився моїм випадком і призначив мені щотижневі зустрічі-консультації. Знаєте, у нього був визначний розум, якому бракувало гідних викликів і випробувань. Більшість пацієнтів клініки не могли йому цього дати: частина з них цілими днями лежала і дивилася у стелю, а інші мочилися під себе і ховалися під ліжками, коли чули звуки пролітаючого літака, феєрверків або грому. Гротескна картина, яку доктор Лозовий змушений був споглядати цілими днями. Та в мені він несподівано знайшов рівного собі співрозмовника. Щотижневі консультації швидко перетворилися на щоденні. Він зацікавився моїми науковими працями і проявив до них більший інтерес, ніж будь-хто з моїх колишніх учнів. Він сам став моїм учнем. Його зголоднілий розум нарешті знайшов собі гарну поживу.
Я дістав з кишені папірець, знайдений біля тіла доктора, поклав його на стіл і підсунув ближче до Войцеховського.
— Доктор Лозовий зробив ці записи перед самою смертю.
Він узяв папірець і уважно роздивився його.
— Хм. Отже, він обрав такий спосіб…
— Він зіграв у смертельну рулетку. Ви вже здогадалися що означають ці цифри й кружечки?
— Авжеж.
— А що, по-вашому, може означати знак математичної нескінченності, в контексті усієї записки?
— Те, що й завжди — нескінченність… замкнуту петлю. Доктор хотів перевірити, чи можна її розірвати. Він хотів дізнатися, чи здатна людина померти.
Мені здалося, що я погано розчув. Я перепитав — і він повторив те саме.
— Хоча доктор Лозовий міг просто зачекати і подивитися що буде. Однак він виявив нетерпіння, — продовжував сипати загадками Войцеховський.
— Ви маєте на увазі, він хотів випробувати себе? Перевірити, чи здатен він на такий вчинок?
— Ні. Головне тут не це.
— А що ж? Він хотів дізнатися, чи є життя після смерті?
— Це вже тепліше, капітане, але все ще мимо.
— То допоможіть мені, якщо ви щось знаєте. Не тягніть…
Войцеховський відкинувся на спинку стільця і розтер скуті наручниками зап’ястки.
— Ви коли-небудь чули таке ім’я, як Г’ю Еверетт? — запитав він.
— Здається, це якийсь науковець. Математик?
— Фізик. Увійшов в історію завдяки своїй багатосвітовій інтерпретації квантової механіки.
— Просвітіть мене.
— Ви не науковець, пане Дробуш, тому намагатимуся говорити якомога простіше. Але щоб я приблизно розумів з наскільки важким випадком маю справу, скажіть — ви взагалі знаєте що таке квантова механіка?
— Приблизно. Це щось із ядерної фізики. Доволі заплутана штука: там проводять всілякі химерні експерименти, де кіт живий і мертвий одночасно.
— Чудово! Усе не так погано, як я припускав. Слухайте мене уважно, капітане — це все безпосередньо стосується вашого розслідування. Квантова механіка — це справді “заплутана штука”, як ви кажете. В ній існує чимало дивних феноменів, які наводили жах на самого Ейнштейна. Щоб логічно пояснити ці феномени, у сучасної науки є для цього два основні інструменти: “Копенгагенська інтерпретація” квантової механіки і “Багатосвітова інтерпретація”. Це два основні табори, на які розділилися сучасні фізики. Копенгагенська інтерпретація пояснює ці феномени не так добре, як багатосвітова, але більшість учених віддають перевагу саме копенгагенській, бо вона не настільки радикальна, як гіпотеза Еверетта.
— І в чому між ними різниця?
— Копенгагенська інтерпретація каже, що квантову механіку (тобто саму реальність) визначає чиста випадковість — наче Бог, який кидає кубики. А багатосвітова інтерпретація стверджує, що наша реальність щомиті розділяється не безкінечну множину паралельних реальностей, утворюючи мультивсесвіт, і що гра у кубик в таких умовах неможлива, бо в усіх цих реальностях справджуються одночасно усі варіанти, які лишень може дати кубик. У копенгагенській інтерпретації кіт Шредінгера (про якого ви вже знаєте) або живий або мертвий — одне з двох. У багатосвітовій інтерпретації він завжди живий і мертвий одночасно, бо події там ідуть у всіх можливих напрямках одразу. Розумієте до чого я веду?
— Не зовсім.
— Скоро зрозумієте. Гіпотеза Еверетта вкрай радикальна, проте вона краще за інші пояснює квантові дива природи. З кожним роком вона знаходить собі все більше прихильників. Хоча чимало вчених і досі дивляться на неї, в кращому випадку, з іронією, а в гіршому — з презирством. Вони повторюють помилку, якої людство припускалося протягом усієї своєї історії: нові й радикальні ідеї відміталися, критикувалися і заборонялися. Навіть теорія відносності Ейнштейна на початках сприймалася багатьма, як повна маячня. Але йому пощастило жити у відносно цивілізовану епоху (іронічно, чи не так, капітане?). А от Джордано Бруно, з його ідеями, пощастило значно менше — бідолаху спалили на вогнищі, як і багато інших світлих голів.
— То до чого ви, усе-таки, ведете?
— Потерпіть, ми вже майже приїхали. Ви погоджуєтеся, що гіпотеза Еверетта є доволі сміливою?
— Безперечно. Він мав ризикувати репутацією і кар’єрою, коли вперше висловлював такі думки.
— Ви праві — він неабияк ризикував. Проте його гіпотеза навіть сміливіша, ніж вам здається: з неї випливає куди радикальніша ідея — ідея квантового безсмертя.
— Безсмертя? Дивно чути такі терміни із вуст офіційної науки. І в чому ж полягає ця ідея?
— Слово “безсмертя” тут доволі умовне, але деякі кретини цього не розуміють. Ідея полягає в тому, що, подорожуючи через величезну множину паралельних реальностей, наша свідомість знаходить себе лише у тих варіантах реальності, де ми вижили.
Войцеховський замовк, даючи мені переварити почуте.
— Де ми вижили… Угу… Чекайте, ви ведете до того, що в кожного з нас є двійники? Чи я чогось не добираю?
— Ви все правильно розумієте.
— Це все, звісно, звучить вражаюче, але як ваш Еверетт пояснює те, що ми ніяк не відчуваємо і не помічаємо цього розділення реальності?
— Хороше запитання, капітане. Дуже хороше. Еверетт уже давно помер (хоча у деяких варіантах реальності він все ще живий, як вважають його послідовники), але перед смертю встиг дати на нього відповідь, у вигляді зустрічного запитання: “Чи відчуваєте ви, як обертається Земля, на якій ви стоїте?”. Адже вона летить крізь простір зі швидкістю сто тисяч кілометрів на годину, та ще й обертається навколо себе, як дзиґа. Задумайтесь над цим, капітане — думати ви вмієте. Що ви взагалі можете сказати про природу власних відчуттів? Що ви про них знаєте і наскільки добре розумієте?
— Гаразд. Але як усе це пов’язане з доктором Лозовим?
— Доктор Лозовий… Як ви вважаєте — у яку з двох інтерпретацій квантової механіки він повірив більше?
Я запитально подивився йому у вічі, але довго витримувати його пронизливий погляд було важко, тож я зосередився на його руках, закованих у наручники.
Обручка… Він досі її носить.
— Уявіть собі таку п’єску, — знову озвався Войцеховський. — Людина заряджає шестизарядний револьвер, скажімо, трьома патронами, розкручує барабан, прикладає дуло собі до скроні і натискає на курок. Але замість пострілу чує лише клацання спускового механізму. Вона повторює це знову і знову, але результат завжди один — пострілу немає. Тоді людина наводить револьвер, скажімо, на стіну. І, після кількох спроб, той, нарешті, вистрілює, як і має бути за всіма нормальними законами випадкових чисел. Після цього людина знову прикладає дуло собі до скроні, і револьвер знову вперто відмовляється стріляти. Ось що таке квантове безсмертя.
Я знову запитально на нього подивився, і тоді до мене почало доходити:
— Господи… Ви хочете сказати… Доктор Лозовий настільки серйозно захопився ідеєю квантового безсмертя, що вирішив перевірити це на собі?
Войцеховський мовчки кивнув.
— Але чого саме він хотів цим домогтися? Це ж… просто божевілля!
— Лозовий обрав смертельну рулетку. Грубо кажучи — це та сама гра в кубик. Очевидно, він хотів перевірити яка з двох інтерпретацій працює у нашому світі: випадковість копенгагенської інтерпретації чи безсмертя багатосвітової інтерпретації. Якщо вірна копенгагенська інтерпретація — він просто загине на якомусь випадковому етапі гри; якщо багатосвітова — куля ніколи йому не випаде, і він, втомившись натискати на курок, покладе зброю назад у шухляду і піде далі по своїх справах, міркуючи як йому жити у світі, де він — безсмертна істота, яка не може померти.
— Виходить, багатосвітова інтерпретація хибна. Доктор Лозовий довів це своєю смертю.
Войцеховський тихо засміявся і закинув одну ногу на іншу. Він був узутий у м’які домашні капці. Я тільки зараз це помітив. Блакитні капці. Про що я в біса думаю?
— Ви впевнені у цьому? — запитав він. — Бачу, ви так нічого й не зрозуміли: для нас він загинув, але серед безлічі реальностей, в яких з його нещасної голови вилітають мізки, знайшлася така реальність, де револьвер не вистрілив. Навіть якщо йому випала куля — зброю у цей момент заклинило, або щось відволікло його від гри: в багатосвіті існує безліч шпаринок, які дозволяють нам вижити у будь-якій мислимій ситуації. Навіть якщо в мільйонах різних реальностей загине мільйон ваших двійників — мільйон перший обов’язково виживе, і саме в його тілі ви будете себе відчувати, бо всі інші варіанти перестають для вас існувати. Наша свідомість тече по мультивсесвіту, як вода по лабіринту труб — вона завжди знайде дорогу далі, яким би великим і складним не був цей лабіринт.
— Тобто квантове безсмертя — це щось на зразок неймовірної удачі або особистого янгола-охоронця?
— Можна сказати й так. Але удача — це те, що базується на випадковостях. Янгол-охоронець — це вже трохи ближче до істини. Квантовий янгол-охоронець. Здається, пане Дробуш, ми з вами щойно придумали новий термін.
— І ви хочете, щоб я у все це повірив?
— Я нічого від вас не хочу. Ви доросла людина і самі здатні вирішити у що вам вірити.
— Але, ми знайшли в кімнаті лише одну гільзу, — пробурмотів я, збираючи докупи залишки здорового глузду. — Єдина дірка, яку він залишив, була у нього в голові. Доктор не стріляв ні в стіну, ні кудись іще.
Войцеховський посміхнувся.
— Ви страшенно неуважні, капітане Дробуш — я ж уже дав вам усі ключі: з нашої точки зору він застрелився на дев’ятій спробі, як підказує нам його записка. А для того, щоб йому спало на думку решетити стіну, він має зробити значно більше спроб. Я впевнений, що доктор так і зробив, там — у інших гілках багатосвітового дерева. Він даремно клацав на курок аж до тих пір, поки у його двері не постукали поліцейські, котрих викликали сусіди, після того, як почули постріли в стіну, чи в улюблену вазу…
— Ви так впевнено розповідаєте, наче самі там були і все бачили.
— В якомусь сенсі — був, — посміхнувся пан Всеволод.
— А тепер послухайте мене, — я нахилився ближче до Войцеховського. — Я бачив його закривавлений труп; з його голови виднілися мізки; бачив, як його домовину засипають землею, під тихий плач його рідних. Ви розумієте як для мене звучить усе те, що ви говорите?
— Здогадуюся. Але ви самі прийшли до мене за відповідями, і я розповідаю вам усе як є.
Я затримав погляд на його обличчі, переборюючи бажання відвернутися.
— Тобто, ви, фактично, зізнаєтеся у тому, що довели доктора Лозового до самогубства? — запитав я. — Виходить, справу можна закривати?
— Виходить, що так.
— Ви зробили це умисно?
— Що саме?
— Надоумили його перевірити на собі цю… божевільну теорію?
— Ви гадаєте, це питання має сенс, після всього того, що я вам розповів? Я лише припускав, що таке може статися: доктор багато років боровся з власною депресією, і надзвичайно захопився ідеями Еверетта. У поєднанні ці дві обставини вилилися у самогубство. Я цього не планував, але й не намагався відвернути — кожен сам вирішує що йому робити з власним життям.
Войцеховський замовк і почав розминати зап’ястки.
— Бажаєте щось додати? — запитав я, після короткої паузи.
— А ви?
Він спіймав мене: справу розкрито, але я не міг просто встати й піти — лишалися деякі питання, які я хотів з’ясувати. Не для слідства, а особисто для себе. Закрити цей клятий гештальт і поставити фінальну крапку у цій темній історії; попри те, що я боявся далі слухати цього божевільного, який зовсім не скидався на божевільного. Він чудово розумів, що я потрапив на його гачок, як голодна риба — це читалося в його очах.
— У мене ще є трохи часу, — промовив я, з удаваною байдужістю поглянувши на годинник на руці. — Якщо ви не проти відповісти на ще декілька запитань…
— Ви даєте мені вибір? Як люб’язно з вашого боку. Я ніколи не відмовляю собі у задоволенні поспілкуватися з розумною людиною.  Тому не соромтеся — кажіть де вам свербить і я почухаю.
— Ви сказали, що доктор Лозовий міг просто зачекати і подивитися що буде. Що ви мали на увазі?
— Я мав на увазі, що квантове безсмертя працює не лише у випадку з револьвером. Щоб переконатися у його дії, достатньо просто жити. І рано чи пізно ви зрозумієте, що пережили усіх, кого знали в молодості, і взагалі усіх, кого коли-небудь знали, і в результаті виявите, що стали найстарішою людиною на Землі. Це доля, яка неминуче спіткає кожного з нас.
— Люди, що переживають своїх дітей і онуків? Ви говорите страшні речі.
— Немає нічого страшнішого за реальний світ. Квантові дива — це далеко не все, що є у капелюсі вселенського фокусника. Якби ви були обізнані в досягненнях сучасної науки, то зрозуміли б, що реальність страшніша і дивовижніша за усі казки, придумані поетами і письменниками. Створюючи власні світи, вони черпають натхнення з цього світу. Але ще ніхто не дочерпнув до дна. А колодязь цей справді глибокий, капітане. Він бездонний.
— Двоє безсмертних людей в одній кімнаті — гарна вийшла б казочка.
— Мені подобається ваше почуття гумору. Знаєте, якби ми були персонажами чийогось оповідання, тоді, можливо, наша доля не була б така невтішна. Але, на жаль, ми з вами живемо в реальному світі. Хоча я в цьому не впевнений.
В кімнаті запала мовчанка. По підвіконню затарабанили важкі краплі. Починалася злива. Я люблю таку погоду, але зараз мені хотілося, щоб з-за хмар визирнуло сонце і розігнало той непроглядний морок, який згустився в моїх думках.
— Ви самі вірите у те, що говорите? — запитав я.
— Інакше я б вам цього не розповідав. Адже я заприсягся казати лише правду, хоча ми й не в суді.
— Гаразд. Але ви справді не помічаєте жодної прогалини у логіці своїх міркувань? Як ви, наприклад, пояснюєте собі, що ми не спостерігаємо навколо себе великої кількості надзвичайно старих людей? — я намагався додати у свій голос якомога більше іронії. — Якщо ви стверджуєте, що цей… квантовий янгол-охоронець оберігає кожного з нас.
— Бачу, ви все ще не розумієте математики мультивсесвіту: кількість різних варіацій реальності є нескінченною, але в математиці одні нескінченності можуть бути більшими або меншими за інші. Для вас це, можливо, звучить контрінтуїтивно, але це ключ до відповіді на ваше запитання: реальностей, де хтось дожив до двохсот чи трьохсот років є нескінченно багато, але їх усе одно менше, ніж усіх реальностей загалом. Чим довше ви живете, тим у рідкіснішу і унікальнішу реальність потрапляєте, адже квантове безсмертя постійно проводить вас через нове й нове вушко голки, дозволяючи вижити в ситуаціях, у яких ніхто інший, за звичайних обставин, ніколи не виживе. А ті реальності, в яких квантове безсмертя змогло довгий час підтримувати життя одночасно двом людям, є ще більш рідкісними і унікальними (хоча таких реальностей теж є нескінченно багато). Три довгожителі в одній реальності — це ще більша рідкість. І так далі — у нескінченність… Я знаю, що від цього голова йде обертом, але ось єдине, що вам треба зрозуміти: ваші шанси розділити одну реальність зі ще одним довгожителем наближаються до нуля (але ніколи не дорівнюють нулю). Тому ми й не спостерігаємо навколо себе феноменально старих людей. Єдиний, хто стане таким у вашій версії реальності — це ви самі, з найвищою долею імовірності.
Войцеховський замовк і почав розминати зап’ястки.
— Ви праві — від цього голова йде обертом. Але тепер я, здається, розумію за якою логікою усе це працює.
— Чудово, пане Дробуш. На початку нашої бесіди ви сказали, що вірите в Бога. Тож ви, напевне, читали Біблію і знаєте, що в ній розповідається про багатьох довгожителів: Адам, наприклад, прожив дев’ятсот тридцять років; Ной — дев’ятсот п’ятдесят, а Мафусаїл — дев’ятсот шістдесят дев’ять. І, можливо, у цих розповідях є доля правди.
— Цікаве зауваження.
— Ще б пак.
— Припустимо, що це правда. Але чому ви кажете, що це стосується усіх без винятку? Як щодо хворих на останню стадію раку? Чи тих, у кого на висоті кількох кілометрів не розкрився парашут? Які у них шанси на виживання?
— Щодо першого: трапиться така реальність, де відбудеться стрімка ремісія хвороби, аж до повного видужання; або винайдуть ліки від раку. Щодо другого: парашут розкриється — якщо не основний, то запасний; або на допомогу прийде інший парашутист; або людина просто передумає стрибати. Що завгодно, та результат один — ви виживете.
— Цікаво, що на ваші слова відповіли б жертви Хіросіми? Хоча я здогадуюся що ви скажете далі: щось трапиться з літаком чи з пілотом, або ядерний заряд здетонує іще в повітрі. Або взагалі не здетонує.
— Дякую, що спрощуєте мені роботу.
— Ви серйозно вважаєте, що вижити можна за будь-яких умов?
— Не за будь-яких. Але якщо такі умови й існують, то людина в них просто не потрапить.
— А природне зношення тіла? Старіння?
— За ідеальних умов людське тіло цілком може прожити двісті років. А квантове безсмертя — це і є ідеальні умови: кожен атом вашого тіла буде займати ідеально вигідне положення, щоб ви змогли прожити якомога довше. Самі зорі, в буквальному сенсі, зійдуться так, щоб ви вижили: Земля ніколи не зблизиться з кометою, з великим метеоритом, чи з будь-якою іншою смертельною небезпекою, доки ваше виживання залежить від цієї планети. Масштаби гри грандіозні. І це не магія, а всього лиш антропний принцип багатосвіту. Можливо, у деяких його відгалуженнях ми знайдемо спосіб відновлювати клітинні структури живих тканин, заблокуємо ген старіння, або перенесемо свою свідомість у штучні тіла — надійніші і довговічніші; і тоді можна буде говорити вже не про сотні, а про тисячі років життя.
— Тисячі років життя, яке неможливо перервати? Це наче нічний кошмар, тільки прокинутися ти не можеш.
— Сприймайте це як казку, яка не має кінця, наче ті ночі Шахерезади. А там, глядіть, втягнетеся, і вам навіть сподобається.
— Я схожий на схибленого?
Він не відповів, лише посміхнувся двома рядами своїх здорових міцних зубів. Я замислився над страшними перспективами, які він описував. Мені щиро його шкода, якщо він справді вірить у те, що говорить. На божевільного він не схожий; навпаки — ця людина стала жертвою власного розвиненого розуму, який грає з нею в диявольські ігри. І не тільки з нею.
— Але ж ви сказали, що наука лише умовно називає це безсмертям, — зауважив я, не до кінця розуміючи навіщо мені конче потрібно це знати. Можливо, я хапався за рятівну соломинку, яка не дасть мені остаточно провалитися у це трясовиння безумства.
— Саме так. Тому що навіть вселенський фокусник підкоряється певним правилам: закони термодинаміки унеможливлюють створення вічного двигуна, як і вічне життя (що, по суті, є одним і тим же). В найгіршій (чи найкращій) для нас перспективі мультивсесвіт існуватиме доти, доки усі варіації реальності не зійдуться в одну єдину точку, під назвою “Теплова Смерть Всесвіту”, або “Великий Розрив”, або “Велике Схлопування”, протилежне ­“Великому Вибуху” — обирайте той варіант апокаліпсису, який вам подобається більше. Як віруюча людина, можете підставити сюди Судний день.
— Ви мене заспокоїли.
— Це я вмію, — посміхнувся він.
— Знаєте, мені захотілося курити, — промовив я. — Як думаєте — санітар за дверима не буде проти, якщо я тут закурю?
— Куріть на здоров’я. Хе-хе. Віктор хороший хлопець, хоч і трохи пришелепкуватий; ми з ним якось домовимося, — промовив Войцеховський, підморгнувши мені, як школяреві. — В будь якому-разі — ви виживете.
— Це я вже зрозумів, — промовив я, клацаючи запальничкою. — Ви курите?
— Ні. Куріння згубно впливає на мозок.
— Тоді вибачайте, але я трохи пошкоджу ваш мозок. Сьогодні ви вже зробили те саме з моїм.
— Виходить, ми квити, — знову посміхнувся він.
Я скурив уже пів сигарети, але санітара, схоже, зовсім не бентежив запах диму. Або він просто відійшов від дверей. Я перевів погляд на свого співрозмовника — Войцеховський знову взяв до рук записку доктора Лозового і уважно її вивчав. Він потер пальцем руду плямку, залишену кров’ю померлого, і скрушно посміхнувся.
— А ви самі коли-небудь пробували перевірити, чи працює квантове безсмертя? — запитав я, видихнувши у стелю густий клубок диму.
— Якби я спробував це зробити, ми б з вами зараз не розмовляли. Зі своєї точки зору я, звичайно, вижив би, але з вашої точки зору став би просто ще одним самогубцем, чию смерть вам, можливо, доручили б розслідувати.
— Тоді це просто уявний експеримент. Звідки ви можете знати, що квантове безсмертя справді існує, не вдаючись до такого божевілля, як спроба себе вбити, або не чекаючи дві сотні років?
Войцеховський відкинувся на спинку стільця і вмостився зручніше.
— Ви запитували, чому ми нічого не відчуваємо, коли реальність розділяється і утворюються наші копії. Я трохи злукавив, коли навів вам відповідь Еверетта (про обертання Землі). Насправді я не повністю з ним погоджуюся. У цьому питанні я більше притримуюся думки іншого вченого — Макса Тегмарка, який стверджував, що коли ми клонуємося, то відчуваємо випадковість.
— Що це означає?
— Озирніться на своє минуле — згадайте скільки разів ви насправді були на волосину від смерті: автомобіль, який пролітає позаду вас на пішохідному переході, чіпляючи краєчок вашої куртки; раптовий порив вітру, який мало не скидає вас донизу, коли ви дитиною досліджуєте дахи будинків і верхівки дерев; скажений пес, який кусає вас за руку чи за ногу, але тільки не за горло; куля, яка просвистіла у сантиметрі від вашого вуха; чи мінометний обстріл, який накриває усе навколо, але тільки не вашу позицію. Або несподіване знайомство, яке круто змінює вашу долю і здається вам рятівним. Люди нерідко помирають в подібних ситуаціях. Хто завгодно, але тільки не ви — ви щоразу залишаєтеся живим, проводжаючи очима похорон за похороном. І так усе своє життя.
А він правий. Але це лише трюк — він обрав поширені випадки, котрі можна віднести до багатьох людей — так само, як роблять ті, хто пишуть гороскопи для дешевих газет.
— І що у цьому дивного? — запитав я.
— В таких ситуаціях вам здається, що ви вціліли випадково, що вам просто пощастило. Але, як я вже казав, багатосвітова інтерпретація розвіює ілюзію випадковості, бо з неї випливає, що в житті справджуються усі можливі варіанти одночасно: в кожній з таких ситуацій ви померли і вціліли одночасно, але ваша свідомість продовжує існувати лише в тій реальності, де ви вижили. Інакше й бути не може. Відчуття випадковості чи фатуму — це і є те саме відчуття розділення. Вам поки важко це зрозуміти — на це потрібен час.
— Мабуть, я й справді не до кінця розумію що ви хочете мені сказати. Але одне я знаю напевне: кому і скільки відпущено ходити по Землі — відомо лише Господу Богу. Людина живе зі знанням, що її життя колись неминуче закінчиться; більше того — що воно може закінчитися будь-якої миті, але коли саме — людина не знає. Можливо, це і є той інгредієнт, який вносить у вариво нашого життя гостринку сенсу. Навіщо безсмертній істоті підніматися вранці з ліжка, кудись іти і щось робити? Якщо перевернути все з ніг на голову і припустити, що ми не зможемо померти, доки усі навколо і далі вмиратимуть… Що ж, тоді це наш хрест, який ми мусимо пронести по життю. Можливо, це певне випробування. Шляхи Господні несповідимі. Але я вірю, що він не звалив би на наші плечі непідйомну ношу.
Войцеховський легенько затрусився від беззвучного сміху.
— Знаєте, — почав він, — я щиро захоплююся глибоко віруючими людьми; не менше, ніж найсамовідданішими вченими атеїстами: і ті і інші надзвичайно майстерно вміють себе заспокоювати. Віруючі вірять (пробачте за тавтологію), що Господь візьме їх у свої обійми і вбереже від страшного й незрозумілого світу. Вчені ж, у свою чергу, намагаються зрозуміти цей світ, зробити його передбачуваним і контрольованим, щоб він так само перестав лякати їх своєю незбагненністю. Ми боїмося зовсім не смерті, пане Дробуш — ми боїмося життя.
— А де ж ваше місце серед усіх цих нещасних? Якими ліками ви заспокоюєте свою душу?
— Я? Знаєте, після багатьох років занять математикою я усвідомив, що наш світ не просто будується на математиці — по суті своїй він і є математикою. І більше нічим. Якщо щось і може існувати поза математикою, то це й повинно бути те, що ми називаємо Богом. Можливо, наш світ — це рівняння, яке обчислює Господь. В такому разі сподіваюся, що його промисел не обмежується тим, щоб живі позаздрили мертвим. Або ж Господь тут ні до чого, і це всього лиш математика, яка виходить сама із себе, як у тій петлі нескінченності. Як бачите, ні місця ні ліків для мене у цьому світі немає. Все, що мені світить — це койка у цьому царстві гротеску і заспокійлива пілюля від санітарів. Квантовий янгол-охоронець відібрав у мене останнє, на що я міг сподіватися.
Він замовк і замислено втупився у стелю.
Я встав і підійшов до вікна, нехтуючи попередженнями психіатра. Між мною і Войцеховським був стіл: якщо він рипнеться, я легко встигну вихопити пістолет і обернутися. Та я знав, що до цього не дійде.
Дощ уже пройшов, однак залишив по собі суцільну сірість і мряку. Ця клята погода… Ця темна справа і цей лиховісний співрозмовник… Схоже, цієї осені мені знову не втекти від моєї давньої знайомої — депресії. Я спостерігав, як біля смітників, у пошуках поживи, товклися двоє великих воронів. Мені спало на думку питання — чи поширюється квантове безсмертя на інших істот, окрім людей? Але я вчасно прикусив язик і не озвучив його — не хочу ще більше роздмухувати це божевілля. Однак у мене лишалося інше запитання. Лише одне. Я приберіг його на кінець.
— Мушу віддати вам належне, — промовив я, обернувшись до Войцеховського. — Ви непроста людина.
— Це можна розцінювати як комплімент?
Пора його дотискати.
— Пам’ятаєте, ви обіцяли нічого від мене не приховувати? — запитав я. Він мовчки кивнув. — Тоді дайте мені відповідь на ще одне — останнє — запитання.
— Для чого ці драматичні паузи? Ви підводите мене до якоїсь дражливої теми?
— Що сталося з вашою дружиною?
Він відірвав погляд від лампочки на стелі і повільно перевів його на мене.
— Отже, ви покопирсалися в моєму минулому, перш ніж прийти до мене. Ви справді недарма їсте свій хліб, — промовив він тоном, значно холоднішим і жорсткішим, ніж був до цього. — Так — я обіцяв розповісти вам усе, що стосується вашої справи. Але моя дружина не має до неї ніякого відношення.
— Гадаю, що це не зовсім так, — відповів я, сідаючи на своє місце.
— Навіщо вам це знати?
— Я хочу скласти повну картину подій, і для цього мені не вистачає лише одного маленького фрагменту.
— Он як.
— Скажіть мені правду. Я вимкнув диктофон — усе залишиться між нами. Не хочете говорити? Що ж, тоді давайте я сам розповім вам як усе було.
Войцеховський не відповів, лише вп’явся у мене своїм хижим поглядом.
— Ви розповіли їй те саме, що й мені і доктору Лозовому — про всі ці паралельні світи і безсмертя. Вона не була людиною науки, до того ж, кохала вас і довіряла вам, тому дуже важко усе це сприйняла. Можливо, ви заявили їй, що не хочете мати дітей, бо боїтеся їх пережити (адже у вас так і не було дітей). Хай там що ви сказали, але в один не дуже прекрасний день у неї стався нервовий зрив і вона наковталася пігулок. Вас тоді не було вдома. Коли ви її знайшли — було вже надто пізно. Після цього ви зненавиділи себе, вас почало терзати нестерпне почуття провини. Але свою ненависть ви спрямували не на себе, а назовні, і це вилилося у напади неконтрольованої агресії, які ставали усе частішими і гострішими; бо ваша рана ніяк не загоїться — вона й досі вас мучить.
Войцеховський різко зірвався на ноги, пронизуючи мене вбивчим поглядом. Я рефлекторно потягнувся до кобури, яка була захована під курткою. Пан Всеволод зупинився. Зупинилася й моя рука.
— Ось про це я й кажу, пане Войцеховський. Це не просто ваша травма — це у вас в крові. Якби ви не присвятили своє життя науці, то я переконаний, що з вас вийшов би видатний злочинець.
— Злочинець, кажете? Не забувайте, що в багатосвіті справджуються усі можливі варіанти. Заберіть руку з пістолета, пане Дробуш — я не збираюся на вас нападати — це була секундна слабкість. Ви самі мене спровокували.
Я зняв руку з кобури. Войцеховський сів на своє місце і втупився у вікно.
— Ви праві, — озвався він через хвилину, не відриваючи погляд від вікна, — це я її довів. Я жодного разу не підняв на неї руку і навіть не підвищив голос. Але її вбило те, що я говорив. Я казав… що колись поховаю її, а вона поховає мене. А про дітей… ви вгадали — я сказав їй, що не хочу мати дітей, бо боюся поховати і їх, але найбільше боюся наразити її на те саме. Через два дні після цієї розмови вона наклала на себе руки. Передсмертна записка була вбивчо лаконічною: “Якщо ти правий — смерть не зможе нас розлучити”. Та знаєте що мучить мене найбільше? Що у якомусь із витків реальності ми продовжуємо щасливе сімейне життя. Але тільки не в цьому. Тільки не в цьому…
Він зупинився на півслові і затулив обличчя долонями. Я подумав, що він плаче, але через кілька секунд руки в залізних браслетах опустилися назад на коліна, і я не помітив на його блідому обличчі жодної сльозинки. Проте його погляд став печальним і відстороненим. Я відвернувся убік, а коли знову поглянув на нього, то на мене дивилися вже зовсім інші очі — жорстокі й пронизливі.
— Пане Ростислав, — вкрадливо промовив Войцеховський, — ви так хотіли дізнатися про мою сімейну драму, але нічого не розповіли про свою. Це нерівний обмін, вам так не здається?
— Що? Про що ви?
— Чому ви розлучилися?
— Як ви про це дізналися?
— Для цього не треба бути Шерлоком, — посміхнувся він. — Нижня фаланга безіменного пальця вашої правої руки тонша, ніж аналогічна фаланга лівої. Це свідчить про те, що донедавна ви тривалий час носили на ній обручку — палець ще не встиг відновити свою форму. З огляду на вашу професію, ви доволі дисциплінована людина, але ваші штани і светр сильно пом’яті: гадаю, ви часто забуваєте їх випрасувати, коли поглинуті якоюсь справою. Отже, окрім вас у вашому домі більше нікому взяти на себе основні хатні обов’язки. І, нарешті, вираз вашого обличчя, на якому читається нереалізований потенціал: ваша права рука добре вам послужила, але вона не здатна розкрити усі ваші таланти. Тому скоріше знайдіть собі нову подружку, капітане, доки у вас не почалася передчасна криза середнього віку і ви не приклалися до пляшки.
Я відчув різкий приплив жару. Мені хотілося йому врізати, але, на відміну від цього психа, я вмію тримати себе в руках. Тому замість агресії, я парирував його напад іронією:
— Дякую за турботу, але тепер криза середнього віку завітає до мене, коли мені буде… скільки? Двісті? Триста років? Тому, мабуть, за це поки можна не турбуватися.
Войцеховський посміхнувся.
— Відмінно, пане Дробуш. Якби ви були моїм учнем, я поставив би вам найвищий бал за сьогоднішній урок.
— На щастя, я не ваш учень, і ви не мій вчитель.
— Хтозна, чи на щастя.
— Ідіть до біса.
— Навіть якщо я захочу туди піти, у мене нічого не вийде — мій квантовий янгол-охоронець завжди напоготові. Хе-хе.
Я взяв зі столу свій телефон і піднявся. Мені хотілося якомога швидше покинути цю клініку і ніколи більше сюди не повертатися.
— А записка? — запитав Войцеховський.
— Залиште собі на пам’ять. Сподіваюся, коли-небудь ви відчуєте щось схоже на докори сумління чи розкаяння, коли будете дивитися на неї.
— І я сподіваюся. Заждіть, капітане. Я знаю про що ви думаєте і що у вас на душі.
— Не сумніваюся.
— Я лише хочу дещо сказати вам на прощання.
— Кажіть, тільки швидше. Ви й так уже достатньо сказали.
— Більшість учених вважає, що квантове безсмертя можна відтворити лише у дуже специфічних лабораторних умовах, але не в звичайному житті. Можливо, це вас трохи підбадьорить.
— Варто було сказати мені це із самого початку.
— Але ж тоді гра не була б така цікава.
Я розвернувся і, не прощаючись, попрямував до дверей.
— Але є лише один спосіб це з’ясувати, — докинув мені у спину Войцеховський. — Живіть і чекайте, капітане. Чекайте і ви дізнаєтеся правду. Усе одно у вас немає вибору.
Він знущально розсміявся, коли я востаннє ковзнув по ньому поглядом, зачиняючи двері. Я чув його сміх із коридору, і, здається, навіть біля своєї машини, але, сівши за кермо, збагнув, що тепер він лунає лише в моїй голові. Я дістав з-під светра мініатюрний диктофон (звісно ж, на мені був іще один диктофон), який був прикріплений до пояса, і зупинив запис. Я запустив його у той момент, коли Войцеховського підвели до дверей переговорної кімнати. Спочатку я збирався передати ці матеріали його психіатру, але тепер не знаю, чи варто це робити. Що варто зробити, так це заїхати в найближчий бар, добряче набратися і постаратися скоріше забути цю історію. Хоча я знаю, що в мене нічого не вийде: я згадуватиму її щоразу, коли опинятимуся на волосину від смерті (моя професія зможе мені це забезпечити); а сміх доктора Всеволода Войцеховського — цього графа Каліостро сучасності — стоятиме у моїх вухах до самої… хех — до самої смерті. Яка жорстока іронія.

    Сьогодні я розплутав одразу дві справи. Чи стало мені від цього легше? Навряд. Можливо, полегшення прийде потім. Це все, на що я можу сподіватися.
Мене звуть Ростислав Дробуш, і це мій останній запис по справі доктора Михайла Лозового.

Луцьк, Україна. Жовтень, 202…

3. Не зовсім реквієм

Охх…
Огхх… пфхх…
Ндт… охх… ндт йскрв.
Пфхх… ндто яскрв… ріже…
Огхх… Око… Ндто яскраво. Око ріже.
Чму тльки одне… Що з моїм другим… Вно не бачть.
Пфхх… Де я? Хто я? Охх… я… не пмйтаю. Що з моїм оком?
Треба пмцати око. Бинти… огхх… Бинти затуляють око. На голові теж бинти… Хто збнтував мні голову? Де я? Охх… Ліжко. Крапельниця. Палата. Лікарня? Вимкніть світло. Ріже око. Агов… кахигх… Чому я тут? Що сталося? Що зі мною? Де всі? Де доктор? Я теж доктор. Як мене звуть? Не знаю. У мене амнезія? В голові шумить. Чому моя голова забинтована? Охх… болить, не можна чіпати. Що сталося? В голові клацає. Клац… Клац… Ні… Клац… Ні… ні… Клац… Клац… Ні, нііі! Агрхх… Господи, ні. Вибух у голові. Він не клацнув, а вистрілив. Я доктор-психіатр. Я вистрілив собі в голову. Я вижив. Це неможливо. Це неможливо. Я вижив. Хаха. Але ніхто не обіцяв, що я залишуся цілим. Хахаха. Ні, ні, цього не може бути, це  неправда. Де я? Що це за лікарня? За вікном дах висотки. Знаю… знаю де це. Тут високо. П’ятий поверх. Треба дістатися до вікна. Треба виправити помилку. Ні —  недостатньо високо — я знову виживу. Усе одно стрибну. Уфф… Немає сил. Ноги. Де мої ноги? Вони на місці… але я їх не відчуваю. Чому я їх не відчуваю? Це все витівки мого мозку. Рухайтесь. Рухайтесь! Агрхх… Моя голова. Що це? Чому стало так тепло? Що це за запах? Сеча. Ні, ні, я не хочу… Я не можу лежати у власній сечі! Треба виправити цю помилку. Іще одного пострілу не витримає жоден мозок. Де мій револьвер? Вони його забрали. Поверніть мені мою зброю! Чуєте?! Агхх… Ні — револьвер не допоможе — я знову виживу. Це безпрограшна рулетка. Квантове безсмертя переграє смерть. Прокляття! Я знову виживу, але стану овочем. Не хочу бути овочем. Не хочу бути ні огірочком, ні помідорчиком. Хаха. Пізно, безіменний я — ти вже став цибулинкою, бо від неї плачуть, а я зараз плачу. Тепер мене зватимуть Цибулька-Чиполіно. Хахаха. Клятий безногий Чиполіно, в якого не тримає. Моя голова. Я збожеволію від цього клацанняаагрхх..!
Через секунду в палату увірвалася медсестра. Вона була молодою й недосвідченою, тому розгубилася, побачивши, що пацієнт раптово вийшов з коми і метається на обмочених простирадлах.
— Ні ні, не виймайте катетер з вени. Не можна. Заспокойтеся, я вас благаю. Валя! Валя, допоможи!
В палату заскочила іще одна медсестра, трохи старша за першу.
— Валя, що робити? У нього припадок.
— Це шокова реакція на пробудження. Треба вийняти катетер, доки він собі не нашкодив.
Старша медсестра обережно витягла голку, доки молодша з усіх сил намагалася втримати його руку, але вістря все ж розпороло краєчок ранки — по руці побігла тоненька цівка крові.
— Не чіпайте мене! Не чіпайте мене! Не чіпайте..!
— Я за уколом заспокійливого. Ні, сиди тут! Говори з ним! — наказала старша медсестра і вискочила з палати.
Крики ще довго відлунювали у коридор, де на них з подивом і острахом оберталися люди, котрі не знали, що це крик відчаю істоти, яка зазирнула у страшну прірву вічності; істоти, якій судилося пережити їх усіх і стати найстарішою людиною на Землі. Як судилося кожному з них. Про це вони теж не знали… поки-що.