Кодове слово — волейбол

          У кабінеті стояв ґвалт. Здавалось, тут сидять не учні, а велетенська машина з вироблення шуму. Хулігани десятого «Б» знову вивели з себе вчителя історії і тепер насолоджувалися зірваним уроком. Тільки староста класу намагалась усіх заспокоїти, але що вона могла зробити? Троє розбишак підключили смартфони до колонок і врубили музику, горлаючи на весь поверх.

          Тінь пробігла по стіні класу. Хулігани замовкли і вирячились у вікно. Дивна кудлата лапа зачепилась за підвіконня і зішкрябала фарбу довжелезними гострими кігтями. Велетенська туша закрила сонце. Темрява. Дзвін — скло розбилося. Один з уламків влетів точнісінько в колонку. Та загарчала і замовкла. В класі запанувала тиша.

Щось схоже чи то на мавпу, чи на гілку велетенського дерева, стрибнуло всередину. Крізь зелене хутро на учнів дивились маленькі злі оченята. Чудовисько зупинило погляд на дівчині в сірій кофтині. Вона знаходилась найближче і тремтіла, наче миша перед котом. Звівшись догори, монстр простягнув довгі кігті. Сильні лапи відштовхнулись від парти, ще мить і… Але якась сила змусила монстра завмерти.

Чоловік у червоному одязі встрибнув у розбите вікно. Впевненим рухом меча він розрубив велетенську мавпу. Кудлата туша впала поряд з партою. По класі розповзся потворний запах гнилі і вологої шерсті.

— Якого біса тут робить лісовик? — вигукнула дівчина, що сиділа на останній парті. Вона підвелась і попрямувала до хлопця, граційно, наче кицька.

— А я звідки знаю? Його товариші напали на охорону порталу, а цей прослизнув до Сірого світу.

— Якби я охороняла портал, такого б не сталося, — дівчина невдоволено блимнула зеленими очима, — Він хотів вбити Христину. Але нащо?

— Цю дівку? Вона часом не з наших? — хлопець повернувся до сірої кофтинки, —Ти знаєш, чому лісовик тут?

Дівчина захитала головою. Христина гадки не мала, звідки взялася ця потвора і що тут робить. Вона щільніше застібнула сіру кофтинку і шморгнула носом.

— Ну гаразд, не плач, — хлопець зробив рух мечем і той зменшився до розмірів долоні. Сховавши зброю до кишені, хлопець присів перед дівчиною, намагаючись її заспокоїти, — Тихіше, ну що ти! Ларисо, допоможи заспокоїти твою подругу.

— Ми не дружимо, але добре, — дівчина дістала хустинку, вишиту золотими нитками і простягнула Христині, — Ось, тримай.

Витерши сльози, Христина уважніше роздивилася хлопця. Одяг, здається був спеціальною формою. Черевики непропорційно великі, але колір ідеально збігався з червоними брюками і курткою, всіяною золотими застібками. Переконавшись, що дівчина заспокоїлась, хлопець звернувся до Лариси.

— Я зараз принесу Зілля забуття. Зробиш так, щоб забули тільки про лісовика?

— Ображаєш, Фане, звісно, — роздратовано відповіла Лариса, — Хоча якби хтось відповідальніше ставився до своєї роботи, мені б не довелося.

— Ох, пробач, не всі такі ідеальні! То може хочеш сама охороняти портал? — Лариса промовчала, — До речі, поки не чіпай Христину. Хто знає, чому на неї напали. Може це щось означає?

— Спитаємо в Елізи. Вона зараз в поселенні?

— Ні, знову кудись пішла. Буде тільки завтра.

— Ну чому вона завжди зникає, коли потрібна? Добре, тоді неси зілля, я поговорю з Христиною.

— Про що зі мною говорити? — дівчина віддала хустинку однокласниці, — Я дійсно нічого не знаю! Я навіть не зрозуміла, про що ви тут балакали. Хто така Еліза? Що взагалі відбувається?

— Не репетуй, зараз все поясню. Диви, оце створіння, — Лариса вказала на залишки чудовиська, — Лісовик. Він з іншого світу, і потрапив сюди через портал і незграбність одного вояки, — хлопець в червоній одежі вже кудись подівся і не чув глузування дівчини, — Гадаю, він хотів тебе вбити.

— І як далі? Я в небезпеці?

— Не панікуй, все буде добре! Принаймні, я на це сподіваюсь, — Лариса зітхнула і задумливо подивилась на стелю, — Диви, зараз йди додому. Скажеш, що заняття відмінили, і ні слова про напад. Коли будеш на місці, напиши, і я скажу, що робити далі. Нумо, хутчіше!

Христина підхопила портфеля і вибігла з класу. Дівчина хотіла як можна швидше потрапити додому. По перше, там вона почувала себе більш захищеною. По друге, Христина потребувала більше інформації. Було очевидно, що вона вляпалась в історію, але про що ця історія? Дівчина багато читала, і зазвичай головний герой книг потрапляв в фантастичний світ, де з’ясовувалось, що він не такий, як інші люди… То може і вона не така?

Христина ніколи не вважала себе особливою: вона була звичайною ученицею старших класів. Її не сторонилися, але і дружити не спішили . Дівчина завжди була зайнята після школи — допомагала мамі. Тож однокласники полишили спроби витягти її з дому.

Дім. Може не слухати Ларису? Може краще бігти якомога далі, в інше місто, чи іншу країну, щоб чудовисько не змогло її знайти? А як же рідні? Вони точно будуть хвилюватися. Дівчинка вирішила, що не залише їх. Крім того, в неї не було грошей на квиток.

***

Кіра бавила себе, підіймаючись на чотири сходинки, а потім з’їжджаючи вниз перилами. На дівчинці була шкільна форма, хоча заняття давно скінчилися. Тато Кіри фарбував дворову лавку. Дівчинка спочатку вмовляла розфарбувати її в рожевий, і наклеїти зображення фей, але батько зауважив, що сусідам це не сподобається.

Ну і дурні! Рожева лавка це класно, а от синя — нудно. Кірі було нудно. Може б піти додому, та вдома теж нудно, нікого немає. З-за рога вийшла дівчина і Кіра радісно всміхнулась. Христина була її давньою подругою. Вона вміла розповідати цікаві історії про фей і чарівників, і ніколи не глузувала з Кіриних вигадок.

— Привіт! — дівчинка побігла до подруги, проте та лише неуважно кивнула.

— Виглядаєш схвильовано, — батько Кіри теж звернув увагу на дивну поведінку, — Щось трапилось?

— Нічого.

Кіра перестала стрибати сходами і здивовано блимнула на двері, що зачинились. Зазвичай, Христина привітніша.

— Чуєш, Кіро, а сходи-но до Христини у гості, — тато повісив на лавку табличку, щоб ніхто ненароком не сів.

— Хіба ми не збиралися додому? — пробуркотіла дівчинка.

— Пробач, люба, маю справи, — чоловік цьомнув доньку в лоба і підштовхнув у під’їзд.

Піднявшись на четвертий поверх, Кіра спинилась. Зітхнувши, вона тицьнула на дзвоник. Двері відчинились і на порозі з’явилась бабуся Христини. Вона тримала в руках рушник, вкритий різнокольоровими візерунками і жирними плямами.

— Це ти, Кіро? Заходь, — дівчинка була тут частим гостем. Стара ніколи не докоряла з цього приводу: знала, як складно сусіду виховувати доньку самотужки.

— Доброго дня. А Христина вдома?

— Вона переодягається. Почекаєш? — дівчинка кивнула і втягнула носом повітря. З кухні смачно пахло і живіт Кіри відреагував гучним булькотінням, — Сідай до столу.

Дівчинка вхопила котлету і швидко запхала до рота.

— Тебе що, взагалі не годують? — стара покачала головою.

— Годують, — Кіра облизала пальці, — але все одно їсти хочеться. Та і котлети у Вас смачнючі!

— Дякую, сонечко! — бабуся встала і гучно постукала по столу, — Христино, ти чого так довго? Кіра зачекалась! Скільки можна переодягатись?!

Христина не переодягалась. Вона читала повідомлення від Лариси:

Привіт! Скажи батькам, що записалась у волейбольну секцію недалеко від школи і тепер будеш ходити туди після занять. Будуть розпитувати — скажи, що я порадила. Повідом, коли будеш вдома)

(…)

Дві дівчини зайшли до спортивного залу, розмахуючи шкільними портфелями. Одна з них щось розповідала, активно жестикулюючи. Її подруга нервово смикала лямку портфеля, озираючись навколо. Нарешті дівчата помітили тренерку і підійшли ближче.

— Вона хотіла би записатися на волейбол, — та, що розповідала, підштовхнула подругу, — Тільки формально, ви знаєте.

— Угу, — тільки і відповіла Анна Сергіївна, — Ім’я? Прізвище? Скільки років?

— Христина, — дівчина глянула на журнал гуртка, куди рівним почерком вписали її ім’я поруч з ім’ям Лариси, — Христина Синиця. Шістнадцять.

— Добре. Візьміть спортивну форму і проходьте.

Христина слухняно взяла помаранчеву футболку. Зайшла до кімнати з інвентарем і нарешті наважилась запитати:

— А навіщо мені ця футболка?

— Для прикриття, — Лариса витягнула з портфеля пакунок,  — Якщо батьки спитають, покажеш їм цю футболку: ось, мовляв, де я граю. А так, у тебе інша форма буде. Якщо погодишся.

З цими словами дівчина розвернула пакунок. В Христини перехопила подих: Лариса тримала зелене плаття, з вишитими на ньому золотими квітами, що переливалися і виблискували на сонці. Христина не могла відвести очей. Вона вже простягнула руки, коли Лариса подала голос:

— У тебе, звісно трошки скромніше. Буде. Та спершу розмова з Елізою.

— Слухай, розповіси ще раз, — Христина почухала потилицю, — Зранку я думала, що з глузду їду. Всі поводяться так, ніби нічого не трапилось.

— Бо я їм пам’ять стерла, — знизала плечима Лариса. Вона вділа плаття і простягнула Христині гребінець, — Допоможеш заплести косу?

Після декількох маніпуляцій, у дівчат таки вийшло привести зачіску Лариси до ладу. Тепер вони обидві виглядали, як Попелюшка. Тільки Лариса була Попелюшкою, що тільки прийшла на бал, а Христина — вже після дванадцяти, коли чари скінчилися.

— А стосовно розмови, — нарешті згадала Лариса, — Поговорите і тебе приймуть до Школи магії. Хоча то не зовсім школа, швидше факультатив. На місці розберешся. Зараз підемо до Елізи, побалакаємо і скажеш, мовляв, хочу вчитися. Якщо звісно хочеш.

Лариса запхала шкільну форму у рюкзак і пристебнула його до поясу. Тепер він нагадував шкіряну сумку. Дівчина поклала руку на стіну і та тріснула, ніби яйцева шкарлупа. За стіною виднілася осяяна сонцем галявина, вкрита квітами і шовковистою ковилою. Лариса підштовхнула однокласницю, і кросівок Христини ступив у зелену траву. Обернувшись, дівчина побачила тільки дерев’яний паркан.

Тепер Христина стояла посеред галявини, і чотири дерев’яні вежі з величезними арбалетами цілились у неї. З-за паркану вийшли кілька людей у червоному вбрані. Вони були схожі на Фана, але з цими Лариса не була знайома.

— Якого біса нас затримують? Я Лариса Калиненко, моє ім’я є у списку.

— Ви можете йти, а ось дівчина поряд не зазначена як мешканець Чарівного Світу.

— Звісно не зазначена, вона гість. Ця дівчина зі мною!

— У вас має бути дозвіл, засвідчений головою поселення чи його радницею.

— Та знаю я! Еліза тільки сьогодні прийшла, коли б вона встигла засвідчити дозвіл? Ми саме до неї. Якщо бажаєте, можете піти з нами — перевірити!

— Ми не можемо залишати портал без нагляду.

— Тож відпустіть нас!

— Ми не можемо відпустити потенційну шпигунку.

— Замкнене коло! Ви ж мене добре знаєте, не можете не знати найкращу чаклунку Чарівного Світу.

— Знаємо.

— Я вам кажу: Христина не шпигунка!

— Мені шкода, але без дозволу ми не маємо права впускати незнайомців.

— Знову сваришся? — з-за паркану визирнув хлопець.

Він був вище Лариси і старше років на п’ять. Білі кучері спадали на лоба, через що хлопець мотав головою, намагаючись їх прибрати. В руках блондин тримав жовтуватий папір, і розмахував їм, наче прапором.

— Сандр, яка вдача! Ці дурепи не впускають нас і запевняють, що Христина шпигунка!

— Ми не запевняли, ми припускали… — Сандр простягнув хлопцям папірець, — Добре, проходьте.

— Ти дістав дозвіл? — Лариса здивовано глянула на друга, — Коли встиг?

— Поки ти була в школі.

— Тож Еліза все знає?

— Тільки про лісовика і дівчину, на яку він напав. Вона хоче побалакати з… Як звати?

— Христина, — відповіла дівчина, — А вас — Сандр?

— Тебе, — виправив блондин, — Якщо не проти.

Паркан опустився, пропускаючи дівчат. Тепер Христина розгледіла одежу хлопця. Блакитне пальто було розстібнуте, і вітер розвивав подоли. По краю рукавів йшла вишивка білими нитками. Під пальто білий светр: занадто тепло для кінця квітня.

— Ми нечасто приймаємо новеньких, — продовжив Сандр, — Попередньою була Лариса, чотири роки тому.

— Зазвичай портали надійно охороняються, щоб ніхто випадково на них не натрапив. Але той був просто неба, тож мене помітили тільки коли почала питати в людей, що відбувається і як потрапити додому.

— Спочатку Рада Магів хотіли напоїти Зіллям-забуття і повернути, але Лариса мала не абиякі здібності.

— Тож мене вмовили після школи навідуватися сюди, під приводом секції з волейболу. А потім почалась війна з лісовиками, і я стала на захист поселення разом з іншими чаклунами.

Христина слухала розповідь не дуже уважно. Вона розглядала краєвиди, заповнені світлими багатоповерхівками. Вулички вузькі і прохолодні, бо сонце майже ніколи не потрапляло туди. Іноді між сусідніми домами натягували підвісні мости, і тоді дорога ставала ще темнішою.

Увагу дівчини привернув вказівник. На ньому містилися три назви, стрілки біля яких вказували направо, вперед і вгору. Вгору?

— Тут вулиці ведуть не тільки горизонтально, а і вертикально, — Лариса побачила здивування однокласниці, — А на даху висаджують городи. Не дуже зручно, та економить місце.

Христина придивилась: те що спочатку здалось багатоповерхівками, виявились окремими домами. Кожен наступний спирався на стовпи, що виходили з даху попереднього, таким чином між «поверхами» утворювався проміжок. Власники нижнього дому піднімались туди сходами, що звивались навкого будівлі.

— А що вирощують? Овочі?

— Зазвичай лісові рослини для цілющих настоянок, — Сандр почухав потилицю, — Іноді для зілля, чи напоїв.

Чим далі вони йшли, тим більше людей зустрічали. Деякі одягнені в джинси та футболку, або кофту, але більшість носила довгі плаття, чи плащі, вкриті візерунками. Христина звернула увагу на групу людей, в однаковому темно-синьому вбранні. Вони пройшли повз, сміючись і штовхаючи один одного.

— То учні, — Сандр помітив зацікавленість дівчини, — Якщо погодишся, будеш однією з них.

Христина лише хитнула головою. Пройшовши повз чотири велетенські вежі з арбалетами (напевно ще один портал), дівчина побачила красиву двоповерхову хатину, з присадибною ділянкою, де росли яблуні. Згодом вона побачила ще одну, і ще — вертикальних вулиць тепер майже не було.

— Ми наближаємось до центру, — зауважила Лариса, — Чим ближче до центру, тим заможніше родини. Тут живуть ті, чиї пращури давно перебрались у Чарівний світ.

— А у центрі живуть корінні мешканці?

— Люди не є корінними мешканцями, — Сандр хихикнув, — Наші пращури потрапили сюди через портали.

— А от лісовики місцеві, — втрутилась Лариса, — Для них облишати цей світ взагалі смертельно.

— Кілька годин без чарпилку і лісовики перетворюються на купку гною, — Сандр скривився.

Людей навколо ставало все більше. Ларисі довелося тримати однокласницю за руку, щоб вона не загубилась у натовпі. Іноді дівчині вдавалося розгледити поміж спинами людей дерева, вкриті жовтенькими китицями.
(…)
Поруч з деревом стояла жінка. Вона схрестила руки, притулила спину до стовбура і заплющила очі. Це була Еліза. Їй було двадцять п’ять, але життя вже залишило купу зморшок на тендітному обличчі. Хоча в моді була вишукана одежа з вишивкою, жінка надавала перевагу чорним костюмам. Звісно коли обов’язок не передбачав святкове вбрання.

— Лариса, Сандр і… — Еліза розплющила очі, — Ти напевно та дівчина?

— Христина.

— Тож ти не знаєш, чому напав лісовик? Ти ніколи не була в цьому світі, ніколи не бачила щось, схоже на портал і взагалі не здогадувалась, що твоя однокласниця відьма?

— Чаклунка, — виправила Лариса, — Чаклунка влучніше.

— Я багато читала про магію, але не знала, що вона насправді існує, — Христина у захваті озирнулась, — Тут все таке чарівне! Окрім лісовиків.

— Окрім лісовиків, — задумливо повторила жінка. Вона притиснула руку до носа, роздумуючи, — У цьому і проблема. Ми не знаємо, чому лісовик на тебе напав, тож не певні, що це поодинокий випадок. Звісно, я посилю охорону біля порталу, але…

— Не факт, що допоможе — закінчила Лариса, — Тому пропонуємо, залишитись і навчатись магії.

— Не все так просто, — заперечила Еліза, — Навчання потребує грошей, яких у Христини немає.

— Але ж я навчалась безкоштовно! — вітка дерева поруч з Ларисою хитнулась, осипаючи дівчину пилком, — Ачхи!

— Ти — інша справа. У тебе великий потенціал, та і часи були мирні. Зараз є сенс фінансувати лише тих, хто точно буде захищати поселення.

— То чому кликали? Як не хочете навчати.

— Тобі потрібна магія, — Еліза підійшла до Христини, — А мені потрібні воїни. Якщо підпишеш договір про захист поселення, кожен з нас отримає, що хоче.

— Що? Захист поселення? — Христина розгублено озирнулась, — Треба подумати.

— Подумаєш в моєму кабінеті, — Еліза підійшла до дошки і взяла пару сріблястих браслетів. Начепив їх, жінка простягнула руку, — Сподіваюсь, не боїшся літати?

Під ногами Христини з’явилась величезна порцелянова тарілка. Нога зісковзнули і дівчина майже гепнулась, коли Еліза підхопила дівчину. Голова поселення посміхнулась, напевно вперше за час розмови, і помахала на прощання.

Тарілка полетіла геть, а Лариса і Сандр залишились наодинці. Двоє друзів вирішили прогулятись парком.

— Чому Еліза так наполягає, щоб Христина стала захисницею? — Сандр смикав шиті манжети. Він завжди так робив, коли хвилювався, — Ми навіть не впевнені, чи здатна вона!

— По перше, Еліза піклується про поселення. По друге, лісовик напав саме на Христину, а це дивно.

— Хочеш сказати, він знає щось?

— Ти часто чув, щоб лісовики залишали Чарівний світ?

— Це вперше.

— Отож. Може Христина взагалі єдина, здатна їх перемогти, — Лариса заздрісно зітхнула.

— Віриш в обраність? — підняв брови Сандр, — Не помічав за тобою.

— Може це її доля?

— Ага, доля. Коли тебе змушують вбивати, це не доля. Навіть якщо ти права, чи не жорстоко?

— Тому тебе і вигнали, — Лариса закотила очі, — Занадто ти… Пацифіст.

—  Хіба погано?

— Сваритесь? — листя зашаруділо і з дерева зістрибнув Фан, — Чого б це?

— Еліза агітує новеньку приймати участь у війні з лісовиками.

— Яку новеньку? — Фан здивовано заблимав, — Оте дівчисько? Еліза взагалі її бачила? Я знав мишей менш лякливих, ніж ця…

— Христина, — Сандр нарешті спинився, — Вона ж така юна! Це неправильно!

— Мені було ще менше, — підняла брови Лариса.

— Я і тоді казав, що це неправильно.

— Припини! Якби всі тебе слухались, нас давно б не було, — Лариса позіхнула і прикрила очі, — До речі, Фане, що ти тут робиш?

— Ну, — хлопець озирнувся навколо, ніби шукаючи підтримки, — Проходив повз…

— Ти ж ненавидиш цей парк? Людей багато і ніс свербить, сам казав, — Сандр сколихнув гілку, з якої зістрибнув Фан. Зелена палатка з’їхала донизу і повисла, зачепившись, — Ясно…

— Ну і нащо ти це зробив? Тепер її наново встановлювати!

— Скільки ти тут живеш? — Лариса зацікавлено підійшла ближче, — День, тиждень, місяць?

— Два тижні назад у мене скінчилась оренда, так що…

— А гроші на нову? — Сандр свердлив чоловіка поглядом, — Тобі ж платять за охорону порталу, хіба ні?

Фан зітхнув і витяг з карману маленький, менше ножа, меч. Трохи покрутив в руці, і меч збільшився. Лезо сліпуче сяяло, відблискуючи навкруги сонячними зайчиками. Юнак захоплено крутив його в руках, хизуючись.

— Ти безнадійний, — Сандр сів і поклав голову на руки, — Це вже сьомий меч за рік. У тебе їх ціла колекція! Мечі є, хати нема!

— І що? Зараз тепло. Можна і на дереві спати, законом не заборонено, — Фан сховав меч і почав встановлювати палатку назад.

— Може хоч до нас прийдеш? — Сандр встав, і приречено пошкандибав допомагати, — Не чужі ж люди, їй богу!

— Ні, брате. Я вас люблю, але турбувати більше не буду. Виростили мене, і на тому дякую.

— Ну, знаєш, — почав було Сандр, але його перебив гомін дзвонів. Звук ставав все гучніше і гучніше, дзвони ніби благали про допомогу. В кожного, хто чув цей звук, по тілу бігли мурахи, а серце починало колотатися, як скажене.

— Лісовики, — констатувала Лариса і зробила рух рукою. Вихор з рожевих квітів закружляв навколо, підіймаючи дівчину нагору. Звідси дзвони було чутно ще гучніше. Здається, вони лунали з північної частини поселення, — Вперед!

Лариса опустилась на найближчу вулицю: вона не хотіла витрачати магію на пересування. Повз дівчини бігли люди, їх плащі і плаття майоріли різними кольорами, переплітаючись, зачіпляючись, і сповільнюючи ходу. Одежа, яку доводилося носити магам була незамінна для чаклування, але в біса незручна. Цивільні терпляче стояли по сторонам, пропускаючи своїх захисників.

Один «бігун» зістрибнув з хатини на вулицю, збивши Ларису з ніг. Та наступної миті він завмер, не в силах поворухнутись. Дівчина сховала використану баночку в рюкзак і побігла далі — чепуритися ніколи.

Зваливши закляттям ще кількох, Лариса викликала вихор квітів, що підняв на дах будинку. Тут інша чарівниця боролася одразу з п’ятьма лісовиками. Спідниця жінки складалася з різнокольорових стрічок, які мерехтіли в повітрі, заважаючи ворогам бачити. Іноді стрічка злітала з плаття і обплутувала когось з лісовиків, але ті розривали її на шматки.

Лариса ступила на вологу землю, яка раніше була чиїмсь городом. Ніжні паростки потоптані, але міцні, готові помститися. Закляття Лариси дало їм сили вхопити одного з небажаних гостей за лапи і скинути з даху, прямо під ноги іншим чарівникам. Найбільший з лісовиків кинувся на жінку, але стрічки затулили очі, і він оступився.

— Позаду! — скрикнула Лариса, але вже запізно. Жінка не помітила лісовика і той впився довгими кігтями у спину. Вихор рожевих квітів закружляв навколо, підіймаючи лісовика вгору і жбурляючи на землю. Два інших вирішили відступити на сусідні дахи, але їх вже чекали.

— Ви живі? — жінка ледь розплющила очі. Її дихання сповільнилось, а спідниця перестала майоріти і понуро впала на землю. Різнокольорові стрічки ставали червоними від крові, що сочилася з рани, — Я зараз!

Лариса дістала з портфеля ще кілька склянок. Відкривши одну з них, дівчина за звичкою простягнула руку, але хустки не було.

— Точно, я ж віддала Христині, — обтрусила рукав свого плаття і налила вміст склянки на нього. Суміш гучно зашипіла, але вухо Лариси зловило ще один звук. Рефлекторно дівчина стрибнула убік, і саме вчасно. Кігті лісовика промайнули біля самої коси Лариси. Схопивши Завмри-зілля, дівчина кинула його під ноги лісовику. Той зробив крок уперед і застиг.

Рукав Лариси нарешті перестав шипіти, і дівчина притиснула його до спини постраждалої. Кров перестала текти, а жінка зробила великий вдих. І ще раз. Не бездоганно, але хоча б буде жити.

Лариса глянула навколо: з даху було помітно, як маги намагалися наздогнати лісовиків, але ті відступали так само швидко, як і наступали. Так відбувалося вже другий рік: лісовики виходили з лісу і, мов скажені, знищували все навколо. Отримавши відсіч, вони відступали назад у ліс, де зникали у невідомому напрямку. Чого вони хотіли, ніхто не знав.

Випробувальний термін

Коли Христина прийшла до школи, Лариса вже сиділа на сусідньому стільці. Побачивши дівчину, брюнетка посміхнулась:

— Не проти?

— Та ні, — Христини розгублено кліпнула очима. Раніше вони майже не спілкувалися і така увага трохи бентежила.

— Так що ти вирішила? Ну знаєш, стосовно волейболу?

— Волейболу? — до дівчат підійшов Тарас. Він поклав руки на парту, залишаючи брудні сліди. Христина зморщилась.

— Ми ходимо на гурток, — швидко знайшлась Лариса.

— О, а можна я теж запишусь? Обожнюю волейбол, — хлопець шморгнув носом і посунувся ближче до дівчат.

— Серйозно? — Христина хмикнула, — Ніколи не бачила, щоб ти грав на фізкультурі.

— Так тож фізкультура! Спорт моє друге ім’я , — хлопець зігнув руку, демонструючи повну відсутність м’язів, — Просто треба економити сили.

— А на що їх витрачаєш? — глузливо поцікавилася Лариса.

— На тебе, мала, — підморгнув Тарас, — Всі мої сили лише для тебе!

— Візьму до уваги.

— Ну то як записатися до вашого волейболу?

— Шкода, набір скінчився.

Пролунав дзвоник, і Тарас повернувся за свою парту.

— Фу, який він неприємний! — скривилась Христина.

— Та ладно тобі, файний хлопець. Ми з ним іноді спілкуємось.

Насправді, Лариса з усіма «іноді спілкувалась». Христина не могла згадати, чи були у дівчини друзі, або вороги. Для неї однокласники були не більше ніж ті, в кого можна списати домашку.

— Так що ти вирішила? — прошепотіла Лариса, намагаючись не привертати увагу вчителя.

— У мене місяць випробувального терміну, — коротко відповіла Христина.

Далі розмовляти не наважилась, бо вчитель засуджуюче зиркнув в їх сторону. Якби в дівчат була змога поговорити, Христина б розповіла про довгу і стомлюючу бесіду з Елізою. Ця бесіда тягнулась кілька годин і врешті решт Еліза запропонувала вирішення.

Христина не демонструвала магічні здібності, тож дівчину записали до Школи магії, щоб вона пройшла підготовчий курс. За словами Елізи, це курс для дітей, чиї здібності не показали себе до шести років. Така собі «магія для початківців».

Якщо за місяць Христина не впорається, їй відредагують пам’ять і відправлять назад. Врешті решт, Христина так і не вирішила, що краще: залишитись і битись з лісовиками, чи забути, проте не факт, що лісовики відчепляться. Все ж краще готуватися до нападу, ніж сподіватися на вдачу.

Шкільний день пролетів непомітно. Пролунав дзвоник з останнього уроку і дівчата вже збирали портфелі, коли Тарас знову підійшов.

— Може хоч проведу? А там і місце знайдеться, м?

— Добре, — закотила очі Лариса. Побачивши здивування Христини, вона пошепки додала, — Не відчепиться..

Дорога від школи до гуртка була найдовшою в світі. Принаймні так здалося Христині, бо Тарас увесь час говорив нісенітниці. Але Лариса не виглядала засмучено. Навпаки, радісно усміхалась і відповідала на ідіотські питання. Нарешті компанія ввійшла у двері з написом «Безкоштовні заняття з волейболу. Вихідний день: неділя». Назустріч вже бігла Анна Сергіївна.

— Наші олімпійські чемпіонки вже тут? Мерщій переодягайтесь! — з цими словами жінка насильно заштовхала дівчат за двері.

— Що відбувається?

— Тихо, — прошепотіла Лариса і притулила вухо до дверей, — Слухай!

—  Бачу, ви дуже спортивний, хлопче! Нажаль, місць немає. Якщо хочете, приходьте через дві години, у тої команди одне місце пусте. Приходьте, приходьте!

— Як вона його! — всміхнулась Лариса, — Я ще вранці написала, що Тарас думає вступити до гуртка, тож вона приготувалась. Через дві години тут дійсно буде команда з волейболу. Хай пострибає з м’ячиком.

— А я вже думала…

— Що? Що я його у Чарівний світ запрошую?

— Та… неважливо, — тільки зараз Христина помітила довге синє плаття без рукавів, що висіло посеред кімнати, — А це що?

— Переодягайся. Думаю, твій розмір, — Лариса жбурнула плаття однокласниці. На поличці за платтям були високі ботфорти і довгі рукавички з цупкого матеріалу.

— Моя форма, — зітхнула Лариса, — Тобто, може і не моя, але дуже схожа на ту, що я носила.

— Ох, — Христина заплуталась у тканині, — А це не занадто? Зараз же тепло.

— Ні, — засміялася Лариса, — Це ж шерсть лісовика, щоб легше чарувати. Форму роблять так, щоб носити і влітку.

— А ти? Переодягатися не будеш?

— Вчора замурзалась під час бою. Сьогодні зроблю вихідний.

— Ай! — Христина не звикла носити довгі плаття, тому боялась щось порвати, — А рукавички обов’язкові?

— Ну, як хочеш отримати опіки, чи висип від отруйної рослини… Хоча, на підготовці цього не буде. Гайда! Запізнюватись погано.

Цього разу складнощів з охороною порталу не виникло, і через п’ять хвилин дівчата вже стояли у визначеному місці: біля дерев’яної будівлі, де тулилися один до одного люди в синіх одежах.

— Щасти тобі! — Лариса підморгнула подрузі і зникла за поворотом.

Христина стояла одна посеред натовпу. Ближче до входу дорослі тримали за руку малих дітлахів. Іноді дехто з дітей виривався, починав носитися подвір’ям і дражнитися. Трохи подалі стояли підлітків, що горланили голосніше за малечу. Невеликий метелик врізався в Христину і розлетівся на кольорові шматочки.

— Пробачте, — дівчинка з переляканими очима вклонилася Христині, — То мій метелик, я не спеціально. Не хотіла вас образити, просто повторюю домашнє завдання.

Христина лише хитнула головою, не в силах вимовити ні слова. Вона побачила ще декількох метеликів, що літали поміж учнями. З кожним змахом крил вони змінювали колір. Раптом потилицею вона відчувала жар і швидко розвернулась, полишаючи метеликів. Хлопці позаду дико реготали, випускаючи вогонь з вух. Дівчина з зеленим волоссям штовхнула одного з них.

— Пити полум’яні напої у громадських місцях заборонено! Це вогненебезпечно!

— І що ти зробиш? Вчительці розкажеш?

— Поскаржуся на вас директору!

— Налякала, жах який! О, я тебе раніше не бачив. Ти вчишся у Хобітенка? — Христина спочатку не зрозуміла, що звертаються до неї. Хлопець повторив питання.

— Що? Ні, напевно. Хоча, не знаю, — дівчинка спробувала доброзичливо посміхнутися хлопцю, з вух якого тепер йшов чорний дим.

— Не запам’ятовуєш ім’я вчителів? Жи-и-иза! — хлопець розсміявся.

— Ні, просто новенька…

— Новенька! Ти Христина?

— Новенька? — дівчинка з зеленим волоссям перестала палити хлопців поглядом і теж звернула увагу на дівчину, — Ти ніколи не бачила магії?

— Дуже незручно жити без магії?

— Ти вже бачила фонтан з квітів?

— Лариса розповідала, що в вашому світі такого немає.

— А чардерева?

— А бачила потерчат?

— Як вона могла їх бачити, коли вони в лісу живуть? Хто її до лісу пустить, коли там лісовики вештаються?

— Хочеш спробувати цей полум’яний напій? Називається «Сором’язка». Зрозуміла? Через те що вуха горять.

Учні оточили дівчину, деякі почали підлітати догори, зависаючи в повітрі, привітно розмахуючи руками. Кілька метеликів кружляли навколо дівчини, заплутуючись у волоссі і розпадаючись на кольорові клаптики.

Діти показували на неї пальцями, а дорослі сварили їх через це. Хоча і дорослі раз-у-раз поглядали на новеньку. Хтось простягав Христині руку, хтось гукав її, а найбільш безцеремонні смикали волосся. Раптом всі завмерли: почувся гучний жіночий голос.

— Що за гамір? Облиште новеньку в спокої. Не учні, а тварини!

Натовп навколо знов заворушився, але підлітки більше не насідали на Христину. Висока жінка у довгому чорному платті підійшла, вхопила за руку і потягнула за собою. Через мить Христина стояла біля самих дверей, в оточені п’ятирічних дітей, що блимали своїми оченятками, дивлячись то на жінку, то на Христину.

— Мене звати Мегіра, я твоя наставниця. Сподіваюсь, це ненадовго і ти швидко вчишся.

Після цих слів Мегіра жестом запросила всіх всередину. Діти йшли коридором, тримаючись за руки, наче першокласники (фактично, вони і були першокласниками). Підлітки, що знали це місце вже не перший рік, впевнено крокували повз.

Деякі учні заходили у двері, розташовані зліва, деякі крокували сходами, що починалися справа. Мегіра же впевнено йшла вперед, через великі різьблені двері, до скверу всередині будівлі. Тут учні відпочивали, гуляли в позашкільний час, а ще в сквері тренували малечу і новеньких, на кшталт Христини.

Тут було чарівно затишно. Зелена трава стелилась перед Христиною пухнастим килимом. Трохи далі кущі, а за ними — рожеві дерева, ніби сакура на японській вазі. Пройшовши вперед, Христина помітила перед деревами річку, хоча скоріше маленький струмочок. Кришталева вода виблискувала на сонці і віяла прохолодою. Струмочок біг поміж каменів, дзвінко озиваючись до Христини. Повіяв легенький вітер,  у ніс вдарив солодкий, п’янкий аромат квітів.

— Що ж, повторимо основи теорії. Владе?

— Я, — хлопчик вийшов вперед. Він виглядав найстаршим, не рахуючи Христини. Влад зітхнув і подивився кудись вбік, ніби не бачив вчительку.

— Владе, що ти знаєш про магію?

— Вона береться з пилку чардерев.

— І?

— І все, — хлопчик здивовано блимнув, — Більше нізвідки не береться.

— Пане Мегіро, — вистрибнула з натовпу дівчина в окулярах, — Можна я?

— Стривай, я і так знаю, що ти знаєш, — вчителька не зводила очей з хлопчика, — Що ще ти знаєш про магію? Ну, подумай.

— Для того, щоб чарувати достатньо уявити те, що ти хочеш зробити.

— Ми завжди користуємось цим способом?

— Ні, — хлопець колупав черевиком землю.

— Добре, чому?

— Бо при складних бажаннях витрачається забагато пилку. Ще існують зілля, або магічні інструменти, — очі хлопчика загорілися, — Інструменти виготовляють за допомогою концентрованого соку чардерева, змішаного з…

— Достатньо, Владе, — підняла руку Мегіра, — Ми тут вчимо магію, а не інструменти. Перейдемо до практичних завдань. Хто мені скаже, як перемістити камінь з правого боку річки на лівий?

— Сконцентруватися на точці і подумки перемістити її на лівий берег, — пробубонів хлопчик з довгим світлим волоссям. Він здався Христині знайомим.

— Що Кай забув?

— По прямій лінії! — знову підстрибнула дівчинка в окулярах. Вона витягнула руку догори, і розмахувала так старанно, що навіть зачепила свою сусідку.

— Чому саме по прямій?

— Бо це найкоротший шлях, і так витратиться менше магічного пилку.

— Правильно. Спочатку думайте, потім робіть, головне правило магії! Продемонструєш?

— Гадаєте, зможу? — дівчинка засоромилась, — Я ж тільки тиждень ходила.

— Принаймні, спробуй.

Дівчинка в окулярах вийшла вперед. Мегіра простягнула їй камінчик, розміром з долоньку, на якому зеленим кольором була намальована крапка. Учениця  вилупилась на неї, Христині навіть здалося, що у дівчинки очі випадуть. Камінчик заворушився і піднявся вгору. Дівчинка вказала пальцем на кущ біля себе. Камінчик, хитаючись, поплив в повітрі. Декілька разів він змінював свій напрямок, але врешті решт впав у той самий кущ.

— Чудово! — Мегіра зааплодувала, — Для більшої концентрації можна використовувати жести чи слова, як це зробила Марічка.

— Я змогла! — дівчинка побігла до вчительки і застрибала навкруги, — Я змогла! Я змогла!

— Вітаю! Сьогодні ще потренуйся, а вже завтра у школу підеш. Хто ще? Владе, хоч спробуй!

Хлопчик скривився і понуро вийшов вперед. Взяв камінь і поклав на землю, виставив руку вперед і напружив все тіло. Нічого не змінилося. Хлопчик схопив повітря і потягнув до себе. Нічого. Роздратований, Влад жбурнув камінь. Рожеве листя посипалось з дерев.

— Не впадай у відчай, все вийде, — Влад закотив очі, — Можливо проблема саме в цьому завданні. Ось ще одна вправа, що допоможе розкрити ваші здібності до магії.

Мегіра підійшла до струмка і невелика кількість води відокремилась із поверхні. Вода потекла вертикально вгору, збираючись у шар. Сонячний промінь блиснув на його поверхні, і у Христини перехопило подих від захвату. Але всі інші відреагували спокійно, ніби кожен день бачили щось таке.

— Спробуйте змінити колір води. Уявіть свій улюблений напій, чи може фарбу, — діти побігли до шару, — Зараз, стривайте. Я зроблю декілька, щоб кожен зміг потренуватися. Христино!

— А? Що?

— Ти теж спробуй. Зрозуміла? Просто уяви, що вода стала іншого кольору.

— А не треба використовувати якісь слова? Щось на кшталт «Чаклуй баба, чаклуй дід».

— Не треба, — Мегіра здвинула брови, — Хоча, якщо це допомагає сконцентруватися, чому б ні?

Христина підійшла до шару. Вона заплющила очі і уявила свій улюблений сік. Вишневий, що червоною цівкою стікає з чашки. Або хвилями, повільно розтікається, як в рекламі. Ммм… Нічого не змінилося. Дівчина виставила вперед руки, і навіть доторкнулася до шару. Нічого. Тільки прохолодна вода потекла по руці.

— Я неправильно роблю?

— Якщо нічого не виходить, то неправильно, — Мегіра піджала губи, — Спробуй уявити дуже яскравий колір. Скажімо, чорний. Або спробуй підняти каміння, як Марічка. Одним словом, проекспериментуй трохи. На першому занятті мало кому вдається. Можливо, ти надто хвилюєшся.

Закінчивши свою промову, Мегіра пішла далі робити шари. Христина озирнулась навколо. Кілька шарів ледь потемніли, хоча можливо це тільки здалося. Один шар перетворився на зірочку і засяяв. Його власник, той самий хлопчик з довгим світлим волоссям, лякливо відступив. Очевидно, дар він мав, але Мегіра все одно незадоволено пробуркотіла: «Завдання не в цьому».

— Теж не виходить? — сказав хтось позаду. Дівчина озирнулась і побачила Влада. В руках він тримав пошарпану металеву скриньку.

— Поки ні. Що в тебе?

— Подарунок від батька, — хлопчик присів поруч, — Я Влад, до речі.

— Христина.

— Ти новенька? Чув, Еліза прийняла когось із Сірого світу.

— Сірого світу?

— Ну, скучного, сірого, без магії, — Влад зняв взуття і опустив ноги у воду, — Тобі тут більше подобається?

— Просто чарівно! — Христина всміхнулась, — Буквально. Якби в моїй школі таке вивчали, кожен день би ходила. Сподіваюсь, мене приймуть.

— Може і так. Мені школа точно не світить.

— Ти про що?

— Ну, не світить і все, — роздратовано тупнув ногою Влад. Бризки намочили край плаття.

— Обережніше! І взагалі, чого не тренуєшся? Не чув, що сказала Мегіра?

— Чув, а яка користь з того? Я вже два роки «тренуюсь», а все марно. Вже б кинув, та батьки наполягають.

— Ммм?

— Бути чаклуном  дуже почесно. Як навчусь магії, матиму багато грошей. Батьки кажуть, це забезпечить мені майбутнє.

— Тож вчися, нащо мені заважаєш? — Христині здалося, що вода позеленіла, але теревені хлопчика збивали з думки.

Влад зітхнув і пішов в іншу частину парку. Він кидав у річку каміння, спостерігаючи за колами, що розходились по воді. Заняття вже добігало кінця, коли Мегіра нарешті не витримала:

— Я все розповім твоїм батькам! Досить ледарювати!

Хлопчик похмуро подивився на наставницю:

— Розповідайте.

— Можна залишитись після занять? — Христина намагалась придумати «закляття», перебирала всі римовані дитячі віршики.

— Бери приклад з новенької. В Христини теж нічого не виходить, але ж вона намагається!

— Спочатку я теж намагався, — Влад зітхнув і пошкандибав до виходу.

***

Тітка Проня була задоволена собою. Завдяки старанної економії, грошей вистачало на оренду нижнього поверху, а для конюшні це принципово. На самому краю поселення, та це навіть краще: недалеко за сіном бігати.

Звісно, якби тітка Проня була магом, можна було б піднімати коней нагору. Вийшло б дешевше. Проте тоді її припрягли б до захисту поселення. Ні, магом краще бути у мирні часи.

Цокіт копит перервав роздуми жінки. З-за рога виїхав знайомий віз. Конюх вертався після замовлення: у Школу магії треба було завести чартрави. Поруч з ним сидів Влад — дуже гарний і розумний хлопчик, син одного з постійних клієнтів.

— Добрий день! — Влад зістрибнув з возу і почимчикував до конюшні, — Є робота?

— Авжеж, прибрати, нагодувати, все як завжди!

— Дякую! До речі, ще одне, — хлопець зупинився, — Можна у вас скриньку сховати?

— А що там? Щось заборонене?

— Трохи є, — хлопчик скривився, — Інструменти.

— О боже! Коли ж вони зрозуміють!

— Батько вже змирився, а мама досі проти. До речі, інструменти батько подарував!

— То може припиниш працювати?

Взагалі тітка Проня не наймала дітей, та Влад так довго і докучливо вмовляв. Хлопчик цікавився пилковою інженерією, а батьки забороняли. Тому першу зарплату Влад витратив на книжку.

— Може б і припинив, а що мені робити? Батьки на роботі, друзів не маю. Хіба що Одарка, так вона теж тут.

— Як знаєш, — тітка Проня склала руки у трубку і загорлала, — Одарка! Доню! До тебе гості!

Влад всміхнувся і пішов до конюшні, міцно стискаючи металеву скриньку у руках.

— Підвіз малого, — конюх дістав щітку і почав зчісувати дорожній пил з хвоста, — А то йшов похмурий і самотній. Така біда з цими «обдарованими».

— І не кажи. Може без магії і жилось легше. Як у Сірому світі…

— О, чула про новеньку?

— Хто ж не чув, ну?

— Коли привозив, на подвір’ї стояла Лариса. Виходить, правду кажуть, це вона новеньку привела.

— Виходить, що так, — тітка Проня ще раз перерахувала гроші і зітхнула, — А ти проходь, чого стоїш.

— Та я цей, — конюх опустив очі, — Поговорити хотів.

— Про що?

— Та розумієш, звільняюсь, — чоловіка перервав гомін дзвонів, — Щоб ви всралися! Біси лісові!

Синопсис