Дорога до мрії

Якщо ззовні підвал здавався нічим не примітним, то зсередини все було з точністю до навпаки. За дверима одразу починалась невелика світла… Аля б назвала це місце приймальною. Навпроти входу стояв масивний офісний стіл і кілька стільців, біля них – зелений вазон, з іншого боку – маленький диван та відкрита шафа з напівпорожніми полицями. Стіни були нелогічно чистими, жодних картин та декору, і Аліна вирішила що кімнату ще не привели до ладу.

– Тут дещо порожньо. Обставляти все будуть в останню чергу, тож… – вирішив пояснити Адам і дівчина ніби отямилась. Вона й не помітила як уважно роздивлялась все навколо.

– Так-так, я розумію. Головне доробити квест, а декор може й почекати – закивала Аля.

– За тими дверима можна переодягнутись. Без нас не почнуть, але спробуй не затримуватись.

Дівчина чкурнула до роздягальні раніше ніж хлопець договорив. Лише перед самими дверима зупинилась, ніби про щось згадала.

– А ти? Після мене? І твої друзі хіба не мають тут бути? Мені здавалось хтось має… ну… підігравати під час квесту.

– Вони вже чекають на іншій стороні, – Адам кивнув на арку в кінці кімнати, яку дівчина одразу не запримітила. Вона була з рослинним орнаментом, щільно завішена чорною тканиною, і явно служила входом у квест. – І я знайду де переодягнутись, не переживай.

– Ну, добре, як скажеш.

І дівчина зникла за дверима.

Роздягальня виявилась зовсім крихітною: влізло лише два стільці, маленька шафка для речей та столик з дзеркалом. Аліні місця вистачило з головою, але двом-трьом людям точно буде тісно. Втім, це вона відзначила мимохідь, більше турбуючись як надіти сукню і не зіпсувати зачіску. На диво, вдалось це відносно швидко, хвилин за п’ять-сім. Тому, склавши речі в шафу, а телефон у кишеню, Аля востаннє глянула в дзеркало і вийшла до Адама.

Хлопець вже встиг переодягнутись та явно якийсь час чекав її. Темно-синій, майже чорний костюм дивного покрою Адаму надзвичайно личив та робив його схожим на казкового принца, і Аліна пораділа що теж була у синьому – їх одяг добре поєднувався. На замислувату зачіску та металеві прикраси з камінцями на косичках дівчина взагалі дивилась як на якесь диво. Загалом, вид хлопця настільки вражав, що Аля так і застигла біля дверей, поїдаючи його очима. Добре що Адам пам’ятав навіщо вони тут.

– Чудово виглядаєш! Тобі дуже личить, – хлопець одразу підійшов до Аліни, оглядаючи її з голови до ніг, і та від компліменту та уваги вона вкотре почервоніла.

– Дякую, ти теж виглядаєш неймовірно, – кокетливо посміхнулась Аля.

– Хочеш допоможу з зачіскою? З розпущеним волоссям буде незручно.

– Чесно? Тобто, ти точно зробиш? – очі дівчини загорілись. Вона хотіла і вже заочно на все погодилась, але швидко взяла себе в руки. – Я тільки за, але… Ми не поспішаємо? І я лаком користувалась, це нічого?

– Це не довго, – заспокоїв її хлопець і розвернувся до шафи. – Десь тут має бути гребінь.

Адам щось дістав зі шкатулки, посадив її на стілець та прийнявся чаклувати над волоссям. Аля просто загубилась для світу на якийсь час, насолоджуючись маніпуляціями, і сумно зітхнула коли все закінчилось. Образливо швидко, як їй здалось. Зате результат був казковим: акуратний пучок, закріплений дивною заколкою з камінцями, виглядав невагомим і невловимо змінював обличчя. Аліна була у захваті.

– Зручно? Похитай головою, добре тримається?

– Зручно, тримається, – дівчина покірно зробила що сказали і знов глянула у дзеркало. – Навіть не уявляла що таку красу можна зробити за кілька хвилин. Дякую!

– І все ж чогось не вистачає, – Адам задумливо порився у шкатулці і в наступну мить надів на дівчину срібний кулон, що ніби складався з вкладених одна в одну геометричних фігур. – Це мій тобі подарунок.

– Я… Адам, це… Дякую, він чудовий!

Аліна ледь знаходила слова щоб виразити що відчуває. Прикраса була чудовою і вона знаходилась на сьомому небі від свого відображення в дзеркалі та уваги хлопця. Від купи компліментів та подарунків було трохи ніяково, але радість з легкістю перекривала всі інші почуття.

– Ти казково виглядаєш, насолоджуйся. Але не довго: треба закінчити з формальностями і починати.

– Якими формальностями? – слова хлопця Аліну насторожили, тому за стіл вона сідала вже не в такому гарному настрої.

– Не зрозумій неправильно, ти ж чула скільки сил вкладено у цю справу. Було б прикро якби ідею хтось вкрав, згодна? – Аля поспішно кивнула, хоча й не розуміла до чого хилить хлопець. – Тому друзі хочуть перестрахуватись і просять тебе підписати ось це. Договір про нерозголошення.

Перед дівчиною постала стопка паперів найофіційнішого виду, але доторкатись до них вона не поспішала. На них навіть дивитись було боязко – все, що відносилось до бюрократії, здавалось Алі страшним та незрозумілим.

– Навіщо це? Я б і так нікому не розповіла. Я ж тобі вже пообіцяла!

– Знаю, але й ти зрозумій. Це звичайні міри безпеки, не більше. Страховка для моїх друзів.

– Тоді поясни в двох словах що тут написано, – Аліна була незадоволена. Підписувати незрозуміло що їй не хотілось, але… Адаму вона довіряла. Якщо це правда лише формальність, від цього ж нікому не буде погано, так?

– Ти погодишся не розповідати про квест нікому за цими стінами. Жодного слова про нього, а краще взагалі зробити так, щоб ніхто не зміг знайти це місце. Якщо проговоришся, з тебе стягнуть штраф, зітруть пам’ять та ніколи сюди не пустять.

– Знов твої жарти! – спихнула дівчина, але все ж трохи розслабилась. – Тобто просто нікому нічого не говорити? Але я подругам казала про квест, це нічого?

– Нічого страшного, – запевним хлопець і побачивши занепокоєння Аліни додав: – Ти можеш зробити копію і потім детально вивчити. Клянусь, жодних афер, кредитів чи що ти там собі придумала. Та якщо не хочеш, ми можемо піти і просто прогулятись десь.

– Ні! – миттєво стрепенулась дівчина і потягнулась за ручкою. – Якщо все так, я підпишу. Просто мене лякають всі ці папірці – я нічого в них не розумію.

Якийсь час вони мовчали. Аля погортала договір, вихоплюючи назви пунктів та окремі фрази, але потім зітхнула і залишила підпис де було треба.

– Чудово. З цим світом ми покінчили, – заключив хлопець як тільки вона закінчила, і одразу ж сховав папери у стіл.

Перш ніж дівчина встигла обуритись і щось спитати, Адам урочисто виклав на стіл… Аліна аж потягнулася протерти очі, це був справжній сувій! Жовтуватий, скручений навколо дерев’яшок папір. Один в один як його зображають у фільмах та на картинках.

– А навіщо?… Що це тут?… – потрібні слова ніяк не знаходились, і, поки дівчина щось лепетала, хлопець мовчки розгорнув сувій та обійшов стіл.

– Я пропоную тобі піти за мною в графство Зарда, що в Артані. Нас приймуть у маєтку графа Торвана Марчеса Лендарма, це велика честь. Чи згодна ти віддати свою долю в мої руки та йти вперед, лишивши свій світ за плечима?

Адам стояв прямо навпроти Аліни. Його плечі розправились, осанка стала королівською, погляд – важчим. Алі на мить здалось що перед нею інша людина: гордовита, холодна, зовсім чужа для її картини світу. Враження не з приємних, але все перекривав простий факт: гра почалась! І тепер їй треба будь-що підіграти і вжитися в роль!

– Так, я згодна.

– У такому разі складемо контракт. Поклади руку на сувій.

Аліна зробила як просили і тільки зараз помітила – папір був порожнім! Це дивувало, але Адам продовжив говорити і відволікатись на щось стало ніколи.

– Аліна Миколаївна Томко, чи добровільно ти йдеш на контракт?

– Добровільно.

– Чи погоджуєшся ти лишити життя за цими стінами, відмовитись від всі свої обов’язків, обірвати всі зв’язки і поринути в інший світ?

– Погоджуюсь.

– Чи віддаєш ти своє життя і свою долю в мої руки? Довіряєш мені вирішувати де та з ким тобі бути, що робити й відчувати, в якій формі буде твоя душа?

– Віддаю. Погоджуюсь.

– Най буде так. Да засвідчать Сили добровільність та щирість контракту!

На якусь мить сувій наче загорівся, але перш ніж Аліна встигла злякатись та відняти руку все закінчилось. На папері з’явились незнайомі символи що ніби переливалися зсередини.

– Вау… Це такий фокус, так? А символи то просто картинки чи якась мова? Арабська? Перська? Ельфійська? – як вона і боялася, Аля випала з образу до образливого швидко. Але Адам на її нестриманість лише доброзичливо посміхнувся та відійшов до арки.

– Мені треба кілька хвилин щоб налаштувати прохід. Зачекай, будь ласка, тут дуже хитра система.

Чекати дівчина не любила, але на цей раз була тільки за. Трохи подивившись як Адам крутить камінці на арці та щось бурмоче собі під ніс, вона повністю зосередилась на контракті. Було до сліз шкода що цю красу неможна нікому показувати, але для себе вона може лишити фото, чи не так? Крадькома озирнувшись, дівчина дістала телефон, зробила кілька знімків і так само швидко сховала його назад. Хлопець її маніпуляцій не помітив.

Адам ще з чимось возився, тож дівчина вирішила роздивитись вміст шафи, поки є така можливість. На відкритих полицях був десяток чудних і явно антикварних статуеток та кілька шкатулок зі схожими малюнками. Містичні квіти та тварини, люди у дивному вбрані – вони здавались живими. Справжні витвори мистецтва. А от кілька прикрас на полиці вибивалися з картини, і рука проти волі потягнулась до одного з перстнів – він здався Аліні найцікавішим. Срібний широкий обід з геометричним візерунком та гравіруванням дійсно був чудовим, тож дівчина не втрималась і приміряла його. І в ту ж мить Адам оголосив що все готово.

Аля миттю про все забула та ледь на бігом підлетіла до арки. Зміни одразу кинулись в око: частина візерунків світилася, каміння ніби горіло зсередини, а чорна тканина розвивалася ніби її обдувало вентилятором. Дівчині навіть здалося що це справжнє провалля, але марево швидко зникло.

– Зараз ми опинимось у приймальному залі, нас уже чекають. Пам’ятай що обіцяла мене слухатись та нічого не бійся. Ласкаво прошу в Артану!

Адам взяв Алю за руку та першим ступив у арку.

***

Перехід у іншу кімнату дався Аліні важко: запаморочилося в голові, у роті з’явився присмак крові, ноги підкосилися, ще й штора виявилася з сюрпризом. Дівчина гадки не мала чому, але тканина відчувалась як густе повітря та неприємно обтягувала тіло. Зібратись одразу не вийшло і дівчина буквально висіла на руці Адама поки збоку не роздалось покашлювання. Добре не стало, але принаймні вдалось сконцентруватись на навколишньому світі.

Кімната вражала. Якщо раніше арка здавалась надто вичорною, казковою, то зараз вона губилась на фоні всього іншого. Висока стеля, мінімум меблів, все оформлено в жовто-чорних тонах. Про картини й декорації навіть говорити страшно, їх ніби викрали з музею. Якби Аля не знала що вони в підвалі п’ятиповерхівки, то вирішила б що знаходиться десь у середньовічному замку, і така помпезність викликала питання.

Їх дійсно чекали: солідний чоловік у стилізованому чорному костюмі стояв навпроти і чекав поки на нього звернуть увагу. Він був високим, смуглим, з трьома знайомими косами зліва і таким холодом в очах, що дівчині ледь від нього не відсахнулась. Скоріше за все, це був «граф», господар «маєтку», і зараз він має пояснити суть квесту.

– Ви довго, – чоловік справді заговорив першим і Аля миттю зосередилась, боючись пропустити хоч слово. – Не виправдовуйся, я і так знаю що ти скажеш.

– Все ти знаєш, – невдоволено протягнув Адам, але простягнув незнайомцю руку. – Радий бачити тебе у дні. Наша домовленість в силі?

– Звичайно. А це? – чоловік окинув поглядом Аліну і тій миттєво стало незатишно.

– Аліна. Я передаю її тобі.

Про що йде мова дівчина не зрозуміла, тому стояла мовчки і кліпала очима. Зате чоловіки все чудово знали: Адам після своїх слів відійшов убік, а невідомий навпаки наблизився.

– Андран Торван Лендарм, – чоловік обережно потиснув руку Аліни. – З цього моменту твоє життя в моїх руках. Сподіваюсь, ми швидко знайдемо спільну мову – не хотілося б щоб черговий експеримент зірвався.

– Експеримент? – все ж перепитала Аля і трохи нахмурилась. Якщо її заведуть лабораторію з купою колб та пробірок, це буде найбільшим розчаруванням у її житті.

– Так. Ти про все дізнаєшся згодом, – Андрану питання не сподобалось, але, подумавши, він вирішив дещо прояснити. – Експеримент стосується магічного потенціалу і мені знадобиться щоб ти прийняла в ньому участь. А зараз треба завершити підготовку, тому побудеш якийсь час у кабінеті.

Чоловік підійшов до стіни та відкрив добре замасковані двері. Чому їх знаходження не зробили одним із завдань Аліна не зрозуміла, але покірно зайшла всередину. Адам за нею не пішов, і дівчина застигла у дверях з німим питанням у очах. Той лиш знизав плечима.

– Заходь і нічого не бійся. Тобі теж треба дещо зробити до експерименту, тож не сумуй.

Пояснення були так собі. Що робити чи шукати було неясно, але двері вже закрились і спитати було ні в кого. Закотивши очі та пройшовшись по непродуманості сюжету, дівчина заспокоїлась та взялася за справу. Вона й сама розбереться що до чого!

Старомодний кабінет виявився на диво просторим, Аля аж задумалась звідки тут стільки місця. Меблів було мало, лиш шафи до стелі, невеличкий диван та стіл з кріслом, тож дівчина сама собі кивнула і приступила до огляду. Це не має бути надто складним завданням.

Картини на стінах були без очевидних підказок і нічого за собою не ховали, дверцята шаф не відчинялись, а предмети на столі хоч і були дивними, але без додаткового призначення (на перший погляд). Очевидні варіанти закінчувались, але раптом дівчина нащупала щось під столом.

– Є! Нарешті!

До нижньої частини стільниці було прикріплено невелику чорну коробочку і Алі довелося повозитися щоб її зняти: предмет тримався на якомусь механізмі, тому його треба було тягнути по черзі у різні боки. Знахідка виявилась розміром з коробку від телефону, такої ж форми за винятком невеликого виступу, за який вона кріпилася. Як вона відкривалась було не ясно, але дівчина кинула всі свої сили на розв’язання загадки. Перші успіхи окриляли.

Коробку довелося крутити не менше хвилини перш ніж вона піддалася та трохи змістилась, відриваючи заглиблення у формі восьмикутника. Будь-які інші маніпуляції результати не давали, тому довелося зайнятися пошуком дивного ключа. Якось же ця коробка відкривається!

На столі було порожньо, шухляди, як і дверці шафи, не піддавались і це дещо дратувало. Та, зрештою, в кімнаті була ще купа речей, тому Аліна продовжила пошуки.

Крісло нічим не порадувало, як і горщики з квітами поруч, а от біля штор дівчина зависла мінімум хвилини на дві. І, ні, ключа там не було. Штори приховували лише… вікно з видом на сад! І це при тому, що вона знаходилася в підвалі на околиці міста! Навіть розуміючи що це лише ілюзія, картинка на екрані і нічого більше, Аля довго не могла змусити себе відірватись від дивного предмету і йти далі. Для порядку посмикавши ручку і переконавшись що вікно не відчиняється, дівчина продовжила пошуки ключа. Хтозна коли по неї повернуться.

Ключ знайшовся в дивані. Точніше, в одному із його підлокітників. Ті були з ажурними дерев’яними елементами і за одним з них був сховок з потрібним предметом. Аліна ледь не світилась від щастя коли знайшла його. Мабуть, тому що до цього встигла облазити кабінет двічі, розчаруватися в собі та квесті, виявити що двері зачинені на замок та сто разів пошкодувати що не спитала про зв’язок з адміністратором та підказки.

Коробка відкрилась без проблем. Було достатньо вставити ключ, схожий на шахову фігуру, у заглиблення та повернути, як вздовж візуально суцільної коробки поповзли тріщини. Без ключа та взагалі розпалась на дві частини і було незрозуміло як ті взагалі до цього трималися разом. Аля, звісно, одразу сунулась за вмістом, але, на перший погляд, коробка була порожньою. На другий погляд, до однієї з половинок був прикріплений чорний ремінець, і дівчина зраділа йому як виграшу в лотерею. Для чого він треба, правда, Аля не знала, тому вирішила ще раз уважно оглянути кімнату в пошуку підказок.

Нічого нового не знайшлось. Буквально. Аліна облазила кімнату тричі, і всі успіхи звелись до картини, де у дівчини на руці був схожий браслет. Тому, почепивши ремінець на руку, Аля прийнялась чекати. Зв’язатися з кимось та отримати підказку не було жодної можливості, і вона вже уявляла як вискаже організаторам все що думає про їх підготовку.

Очікування затягнулось. Звісно, об’єктивно пройшло лиш кілька хвилин, але для Аліни вони тягнулись годинами. Вона майже досконало вивчила всі картини й інтер’єр кабінету, коли двері нарешті відчинились і на порозі з’явився Андран.

– Нарешті, я вже думала про мене забули! – миттю накинулась на чоловіка Аля. – Ви ні слова не сказали про способи зв’язку та що саме я маю зробити! Я знайшла лише коробку та ось цей браслет, це все? Чи тут ще щось заховано?

– Аліна, – Андран зробив паузу, явно утримуючи якісь слова при собі, і дівчина одразу замовкла. Схоже, вона трохи перегнула з запитаннями. – Браслет – це все що ти мала знайти. Він потрібен щоб ритуал передачі пройшов без ексцесів. Але ти одягла його неправильно, дай сюди руку.

Дівчина вирішила не сперечатись, але подумки все ще перераховувала недоліки квесту. Лиш проговоривши як її дратує граф, Аля переключилась на цікавішу тему – ритуал. І одразу ж виникло море питань. Що це за ритуал передачі, коли обіцяли експеримент? Де носить Адама? Він буде брати в цьому участь чи кинув її тут? Аліна майже наважилась їх поставить, але думки чомусь обірвались, а рот проти волі закрився. Навіть подумати що щось не так не виходило.

– От і все, – Андран задоволено посміхнувся та відпустив руку дівчини. – Йди за мною. Хорзо як раз має закінчити приготування.

Аля слухняно пішла за чоловіком не задавши жодного питання. Вона навіть по сторонах не озиралась, хоча вони досить довго блукали по коридорам. Дівчина ледь розуміла що відбувається. Тіло було неслухняним, ніби не її, а думки сконцентрувались навколо одного: вона проходить квест, для цього треба слухатися цього чоловіка. Думати про щось стороннє фізично не вдавалось, лиш відсторонено фіксувати події.

– Все готово?

Вони дійшли до невеликого залу, який сильно нагадував декорації з фільмів. Кам’яні стіни були частково загороджені шафами та столами, де-не-де валялись папери, згортки та сувої, виднілися склянки з якимись рідинами, а от середина кімнати була абсолютно вільна. Світло йшло, не від факелів на стінах, а від свічок на підлозі, і лиш зараз Аля поміти малюнок схожий на витягнуту пентаграму. Вікон ту не було, зате був Адам, що якраз ставив щось в центр малюнка.

– Ти вчасно. Лишилось розмістити її і можна починати. Стань у це коло та не ворушись.

Остання фраза адресувалася дівчині і та покірно пішла куди сказали. Її стан не покращився – вона досі більше нагадувала ляльку ніж людину – тому заперечувати чи щось питати вона і не думала.

– Ти впевнений що повідок не завадить? – уточнив Андран, займаючи своє місце. Йому відводилося одне з кіл за межами основного малюнка.

– Мене ображає твоя недовіра, я знаю що роблю! Це ж не заключення контракту, а лише перекидання уз. Її участь взагалі майже формальна, – не дивлячись на слова, Адам виглядав спокійним та задоволеним своєю роботою.

– Тобі видніше, – іронічно кинув чоловік і демонстративно відвернувся.

Якийсь час вони мовчали. Адам поправляв положення свічок та малюнок, востаннє перевіряв чи все гаразд, а перш ніж зайняти своє коло й почати звернувся до Аліни.

– Зараз почнеться ритуал. Ми з тобою уклали контракт і тепер я передаю права на тебе віконту Андрану Торвану Лендарму. Все, що від тебе вимагається, стояти тут, не рухатись і не заважати ритуалу. Ти маєш погоджуватись з усім та не противитись магії, це зрозуміло?

– Так, – власний голос звучав глухо, ніби здаля, і Алю ледве не перекосило від того, яким мертвим він здався.

– Що ти маєш робити?

– Стояти, не рухатись, не заважати ритуалу.

Хлопець задоволено посміхнувся і нарешті зайняв своє місце. Ритуал почався.

Що було далі Аліна майже не запам’ятала. Адам говорив якісь дивні фрази, інколи змахував руками, а у дівчини від цього світ плив перед очима. Їй здавалось що малюнок місцями відривався від підлоги та спалахував різними кольорами, що стіни стискались та напливали на неї, а невідомі слова звучали просто в її мозку. Коли заговорив Андран, Аля взагалі перестала розуміти де верх і низ, де починається її фантазія та закінчується реальність. Єдине, за що вона трималась, – наказ стояти на місці та не ворушитись, але скоро й він потонув у кольоровому мареві, а згодом світ взагалі перестав існувати. У темряву дівчина провалилася з полегшенням та почуттям виконаного обов’язку.

***

Пробудження було не з приємних. Аліна завжди прокидалась важко, але цей раз йшов на рекорд: голова розколювалась, замість думок густий туман, ще й тіло було як чуже. Коли ж нарешті вдалось розплющити очі, кімната виявилась незнайомою. Ось просто жодних ідей де вона знаходилась. Мимоволі згадалась тітка Аня і її розповіді про бурхливу молодість, але Аля ніколи не думала що опиниться у схожій ситуації – батько її не те що на вечірки не пускав, контролював та забороняв усе підряд.

За кілька хвилин головний біль стих і дівчина наважилась піднятися з ліжка. Вид не радував. Інтер’єр був старомодним, вичорним, меблі – антикварними, і Аліна одразу відчула себе некомфортно. Втім, склянці з водою вона зраділа як рідній, а потім вже й прийшла в себе настільки, щоб почати логічно думати.

Останнім, що вона добре пам’ятала, були збори у Юлі та суперечка з приводу сукні. Та сама сукня зараз знаходилася на ній, і радіти цьому чи засмучуватись було не ясно. Далі згадався Адам, підвал та початок квесту, і від цього все хоч трохи стало на місця. Лишилось зрозуміти що пішло не так і де вона опинилась.

Події до переходу за арку були чіткими, а от пошуки браслета в замаскованій кімнаті Аліна пам’ятала змазано. Прикраси, до речі, на руці не спостерігалось, хоча більше нічого не зникло. Що ж було після приходу псевдо-графа… Як Аля не старалась, згадувала лише нечіткі уривки. Ось вона йде за чоловіком, ось вони заходять у якийсь ритуальний зал, здається, починають ритуал, а далі все в тумані.

Спогади підводили, тому дівчина вирішила дізнатись про все від очевидців. Її ж тут не під замком тримають, хтось має бути поряд, тому треба знайти людей. Як виявилось, саме під замком і нікого поруч. Це не кидалось в очі, але вікон в кімнаті не було, все світло йшло від світильників на стінах. Двоє дверей теж не надто допомогли: одні зачинені, інші вели у ванну кімнату минулого сторіччя. На шум ніхто не прибіг, тому, зітхнувши, дівчина потягнулась за телефоном. Врешті, є й інші способи достукатись до людей!

Телефон показував дивне. Заряду поменшало, мережа з інтернетом були відсутні, ще й час висвітився нереальний. П’ята ранку наступного дня, хіба це можливо? Та якби вона не повернулась додому вчасно, батько б усе місто підняв на вуха і вже читав би їй нотації про правила безпеки та відповідальність! Стало моторошно. Всі невідповідності, дивні речі, на які вона не звертала уваги, зібрались до купи і… Аліна все одно не змогла зрозуміти що з нею сталося. Викрадення? Схоже, але кому вона потрібна і навіщо стільки зайвих рухів? Торгівля людьми? Маніяк? Якась секта? Жоден варіант не здавався правдоподібним. Алі більше вірилось що це якесь непорозуміння, що їй стало погано під час квесту і вона у когось вдома. Ситуацію треба було терміново прояснити, тож дівчина знов підійшла до зачиненої двері. Вона має вийти назовні, їй життєво необхідні якісь орієнтири, і байдуже що для цього треба буде зробити!

На крики ніхто не відізвався, двері просто так не піддавались, і це було погано. Розуміючи що ось-ось почне панікувати, Аля вирішила спробувати зламати замок. В усіх фільмах герої ламають замки, навіть діти, чим вона гірша? І начхати що вона ніколи цього не робила. На столі біля дверей швидко знайшлось щось схоже на загнуті дерев’яні зубочистки, і Аліна з ентузіазмом взялась за справу.

Як виявилось, ламати замки не так просто як показують. Чи то знаряддя в дівчини було так собі, чи то руки росли не з того місця, але вона хвилин п’ять колупалась у замку і той ніяк не піддавався. Нерви закінчувались.

– Ну ж бо, відкривайся, дурний замок! Піддавайся! – виміщала злість Аліна, перемежаючи крики з ударами по дверях. Вона майже здалась, коли раптом щось клацнуло і прохід відкрився.

На справу рук своїх дівчина дивилася з захватом та легкою недовірою, але не довго – треба було йти вперед. Навіть звичну нерішучість вона відкинула куди подалі і сміливо вийшла в коридор, шукати людей.

Тим не менше, вперед Аля скоріше кралася ніж йшла. Коридор за стилем мало відрізнявся від кімнати, хіба що шпалери були іншого кольору, і в дівчини було враження ніби вона зараз в середньовічному замку. Ніби й непогано, але чомусь здавалось, що від необережного руху один з портретів оживе чи нізвідки з’явиться господар дому і щось з нею зробить. Аліна чомусь була впевнена що знаходиться у приватному будинку, а не в підвалі чи якійсь квартирі, хоча поки жодних підтверджень цьому не знаходила.

Дверей з обох боків коридору було багато, і всі вони були зачинені. Це тривожило, тому до масивних двостулкових дверей, якими закінчувався коридор, Аліна підходила з острахом. Ці монстри взагалі більше нагадували ворота, а що за ними може ховатись… Як на зло, саме вони виявилися відчиненими, тож, затаївши дихання, Аля потягнула ручку на себе.

Попереду був бальний зал, але заходити дівчина не поспішала, лише оглядала все навколо. Дооглядалась. Закривала двері вона вже з тремтячими руками та колінами. Ні, всередині не було нічого страшного чи екзотичного, зате був відкритий балкон і вид на старий ліс. Ліс! До найближчого від міста майже година на машині! В непорозуміння більше не вірилось, а від факту що вона невідомо навіщо невідомо де серце билося десь у горлі, а ноги здавалися ватними. Бажання шукати людей непомітно вивітрилось.

Якось вмовивши себе не панікувати, Аліна пішла в інший бік коридору. Бажання заходити у відкриту залу не було, тим більше попереду виднівся поворот, і хтозна, може й вихід назовні. Двері дівчина більше не чіпала, на декор теж старалась не зважати, хоча й виходило через раз. Іноді здавалося що поруч хтось є, чулись віддалені кроки, але Аля вмовляла себе що їй здається і старалась не переходити на біг. Врешті решт, на очі їй так ніхто й не потрапив – або тут ніхто не жив, або всі спали, що ймовірніше.

За поворотом був ще один коридор, розвилка, а скоро дівчина взагалі натрапила на гвинтові сходи. Куди йти було незрозуміло і Аліна молилась не заблукати в цьому лабіринті, що гіпотетично був чиїмось домом, і все ж вийти назовні.

Та з кожним глухим кутом ідея шукати вихід здавалась все менш вдалою, а коридори – все більш нескінченними. Всі приміщення були схожі одне на одне, сходи вели бозна куди, а на очі не те що вихід, навіть вікна не траплялись. Але повертатись назад було так само безнадійно як шукати вулицю, тому Аліна вперто йшла вперед, поки не натрапила на галерею. Дівчина смутно пам’ятала що довгі світлі коридори називаються саме так.

До величезного вікна Аля підлетіла за секунду, а назовні дивилась так жадібно, ніби ніколи вулиці не бачила. І знову вид її не радував. Ні, звичайно, сад був доглянутим і з другого поверху виглядав чудово, як і ажурний кований паркан. Ліс та гори на світанку взагалі заворожували, просто картинка. От тільки до найближчих гір була майже тисяча кілометрів, Аліна це точно знала, і куди її занесло навіть близько не уявляла.

– Ні-ні, це неможливо. Такого просто не могло статися зі мною! Це все неправда! – долоні дівчини миттєво спітніли, дихання збилось, ноги ледь не підкосились і краса природи тут була ні до чого. Аля отримала докази що її викрали та відвезли кудись, і одне усвідомлення цього факту паралізувало. А вона ще сміялась над героїнями фільмів у схожих ситуаціях!

Панічні думки вдалося вгамувати лише за кілька хвилин, і весь цей час дівчина так і стояла дивлячись у вікно і шепочучи щось собі під ніс. Руки досі тремтіли, але хоча б думати логічно вона була у змозі.

«Зараз не час панікувати! Дівчата знають з ким я була і мене вже шукають,» – подумки переконувала себе Аля, нервово розходжуючи по галереї. Ситуація була настільки дикою та неординарною, що нерви не витримували, а план дій ніяк не складався. І це при тому що батько ледь не силою втовкмачував їй інструкції для всіх неординарних ситуацій! Як знав…

Думки про батьків ніби щось перемкнули і Алі нарешті вдалося взяти себе в руки. Ще не спокій, але принаймні мозок запрацював як треба. Тепер у вікно вона вдивлялася з конкретною метою, подумки проговорюючи що і навіщо треба робити. Це заспокоювало і не давало повернутись паніці.

«Якщо тебе викрали, треба чекати підмоги. Тікати тільки якщо є реальна можливість і загроза життю. Загрози, може, немає, але я вже втікла з кімнати, не бачу сенсу зупинятись. Тепер би ще знайти бісові двері назовні і можна буде сховатися в лісі. А там подивимось. Або подзвоню комусь, або буду шукати людей і просити про допомогу. Сподіваюсь тут є люди і я не десь закордоном. Та де ж тут вихід?! О, знайшла!»

Зусилля не були марними і Аліна дійсно розгледіла вихід: непримітні дерев’яні дверцята у самому кутку дому. Від них до паркану було всього метрів двісті, тож дівчина вирішила що це хороший знак – вдасться швидко сховатись. Прямо за прутами проходила якась стежка та росло кілька розкидистих дерев, і дівчина теж вирішила вважати це плюсом. Лишилось тільки знайти двері і ні на кого не натрапити.

Розуміючи куди їй треба, Аля вже більш продумано продовжила забіг по маєтку. І чи то коридори були іншими, чи то справа була в наявності пункту призначення, але плутала дівчина значно менше. Час від часу їй ще й вікна траплялись, дозволяючи звірити маршрут, тож дорога видалась майже приємною. Коли й потрібні двері знайшлися відносно швидко, дівчина почала вірити в долю. Але й підвох не змусив себе чекати.

– Трясця! Ну чому все не може йти добре? Чому всі двері завжди зачинені?! – Аля лютувала. Мало того що план зривався за півкроку до завершення, ще й «відмички» лишилися в кімнаті. Трохи побивши підступні двері, Аліна щосили почала смикати за ручку, просто щоб зробити хоч щось, і… о, диво, в якийсь момент двері просто відчинились!

Не вірячи своєму щастю, дівчина кілька разів відкрила та закрила двері, але ті поводили себе як належить, навіть не скрипіли. Ззовні очікувано знаходився сад, і саме в цей момент Алю охопили страх і нерішучість.

– Ну ж бо, не бійся, лишилось зовсім трохи! Перебігти до паркану і в ліс, ти точно пролізеш крізь прути. А там покличеш на допомогу. Ну ж бо!

Підбадьорити себе вголос здалось хорошою ідеєю і, як не дивно, це дійсно допомогло. Серцебиття трохи сповільнилось, дихання вирівнялось, але все одно перш ніш вийти назовні дівчина тяжко зітхнула та перевірила телефон. Майже шоста, жодного натяку на мережу, на допомогу не покликати. Що ж, жодних альтернатив. Доведеться тікати.

Намагаючись ховатись за деревами, Аліна швидко дісталась до паркану і перевела дух. Було страшно що хтось її помітив з вікна чи якось ще, тож затримуватись вона й не думала. Дівчина вже подумки була в лісі та бігла вперед, але несподівано виникла затримка – протиснутись крізь прути не вдавалось. Аля була дівчиною тендітною, дірка – широкою, за всіма законами вона мала влізти, але ні! Щось ніби тримало її, не даючи зробити і кроку назовні.

– Та що ж це таке? Я ж маю пролізти, чому не виходить?!

Нерви у дівчини були не залізні, а зараз так взагалі скоріше скляні, тому психувала вона сильно. Спочатку вголос проклинала впертий паркан, потім била по ньому і пробувала якось протиснутись. Вона так зосередилась на цьому, що від шелесту листя буквально підстрибнула та схопилась за серце. А крона найближчого дерева, між іншим, шелестіла не просто так. Серед гілля хтось сидів, і цей хтось зараз невдоволено дивився на Аліну сонними зеленими очима.

– Ем… Привіт? – невпевнено привіталась Аля. Їй було трохи соромно за свою поведінку, але головне – вона не мала жодного уявлення як треба поводитися з хлопцем. Той не виглядав небезпечним, але ж і Адам був не схожим на злочинця. Хлопець мовчав, та погляду не відводив, тому дівчина наважилась продовжити: – Ти живеш тут?

– Дерево на дорозі, я не порушив кордонів маєтку, – непривітно буркнув незнайомець.

– Отже, ти не звідси? Допоможи мені! Мене викрали, я не знаю де знаходжусь, а телефон не працює. Треба повідомити в поліцію та батькам! Я би сама це зробила, але не маю зв’язку, ще й пролізти тут чомусь не можу. Допоможи!

Дівчина вивалила все на одному подиху та з надією глянула на хлопця, але той, вочевидь, сказаним не проникся. Він дивився на Алю як на божевільну, ще й ніби роздумував: здати її компетентним органам одразу чи ще послухати її белькіт. Аліна, як зрозуміла, аж повітрям подавилась від такого нахабства, але висказати все що думає не встигла.

– Що таке телефон? Поліція це варта? – незнайомець трохи схилив голову на бік, оглядаючи дівчину з ніг до голови. Ту аж сіпнуло від нав’язливої уваги.

– Ти знущаєшся? Телефон це… ну… засіб зв’язку. Поліція стежить за порядком і виконанням законів. Мені треба повідомити про злочин та зв’язатися з рідними. Допоможи, будь ласка!

Спочатку Аліна хотіла нагримати на хлопця за недоречні жарти, але потім подумала: хто знає де вона і які тут порядки? Мову вона розуміє, але раптом її завезли у якусь глушину де про телефони тільки краєм вуха чули! Таке ж можливо? Про подібні ортодоксальні місцини дівчина майже нічого не знала, але чула що вони існують. А ще вона могла натрапити на місцевого божевільного, чому ні? Яка нормальна людина буде спати на дереві? Одяг на хлопці був наче з історичного фільму і це підходило під обидві версії, тому Аля старалась тримати себе в руках і спочатку розібратися в ситуації.

Незнайомець на пояснення поважно кивнув, а потім раптом видав:

– Що я отримаю за допомогу?

– Тобто? Ти про що? – Аліна нахмурилась і кілька секунд намагалась осмислити що хлопець має на увазі.

– Ти не тутешня, – це було не питання, констатація факту. – Добре, ти відповіла на мої питання і я дещо проясню. Тут, в Артані, ніхто нічого не робить просто так. За все потрібно платити або грошима, або зустрічною послугою.

– В Артані? Адам, здається… Це місто таке? Де воно знаходиться?

– Артан – це королівство на півдні головного материка. Мабуть, наймогутніше з нині існуючих, – між поясненнями хлопець позіхнув, а потім взагалі розлігся на гілці. Дивитись на ошелешену дівчину йому розхотілося.

– Вперше чую про таку країну. Такої просто немає поруч, щоб менше ніж за день доїхати! – Аліну наче обухом по голові стукнули. Думки в голові носились як навіжені, проте раціонального пояснення почутому не знаходилось. – А інші держави? Україна, Китай, Америка? Що знаходиться поруч?

– Таких у цьому світі нема. А Майкі винен мені корзину гану, – задоволено протягнув хлопець, але більше нічого поясняти не став. Ця його небагатослівність просто вибісила дівчину і вона не стала тримати це у собі.

– Ти взагалі про що? Як це немає? Який ще Майкі і світ?! Ти взагалі можеш поставитися до всього серйозно, а? Мене викрали і мені потрібна допомога!

– І нащо кричати? – тихо пробурмотів незнайомець та поморщився. Розмова почала його дратувати, проте, замість того щоб кудись піти, хлопець ще раз окинув Алю поглядом та вирішив пояснити: – Це не твій світ. Тут нема жодних відомих тобі країн, людей. І закони, скоріш за все, інші.

– Що? – вкотре перепитала Аліна. Усвідомити почуте виходило погано, але рівно до того моменту як їй не сяйнула проста думка – хлопець бреше! Тепер все ставало на свої місця, а втрачений спокій повернувся так само швидко як зник. – Байдуже, хай так. Допоможи мені звідси вибратись!

– Ні.

– А? Як це ні? Чому?!

Спокою знов як не бувало і дівчина вкотре зірвалась на крик. Незнайомець виводив її з себе з феноменальним успіхом, і хорошого в цьому було мало. Рука так і тягнулась за чимось тяжким та добре літаючим, але, як на зло, нічого поруч не знаходилось. Лиш трохи вимістивши злість Аліна змогла взяти себе в руки та вольовим зусиллям змусити себе ігнорувати нахабу. Майже спокійна, вона ще раз спробувати пролізти крізь паркан. Невдало.

– Ну чому?! Я ж маю сюди влізти!

– Не вийде, там стоїть захист, – як про щось нудне і очевидне сказав незнайомець і вкотре позіхнув.

– Який ще захист? – роздратовано буркнула дівчина, миттю забувши про намір ігнорувати хлопця, але потім швидко підібралась: – Ти знаєш як тут пройти? Будь ласка, скажи як!

– Знаю. Але не скажу, – байдуже відізвався той, та перш ніж дівчина знову вибухнула пояснив: – По-перше, тобі нічим платити за мою допомогу. По-друге, зв’язуватися з тим, хто уклав контракт, не буде жодна розумна людина.

– Який ще контракт? Я нічого не укладала! – все ж вибухнула Аля, але швидко осіклась, зустрівшись із глумливим поглядом. У голові сам собою сплив момент початку квесту і так вразивший її папірець. – То ж було не всерйоз!

– Як скажеш. Тоді ті люди точно не за тобою.

– Які ще?…

Аліна швидко озирнулась і дійсно побачила кількох озброєних якимись списами людей в однаковій формі. Ті швидко наближались і чомусь зустрічатися з ними дівчині не хотілось. Зовсім. Тихо чортихнувшись, Аля розвернулась назад. Вона була твердо налаштована будь що дізнатись як подолати паркан, але пізно – на дереві було порожньо. Шукати дивного хлопця не було часу, і дівчина з усіх ніг побігла в бік саду.

Синопсис