Оракул

Остара
Глава 1.
— Місце має знайти тебе, має покликати, — бубнив Лука, доки йшов проліском, — Сила приведе тебе. Ну чому не можна просто сказати, йди туди-то? Ні, маєш слухати ліс, — він зупинився, озирнувся, подивився на шматочки неба, які визирали з-поміж ще поки лисуватих дерев. Хмари не віщували сухої погоди на це рівнодення. Іноді здавалося, що обставини складалися проти. Лука вважав, що на його користь обставини загалом не складалися.

Добре хоч, думав він, що куртка з капюшоном, і раптом натрапив би на яких диваків такого дня в лісі, то зміг би заховати обличчя. Хоча, чому диваків. Кожен же ж ходить гуляти лісом, коли збирається злива. Цілком собі буденний досвід. Особливо з рюкзаком, заповненим магічними речами.

Лука ступив на шлях ковенантів і тепер мусив пройти ініціацію. Першим кроком мало стати підкорення вогню на Остару. От тільки для цього він мав відшукати слушне місце, яке мало його «покликати». Що саме це означало йому не пояснили, додали тільки, що він усе зрозуміє.

— Так, добре. Зберися, — хлопець струсив головою, — Вимкни голову, припини думати, очисть свідомість.

Лука не знав, що мав відчути. Напевно це відчулося б якось особливо. От тільки тривожність збивала будь-які півтони відчуттів. Розумів, якщо це не зміниться, провалить обряд навіть не розпочавши. Тоді він би без сумніву став ковенською байкою про того хлопця, який навіть місце для ритуалу знайти не зміг.

«Стоп», — Лука відчув слабке тепло на рівні сонячного сплетіння, яке легко було б не помітити. Воно тяжіло вліво. «Схоже йти треба туди», — подумав хлопець та обережно, щоб не втратити це відчуття покрокував поміж дерев. Чим ближче він підходив до невеличкої галявинки, тим сильнішим ставало тепло всередині.

— Краще, напевно, уже не буде. Так от як ти мене мало кликати, — промовив Лука до місцини, — Я дякую духам цього лісу, охоронцям цього місця! Я прошу дозволу на магічну дію серед вас та прошу вас про захист і наставництво!

Хлопець не знав, чи почули його духи, але привітання та звернення було обов’язковою частиною початку кожного ритуалу. Про відповідь духів у інструкції нічого не мовилося, тому Лука розпочав приготування. Він дістав із рюкзака воскову свічку у формі пірамідки й поставив її на південь. Добре, що додумався взяти компас. На захід Лука помістив піалу й налив у неї воду, на північ — блюдце із сіллю, а на схід — перо ворона. Хлопець узяв жменю солі та окреслив нею яке-не-яке коло.

— Так, тепер свічка, — прошепотів під ніс, намагаючись підпалити гніт, — Та чиркай ти, — процідив крізь зуби озлоблено через марні спроби добути вогонь кремнієвою запальничкою, — Наступного разу братиму сірники.

Палець натерся об коліщатко, але полум’я так і не з’являлося. Зрештою хлопцю таки вдалося запалити гніт. Лука видихнув із полегшенням, обійшов із пірамідкою коло за годинниковою стрілкою, шепочучи слова, ймовірно, латину. Він повернувся на південь та голосно промовив: «Ларо кабо довікан!». Після цього хлопець мав поставити свічку на місце та медитувати на полум’я.

— Зосередься на вогні. Вогонь народжує та знищує, починає та зупиняє, очищає та кіптявить. Полум’я в кожному ковенанті, тепло кожного серця, вогнище кожної страти, — рухаючи губами промовляв Лука.

Втім у голові буревієм розгортався надокучливий монолог. Хлопець не міг припинити думати, що надто довго шукав місце для ритуалу, надто криво окреслив коло, надто невдячно звернувся до духів, надто невміло підпалив свічку. У такі моменти він був критичним до себе і відчував, що недостатньо критичний. Йому нічого не вдавалося зробити так, щоб отримати похвалу. «А якщо ритуал не вийде?» — промайнуло в думках.

Схоже, духам лісу таке ставлення дещо остогидло, адже почалася злива. Великі краплі голосно вдарялися об покривало опалого листя, яке не встигло зогнити. Лука неабияк злякався, що дощ загасить свічку, і тоді ритуал точно буде провалено. Хлопець намагався прикривати вогонь руками зверху, от тільки полум’я обпікало шкіру. На додаток до дощу зірвався сильний вітер, який першим же подихом ледь не задув свічку.

— Не можна, щоби вогонь згас, — напівшепотом промовив Лука, з певним тремтінням у голосі.

«Чорт, свічці ж горіти ще декілька годин, я не зможу підтримувати вогонь так довго», — пролилося в його свідомості. Слідом за цим, наче цокання годинника, методично відбивалося лише розгублене: «Що робити?».

Злива посилилась, краплі сильніше били землю, гілки, руки хлопця. Вітер відчувався пронизливо холодним, пробираючи до кісток. Вогник на гніті хаотично колихався з боку в бік, тримаючись за життя з усіх сил, але дедалі дужче гублячись. Раптом Лука закинув голову, широко розплющивши очі. Зіниці хлопця не просто розширились, вони зайняли все очне яблуко, наче заливши його смолою.

Вітер стих, як і будь-які звуки. Краплі дощу повисли у повітрі. Час завмер, і все разом із ним, в очікуванні незворотного. Лука різко опустив голову, не кліпнувши, та впився чорним поглядом у воскову пірамідку, на саламандру, що лишень хвостиком трималася за гніт. Полум’я спалахнуло потужним стовбуром, ніби всотуючи керосин із повітря і всього за декілька митей свічка згоріла до тла, розливаючись воском по вологій, холодній землі.

Лука заплющив очі. Звук повернувся, вітер колихав гілля та свистів поміж дерев. Злива впевнено й нахабно змочувала все навкруги. Тоненький та невпевнений паросток диму здіймався над місцем, де ще мить тому була свічка, але майже одразу втік у ліс разом із вітром. Хлопець не міг збагнути, що ж саме щойно відбулося. Він провів ритуал правильно? Йому вдалося підкорити вогонь? Схоже на те. «Технічно, інструкція була виконана. Напевно, саме так воно й має відбуватися», — запевнив Лука сам себе.

Згідно з ритуалом, хлопець зібрав згарки воску та обережно зарив у землю на тому самому місці. Потім вилив воду одним різким рухом на захід, висипав сіль одним кидком на північ та підкинув перо на схід. Коло із солі Лука не зміг би прибрати, навіть якби захотів, бо його підмило зливою, але те й на добре. Хлопець накинув рюкзак на плечі та подякував духам лісу, як було обумовлено в рекомендаціях. Після цього дістав та увімкнув телефон, зайшов у месенджер, двічі провів пальцем по сенсору, шукаючи потрібний контакт. Лука швидко надрукував повідомлення з двох слів, відправив та закинув телефон у кишеню куртки. «Я зміг!».

Глава 2.
Лука йшов вечірньою вулицею та крутив телефон у руках. У навушниках солістка Halestorm рішучо та наполегливо повторювала, що вона — вогонь, який розгорається сильніше, і це неабияк резонувало з внутрішнім діалогом хлопця: «Ричу наче шторм, і я — та сама, на кого я чекала. Кричу наче сирена, жива та горю яскравіше. Я — вогонь».

Він пам’ятав, що однією з умов правильного закінчення ритуалу було мовчазне повернення додому, але Луці хотілося кричати. Його переповнювала пиха. Він зміг підкорити вогонь, хоча все відбулося зовсім не так, як він чекав. А може саме так і мало бути? Задоволена посмішка не сходила з його обличчя.

Тепер потрібно повернутися додому, не обертаючись, що би не сталося. Злива закінчилася, місто пахло приємно, вогко, а ліхтарі світили ніби особливо тепло на контрасті з прохолодним вітром. Вечір підштовхував людей чимдуж швидше повертатися додому, у затишок осель.

Лука й досі не вірив, що це все відбувалося з ним. Навчання у виші розпочалося мляво й не виправдовувало очікувань, аж раптом він натрапив на ковен. Чи то пак ковен натрапив на нього. Чорний конверт зі сріблястим символом триєдиної Богині залишили у шпарині дверей його помешкання. Півмісяці були зображені з філігранними завитками по контурах, а чорна порожнеча в колі, здавалося, була об’ємною та затягувала в себе. Конверт запечатали космічно-фіолетовим сургучем, який відтіснили пентаграмою. Всередині було запрошення, адресоване особисто йому.

Спочатку Лука думав, що це розіграш. Може хто з одногрупників дізнався адресу, коли вони заповнювали дані в університеті, і вирішив так пожартувати. Або ж це міг бути гурток фріків, чи релігійна секта. Звісно, їхати в ліс за місто ближче до ночі було, ймовірно, не найбільш раціональним рішенням, але інтерес таки виявився сильнішим.

Як йому пояснили, неофіти не повинні взаємодіяти з ковеном, доки не пройдуть Рощу — обряд ініціації тривалістю в рік. Упродовж цього часу ініційовані мусили виконувати ритуали за вказівками ментора. Наставниками виступали п’ятеро старійшин, серед яких — Верховна жриця ковена. На розподілі Лука потрапив саме до неї, що викликало неабиякі протести. Втім, жриця досить різко зупинила гул однією фразою: «Це не обговорюється».

Коли вона заткнула старійшин, здалося, ніби громовиця прокотилася лісом, але під час розмови з Лукою голос її був м’яким та солодким. Подальші вказівки мали надходити Луці на месенджер. Жриця дозволила ставити їй там запитання, але уточнила, що відповідатиме лише, якщо це буде доречно.

— Якщо зможеш проявити свою силу, тебе приймуть у ковен і я продовжу твоє навчання. Але цей період ти мусиш пройти сам. Це твоє становлення, як ковенанта. Або не становлення. Мені рідко хто трапляється в учні. Не розчаруй, — останні слова вона сказала так холодно, що в Луки сироти виступили на шкірі.

Спогади раптово обірвалися. Лука відчув, що його смикають за рукав. Хлопець пам’ятав, що не може обертатися, тому зробив крок назад, намагаючись тримати голову та торс скерованими виключно вперед. Перед ним стояв типовий безхатько, плями на одязі якого створювали картини не гірше полотен Босха, з бородою, що стирчала масними антенами в різні боки. І звісно ж характерний запах спирту, сечі та немитого чортзна скільки тіла.

Чолов’яга все смикав Луку за рукав та відкривав рота. Ріка пішоходів оминала їх, однак усі оберталися та оглядали цю сцену. Лука зняв навушники, у яких уже декілька хвилин як горланив вокаліст Bring Me The Horizon, щоби почути істеричний лемент: «Пади на коліна, бо він уже близько! Бійся!».

Лука оторопів. Він хотів відповісти та вже відкрив рота, як згадав умову закінчення ритуалу — ані пари з вуст до повернення додому. Хлопець чимдуж стиснув зуби, різко висмикнув рукав із руки безхатька та кинувся бігти. Чолов’яга захлинався криком: «Він уже близько! Він йде по вас! Усі падуть перед ним на коліна!».

Глава 3.
Лука з останніх сил забіг на третій поверх своєї хрущовки. Руки тремтіли, через що ключ усе ніяк не потрапляв у замок. Хлопець подумки вилаявся, ключ врешті тричі провернувся в замку з характерним клацанням. Лука влетів у квартиру, швидко зачинивши двері ще і на шпінгалет. Безпека.

Чорні джинси всі у грязюці, подекуди плями сягали стегон. Звісно, так летіти по калюжах, чого він ще чекав? Стан кедів також не тішив.

«Це все відправляється в прання, але спочатку треба просто полежати», — подумав Лука. Він скинув рюкзак, куртку, на спині ледь не повністю мокру від поту, роззувся. Стягнув біля дверей із себе джинси та почовгав у кімнату. Верхнє світло не потрібно було вмикати — стіну прикрашали гірлянди, заповнюючи приміщення мерехтливим теплим світлом.

Цю квартиру Луці винаймали батьки. Думка про гуртожиток надто різко стала демотиватором для всіх трьох, коли вони побачили його стан — пошарпаний коридор, який не тримав свіжу фарбу, викручені лампочки, меблі часів бабці Луки. Добре, що мама, з її недіагностованим ОКР, не зайшла у вбиральню, бо знепритомніла би. Батьки вирішили, краще платити більше, але за нормальні умови.

Паркет неприємно поскрипував, але Лука вже звик до цього. Хлопець стягнув із себе кофту, кинув її на крісло та влігся на ліжко. Однотонний чорний комплект постільної білизни він купив зі своєї другої стипендії. Лука завжди мріяв про такий. Довелося дещо врізати витрати, але вона того вартувала.

Хлопець потягнувся, розблокував поношений HTC, перемкнувся з мобільного інтернету на вайфай та переглянув сповіщення. У цей момент прийшло повідомлення: «Як підкорення, усе вдалося?».

Це — Анна. Одна з відьом ковена. Вона сама знайшла Луку та написала йому. Хлопець думав, що це випробування, чи розкаже він про ковен, тим самим порушивши правила:

Не розповідати про ковен. Нікому. За жодних обставин.

Не показувати силу простим людям. Це надто небезпечно та привертає зайву увагу.

Не виконувати ритуали, не отримавши дозвіл ментора.

Не тривожити покійників. Жодної некромантії. Смерть священна й порушувати її плани — блюзнірство.

Не атакувати ковенантів. Заподіяння шкоди одному з учасників ковена означає заподіяння шкоди всьому ковену.

Порушення загрожувало вигнанням, або, як сказала Верховна жриця: «анігіляція». Втім, з’ясувалося, що правила порушувала Анна, бо: «Дістали вже з цими пережитками минулого». Анна помітила Луку ще на розподілі, але хлопець був надто поглинутий дійством.

Яка саме була сила в Анни, вона не розповідала. А ще радила заперечувати, якщо викриється, що вони спілкуються.

«Все вдалося! Дуже круто. Не думав, що зможу. Місце не кликало мене. Думав, ще 5 хвилин і йти додому», — написав він у відповідь.

«Ой, так, воно вперше завжди так. Духи ж придивляються, вирішують, чи захочуть мати з тобою справу. Я тинялася години три, доки не почала погрожувати вголос, і, будь ласка — місце ледь не з-під землі повстало»

«Ого! Оце так блага сила погроз, ахах. Слухай, а сталося щось незвичне?» — запитав Лука та вийшов із кімнати за рюкзаком.

«Ну, хотілося їсти та дупа затекла сидіти й медитувати, але це радше вже “звичне”»

«А всередині якось інакше відчувалося?» — хлопець діставав із наплічника магічне знаряддя та закладав зошити на завтрашні пари.

«Відчувалося, але то ж індивідуально. Краще Єкатію запитай»

На порушення правил щодо імен Анна також плювала, хоча й не стала розповідати про всіх ковенантів. Але завдяки дівчині Лука дізнався ім’я Верховної жриці, через що відчував певну тривожність, аби не видати своїх знань.

«Був на шляху додому якийсь дивний мужик. Бомж, можливо під білкою. Смикав мене за рукав та кричав, щоб…» — хлопець припинив друкувати повідомлення.

Він не знав, чи варто розповідати про таке. П’яних бомжів, які чіпляються до перехожих, і без магії вистачає. «Просто неприємний досвід», — подумки заспокоїв себе Лука та витер надрукований текст. Натомість запитав, чи не хотіла б Анна якось зайти в гості.

«Ой, ні. Забагато запар на роботі. Та й брехати про “випадково опинилася” буде тупо»

Чорт, про що він думав? Звісно, їхнє перебування у нього вдома одразу ж помітять. Але раз Анна відмовляється, вона не лише переймається за своє перебування в ковені, але й, схоже, хоче, аби його туди взяли. Ця думка стишувала самотність Луки. Погляд стрибнув на годинник — 23:38.

«Все добре?» — запитала Анна.

«Ага. Завтра на першу пару, збираюся спати. Просплю, але раптом пощастить. Жайворонки таки спаскудили цей світ совам»

«Ахах, та й не кажи. Добраніч. І ще раз вітаю з підкоренням!»

Лука під’єднав телефон до зарядки та перевірив, чи всі сім будильників увімкнуті, після чого заснув.

Глава 4.
Аудиторії нещодавно відремонтували, навіть парти нові поставили. Лука любив сідати в третьому ряді, ближче до краю. Стратегічне розташування дозволяло робити дійсно корисне на нудних та непотрібних для майбутнього економіста лекціях. Хоча Лука не вважав історію української культури неважливою, навіть розумів, навіщо вона є в програмі, але викладач викликав бажання вийти у вікно.

Екран телефона засвітився, прийшло повідомлення від Анни. Викладач Остап Пилипович, розсівшись у кріслі, провадив про християнство. Хлопець посунув телефон, розблокував та прочитав повідомлення. Анна запитувала, чи відповіла Єкатія, бо вже тиждень минув.

«Привіт, поки не писав їй. Вона досі не відреагувала на попереднє повідомлення. Зараз на парі», — відправив Лука, ще раз перевіривши, чи стоїть телефон на беззвучному.

«А, зрозуміла. Ну, вона може днями не відповідати, не дивуйся. Хоча щоб так довго — дивно. Що там на парах?»

«Історія культури. Слухаю маячню, що із жінки почалося гріхопадіння світу…»

«Ооо, ну так, звісно, Адам же там типу просто так тусив, ні до чого не причетний»

Луці подобалось спілкуватися з Анною. Він відчував, що нарешті може критикувати суспільний устрій і його зрозуміють. Вони погоджувались, що варто спершу бути людиною, а потім уже розмови про геніталії.

«Про гріхопадіння, я таки ляпнулася, прикинь… Мене, блін, захотіли полоскотати на роботі. Жартівники бісові»

«Оу, чорт, мені шкода»

«Ну от знають же, що я лоскоту боюся. Завжди попереджаю, а людям через це тільки прикольніше. Логіка, помри»

«Правда шкода»

Лука завжди губився, як реагувати в таких випадках. Йому було шкода, але змінити він нічого не міг. Не хотілося, щоби Анна думала, що хлопцю байдуже, бо це не було правдою, але й змістовнішу відповідь придумати не зміг.

«Треба написати Єкатії», — подумав він. Лука описав відчуття зупинки часу під час ритуалу і втрату контролю над собою, ніби він падав у прірву. Дописав про сьогоднішній сон: «Я на стежці перед розвилкою на декілька доріг. Однією з них до мене хтось рухається, тримаючи факел. Не бачу обличчя, але рук ніби не дві, а більше. Лунає собачий гавкіт».

— На семінар підготуйтесь по четвертій темі, питатиму кожного, — сказав Остап Пилипович та попрямував до виходу.

Лука тішився, що навчальний день закінчився. Він поспіхом склав речі в рюкзак. Біля дверей стояла Оксана. Її темно-руде волосся ледь трималося у пучку, який вона швидкома накрутила вже на парах. Хоча Луці більше подобалося, коли дівчина розпускала кучеряве волосся та дозволяла йому падати на плечі.

— Чуєш, Романюк, у неділю вечірка. Я говорила з Дімою і Ванею, вони типу не проти, щоб ти прийшов, — сказала дівчина з бісиками в очах.

— Ого, чого б це раптом вони були не проти? Вони на мене як на шмат лайна весь перший семестр дивились.

Лука не перебільшував. Хлопці і справді поводились зверхньо, не марнуючи нагоди вколоти його в’їдливими коментарями.

— Я говорила з ними. Ми все таки одна група, треба якось нормально збиратися. Тільки ж не влаштовуй духоту, бо вікон не вистачить на тебе.

— О котрій, де? — хлопець намагався здаватись байдужим.

— Неділя, на 19 під гуртожитком, сходимо на закуп, а тоді вже вриватимемось. Ти ж п’єш, так? — з посмішкою запитала Оксана.

— Ага, текілу, — відказав хлопець, хоча ніколи досі її не куштував.

— О, супер, тоді з тебе буде текіла. Усе, пакєда.

Луці не сильно подобалась ідея проводити вечір в компанії п’яних одногрупників. З іншого боку — це можливість побути з Оксаною.

Телефон засвітився сповіщенням. Прийшло повідомлення від Єкатії: «Думаю… Може бути Геката. Скоро отримаєш пакунок із додатковими інструкціями. Готуйся працювати з кристалами». Що ж, принаймні мали бути інструкції.

У ніч на неділю у двері постукали. Лука підвівся та пішов відчинити. Під дверима лежав згорток з чорного цупкого паперу, перев’язаний шпагатом для пакування. Хлопець заніс пакунок додому, обережно розгорнув і виявив всередині дві баночки та записку. Прозора, акуратно закоркована баночка містила напис «Авантюрин», а всередині виднілись дрібні зелені камінчики. Друга баночка мала кришку й була підписана «Кедр». Всередині рідина, наскільки можна побачити крізь темне скло. Записка містила одне речення: «На місці ритуалу побач відповідь».

«Оце і є інструкції? А нормально сказати не можна, так важко?» — пронеслося в хлопця в голові. Лука гадки не мав, що йому із цим робити.

Глава 5.
Близько другої дня Лука сидів посеред лісу на своєму місці схрестивши ноги у спробі медитувати. Рюкзак та куртка валялись поруч на землі. Сонце де-не-де пробивалося та створювало доріжки зі своїх променів. Потік думок плутався, запинався, зупинявся на мить та знову щосили закручувався: «Побачити. Що я маю побачити? Це все марна трата часу, якщо я не можу зрозуміти щось настільки очевидне. Це ж має бути очевидним».

Монолог зупинився. Лука, здавалося, нарешті зрозумів. Він обережно висипав декілька уламків авантюрину з баночки на землю перед собою та накрапав на кристали олію.

— Це ж має викликати дух лісу, ну звісно! Авантюрин, кедр, Сонце, відповідності! — тішився хлопець.

Минула хвилина, дві, п’ять. Нічого не змінилося, ніхто не з’явився перед ним на місці кристалів, чи за ними, чи позаду Луки. Тоді він продекламував: «Духи місця, охоронці лісу, древні, що були до мене та будуть після мене, явіть себе!».

І знову нічого. Роздратування зростало: «Побач відповідь, побач, побач… Дідько, який же я дурень!».

Лука схопився за темну баночку, відкрутив кришку та накрапав три краплі ефірної олії на вказівний і середній пальці. Він навів на лобі символ Триєдиної богині, а тоді обвів масними пальцями навколо очей. Запах кедрового лісу різко вдарив у ніс, очі засльозилися та запекли. Лука чимдуж стиснув повіки та стримувався аби не терти їх.

Хлопець розплющив очі. Сонячний промінь падав саме на друзки, визираючи з-за хмар. Зелені кристалі на сонці виблискували жовтими та золотистими вкрапленнями, ніби самородки серед бруду землі.

«Це було буквально про те, щоби побачити», — встиг подумати хлопець, як його болотяні очі знову стали геть чорними. Час, здалося, завмер, а тоді щосили пришвидшився, але рухався не вперед, а повертав хлопця назад.

Перед очима Луки виникали картини, ніби в діафільмі. Хлопець побачив кедровий ліс, який видався настільки знайомим, ніби він провів там усе життя. Пейзаж затьмарювався чорними, грозовими тінями, а потім знову повертався в погожий день. У голові Луки ніби не його голосом лунали віршовані строки, які супроводжували картину побаченого:

На світлі одне, інакше в тіні,

Очі не блякнуть, розмивається тло.

Слова, що зараз безглуздо прості,

Хто зійде на трон, змінять його.

Хлопець бачив, як він рухався цим лісом. Він був там не один. Була ще одна постать. Лука не міг побачити другу особу, але всім нутром відчував, що вона досить близько. Чи радше він. Незнайомець відчувався чоловіком:

У собі не тримай ці чорні думи,

Позаду не стій того, хто геть йде.

Усе не так просто, розкидай руни,

Добро злом обернути — не бажання твоє.

Раптом ніч поглинула кедровий ліс, а з ним і Луку, і так само швидко світанок засліпив променями. Ліс змінився полями, а потім знову лісом, горами, що вели до урвища та берегом моря, об який розбивались піною хвилі в штормі. Лука бачив вовків та ведмедів, оленів і косуль, понад два десятки найрізноманітніших птахів, що мав змогу раніше побачити хіба в передачах на Discovery. А ще були люди, що рухались великою групою:

Тікай на світанку, за Сонцем мандруй,

Що на заході дощем згаса.

Від тих, що йдуть геть, серце врятуй,

Лука побачив жіночу постать, що видалася йому не просто знайомою, а ніби рідною. Він не бачив обличчя, але чітко розумів, що знає її та знав усе своє життя. Жінку оточувала група людей зі смолоскипами. Вони були надто агресивно налаштовані. Здалося, люди лементували. Позаду виднівся хрест — її збирались розіп’яти:

Доки не повисла прибита хрестом.

Забудь зле ім’я,

Акаратон.

Хмари закрили собою сонце і кристали потрапили у тінь. Очі хлопця так само раптово повернулися до нормального стану та пекли від подразнення. Лука жадібно ковтав повітря, ніби щойно провів декілька хвилин під водою.

Він тремтячими руками потягнувся до рюкзака, але той був надто далеко. Хлопець впав на землю, а тоді зробив ривок за портфелем. Руки тремтіли та не слухалися, втім, Лука зміг намацати блокнот та ручку. Хлопець боявся думати, аби не витіснити з пам’яті вірш. Він поспіхом, як курка лапою, записав віршовані рядки й тільки зараз зрозумів, що забув останнє слово. Ось те саме, незнайоме: «Дідько, як же воно було? Акратеон? Ні. Акеретон? Ні. Чорт забирай, згадуй… Забудь зле ім’я, зле ім’я, ім’я… Акаратон!».

Очі несамовито пекли. Луці довелося докласти зусиль, щоби потягнутися за рюкзаком ще раз, але не впасти. Він дістав пляшку з водою, змочив руки та спробував вмитись. У цей момент у голові запаморочилося сильніше, а тілом пробігла болісна втома, наче хлопець щойно перекопав весь бабусин город самостійно. На Луку наплинули важкість та сонливість.

Хлопець намагався тримати свідомість холодною, але усвідомлював, що щомиті дедалі сильніше втрачав контроль. «Потрібно написати Єкатії», — подумав він та поліз у кишеню куртки за телефоном. Повіки злипалися, а пальці промахувалися по сенсору.

«Зберися, ти можеш», — звернувся хлопець подумки до себе. З останніх сил Лука зумів набрати та відправити: «Я бачив! Треба поговорити».

Надіславши повідомлення, він знесилено ліг на землю, яка здалась м’якішою за пух. Повіки склеїлись, ноги підігнулись до торса. Прохолодна земля пахла сирістю, яку доповнював аромат кедра. Думки намагалися продовжувати вихор, але падали у свідомості, як сп’янілі ягодами омелюхи.

Синопсис