Думай вгору!

Глава 1

Перші підозри у Артема Михайловича з’явилися ще на підході до котеджу. Деяку сторожкість викликав загадковий ланцюжок посліду у вигляді дрібних кульок, що тягнувся майже від їхнього порога до будиночка сусідки Валентини Опанасівни Шульгіної.

Артем Михайлович подумки згадав ті декілько видів екскрементів тварин, які були відомі йому, як затятому міському жителю, але не зміг підібрати відповідного. Та й не було у сусідки жодної живності. Вона часто скаржилася, що завела б кота, але її крихітної пенсії на корм пухнастику, безумовно, не вистачить.

Сама ж Шульгіна поїсти любила. Якось зайшла до них із якимось побутовим запитанням і її посадили за стіл. Так вона, неспішно жуючи, розправилася з салатом, солянкою, овочевим рагу, а потім під чайок доїла з вази все печиво, що сохло вже тиждень… Наче й квола була старенька, куди тільки все поділося?

Акуратно зробивши крок на поріг, Артем Михайлович клацнув вимикачем. Так, щось явно було не так. Зазвичай вссь передпокій був завалений іграшками Катеринки, деталями конструктора, розсипаними бусинами. Нині все було чисто.

— Я вдома! – спантеличено повідомив дрімаючому котеджу Артем Михайлович.

Тиша. Та-а-ак…

Швидко сунувши ноги в капці, господар кинувся в обхід. Чуйний слух вловив дзюрчання води у ванній і напрямок руху змінився.

Підійшовши ближче до дверей, Артем Михайлович почув радісне цвірінькання доньки. Вже легше. Коли в будинку з маленькими дітьми тиша, це означає, чекай на катастрофу, десь пакостить. А сміх – це непогано, непогано.

Заздалегідь посміхнувшись, тато тихенько прочинив двері і зазирнув у приміщення. Катюха нахилилася над ванною і хлюпалася у воді. Схоже, купала якусь зі своїх ляльок. Ну ось, а казала, що вони їй всі набридли.

— Привіт, цукерка, – Артем Михайлович відчинив стулку, зробив крок усередину і обімлів. Дочка з душу поливала… слона. Можливо, звичайно, і слоненя, але дуже маленьке. Ростом з собаку. Слоник обвивав хоботом шланг і пирхав. Очі у дочки, що обернулася, світилися щастям.

— Ста-а-а-ас! – не обертаючись, голосно покликав Артем Михайлович.

— Тату! Допоможи дістати! Я хоцю його витилати! – повідомила дочка.

— Хвилинку!

Довго видихнувши, тато розвернувся і кинувся до кімнати старшого сина. Залишили всього на пару годин! Ларка подзвонила, що помчала на зміну… о котрій? О четвертій! А зараз шість п’ятнадцять.

— Стасе, я тобі казав не брати мою Книгу? Казав?! – суворо вигукував Артем Михайлович, наближаючись до кімнати сина. – Я тебе пита-а-а… Йокшин кіт!

Дитяча була схожа на філію божевільного дому. Або на картини Босха, що ожили. По поверхнях бігали, стрибали, дерлися всілякі істоти, хтось навіть висів на люстрі. А в центрі кімнати, схилившись над розкритою книгою, сидів скуйовджений творець.

— Клах-бран-трам-пурим! – вигукнув Артем Михайлович, склавши пальці в мудру дематеріалізації і вся видима живність розчинилася у повітрі. Повернулася у хаос. Пф-ф-ф…

Тільки тепер син припинив водити пальцем по рядках, підняв голову і озирнувся.

— Ну, та-а-ату!

— Так. Я. Тобі. Скільки. Разів.

У цей момент зза письмового столу неспішно і граціозно вийшов напівметровий жирафик і довірливо поклав синові голову на плече.

Артем Михайлович заплющив очі, видихнув і, не підводячи голови, клацнув пальцями. Уявного образу було достатньо. Він знав, жирафа також у кімнаті більше нема.

— Ніякої магії до 14 років! Це зрозуміло!?

— Ну, тату!

— Не таткай! – Артем Михайлович нахилився, підняв з підлоги Книгу і глянув на назву глави. Ну так, «Створення та зменшення».

Йому треба було лаятись, влаштовувати догани, але його переповнювала гордість. Те, що він колись давним-давно опановував протягом семестру, син розібрав самостійно за годину. І перейшов від теорії до практики. Просто неймовірний талант.

— Як ти знайшов Книгу?

— Заклинання пошуку… – якщо Стас і виглядав винним, то зовсім трохи.

— Запам’ятав повністю?!

— Ну так…

— М-да. Що це там, у Катюхи?

— Вона мене відволікала…

— Іграшку їй начарував? Слона! Красу-у-нчик… Піду розчарую. Зараз крику буде-е-ее…

Артем Михайлович майже вийшов із кімнати, коли згадав ще одне.

— Стасе… Кого ти зробив Валентині Опанасівні?

— Що?! А! Вона скаржилася, що їй тяжко носити продукти з ринку.

— Кого?!

— Стадо маленьких верблюдиків.

— О Боже! Ще й із цим розбиратися.

***

Увечері Артем Михайлович уклав Катюху і, залізши під ковдру, вже клював носом над ноутбуком, коли двері рипнули. У отворі стояв Стас.

— Пробач, тату!

— Та гаразд. Книгу я захистив так, що тобі тепер буде завдання.

— Гаразд… – син сів на ліжко, – А ти зменшував когось?

— Звісно…

— А з немир’я когось творив?!

— Мммм …. Ну так…

— А кого?!

— Дракона …

Тільки домовивши і побачивши, як спалахнули очі сина, Артем Михайлович зрозумів, що він наробив.

— Так! Не смій! Стас! Не смій! – і батько торкнувся обпаленої ще в дитинстві потилиці, на якій так ніколи і не виросло волосся.

Стас пом’явся у дверях і, мабуть, вирішив посилити етап примирення.

— Па, а ти мені почитаєш ?

— «Люмріка»?

— Ага.

— Ну, ходімо. Де ви з мамою зупинились?

— Я покажу. Там закладка.

***

Люмрик дивився собі під ноги, а Габа лаялася. Вона шумно кашляла і голосно кричала: «На хмари дивись, на хмари!». А Люмрик ніяк не міг дивитися на хмари. Мама надягла на нього сьогодні зовсім новенькі сандалі з рожевих пелюсток, а вранці йшов дощ, і Люмрик стр-р-р-рашно боявся їх намочити, або, що зовсім жахливо, забруднити.

Габа була старою. Коли вона лаялася, з неї сипався якийсь пил і шматочки смоли, а лаялася вона часто. Лаялася і кашляла. Але її все одно любили. Тому що вона вчила знаходити шляхи між світами!

Біля кущів сиділа Солька і чекала своєї черги щоб вчитися. Звичайно, вона завжди босоніж гуляє, у неї мама – най-най, а вдома є мокренці. Ось і зараз Солька дістала з кишені мокренця, затиснула в долоньках і стала йому щось шепотіти.

— Вгору дивись! Вгору, мушкарику!, – здалеку пихкала Габа!

— Тут бруд! – ледь чутно прошепотів Люмрік. Але Габа якимось дивом таки почула, зовсім закашлялася, а потім за якусь частку секунди вже опинилася біля нього. Спочатку вона нависла своєю великою тушею, так що малюк весь виявився обсипаний пахучими лусочками, потім здулася і подивилася йому просто в очі.

— Бру-у-уд?!

— Угу …

— Бру-у-у-уд?! – Ще раз перепитала Габа!

Люмрик зовсім втягнув голову в плечі і перестав дихати.

— Поки ти бачиш довкола себе бруд, ти не бачиш хмар. Поки ти думаєш про багнюку, ти помічаєш тільки бруд! Забудь про бруд. Забудь про калюжі. Забудь про землю. Думай вгору!

Від Габи пахло пряниками та димом… Люмрик відвертав очі, але, здавалося, запах від цього ставав ще сильнішим.

— Хмари! Розумієш? Тобі потрібні хмари! Всі! Іди!

Люмрік не розумів. Він раптово побачив, як мокренець, затиснутий у Сольки в долонях, випустив малесенький пухирець, і той повільно-повільно злетів над головою Сольки і дзвінко луснув. Солька задоволено зареготала і знову почала шепотіти.

— Іди ! – пробубнила Габа і підштовхнула його в спину.

Друга бульбашка вийшла величезна, різнобарвна, вона злітала все вище і вище, а зачарований Люмрик ішов, забувши про калюжі та бруд, і не міг відірвати погляд. Він навіть задер голову, щоб не випустити бульбашку з поля зору. А різнобарвна кулька все піднімалася і піднімалася. Вона була вже біля самих хмар, коли Солька злякано закричала: «Люмрик, бруд!»

Ще не розуміючи, що йому кричать, Люмрик подивився вниз і зрозумів, що він іде над брудом. Він ширяє!!! Він крокує над калюжами! І піднімається все вище та вище, як за секунду до цього бульбашка.

— Вийшло! – Прошепотіла внизу зелена Габа. І потім довго-довго кашляла, хапаючись за груди.

***

Артем Михайлович закінчив читати вголос, коли Стас уже кілька хвилин тихенько сопів. Книга була досить товстою і до фіналу ще треба було подужати не один десяток сторінок.

Батько тихенько прикрив двері, заглянув до Катеринки, підняв з підлоги ведмедика, що впав, вимкнув нічничок і пішов спати.

Глава 2

Вибиратися з ліжка у вихідний Артем Михайлович не мав жодного бажання. Проте запах кави та оладок, що плив з-під дверей, і жебоніння голосу доньки тягнули на кухню.

Стас, як і належить, їв мовчки, а Катеринка щось радісно розповідала Ларисі, яка повернулася зі зміни.

— Всім привіт! – Артем Михайлович помахав дітям рукою, цмокнув у шию дружину та подався чистити зуби.

— Па, а що означає «думай вгору»?

Батько сімейства зупинився у дверях ванної кімнати і обернувся.

— Спершу, коли я їм, я глухий і… що?

— І їм! – Закінчила приказку за Стаса Катюха.

Лариса пирхнула.

— Ось і їжте! Як то кажуть, жуйте залізо, поки гаряче… – Артем Михайлович любив безглуздим чином переробляти приказки, – Повернуся, розкажу!

***

Артем Михайлович насипав у турку кави і обернувся до сина.

— Ти мою Книгу почав читати з початку чи розкрив на середині?

Мабуть, вирішивши, що далі будуть розбірки, Лариса заспокійливо провела пальцями по руці чоловіка, а він долонею показав, що все під контролем.

— Відкрив випадково.

— Це шкода. На перших сторінках пояснено базові принципи чаклунства. Там же написано, навіщо ми живемо на землі.

— Для чого?

— Щоб творити. Щоб творити те, чого раніше не було. Поки людина витрачає свої сили на створення чогось нового, до неї стікається енергія. З усіх боків. Коли людина відволікається на те, щоб руйнувати щось старе – вона витрачає енергію, яку накопичила. Свою особисту. Ти доїв? Посуд – в раковину і розставляй поки що шахи.

Артем Михайлович простежив, щоб кавова пінка піднялася до країв, підняв турку над плитою і опустив її назад. Його сніданок обмежувався філіжанкою міцної кави. Лише через пару годин у нього з’являлося бажання запхати в себе щось їстівне. Поставивши ароматний напій на столик із шахівницею, Артем Михайлович зняв з поля чорного і білого пішаків і за спиною сховав їх у кулаки.

— В якій?

— У лівій.

— Чудово! Твій хід! Коли ти дивишся під ноги, ти думаєш про те, як би не впасти. Коли ти дивишся на небо, ти думаєш про те, як полетіти… Думати треба про хороше. Як би тобі… В принципі, коли тобі щось не подобається, ти чимось незадоволений, це чудово. Це знак, що ти можеш щось змінити. Головне, зуміти зрозуміти, що треба робити. Боротися треба не з тим, що тобі не подобається, а за те, що змінить ситуацію на краще.

Катюха спритно, по-мавп’ячому , залізла до Артема Михайловича навколішки і потяглася за ферзем. Артем Михайлович насупився і простяг доньки вже знятого з дошки коня.

— Ось! Тримай конячку! Як конячка ходить?

— “Ге”.

— Розумниця! Ось тобі ще два пішаки. Пограйся на підлозі.

Стас не відривав погляду від дошки, але Артем Михайлович знав, що той чудово чує сказане, все запам’ятовує та засвоює.

— Тату, я з’їм твою туру.

— А?! Ну, я руку вже відпустив, тож переходити не можу. Рубай! До речі, це стосується власних недоліків. З ними боротись неефективно. Набагато корисніше відволіктися від недоліків і уважно подивитися на переваги, а потім почати над ними працювати. Самовдосконалюватися. У якийсь момент недоліки просто розчиняться.

— Тату, тобі шах!

— Ох. А ми ось сюди. І ось, що я з цього приводу щойно подумав… Зробити з твоїм інтересом до чаклунства я нічого не можу. Безглуздо боротися з цікавістю або забороняти її. Краще я навчу тебе всьому під особистим контролем і з роз’ясненнями техніки безпеки, ніж ти експериментуватимеш самостійно і підірвеш будинок.

— Ура-а-а-а!

— Але Книгу чіпати – не смій!

— Ну-у-у, – Стас розчаровано пхнув пальцем туру.

— Ось і ну!

— Тоді тобі шах та мат!

…Коли діти втекли, Лариса витерла останню тарілку рушником і поклала долоню чоловікові на плече.

— То ти тому захвалюєш дітей?

— Недостатньо часто хвалю, як на мене… Найчастіше поганою поведінкою дитина домагається приверути увагу до своєї маленької особи. І якщо почати звертати увагу на «добро», і перестати боротися зі «злом», то і дитина чекатиме похвали і прагнутиме до неї … Вона отримає і увагу, і похвалу.

***

Після обіду Артем Михайлович сів поруч із сином і показав базові правила клацання пальцями.

— Ні, не так. Дивись. Середній палець та великий. І клацання. Клац!

— Без заклинань?!

— Закляття підключатимуться на наступному рівні. Може, за тиждень.

— Коли-и-и-и? – Розчарування заповнило кімнату.

— Ну… Пізніше. Спершу активація. Ні, не так. Ти чіпляєш вказівний. Спочатку лише середній. Поєднання пальців та різні послідовності – теж пізніше. Для розгону потрібне чітке, дзвінке клацання без домішок.

— Тату, я не розумію, навіщо це потрібно. Це ж безглуздо. Що це дає?

— Як мінімум, дисципліну.

— Але ж можна все це робити подумки.

— Не промовляючи заклинань, не вийде.

— Але ж я вже так робив

Артем Михайлович уважно глянув на сина, зморгнув.

— Не можна …

— Не розумію…

***

— Слухай, ну він вже не маленький, щоб йому читати. Сам давно вміє.

Поки Стас чистив на ніч зуби, Артем Михайлович прокрався на кухню, щоб стягнути з вази вафлю, і виявив дружину біля вікна. Тепер вони удвох сиділи за столом і апетитно хрумтіли.

— Тим, ну ти як дитина. Він просто намагається відвернути трохи уваги від Катьки. Крім того, я також люблю, коли мені читають. У цьому є щось затишне та заспокійливе.

— Ну, сьогодні я план з уваги перевиконав, ні? Майже цілий день із ним провозився.

— Тату-у-у, я все, – пролунало з другого поверху.

— Ти чого кричиш, – зашипіли батьки в два голоси, – Катюху розбу…

Топ, топ, топ, пролунало біля сходів.

— Ну ось…

— Тату, казку! – Скомандувала дочка.

— Жила-була Червона Шапочка, – голосно продекламував Артем Михайлович і додав трохи тихіше, – Але не просто жила, а паразитувала на голові у дівчинки.

— Тьома! – відразу сердито стрепенулась Лариса.

Артем Михайлович коротко реготнув.

— Яку казку, горе? – Артем Михайлович висипав крихти в раковину і сполоснув тарілку.

— Юміка…

— Люмріка? Ну що ж… .

— Ти не боїшся, що їй буде надто складно? – Лариса відкрила холодильник у пошуках ще чогось смачненького. Може, щось простіше?

— Слова мають бути такими ж, як і для всіх. Як інакше дізнаватися про нове? Інше питання, що їх має бути не надто багато, а незнайомі слова потрібно повторювати частіше і в різних контекстах, щоб дитина приміряла їх до кожної ситуації і приблизно зрозуміла, що це слова означають… Але… розберемося.

Артем Михайлович пішов угору через дві сходинки одразу.

— Ходімо, горе! Тільки я тебе потім переносити не буду!

— Будіс!

***

Солька спочатку злилася. Потім плакала. Потім пробувала знову. І… нічого не виходило. Пузні кулі вибухали одна за одною. А здавалося б, тільки два дні тому Солька сама пояснювала мокринцю, як робити пузну кулю.

— У тебе всередині, – шепотіла Солька мокринцю у вухо, – ніби тисячі маленьких мурашок. Вони бігають там хто куди, а ти їм наказуєш гордо, так-так, як Королева Якля, можна навіть ніжкою тупнути, ти їм наказуєш збирати частинки для пузної кулі. І якась частина мурашок обов’язково почує твій наказ і почне приносити свої шматочки. Чуєш мене?! – Вона посмикала мокренця за друге вухо, але той лише примружився і спробував її лизнути.

— Потім ти бачиш, – продовжила вона, – що шматочки зібралися всередині тебе в кулю і вона починає виходити прямо з твого пуза.

Солька не стала розповідати мокринцятку, що коли вона сама вперше побачила таку кулю, що з’явилася з живота, вона страшно перелякалася, верескнула, і навіть кинулася було кликати маму, але згадала, що та дуже зайнята і, якщо відірвати її без причини, може запросто надавати потиличників. Куля ж деякий час продовжувала висіти перед нею, а потім почала танути. Тепер уже Солька злякалася, що вона розтане зовсім, і почала збирати її руками, як сніжок. І вона зібралася . І лишилася в руках. Тепла і пульсуюча. Шкода тільки, що, як з’ясувалося пізніше, для всіх, крім Сольки, вона був невидима. Але і в цьому були свої принади. Пузну кульку можна було стиснути міцно, так що вона ставала розміром з горошину, і потім точним клацанням запустити у фігурки, які розставляв на столі довгоногий вчитель Зугурдик. Фігурки починали сипатися одна за одною, а Зугурдик у нерозумінні крутив головою.

— Це що за Зугурдик? – Артем Михайлович пальцем заклав сторінку.

Стас спантеличено подивився на батька.

— Тату, Зугурдик – вчений з іншого світу, він їх тепер навчає, там було раніше. Не відволікайся, читай.

— Хм… Гаразд…

А через якийсь час пузні кулі почали лопатися. І чим сильніше злилася Солька, тим раніше звучав тихий «чпок». А може, й не звучав, бо його теж ніхто не чув. Навіть сопливі бульбашки мокринцятка і то жили трохи довше. Пояснити, що не так, могла тільки Габа. Але Габу Солька боялася. Хлопці вважали, що Солька нічого не боїться: вона вище за всіх залазила на дерева, могла пробігти босоніж по вуглинках і ніколи не тікала, побачивши Жахря… Солька й сама знала, що вона не боягуз. Батька в неї не було і доводилося бути сміливою і за нього також. Але Габа… Габа її лякала.

Солька частенько потай підглядала за старою і розуміла, що… нічого не розуміє. Габа поводилася… інакше. Вона не шкодувала тих, кого шкодували всі, та допомагала тим, кому допомагати ніхто не хотів. Вона могла голосно зареготати ні з того, ні з сього. Вона розмовляла сама із собою. Вона була іншою. Вона була … зеленою. А ще вона показувала Шляхи. Отже, тільки вона могла відповісти на запитання про те, чого ніхто не бачить.

* * *

— Балбес ти, Зугурдику, – кректала Габа, – завжди звертай увагу на «випадкові» зустрічі! У цьому Всесвіті стільки доріг, що для того, щоб перетнулися два мандрівники, потрібні справді вагомі причини…

Солька вперше чула, щоб хтось називав вчителя Зугурдика балбесом. Зуґурдик був дуже розумним. Про все, що можна побачити і до чого доторкнутися, він знав … все! Солька втиснула голову в плечі, витріщила очі, нечутно розвернулася на п’ятах і вже зробила перший крок, як раптом щось схопило її за спину. Солька могла б присягнутися, що це Габа викинула свого довгого язика, якби раптом не почула голос: «Не поспішай, дитинко! Адже ти до мене прийшла, так?!»

 Не обертаючись, Солька закивала, проковтнула і чомусь задом пішла до Габи. Але на третьому кроці схаменулась, розвернулася різко, щоб не показати страху і… ніякого язика не було.Взагалі нічого не було. І навіть Зугурдик як крізь землю провалився.

* * *

— Пузні кулі? Ха-ха-ха, – Габа сміялася дуже голосно, так що Солька злякалася, що хтось із пацанів почує і теж потім буде з неї сміятися. Солька навіть обережно подивилася на всі боки. У густому листі нікого не було видно.

— Пузні?! Кхе-кхе-кхе, – у результаті Габа закашлялася і довго відпочивала і витирала сльози… – Сама навчилася, треба ж! – пробубоніла собі під ніс, і Солька не зрозуміла, чи задоволена цим Габа, чи ні. Потім стара ляснула себе по стегнах, ніби на щось наважилася і сказала: “Порожній він у тебе. Порожній, коли – кхе-кхе – «пузний». Зрозуміла?! Неясно, з якою метою створено, незрозуміло, чим наповнено і навіщо потрібен тобі «пузний». Пустощі одні. Серце-е-ва тобі потрібна», – і Габа глухо поплескала себе по грудях.

— Як це серцева? – не зрозуміла Солька.

— А ось так це, – раптом прикрикнула Габа, незрозуміло на що розлютившись, але, втім, і заспокоївшись. І заходила туди-сюди…

— Бувають такі. Серцеві. Хочеш емоцією кулю наповнити – підніми її спочатку всередині до серця, а потім вже випускай… Та посміхайся при цьому. Бо бач ти, самоучки… Вибухає в них… Все. Іди… Досить тобі поки що…

— Ага, – Солька злізла з пенька і вже встигла подумати, що не така вже вона – Габа – і страшна, як та раптом сказала: «А про Зугурдика кому розкажеш – вуха відірву і з’їм!». І Солька припустила, що було сил.

А Габа потім ще довго ходила одна і бурчала: «За твоєю логікою, дитино, і «горлові» бувають… Це якщо слово передати треба. І «лобові»… Це – якщо думку. І… Втім, рано тобі ще все це… Зовсім рано. Розуму ще не набралася, а вже «пузні» в неї…» І Габа знову розреготалася.

* * *

Цілий день хуліганка була зайнята: спочатку ганяли з Люмріком рибок по струмку, потім майстрували курінь на дереві, потім Люмріка покликала мама, а Солька почала рити яму для таємної пастки… Повернулась пізно додому і застала маму, що плакала. За все своє життя Солька ні разу не чула, щоб мама на щось скаржилася або, тим більше, плакала. Стисне зуби міцніше і мовчить. Маленька бандитка і сама така ж росла. Тому, почувши схлипуючі звуки, остовпіла, завмерши за прочиненими дверима, і розгубилася.

У Сольки завжди мешкав ще хтось. Або мокринцяткатко, або стрибун. А одне літо навіть прожила ціла зграйка сріблянок… І Солька мала багато друзів. Правда, всі вони були хлопчики, але все одно Солька ніколи не була одна. А у мами була лише вона. Та ще квітка. Цю квітку давно-давно подарував мамі батько. І це єдине, що залишилося від нього на згадку. Непоказна ніби рослина стала членом сім’ї, і Солька, траплялося, заставала картину, як мама розмовляла з квіткою. А кілька днів тому квітка почала сохнути. І ось зараз мама сиділа, обійнявши напівмертву рослину, і плакала. І Солька вже зовсім зібралася розплакатися теж і кинутися до мами, як раптом згадала слова Габи.

«Усміхатися!», – крізь зуби промовила Солька і наказала мурашкам збирати пузну кулю. Коли куля була зовсім готова, Солька широко, на весь рот, усміхнулася і на вдиху підняла кулю до серця. Потім затримала подих і на видиху випустила кулю із себе. Дмухнула на неї, і вона полетіла. Полетіла просто до квітки, ніби знала Солькине бажання. Вона зависла над квіткою і не вибухнула, а почала змінювати колір і міняла-міняла, поки зовсім не розтанула. А за мить сталося диво: квітка почала розправляти листя. Немов почувши, що щось не так, мама підвела голову вгору. І в цей момент на квітці лопнула брунька і з’явилася перша за весь час квіточка. Ма-а-аленька, але справжня. І тоді Солька зробила крок усередину будиночка і сказала: «Привіт, мам! Я – вдома!»

Глава 3

— Не хотю! – Катеринка долонькою відсунула блюдце з бутербродом від себе.

Лариса згадала про принцип мікроскопічних кроків для досягнення макрорезультатів, взяла ножа, розрізала скибку на десяток дрібних шматочків і посунула тарілку назад.

Стас підняв голову від тарілки.

— Ці квадратики схожі на однопалубні кораблі із «Морського бою».

Катя в таку гру ніколи не грала, проте уважно подивилася на брата і закинула до рота один із намазаних олією хлібних кубиків. Він легко взявся двома пальцями і здався іншим на смак. Після одного зупинитись було неможливо. Язик вимагав повторення.

— От і правильно, – сказала Лариса, – Щоб рот не гуляв.

Артем Михайлович вийшов зі спальні, зупинився у дверях і принюхався.

— Всім доброго ранку! Голод – не тітка, у ліс не втече… Чим це у нас так чудово пахне?!

— Тату, я хотів гарячий шоколад, чаклував-чаклував, а у мами все одно кава вийшла.

— Стоп! Я ж тебе просив без мене не … – Тут глава сімейства побачив бешкетний погляд сина, – Жартуєш?!

Стас закивав. Артем Михайлович обійняв дружину і тицьнувся носом у шию.

— Мамину магію нічим не переб’єш… Захоче кави, буде кава. Захоче суп, буде суп.

— Ти ж казав, що в мами немає здібностей до чаклунства…

— О-о-о-о! Це чаклунство іншого роду. Називається «побутові навички». Все. Їж! Привіт, цукерка, – Артем Михайлович поплескав дочку по голові і зник у ванній.

***

— Тату, а ти що сьогодні робитимеш?

Артем Михайлович опустив жалюзі та махнув рукою у бік вулиці.

— Ти бачив, скільки снігу навалило? З ранку доріжки почищу. Допоможеш?

Стас наморщив ніс, але кивнув і на якусь мить пірнув у задумливість.

— А чому їх чаклунством не почистити?

— Тому що чари потрібно використовувати тільки тоді, коли звичайні прийоми не працюють. Все, що можна зробити своїми руками чи, – Артем Михайлович двома пальцями постукав себе по лобі, – потрібно ними й робити.

— А потім позаймаємось?

— А потім побачимо.

***

Позайматися не вийшло. Ближче до обіду Артему Михайловичу зателефонували з роботи, і він, незважаючи на те, що вихідний, обмів знову засипану машину і поїхав. Стас так засмутився, що відмовився йти з мамою та сестрою кататися з гірки. В результаті Лариса обрядила Катюху в теплий комбінезон, натягла на очі шапочку, взяла санчата і пішла.

З інтересу Стас спробував знайти Книгу заклинанням пошуку. Однак відрекошетивши тисячу разів по всьому будинку, луна повернулася ні з чим. Схоже, справді, Книгу батько замкнув гідно.

Подумавши хвилинку, Стас вирішив змінити стратегію та просканував простір будинку на предмет недавнього чарівництва. Крім останніх своїх слідів, він виявив легкий туман заклинання тільки в районі комори. Ну дитячий садок, їй-бо. Напевно, тато засунув Книгу в коробку зі старими фотоальбомами.

Перевірка показала абсолютну правильність припущення. Книга була в коробці, Стас бачив її очима, але не визначав магічним зором. Цікавий ефект.

Першим поривом було переховати Книгу в інше місце. Другим – вивчити якесь особливо хитромудре заклинання і пізніше здивувати батька. Проте, вже взявши фоліант до рук, Стас зрозумів: образа на тата за заборону не дає йому можливості подальших ігор із магією за допомогою Книги. Ні. Він упорається сам. Без рецептів, довідників та підказок.

Повернувши Книгу на місце, Стас вийшов з комори, побродив по кімнатах, подивився у вікно, як снігурі тягають зернятка з годівниці, а потім пішов до себе і вирішив спробувати створити щось по пам’яті. Або з натхнення. Ну… цікаво ж…

Забравшись на ліжко і підіткнувши під спину подушку, Стас заплющив очі, спочатку згадав пару рядків з Книги, клацнув пальцями і видав у повітря набір звуків, доповнивши його щойно складеною абракадаброю. Нічого не трапилося. Він повторив. Все залишилося як і раніше.

Тоді Стас розслабив брови і перестав морщити лоба, заплющив очі, уявив перед обличчям білу стіну, вдихнув, видихнув і раптово вигукнув щойно придумане заклинання. Ніхто не з’явився ні на столі, ні на підвіконні, ні на полицях. Хоча Стасові здалося, що в кімнаті щось змінилося. Повіяло чимось… Наче дихнуло туманом з боліт. Ворухнулась фіранка. Чи здалося? Хитнулася люстра! Так точно! Ось ще раз. Повільно прочинилися дверцята біля шафи. Стасу стало трохи ніяково. А потім по помешканню ніби побіг шалений вихор. З полиць почали сипатися статуетки та підручники, заморгало світло, штора зіскочила з двох гачків, кактус звалився на підлогу разом із горщиком, розсипавши навколо землю та уламки. Стас заверещав, як дівчисько, і кинувся геть із кімнати.

Однак це не допомогло. Дике божевілля йшло за ним. Зі стін сипалися фотографії, з полиць – книги, зі столів – посуд.

Схопивши зі стіни трубку телефону, Стас пірнув у ванну кімнату, з гучним клацанням клацнув клямку і заходився озиратися. Схоже, що б це не було, заскочити слідом не встигло.

Стас почав тикати в кнопки телефону і, дивлячись на кінчики пальців, вперше зрозумів, що означає, «тремтять руки».

— Алло! Тату! Тату! Мені потрібна допомога!

***

Коли було потрібно, Артем Михайлович умів пересуватися дуже швидко. Мама з Катеринкою, напевно, ще навіть не дійшли до гірки, а Стас уже почув, як повертається ключ у замку, і тато виразно вимовляє заклинання. За кілька хвилин відчинилися двері у ванну.

— Ти його вбив?

— Ні.

— А що?!

— Загнав туди, де його було створено.

— У Першоздане? І хто це?

— Ні. У твою кімнату.

— У мою… Навіщо? Чому в мою?

— Тому що настав час. Пішли…

Взявши Стаса за руку, Артем Михайлович попрямував до синової кімнати. Стас спочатку уперся, але відчувши силу батька, здався і поплентався слідом.

— Сідай!

На вигляд у кімнаті було спокійно. Тільки розкидані всюди речі говорили про те, що нічого не здалося.

— Я можу силовим чином розбудувати створену тобою сутність. Звичайно, оскільки я не знаю точно, з чого ти його сплітав, мені доведеться витратити на це більше часу, ніж хотілося б, але я можу. Однак не робитиму цього, – Артем Михайлович машинально взяв з полиці склеєний Стасом корабель і на око перевірив, чи рівно стоять щогли, – Пора тобі вже брати відповідальність за те, що твориш.

Артем Матвійович повернув фрегат на місце, але той, замість того, щоб спокійно стояти, перекинувся в повітрі і полетів униз. Стас замружився, але підставлена татом біля самої підлоги нога врятувала кімнату від ще одного вибуху деталей, що розсипалися. У результаті лише грот-щогла переломилася навпіл і її верхівка повисла на вантах.

— Спочатку виправляємо ситуацію, потім розбираємося з усім іншим. Головна твоя помилка – відсутність конкретного наміру. Потрібно бажати чогось виразного, а не абстрактного. Створюючи, ти маєш представляти мету. А те, що ти створив, воно безглузде і несформоване. Воно, до речі, зараз мучиться, – Артем Михайлович поводив пальцем у повітрі, немов бачив, де це щось перебуває, – Бо не розуміє своєї мети. На сьогодні найпростіше – це дати йому втілитись у чомусь фізичному. Подумай, у чому уяви, і реалізуй.

— А не можна просто… пф-ф-ф? – Стас зробив пальцями рух, наче розкидає цукерки.

— Мені можна. Тобі – ні, – Артем Михайлович підняв з підлоги книжку про Люмріка і поклав на стіл. – Я обмежив його переміщення твоєю кімнатою. Далі – розбирайся сам.

Артем Михайлович вийшов, акуратно прикривши двері, і Стас почув, як він пояснює мамі, що повернулася, що з роботою ще не розібрався, оскільки стався форс-мажор. Схоже, таке ім’я вигадав тато сутності, що до цього металася по дому.

Стас роззирнувся, не виявив нічого небезпечного і почав думати.

***

— Ну?! Розібрався із проблемою?!

Артем Михайлович повернувся додому вже у темряві, але до вечері. У цей час року темніє рано. Розвішані за вікном гірлянди кидали в кімнату різнобарвні відблиски.

— Так.

— Покажи?!

— Ну… Ось… – Стас тицьнув рукою у напрямку крісла.

Плюшеве ведмежа, що сидило у куточку, підняло руку і помахало.

— В іграшку? Ем-м-м… Несподівано… Ну гаразд. Мирний?

— Так! Тільки… гикає.

— Гикає?! Дуже по-живому… Частину проблеми вирішили…

Стас з одного боку був задоволений, що зумів упоратися, але вже кілька разів пошкодував, що об’єктом для заселення вибрав Катюхиного ведмедика. Якось безглуздо. Але вже нічого не вдієш.

***

Коли Лариса вийшла з Катюхиної кімнати, Артем Михайлович поставив питання, яке мучило його з самого ранку.

— Лар, ти дітям книжку читала. Поясни, звідки там узявся якийсь Зуґурдик? Мені здається, коли я її читав, ніякого Зугурдика там ще не було.

— Ну, Тьомо, може, сам і спитаєш у батька?

Зі своїм батьком Артем Михайлович спілкувався рідко. Завжди дзвонив сам. Він навіть думав, що якби не онуки, той взагалі не брав би слухавки.

— Дай, спершу хоч сам прочитаю. Чи не пам’ятаєш главу?

— На мою думку, сьома…

Зугурдик крався. А як ще назвати спосіб пересування, коли щохвилини озираєшся, ховаєшся за дерева і петляєш? Йому самому було соромно за такі маневри – не в його віці і становищі так поводитися – але вдіяти він нічого не міг. Якби будь-який з його знайомих дізнався про його пристрасть, Зугурдик був би осміяний до кінця днів. Особливо тепер, коли Терх прилюдно назвав його найрозумнішим у всіх поселеннях на найближчі кілька днів шляху.

Сьогодні Зугурдик дістав крильце Сонячного Метелика та поспішав поповнити свою колекцію. Ці метелики вважалися вимираючим видом, і Зугурдик, просуваючись лісом з усіма обережностями, вже в умі викопав на одному йому відомій галявині акуратну ямку, утрамбував землю, проклав дно сухим мохом, спритними довгими пальцями розправив-розстелив крила, накрив це шматочком скла і зверху присипав піском. Потім, водячи вказівним пальцем по колу, розчистив невелике віконце і… Зугурдик навіть зупинився і прикрив очі, яка краса повинна врешті-решт вийти… Захоплення Зугурдика могло би здатися абсолютно дитячим, мало того, дівчачим, а довгоногий збирач вже далеко переступив за середній вік, але ніяк не міг розлучитися зі своєю пристрастю та дослідженням одночасно. Справа в тому, що саме на цій галявині через деякий час під склом секретиків з’являлися дивовижні, унікальні екосистеми, які починали жити своїм власним життям. Там, за крихітною лінзою, повзали крихітні істоти, літали якісь дрібні пернаті, може, комахи, може, птахи. І в кожному секретику виходило щось своє. Зугурдик міг спостерігати, але не міг перевірити. Двічі він пробував акуратно прибрати скельце, і обидва рази все відразу руйнувалося, в ямці виявлявся лише порох і пісок. Тепер він просто спостерігав, намагаючись встановити залежності і розгадати таємницю.

Багато-багато років, відтоді, як незграбним, вже тоді кістлявим пацаном, він упіймав сачком непоказного метелика і зробив свій перший «секретик», Зугурдик частенько пробирався на свою – СВОЮ – галявину і поповнював колекцію. Всього на узліссі було тисяча двісті тридцять три ямки зі скельцем. Збирач пам’ятав їх усі… Сьогодні він мав намір довести число до 1234 – любов до гарних чисел давалася взнаки – і екземпляр був цілком відповідний для цього… Зугудрик крався…

Метрів за сто від свого затишного куточка, відчувши раптом недобре, колекціонер перейшов спочатку на швидкий крок, а потім на біг. Влітаючи на галявину, Зугурдик вже знав: сталося страшне… Все, все узлісся було перекопано, розтоптано і розкурочено. Зугурдик навіть не задумався, хто це зробив, чи дикі кабани, злісні жартівники чи серйозні супротивники. Жодної думки не залишилося в голові у збирача. Тільки гірка-гірка, по-дитячому пекуча і солона образа. Зугурдик опустився навколішки і тихенько заскулив-заплакав.

* * *

Смеркало. Розпач заповнив Зугурдика повністю. Весь у багнюці повзав він на колінах від ямки до ямки і тільки сильніше заливався сльозами. Нарешті, в ближньому до лісу закутку, він знайшов єдиний «секретик», що залишився цілим. Зугурдик схилився над ним, намагаючись своєю щуплою фігурою захистити екосистему від небезпек цього світу, і, немов у трансі, заходився водити пальцем по колу, відчищаючи скельце від піску, що насипався. Система жила, Зугурдик бачив рух крихітних комашок, але це не рятувало від усвідомлення глобальності решти втрати.

Те, що хтось іде, насвистуючи, прямо на його галявину Зугурдик зрозумів, коли ховатись було вже пізно. Так і застав його незнайомець: вимазаного, з опухлими очима і з рештками крил у руці.

Що це Воїн Зугурдик побачив одразу. Сам абсолютно не вміючи битися, Зугурдик присвятив не один рік вивченню теорії військових мистецтв, стійок, переходів, тактики та стратегії… Незнайомець рухався як Воїн, дивився як Воїн і навіть свистів – як Воїн. І ще годину тому, побачивши його, дослідник радісно схопився б, щоб поставити тисячі питань, що накопичилися в голові. Але зараз він лише відмітив: «О! Воїн…» і знову опустив голову.

* * *

Рух нахилився, зазирнув через плече вченого, потім зігнувся нижче і вдивився уважніше.

— О! Я знаю цей світ!

Зугурдик підвів голову. В очах його хлюпала гіркота.

— Світ? – Незрозуміло запитав він.

— Ну так! Це Світ Йошів! Бачиш, он той багаторукий – це Йош і є! Я бував там.

— Де? У «секретику»? – Зугурдик досі не розумів.

— У чому? Цікава в тебе лінза. Як ти досяг, щоб вона показувала інший світ?

— Світ? – Як і раніше, тупо запитав учений.

— Ну так! Це ж не твій світ. І не мій. Я ж говорю, це Світ Йошів.

— Тобто це все… – Зугурдик зробив широкий жест рукою, охоплюючи всю галявину.

Розуміння втрати затопило його з новою силою і він, не соромлячись незнайомця, заридав, розмазуючи бруд по щоках.

Рух бачив, що людина, яка сидить перед ним, нескладна, довготелеса, є по суті, дитиною. І дивилася вона спідлоба по-дитячому безпорадно.

— Ти це… Я… людина похідна. Якщо доля мені щось дарує – я беру з вдячністю. А якщо відбирає – віддаю без образи. Пожадую зараз – потім пожадує доля … – Рух присів перед довготелесим навпочіпки, взяв у нього з пальців крильце і, немов дитині, обтрусив тому від піску руки.

— А якщо вона ось так – одразу багато забирає – значить, знак дає: час щось міняти. Почув? Тож вставай, пішли…

— Тут нема куди йти. Ми на великому острові.

— Завжди є куди йти. А острів – нісенітниця. Я блукаю між Світами…

— Світ один, – все ще опротестовуючи очевидне, і не бажаючи вірити у втрату, заперечив Зугурдик.

— Ну добре! Світ один, – слухняно погодився з ним Рух.

Густий туман, що з’явився серед дерев, майже сховав Воїна від колекціонера.

— Як же ти тоді між ним – одним – тиняєшся, – розгублено уточнив Зугурдик. Рука Руха, що виникла з туману, схопила колекціонера за комір і безпардонно потягла його в біле марево.

— Та ось так, – пролунав голос Воїна біля вуха…

* * *

Габа трохи здригнулася, коли біля неї в тумані раптом з’явилися двоє. Стара потягла носом повітря, ніби принюхуючись, і сказала: «У нас Мирний Світ. Тут не місце воїнам».

— А я і не Воїн, – відповів Рух. Зугурдик недовірливо посміхнувся. Він уже встиг помітити наколку на кисті Руха і анітрохи не сумнівався у його професійній приналежності.

— Дай-но гляну, – примружившись, сказав Габа… – Хм, точно. Багато зеленого та трохи сріблястого… Ти – не воїн…

Зугурдик здивовано глянув на постать свого недавнього знайомця.

— А ти?

Таке панібратство трохи покоробило дослідника, але він слухняно зробив крок уперед.

— Втім, з тобою все зрозуміло… Що ж. У такому разі, ласкаво просимо до нашого світу!

Синопсис