КЛУБ. ДОЖИВЕМО

У Клубі анонімних боягузок було велелюдно. Не так, щоб аж повна зала бажаючих вилити душу, але трохи назбиралося. Власне, як і завжди перед Новим роком, –  стяглися панночки та пані різного віку з метою лишити свої страхи в минулому й увійти в прийдешній рік без трати часу на боязнь.

– Почнемо? – імпозантний пан, при цьому – єдиний на сходини, вмостився в зручному кріселку.

Юнка, з волоссям пофарбованим у кольори веселки та в тон йому велетенському піджаку, невпевнено підвелася.

– Привіт, мене звати Ксюха, я боюся засинати.

– Привіт, Ксюха, – зала відлунила співчуттям.

– Щойно закрию очі, – продовжила кольорова, – мене здається, що Борода поряд зі мною і за мить знову почне ґвалтувати, душити й сміятися.

Простір завмер, Ксюха схлипнула, вийшла геть.

Пан почухав потилицю й показав жестом на наступну.

– Вітаю, я – дитиночка, – восьмилітнє дівча з велетенським синцем на лобі затупцяло на місці.

– Вітаємо, дитиночко.

Мала з-під лоба дивилися в нікуди.

– Я боюся тата. Він приходить з роботи п’яним, злим, як чорт і починає нас бити. Мама й бабуся вже не бояться, а я все ще…

Дитя не договорило – розчинилося у повітрі туманом.

Наступною була Оксана, вона потерпала від очікування. Щохвилинне чекання результатів гістології чоловіка вбивало. За три тижні вона виснажилася: вмирала разом з нападами болю коханого, воскресала  з потребою пошуку коштів на лікування, підтримкою доньки, дощем, що так вправно маскував її сльози. Як не дивно, пані не полишила анонімний схід, як її попередниці. Сиділа й далі мовчки, скута страхом свого очікування.

– Добривечір, я Олександрівна. Мені за півроку п’ятдесят і я боюся, – зневірена, сіра, з поглядом-проваллям жінка рвучко підвелася над присутніми.

– Вітаємо, – за всіх відповів пан, – уточніть, будь ласка: чого саме, кого саме ви боїтеся.

Тиша.

Тиша висіла в центрі срібною дискотечною кулею з сотнею уламків люстерок. Вони не були звичної квадратної форми, всі різні, безнадійно небезпечні своїми гострими кутами. Куля оберталася навколо осі й кидала «зайчики» на обличчя, руки, одяг, порожнечу.

– Боюся не дожити до перемоги, – розірвано тишу зізнання пані.

… Пролунав потужний вибух. За розбитою шибкою психдиспансеру кружляли пухнаті сніжини. Вони скидалися на збочені дзеркальця диско-кулі, яким було відверто начхати на канонаду, літаки, ракети, імпозантного психіатра, що інстинктивно прикрив собою пацієнтку.

– Доживете, – впевнено заявив пан, ведучи хвору до евакуаційного автобусу.

– Доживемо, – відповіли сорок три мільйони з усіх усюд.