Кав’ярня «Поріг»

– Айс-лате, будь ласка! – наприкінці ранкової пробіжки Олег Петрович завжди заходив до Оксаниної кав’ярні. В принципі, він міг нічого й не казати: вона знала, що його замовлення зміниться на мокачино з корицею, лише коли підуть справжні осінні дощі.

– Зараз буде! – гостинно всміхнулася вона і заходилася поратися біля кавомашини.

Олег Петрович тим часом сів за один з небагатьох столиків, витер спітніле обличчя паперовою хустинкою і втупився у телефон. З сусідніх будинків іще нікого не було: поговорити ні з ким. Обережно вливаючи цівку кави у молоко з льодом, Оксана вже передчувала, як розгладяться зморшки на його чолі після перших кількох ковтків. За це вона й любила свою роботу: їй подобалося спостерігати за тим, як люди добрішають, п’ючи ранкову каву, як світлішають погляди, як з’являються перші усмішки. Ось де справжня магія.

Двері знову розчахнулися – і до кав’ярні зайшла незнайомка. За півроку роботи Оксана вже вивчила майже всіх, хто жив поруч: вони заходили на каву по дорозі на роботу, вигулюючи своїх собак, після школи, зібравшись на толоку. Вони віталися з нею, як з давньою знайомою, і понаприносили купу старих детективів і фентезійних романів – ті переважно збирали пилюку на полицях, але з ними у кав’ярні стало ще затишніше. Однак цю поважну літню пані – назвати її бабусею якось язик не повертався – Оксана раніше не бачила.

– Чорний чай, – замовила вона. Щось було дивне у її вимові, але Оксана ніяк не могла зрозуміти, що саме. – З молоком. І не шкодуйте цукру.

Пані сіла за столик у протилежному кутку кав’ярні. До її спини неначе хтось прикріпив дерев’яну дошку. Попиваючи свій лате, Олег Петрович знічев’я роздивлявся новоприбулу.

– Дякую за замовлення! Ось ваш чай, – Оксана обережно поставила чашку на столик, неначе ненароком закриваючи йому вид: а нічого витріщатися. Літня пані всміхнулася.

– Дякую. Бачу, мені недарма вас рекомендували.

– Нас рекомендують? Клас! – не стрималася Оксана. – Можу підказати місце, де зупинитися – якщо ви ще не…

– Я тут ненадовго, але дякую за турботу, – коли гостя піднесла чашку до губ, вона стала напрочуд схожа на графиню Ґрентем з «Абатства Даунтон».

Придивившись, Оксана помітила, що повітря довкола гості мерехтить, як над асфальтом у спеку, і в ньому пульсують тонкі фіолетові прожилки. Он воно що! То пані – відьма, може й справді аж із самого Туманного Альбіону. Давно такого не було. Раніше у Києві можна було зустріти мешканців різних куточків іншого світу (відстані-бо при переході скорочувалися), але після того, як у 2012 році уряд прийняв закон про заборону міжсвітових подорожей, такі зустрічі порідшали. Заборону Оксана вважала дурістю: закрити провалля за Дніпром вона не допомогла, бо нечисті закон не писаний, і вона як лізла, так і далі лізе, а порядний іншосвітянин не буде наражати себе та інших на небезпеку, користуючись підпільним порталом.

Тим часом, підтягнулися нові відвідувачі: студентка-відмінниця Ліза пила міцну чорну каву, не відриваючись від підручника, Тетяна Василівна заскочила на капучино, ведучи своїх хлопців до школи (вони нагадали Оксані ельфенят, з якими вона колись давно – задовго до будь-яких заборон – гралася у парку біля дому), кремезний охоронець сусіднього супермаркету – його імені Оксана ще не знала – хутко випив свій еспресо і побіг на роботу. Зрештою, з’явилася навіть Оксанина помічниця Василина. Перш ніж зайти всередину, вона ретельно розставила столики та стільці в тіні старого клена: вибачалася. У кав’ярні стало гамірно: до Олега Петровича підсів товариш, і вони замовили ще по одній каві, молоде подружжя Джонсон, перемовляючись англо-українським суржиком, намагалося винести свої холодні матча-лате, не перечепившись через палиці для скандинавської ходьби. Померанський шпіц манікюрниці Нати крутився у всіх під ногами.

Раптом галас ущух: до кав’ярні зайшов високий, худий, надто тепло вдягнений чоловік. Дійшовши до прилавка, він похитнувся і схопився за спинку одного з високих стільців – шкіра на його руці нагадувала кору платана. Тепер усі дивилися на підозрілого гостя: на відміну від пані відьми, яка могла видатися звичайною іноземкою, його тогосвітнє нутро було видно одразу. Марокканський еспресо-тонік, який Оксана саме готувала для Нати, мало не закипів просто у стакані. Вона вже подумки шукала телефон та пригадувала номер Бюро спеціального реагування – заборону вона не схвалювала, але це не означало, що вона була ладна пускати до свого міста небезпечних іншосвітян – аж раптом побачила в очах незнайомця те, чого аж ніяк не сподівалася побачити – холодний, всеохопний жах.

– Мені було сказано, що тут добра кава, – видавив він із себе, і його акцент неможливо було не помітити.

– А це ще що за жарти? – промовив Олег Петрович геть іншим, неприємним голосом, якого Оксана від нього ніколи не чула. Його товариш підвівся, напружив біцепси завбільшки з дині, і зала кав’ярні наче стала затісна.

Оксана добре знала це відчуття – колюче, огидне, коли агресія, що має от-от вилитися у бійку, висить у повітрі майже видимим чорним туманом. Хтось засунув/відсунув кватирку у розпеченій маршрутці, хтось спробував обійти чергу у супермаркеті на вихідних, хлопці випивали собі на дитячому майданчику та й щось не поділили – люди іноді втрачають самоконтроль через найменші дрібниці – і, щоб не потрапити під перехресний вогонь, Оксана зазвичай тактично відступала, щойно голоси починали лунати на кілька децибелів гучніше.

Цього разу відступати було нікуди, але можна було просто мовчати. Не привертати до себе уваги. Зрештою, вона тут ні до чого.

– А покажіть-но свої документи, шановний, – Олег Петрович теж підвівся. Неоново-зелені спортивні шорти чомусь не робили його постать менш загрозливою.

Гість із іншого світу навіть не подивився в той бік. Він не зводив очей з Оксани. Відчуваючи на собі його погляд, вона повернула голову – і впала у холодну воду. Разом з незнайомцем вона випливла на берег і побігла, відчуваючи, як свою, всю втому багатьох безсонних ночей, усе виснаження, усю безнадію втікача. І вони тікали: від куль, від собак, від приручених хижих птахів – а все тому, що перевертням не місце серед добропорядних людей. Навіть по той бік.

Чужинець просив допомоги. Він нічого не приховував – Оксана могла б дізнатися всю історію його життя, якби на це був час. Смішно: в його очах цей світ, і Київ, і навіть її маленька кав’ярня здавалися не менш магічними, ніж для неї чарівний ліс, повний мавок і фей. Часу не було взагалі.

Помітивши краєм ока рух у кутку, де стояли Олег Петрович і його друг, Оксана широко посміхнулася і сказала тоном завзятого диктора реклами:

– Хто хоче морозива?

Повна невідповідність цих слів обстановці на мить розрядила атмосферу. За кілька секунд, що знадобилися Олегу Петровичу для того, щоб повернутися до програми виконання службових обов’язків, Оксана встигла добігти до холодильника, відсунути дверцята і зі словами «Оно вчора привезли!» вкинути в його обледенілі надра талісман, що вічність тому їй подарували її тогосвітні друзі. Тоді вони використовували його для того, щоб гратися у «море хвилюється раз»…

Усі, хто був у кав’ярні, заклякли на місці – тобто всі, окрім Оксани та англійської відьми.

– Яка дивовижна штукенція! – мовила вона, заглядаючи у холодильник з морозивом, неначе у скриньку зі скарбами. – Ельфійська робота?

– Так, – відповіла Оксана. – Колись біля нашого дому був портал.

– Я маю надію, що він коли-небудь знову відкриється, – відьма торкнулася плеча перевертня, і той «розмерзнувся» й забелькотів своєю мовою, а тоді схаменувся і сказав:

– Велике вам дякую!

– І вибачте за незручності, – додала відьма. – Ми вибрали вашу кав’ярню для зустрічі, не здогадуючись, що у вас такі сусіди. Сподіваюся, це трохи компенсує шкоду.

Вона дістала з сумочки флакончик з чимось фіолетовим і витягла корок – по залі розповзся дим, що приємно й заспокійливо пахнув лавандою.

– Це прибере з їхньої пам’яті усе зайве, – пояснила літня пані.

– Дякую. Якщо потрібна буде ще допомога – звертайтеся.

Хай навіть цього разу обійшлося, Оксана здогадувалася, що цей випадок не останній. По той бік щось відбувалося – щось геть недобре. А це означало, що декому з тамтешніх доведеться тікати попри всі заборони – у тому числі до Києва. Крізь паморозь поганих передчуттів Оксана несподівано відчула полегшення. Хай там як, а вона зробила свій вибір.

– Побачимо, як воно буде. Ходімо, Джеку, – узявши перевертня під руку, відьма рушила до виходу. – На все добре!

– Бувайте.

Двері зачинилися, і всі оговталися одночасно. Натин шпіц став на задні лапи і голосно дзявкнув. Василина навіть без нагадувань пішла забирати чашку з-під чаю. Олег Петрович розгублено перезирнувся з товаришем і сказав:

– А може, ще по морозиву?