Ідеополіс

ІДЕОПОЛІС
І
На гасовому пальнику, який служив Олексі вірою і правдою другий рік, цвіла пишна оранжева квітка вогню. Її напівпрозорі пелюстки тріпотіли на тілі старезного мідного чайника, що собі щось там невдоволено булькотів і пофоркував, немов той кінь.
Олексу мучив голод. Його нудотні приступи повторювалися із завидною періодичністю і, здавалось, кожного разу ставали все сильнішими. Хлопець малодушно подумував про те, що варто тільки збігти східцями вниз до кухні – і муки голоду припиняться. Та він гнав від себе дурну думку, що приходила ззовні і, вочевидь, була трансльованою розумниками з департаменту ідеополіції.
Нарешті вода у чайнику закипіла. Олекса нетерпляче погасив вогняну квітку і, тамуючи хвилювання, налив окріп у велику глиняну чашку, на дні якої лежали стебельця і листочки м’яти, полину та чебрецю.
Коли Олекса, обпікаючи губи, зробив кілька ковтків гіркого і запаморочливо пахучого відвару, відчуття голоду зникло, поступившись місцем тимчасовій нудоті. Шлунок пересмикнуло від раптового спазму, та оскільки крім рідини і травного соку у ньому не було нічого іншого, спазми невдовзі стихли.
Ні, таки не дочекаєте, поганці, що я відступлюся, подумав Олекса, сильніше зціплюючи зуби. І хоч батьки в один голос відмовляли сина від наскоків до Ідеополісу, він робив це знову і знову. Сьогодні він проникне у «Старшу Едду» і погляне на славетних скандинавських богів, побачить валькірій і вьольв. Шкода, що часу для цього у нього обмаль. Клята ідеополіція що не день, то швидше відслідковує всі незаконні проникнення.
Олекса ліг на лежанку горілиць і зосередився, щоб ввести себе у стан, який чимось невловимо нагадував стан сну: обриси світу немовби розчинялися у напливах світла і темряви, а сторонні звуки затихали.
Перед Олексиними очима щось раптом спалахнуло. Він мимоволі відсахнувся, відчувши, що тіло звалилося з лежака на підлогу. Падіння не було болісним, бо хіба ж то висота – тридцять сантиметрів? А спалах – сам по собі добрий знак, бо сигналізує про високе проникнення. Експерименти з травами таки дали бажаний результат.
Картина, яку бачив зараз Олекса, була дуже яскравою і запаморочливою. Від простору і радості його сприйняття хлопець почувався неймовірно щасливим. Той простір не нагадував ні землі, ані неба. Він був чимось особливим, що не піддається опису, а тим більше розумінню. І в цьому просторі щось рухалося. Олекса бачив крапочки, що швидко росли. І хоч крапочки зараз були схожі на якихось комашок, хлопець уже знав, що то валькірії, адже ще до появи їх на тлі захоплюючої просторіні він почув іржання коней і бадьорий радісний сміх впевнених у собі жінок.
Валькірії мчали на конях зі швидкістю урагану, але Олекса міг би, напевно, зараз наздогнати і блискавку. Валькірій було троє. Всі настільки різні, що аж не вірилось. Перша – на вороному коні, чорноволоса, одягнута в зелену туніку, поверх якої виблискував панцир найвитонченішої роботи зі срібними квітковими візерунками. Витягнуте обличчя чорноволосої відтіняли густі брови і яскравий повний рот. Друга, рудоволоса, виглядала на тлі своєї подружки повненькою. Її округле лице світилося радістю. Панцир теж був іншим: жодних візерунків, викуваний строго по фігурі, він робив його власницю тоншою в талії. Туніка ж була жовтою – під колір коня. Третю валькірію Олекса не встиг роздивитися, бо навколишній простір сповнився несподівано гуркотом і спалахами. Прекрасні образи раптом взялися брижами, замерехтіли і потонули у моторошній темній сфері, що виросла з маленької чорної горошини. Ще за кілька секунд жаска сфера стала дзеркальною, і за сферичним дзеркалом Олекса помітив нечітке обличчя поліцейського.
– Порушення першої категорії – незаконне проникнення в Ідеополіс. Залишайтеся на місці для ідентифікації особи, – байдужим голосом пробубнів поліцейський і направив на Олексу трансформуючий жезл.
Хлопець важко зітхнув і труснув головою – в одну мить зникли дивовижні картини Ідеополісу і охоронець порядку. Цього разу ідеополіція зреагувала щось аж надто швидко. Минулі рази Олекса мав набагато більше часу, але тоді він просто блукав навмання, зачіпляючись за випадкові образи. Що й казати, але ця обставина не могла покращити його й так не надто гарного настрою. Адже стільки зусиль пішло коту під хвіст: три дні голоду, три дні хвилювання і очікувань.
Олекса розплющив очі і побачив над собою мамине обличчя.
– Ходи поїж, а то висох на скелета, – сказала вона лагідно.
Батько не говорив нічого, бо все вже було сказано раніше. Він сидів зараз у плетеному солом’яному кріслі і переглядав через візіофон свіжі новини.
Олекса з’їв тарілку ріденького супу без хліба і подався надвір. Сидіти в хаті було сумно.
Закінчувався травень. В ці дні погода вередувала: уночі шаленів західний вітер, а на ранок небо заволокло сірими хмарами, з яких сіявся надокучливий свинячий дощик. «Визначеність,» – подумав Олекса і усміхнувся. Якраз визначеності у цьому шаленому світі бракувало найбільше. От хоча б він сам. Хто він за рівнем життєвого індексу і чим буде займатися надалі? Поки що невідомо, бо обчислювачі ще не надіслали свого рішення. Воно мало надійти з дня на день. Звичайно ж, Олекса не чекав від Обчислювального Центру сюрпризів, бо ніхто з його старших знайомих не був задоволений рішенням високочолих розумників. Дехто навіть утікав, поповнюючи армію самовигнанців, яких ще називали дикими. По всій країні таких осередків було предостатньо. От хоча б той, поблизу Тиранополіса, найближчого від Олексиного села великого міста, де кордон з територією диких проходив по його північній околиці.
Олекса сидів на не дуже зручній лавочці у маленькому садку під рожевоквітою яблунею, ні про що зараз не думаючи, а лише згадуючи обличчя рудої валькірії. Пахощі цвіту і образ діви-войовниці у хлопцевій свідомості злилися відтепер воєдино.
– Олексо! – долинув з веранди стурбований мамин голос. – Ходи сюди! Вістоносець прийшов!..
Від цих слів у Олекси тьохнуло серце. Він лише потім усвідомив, що хвилювання породила не так сама новина, як материн голос. Вістоносець, похмурий тип у форменному картузі з великою сумкою через плече, стояв на порозі і тримав у руках пакет.
– Прикладіть палець до ідентифікатора, – непривітно буркнув вістоносець до Олекси, і той слухняно виконав прохання.
Вістоносець пішов не попрощавшись.
– Що там, синку? – згоряла мама від нетерпіння.
– Зараз, – хвилюючись у передчутті якоїсь каверзи, сказав Олекса і не впізнав свого власного голосу.
На рожевому бланку Обчислювального Центру великими літерами було написано «Помічник зорегляда». У першу мить Олекса не знав, зрадіти цьому чи засмутитися: зорегляди хоч і займаються рутинною роботою, все ж мають можливість і засоби споглядати вночі чисте небо. Він тільки не знав, чи помічники зореглядів мають право дивитися в труби. Правда, хлопець утішав себе надією, що перебуваючи у безпосередній близькості до труб, і хай навіть не маючи на це права, зможе крадькома поглянути на загадковий світ зірок, що керують життям кожної людини.
Остання ніч у батьківському домі перед початком самостійного життя – подія вельми хвилююча, тож Олекса не міг заснути аж до самого ранку. Передчуття великих змін і тішило і пригнічувало водночас. Його контакти у селі обмежувалися двома-трьома людьми, що хоч щось знають про Ідеополіс, а життя у якості молодшого підмайстра обіцяло нові знайомства і нову інформацію про цей загадковий світ людських думок.
Правда, батько не поділяв синового захоплення просто-таки розбишацькими наскоками в Ідеополіс. Він був людиною з іншого часу, яка звикла жити за розумними законами і ніколи не йти проти існуючого порядку. От тільки що людині робити, коли ті порядки їй не до шмиги?
Вранці, супроводжуваний маминими слізьми і татовим похмурим поглядом, Олекса вирушить у дорогу. Сільська управа пришле за ним кінний екіпаж з вічно набурмосеним візником, який, так само, як і вістоносець, ніколи нікому ще доброго слова не сказав, і це буде першою і єдиною честю для вчорашнього учня.
Травневі ночі короткі. І ця остання у рідному домі на найближчі десять, а чи й двадцять років пролетіла щось аж надто швидко. Мама вже встала і поралася на кухні, готуючи сніданок; тато не знати чого сновигав по городі, а Олекса все ніяк не наважувався встати – йому досі не йшло з голови побачене вчора в Ідеополісі. Хлопець пригадав уроки прагматики, на яких старий вчитель, жовчний і засмиканий, товкмачив жовторотикам про закони світу, в якому їм доведеться жити. Про Ідеополіс він говорив мало і чомусь завжди з особливим роздратуванням.
– Ідеополіс – забавка для інфантильних дурнів, – говорив Михайло Костянтинович так, немов забивав цвяхи у домовину того самого Ідеополісу. – Ви маєте забути про його існування, бо кожен, хто по дурості своїй захоче прогулятися у це пекельне місце, перетвориться на справжнього наркомана!
– Але ж у підручнику написано, що Ідеополіс – це надбання всього людства! – не втримався тоді від вигуку Олекса.
– Ну, написано, – зневажливо хмукнув Михайло Костянтинович. – І що з того? Вам яка користь від нього? Чи ви хочете познайомитися з панами інквізиторами?
– А чого ви так одразу? – насупився Олекса. – Інквізитори і приставлені, щоб підтримувати порядок.
– Підтримування порядку якраз і вимагає, щоб ніхто туди не вештався, завдаючи клопоту їм та ідеополіції. Можна подумати, що вони роботи іншої не мають…
– А що? Вони ж на те і є, – зухвало зауважив Олекса. – І все одно я не розумію, чому ходити туди погано?
– По-перше, ідеополіція окрім усього виконує функції звичайної поліції. Просто у них є спеціальний відділ, – визбируючи останні крихти терпіння всередині свого знервованого єства, промовив учитель. І ті крихти, що колись були терпінням, приготувалися луснути, скажи Олекса ще щось. – А ти, коли досягнеш чогось у своєму житті, зможеш виходити в Ідеополіс законно.
– Справді? – здивувався Олекса. – А хто має право туди виходити законно?
– Кому перепустку випишуть, той і має право, – схоже, останні вчителеві крихти терпіння таки луснули, бо це він майже прокричав.
– Та заспокойтеся, Михайле Костянтиновичу. Я просто питаю. Бо є щось цікаве, яке навіть шкільні підручники називають надбанням усього людства, але чомусь познайомитися з тим надбанням не дають. Де логіка? – Вчителю нічого іншого не лишалося, як тільки погодитися, бо і справді Олексині аргументи були невідпорними.
– Ти забуваєш про небезпеки, – у голосі Михайла Костянтиновича вчувалася неприхована гіркота. – А їх там вистачає. Є ділянки, де можна синхронізуватися або потрапити у резонанс із якимись паскудними образами. От і все.
– Ви пожартували? У підручнику про це жодного слова не сказано, – оторопів Олекса, намагаючись усвідомити сказане вчителем.
– Чи ж я тобі клоун?! – знову зірвався на крик Михайло Костянтинович. – Якщо я кажу, то так воно і є! Сподіваюсь, ніхто з вас не робив спроб туди пролізти, а то будете мати справу з директором. Особисто я собі псувати нерви через вашу дурість не збираюся. Виростете, отримаєте відповідну освіту, зробите право заходити туди легально – тоді будь ласка, тиняйтеся там скільки завгодно!..
Олекса й почав свої наскоки до Ідеополісу після сердитих слів свого вчителя. А спосіб виходу туди взагалі побачив уві сні. Зрозуміло, що інформація, отримана в такий дивний спосіб, не могла бути правильною, але хлопцева кмітливість дозволила синтезувати відомості зі сну з інформацією, почерпнутою з підручника, щоб виходи в дивовижний світ людської уяви стали реальністю.
Ні, таки помилявся Михайло Костянтинович щодо Ідеополісу. Там класно. Онде і вчителька астрології про це казала. Думка матеріальна. І нехай у світі поганих думок теж вистачає, щоб творити якісь небезпеки, але гарні мусять же десь перебувати і накопичуватися. А що Олекса завжди потрапляв у якісь дуже приємні місця, то й щнати не знав про якісь там небезпеки. І взагалі, хлопець був щиро переконаний, що Ідеополіс Землі якось контактує з Ідеополісами інших планет. От тільки мало хто вірить, що у нашій Сонячній системі існує життя ще десь, окрім Землі. А дарма. Олекса вірить, бо одного разу бачив якусь дивну тінь під час свого найглибшого проникнення. Правда, було це давно – більше року тому.
Залишати рідний дім виявилося справою неважкою і навіть радісною. Тільки мамині сльози заважали відчувати всю повноту радості. Двокінний екіпаж з сільської управи приїхав без запізнення. Олекса сів на заднє сидіння, помахав батькам на прощання рукою, і коні рушили.
За дві години Олекса вже стояв у довгій черзі перед віконечком розподільного пункту у містечку за півтора десятка кілометрів віл його дому, чекаючи свого потяга до Тиранополіса. Назву міста хлопець прочитав у своїй картці, принесеній вчора вістоносцем. Чесно кажучи, відчув при цьому легке розчарування, бо Тиранополіс був з великих міст найближчим. Отримавши нарешті довгожданий квиток, Олекса зміг нарешті походити по станції. Ніколи раніше йому бувати тут не доводилося, тому кожна деталь закарбовувалася у пам’яті чітко і глибоко, лишаючи по собі незникаючий рубець. Ось уздовж колії походжає станційний доглядач з молотком на довжелезній ручці, сидить під навісом поважний потяговий розпорядник, а біля нього клопочеться двоє помічників, що нервово поглядають то на колію, то на людей, які мають від’їжджати. Віддалік складають дрова на важкий чотириколісний візок працівники станції, щоб завантажити дрова на рушій одразу по прибутті потяга.
Сама станція здавалася дивним острівцем упорядкованості посеред моря бурхливої рослинності. Височезні дерева обступили станційну будівлю з усіх сторін, загрозливо нависаючи важким гіллям, що у вітряну погоду, напевно, шкрябало покрівлю, а під час шаленого шквалу засипало листям і дрібними гілочками усе чисто виметене подвір’я.
Пора було повертатися з оглядин, бо якесь відчуття у грудях переконувало, що потяг прибуде з хвилини на хвилину. І справді, гуркочуча потвора потяга, натужно пчихаючи паром, проповзла блискучими рейками до самої будівлі станції і завмерла, очікуючи на нових жертв, що зараз добровільно полізуть у її ненаситну пащеку.
Потяговий розпорядник поважно стояв біля входу до одного з вагонів, свердлячи пасажирів вимогливим поглядом, тоді як його помічники вивчали їхні папери.
Олекса підійшов останнім, тому й отримав найбільшу порцію зневаги, що ніс недобрий погляд потягового розпорядника.
– Під час руху потяга ти маєш сидіти на своєму місці. Бешкетувати забороняється. Ясно тобі? – потяговий розпорядник прорік цю банальщину таким тоном, ніби сповіщав новину неймовірної ваги. – Тримай ось це.
Олекса, щоб не злити і так не надто доброго чоловіка, згідливо кивнув, узяв з його рук пакунок і прошмигнув у темний прохід вузького вагонного коридора.
Акуратні лавочки для спання розміщувалися впоперек вагона у три яруси. Олексі випало спати на найвищій полиці, але він поспішати не хотів, тому присів на своє місце для сидіння і всю подальшу дорогу вивчав краєвиди за вікном. Коли ж мозок втомився сприймати нове, Олекса роздер цупкий папір і видобув звідти книжку. За традицією кожній молодій людині, що ступала за поріг рідного дому, давали в дорогу її – розповідь про героя Електричної революції Григорія Довича. Гріх сказати, що то було улюбленим читвом для Олекси, адже їхня класна наставниця Тамара Осіївна кожну спілкувальну годину читала уривки з найважливішої для всіх мешканців Ока Раїни книжки «Григорія Довича подвиг безсмертний». Чесно кажучи, в тій книжці відлякувала не тільки назва, а й пафосні малюнки, на яких в основному Дович і був зображений, але такий уже якийсь дивний, що аж не вірилось у його існування. Однак цього разу Олекса поглянув на знайому книжку по-новому і навіть захотів почитати сам. Розгорнувши книжку навмання, хлопець наткнувся на такі слова: «…Ашторет повінчався зі своєю жіночою іпостассю Астартою і удвох напали вони на беззахисних отроків у всьому світі, проникаючи у сни. З ніг збилися лицарі Ідеополісу, ворожі напади відбиваючи, але марно це було, бо демони множилися стократно. Славний герой Григорій Дович, сну не знаючи і спокою не відаючи, разом зі стражами порядку виступив на герць із Астартою-Ашторетом. Мужньо тримався герой, але сам отримав рану духу, від якої оправився нескоро. Поринувши у тяжкий світ гріха і розпусти, герой втрачав надію на порятунок, але невідступно була з ним Світлана. І врешті удвох вони відбили демонський напад. Та війна тільки починалася…»
Прочитане Олексу неабияк зацікавило. Раніше він просто не сприймав інформації, хоча ці слова мусив чути раніше, адже Тамара Осіївна прочитала їм книжку про Григорія Довича як мінімум три рази. Але що міг знати жовторотий другокласник про Ашторета чи Іштар? Нічого. Зараз інша річ, Олекса у бібліотеці своїх батьків для себе відкрив чотири роки тому цілий світ міфологічних персонажів. Правда, книжка ця була написана давньою мовою, тому багато про що хлопець мусив здогадуватися, але він чудово знав, що Іштар і Ашторет – одна і та сама давня аккадська богиня кохання. Щось автори книжки мутять. Далі читати не хотілося, бо за вікном змінилися краєвиди, на які знову стало цікаво дивитися.
Пакунок з їжею, що мама турботливо зготувала Олексі в дорогу, він навіть не розгортав, сподіваючись хоч краєм ока побачити сьогодні вночі Ідеополіс. Змучений новими враженнями, хлопець врешті поліз на своє спальне місце і не знати чому сфокусував погляд на протилежній стіні над порожньою полицею. У ту ж мить його тіло завібрувало. Принаймні відчуття було дуже схожим: тіло стрясалося від мікрохвиль невідомої природи, і здавалося, що крізь нього пробігає табун якихось невидимих і нестримних істот. Та ось вібрація стихла, а світ навколо невловимо трансформувався: вагон розширився до розмірів широченного поля, полиці зникли разом з пасажирами, а краєвиди за вікном стали жахати своєю неправдоподібністю. Так, то був один з куточків Ідеополісу. Олекса дуже здивувався, потрапивши сюди без тривалої і виснажливої дієти, без трав’яних відварів. Тепер лишалося тільки чекати, коли ж нарешті у цьому дивному світі з’явиться хоч якась жива істота. Істота з’явилася майже одразу. То було щось незрозуміле. Принаймні спочатку Олекса не второпав, що воно таке. Однак по якомусь часі це «щось» набуло людських рис. Дивне відчуття якоїсь нестабільності супроводжувало появу істоти. Здавалося, що ось-ось вона втратить форму і хляпнеться об землю, щоб розсипатися міріадами бризок. Але розсипання все ніяк не наставало. Істота заговорила. Чи то, може, Олексі здалося, що вона промовляє якісь слова, а насправді він просто чув чужий голос у своїй свідомості.
– Назви своє ім’я.
– Олекса, – вичавив із себе хлопець щось схоже на слово.
– Нам треба зустрітися. Знайди мене.
– Як? – у відчаї перепитав Олекса.
– Орієнтир – фея у бордовій сукні з жовтими хрестиками і фіолетовими бананами… – подальші слова потонули у шумі і спалахах, а потім видиво зникло.
Олекса здригнувся, виходячи із того дивного запаморочливого стану і відчув, що зараз впаде – отак гримнеться об підлогу вагона з висоти людського зросту, але сталося диво – тіло якось примудрилося вивернутися і втримати хистку рівновагу. Судомно схопившись за край своєї спальної полиці, Олекса кілька секунд віддихувався і заспокоював розбурхане серце. На щастя, пасажири нічого не помітили, бо всі спокійно собі спали, загорнувшись у теплі покривала.
Що то був за чоловік? Чому він хотів дізнатися Олексине ім’я? Може, хтось з ідеополіції вишукує порушників, щоб запровадити на виправні роботи у табори суспільної користі? А може, то хтось із диких, який шукає спільників? І що то за дивні слова про фею? Що за дурня з кольором її сукні? Невже феї одягнуті у бордові сукні з таким дивним візерунком? Варіантів безліч, піди розберись. Від цих невеселих думок Олекса теж посмутнів. Досі картина світу здавалася простою і ясною: люди живуть на планеті, використовуючи для свого існування відновлювані енергоресурси, гомеостазу світового не порушуючи; у суспільстві панує лад і гармонія, принаймні про це говорили шкільні вчителі. У гармонію всі Олексині однолітки вірили охоче. Воно й зрозуміло – їхнє суспільство, може, й не ідеальне, але таки найкраще у світі. Он у сусідніх країнах панує жадоба наживи і тотальне споживацтво. Люди там злючі, ненавидять одне одного, та найголовніше, що за кордоном людина зі своїми проблемами лишається сам-на-сам. А от у них вищі урядники ні про кого не забувають.
Олекса важко зітхнув і знову задивився у вікно. Що не кажіть, але побачити нові краї своїми очима – це так само захопливо, як вириватися до Ідеополісу.
Краєвиди за вікном вагона між тим особливою красою не тішили – все звичне, але квітуче і тому веселе. Принаймні раніше Олекса так сприймав цю дивовижну пору року – весну. Але сьогодні у його відчуття прокралася несподівана гірчинка: квітучі дерева подекуди прикривали убозтво людських осель. Переважна більшість будинків була просто жалюгідною. Олекса мав з чим порівняти. Його дім був просторим і затишним. Тато з мамою доклалися до цього повною мірою. Тато ще й досі щось добудовував і ремонтував. Це викликало заздрість у сусідів, адже вони при однакових статках цього чомусь собі дозволити не могли. А татів і мамин секрет був простий: вони мислили раціонально і навчилися робити все самі, без майстрів. А матеріали для роботи збирали мало не на смітниках.

По обіді наступного дня поїзд прибув до тиранополіського вокзалу і завмер, здригнувшись востаннє у гальмувальному спазмі. Олекса вийшов на платформу і став роздивлятися довкола. Вокзал його не вразив нічим: просто велика будівля зі здоровенними вікнами і більше нічого.
Тим часом десяток розподілювачів з табличками, на яких були написані імена вчорашніх випускників шкіл, роздивлялися пасажирів.
Олекса подався шукати своє ім’я. Він пройшов увесь ряд розподілювачів, але свого імені так і не побачив.
– Доброго дня, пане, – привітався він до насупленого високого чоловіка з табличкою, на якій красувався напис «Одекса». – Ви не мене шукаєте?
– А тобі не здається, що Одекса – дівчаче ім’я? – іронічно перепитав незнайомець.
– Але я не бачу ніде свого імені, тому й подумав, що, може, сталася помилка, – розвів руками Олекса.

– Наша служба помилок не робить, – огризнувся розподілювач. – Іди, не заважай.
Олекса послухався і просто присів на лавочці біля ліхтаря, що стояла собі на пероні у ряду десятків інших. Потроху потік пасажирів обмілів, розподілювачі познаходили своїх підопічних, доки на платформі не лишився Олекса і той непривітний чоловік з неправильним написом.
Розподілювач нервував. Та й як йому було залишатися спокійним, коли цей жовторотий юнак сидить так спокійно, немовби він голова уряду Ока Раїни? А ще ж оті поспішні слова, мовлені так не до речі. Схоже, таки хтось помилився, пишучи табличку.
– Хлопче, як тебе звати? – спитав розподілювач.
– Я – Олекса.
– А куди тебе розподілили?
– В помічники зорегляда…
– То якого ж ти дідька розсівся?! – гукнув розподілювач несподівано, намагаючись строгим окриком загладити прикре непорозуміння.
– А що мені було робити? Я міста не знаю…
– Міг би у старших попитати.
– Я й питав…
– Досить уже теревені правити, – нахмурився розподілювач, намагаючись не дивитися у ясні хлопцеві очі. – Підеш зі мною.
– То у вас таки помиляються? – чи то запитав, чи то ствердив Олекса, проте без тіні насмішки. – Буває, – сам же і підвів риску, тим самим вичерпуючи конфлікт.
Вулиці Тиранополіса вражали чистотою і доглянутістю. Ряди триповерхових будівель виструнчилися по обидва боки вулиці, що вела до центру просто від будівлі вокзалу. Туди й відправилися Олекса зі своїм розподілювачем. Йти довелося недовго. За кілька хвилин, перетнувши площу з фонтаном у вигляді кульбабової голівки, вони входили до під’їзду будинку з великим куполом.
У великому лункому фойє розподілювач передав Олексу в руки тітоньці солідного віку, яка, здавалось, не працювала тут, а тримала оборону у своїй скляній кабінці біля дверей.
– Іди за мною, – мовила тітонька, змірявши Олексу виразним поглядом. – І не бешкетуй.
Уже вдруге за останній час Олексі наказують не бешкетувати. Чи це у нього на лобі написано, що він бешкетник? Дивина.
– Тобі у дев’ятий кабінет, – строго наказала тітонька і швидко помчала до свого робочого місця – ану ж хтось проскочить до будівлі, поки вона тут усіляких прибульців по кабінетах розводить.
У кабінеті Олексу зустріли непривітно. Похмурий чоловік, надміру заклопотаний, тільки поглянув на прибульця, швиденько пробіг очима припис і буркнув:
– Піднімайся нагору. Твоя кімната №34. Житимете удвох. Влаштовуйся. І завтра на інструктаж до майстра Мірія Шкапа.
Проте, коли Олекса знайшов потрібну кімнату, виявилося, що двері замкнені. Чесно кажучи, тупого спілкування хлопцеві на сьогодні вистачило, тому він просто залишив свій клуночок біля дверей, а сам пішов роздивлятися будівлю. Зрозуміти, яка вона, обитель Тиранополісських зореглядів, було просто, адже Олекса бачив будівлю ззовні – квадратна з великим куполом і чотирма баштами. Вочевидь у тих баштах і мали б стояти труби. Вони просто мусили бути там, а то як інакше дивитися на небо?
Однак Олексу чекало жорстоке розчарування, коли він нарешті добрався до приміщень, де за його розрахунками, мали б стояти труби, – там нічого не було. Двері замкнені і пилюка перед порогом усіх дверей, що вели під купол, залишалася незайманою щонайменше місяць.
Хочеш-не-хочеш, а довелося повертатися. В ту мить Олекса подумав собі, що зорегляди, напевно, кудись перебралися, а його заперли сюди помилково.
– Гей, молодий чоловіче! – хтось раптом окликнув Олексу. – А що ви тут робите?
Тон питання хлопцеві не сподобався. Такі окрики доречні на адресу злочинців, але хіба ж Олекса злочинець?
– Шукаю людей. І здається, мені пощастило. Я – Олекса. Призначений помічником зорегляда.
Незнайомець почувався тут господарем. Це Олекса одразу помітив. Чоловік був дещо худим, загострені риси обличчя трохи приховувала густа чорна борода, за якою її власник, схоже, ретельно доглядав.
– Молодий чоловіче, а ви не занадто нахабні?
– Тобто? – не зрозумів Олекса.
– Я – голова гільдії зореглядів Тиранополіса. Моє ім’я Мірій Шкап, – мовив чоловік, очікуючи від новачка трепету, та тільки Олекса відреагував на ці слова спокійно.
– Дуже приємно познайомитися, пане Мірію. Радий буду вам допомогти у вашій роботі.
– А ти таки нахаба, – усміхнувся Мірій Шкап. – Але нічого, я навчу тебе, як слід поводитися у місті. Забудь про своє село. Тут інші правила і порядки.
– Не думаю, пане Мірію…
– І попрошу тебе називати мене повним іменем, – з притиском промовив Мірій Шкап, пильно дивлячись Олексі в очі.
– Як скажете, – з усмішкою на вустах погодився Олекса.
– І більше щоб я тебе тут не бачив. Ти зрозумів
– Я зрозумів, що ви не хочете мене бачити тут, але не зрозумів – чому, – кивнув Олекса. – Поясните?
– Тому що я так сказав. Геть звідси!
– Ну, якщо вам Обчислювальний Центр не указ, то я піду, – Мірієві слова хлопця розізлили по-справжньому. Досі він якось намагався згладити надмір емоцій у вередливого начальника, але той, схоже, якраз і добивався від новачка сплеску гніву. Що ж, хай тепер отримає.
Олекса навіть не забрав свій клуночок з-під дверей, а розмашистим кроком попрямував униз. У фойє пильна тітонька його не спинила, адже звикла стримувати людей, котрі заходять у приміщення, а не навпаки.
За хвилину хлопець вже був на знайомому перехресті, але не пішов на вокзал, а попрямував до центру. І одразу ж у сквері Олекса натрапив на пам’ятник Ансу Кіну. Дивно. Постать письменника з сусідньої країни, який жив чотири століття тому, спокійнісінько  стоїть посеред скверу, не привертаючи нічиєї уваги. Дивніше ж те, що всі вільні місця, де тільки можна поставити пам’ятник, зайняті фігурами державних діячів Ока Раїни, які змінювалися так часто, що навіть люди з хорошою пам’яттю частенько забували порядок їх перебування при владі. Вочевидь скульптури керівників стояли тут не стільки для возвеличення державців, скільки для їх обліку.
У місті було незвично багато людей. Олекса узявся вивчати випадкових перехожих і так захопився цим неймовірно цікавим заняттям, що незчувся, як почало смеркати. Цікавість до перехожих в одну мить пропала, поступившись місцем думці про ночівлю. До пихатого Мірія Шкапа він не повернеться нізащо. Хай той западеться. А що робити далі, Олекса не знав. Та нехай, щось придумається.
Тим часом почали потроху проявлятися вуличні ліхтарі. Їхнє світло здавалося примарним, та й чого іншого можна було очікувати від архаїчних міських систем освітлення, які за день накопичували сонячну енергію, щоб уночі сяк-так освітити вулиці. І якщо день видавався похмурим, то над ранок у місті густа темрява поглинала все.
Олекса сподівався, що знайде собі затишне місце у кущах неподалік пам’ятника Ансу Кіну і якось перебуде ніч, а вранці щось вигадає. І зараз Олексин мозок працював над вирішенням дуже важливої проблеми, а що ж підстелити собі в тих кущах, бо спати на голій землі – не надто весела справа. Довелося пройтися вулицями, щоб пошукати щось підходяще.
– Молодий чоловіче, зупиніться, – строгий голос пролунав у Олекси просто над вухом. – Покажіть-но ваші документи.
Двометрового росту поліцейський навис над Олексою, втупившись у нього вимогливим і водночас вивчаючим поглядом. Зосередившись на пошуках підстилки, хлопець настільки випав з реальності, що зовсім не помітив охоронця порядку.
– Будь ласка, – зітхнув не знати чому Олекса і простягнув поліцаєві своє посвідчення особи.
– Помічник зорегляда? А тут що робиш? Бачу, що тиняєшся без діла.
– Він мене вигнав.
– Хто? Твій шеф? А як його звати? – пожвавився поліцай.
– Мірій Шкап.
– Не пощастило тобі, хлопче, – похитав головою поліцай. – Нервовішого типа у всьому Тиранополісі не знайти.
– Це я вже зрозумів.
– Хоч я тобі і співчуваю, але мусиш повернутися.
– Вибачте, але самого він мене і на поріг не пустить.
– Я тебе проведу.
Олекса почувався дивно, розуміючи, що похмура перспектива заночувати у кущах відсувається на невизначений час, але й усвідомлення невідворотності зустрічі з цим нервовим типом радості не приносило.
Двері відчинив незнайомий хлопчина.
– Поклич свого начальника, – мовив поліцай строго, розуміючи, що прохання в цій ситуації буде недоречним.
– Він… – затнувся хлопець, намагаючись підібрати потрібні слова. – Не може вийти. Пан Мірій Шкап спить.
– Скажи краще, нализався. Добре, поговоримо завтра. А зараз проведи цього хлопця до його кімнати і дай повечеряти. У нього призначення сюди.
– Гаразд, пане поліціянте.
Так Олекса знову опинився у будівлі, де зосередилися всі зорегляди Тиранополіса. Хлопчина, який відчинив двері замість строгої тітоньки, виглядав нахмуреним і балакати не бажав.
– Та хоч скажи, як тебе звати? – зовсім упав духом Олекса.
– А тобі воно для чого? Я просто кочегар.
– Не хочеш, то як хочеш, Кочегаре. Якщо ви тут усі такі, то це просто біда якась.
– Ти ще біди не бачив, – загадково мовив Кочегар.
– Чого ж, з одною бідою я вже сьогодні поспілкувався. Зветься вона Мірій Шкап.
– Припни краще свого язика, – і щось схоже на усмішку промайнуло на хлопцевих губах. – Ось тут твоя кімната. №34.
– Я знаю, – кивнув Олекса.
– Кухня нашого шефа у правому північному крилі. Номер кімнати третій. Наш колір – синій.
– Стривай, а скільки тут всього зореглядів?
– Четверо магістрів і у кожного по одному підмайстру. А ще – по двоє помічників. Щоправда, у нашого шефа тільки я один. Тиждень тому був ще й другий – Тадо Хміль, але він втік до диких. Заступиш на його пост.
– А що він робив?
– Ходив на ринок за продуктами для кухні.
– І тільки? – розчаровано перепитав Олекса.
– А ти думаєш, ми тут чим займаємося? – насмішкувато спитав Кочегар. – Ми тут обслуговуємо наших шановних зореглядів. Їсти приготувати, дров наносити, піч розпалити, прати, прибирати – хтось же повинен це робити, як гадаєш?
– Тобто труби нам повік не бачити?
– Смієшся? Які труби? Зорегляди нікого до них і близько не підпускають.
– А хоч самі дивляться?
– Ану зізнавайся, ти щось чув?
– Що я мав почути?
– Про зореглядів…
– Нічого я не чув. У нашому селі про них ніхто нічого не знає, окрім того, що у школі вчителі говорять. А вчителі, між іншим, щиро переконані, що помічник зорегляда – це дуже вдалий розподіл.
– Наївні, – зітхнув Кочегар. – Тут усе зовсім не так, як вчать у школі. Зрештою сам побачиш. Гаразд, ходімо на кухню, щось поїмо, а то обід сьогодні був такий собі.
Північне крило будівлі виглядало дещо непривітно через той брудний синій колір. Зрештою кольори інших зореглядів – червоний, зелений і чорний – були не кращими.
Кухня виявилася невеликою кімнатою десь чотири на чотири метри з двома столами: круглим – для Мірія Шкапа і його підмайстра та квадратним – для помічників. Кочегар докинув полінце у грубку з ледь жевріючим жаром і заходився розігрівати на великій чавунній сковорідці пшеничну кашу. З герметичної шафки Кочегар дістав два шматки смаженої риби, а ще розрізав надвоє помідор, що ріс у теплиці, тому справжнього помідорного смаку не мав, і на місце сковорідки поставив старий закіптюжений чайник.
Після вечері Олекса пішов спати. Заснути все ніяк не вдавалося з огляду на сповнений по самі вінця новими враженнями день. Хлопець крутився на ліжку вужем. Та рано чи пізно в’юнкі думки таки заспокоїлися і десь собі зачаїлися в закутках пам’яті, даючи можливість пригадати своєму господареві щось важливе. А важливим було бачене у поїзді. Олекса вперше вийшов до Ідеополісу без допоміжних засобів – це раз. Друге – цей незнайомець, що хотів зустрітися. Що ж, зараз можна буде спробувати втамувати свою цікавість і просто вийти туди, щоб знайти його.
Олекса заплющив очі і спробував пригадати, як же це в нього тоді так легко вийшло, але жодного особливого відчуття так і не віднайшов. А що як це зробив той незнайомець, витягнувши його зі світу реальності якимось невідомим чином? Тоді переживати не варто, а треба просто зачекати. Заспокоївши себе так, хлопець вкотре спробував зосередитися, але голова здавалася стерильно чистою. Але, стривайте-но, чому той незнайомець сказав «Знайди мене»? То виходить, що, може, Олекса сам вийшов у Ідеополіс? Чи все-таки ні?.. Мучений такими думками, хлопець незчувся як заснув. Сни взагалі хитра річ: ти чудово пам’ятаєш момент пробудження, але миті засинання ніколи не спіймаєш. Та й уві сні не завжди розумієш, де реальність, а де марення.
Висока стіна уздовж залізничної колії. Олекса йде по уздовж тієї стіни вузенькою стежкою, помережаною коренями пірамідальних тополь, яких і не видно ніде. Та хіба це когось хвилює? Якщо нікого цей дивний факт не зачіпає, то чому Олекса повинен думати про ті тополі?

ІІ

Вранці Олексу розбудив Кочегар.
– Вставай до роботи. Оце список продуктів і гроші. Бігом на базар. Що зекономиш – прогуляємо.
– А де базар? Я ж міста не знаю, – позіхнув Олекса і швиденько піднявся з ліжка.
– А тут не заблукаєш. Уздовж вокзальної вулиці до самого низу, а там перейдеш дорогу, повернеш направо, потім наліво і ще метрів триста. Ну, там побачиш сам. Впораєшся, одним словом, – усміхався Кочегар. – А ти якийсь дивний.
– Чого це? – здивувався Олекса.
– То ти хотів на труби поглянути, а потім навіть не спробував мене розпитати про зореглядів.
– А мені куди спішити? Встигнеться.
Базар і справді легко було знайти, хоч і чалапати далеченько. Так завжди здається, коли йдеш незнайомою вулицею вперше. Олекса у глибині душі вірив, що дорога назад буде коротшою за відчуттями.
Торговельні ряди вирували життям: молочарі вже давно розставили свої дерев’яні діжі зі свіжим молоком, сиром, сметаною, маслом; рибалки нахвалювали свіжу рибу і раків; похмурі м’ясники енергійно вимахували сокирами, рубаючи м’ясо з ювелірною точністю; пасічники гомоніли поміж собою, бо їхні покупці ще спали, як і їхні бджоли. Були тут і торгівці овочами та фруктами, продавалися різноманітні наливки, хліби і пиріжки, окремо стояли торгівці прянощами – смагляві устанці, що приїхали сюди зі своїх теплих країв. Пройшовши по торговельних рядах і прицінившись, Олекса зрозумів, що зекономити не вдасться – дай Боже, купити все зі списку.
– Добрий день, – привітався Олекса до огрядної жіночки, у якої вирішив купити квашених огірків. – Мені банку огірків.
– Щось я тебе, хлопче, раніше не бачила. Новенький? – спитала тітонька, не відповівши на хлопцеве привітання.
– Так. Приставили допомагати Мірію Шкапу…
Тітонька, почувши це, зайшлася реготом.
– Та йому святий Боже не поможе! Пропадеш ти, хлопче, там, – додала вже зі співчуттям.
– А що таке? – щиро здивувався Олекса.
– Та той Мірій дідька має, – зітхнула тітонька. – Ось тобі огірки.
Олекса дав торговці гроші, але та взяла якусь дрібничку, тож з’явився хоч якийсь грошовий резерв, який проте дуже швидко зник у кишенях продавця ковбас. Та на кінець закупівель хлопець таки зумів зекономити якусь копійчину.
Дорога назад виявилася анітрохи не коротшою, а навіть довшою, бо такою її зробив важезний кошик з продуктами. Олекса зупинявся разів десять, щоб перевести дух, і подумував про полегшення процесу транспортування їстівних припасів за допомогою якого-небудь возика.
До обителі зореглядів лишалося якихось двісті метрів, коли Олексину увагу привернув збуджений гамір і сміх. Сміялися перехожі, які раптом зупинилися на тротуарі і задивилися кудись, куди хлопців зір не сягав. А за кілька секунд і Олекса побачив причину людського гамору – високого чоловіка, який летів на величенькому диску, час від часу покручуючи якусь чудернацьку корбу.
– І куди тільки поліція дивиться, – осудливо похитала головою огрядна пані зі зневажливою міною на обличчі. – Скільки можна терпіти того дурнуватого Міля? Ще чого доброго пожежу в місті влаштує. Он як та його бандура іскрить!
– І не кажіть, пані Тодосіє, – послужливо кивнула співрозмовниця, якій і призначалися всі до одного сказані слова. – У нашому Тиранополісі таким божевільним не місце.
Мільо швидко зник за рогом будинку, тож Олекса, обтяжений клятим кошиком, не зміг прослідкувати, куди той дивак полетів. Що й казати, а побачене хлопця схвилювало неабияк: люди, звичайно ж, літали, але тільки на повітряних кулях, дирижаблях і планерах, а тут якась дивовижна машинерія, що іскрить і вимагає фізичних зусиль. Та й приватним особам користуватися літальними апаратами самостійно не дозволялося.
Важко зітхнувши, Олекса дотяг кошика до будинку зореглядів.
– Де тебе носило так довго? – сердито поцікавився Кочегар. – Мірій зараз встане і буде вимагати жерти.
– Гадаєш, з тими грішми можна було просто так прийти і все купити, не прицінюючись? – парирував Олекса. – Ну, і я тут зекономив трохи.
– Брешеш, – оторопів Кочегар. – Покажи.
– Ось, – за цим Олекса кинув товаришеві четвертак з куни.
– Для початку непогано, – повеселішав Кочегар. – Твій попередник теж іноді щось приносив, але щоб четвертак, то ніколи.
– Вибачитися не хочеш? – спитав Олекса, примружившись.
– Та не зважай. Що, вже й пожартувати з новачком не можна?
– Отут я з тобою не погоджуся. Тобі скільки років?
– Сімнадцять у квітні виповнилося, – гордо мовив Кочегар.
– А мені – в лютому. То хто новачок на цьому світі? – усміхнувся Олекса, чий оптимізм не могли пригасити усі непривітні гримаси людей, що досі зустрічалися йому на шляху. – До речі, я сьогодні бачив Міля на своєму апараті…
– Брешеш! – не міг повірити Кочегар. – Він крутий. Зробити таку штуковину – то тобі не абищо.
– Хто він?
– Тутешні його психом називають, а як на мене, то він геніальний винахідник.
– Знаєш, де він живе?
– Знаю, але до нього не так просто потрапити.
– А я б спробував. Коли у нас вільна година випаде?
– Вночі, коли ляжеш спати, – зітхнув Кочегар.
І все-таки вільна хвилина у Олекси випала в обід, бо ще звечора, захопившись рубанням дров, хлопець заготував їх аж на три дні наперед. Отож вони з Кочегаром непомітно для строгої вахтерші прослизнули у місто і помчали до Мільового дому.

Синопсис