Наїжачений чорний домашній кіт дивився у скло, що відділяло кімнату від розпеченого жерла каміну. І бачив в ньому іншого кота, теж чорного, але з білою плямкою на підборідді.
– Геть! – заволав зайда, а, коли інший кіт не ворухнувся, натоптався та вистрелив собою уперед. Скляна ширма впала, глухо гупнув, господар злетів у повітря на півметра, відскочив та зашипів. Але зайді було не до нього – маленька темна постать шугнула вздовж стіни, намагаючись втекти. Кіт стрибнув, промахнувся, відштохнувся від стіни, намагаючись дістати жертву.
– Лови! – крикнув кіт. Його жертва, тваринка розміром з великого щура, хутко бігла на трьох ногах, притримуючи на спині великий мішок. Вона спритно вивернулась з-під самих пазурів мисливця, якого засліплювало мигтіння гірлянди на стіні. Не в змозі перебороти інерцію, кіт впав, рвучко скочив и знов стрибнув. Він добре розумів – якщо здобич дістанеться каміну, її вже не впіймати. Шугне собі у кротовину Срединного світу, і до побачення. Кіт промахнувся, проте і жертва не змогла розвернутися, важкий мішок потягнув убік. Просто в лапи господаря оселі, що, відкинувши страх, приєднався. Здобич завищала, падаючи на спину – і кіт позадкував, побачивши пломеніючі очі між густими бровами та довгою бородою і ошкірені ікла-голки. Маленька істота підхопилась, потягла мішка – и попалась. Зайда однією лапою притиснув здобич, махнув пазуристою другою – і тварюшка розпалась купою ниток, лахміття та ґудзиків. Хозяїн відскочив та зашипів – а гість вже рився у мотлоху.
– Що то було? – прошепотів вражений домашній кіт – Щур?
– ВАргал. Близький родич злиднів. Мерзенна тварюка, фу, як від неї тхне.
– Він мертвий?
– Розпався. Тобі пощастило. Варгали переносять усілякі напасті – від хвороб до невдач. Я винищив майже всю стаю, можеш не дякувати.
Ось воно! Крихітний блакитний кристал сяяв нічною зіркою. Кіт накрив здобич лапою, аби забрати – и зупинився. Він переміг, приз його, але взяти не можна. Хай йому грець, цьому варгалу – єдиний, хто ніс шматочок фортуни, спромігся сконати в чужій оселі! А значить, і фортуна залишиться тут. Досада! Аж раптом гістя осяяло.
– Гей, коте, тримай подарунок. Це фортуна. Тобі.
– А що воно вміє?
– Побачиш. А мені вже час.
І побіг до каміну. На лівій передній подушечці лапи сяяла блакитна пляма. Адже, коли ділишся фортуною – вона завжди додається і тобі.
Котики – то святе, а котики-охоронці – святе двічі! Дякую за історію!
Дякую, пані. Як на мене – всі котики – охоронці, якщо не від злиднів, так від нудьги, поганого настрою, депресії. )
Про котиків, тому не критикуватиму 😉
Успіхів!
Дякую) Навзаєм)
Гугл каже, що варгал – персонаж гри. І так, сочельник – це від варгалів, українською буде святвечір. ))) Гарна оповідка. Тільки ото
“Скляна ширма впала, глухо гупнув” – неправильно. Уявіть, що кіт влітає у скло. Буде вже не ширма, а великий дзінь і купа сколків. Тож, напевно, краще так сказати – власною вагою кіт розтрощив вікно.
Загалом усе нагадує початок великого оповідання.
Удачі на конкурсі!
“Гугл каже, що варгал – персонаж гри.”
Що поробиш, бувають співпадіння)) Я цього персонажа ні в кого не поцупила)
*погуглила ще* А ще є таке село в Індії, якесь ТОВ у північних сусідів (хай їм грець) і навіть дієслово в минулому часі ))) Якась варгальська навала)
Щодо ширми. Я виходила із реальної ширми для каміну, вона з якогось суперстійкого скла. Звалити її непросто, проте хазяйським котам двічі (з того, що бачила) вдавалось. Вона саме так і падала – “гуп!” і усе. Не билась, може , була розрахована на падіння, а може, тому, що в тих людей підлога паркетна )
Дякую за побажання 😉
Та я ж не кажу, що щось поцупили. ))) то я зацікавилася, гадала, мабуть існує така міфологічна тваринка.
А ширма, напевно, з загартованого скла (це так звана “каленка”). Чомусь здалося, що кіт був за вікном.
Може я помиляюся, але в українській мові слова “сочельнік” немає. В нас це святвечір.
Загалом – миле оповідання.
Так, Ви абсолютно праві, мій завтик (