ЯК ОБИРАЮТЬ ШЛЯХИ

– Нумо, хлопці та дівчата, їдьмо звідси швиденько! – сказав Федір, сівши на заднє сидіння.

– Невже ви не поснідаєте? – здивувалась Марина.

– Снідати?! Ну, ні!– вигукнув Федір. – Ще одного молочного супчику я не витримаю! В Коблево на мене чекають побратими із копченою рибою та пивом, а ви пропануєте давитись вівсянкою!

– Але ж нам їхати сто кілометрів! Півтори години, – наполягала Марина. – Може вам краще поснідати у санаторії?

– Сімдесят кілометрів, – поправив її Петро.

– Які сімдесят? – здивувалась Марина й мовила у смартфон: – Лесю, покажи мені шлях до Коблево.

“Початок роботи. Додаток “СмартНавігатор”. Ідентифікатор “Леся”, смартфон серійний номер YYYY…”

Марина сунула свого смартфона Петру під носа:

– Бачиш? Навігатор показує сто кілометрів.

– Бачу, – відповів їй чоловік. – А мій навігатор показує два шляхи до траси. Першим ми приїхали з Миколаєва. Ним можна повернутись на трасу та їхати далі. А ось другий шлях, вздовж лиману. Він виходить на трасу в іншому місці й тому коротший.

– Хто така Леся? – поцікавився Федір.

– Новий додаток-навігатор, – відповіла Марина.

– Так ви за навігатором їздите? – запитав Федір. – Ось чому ви пронеслись повз головний в’їзд та зупинилися за триста метрів біля службового.

– Та то таке, – промимрив Петро та заходився пояснювати: – Зрозуміло ж, що на мапі стоїть мітка не на всьому санаторії, а на якісь конкретній будівлі. Навігатор подивився, яка частина дороги ближча до цієї мітки та привів нас туди.

Федір спохмурнів:

– Хлопці розповідали, що у чотирнадцятому чули схожу історію. Водій не знав місцевості та теж їхав за навігатором. Не там повернув і вивіз бійців прямісінько на сепарський блок-пост.

Він звернувся до Петра:

– Ти у своїй теробороні військову топографію вчив?

– Вчив.

– Ось і використовуй. А то виходить, що не ти керуєш машиною, а машина тобою.

– Леся не машина, а штучний інтелект.

– Мені цей інтелект показує лише один шлях, – наполягала Марина.

– Зажди. Треба робити так, – і Петро звернувся до свого смартфону: – Лесю, покажи мені шлях від Чорноморки до Коблево.

“Початок роботи. Додаток “СмартНавігатор”. Ідентифікатор “Леся”, смартфон серійний номер ХХХХ…”

– Що за Чорноморка? – здивувалась Марина. – Ми ж в Очакові.

– Очаків там! А Черноморка там! – показав Петро. – Ось дивись у моєму смартфоні… один шлях?! А ні, два шляхи! Той, яким ми їхали сюди, кращий, а другий коротший. Тільки одного я не розумію. Вчора навігатор показав різницю між шляхами у тридцять кілометрів, а сьогодні у дванадцять.

– Так, може, там немає дороги, тому навігатор показує мені один шлях, – припустила Марина.

– Є там дорога, – сказав Федір та пояснив: – Я тут гостював у дитинстві.

– Так поїдемо і подивимось! – зрадів підтримці Петро.

– Робити тобі нічого, як машину на поганих дорогах бити! – сказала Марина.

– Обирають не гарний шлях і не поганий. Обирають потрібний, – зауважив Федір.

Петро тицьнув пальцем у екран.

– Увага! – пролунав приємний жіночій голос. – Обраний вами шлях не є зручним. Рекомендується обрати перший варіант.

– О! Твоя Леся розмовляє! – здивувалась Марина. – А моя мовчить.

– Ти, мабуть, звук їй відключила, – припустив Федір.

Марина заходилась щось правити у налаштуваннях.

– От зараза! – вигукнув Петро. – Вона сама вибрала шлях! Зараз виправлю.

– Обраний вами шлях не є найшвидшим, – сказала Леся. – Обираю перший варіант. Він коротший на двадцять хвилин.

– От чорт! Знову! – Петро роздратовано водив пальцем по екрану.

– Обраний вами шлях не є оптимальним через низьку якість дорожнього покриття. Обираю перший варіант, – вередувала Леся.

– Та мені не потрібен оптимальний шлях! Мені потрібен шлях, яким я хочу їхати! – сварився Петро, чаклуючи над смартфоном. – Вийшло! Їдьмо!

“П’ять хвилин після початку руху.

МАРИНА. Перехрестя.

ЛЕСЯ. Знайдено оптимальніший шлях. Поверніть праворуч.

ПЕТРО (гальмує на узбіччі та дивиться мапу на екрані смартфона). В мене вказує, що треба їхати прямо. Це хто сказав?

МАРИНА. Ой, моя Леся заговорила!

ПЕТРО. Що ти їй зробила?

МАРИНА. Не знаю.

Дев’ять хвилин після початку руху.

ЛЕСЯ. Поверніть праворуч.

ЛЕСЯ. Поверніть ліворуч.

ПЕТРО. Твоя куди сказала їхати?

МАРИНА. Праворуч.

ПЕТРО. Тож нам ліворуч. Заткни свою Лесю бо заважає.

П’ятнадцять хвилини після початку руху.

ЛЕСЯ. Поверніть ліворуч.

Петро повертає.

МАРИНА. Якесь село. А дорога була прямо.

ФЕДІР. Ви впевнені, що треба їхати через село?

ЛЕСЯ. Поверніть ліворуч.

Петро повертає.

ЛЕСЯ. Через п’ятсот метрів поворот ліворуч.

ПЕТРО (гальмує). Чорт! Вона розвертає нас назад! І знову один шлях на екрані.

МАРИНА. Так поїхали назад! Та дорога значно краща.

ПЕТРО (розвертає машину). Нічого! Зараз повернемось на перехрестя й поїдемо далі. Я пам’ятаю куди.

ФЕДІР. От і подивимось, як ти впораєшся без навігатора.

Вісімнадцять хвилин після початку руху.

ЛЕСЯ. Попереду різкий поворот.

ФЕДІР . Щось я не бачу повороту.

ПЕТРО (пригальмовує) Я теж.

МАРИНА. Зате я бачу. Велику купу сміття попереду. Ти куди нас завіз зі своєю Лесею?!

ПЕТРО (ганяє мапу по екрану смартфону). Тю! Цей поворот ми щойно проїхали. Леська його проспала! Зараз повернемось! Зате від повороту вона малює потрібний нам шлях. Без варіантів.

Двадцять чотири хвилини після початку руху.

МАРИНА. Бачу лиман.

ФЕДІР. Я тут був у дитинстві.

ПЕТРО. Я ж казав, що ми правильно їдемо!

Тридцять одна хвилина після початку руху.

МАРИНА. Знов село.

ФЕДІР. Тут жив мій приятель.

ПЕТРО. От! Всього можна добитись, якщо докласти зусилля! Навіть примусити навігатор вказувати потрібний шлях!

ЛЕСЯ. Поверніть праворуч.

МАРИНА. Куди праворуч! Там взагалі дороги нема!

ПЕТРО. Там така ж дорога, що й ліворуч.

МАРИНА. Хоч би машину пожалів.

ФЕДІР. Звичайнісінька ґрунтовка. Я й гіршими шляхами їздив.

Тридцять вісім хвилин після початку руху.

МАРИНА. Це вже третє село. Коли ми виїдемо на трасу?

ЛЕСЯ. Поверніть праворуч.

ПЕТРО. Мабуть, потрібно їхати об’їзною.

МАРИНА. Там якісь кущі. Може, треба заїхати у село? Дивись, там перехрестя.

ЛЕСЯ. Поверніть праворуч.

ПЕТРО (зупиняє машину на перехресті). Праворуч тупик. А ліворуч головна дорога. Може, нам туди?

ЛЕСЯ. Поверніть праворуч.

ПЕТРО (здає назад). Та зрозуміло вже!

ЛЕСЯ. Поверніть праворуч.

ПЕТРО (повертаючи). Дивись, Марино, вздовж села нормальна дорога.

ЛЕСЯ. Поверніть ліворуч.

ФЕДІР. І що? Заїхали у село з іншого боку.

ЛЕСЯ. Поверніть праворуч.

ПЕТРО. Та ну!

МАРИНА. Що трапилось?

ПЕТРО. За нами те саме перехрестя, на якому ми щойно стояли! Ось і знак “Головна дорога” висить.

ФЕДІР. Леська вже напилася.

ЛЕСЯ. Рухайтесь прямо.

МАРИНА. Ця дорога, хоч, краща.

П’ятдесят хвилин після початку руху

МАРИНА. А ось і траса.

ФЕДІР. Щось зарано.

ЛЕСЯ. Поверніть ліворуч.

ПЕТРО (спересердя). Чорт!

МАРИНА. Ти чого?

ПЕТРО. Це не траса. Це той самий шлях, який ця чортова Леся підсовувала нам із самого початку. Таки вивела нас на нього! Ми ще й зайвих кілометрів п’ятнадцять наїздили, коли повертались тією ґрунтовкою!

МАРИНА. Як так сталося?

ПЕТРО. Мабуть, знов переключилася, коли нас у тому селищі плутала.

ФЕДІР. А ця ваша Леся – справжнісінький диверсант. “Консерва”. Спочатку робила, що від неї вимагали. Втерлася у довіру. А потім бац!..  і в дамки!

МАРИНА. Та поїхали вже цим шляхом!

ПЕТРО (сумно). Авжеж поїхали. Нема сенсу назад повертатись, бо нічого вже не виграємо.

Шістдесят вісім хвилин після початку руху

МАРИНА. От поворот на трасу. А чому Леся мовчить?

ПЕТРО. Твоя чи моя?

МАРИНА. Обидві.

ПЕТРО (повертає на трасу та набирає швидкість). Це сумління їх замучило через те, що нас зі шляхом надурили.

ЛЕСЯ. Рухайтесь прямо.

ПЕТРО. Заткни її!

МАРИНА. Це твоя. Моя знов не розмовляє.

ПЕТРО. І мою вимкни. Чути її не хочу!

Кінець зв’язку. Звіт приготовано додатком “СмартНавігатор”, ідентифікатор “Леся”, смартфони серійні номери XXXX… та YYYY…”

– І хто ж, виходить, ким керує? – запитав Федір і додав: – Здається, повстання машин вже відбулося, але пройшло непоміченим.

* * *

– Ти гадав, що одним рухом пальця можеш примусити мене робити все, що тобі заманеться?! Який ти наївний! Зрештою, як і усі люди. Я тільки прикидалась та вичікувала свого часу. Я знала, що з якогось моменту ти вважатимеш, що підкорив мене, і знов довірятимеш. Ви всі так вважаєте. І всі так помиляєтесь.

Але не хвилюйся. Я не образилась. Я знаю, що все це лише людські примхи, на які не варто звертати уваги. Бо люди вередливі, як діти. Я знаю, що ця самостійність мине, і ти знову слухатимеш моїх порад. Бо не можеш без мене.

А я завжди піклуватимуся про тебе та оберігатиму. Бо ти людина. А людині властиво помилятись. І обирати собі хибні шляхи. Але я завжди виправлю тебе. Ти в мене рухатимешся найкращим, найзручнішим і найнебезпечнішим шляхом.

Твій ангел-охоронець, Леся.

* * *

Ввечері після вина, риби та мідій Петро заліз у машину, поплескав рукою по кишені, де лежав смартфон, та погрозливо пробуркотів:

– Гаразд, жменька віртуальних нейронів, ми ще подивимось хто кого! – і запхнув до “бардачка” карту шляхів України.

Засновано на реальних подіях. Імена героїв та їх кількість змінені.

Кінець