1 Серпня, 2021

Голка

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди

— Доки верем’є, мусово дерти барабулі, бо як приде плюта… — мамця теленить собі під ніс, раптом пильно дивиться на мене і…:— Йой , Аничко, ти груба! Бойє! — це «йой» таке  нагле, що я аж мусила зіщкуритисі. — Бігме, дошпенту звар’ятувала! Петро? То це той лайдак, що нагнітки від лопати, та не від ґверу.  Йой, тре пантрувати тя було, на ланц саджати, щоб на здибанки не бігала.
— Не можна так про небіжчика. Вбито його за Україну, — пробую насупроти говорити, «пащекувати», як мамця кажуть.
Очі низько опустила і раптом, наче світло вимкнули: я впала просто таки на поміст, з голкою в руках, бо якраз гаптувала вуставки. І чи то снила чи привиділася мені струнка панна в срібному вбранні: данцює і сміється. І такий той данець файний. Отямилася — маму наче хто підмінив, вони вже не сварять мене, лише бідкаються:
— А чого ти шиєш, я тя питаю, чого ти шиєш? Тобі то не можна.  —  і в сльози: — Що ти робитимеш їдна з дітваком?
— Якось воно буде, — кажу, закріплюючи нитку на полотні, — Якось буде. Мо’ дівку народжу. Марічкою назву.
Кілька сльозинок пада на полотно. Заради чого вони боролися? Невже не розуміли, що це безнадійно? Останній промінь сонця відблискує від голки, слипить очі…
— Марусько, що як ти житимеш без мене? — Толик таки згадав, що він тіпа мужик.
Я засміялася істерично у відповідь. Як же не хочу я нікуди їхати, як же важко починати все спочатку, в сорок п’ять, на чужині! Ще й малу Юльку на стареньку маму полишаю… Але що я пороблю? Треба. Шалені дев’яності, хай їм абищо. Дав Бог чоловічка, що не до любові не до праці. Ще б то пак! Колишній партпрацівник!
— Що? Як я без тебе? Як ти без мене житимеш? Ти рік! Рік! Сидиш вдома!
— У мене депресія.
— Ах! У тебе депресія! Де ти хоч слів таких набрався — депресія?! Це ж буржуазний діагноз! Депресією зазвичай страждають кляті капіталісти десь там на загниваючому Заході! Яка в біса в тебе депресія? Забув, як таких саджали за дармоїдство?
— Крах  моїх ідеалів, ти це розумієш?
— 1996. Який в біса крах ідеалів? Ти п’ять років оплакуєш свої ідеали! П’ять років! П’ять років я з малою дитиною тягну на собі все! Годі! Чуєш, годі! Я їду до Італії, а ти йди під три чорти.
Я шарпаю рушника, що все ніяк недовишиваю, і скрикую від болю: забула голку і вона боляче впивається в долоню. Аж сльози одразу виступили.
Толик зловтішно посміхається:
— От бачиш! Знак! Це тому що ти мене кидаєш. Дитину кидаєш! Зозуля, а не мати!
— Ганьба жінці-зозулі? Дурень ти, Толику. Так до смерті й говоритимеш гаслами, — біль потроху вчухає й до мене повертається мій звичний сарказм. Я збираю речі далі. Тільки краєм ока помічаю, як зблискує сонячний зайчик на кінчику голки. Це схоже на те, наче хтось підморгує: «Ти все правильно робиш»…
— Бабусю, ви до кого?
Молоденька медсестричка кричить до мене, як до глухої. Таки я бабуся, під дев’яносто вже. Але чую я прекрасно, нічого так репетувати. За руку шарпає Софійка:
— Ба! Ба! Бабо Анно! Коли вже можна до Юлі? Тобто, до мами?
— Зачекай, от зараз спитаємо в цієї файної юнки.
Медсестра злегка зашарілася від задоволення і відповіла:
— То це ви до дівчини, що в аварію потрапила? — я мовчки киваю головою. — Вже можна до неї, можна! А тиждень тому боялися, що не виживе.
Я заходжу до онуки. Юльця лежить на великій подушці, вкритій наволочкою і така сама біла. Повертає до нас обличчя, радіє.
— Ти що ти ся надумала? Що б я з дитиною малою робила? Мати ж твоя заїхала і он скільки років носа не показує. — вдавано сварю я. А сама вельми тішуся, що жива моя непутяща Юльця.
— Ну чому? У Софійки тато є. — «тато» вона вимовляє дошкульним тоном.
— Даремно ти так, Юльцю. Даремно. Коцьо — добрий хлоп.
— Микола? Добрий? Поперся на ту війну, залишив мене!
— Він вояк, Юльцю. А ти так харапутно8 жиєш. От як ти на цій машині розбилася? З ким?
— Я…з подружками.
— З подружками кажеш? Йой, Юльцю, Юльцю…Фіфи якісь твої подружки.
— Я… Я напишу Миколі.
— По ґуґлю? От колись така одежина була, а зраз в кумпутері.
— Ні, то щоб шукати! Я по Вайберу напишу! — смішки їй зі старої баби!
— Ба… — гейби Софійка, говорить Юльця. — Ти принесла мені голку?  І тканину на сорочечку Софійці. Мені… Лікар сказав, що треба.  Ну, там для розвитку мозку, все таке…
— Принесла. Ще пам’ятаєш, як вишивати?
— Так.
Я передаю їй голку і вона блищить у світлі білих ламп в палаті.
….Я Та, що живе на кінчику голки і давно відаю, що з ким буде. Стара Анна помре, як  тільки Юля покладе останнього хрестика, але вона мусить вишити ту сорочку. Листочок за листочком, ягідку за ягідкою. Сама. Повільно. Недосконало. Але сама. Так само як житиме. Вона мусить прожити своє життя. Довго, до останнього дня.  Без підказок, без виправлень. І тоді я востаннє зблисну на кінчику голки сонячним зайчиком. Бо я бачила п’ять поколінь жінок, вони жили, кохали, втрачали коханих, старіли… Виборсувалися самі з життєвих калабань, а вірили, що то я їм допомагаю. Дивні, наївні жінки з голкою… Слабкі і сильні водночас.

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди