Серце Мар*яни

   Вона прокинулась від нестерпного болю в голові. Було важко розплющити очі. Щось набридливе стукало і стукало в скронях, вимагаючи негайних пояснень і причин такого стану, яких ця тендітна дівчина не знала сама. Вона лежала на ліжку, тонке біле простирадло огортало ноги, довга сіра майка прикривала верх і була явно завелика. Майку прикрашало чорне волосся, скуйовджене, трохи неохайне. Відразу виникло бажання подивитися на себе в дзеркало (жінкам подобається подобатися, це інстинктивно) і вона стала його очима шукати, але марно, бо погляд наштовхнувся лише на голі темні стіни простого, старого, похмурого будинку. Кімната була невелика, дерев’яна. Повітря важке і вологе.

   Що сталося? Звідки така втома? Де вона? Ще безліч запитань народжувалося кожної секунди і тільки-но з’являлась відповідь «а може це…», як тут же інше хапало за хвіст попереднє і знищувало усі можливі пояснення. Скільки часу вона отак пролежала важко сказати, як і те, як опинилася тут.

   Дівчина спробувала встати, голова ще боліла. Ноги опустилися на теплу підлогу і теж трохи заболіли. Довга майка зійшла за коротке плаття. Перші кроки були несміливі, але необхідні. Треба рухатися, шукати вихід. Важкі кімнатні двері легко відчинилися і впустили її в простору, похмуру (з єдиним вікном) кімнату, завішану павутинням з кутка в куток. Воно було таке об’ємне, що аж провисало під своєю вагою і наганяло моторошні відчуття. Денне світло майже не поступало в приміщення. Воно ніби завісило їй шлях, жадало піймати у свої тенета прекрасну бліду бранку чи-то господарку. Але сонце манило. Вона прагнула знайти вихід і стала пробиратися крізь павутиння, яке чіплялося за волосся, плечі, руки, повисало на очах і якого марно було позбутися, бо кожен зайвий рух намотував ще. І чим важче їй було рухатися, тим сильніше давав страх, в якісь секунди здалось, що заплутається тут навіки. Вибралась уже вся в коконі. Сердитим тілом штовхнула двері до світу. Граційні руки стали роздирати кокон, за ними звільнилися коліна і все тіло. Перший ковток свіжого повітря вдихнула жадібно, ніби й не дихала ніколи, ніби щойно народилася.

   Світ зустрів радісно і спокійно, яскравим сонцем і легким вітерцем. Навкруги відкрилася незрівнянна краса. Вона разом з будинком стояла на високому пагорбі, а довкола виднілися зелені гори з квітучими луками. Все цвіло і раділо, співало і тішилося своєму існуванню. На такому фоні будинок з павутинням став ще дивнішим і страшнішим. Дивився на неї своїми темними вікнами-очима і готовий був проковтнути назад. Але ні, вона не згідна, значить треба було втікати.

   Вниз повзла крива стежка. Сміливо ступивши, відчула повно сили, ніякого болю вже не було. Ішла довго, минаючи смереки, чагарники, струмки. Далеко вже чулися людські голоси з веселими вигуками. З кожним кроком звуки наближалися, ставали чіткішими, можна було розрізнити чоловічі і жіночі. У них, певно, свято. Вона несміливо стала неподалік, боячись підходити, але так, щоб саму було видно. І, звичайно, на неї звернули увагу. Дівчина у короткому платті з павутинням у волоссі зійшла за гостя.

   –  Ходи до нас, – махнув рукою, запрошуючи у танок веселий молодий чоловік. Помітили її й інші, але так гучно сміялися і танцювали, що дівчина з лісу не видалася дивиною. Здавалося їх ніщо не могло зупинити, червонощокі і стомлені люди танцювали поки була музика. Яскраве вбрання мерехтіло їй в очах і тільки, коли танок закінчився, вона змогла розгледіти костюми місцевих жителів. Чоловіки були у синіх або червоних широких штанях, в білій сорочці, вишитій на рукавах, в декого ще й був кожушок. На голові капелюшок з пером. У жінок довгі сорочки теж з вишивкою, підперезані крайками, замість спідниці – фартух.

   –  Чого стоїш? – питав інший чоловік. Підбіг, взяв за руку і повів за собою, бо музика знову лунала.

   Вона ніколи не танцювала таких танців, але тіло мимоволі повторювало усі рухи так, ніби вона була одна з них. Тепер вона помітила ще одного старезного діда, що сидів на камені осторонь  і спостерігав за молоддю. Довге сиве волосся прикривало шию, густі брови насупилися, губи під вусами щось шепотіли. У руках була палиця, очевидно допомагала ходити.

   Коли всі гуляння остаточно скінчилися, вона роззирнулася, всі радісно дивилися на неї. А та нічого не розуміла.

   –         Де я? – тихо спитала.

–   У новому світі – відповів той чоловік, що вихопив до танцю. – Я Марко. А тебе як звати?

–         Я не знаю.

–         Мар’яна вона, – поспішив повідомити всім єдиний тут дід.

–         Як я сюди потрапила?

   –   Через двері, єдиний прохід сюди, – обізвався дід. – Давно тут нікого ми не зустрічали. Це свято для тебе. А тепер розказуй по кого ти прийшла?

   –   Ні по кого, я не знаю нічого, я не пам’ятаю. – Мар’яна розхвилювалася. – Що це за місце, ану відповідайте!

   –   Україна, – загукав народ, – село Буковець.

–   Дві тисячі двадцять п’ятий рік, – дід пильно дивився, чекаючи реакції дівчини.

–   Який? – Мар’яна здивовано.

–   Довго лежала, так? Ти з якого?

–   Дві тисячі двадцять першого.

–   Ого, таки довго спала. Ти тут до кого?

–   Ні до кого.

   –   «Не знаю, ні до кого»… Сюди такі не приходять. Ти мене не дури, я тебе бачу наскрізь і знаю більше, ніж будь-хто в цьому світі. Твоє серце повне розпуки і жалю, і розбив тобі його якийсь молодий чоловік, а не пам’ятаєш нічого, бо довго проспала. Але нічого, ти все згадаєш, як тільки його знайдеш. Нікого не впізнаєш, тут не такий  великий вибір. Агов, хлопці, не впізнаєте? – Хлопці зареготали і закивали негативно. А їй стало від цього ніяково.

   –   Хоч і не моя, та я можу підіграти, – білявий парубок моргнув Мар’яні.

–   Добре, – каже дід, лишишся тут, бо дороги назад тобі немає, хіба що згори вниз.

   Всі заметушилися, почали збиратися кудись іти. Дід рушив перший, за ним усі інші. Мар’яну обступили дорогою, розпитували-розказували. Хлопці сміялися, щипали за боки. З того всього вона довідалася, що дід – то мольфар, до нього прислухаються тут, бо «мудре радить і остерігає».

   Ішли не довго, зайшли в село з гарними невеличкими хатинами. Приютила Мар’яну одна вдова з двома дочками, нагодували, переодягли в білу довгу сорочку з вишитими червоним рукавами. На мить здалось, що руки облиті кров’ю. Роздивилася кожен хрестик, згадала, як і сама колись щось вишивала, але було то дуже давно. Сорочка приємно обіймала тіло, тепер вона мала щось спільне з цим народом і вже якоюсь мірою відносила себе до них. Перша ніч була неспокійна, повна запитань, на які (певно знала) тут знайде відповідь.

   Так непомітно минув місяць. Щодня вона допомагала по господарству, спостерігала за випасом овець, вчилася робити бринзу. Так можна було жити і далі, але чим довше вона тут знаходилася, тим сильніше серце зжималося, якась глибока туга заполонила всю душу, не давала вільно дихати. Нічні жахіття з уривками минулого життя прокрадалися щораз ближче. Тоді вона наважилась  поговорити з мольфаром наодинці. З самого ранку рушила до нього.

   –         Чого тобі? – спитав мольфар.

–         Підкажіть, кого шукати?

–   Ти вже його знайшла, задивляєшся щодня. Досі любиш? Ох, яка ж його любов зла!

   –   Знайшла… – здогадалась і побігла чимдуж. Ноги заплутувались у платті, мало не падала, волосся розпатлалось, щоки почервоніли. Поки бігла страшні картинки  в голові, як кадри з кінофільму, перебирали одна одну. Він, вона, кохання, два серця, три серця, зрада… Головне у стосунках, щоб не вліз третій. А третя стояла стовпом в очах, сичала чорними очима і хижо посміхалася, що їхній підступний задум здійснився. Але третє серце, де воно? Тут чи там? І що сталося? Рука лягла на живіт. Де серце?

   Прибігла на луки, молодий чоловік сидів на траві, випасаючи овець. Кожного дня  вдивлялася в його очі і щораз бачила щось заворожуюче і рідне, знайоме і тривожне. Хоч говорили вони дуже мало, проте, прокидаючись зранку, відразу згадувала цього парубка, хотілося хоч побачити. Не було такого дня, щоб вона не зазирнула в його голубі очі. А він перший в розмову не вступав, тримався осторонь, пропадав днями у горах.

   Примчала вся червона, очі злі, дихає важко і часто. Він відразу встав, помітивши божевільну. Обоє розуміли, що вона усе згадала.

–         Де моє дитя? – питає несамовито.

–         Немає, і нас уже немає, – тихо і боязко намагається пояснити.

–         Ти зрадив… Чому я тут? Як повернутися? – кричала несамовито.

–   Дороги назад немає.

–   Я мертва?

–   Ми мертві.

–   А всі ці люди?

   –   Живі.  Ми прийшли знову, щоб пережити або виправити помилки…- далі вона уже не чула. З усією люттю дівчина кинулась на чоловіка, била руками, штовхала, кусалася.

   Врешті заспокоїлась, душа заповнилась пустотою, очі дивилися лише вдалину з образою і відчаєм. Згадався терпкий присмак отрути, яку вони випили вдвох, вона – заплановано, він – випадково. А третя насміхається. І дороги назад немає. Тільки з гори вниз. Мар’яна відчула як за спиною виростають-мужніють величезні крила, несуть її легко по землі до самого краю найвищої вершини. Вона заплющила очі і полетіла…