Дрібничка

«Вона відкрила очі й подивилась на мене, а тоді сіла в домовині. З грудей її стирчав закривавлений ніж, і коли вона, не зводячи з мене очей, підвелася на ноги, так легко, ніби їй зовсім нічого не вартувало прокинутись після довгого смертельного сну та вилізти, по лезу заструменіла кров. Темна, немов запечена, кров з дивним важким звуком крапала на кам’яну підлогу, доки дивна ця жінка в зотлілому білому савані крокувала до мене. Підійшовши майже впритул, вона раптом зупинилася, трохи нахилила голову й легко торкнулася мене пальцем, ніби намагалася пересвідчитись, що тут дійсно хтось стоїть. Я не знав, чи мені тікати чимдуж, чи намагатися взнати, хто вона…»

— Мамо!

Дарина неохоче відірвалася від комп’ютера.

— Що, Матвійку? — озвалася голосно, щоб було чути в передпокої.

— А сухарики ти не купила? Я ж просив!

— Подивись у сумці.

— Мамо! Я вже тричі подивився! Ти знову забула! Ти завжди забуваєш, коли я щось прошу!

— Матвійку, то неправда! Я пам’ятала, навіть записала, щоб не забути! Зі смаком бекону, як ти любиш. То, мабуть, валізний знову бешкетує, попроси його, хай віддасть. Я працюю, синку, не маю часу на цей клопіт.

Двері відчинилися, й на порозі з’явився обурений хлопчина.

— Мамо, годі мені казочки розказувати! Валізних не буває, так само як кухонних, вітальних, передпокійних та підліжкових! Чом би тобі не зізнатись, що ти просто забула купити?

Дарина зітхнула. Злитися на Матвійка не було жодного сенсу: складний вік, всі діти бувають такими, коли настає час.

— Сонечко моє, я присягаюся тобі, що не забула. Не ображайся без причини.

— Значить, в магазинному візочку забула, — підсумував Матвійко Невіруючий і вийшов, зачинивши за собою двері.

Дарина подивилась на монітор комп’ютера, де дражнився рядками недописаний текст, і підвелася з місця. Робочий настрій розтанув у Матвійковій образі. Найгірше було, що синові дійсно було на що ображатися: сповнена думками про чергове оповідання чи то повість, Дарина майже постійно забувала, що він про щось її просив. Нещасна доля письменниці: ідучи вулицею, вона поринала у світ своїх мрій, обмірковувала сюжети, роздивлялася картини з уявних світів. Щастя, що хоча б на те, щоб відслідковувати небезпеки, її уваги вистачало. Матвійко ж сприймав це як нехтування своїми потребами, жалівся друзям — вона чула, — що мати його не любить, що він їй, мабуть, небажаний тягар. Дарина не надто переймалася цим у тому сенсі, що не ображалась на сина, не намагалася заборонити йому говорити про мати в такому дусі, знала ж бо, що у цьому віці така реакція доволі стандартна. Просто любила його, намагаючись довести, що побоювання його безпідставні.

Але як тут доведеш, коли сухариків у торбі нема? Здавалося б, така дрібничка: сухарики! Але підліткове серце роздувало з неї проблему всесвітнього масштабу.

Тим більше що Дарина точно знала: купувала вона ті кляті сухарики!

— Ото тобі не соромно? — спитала вона, вийшовши у передпокій.

Торба стояла собі на столику, мовчки та поважно, велика, трохи пузата.

Похитавши головою, Дарина взулася, накинула куртку, взяла сумку та вийшла надвір. Матвійко, певно, вирішить, що вона пішла до магазину купувати забуті сухарики, але що з тим поробиш?

У дворі травичку годі було й шукати: будинки навколо закривали сонячні промені, а діти, яким не було де гратися, бігали здебільшого по газону, тому там весь рік замість трави темніла гола земля. На щастя, неподалік якраз збудували багатоповерхівку, а біля неї зробили милий скверик з густою зеленою травою. Зайшовши туди, Дарина поставила сумку на траву й забурмотіла:

— Гей, валізний, зуб залізний, приляж на травичку, віддай-но дрібничку!

Дурний цей віршик вона знала з дитинства. Так повертала речі, які невідомо куди поділися, її бабця, так робив і батько, й мати привчив. Звісно, ніхто з них не вірив, що десь і правда живе істота, що відгукується на ім’я «валізний». Але знали, що така промовка повертає речі.

Дарина постояла ще трошки, потім підняла сумку з трави та пішла додому.

Сухарики знайшлися. А разом з ними — загублений ще позаминулого тижня нотатник з Сейлор Мун.

Матвійко чи то змінив гнів на ласку, чи то остаточно пересвідчився, що мати в нього трохи несповна розуму, нічого окрім своїх сюжетів не бачить і не чує; в усякому разі, сухарики він просто узяв, подякував та спитав, чи різати салат на вечерю.

— Я сама, синку, — сказала Дарина, милуючись обличчям свого хлопчика. — Мені треба подумати, оповідання не виходить.

Він тільки кивнув головою та повернувся до свого планшету. Що матері краще думається за монотонною роботою, він знав краще за інших.

Оповідання не виходило. Дарині страшенно не подобалося те, що визріло в її голові. Вона не зналася на містиці, не вірила в містику, вона взагалі була людиною приземленою, твердо стояла обидвома ногами на круглій, матеріалістичній землі й знала, що навколо чого обертається у безкрайому космосі. Однак читачі жадали не просто пригод, а містичних, і вона чесно намагалася опанувати складний для себе жанр. Якщо хочеш бути професіоналкою в своїй справі, треба вміти робити й складні речі, чи не так?

Матвійко, глузуючи над її намаганнями, порадив написати про валізного. Мовляв, вигадка якраз того ж штибу, що й мумії, які жваво крокують гробницями, або іншопланетяни, яких уряд приховує, бо боїться, що громадяни сконають від реготу, дізнавшись про них всю правду.

Дарина тоді відмахнулась.

— Яка ж то містика! Так, дрібничка, прикмета народна. Ти мені ще скажи про Діда Мороза написати.

Матвійко реготнув.

— А уяви собі, що він реально існує! От сміху було б! Всі вважають його вигадкою, а він сидить собі у Лапландії та чекає на зомбіапокаліпсис.

— Чому на зомбіапокаліпсис?! — здивувалась Дарина.

— А що йому робити? Його ж до божевільні заторочать, як він з-поміж люди з’явиться!

— Скоріше грошей дадуть. Вирішать, що він один з тих хлопців, що на Новий Рік підробляють.

Матвійко знизав плечима.

— А він, думаєш, про це знає? Що він взагалі знає про людей, в Лапландії сидячи? Я б на його місці не ризикував.

У творчому відчаї Дарина обміркувала навіть Діда Мороза. Але виходило щось настільки глузливе, що на містику не скидалося аж зовсім.

Жінка з закривавленим ножем у грудях з’явилася від відчаю. Щойно починаючи писати про неї, Дарина розуміла: нічого не вийде. Містика не давалася, хоч як до неї підходь.

Так, вона вважає себе письменницею, а це означає, що варто навчитися працювати в різних жанрах. Проте якщо так вперто не виходить, може, справа в тому, що зараз ще не час? Що їй бракує майстерності, аби перейти на наступний щабель, або недостатньо мотивації, або просто зірки десь у космосі розташувались у такій послідовності, яка найкраще підходить до освоєння любовного роману або детектива в замкненій кімнаті, але не містики. Звісно, вона повернеться до цього завдання, але пізніше, коли буде готова. Дарина навіть посміхнулась: саме таку пораду вона нерідко давала Матвійкові. І колись він за неї навіть дякував.

— Синку! — гукнула Дарина. — Візьми з холодильника котлети, розігрівай та ходи їсти.

Вона відчувала полегшення. Не треба було силувати себе, примушуючи робити те, що їй було не до вподоби. Тому, коли Матвійко спитав, як оповідання та чи знайшла вона вихід, Дарина засміялася.

— Авжеж, знайшла! Я вирішила його викинути. Не прийшов ще час, а як прийде, то і справа піде.

Матвійко подивився на неї з сумнівом.

Вночі, вже лягаючи спати, Дарина раптом збагнула, що в кімнаті дитини надто тихо. Зазирнула та зойкнула: Матвійка не було в ліжку! Ба більше, ліжко було охайно застелене, що вже зовсім не схоже на її синочка.

Дарина квапливо кинулася до телефону, задати кілька грізних питань — але раптом згадала, що телефон лишила у валізі, а валіза…

А де валіза?

Дарина прислухалася. Гупнули вхідні двері. Може, то Матвій? Квапливо одягла перші-ліпші черевики та кинулася надвір.

Це дійсно був Матвій. Але він не заходив, а виходив з будинку: вони щойно розминулися. Дарина хотіла покликати його, але побачила валізу в його руках і… змовчала. Просто тихенько пішла за ним слідом.

Матвій ішов невпевнено, ніби не знав, чи варто те робити. Але з кожним його кроком Дарина переконувалася: вона знає, куди він іде.

Багатоповерхівка. Дворик. Зелена трава. Він знає? Звідки він знає? Ніколи ж не ходив за нею, ніколи не вірив!

Матвій поставив валізу на траву, й Дарина почула його буркотливий голос:

— Гей, валізний, зуб залізний, приляж на травичку, віддай-но дрібничку!

Синок помовчав і додав:

— Віддай, чуєш? Вона зовсім забула. Не можна таке забувати.

Щось клацнуло в Дарининій голові, й раптом вона… згадала? Ні, вона ж не забувала! Чи можна таке забути? Просто… Просто якось не думалося, що з власної родинної історії можна зробити оповідання. Хіба ж воно того варте?

Тепер їй стало соромно. Чи варта чогось історія прабаби Мотрі, яка змогла втекти із страшного потяга, що віз її до Сибіру, та пішки повернутися додому? Вона тоді сховала у валізі ключа від вагону, який випадково потрапив їй на очі, та благала валізного його притримати, не віддавати. Був шмон, шукали, хто вкрав ключа, але так і не знайшли, а потім він сам стрибнув прабабі в руку…

Чи варта того, щоб бути розказаною, історія прадіда Остапа, який пережив голод лише тому, що валізний час від часу підкидав чи то цибулину, чи то картоплину, яку «зненацька» знаходили у старій торбині?

Дарина закусила руку, щоб не плакати. Як, як вона впустила цю… зовсім не дрібничку? Сиділа, дурепа, й шукала містичний сюжет…

— Мамо, — стиха промовив її синок, взявши її за кишеню, — ходім додому, га? Пізно вже. Він же повернув, волоцюга той? Повернув, так?

— Так, синку. Дякую.

Дарина проковтнула сльози та пішла слідом за Матвійком, який самотужки пер пузату торбину.

— Ти ж казав, що не віриш у нього?

— Ну, я не вірив. А потім ти загубила сюжет, який сама мені розказувала. Що я мав думати? Ще й сухарики ці… Гаманця ж у тебе не було з собою, коли ти виходила, він на столі лишився. Я, звісно, людина сучасна, але докази…

Дарина не витримала та засміялася.

— Мабуть, йому просто було образливо, що ти в нього не віриш, — сказала вона. — Ось і поцупив важливе.

— Мабуть, — погодився Матвійко.

І вони пішли додому.