28 Липня, 2021

Квартира

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди

Це був важкий тиждень для президента – виступ на дебатах в ООН, відкриття нового стадіону у Києві. Та ще й скоро вибори. Сидячи за масивним каштановим столом, він опустив голову та гучно видихнув. «Все-таки, маю право», – подумав президент.

–         Марфо! – прокричав до своєї електронної помічниці.

–         Слухаю, Петре Валер’яновичу, – це прозвучало з високої дзеркальної стелі, що ледве помітно підсвітилася червоним. 

–         Запроси Андрія. Є питання.

–         Одну секунду, пане президенте.

У цій справі він довіряв лише Андрієві, особистому охоронцю. Коли президент побачив його величезну лису голову з блакитними венами та грубі кулаки, одразу ж зрозумів – хлопець має ту ж залежність, що і він. Петро Валер’янович найняв охоронця, а вже через п’ять днів розповів йому про власну нелегальну звичку. Сказав – якщо журналісти дізнаються, то кар’єру політика буде зруйновано. Андрій кивнув.

Зараз же хлопець рівно стояв перед столом президента, заклавши руки за спину.

–         Сьогодні йдемо до квартири, – сказав Петро Валер’янович.

У них давно малася відпрацьована схема для таких випадків – президент виходив з офісу так, ніби збирався трохи прогулятися, а Андрій підбирав його на старій автівці кольору осіннього неба. Через десять хвилин у провулку. Так зробили і цього разу. Петро Валер’янович заздалегідь одягнувся непримітно – у чорні джинси та вишневий светр – та вийшов швидким кроком від Інститутської вулиці. Він був демократичним президентом, тому ніхто не дивувався, побачивши главу держави посеред міста.

Андрій запізнився на півтори хвилини.

–         Сідайте, – швидко кинув той. – Вони не брали слухавку, я ледве записався.

Коли президент сів, водій підняв затоноване скло. Тепер можна було перевдягнутися. Петро Валер’янович накинув молодіжний худі з капюшоном, а потім латексну маску, яку зробили на замовлення. Вона виглядала на диво правдоподібно. Президентське обличчя, що з роками все більше нагадувало підтале морозиво, перетворилося на лице цікавого юнака з тонкими рисами. Він кинув легкий погляд у дзеркало заднього виду – ніби все окей.

Андрій зупинився у дворах Позняків. Стояла спека, Петро Валер’янович пітнів під латексом. Долоні, які видавали людину за сорок, покрилися холодними виділеннями, як у сором’язливого підлітка. Таким президент себе і відчував – рудим хлопчиком, мама якого скоро дізнається, що той прогулював заняття з метою покурити під мостом. Він натиснув на кнопку домофону та припинив дихати. Секунда тягнулася.

–         Так? – пролунало з невеликого динаміка на дверях.

–         Професоре, ми до Вас за книгою, – крикнув  Андрій через президентське плече.

–         За якою саме?

–         «Фелікс Австрія».

Двері відімкнулися. Перша репліка була стандартним паролем, а ось назва твору завжди відрізнялася. Коли Андрій зателефонував власникам з ціллю забронювати кімнату, вони домовилися, що сьогоднішнім пропуском буде «Фелікс Австрія» – книга видатної письменниці Софії Андрухович, яка творила на початку XXI ст. Хоч охоронець і не любив читати, він добре запам’ятав цю історію зі шкільної програми. Шифровку використовували не стільки з метою убезпечення від непроханих гостей, скільки заради збереження анонімності. Сьогодні їх зватимуть «Фелікс Австрія», бо заходячи до квартири, справжнє ім’я залишається назовні.  

Президент крокував непримітним під’їздом, але все здавалося підозрілим. Занадто тихо, надміру чисто. Він часто відвідував це місце і щоразу хвилювався як вперше.

Фух, треба зібратися, – видихнув та натиснув на дзвінок.

Це було зайвим архаїзмом: Петро Валер’янович знав, що у власників квартири спрацює детектор руху, який і подасть сигнал, але все-таки напосів на маленьку круглу кнопочку.  Андрій стояв позаду та соромливо дивився під ноги.

Двері відчинилися.

–         Вітаю, – сказав молодий чоловік в окулярах з велетенськими діоптріями. – Проходьте.

Він був лисим, струнким та, можна сказати, елегантним. Петро Валер’янович точно б повірив у те, що хазяїн квартири має вчене звання професора, якби познайомився з ним за інших обставин. Тепер же президент знав, що це лише вигаданий образ, прикриття. На тому висіли прості джинси та в’язаний светр, що робило чоловіка схожим на стереотипне зображення наукового працівника зразка кінця минулого століття, але, на диво, йому це личило та не викликало зайвих запитань.  

Підлога скрипіла, а квартира пахла гнилими яблуками. Вони проходили – спершу хазяїн, потім Андрій з Петром Валер’яновичем – довгим коридором повз десяток зачинених дверей, аж поки молодик у старомодних окулярах не зупинився біля однієї з них. «Проходьте, тут на вас чекає роман Софії Андрухович».

Чоловіки увійшли до чималої кімнати з високими стелями та озирнулися, щоб повністю її роздивитися. Три з чотирьох стін були заставлені книгами, що вміщувалися на антикварних шафах. До запаху яблук приєднався дотик давноминулої бібліотеки. Посеред кімнати стояв важкий стіл з двома дзиґликами.

–         Сідайте, – сказав хазяїн квартири, а сам підійшов до шафи, щоб дістати якийсь том, вкритий пилом. Це була збірка Миколи Хвильового, розгорнута на першій сторінці. Чоловік поклав книгу поруч з президентом – той вже встиг вмоститися за столом – та промовив:

–         Прийду за п’ять хвилин. Обирайте.  

Двері зачинилися, після чого Андрій помітив, що біля нього вже лежав примірник роману «Фелікс Австрія», перше видання. Він відкрив книгу та взявся обирати. Як у збірник Хвильового, так і у твір Андрухович було вклеєно ресторанне меню. М’ясні, рибні, молочні страви – все, що заборонялося у сучасному світі. Погляд президента зупинився на пункті «свинина», і він згадав холодний липень 2053-го, коли всім українцям стало зрозуміло, що час старого гаранта добігає кінця. Тоді сам Петро Валер’янович стояв на чолі натовпу з постером, на якому з одного боку зображувалося порося («свинина», промайнуло в думках президента), а з іншого – песик. «Чому всі тварини рівні, але деякі рівніші?» – красувався напис. Тоді переважна більшість мешканців України відмовилися від їжі тваринного походження та бойкотували заклади громадського харчування, у яких можна було скуштувати м’ясо. Команда молодого політика Петра Валер’яновича Сивуна вирішила, що йому необхідно приєднатися до протестів та, якщо вдасться, очолити їх. Все склалося найкращим чином – вегани повірили у добрі наміри кандидата.

–         «Фелікс Австрія», – задумливо протягнув Петро Валер’янович до охоронця. – Це я запропонував включити Софію Андрухович у шкільну програму.

Андрій сором’язливо посміхнувся.

Двері відчинилися – повернувся молодик у величезних окулярах.

–         Обрали? – запитав.

–         Стейк «екстра рейр», салат з фетою та каву з молоком, – відповів президент, прикриваючи обличчя в латексній масці книгою Хвильового.

–         Бургер «медіум рейр», нагетси та молочний коктейль, – сказав Андрій.

–         Чудово, – чоловік записав замовлення у блокнот, який був прихований під твердою палітуркою книги Артема Чеха. – Чекайте.

Коли хазяїн квартири покинув кімнату Петро Валер’янович, опустив обличчя на стіл та тихо промовив:

–         Як же мені все це набридло.

Йому стало соромно за себе, а потім і огидно. На хвилину президент вирішив, що більше ніколи не прийде до квартири, бо кусок м’яса може коштувати йому репутації, посади, кар’єри та, можливо, навіть друзів, які не захочуть спілкуватися з «трупоїдом».

–         Петре Валер’яновичу, – Андрій доторкнувся до президентського плеча. – Ходімо на кухню дивитися на сире м’ясо.

Президент підняв голову та мляво кивнув. Ходімо.        

Повернутися до конкурсу: Україна. Вчора, сьогодні, завжди