ДОМІНО ТУДУМ

Вечір повільно вкривав місто. Вони дивилися в шибку, що поступово втрачала прозорість, напиваючись вечірнього туману, перетворюючи новорічно-прозаїчний Амстердам в куди менш прозаїчне полотно Ван Гога.
– Та забудь. Що, на світі мало кішечок? – чи не всоте промовив Курт, зігріваючи в долонях склянку гарного віскі.
-Ти не розумієш, –  промовив Нільсє Шибка з його боку запотіла куди сильніше, мовби натякаючи, що склянка вже була не перша. – в її очах було щось неповторне. Я любив потайки спостерігати, коли вона загорталась в клітчасте покривало, читала свої книжки і гладила кота, муркочучи разом з ним. Не було тоді прекраснішої за неї серед дочок Адама у всьому цілісінькому Амстердамі. А я підходив зі спини, проводив лапою по її округлим плечам чи намагався сісти поруч.
-Вона тебе бачила?
-Та що я, дурний ? З’явився один раз, так вона в мене котом запустила. Навіжена. Творча натура, тобто. Ледь потім з Бароном помирився. 
-Як її звати?
-Ельза. Та все б нічого, якби за тиждень після цього вона не привела його.
– Кого?
– Та екзорциста того недоробленого. Він коли вперше почав “Господи помилуй” з помилками читати, я реготав до гикавки. А той телепень, ще так поважно їй “бачте, як біси волають од моїх молитов.”. 
– І шо?
– А вона на нього запала. Уявляєш? Краща дівчина, що зустрічалася мені за ці 400 років, запала на попа, який Доміне від До-ре-мі не відрізняє. Любов зла. І я пішов .
Двері рипнули, приміщення залило яскраве світло і до пивниці зайшли двоє людей.
– Ви не повірите- безперестанку тарабанив коротенький черевань- коли в мене пропадало трохи пива, то я ще терпів. Це ж домовий, він тут ще з прадідом моїм жив. Але коли він посягнув на моє краще віскі..
– Не можна потурати нечисті- суворо перебив його тонкий високий чоловік в чорному – ці слуги темряви…
Він затнувся на півслові, помітивши двох волохатих чоловічків за столиком біля вікна.
– Це вони – строгим голосом повідомив чорний чоловік, вихопив з-під султани великий алюмінієвий хрест і фальшиво заспівав- Доміно тудум….
– Знову цей телепень – задумливо промовив Нільс та жбурнув у екзорциста склянку з віскі. Пройшов шибку наскрізь. І пішов нетвердою ходою самотніми, як і він, вулицями. Він поступово прозорішав, сірішав, зливаючись в одне ціле з Амстердамом, містом, що бачило сотні розбитих людських і не лише людських, сердець.
“Треба десь пошукати бабцю з пончиками” : подумав Нільс.