Чайники (не) літають

0

Весільне плаття зовсім не личило до антуражу міського автобуса, білою виразкою виділялось на тлі плямистої оббивки сидінь. Спідниці з леткої світлої тканини здавалися несправжніми, витесаними із мармуру, і химерними хвилями лягали на два сусідніх місця, звішуючись з них на брудну підлогу.

Нікому не було до того жодної справи: окрім біглянки-нареченої автобус вміщав всього п’ятьох пасажирів, і кожен з них здавався повністю відстороненим від реальності. Те саме було й з одягненою у весільне: єдиним, що мало для неї хоч якесь значення, була мінлива картинка за покритим пильними підтьоками вікном. Такий собі, чесно кажучи, об’єкт інтересу: мерехтіння сірих багатоповерхівок і невпізнаваних людських силуетів.

Тим часом автобус повихляв жовтим задом і звернув з широкої траси на вужчу вуличку, вздовж якої тулились один до одного дрібні магазинчики найрізноманітніших призначень: в таких зазвичай можна не знайти найнеобхіднішого, але відшукати щось на кшталт більше ніде не продаваного спеціалізованого пристрою для вбивств. Раптом картинка за вікном задрижала в епілептичному припадку і завмерла. Дівчина у весільному з нерозумінням нахилилася до віконного скла: нічого, що хоча б віддалено натякало на місце зупинки, поблизу не спостерігалось.

Тут нам слід, мабуть, дещо відволіктися від поточних подій, і перед тим, як дивитися на того, хто стрибнув у розчинені двері, прояснити хоча б те, звідки в автобусі взялась невдачлива наречена і куди вона направлялась. Не сказати, що це зменшить кількість незрозумілостей, але хоча б розташує їх у хронологічній послідовності.

1

«Наречена» відрізняється від «приреченої» лише обрубком-префіксом. Це було першою думкою, з якою Варвара прокинулася тоді, коли повинна була прокидатися хоча б на йоту щасливішою, ніж в будь-яку іншу суботу. Вона з третьої спроби потрапила пальцем на «вимкнути будильник», і неприємна вібрація стихла. Поряд безпробудно й шумно сопів той, хто лиш за кілька годин мав стати її чоловіком.

Відчувала себе Варвара препаршиво. Нерідко, ось так прокидаючись, дівчина відчувала до нього якщо не любов (почуття, що занадто складно піддається ідентифікації), то хоч якусь не до кінця зрозумілу прив’язаність і ніжність, але сьогодні щось складалося не так.

Можливо, якась з зірок прийняла на небі особливо противне положення і випромінювала це на нещасну Варварину голову. Можливо, сьогодні був невдалий день для одружень, зокрема для імпульсивних одружень в ледве сповнені вісімнадцять. Можливо, на її стан негативно вплинув черговий сумбурний, схожий на бездарну нарізку із фільму наркомана-режисера, сон. Але від одного погляду на нареченого хотілось тільки знайти можливість з десяток разів натиснути «cntl+z» стосовно реальності, і ніколи навіть не починати ніяких стосунків.

Дівчина довго вмивалась, то намагаючись витіснити ці думки із мозку, то розмазуючи їх по свідомості з задоволенням, з яким збоченець-гурман розмазує по язику їдкий гострий соус. Варварі не здавалось, що вона розлюбила: скоріше думалось, що ніколи й не любила зовсім. Просто занадто захопилась невідомими відчуттями, і просто тепер це захоплення підштовхує її до неправильного й просто поспішного життєвого повороту. Але в результаті виходило зовсім непросто.

Мама казала, що це просто природній страх перед змінами, хвилювання, через яке проходить кожна. Казала, що приживеться. Варварі це слово здавалося дивним – ніби про кімнатну рослину в новому горщику. Дякую хоч не «стерпиться-злюбиться». Чи може взагалі злюбитися, якщо досі не злюбилось?

Розвинути думку не вийшло: у ванну кімнату увірвались без стуку, відволікли якимось безглуздим питанням, закликали поспішити. Дівчина не хотіла спішити. Не хотіла спішити вдягатися, і не хотіла спішити жити. Але все-таки прийшлось підкоритися. Ні, вона піддалась точно не партнеру; і навіть не абстрактній долі, присудженій невідомими вищими силами. Варвара підкорилась світовому законові інерції, який крутив цю планету і заставляв події сплітатися у ланцюг притягнутих за невидимі вуха причинно-наслідкових зв’язків.

Тому, хто ці закони хоч трохи розуміє, відомо, що кохання занадто романтизовано – в ньому набагато більше, ніж хотілось би, противної буденщини, нелегких компромісів і вкладених зусиль. Зараз же стало зрозуміло: ще більше романтизовано день одруження. Цьому дню варто було тільки початися, як Варвара вже щиро прагнула, щоб він закінчився. Тоді можна буде, щонайменше, спокійно подумати, а не метушитися між тисячею настільки ж мнимо потрібних, наскільки й позбавлених реального сенсу справ.

Та шляхів для втечі  не підверталося, і вона відсунула внутрішні поривання у пильну комору свідомості й турботливо закрила на ключик, щоб обов’язково обмізкувати опісля. Якщо вдало переконати саму себе в тому, що все, що відбувається, має сенс, то можна вже якось і стерпіти цю дурну метушню. Останнє, до речі, стосується всього життя, а не безпосередньо весілля.

До виходу на доріжку РАЦСу Варвару готували відповідально. Вона встигла задрімати в перукарні, посваритися з подружкою у салоні краси, тричі заплутатися у шлейфі плаття і раз з десять проклясти своє життя в цілому і день зустрічі з нареченим зокрема. Останній сьогодні на її шляху не з’являвся, і це було єдиним, що його врятувало.

Залишалось хвилин з десять до початку церемонії, коли дівчина, завмерши перед дзеркалом, розглядала власне відображення. Вона намагалася  цим побороти власну невпевненість в правильності зробленого рішення, але в результаті це відчуття тільки переростало у впевненість у його неправильності.

Потік думок обірвався звуком телефонного повідомлення. Варвара очікувала, що наречений нарешті спромігся спитати, як вона, чи сказати якусь милу дурницю, які зазвичай кажуть один одному закохані в день весілля. Вона вже була готова невдоволено закотити очі у відповідь на таке його повідомлення, але екран смартфона відобразив зовсім інше. Чергова дурниця, несвоєчасна рекламна розсилка, які в великій кількості переглядає щодня кожна сучасна людина, засипаючи свою свідомість інформаційним мотлохом. Чому рішення визріло саме в цей момент, точно сказати дівчина тоді ще не могла – але воно визріло, і зірвалось, наче стигле яблуко, з різким трісканням гілки дерева її переконань.

З РАГСу вибігла дівчина в весільному платті, про всяк випадок озирнулась, відчуваючи себе злочинницею, і влетіла в перший-ліпший автобус, який так зручно, немов запрошуючи особисто її, зупинився і прочинив передні двері. Вона не дивилась на номер маршруту, бо планувала поїхати не куди, а звідки.  Її свідомістю керував лиш миттєвий імпульс, в момент якого не існує ні планів, ні тривог: лише одна секунда між минулим і майбутнім, яка видавалася окремим маленьким життям.

2

Цей драний охоронець його помітив. Хто, блін, взагалі тримає охоронців в таких задрипаних крамницях із дрібницями для ремонту?! В останніх, до речі, Ваня навіть смислить замало для того, щоб зміркувати, що і де зміг би перепродати, і сунув у кишеню залізяку з високим цінником просто щоб вдовольнити професійну самовпевненість. Якби товариші дізналися, що шанований ними Ванілін мало того що на таке подався, а ще й на цьому пошився в дурні – чесне слово, засміяли б. Проте тепер часу на рефлексію не було (як, чесно кажучи, і бажання). Кажуть, що невловимі випущені горобці – це сказані слова. Так от, виконані дії – ще більш невловимо невідворотні.

Коли побіг, Ваня дивився більше собі під ноги, ніж уперед: впасти здавалося більшою небезпекою, ніж обрати невдалий шлях. Слід зізнатися, що попри наявність досвіду участі в подібних інцидентах, надовго б Вані в такому темпі не вистачило: а ви самі спробуйте бігти заплутаними провулками, в яких на кожному кроці підвертаються ями й несподівані повороти, а іноді й кидаються під ноги бродячі коти. Відстань між хлопцем і огрядним охоронцем поступово збільшувалася, але це не особливо заспокоювало: останній міг викликати поліцію, і тоді проблема набула б значно більших масштабів. Викликаний цим припущенням страх не душив, а допомагав: зараз будь-які внутрішні імпульси спрацьовували як додаткове прискорення.

Уже почало збиватися дихання, коли раптом бічний зір вловив яскравий бік звичайного міського автобуса. Хлопець вирішив зробити ставку на удачу. В небезпечних ситуаціях у власну інтуїцію він вірив більше, ніж в Бога, світову справедливість, і, чого вже не зізнатися, у допомогу рідних чи друзів. Різко звернувши, Ваня стрибнув у прочинені двері і набрав в легені побільше повітря: в крайньому разі, можна прикинутися жертвою і кричати. Озирнувся. Кричати не знадобилося.

Дверцята тут же з тріском закрилися, погрожуючи залишити назовні його потріпаний життям рюкзак і рукав не менш поношеної, зате обліпленої яскравими нашивками, темної олімпійки. Ваня висмикнув їх чи то завдяки спритності, чи то везінню. Відхекуючись, задумливо оглянув валідатор. Можна було б заплатити хоча б через те, що транспорт з воістину рятівною доречністю зупинився поряд. Та чи мав до цього хоч якесь відношення перевізник, якому надходить оплата?.. У боротьбі між совістю і жадібністю перемогла відсутність у кишенях картки. Хлопець шумно зітхнув і швидко усівся в проході між рядами сидінь: про всяк випадок, щоб не побачили із вікна. Тільки після цього врешті решт озирнувся – і зустрівся з парою очей, що невідривно розглядали його весь цей час.

Очі були до чорного темні, з дещо прикритими на знак вічного невдоволення світом повіками і явно звуженим спектром проєктованих емоцій. Якщо додати до них таке ж темне й неймовірно густе волосся, велику родимку на лівій щоці й золоті сережки-кільця – виникало бажання пожартувати про те, що тобі от-от запропонують погадати на руці. Ваня б здивувався, якби дізнався, наскільки неоригінальним був в цьому своєму пориві. Він все ж стримався: по-перше, ситуація не особливо сприяла жартам, а по-друге, з цим точно не зіставлялось те, що незнайомка була одягнена у весільне плаття. Тому він ввічливо витягнув з-під себе край світлої тканини і тільки стенув плечима:

– Привіт?

3

Ксю роздивлялась у склі вікна власне обличчя, майже повністю затулене великими сонцезахисними окулярами, і впевнювала себе, що їй абсолютно плювати. Впевнювала з самого ранку, і продовжувала впевнювати зараз, хоча поява нареченої у міському транспорті – достатньо рідкісне видовище, щоб ним мінімально зацікавитися. Вона сама не помічала, що досі мимовільно продовжує розглядати незнайомку з-за скла окулярів і будувати теорії про те, як можна спромогтися втекти із власного весілля, і при цьому залишатися – або щонайменше здаватися – абсолютно байдужою до цієї події.

На новоявленого малолітнього хулігана їй було все одно ще більше – але коли ці двоє почали перемовлятися, Ксю впевнилась у відчутті, що або дорогою зловила сонячний удар і тепер марить, або відбувається щось, що виходить за межі нормальності навіть у настільки паршивий день, як сьогоднішній. А на додачу до того – роздратувалась, що ці двоє, на яких їй все одно, не звертають на неї жодної уваги.

– Що тут відбувається? – Ксю, тендітна білявка в яскраво-червоній літній сукні, підвелася і прикувала до себе увагу. Її лице відображало різку неприязнь, але голос був неочікувано приємний, майже ніжний, якби не високі вимогливі нотки. Всі пасажири оживились.

– А щось повинно? – прозвучало голосно і гостро. Пересуваючись по салону на диво швидко, враховуючи тряску їзди по паршивій дорозі, поряд опинилась невисока дівчина з занадто рум’яним як для помірного червневого тепла обличчям. Вона посміхнулась, і стало зрозуміло, що питання було задано безпретензійно: скоріше зацікавлено.

– Єва, – не чекаючи відповіді на своє запитання,  нова учасниця подій простягнула для знайомства пухку загорілу руку.

– Варвара, – першою відповіла на привітання дівчина в весільному, і її голос прозвучав особливо низько й холодно у порівнянні з Євиним щебетанням. На обличчі відобразилась певна невдоволеність звучанням власного імені: воно завжди здавалось їй занадто гаркітливим, шмагаючи по слуху цим противним подвійним «вар».

Автоматично вітаючись у відповідь, Ксю мимоволі підмітила, наскільки ці двоє різні. Обидві брюнетки, але волосся Варвари довге і пряме; у Єви ж – підстрижене коротко і стирчить веселими завитками, а з обох боків від обличчя – прядки, пофарбовані в напівоблізлий сонячно-білий. Варвара висока й бліда, Єва – загоріла, не набагато вища за півтора метри і повненька. Останнє, щоправда, завдяки іскрам самовпевненості в кожному русі їй скоріше личило, ніж заважало.

Та головною відмінністю були все ж очі. Настільки темні, що не видно зіниць, очі Варвари поглинали світло, намагалися відторгнути весь навколишній світ. Яскраво-зелені, з привабливим напівлисячим розрізом очі Єви навпаки променились життєвою енергією. Вона часто-часто кліпала, і довгі вії розтинали повітря, створюючи образ святої наївності, яка, покидаючи рай, забула відкусити від яблука пізнання. При цьому, як не без іронії підмітила у себе в голові Ксю, Єву скоріш за все оминуло не тільки пізнання зла, а й просто пізнання як таке.

Смакуючи власний несказаний жарт, блондинка з запізненням зрозуміла, що у неї щось питали, і від незручності врятувало лише втручання в діалог нового учасника.

– Я б сказав, що як мінімум відбувається те, що ми вже двадцять хвилин їдемо без зупинок у сумнівному напрямку, – дещо роздратований чоловічий голос був би приємним, якби не помітна безпричинна агресія, спрямована на всіх й відразу. Тих, хто так говорить, зазвичай хочеться або пожаліти, бо у них точно був поганий день чи погане життя, або дати їм в обличчя, щоб причина злитися була підтвердженою. Ксю схилялась до другого варіанту.

– Сумнівному напрямку? – перепитала Єва, і стало помітно, що вона гаркавить.

– Як мінімум, це не збігається з маршрутом жодного із відомих мені місцевих автобусів, – новий співрозмовник, брюнет з колючим й проникливим поглядом, видався Ксю доволі симпатичним, хоч вона й навряд чи зізналась би в цьому навіть собі. Дівчина вже збиралась поцікавитися, чи працює він місцевим довідником автобусних маршрутів, коли їх всіх перебив гучний панічний бас. Майже дістаючи маківкою до стелі, у проході стояв, до побіління рук вчепившись у поручні, не набагато старший за інших, але в рази більший за них і зростом і розміром коротко стрижений хлопець, і перебігав від одного до іншого поглядом великих вирячкуватих очей:

– В-во-водій… Його нем-м-ма-має!..

4

В те, що вони потрапили в новітній транспорт, що їздить на автопілоті, вірилось слабко. Інформацію ж, яка виявилась у процесі подальшого діалогу, можна було звести до списку імен і того факту, що всі присутні сідали на автобус, не дивлячись на його номер і не піклуючись про те, куди в результаті приїдуть. Варвара втікала з власного весілля; Єва – з невдалого побачення; Ваня – від охоронця в магазині; Родіон (так представився здоров’як-заїка) – від бійки в яку його намагались втягнути; а Ксю, за власним визначенням, втікала від самої себе.

Давид у пошуках причини, що не потребувала б ніяких фактичних доказів, сказав їм, що просто піддався настрою. Тим часом насправді він вважав, що відрізнявся від усіх кардинально: відрізнявся тим, що ні від чого не тікав, а навпаки – переслідував. Тут було б доречно зазначити, що хлопець дійсно міг з повним правом назвати себе довідником місцевих автобусних маршрутів.

Майже кожен його день або починався, або закінчувався мандрівкою невідомо куди: він зручно розміщувався на одному з одинарних сидінь, і, діставши блокнот, писав. Іноді це були просто думки, навіяні власними роздумами; іноді він занотовував уривки чужих розмов, а нерідко – списував з реальності людські образи, намагаючись підмітити в них всі деталі. Давид плекав ідею про те, що особистості складаються саме з таких малопомітних деталей, які відображають людську сутність.

У когось такою деталлю були стерті передки черевиків, що свідчать про пустотливу звичку штурхати ногою кожен камінчик на дорозі, у когось – вічна складка тривожності поміж брів, у іншого – те, як міцно він стискає пальці на своєму пакеті з «АТБ». «Такий і за життя тримається з тим самим ентузіазмом, замість того, щоб наповнити це життя хоч чимось вартим уваги». Негативні характеристики Давид знаходив частіше. А ще частіше – нудні, шаблонні й неодноразово повторювані.

Через це він, відверто кажучи, не любив людей, не любив відчувати це безперервне щоденне бурління соціуму, сповнене недорозвинених кліше і позбавлене сенсу. Але продовжував спостерігати, плануючи пізнати світ достатньо глибоко і всесторонньо, щоб потім нарешті скласти уривки заміток в повноцінну книгу і в ній відкрити всі виразки людського існування.

Та для цього не вистачало чогось більшого, ніж лише спостереження, більшого, ніж тисячі образів, сотні життєвих сюжетів і десятки глибоких філософських роздумів, викладених на папір. І саме зараз, коли виявилось, що автобус їде без водія і везе їх невідомо куди, замість розгубленості чи страху Давид відчував тріумф. Його розривало зсередини від передчуття, що ось-ось станеться щось особливе. Всі дні, проведені в пошуках і очікуваннях, нарешті привели до чогось, що виходить за рамки остогидлої буденності.

Хлопця відверто обурювало те, що ніхто, крім нього, не мав схожих відчуттів. Його дратувала галаслива метушня, що здійнялась навколо. Єва кричала, що це викрадення і намагалась викликати поліцію, Ваня чомусь намагався її зупинити, хоча мобільний зв’язок і так відмовляв у встановленні будь-якого з’єднання. Ксю зірвала зі стіни молоточок аварійного виходу і безуспішно стукотіла ним в вікна. Потім – примусила робити це ж Родіона, який був очевидно сильнішим, але також виявився неспроможним пробити шлях до свободи. Варвара виявилась найрозумнішою: дівчина намотала шлейф плаття на ліву руку і, пробравшись по салону вперед, спробувала натиснути на педаль тормозу. Коли ж це виявилося безуспішним – зітхнула і просто сіла на місце водія, уважно дивлячись у лобове скло, щоб запам’ятати дорогу.

Намагаючись вплинути на щось, їм непідвладне, люди намагаються заглушити відчуття власного фактичного безсилля в моменти, коли куди більш раціональним рішенням було б просто усвідомитися і  почекати. Давид пообіцяв собі записати цю думку, коли автобус, завернувши в глухий провулок між двома явно не жилими будівлями, нарешті зупинився і послужливо прочинив двері.

5

– Виглядає незрозуміло: чи то місце засідань сучасної української мафії, чи то сцена початку дії містичного трилера, – Варвара першою вийшла назовні, високо підіймаючи спідниці, і її голос звучав скоріше скептично, ніж перелякано. Дівчина кинула погляд на екран телефона і швидко змахнула вигулькнувший десяток пропущених.

Невисока будівля перед ними нагадувала куб із темного скла, затиснутий між кількох звичайних багатоповерхівок, які  виходили вікнами на інший бік, утворюючи глухий кут. Шість дещо викривлених і витягнутих відображень тремтіли на дзеркальних поверхнях стін куба, а позад них великою жовтою плямою розплився автобус. Він зупинився так, щоб небагатозначно перекрити шлях втечі, вказуючи на єдиний можливий напрямок – вузькі сходи прямо перед усією компанією, яка, висипавши надвір, озиралась в незручній тиші.

– В трилерах таке ніколи не закінчується нічим хорошим. – хмикнув Ваня, який оговтався наступним, і тут же запропонував: – ходімо, повторимо долю всіх тих придурків?

На нього подивились з осудом. Невисокий і кудрявий, неакуратно пофарбований в блонд, він мав на вигляд максимум років чотирнадцять, якщо не менше, і нагадував Пітера Пена, який пішов у житті косою доріжкою. Хлопець лише стенув плечима: мовляв, чому б ні, він лише запропонував.

– Насправді, ситуація настільки ненормальна, що прийняти ненормальне рішення, можливо, буде цілком нормально, – протараторила Єва, від хвилювання ковтаючи всі «р». Невеличка яскрава пляма її відображення збільшилась, і задзеркальна Єва підійшла дещо ближче до Єви справжньої. Щоправда, без особливої рішучості. Потім замислилась – і знову майнула за чиюсь спину, ніби відмовляючись від власних слів.

– А ще мені здається, що запрошення настільки прозоре, що якщо ми його не приймемо… ні, навіть не так: що варіанту «не прийняти його» просто не існує, – Ксю вирішила додати аргументів до загальної скарбнички.

Всі не зговорюючись обернулись. Автобус не подавав жодних ознак життя, але після слів блондинки його жовта морда з примруженими очима фар здалась зловісною. Ваня хмикнув, натякаючи на те, що будувати теорії можна до одуріння, і повільно рушив у напрямку транспорту. Це не мало жодного ефекту. Наближаючись повільно і дещо навскіс, ніби підходив до хижого звіра, хлопець зробив ще кілька кроків, і в якийсь момент, певно, перетнув невидиму межу. Автобус з неможливою для його габаритів різкістю рухів здав назад, провертаючись на дев’яносто градусів і перегороджуючи весь прохід. Шини завжчали, десь позаду зойкнула, притискаючись до стіни, Єва.

– Можна, звичайно, спробувати перелізти, – обернувся до інших Ваня, якого потрясіння однозначно «пробили на хіхі», – або окропити це одоробло святою водою, ні у кого не завалялась випадково, нє?

– Геніальні ідеї переслідували його, – Давид закотив очі і безперечно викликав бажання відповісти чимось достатньо уїдливим, але перш ніж хтось встиг це зробити, розвернувся і з рішучістю рушив до дверей. Що б там не було, невідоме манило його занадто сильно.

– Якщо це його останні слова, то епітафія достойна, – пробурмотіла Варвара і почула за спиною придушений Ванін сміх.

– Об-б-бережніш, – все ж вмішався Родіон, коли брюнет піднявся кількома сходинками і взявся за ручку. Давид байдуже тіпнув плечем та, потягнувши двері на себе, відкрив.

– Темно, – тільки й сказав він, вдивляючись всередину. Всі видихнули і наблизились до входу. Світло блимнуло і увімкнулось. Чудовиськ і маніяків з бензопилами все-таки не передбачалось.

Синопсис