Будинок на околиці

Поїздка
Травневі свята цього року відзначилися зовсім не святковою погодою. Віяв прохолодний вітер, крутячи у вихорі пил та сміття уперемішку з рожевими пелюстками, здутими з квітучих дерев. Небо затягнуло сірими, низькими хмарами, які от-от збиралися розродитися прохолодним весняним дощем. Навіть птахи позамовкали, а селяни, що поралися на городах обабіч дороги, час від часу позирали на небо, готові побігти додому, як тільки почне накрапати. Машина трусилася вибитою сільською ґрунтовкою, петляла туди-сюди, об’їжджаючи нескінченні ями. Мати з усієї сили вчепилася в кермо, бурмочучи під ніс лайки, мабуть, щодо дороги, яку не ремонтували ще з часів царя Гороха. Олеся влипла в заднє сидіння, міцно пристебнувшись паском. Телефон розрядився, і вона з нудьги розглядала навколишні пейзажі. Типове село, небагате, але й небідне, люди метушаться на городах, поки не почався дощ. Початок травня ж, час садіння та сіяння.

Квітнуть садки, в повітрі пахощі цвіту, вітер ганяє опалі біло-рожеві пелюстки, здавалося б, натхненна пора! Дощ, мабуть, буде короткочасний, а далі прогулянки та цікаві вихідні, чудова можливість відпочити від школи. Здавалося б, кожна дитина такому радіє. Але все одно на душі в Олесі було якось незатишно. Мати змусила їхати в село оглядати щойно придбаний будинок, хоча дівчинці так хотілося погуляти з однокласниками на травневі свята. Он Марина запрошувала на шашлики, а Юля звала покататися на скейтах у парку. Олеся б залюбки пішла з подругами, але мати наполягала на поїздці до нової “дачі”, яка буцімто неодмінно сподобається доньці. Ну що тут робити? Шашлики не посмажиш — м’ясо із собою не взяли. На скейті тут теж покатаєшся — дороги жахливі, тільки колеса поламаються, а то й сама впадеш на черговій ямі. Інтернет у цій глухомані працює погано. Телевізора, мабуть, у будинку нема, а якщо і є, то ловить пару каналів. А друзі? Друзів теж немає, а знайти нових навряд чи вдасться. Живуть у селі здебільшого пенсіонери, а внуки, якщо й приїздять до них, то більшість часу допомагають поратися по господарству. Чим займатися всі вихідні?

— Мамо, скоро вже приїдемо? Мені вже погано від такої їзди, — знуджено промовила Олеся, зрештою порушивши тишу, яку переривало лише тихе бубоніння радіо.

— Так, уже недалечко, — відповіла мати, не обертаючись і зосередившись на особливо вибоїстій ділянці дороги. — Хвилин десять іще їхати. Почекай, зараз уже будемо на місці.

— Я вже втомилася…

— Від чого? Від сидіння та втикання в телефон? Посоромилася б таке казати! Ти ж нічого не робиш! Он я вже точно втомилася їхати такою дорогою. Руки вже трусяться, голова крутиться. Хух, швидше б доїхати та посидіти, відпочити.

— То чого ти купила будинок так далеко? Хіба не було варіантів поближче до міста? Ми ж поки сюди їздити будемо, ще можемо машину зламати на вибоїнах.

— Слухай, доню, не дорікай матері, наче знаєш більше за мене. Олесю, тобі вже наче чотирнадцять рочків, не маленька, а елементарного не розумієш. Все, що ближче до міста, коштує дорого, нам не по кишені. А тут поряд ліс, річка, така природа! Двоповерховий, доволі новий будинок! Сучасний ремонт, газове опалення, вода. І всього за сорок тисяч зелених! Та це ж знахідка! Де ти ще знайдеш будинок так дешево?

— Мамо, а якщо так дешево, то не може бути, що там якийсь підвох? Ти все перевірила? Якось дивно, що ціна набагато нижча, ніж скрізь.

— Олесю, не роби з мене дурну. Я все ретельно перевірила з юристом. Усе чисто, абсолютно. Колишній господар збирається переїздити в інше місто, йому ще треба бізнес перевозити, тому хотів швидше продати, щоб мати запас грошей. Він усе мені пояснив. Будь впевнена, виглядає він як дядько, якому можна довіряти, не шахрай. У мене нюх на шахраїв, доню, за двадцять років на роботі натренувалася. Колишній господар точно чесна людина.

“Ну так, мама замісниця директора, там із шахраями точно мають справу. Хоча ще рік тому жалілася, що вони мало не провели угоду з якоюсь фірмою, що продавала неякісні комплектуючі. Отже, таки не змогла виявити шахраїв вчасно,” — подумала про себе Олеся, а матері відповіла:

— Сподіваюся, це так, і він справді чесний. Не хочеться потім отримати якийсь сюрприз. Ви з татом так тяжко заробляєте гроші…

— Ну от, нарешті чую похвалу та вдячність від доньки, — мати посміхнулася. — А то все вимоги, претензії та капризи.

— Сподіваюся, будинок мені сподобається, — Олеся знову відвернулася та дивилася у вікно. — А то друзі запрошували гуляти з ними, а я відмовилася…

— Ну і нічого, іншим разом погуляєте. Кажу тобі, не пожалкуєш, що їдемо на нашу дачу. От зараз будемо на місці, сама побачиш. Тобі сподобається! А то на природі майже не буваєш — відтоді як померла прабабуся, ми ж у село і не їздили. Погуляєш, поприбирати допоможеш, свіжим повітрям подихаєш. Шкода тільки, що тато зайнятий на роботі, не поїхав із нами. Ой, а ось і наш будинок видно!

Олеся помітила, що село вже закінчилося, і ряд будинків, багатших за звичні сільські, з’явився на горизонті.

— Наш будинок, він що, на самій околиці села? — здивовано запитала дівчинка.

— Ну так, а що? У селі все давно забудовано, всі нові будинки на околиці. Навпаки краще — тихо, спокійно, ліс зовсім поруч.

Новий будинок
Мати довела машину до околиці села, де закінчувалися звичайні невеличкі бідні будиночки та починалася лука, трохи далі — нові двоповерхові будинки. Тут вона завернула та зупинилася біля високого паркана з коричневого профнастилу, обсадженого по периметру кущами та квітами. За ним бовванів другий поверх будинку з червоної цегли. Гілки плодових дерев гойдалися на вітрі, розсипаючи довкола ніжні пелюстки цвіту. Олеся зауважила, що їхній новий будинок стоїть окремо від усіх.

Мати вийшла з машини, дістала зв’язку ключів та відчинила ворота.

— Ну, Олесю, заходь, розглядай усе! Сюди тепер будемо на канікули тебе возити! Нарешті збулася моя давня мрія! Завжди хотіла дачу! А ти?

— Ну… І я, мабуть, теж…

Олеся вийшла з машини та пройшла у ворота. Двір та будинок і справді були непогані, доглянуті. Підстрижена зелена травичка, яблуні, вишні, абрикоси, кущі смородини та троянд, квіти. На подвір’ї стояла велика лава-гойдалка з кованого заліза. Простору веранду обвивала виноградна лоза.

— Мабуть, влітку там тінь і прохолода, яке затишне місце для сімейних трапез! — захоплено промовила мати, показуючи на веранду. — От уже уявляю собі, як поставимо там стіл та будемо обідати всією родиною, дихаючи свіжим повітрям та слухаючи співи пташок. Навіть друзів у гості можемо запрошувати, там місця вистачить. А ти, Олесю, підтримуєш таку ідею?

— Угу, непогано, — кивнула дівчинка, роззираючись довкола.

Двір Олесі сподобався. Затишний, квітучий, а головне — паркан високий та суцільний. Вона не любила, коли хтось підглядає. І будинок зовні добротний. Цікаво, де буде Олесина кімната? Їй чомусь здалося, що нагорі. Звідти все видно. Можна прокидатися вранці та милуватися пейзажами.

Почав накрапати дрібний дощик. Олеся з мамою зайшли до будинку, заходилися розбирати речі та прибирати. На щастя, попередній господар залишив усі меблі, посуд та навіть постільну білизну, тож побутових проблем зовсім не виникало. Олеся збагнула, що будинок їй сподобався, і тепер жалкувала, що спочатку не хотіла їхати сюди. Чотири немалі кімнати, кухня, камін, опалення, непоганий ремонт. Господар залишив навіть тарілку супутникового інтернету. Ну просто рай для сучасного підлітка! Дарма вона не хотіла сюди їхати.

— Подивися кімнату на другому поверсі, думаю, тобі вона сподобається,— сказала мама, а сама пішла у двір.

Олеся піднялася нагору й одразу уподобала кімнатку на другому поверсі, меншу, ніж ті, що були внизу, проте затишну, з вікнами на дві сторони та чудовим краєвидом на ліс. Тут стояло доволі широке ліжко з різьбленою дерев’яною спинкою, шафа, письмовий стіл та зручне крісло. А ще на стіні висіло велике кругле дзеркало у вигадливій бронзовій рамі, на якій наче рухалися майстерно відлиті птахи та звірі, росли чудернацькі рослини, розпускалися квіти. Олеся давно мріяла про таке гарне дзеркало. Вірніше, про туалетний столик чи трюмо, але вдома в її тісній кімнатці його було поставити ніде. Тож дівчинка посунула стіл просто під дзеркало, сіла за нього та задумливо подивилася на своє відображення.

— А й справді, чудове місце. Облаштую тут свою затишну нірку, — промовила вона сама до себе та посміхнулася до відображення, але тут же закусила губу, бо усмішка в дзеркалі в похмуру погоду здалася якоюсь презирливою та зловісною.

Довго помилуватися кімнатою не вдалося, бо мама покликала допомогти прибрати в сараї та заодно знайти щось, що може знадобитися найближчим часом. Сарай, як з’ясувалося, теж лишився новим господарям набитим усім необхідним. Був тут увесь садовий інвентар, різні інструменти та навіть два непогані спортивні велосипеди. Лиш колеса підкачати — і можна вирушати на прогулянку. 

Дощ закінчився, і вийшло лагідне весняне сонечко. Мама витягла із сараю мангал та поставила на подвір’ї. М’яса з собою не захопили, тож покидали туди спектися картоплю. Олеся, звільнившись від справ, вирішила нарешті відпочити та покататися на лаві-гойдалці. Схожі стояли в міському парку, але годі було й дочекатися, щоб на них покататися, адже ці просторі гойдалки зазвичай обсідали дорослі любителі випити та потеревенити з друзями. А тут така ж гойдалка, тільки їхня! І більше нічия! Ну просто мрія!

Олеся всілася на гойдалку та відштовхнулася, і та противно, натужно заскрипіла. Вона насилу ходила на навісах, гуркотіла та вищала. Мабуть, попередній господар давно її не змащував. Зітхнувши, дівчинка зіскочила на землю. Кататися під такі звуки було нестерпно. Мама пошукала в сараї, але ніде не знайшла бодай якогось мастила. Втішила доньку, що наступного дня поїдуть до господарського магазину в сусіднє село та щось куплять, а сьогодні вже не встигнуть — сільські магазини зачиняються рано.

Неспокійна ніч
За турботами та новими враженнями непомітно минув день. Олеся з мамою повечеряли печеною картоплею та солоними огірками, вмилися та лягли спати. Олеся пішла у свою нову кімнату нагорі, а мама спала внизу, на дивані. Дівчинка лягла на ліжко, вкрилася ковдрою з головою, але сон усе не йшов. То надто жарко під ковдрою, а як скинула її, то одразу стало надто холодно. Вже почала засинати, як мама чомусь встала та заскрипіла підлогою. Олеся встромила у вуха навушники та увімкнула улюблену музику для релаксу. Вже під неї точно засне!

Олеся прокинулася серед ночі. Телефон давно вимкнувся, довкола панувала тиша. Мама тихенько похропувала уві сні та щось бурмотіла. Мабуть, тривожний сон сниться. У неї таке іноді буває. Втомлюється на роботі, нервує, от і сниться всяке недобре. Олеся відклала телефон та знову заплющила очі. Вона вже почала засинати, як раптом почула якийсь шум знадвору і знову прокинулася. Прислухалася. До вух долинуло ритмічне поскрипування, і звук потроху наростав. Може, сусіди щось роблять — чи пиляють, чи ще щось? Та ну. Серед ночі? І до сусіднього будинку далеченько. Олеся встала з ліжка та підійшла до вікна. Нарешті вона зрозуміла, звідки йде звук, і заспокоїлася. Скрипіла незмащена гойдалка, похитуючись уперед-назад від поривів вітру, що розгулявся серед ночі.

— Якби знала, яка вона скрипуча, то прив’язала б мотузкою до стійки, — промовила вона сама до себе, зітхнула та повернулася в ліжко.

Олеся знову увімкнула музику та поринула в сон. Але довго поспати не судилося. Дівчинку знову збудило скрипіння гойдалки, і цього разу воно було набагато голоснішим. Мама так і похропувала унизу, і Олеся подумки позаздрила її міцному сну. Хоча чого там заздрити? Втомлюється на роботі, нічого не чує довкола, навіть будильник не з першого разу чує.

— Таки візьму мотузку та прив’яжу, — сказала вона до себе. — Здається, десь біля печі висіла мотузка для білизни…

Олеся тихенько спустилася на перший поверх. Мама не прокинулася. Ага, ось мотузка. Дівчинка накинула моток на руку, швиденько вийшла в коридор та відчинила двері. Хмари остаточно розбіглися, і просто над подвір’ям висів яскравий повний місяць, обливаючи все довкола таємничим голубуватим сяйвом. У селі голосно заскавчав собака, йому відповів другий, а третій грубо, натужно завив, а потім різко обірвав голос. Гойдалка продовжувала бридко скреготати, коливаючись туди-сюди. Олеся вже хотіла піти до неї, як тут наче якась сила зупинила її. Щось у цьому здавалося дивним… Щось не так…

І дівчинка зрозуміла. Надворі не було сильного вітру. Лишень легенький вітерець ледь коливав тоненькі гілочки на деревах. Гойдалка аж надто важка для нього. Вчора вітер дув набагато сильніший, але гойдалка сама собою не рухалася, і зараз аж ніяк не могла. Може, якісь хулігани прив’язали на гойдалку мотузку, стоять за парканом та смикають?

— Хто хуліганить? Зараз маму покличу! — Олеся намагалася викрикнути ці слова твердо та загрозливо, хоча насправді ледь стримувала тремтіння в голосі від страху. — Мама вже йде! Ану припиніть свої приколи!

Гойдалка різко зупинилася. Собаки в селі знову заскавуліли та завили, наче чогось дуже налякалися. Олеся так і застигла на порозі. Вона начебто прогнала бешкетників і могла з чистою совістю йти спати, але щось тримало її на місці та не давало поворухнутися. Дівчинці здалося, що над гойдалкою промайнуло щось біле, напівпрозоре, наче клапоть туману чи диму. Легка хмарка повільно піднялася та попливла геть, розчинившись за гілками дерев, що росли біля паркана. І одразу ж звідти пролунав тонкий жіночий сміх:

— Хі-хі-хі!

Він не був надто голосним чи страшним, радше навіть ніжним та невимушеним, трошки дівчачим, але пронизував усе тіло, змушував тремтіти та обливатися холодним потом. Сміх звучав дуже неприродно, моторошно, відбиваючись луною відусіль, наче лунав у колодязі. Сміх обірвався так само швидко, як і почався, але його відголос лунав ще кілька секунд, проникаючи просто в душу.

Як тільки сміх обірвався, Олеся одразу ж отямилася, швидко забігла в будинок, закрила двері на ключ та осіла на підлогу. Вона важко дихала та витирала руками піт із чола, наче зовсім не стояла щойно на місці, а пробігла чималу дистанцію. Дівчинка не пам’ятала, скільки отак просиділа, дивлячись перед собою та здригаючись від жаху. І їй здавалося, що він зовсім не минув…

— Олесю! Що там таке? Чому ти відчиняла двері? — почувся заспаний голос мами з кімнати.

— Мамо… Там…

Олесин голос затремтів, вона почала схлипувати. Лише коли мама пригорнула дівчинку до себе, погладила по голові та заспокоїла, та трохи заспокоїлася та все їй розповіла.

— Ну чого ти злякалася, — спокійно відказала мама, поклавши доньку біля себе на ліжко та ніжно гладячи її волосся. — То хулігани якісь. Смикали за мотузочку, а потім злякалися тебе та втекли. От тільки чого вони до нас причепилися, та ще й у першу ніч? Чого докучали? Може, з попереднім господарем ворогували…

— А що ж це за хмарка була, яка з гойдалки злетіла? — тремтливим голосом запитала Олеся.

— Не знаю. Може, туман чи комахи якісь. А може, здалося тобі, доню, спросоння. Ти краще спи. Рано ще…

Мама ніжно погладила її по голові та притисла до себе. Так вони сиділи на маминому ліжку, притиснувшись одна до одної. Мама щось шепотіла, розповідала, але Олеся не слухала. Їй не виходив з голови той моторошний сміх. Звичайно, то були просто хулігани, і гойдалку вони смикали, але все це здавалося якимось дивним. тільки вони з мамою приїхали до нового будинку, і вже коїться така чортівня…

Олеся незчулася, як заснула просто в маминому ліжку. Їй наснилася величезна зелена лука, поцяткована рожевими та блакитними квітами. Вже давно дівчинка не бачила таких кольорових, детальних та реалістичних снів, мабуть, іще з раннього дитинства. Олеся ішла босоніж, ніжно погладжуючи верхівки травинок долонями. Довкола сюрчали коники, десь удалині співав жайворонок. На чистому блакитному небі сяяло сонце. Дівчинка ішла повільно, прогулюючись, але якась сила наче тягнула її вбік, змусила повільно повернути голову. На краю луки, просто під стіною густого лісу, стояла маленька низенька хатинка з грубо обтесаних колод. З труби вилася цівочка диму. Олеся повільно повернулася та пішла до хатинки. Вона не знала, що там, не знала, нащо туди йти, але її тягнуло, і вона не могла противитися дивній силі. Хатка потроху наближалася, і водночас змінювалася природа довкола. Стихло сюрчання коників та спів птахів, небо швидко затягнулося сірими дощовими хмарами. Подув сильний холодний вітер, пронизував тіло, сипав у очі пилом.

Олеся стояла біля дверей хатинки, протягнула руку до ручки, але так і застигла в нерішучості. З хатки лунав ледь чутний спів. Слів було не розібрати, але дівчинка зрозуміла, що голос, ніжний та високий, належав молодій жінці. Олеся зібралася з духом та постукала у двері. Хай там що, треба з’ясувати, чому її так тягнуло до цієї хатки. Спів обірвався. Почулися приглушені кроки. Господарка трохи потупцювала перед входом, щось бубоніла про себе, наче вагалася, відчиняти чи ні. Нарешті двері заскрипіли. З хатки війнуло прохолодою та запахом сушених трав і грибів. На порозі стояла молода тендітна жінка, одягнена в просту білу сорочку. З-під хустки вибилися пасма чорного волосся. Жінка кинула на Олесю злий, колючий погляд і вишкірилася:

— Нарешті прийшла. А я вже зачекалася. Ну заходь, Олесю!

Вона захихотіла та махнула рукою до хати, запрошуючи гостю зайти. Олеся застигла на місці, не знаючи, що робити. Її наче тягнуло до цієї хатки, але водночас вона здавалася моторошною. Що чекає там, усередині? А ще ця господарка… Хто вона? Ні, заходити туди вона точно не буде.

— Олесю, чого стоїш, думаєш? Ану заходь! — господарка розлючено схопила Олесю за руку та смикнула до себе…

— Не смій! Куди ти мене…

Синопсис