Порцелянова Душа. Книга перша

Глава 1. Не-до-лад

До вас колись приходили сни наяву? От як до мене сьогодні? Прямо серед шкільного ярмарку, уявляєте? Звичайний день. Гамірно і ду-уже холодно. Натовпу зібралось — яблуку ніде впасти. Стою я, нікого не чіпаю. І тут — ВІН! Я аж рота роззявила від здивування. Моя подруга, Ліля, яка біля мене продавала сердечка з фетру, питально на мене глянула:

— Арі, ти чого аж так заглядаєшся на хлопців? Я, звичайно, все розумію, на такого гріх не повитріщатися… — мрійливо зітхнула подруга. — Але ще ж вчора ти говорила, що крім Мартіна ніхто тобі не потрібен, що «всі вісімнадцять років твого існування ти прагнеш тільки одного»…
Я не відповіла. І взагалі — не важливо, що я там говорила…

Давайте все ж таки по порядку. Ми так і не познайомились. Арі — це я. Так-так, знаю, звучить трохи незвично. Але мені подобається. Моє повне ім’я — Арета Сяйна. Іноді мені здається, що це моя матуся вирішила так відігратися на мені за своє горде ймення. Вона в мене Ксандра Сяйна — ім’я-бренд і творча людина в одному флаконі, тому їй багато чого можна пробачити.

Мама — власниця лялькової майстерні. Не без гордості можу сказати, що це —те місце, яким наше місто-мільйонник славиться на всю країну. Вона робить ляльки. Та що там… Це все має звучати так: Ксандра Сяйна — відома мисткиня, Творець порцелянових ляльок! Одного дня я перейду від звання «донька відомої лялькарки» до «донька — відома лялькарка», але до цього ще далеко. Я лише вчусь.

Отак, власне, ми і підібралися до головної причини, чому я сьогодні стою за прилавком на шкільному ярмарку, не дивлячись на такий холодний пронизливий вітер. Ну і що, що я тремчу? Благодійність — це шляхетна справа, а якщо твоє ім’я — Арета Сяйна, то ще й обов’язкова!

На сьогоднішній захід я зробила декілька малесеньких ляльок-талісманів, які давно вже продала дітям із молодших класів. А зараз цокаю зубами і тупцяю задубілими ногами… із солідарності з Лілею. Вірніше, тупотіла, поки не зависла, розглядаючи загадкового незнайомця.

Тепер, власне, про нього. Справа в тім, що уже два місяці мене переслідує нав’язливий сон: привабливий темноволосий хлопець із шрамом на скроні бере мене за руку і намагається про щось попередити, але нас розділяє невідома сила. Він кличе мене, я завжди хочу піти за ним, але прокидаюся. Сон сниться мені настільки часто, що я, як і належить всім творчим людям, сублімувала це в мистецтво. Як ви вже здогадалися, я зробила ляльку. Тепер він — гордість моєї колекції.

Так добре в мене ще ніколи не виходило — прототип настільки прекрасний і яскравий, що мені навіть не довелось нічого фантазувати! Від ідеалу відділяло його тільки одне — довге і хвилясте, але часто таке сплутане волосся — як у мене, коли Морок на голові спати вкладається — не до ладу, якщо коротко. Тому я дала своєму творінню ласкаве ім’я — Не-до-лад.

А тепер уявіть, стою я тут, на ярмарку, в картатій спідничці і чорному піджаку — у нас у школі така обов’язкова форма — а переді мною, з натовпу, виникає… мій Не-до-лад! Його абсолютна фотографічна точність. Крім очей… Дивні очі: вони майже лякали. Як я могла не помітити уві сні, що у мого героя блакитна плямка на одній райдужці, хоча очі глибокого карого кольору! Як там у біології?.. Часткова гетерохромія, або що? Але погляд я передала правильно — чіпкий, вдумливий і пронизливий. Пишаюся собою!

Якби ж моя мама могла побачити його! Тоді уже б точно критики не було — а так, показавши їй свого Не-до-лада, у відповідь я почула: «Зроблено дуже майстерно, Арето. Але не вистачає людських вад і недоліків. Люди такими не бувають…». І що б вона тоді сказала, побачивши оригінал? Отож!

Я стояла і мовчки витріщалася на хлопця. А що б ви зробили на моєму місці? Такого як він просто так не вулиці не зустрінеш — щось в ньому було таке, що притягувало і заворожувало.

Незнайомець окинув поглядом метушливих школярів, ніби шукав когось конкретного. Може він чийсь старший брат, який прийшов злегка познущатися з незграбних доробок молодшоклашок? Або новий вчитель? Овва… Якщо це новий вчитель, то це буде найбільше розчарування в моєму житті! Адже до мого випуску залишилось так мало — трохи більше ніж три місяці. Я відвела погляд — ну що я й справді? Витріщилась на людину, немов божевільна.

Зачекайте… Він що, йде до мене? Точно… Він різко і цілеспрямовано з граційністю тигра, пішов у мій бік! Тільки б не почервоніти, наче маленька дівчинка. Арі, тримайся впевнено — без паніки, ти чудово виглядаєш!

О, ні… Звідки взялась ця пляма у мене на піджаку?! Не треба було снідати пластівцями з молоком. Всі круті дівчата пропускають сніданок. Тепер я точно знаю чому.

— Ліля, дай-но мені своє фетрове сердечко… — я швидко вихопила його з рук подруги і причепила собі на піджак за допомогою шпильки, тим самим приховавши наслідки ранкового поспіху.

— Ти — Арета Сяйна? — чи то спитав чи то констатував факт хлопець, коли, нарешті, підійшов до прилавку з товарами. Він виглядав напружено. Здавалося, він прийшов сюди у важливих і серйозних справах. То чому ж тоді підійшов до мене?

— Я… Так, це я… — я перервала затяжну паузу і з доброзичливою посмішкою продовжила: — Бажаєте ляльку?

Хлопець здивовано подивився на прилавок. Ляльок там не було. Знову на мене. Я почервоніла ще більше — так наче це було можливо.

— Або що-небудь, — додала я, уникаючи його погляду. Якби я могла провалитися під землю, я була б десь уже… поряд з земним ядром.

Глава 2. Descensus averno facilis est (Легкий спуск до пекла)

— Нам треба поговорити, — коротко сказав він. — Наодинці.

Красунчик кивнув в бік Лілі, мовляв, дівчина явно зайва. Я отетеріла. Потім глянула на подругу — та в усі очі дивилася то на мене, то на «Не-до-лада». «Ти і він? І я про це не знала?! Розкажеш мені всі подробиці» — прочитала я в її погляді. Ех… якби ж я хоч сама знала ті подробиці… Про що саме він хотів зі мною поговорити?

Я вперше його бачу… принаймні, на живо. Коли я нарешті, хоч і трохи невпевнено, відійшла від прилавку, він глянув на мене своїми янтарними очима — його погляд був гострим, а в голосі я чула метал:

— Лад, — сказав він.

— Що? — мій мозок взагалі відмовлявся працювати.

— Мене. Звати. Ладомир. Лад. — ледве не по складам, як душевно-хворій пояснив хлопець.

— ЛАД?!

В сенсі його «звати Лад»?

Я була в передшоковому стані. От-так збіг — ім’я ляльці я підібрала напрочуд вдало… І тут я не знайшла нічого розумнішого, як запитати:

— Чесно?

Він здивовано підняв брови. Але коментувати не став. Я в погляді прочитала повне нерозуміння ситуації. Ну вітаю – нас тепер таких двоє.

— Слухай мене уважно, дівчинко, — «Дівчинко?!» — подумала я, а він, в свою чергу, міцно схопив мене за лікоть. — Я тут не для того, щоб гратися з тобою. І не дивись на мене очима оленяти, я — що завгодно, але не подарунок долі. — він сердився? Прийшов, наїхав на мене і чекає що я блискавично второпаю, що він хоче!

А ще стало ніяково, коли я зрозуміла, що те, як я його розглядала не залишилося не поміченим. Я відвела погляд різко, ніби мене ошпарили кип’ятком.

— Оленяти?.. Та здався ти мені! — обурилася я. — Тут просто така дивна ситуація…

— Припини, — він обірвав мене на півслові. — В мене немає на це часу.

— Та хто ж ти такий, дідько тебе забирай? — щоки все ще жевріли, але тепер від обурення.

— Вважай, що я — кара на твою легковажну голівку.

В його погляді бушували гнів, нестримна буря і… щось ще… чому у мене не було назви. Щось незнайоме — і водночас знайоме, до болю, до самої серцевини. Очі не відпускали мене, переслідували. Мені здалося на мить, що я буду відчувати цей погляд навіть через вічність… мовби він тепер назавжди зі мною…

Погляд бушував, а сам він видавався спокійним. Загрозливо спокійним. Смертельно-небезпечно-загрозливо спокійним. Стало не по собі. Надокучливий холод зараз відчувався ще сильніше. Я відчула, що тремчу.

— Я не знаю, як тобі це пояснити… — він нервово скуйовдив і без того розтріпане довге волосся. Не-до-лад. Він зараз звучав трохи невпевнено і розгублено. І дуже мило.. — Розумієш… Справа в тім… Я убиваю людей.

Тепер моя черга була дивитися на нього, як на хворого. Мені не почулося..? Вбиває людей? Його красиві очі блимнули якимсь дивним, неприродним вогником.

— І мені справді шкода, — він зробив акцент на останньому слові. — Але ти муситимеш мені допомагати. Тут без варіантів. Вибач.

— Ти божевільний? — насторожено спитала я.

Він вдав, що не почув мого випаду і вів далі:

— Моя задача збирати душі людей і ховати їх в порцелянові ляльки, — спокійно відповів той.

— Збирати душі?.. — мало не засміялась я, подумавши, що якщо це жарт, то він затягнувся. — Ну і для чого, на твою думку, тобі я?

— Тільки ти володієш необхідним рівнем майстерності… Але я бачу, ти відмовляєшся сприймати мене серйозно. Тобі ж гірше… — він зітхнув, мов би мусив робити щось неприємне, чого волів би уникнути. — Якщо ти не послухаєшся мене і не робитимеш те, що я тобі скажу, ти дуже про це пожалкуєш.

— Та що ти верзеш? — його слова дійсно лякали мене. Невже він у моєму сні і він справжній — це двоє кардинально різних людей? — Вибач, ти зовсім з’їхав з глузду?! Я не буду влазити в твої сумнівні авантюри!

— Ти не зрозуміла. В тебе немає права вибору. Якщо ти все ж пручатимешся, то я просто зроблю те, до чого звик… — він, не чекаючи моєї відповіді, глянув на Лілю, яка стояла далеко позаду і клацнув пальцями.

Моя подруга одразу почала поводити себе дивно, її очі дивилися ніби в порожнечу, в погляді зовсім була відсутня свідомість. Дівчина, наче зомбі відійшла від прилавку і на ногах, що, здавалося, погано слухалися її, поплелася всередину школи. Що відбувається? Невже це він..? Я глянула йому в очі, але не знайшла там жодної відповіді.

— Та що ти таке? — я витріщилася на нього. — Демон якийсь? Куди пішла Ліля?..

Що за дурниці я верзу? Демонів не існує…

— Демон, оні, асура… Ви, люди, тільки те й робите, що вішаєте ярлики на все, що вас оточує. Нудно. — він презирливо закотив очі. — Нехай буде демон, якщо тобі так хочеться, — він посміхнувся кривою посмішкою.

Я його далі не слухала, бо уже через мить Ліля з’явилась на даху школи. Моє серце завмерло.

— Що ти робиш?! Ліля! — заволала я щосили. Я боялась, що вона мене не почує — так і сталось, вона не звертала уваги ні на мене, ні на інших переляканих учнів. Вчителі заметушились — один із них зателефонував в службу спасіння і перелякано пояснював ситуацію диспетчеру.

Лише демон стояв, спокійний, як літній вечір.

— Я можу змусити її страждати. А можу вбити. Це стосується всіх і кожного, кого ти любиш. Невже ти готова на це піти? — нарешті спитав він. — Але є інший вихід. Я прийду завтра ввечері. Обговоримо деталі, — раптом сказав демон і знову провернув той самий трюк пальцями. Тепер Ліля прийшла до тями і навіть заплакала від шоку і нерозуміння, яка нечиста понесла її на дах?! Треба їй допомогти — негайно.

Я повернулась, щоб щось сказати, але моє таємниче зло зникло, ніби його ніколи й не було.

***

Весь шлях додому я обдумувала те, що трапилося зі мною в школі. Зараз мені жахливо не вистачало Лілі… вона завжди мислила позитивно і могла розрадити в будь-якій ситуації. Але по Лілю приїхали батьки і повезли додому. Моя подруга була заплакана і налякана. Через мене. «І це тільки початок» — в’їдливо запевнив мене мозок. Як би я не намагалася ігнорувати цей факт, він все одно виходив на поверхню.

Ми з мамою жили в невеликому двоповерховому будиночку — на першому поверсі була виставкова зала з ляльками та майстерні, а на другому наша квартира. Я, кинувши сумку з зошитами біля дверей, попрямувала на другий поверх. Мама сиділа на софі у вітальні і малювала ескіз. Люди часто говорили, що ми з нею схожі, але мені здається, що вони мені лестили, бо Ксандра Сяйна була взірцем граційності, жіночності і краси. А якщо я й була взірцем чогось, то це того, як часто людина може вскакувати в халепу. Тут я і справді еталон.

Як тільки я зайшла до кімнати, мама відірвалася від ескізу і пильно подивилася на мене.

— Тебе щось тривожить, янголятко? — спитала вона. — Ти сьогодні рано… Ти ж говорила що ви з Лілею кудись збираєтесь?

— Плани змінились, — відповіла я, стараючись звучати нейтрально. Мама спілкується з батьками інших учнів і скоро буде знати все. Тому лукавити сенсу не було. — У Лілі трапився нервовий зрив. Її забрали батьки.

— А що сталось? — мама все ще не зводила з мене погляду. Я не вмію їй брехати. Зовсім. Я балансувала на грані.

— Щось дивне. Нерви здають. Випускний клас… Мабуть ми всі потроху з’їжджаємо з глузду.

Сформулювала. Вдалося. Як би мені хотілося, щоб те, що відбулося сьогодні було моєю хворою уявою або сном. Мамі говорити про це не можна — я була впевнена, що повторити той же трюк моєму мучителю нічого не вартуватиме.

— Я втомилася. Піду до себе, добре? — знову кристальна правда. Я зараз була просто розчавлена. Пекли очі, немов від сліз, невидимий, але непідйомний вантаж давив на плечі.

— Звичайно, йди, Арето, — мама ніколи не скорочувала моє ім’я.

Коли Лада поруч не було, аура страху вивітрилася, залишилася тільки ненависть. В кімнаті мудрим зеленим поглядом мене зустрів Морок — великий чорний котяра, що зараз терся об мою руку. «Привіт, малий» — сумно видихнула я, і впала на ліжко, — як була, у формі — сил не залишалося ні на що.

Що ж мені робити? Якщо припустити, що це правда, а так воно і виходило, демон мені продемонстрував, що він — надприродне створіння, то з ним краще не гратися. На терезах життя та здоров’я мами, Лілі, інших близьких мені людей і, можливо, навіть Мартіна.

Мені одразу пригадалося, як у першому класі я вперше принесла порцелянову ляльку в школу — як же я нею пишалася!!! Я хотіла похизуватися своєю роботою перед вчителями і дітьми. Хто б міг подумати, що мій однокласник, Мартін, мене візьме насміх?.. І я розбила йому носа…

В той момент трапилося дві важливі речі: перша — я мало не вирішила розпрощатися з моїм призначенням в цьому світі — бути лялькаркою… Мама змогла мене переконати тоді, що в мене особливий талант, який багато хто не зрозуміє. Але це зовсім не означало, що я маю все покинути і слідувати чужим ідеалам. А друга річ — я безглуздо і нелогічно закохалася в Мартіна.

Глава 3. Alea jacta est (Жереб кинуто)

Іронічно посміхаючись самому собі, я подзвонив у двері будинку Ксандри Сяйної — янгола, що зійшов на землю по невідомій мені причині. І, що набагато важливіше — матері моєї Арети… Арі… Вперше з тих пір, як закінчилося моє дитинство — а закінчилося воно в мене рано — я не можу контролювати почуття. Це… лякає.

Я виявився нездатним зрозуміти власні емоції, підібрати їм назву, знайти причину… Хоча ні. З причиною як раз таки все зрозуміло — недоступна і неприпустимо прекрасна причина із сяючими очима кольору незабудки. І цьому небесному створінню може бути нанесена серйозна шкода через фатальну помилку Світобудови, якщо я виявлюся надто слабким.

Щоб відволіктися, я підніс руку до стіни. Жарт долі полягав в тому, що намагаючись вберегти дівчину від надприродних істот, першим, від кого її слід було оберігати — це від мене. Про це мені делікатно, але наполегливо натякнули стіни будинку. Ось що трапляється, коли робиш все занадто добре…

Щоб отримати доступ до цього дому, тепер мені потрібен дозвіл увійти. Від Арети годі було його просити — згадалося як вона вчора спопеляла мене очима і мало не шипіла на мене. Маленьке, сміливе кошеня…

Я почув кроки. Мені відчинили двері.

Пані Сяйна перейшла поріг будинку і пильно мене оглянула.

— О… Не-до-лад, власною персоною. — привітно хмикнула жінка, так наче давно на мене очікувала. Як-як? Вона глузує з мене?

— Перепрошую? Як Ви мене назвали, Пані Сяйна?

— Можете називати мене Ксандрою. З огляду на обставини, — вона хитро посміхнулася мені. Вона знає. — І це не я Вас так назвала. Це — Арета.

Я відчув себе, мабуть, так, як Арі вчора. Я не розумів абсолютно нічого з того, що мені говорили. Жінка повагалася пару секунд — впускати, не впускати — а потім сказала твердо:

— Проходьте.

Усвідомлений крок людини, яка приймає виважене рішення. І людини, яка серйозно помиляється, впускаючи в дім таке зло, як я.

Переступивши поріг я завмер. Я уявляв собі як виглядає будинок Арети багато разів. Але я не очікував побачити подібний інтер’єр. Справа в тім, що класика янгольського смаку — білі меблі, багато світла і глазурована ліпнина на стелі — несмак і безглуздя в кожній деталі, як на мене, але тут все виглядало інакше. Стиль, який швидше підійшов би людям, ніж янголам. Очікуючи побачити стандартну демонстраційну залу, забиту аж до стелі ляльками, як у вітрині магазину, я зовсім забув, що це місце — дім пані Сяйної і її доньки.

Тому спроектовано перший поверх в класичному стилі — не відкритий простір, а окремі кімнати. Ліва стіна від дверей — склепінчасті вікна, що складалися з безлічі правильних геометричних фігур: квадратів та ромбів та рами з темного дерева, вона заливала кімнату світлом і можна було розгледіти, як в повітрі танцюють мікроскопічні пилинки, надаючи місцю атмосферу старовинної бібліотеки. Такого ж тону були і кручені сходи, які обплітав декоративний плющ, вони вели на другий поверх — до найзаповітнішого місця, особистого простору сімейства Сяйних.

За сходами все з того ж червоного дерева аж до стелі тяглися добротні дерев’яні стелажі — тут, на перший погляд, панував безлад і хаос, але варто було затримати погляд і тобі відкривався дивовижний світ — книги, червоні, зелені, брунатні, фіолетові — фоліанти древні як сама історія, а між ними, немов казкові фейрі сиділи ляльки. Ні, вони не сиділи, вони просто завмерли на мить, коли я зупинив на них погляд.

Одна — гордовита пані в жовтому платті з парасолькою, а он — між «Бестіарієм» XVIII століття та довідником з анатомії людини задумливо підперши голову стояв пан у коричнево-зелених брюках з підтяжками, синій сорочці та окулярами. Мені здалося, що я простовбичив би тут декілька років, і не побачив би всіх обличь, не розгадав би всіх історій. Здавалося, все місто перенесене сюди. Тут — його маленька копія. Стелажі повнилися життям — статичним, нерухомим і від того неймовірно привабливим і заворожуючим. Просто переступивши поріг цього дому ти вже не міг вийти з нього тим же.

Пані Сяйна ніжно посміхнулася, коли побачила мою реакцію на свої роботи.

— Це колекція Арети, не повна, щоправда, вона у нас як у прислів’ї — не той п’є, хто варить… — помітивши в моїх очах спантеличення, вона пояснила: — Вона дарує свої роботи. Вчора на ярмарку спустила купу грошей, продаючи за копійки ляльки, матеріал на одну з яких не окупився б загальною виручкою з її продажу. Але я не проти. У неї золоте серце. — вона все ще уважно дивилася на мене, немов би очікувала реакції.

Я намагався виглядати стримано-байдуже, але по ледь помітно піднятих кутиках рота пані Сяйної я зрозумів, що вона мене читає легко, як по написаному.

— А ще у неї є улюбленець колекції. Але вона його так просто на полиці з іншими не залишає. Він — для неї особливий. Вона пишається своїм… красенем. Якщо Ви з нею… подружитесь, хто знає, може вона вам його і покаже. — жінка знову посміхнулася, тепер уже відкрито і ввічливо, немов би відреагувала на якийсь, тільки їй зрозумілий жарт і вказала рукою вперед. — Пройдіть будь ласка в салон. Я так розумію, ви уже досягли поставленої цілі — потрапили до мене в будинок, але я б хотіла познайомитися з Вами поближче.

Вона вказала рукою прямо, потрібно було пройти через вузький коридор — мабуть по праву і по ліву руку від мене знаходилися знамениті майстерні сім’ї Сяйних. Переді мною відкривали кімнату, що знаходилася прямо — очевидно, місце, де майстриня приймала клієнтів чи гостей — невелика вітальня з письмовим дерев’яним столом і зручною софою — такий собі відкритий робочий кабінет пані Сяйної.

Пані Сяйна запросила мене присісти в крісло приглушено-бузкового кольору, з якого відкривався вид на таку ж полицю аж до стелі, як біля сходів, але тут книг не було — тільки ляльки, каталоги її робіт охайним стосом лежали на окремій полиці, і сама сіла навпроти мене.

— Ваші роботи… вражають.

— Дякую. От такий у нас дар. І разом з тим кара Небес. — жінка знизала плечима, немов би хотіла відігнати те зло, що я приніс у цей дім. Якби ж то його так легко можна було відігнати.

— Наскільки небезпечна ця авантюра? — без непотрібних вступів запитала жінка.

— Дуже. Вкрай небезпечна, — просто відповів я. Прикрашати правду я не буду.

— Ну що ж… На все воля Божа… — зітхнула жінка.

***

Лад з’явився в моїй кімнаті буквально нізвідки. Його високий міцний силует налякав мене мало не до смерті! Та що ж таке — навіть у своїй кімнаті я не мала ні спокою, ні права на усамітнення…

— Вже не кажучи про приватне життя… — ледь чутно прошепотіла я.

— Приватне життя? — криво посміхнувся Лад, який чудово розібрав сказане. — І не мрій, доки ми не виконаємо місію.

— Точно… Ти ж демон. У всіх демонів такий гарний слух і таке сильне бажання лазити по чужих будинках посеред ночі? — я закотила очі і цього разу хотіла, щоб він це помітив.

— Вважай мене особливим демоном, раз я прийшов просто поговорити, а не розпатрати тебе, Арето, — його голос звучав впевнено. — Сподіваюсь, що до цього не дійде… А зараз, давай не будемо гаяти час. Мені потрібна твоя згода на співпрацю.

— А після цього я не… втрачу своєї власної Душі? — боязко поцікавилась я.

— Ні, — зверхньо пирхнув Лад у відповідь.

Кумедно. Чомусь я зовсім тобі не вірю, Ладе. Може, якби ти був більш багатослівний, то зміг би обхитрити мене, вмовити на будь-що. Особливо, якщо брати до уваги твої звабні карі очі з блакитною плямкою, широкі плечі і підтягнуте тіло. Чому ж я досі думаю про тебе… так? Здавалось, ти вже сказав все, що тільки можна було сказати, щоб відштовхнути навіть найбільш невибагливу дівчину. Я відчувала себе зрадницею… Перед очима досі стояла бідна Ліля! Чому ж…

— Я допоможу тобі, — нарешті наважилась я. — Але пообіцяй не кривдити дорогих мені людей… Більше. Навіть. Не. Думай!

Він кивнув у відповідь, ніяк не прокоментувавши. От би я могла читати думки… Цікаво, що ховається в його голові? Скільки ще всього незвіданого, невідомого? Я, об’єктивно кажучи, не знаю абсолютно нічого про цього Не-до-лада…

Звідки він прийшов і чому йому потрібно зберігати чужі Душі в порцелянових ляльках? Чи зробить це з мене погану людину… те, що я буду його «співучасником»? Здається, що так. Я майже впевнена. Чи приходить демон до кожної школярки? Ні. То чому… чим я така особлива?

За всіма цими роздумами я знову схилилась над зошитом. Лад, зацікавившись, що я так натхненно пишу, підійшов поближче. Стук мого серця став мабуть чутний і в сусідній кімнаті…

— Не думаю, що твої розрахунки принесуть хоч якусь користь — тут аж чотири помилки… Тому шкоди… — він вдавано зітхнув, — шкоди буде достатньо. Вибух середньої потужності. Не більше одинадцяти кілотонн тротилового еквівалента. Добре, що ти не будуєш атомні реактори. Демони могли б відправитися на курорт — ти б їм роботи просто не залишила…

Він що, жартує зі мною? Зі мною?!! Від шоку, я підняла очі від зошита…

щоб зустрітися із порожнечею кімнати…

Зник. Зник так само неочікувано, як і з’явився…

Синопсис