Привілеї

Марічка зустрічала Марка у відпустку. Як і обіцяла. Але що носитиме на голові бджолині антени – він не очікував.

– Вітаю молочний! – застрибала вона, помітивши його в натовпі камуфляжу, який вивалився зі станції швидкісної дофронтової підземки.

Марко аж скривився від такого показного здитиніння, але потім змирився й усміхнувся.

– Як ти тут, коза…

– Ото ти теля дурне. – ляпнула вона його антеною по обличчю. – Бджола. Бджола ж. І чого хлопців нині вчать в твоїй школі… – і скрушно захитала головою, а антени зателіпались Маркові перед носом. Але він вирішив вдавати справжнього, суворого, непохитного військового і навіть не відсунувся.

– Все. Ходімо. На тебе сьогодні дуже великі плани… Всі хочуть знати як то воно – стати військовим. І я вже тебе записала на кілька виступів і промов до себе в школу. У свій клас, і в деякі молодші…

– Але ж Марііііііччччккккооооо… Ми ж хотіли побути разом. У музей піти. В гори. Не на швидкість…

– Так. Так… Я теж хотіла. Але ти їх не бачив… Мені вже сімнадцять, у мене багато балів, і я їх боюсь. Вони мене з’їдять. Це класова ворожнеча. Відніми два-чотири свої роки і згадай, що то за діти! – вона притулилась, перелякано тремтіла, і розчулююче витріщалась на нього знизу…

І Марко згадав. І здригнувся…

– Йдемо, йдемо… – погодився він. Крім того, це мій обов’язок – захищати тиловиків від будь-яких жахіть. Уявних і неуявних. Навіть і отаких… – і його голос надломився.

– Ууууу… – загуділа Марічка, щасливо закотила очі, і потягла Марка у невідомому напрямку.

*

– За це не дадуть навіть балів… Чому за це не дадуть хоча би якихось, завалящих балів… – скиглив Марко надвечір, згадуючи скільки разів у нього силкувались випитати перехрестними допитами таємну інфо. А Леся! Клята Леся, ще й склала табличку синтаксичного аналізу і невідповідностей.

– Може тому, що ти вже офіційно у війську, і тобі не треба бали? – намагалась заспокоїти його Марічка.

– Але як, як люди далі живуть, якщо балів вже нема? – волав він у всесвіт.

– То ще ж гроші інколи корисні. – прагнула повернути йому волю до життя дівчина.

– А громадська праця? Як вони то роблять?? – застогнав Марко.

– Легко і невимушено. Принаймні, так воно завжди здавалось. З боку… – задумалась дівчина.

– Отож бо… – трагічно вирік Марко.

– Добре. Добре. Ще пару кілометрів, і ми будемо далеко від міста. І вже буде не так страшно. Рухайся солдате! Рухайся!! – загавкала вона на Марка у традиціях найкращих сержантських фільмів.

– А знаєш – це на диво бадьорить. – пострибав він вперед.

– Ага. Я цілий місяць тренувалась… – і знову почала кричати – Ще два кілометри солдате! І лише пів години!! Подумай чи справді ти так хочеш дружньої близькості, солдате! – волала вона десь так аж на пів кілометра.

– Еее… Сьогодні…? А може краще завтра, зранку…? – бурмотів Марко.

– Що?!? Ти торгуєшся, солдате? Добре подумай, бо якщо завтра, то зосталось лише двадцять… п’ять хвилин аби дійти! – ревонула Марічка.

І Марко побіг. І вже не чув як вона там позаду хихотіла.

Марічка прийшла непоспіхом.

Намет вже стояв. Комарі вже познайомились з бойовими і полетіли кудись. Битись чи миритись – байдуже. Головне, що тут був “чистий спокій”…

А ком висвічував маршрут і час проходження – двадцять три хвилини.

– Гм… – Марічка походила по спіралі, попошукала до чого б доколупатись, і нарешті аж біля Марка гаркнула. – Вільно солдате!

– Ооо… – обм’як він…

– Що, що болить? – підхопила його Марічка. – Що, що ця зла тітка з тобою зробила…

Марко вирішив не відповідати.

*

Зранку Марічка замріяно планувала:

– Треба мені подаватись одразу на сержантку. От просто відчуваю – це моє.

– Хе-хе. Цього не буде. Всі кому вдалось пройти у військо, навіть з найнайвищими балами – всі починають із солдатів. – розбив мрії Марко.

– А якщо по блату? – хитро примружилась дівчина.

– Шо? Який ще блат? А байдуже. Це так не працює. Ще й бали втратиш. Але що за блат таки? – підозріливо на неї глянув.

– Маю знайомого вій-сько-во-го. – пройшлась вона йому до плеча двома пальцями.

– Ха. Тобі за це буде лише гірше. Ще й ретельніше допитуватимуть, чи я чогось таємного не розповів… – засоромився Марко.

– Не бійся. Леся вже мені розказала, що ти учора відбріхувався як дихав.

– Ох же ж ця Леся…

– І справді. Треба би її взяти з собою колись у похід.

– Ні, ні, не бери – злякано заволав Марко. І продовжив спокійніше. – Вона лячна. Вона увесь час стежить. Та й хто зна – може вона шпигунка!

– О. Цікаво. А чия шпигунка? Ти там бачив когось схожого на неї? Я не для себе питаю…

Вдень дибали так поволі як могли, але надвечір все ж дістались давніх, знайомих Сивуль.

– Захід сонця без обмежень. – царським жестом показав Марко.

Марічка аж сплеснула руками і притулила стиснуті долоні до щоки. І почала.

– Оооо… Як же ж це щедро з твого боку. Ти не забув! І рік не минув. Чи минув? Плюс-мінус два. Чекай… Але ж я і досі у Змаганні. Це що ж це ти хочеш? Аби я не готувалась, а милувалась? І аби не стала військовою? А чи ж ти часом не з отих дивних, які торочать, що жінки не створені для війни?! – вперла руки в боки Марічка.

Марко стер піт з чола і пробубонів:

– Я не зрозумів логічний ланцюжок. Вибач.

Поки влаштувашись на ніч – сонце вже потроху почало ховатись за обрій.

Пара видерлась на вершину і влаштувалась стежити за коротенькою виставою.

Сонце тікало. Якісь далекі хмарки якраз лишили вільну смужку на горизонті аби його було видно. І аби зробити красиву рамку. Широкоформатну.

– Десь я читала в давній історії, що це через сонце винайшли проекційні й голографічні зображення. – почала Марічка.

– Га? – відірвався Марко від масажування дівочого зап’ястя.

– Коли ще екрани були лише постійні. Спочатку їх робили дедалі ширшими. І те ставало вже якось аж незручно… Але призахідне сонце й хмарки вперто не хотіли займати все місце по висоті тих екранів. І навіть половину. І четвертину. Винахідники не витримали – і маємо…

– Хто б міг таке на нього подумати? – здивовано витріщився Марко на захід.

– Ага. Таке гарне, таке миле, таке сумирне… І так довело людей. – згодилась Марічка.

– А я якраз хотів щось тебе спитати, і от тепер не знаю чи варто, після такого відкриття. – зажурився Марко.

– Щось цікаве? – занепокоїлась Марічка.

– Дуже…

– Трясця. Так не піде. Давай, кажи!

– Але ж сонце…

– То зі збірки казок ХХІст. – закрила тему Марічка.

– Точно?

– 100%. Кажи.

– Вийдеш за мене заміж?

– Га? Що? А це тут до чого? – округлила очі Марічка.

– Ось і обручку маю, нова модель, з особистими дружками! – показував Марко.

– Чекай, чекай! – нервово походжала Марічка. – Але навіщо? Тобі що мало дружньої близькості?

– Та все з нею добре. Але ж люди з часом одружуються.

– Та. Люди… Кажу тобі, там ніякої іншої близькості. Хіба що трошки більше. Але хто зна кому то треба? Ще й перенасичення може бути… То який сенс?

– Та є секс, сенс тобто. Жити разом будемо.

– Та й так можна жити разом. Щось я не вловлюю. І це дуже зарано. А раптом я не пройду у військо і що тоді буде з усім тим мезальянсом?

– Та все добре буде! Якщо у мене дев’ять поколінь були прокляті, то я тепер, нарешті потрапивши у військо, одразу задеру носа? Фу…

– Ойойой… – завивала Марічка. – то це значить милостиня бідній селючці…?

– Та ні… Це холодний розрахунок. Ти станеш сержанткою, потім, через якийсь час, генералкою, а далі, мабуть, президенткою. А я буду “плюс один”, і носитиму красиве вбрання і капелюхи… – захоплено перераховував Марко і Марічка зареготала.

– То як? – спитав він, коли затихла і перестала булькати.

– Це твоє остаточне рішення? Все оце-во одруження? І будеш подавати його офіційно? – Марічка пильно дивилась на Марка.

– Так! – і став на коліно, активувавши дружок в обручці, а вони, підступні, ставши обабіч на його долоні, благально склали долоньки до дівчини.

– Кепсько… – почала Марічка. – Тоді Закон змушує мене повідомити про свою касту. – рубаними фразами ніби забивала цвяхи дівчина. – Ти про них чув. І, мабуть, навіть і проклинав… – вже схлипувала вона, – Це ті самі через яких твоя каста, як часто кажете, не пішли у військо на початку… – і у Марка замлоїло під серцем… – Каста Штабістів-Хабарників-Депутатів… – ніби гупнула вона, – Чи М’ясників, як частіше кажуть. Може і ти казав, але ми про таке не говорили, пам’ятаєш? – вже плакала Марічка. – І так, згідно Закону маєш право відкликати освідчення без вказання причин. Мінімум цілу добу. Максимум – місяць. Даю тобі місяць… Офіційно. Ніякого тиску часом. – вже ніби диктувала вона в обручку, водночас встановлюючи з нею режим зворотнього зв’язку на свою каблучку.

– Марічко…

– І так, ми, такі як я, завжди мають запасний намет. Якраз на такі випадки. Ні-я-ко-го тиску. Доброї ночі. – і пішла.

Марко сидів спустошений. Хотів доганяти, але знав, що до кінця добового відліку таке переслідування у XXIII столітті вже вважалось паскудством. Хоч і було законним. У них…, у Марічки забирали на цей час деякі громадянські права. А вона ще й розширила обмеження на цілий місяць… – схопився він за голову.

*

Марко довго не міг заснути, крутився, та й встав ще до схід сонця, але дівчини вже не було. Зібралась і втекла.

Марку кортіло хоч написати їй, але… Табу.

Все що скаже їй до кінця місяця – все може бути брехнею, все не матиме значення. Бо у будь-яку мить може бути обнулене – будь-якою його примхою.

Так само як і штабні комбрижки, понад два століття тому, могли… Могли й ігнорувати застереження нижчих командирів, і брехати солдатам, і розповідати будь-які казочки, навіть по рації, про безпечність пересування у напрямку ворога, і посилати бідолах на неминучу смерть на щільних мінних полях, чи й вигулювати перед кількома видимими навіть з неба кулеметами. Але коли постало руба питання, для чого ж була вся та брехня – то Закон дозволив без обмежень обманювати всіх таких діячів. І от – навіть і Марічку. Хоч і не зобов’язував. Але попервах вважалось загальноприйнятим, що М’ясники і їхні нащадки мають відчути все те на власній шкурі.

Бо після призупинення війни союзники прислали безліч слідчих і журналістів. Всі втрати були розкриті, всіх уцілілих і поранених опитали, всю брехню вирахували. І кожна комбрижка-командарм мусіли пояснити – чому? Невже задля якихось там нещасних кілометрів тримали солдатів на нулі, в убогих, неглибоких, неміцних, рукотворних бліндажиках, а не рятували одразу при загостренні? Відвівши у справжні, глибочезні, міцні бліндажі. Позаду. Але чомусь не зроблені вчасно…

І найбільшу ненависть тоді проявляла саме його, Маркова, каста. Каста Тиловиків. Вони відривались по повній. Забувши, як мільйонами нависали і вимагали перемоги за 2-3 тижні. Чи хай за 2-3 місяці. Спочатку в тилах було модно казати, що то саме М’ясники були винні у виборі Тиловиків, бо створили такі нелюдські умови. Куди людина добровільно не піде… Потім, коли основну відповідальність за ті умови законодавчо змушували покладати на ворога – то тили і далі всю необов’язкову частку дарували М’ясникам. І бурчали. Але без ентузіазму, бо ці нові закони вводили вже реальні, доведені убедешники – а їх вкрай важко було запідозрити у сприянні М’ясникам…

Так чи інакше – ось тут-то суспільство і згуртувалось! Аж настільки занадто, що майже одразу Закон дозволив М’ясникам приховувати свою касту. І називатись за вторинними ознаками.

“Саме тому Марічка лише у критичний момент змушена була себе викрити…” – зрозумів нарешті Марко, чому вона так вперто відбивалась від одруження…

“Чи міг він це передбачити і запобігти?” – крутилась білкою у голові скажена думка.

“Але як? Всім вже здавалось, що та каста ніби вимерла. І ненавиділи її як щось доісторичне…” – помилково, як зрозумів Марко.

Якби вона сказала ще на початку, в автобусі – там би розмова і затихла…

“А що далі – то більше вона боялась, мабуть…” – згадував Марко всі ті випадки, коли Марічка несподівано затихала і чогось журилась.

“Вона увесь час думала, що я одразу її покину!” – з жахом усвідомив Марко. – “І що сильніше дружили – то більше мала страху.”

Йому аж запаморочилось у голові від думки, що це її особисте пекло могло би тривати ще впродовж років, якби він надумався відкласти освідчення десь аж на післявійсько для них обох…

Закортіло бігти, писати, що як добре, коли вона вже зізналась, і вже має спокій, що все між ними складеться, що він кохає її незалежно від усього того доісторичного чогось там, але згадав про Закон… Який все сказане перетворює на витончене знущання. Марко аж нетямився від люті. ХХІІІст і таке й досі діє? Може це просто чергова страшна дитяча казка про “правду і кривду”, і як ту кривду в кінці з усіма подробицями четвертують? Але простий запит у базі законодавства розсіяв ілюзії. День…Місяць на скасування. І ніяких, нікому обмежень у брехні. “Та хоч вузьконапрямлений сигнал тривоги вмикайте, коли така людина париться у лазні…” – писали у коментарі від Верховного Суду до кількох позовів…

Марко аж здригнувся, уявивши життя цих людей впродовж століть, життя Марічки!

– Трясця…! – нараз усвідомив він, що вона може науявляти за увесь цей місяць. О… То ж не спокій після зізнання вона матиме, а просто аж цілий місяць чекатиме на будь-які наслідки й звинувачення. Місяць – то спокій лише для нього. Який може кидати монетки вибору аж поки руки не заніміють. А що є у неї на цей місяць крім нагнітання “зрадить чи не зрадить”, “бігатиме всім розказуючи, чи таки не бігатиме…”? – Марко аж схопився за голову все те уявляючи.

“Має ж бути якийсь спосіб її заспокоїти“ – застогнав він. – “Але як?”

На думку спадали всілякі нотаріальні засвідчення. Тупня. Який сенс якщо він має законне право брехати. Буде просто засвідчена брехня…

Військова присяга? Для держави вона працює… Але там майже незмінний текст. Цього туди не додаш. Та й хто таке дозволить…

Церква? А сенс? Люди лише після двох тисячоліть усвідомили, що увесь час брехали Богові. Молились надвечір, чи навіть і в окопі: “хай прийде царство Твоє, хай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі…”, молились аби щось випросити, але вже назавтра на повній потужності нищили ті царство і волю – скидаючи всіляку гидоту і в небо, і у воду, і на землю… і понароблювали повсюди безліч свинюшників. Ні разу, ніколи, і близько не схожих на хоч чиєсь царство… Так, треба визнати – нарешті в останню пару століть почали ретельно прибирати за собою, і перестали палити людей. І на вогнищах, і фосфором. Але чого варті усього лиш два століття порядності, після двох тисячоліть брехні?

“Присягатись предками…?” – і Марко криво посміхнувся. – “Чула вона від мене про моїх предків. Про всю тисячу. І не раз…”

“Військова честь? Всі ж вірять. Але не у випадку її касти…” – мусив визнати Марко.

Хлопець раптом усвідомив, що у світі насправді нема чим підтвердити власну чесність. Нема блискавки з неба, яка би карала за брехню…

Прості блискавки є. І у війська навіть якісь є – але і їм треба явно, чітко бачити, що то чергова брехня виповзла з Рову, а не пересічний крокодил.

Лише Закон, і відповідні покарання, за свідоме, навмисне і шкідливе введення в оману – лише вони змусили нарешті людей остерігатись. Але от саме зараз Закон вимкнувся і дозволяє йому безкарно брехати Марічці, незалежно від наслідків. Навіть про пустий парашут… – і Маркові аж зуби звело.

Закон. Закон. Закон…

– Еврика! – зрадів Марко. – Я можу сказати комусь, що збережу таємниці Марічки. А вони перекажуть їй…

І раптом, після озвучення, ідея різко перестала подобатись. Всі оті “комусь”, “таємниці” – якийсь негарний вигляд мали. Лише одна людина годилась, можливо, на роль того “комуся”, і саме та людина викликала у нього щось занадто схоже на зубний біль.

*

Маркові було боляче.

Боляче навіть писати цього листа.

Час від часу він мацав пальцями очі, переконуючись, що вони не кривавлять…

“Вельмишановна Олесьо!” – казав заголовок, і Марко ненавидів всі три слова одразу. Але розумів, що без них решта не матимуть значення.

“Прошу Вашої допомоги.” – так, просить… так допомоги, речення коротке – помилки не має бути. Марко майже одразу відкинув ідею складних речень. Не варто пхати таке в пащу лева. Мовознавиці тобто. Не варто провокувати. Поки потрібна допомога – то доведеться присипляти ту їхню інстинктивну агресію…

“У мене (Марка) і Марічки проблеми в нашому особистому житті.” – тут ніби все однозначно.

“Але вона не хоче мене слухати.” – власне не “не хоче”, але десь так… І таке формулювання типове для звичайних пар… най буде.

“Прошу Вас бути посередником.” – ледь не забув велику букву… Ото було би…

“Марічка це є моє життя. Її безпека і щастя є найважливішими для мене.” – ніяких зайвих ком і клятих тире…

“Прошу передати це їй. І якщо схоче зустрітись, то прошу Вас бути нашим посередником, задля уникнення ескалації.” – хай думає та Леська, що боїмось загризти одне іншого…

Марко перечитав лист кілька разів. І відправив. І стежив за галочками…

“Дійшло ніби”…

“Прочитане ніби”…

“Трикрапка”…

Марко схрестив пальці.

“Я спитаю.” – з’явилась нарешті фраза, і Марко видихнув.

*

Наступної відповіді Марко чекав аж цілу добу.

Вдалось поспати, але сон був тривожний. Снилось ніби Марічка лазить по стінах і сипле на нього прокляттями. Чи тиньком. Чи тим і тим… Уві снах завжди якось неясно й мутно.

Леся написала:

“Марічка згодна на зустріч в судовому форматі. Завтра. У мене.

Олеся – суддя.
• Марічка – скривджена жертва.
• Марко – підозрюваний.
• Всі діалоги – через суддю.
• Форма одягу – офіційно-цивільна.
Прийміть або йдіть…”

Маркові не дуже сподобалась роль підозрюваного… Але мусив визнати логічність. Вона підозрює його у підступі. Дев’ять поколінь ці підозри кристалізувались, аби проявитись нині…

Назавтра Марко вийшов заздалегідь і рушив тією ж пам’ятною алеєю, подумки проганяючи симуляції можливих звинувачень і відповідей.

Проминув ту саму заплутану школу із зграйками таких малих і ще таких безтурботних дітей. І досі певних, що Змагання – то і є Початок Шляху…

І пошкандибав до потрібного будинку. Теж рукою подати.

“Я біля входу.” – написав, хоч і зарано ще було.

“Заходь. Ми готові.” – ошелешила його Олеся.

“Коли вони встигли?” – не розумів Марко. – “Але це й на краще. Марічка може наготувати питань, і якось ту суддю стриножити, аби не наробила біди…”

Його впустила Леся. Була у мантії й суддівській перуці… – Марку здалось, що то вона перебирає міру, але не повів і бровою.

– Ваша Честь. – трохи вклонився.

– Маю доповнення до правил. Жертва наполягає, що підозрюваний повинен бути в наручниках. Або ж суд не відбудеться. – безстронньо повідомила Леся…

“Ні, таки Суддя”, – усвідомив Марко намагаючись спокійно вдихнути.

– Не маю заперечень. – подав руки.

Леся завагалась, але таки дістала десь з безкрайої мантії наручники, і заклацнула.

– Йдіть за мною…

Марічка сиділа у чорному. І ще й з капелюхом. І вуаллю…

Марко мало чи не спіткнувся, але пощастило зберегти рівновагу.

– Сідайте підозрюваний. – суддя вказала на явно незручну табуретку в центрі.

Сама обрала крісло за столом.

А Марічка так і лишилась з гордо випрямленою спиною на дивані.

– Оголошую засідання відкритим. Кляніться казати правду, тільки правду, і нічого крім правди, або хай скарає вас Закон. – декламувала Леся.

– Клянусь. – мовив Марко.

– Клянусь. – прошепотіла Марічка.

– Жертво, коротко опишіть злочин підсудного.

– Він убив. Убив нашу дружбу… – знову мало чи не прошепотіла Марічка.

– Підсудний. Що ви можете сказати на своє виправдання?

– Пані Судде. Передусім прошу дозволу називати жертву по імені, так буде зрозуміліше.

– Дозволяю. Відповідайте по суті. – шипіла Леся.

Марко не здригнувся.

– Пані Судде, наша дружба, дружба Марка і Марічки, є жива, є непорушна, і є вічна. Наскільки це залежить від мене. Припускаю, що Марічка просто… щось не так зрозуміла. – закінчив Марко і йому здалось, що під вуаллю роздулись ніздрі. Але ж яка вона густа…

– Що саме Марічка, цитую “не так зрозуміла”?

– Пані Судде, мушу зазначити, що йдеться про дуже особисті питання, які я не можу розголошувати без дозволу самої Марічки.

– Жертво, чи дозволяєте ви судові чути про це?

– Дозволяю… – знову ледь чутно прошепотіла Марічка.

Марко почав впрівати. “Надто швидко все зламалось. Дозвіл дуже сумнівний… А раптом дала його просто аби не було схоже, що приховує страшну таємницю? Варіанти? Відмовитись говорити взагалі – і зайві підозри, і тут таки виженуть… Говорити про дрібниці – явна брехня…, коли тут йдеться аж про “вбивство дружби”.

– Підсудний, покваптесь. Що саме Марічка “не так зрозуміла” у тій вашій так званій “живій, непорушній, і вічній дружбі…”

– Я довго був сам, і мене були й інші друзі, і близкість з ними, і я розповів про це Марічці… – забубнів Марко.

– Напрямок зрозумілий. А у вашій дружбі на таке були якісь обмеження?

– Та ніби і ні… Вона ж від початку казала, “і ніяких тобі обмежень на пошук особливих подружок.”

– І ви таки знайшли таку “особливу подружку”?

– Власне, технічно це був навіть і не надто “особливий друг”, але ж яка різниця?

– Отже, якщо я правильно стежу за всім цим, Марічка саме цього не зрозуміла, і безпідставно ревнувала, ще й звинуватила в зраді. Тобто, фактично, ви кажете, що вона мракобісна, вузьколоба і ретроградна століття десь так на три…?

Марічка десь збоку тихенько хрюкнула.

– Ні. Ні! Ви перекручуєте мої слова. Спочатку здавалось, що зрозуміла… Але потім оце от все…! – запалився Марко.

– Тиша! Тиша в залі суду. Підсудний. Інакше додам ще й наручники на ноги… – постукала суддя молотком для відбивних по кухонній дощечці на м’якій подушечці.

– Лесько! Та скажи вже йому, що знаєш про касту. Бо ми не туди забрели… – вигукнула Марічка.

– Тиша! Тиша в залі суду. Жертво… Інакше зніму всі наручники з підозрюваного… – ще раз постукала Леся.

Марко і Марічка перезирнулись і похили голови.

– Отже, підсудний, ви підступно змусили жертву розкрити її таємну касту.

– Яку касту? – помітив прогалину Марко.

– Штабістську… – з притиском додала Олеся.

– А… Справді. Змусив… – визнав Марко.

– І як же ж це можна вважати не вбивством дружби?

– Бо ми одружимось, я і Марічка, і й далі там дружитимемо… – запевняв Марко.

– Заперечую. Безпідставне припущення. – обірвала його Суддя. – Опишіть, наприклад, як буде з уявними дітьми в тому уявному майбутньому.

– Власне, Марічка наразі запекло проти дітей. Але ж, мабуть, у всіх таке у цьому віці. Думаю в сорок…

– Ні. Опишіть як будете пояснювати гіпотетичній підрослій дитині про її касти.

І Марко завмер.

– Так само як і мені. “Дитино – давні предки залишили нам спадщину…” – повільно почав він.

– Ні. Про її “спадщину” по материній лінії. Як саме будете пояснювати дитині, що народили її в касту проклятих, що далі все життя треба буде ховатись. І до речі, опишіть коротко як ви ставились до власних предків…

– Ееее… – у Марка аж занили зуби. – Неупереджено ставився… Вони такі як є…

– Тобто вся тисяча предків “Тиловиків” – то для вас було норм?

– Було дещо прикро… Але ж я від початку розумів що при 99% в тилах тоді – буде маса таких і у наш час…

– А тепер уявіть, що ростете не у великій, розмитій, невиразній масі, а у крихітній, переслідуваній групі – опишіть свої відчуття, своє ставлення до батька, матері, і всіх десяти поколінь попереду.

– Але ж це паскудство, так тиснути на невинну дитину! – заволав Марко скочивши на ноги. – Вже аж у десятому чи одинадцятому поколінні. Хай як людству потрібні засоби аби триматись в тонусі, і не розм’якнути в суцільне, пацифістське, немічне ніщо – але хтось же має нарешті змінити цю систему!

– Тиша. Тиша! – Леся звідкись дістала битку і тицяла нею в Марка, підштовхуючи його до дверей. Він вперся нарешті в дверну ручку і відкрив.

– Про результати судового розгляду вам повідомлять за місяць. Наручники залиште тут. – кинула вона ключі на підлогу сходової площинки. І захряснула двері…

Марка втішало, що хоч руки защіпнули спереду і не треба крутитись тут як вуж. І Марічка почула ж, мабуть, все що треба. Далі їй мало би бути легше…

*

Майже через місяць, за добу до закінчення строку Марічки, Марко нагадав про себе.

Леся прислала майже незмінну відписку.

“Підсумок суду завтра. У мене.

Олеся – суддя.
• Марічка – скривджена жертва.
• Марко – підозрюваний.
• Форма одягу – офіційно-цивільна.
Прийміть або йдіть…”

Маркові було неспокійно.

Місяць цього затишшя виснажував як і перший тиждень на фронті.

Але Марко вирішив убратись святково. Все ж таки у Марічки гарний день. Вона вже не під загрозою. Хай навіть і уявною. Нарешті Закон знову увікнувся на її захист…

Впустила знову Олеся.

Знову в тій моторошній мантії.

Знову витягла наручники.

Знову Марко зітхнув, але простягнув руки…

Знову Марічка сиділа на тому ж дивані.

Але Маркові потепліло на серці – цього разу вона була в усьому білому. Навіть і вуаль.

– Оголошую засідання відкритим. Кляніться казати правду, тільки правду, і нічого крім правди, або хай скарає вас Закон. – не змінилась лише Леся. “Як якась зла стихія” – відзначив хлопець.

– Клянусь. – мовив Марко.

– Клянусь. – прошепотіла Марічка.

– Жертво, коротко опишіть злочин підсудного.

– Ееееее… Він часто називав мене козою! – нарешті поскаржилась дівчина.

– Відхилено. Дуже часто це за багатьма ознаками було правдою… Підсудний, вас виправдано. Чи маєте якесь заключне слово?

– Так… – видихнув нарешті Марко, підійшов до Марічки, став на коліно, і подав обручку з двома вже втомленими дружками. – Вийдеш за мене заміж?

Марічка заворушилась, заозиралась, на мить залипла поглядом на лютому личку Судді й на піднятому молотку, і прошепотіла:

– Так…

Синопсис