26 Липня, 2022

БІЛИЙ ПТАШОК

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО

БІЛИЙ ПТАШОК

Крихти бетону просипались під пальцями. Степан одразу, несвідомо відірвав руку від стіни. Погляд блукав по дивним, неприродним формам. Окремі сірі, вкриті однотонним пилом предмети іноді привертали увагу. Понівечена асоціація нагадувала про їхню функцію у побуті минулого життя.

Свідомість збентежила нога ляльки. Така маленька, кумедна. Мов справжня. Сандалька. У Лариски такі самі сандалькі, лише червоні. Не сірі. Сірі… Не… сірі… Сандальки не сірі… сандальки червоні…

В пучках пальців Степана спалахнув жар. Дрібненькі гострі вуглики вп’ялись в шкіру. Обпекли долоні, стопи. Запеклись і розтріснулись губи. Гаряче оніміння поповзло по кінцівкам. Плече бухнулось об торець дверної пройми, де раніше був одвірок. Картинка різко майнула догори. Осунувся – сів.

У праве плече боляче втиснулись чужі пальці. Степан підвів скляні очі – не впізнав. Просто поклав свою лівицю на його руку та продовжив сидіти. Перевів погляд на вирву у стіні, з котрої падав у безлад кімнати сонячний клин.

Врешті видихнув. Мерзлякувата хвиля повернула чуття кінцівкам. Поволі, дряпаючи плече до стіни, підвівся. Силует потягнув за лікоть. Із силою. Наполегливо. Степан вирвав руку розмашистим жестом і відмахнувся, наче від нав’язливих мух.

Обійшов насип бетонних уламків… Лариска тулилась в обіймах мами. Впізнав пальці, долоні, руки Тамари. Решту… вкривав… Решта… нагромадження крупного пилу та дрібних уламків.

Рука пірнула в стовп проміння з наміром прибрати кусок плити з чорних кучерів дружини і застрягла в густому світлі… Не наважився.

Тиша перестала бути тишею. З боків натиснув гомін, гуркіт… Важкі, безкомпромісні обійми скували передпліччя і безвольний Степан підкорився чужій волі. Вивели.

В темряві коридору озирнувся на розмішану вибухом – в кров та бетонну крихту – квартиру. Погляд вихопив сіру скульптуру… півпритомна свідомість розпізнала обрис матері, що наче в дрімоті пригорнулась до дверцят перекинутого холодильника…

Степан присів на лавку, сім планочок котрої були розфарбовані у кольори веселки. Втім, як і все на дитячому майданчику. Повагався куди подіти лопату і поклав її акуратно під ноги.

Розправив на колінах зошит, витяг з нагрудної кишеньки огризок олівця та по шкільному облизав графіт. Вирваний подвійний аркуш ліг на обкладинку та затулив собою напис – Роздобудько Лариса 3-А, Українська мова.

Стрижень побіг між блідих лінійок листка, вимальовуючи кострубаті пародії на навколишні предмети. Степан гриз губу і схематично відтворював довкілля. Не розрахував масштаб, прикро зморщився, але закінчив втискаючи на полях решту плану.

Розпрямив плечі та перегорнув аркуш. Довго дивився на обірвану гойдалку, потираючи кутик повіки зігнутим вказівним пальцем. Це лоскотало повіку і коли приємне відчуття стало нестерпним, розтер долонею око. Огризок олівця випав та брязнув по вістрю лопати.

Степан уривчасто, протяжно зітхнув. Опанував свої почуття та підібрав олівчик. По паперу заскрипів графіт, викладаючи нерівні, по дитячому округлі літери у важкі рядки.

«Я прошу. Дуже прошу, кому б в руки не попав цей лист, передати його в місто Запоріжжя, вул. Коцюбинського 7А, квартира»… Степан задумався… «24. Роздобудько Аркадію. Сподіваюсь на доброту та небайдужість».

Рясно змочений слиною стрижень підвів масну лінію від краю до краю.

«Аркаша. Дорогий Аркаша. Я, чесно, не знаю, як починати лист… Просто не знаю. Напевно потрібно написати – миру тобі. Миру! Я сподіваюсь, я вірю, що це безумство не докотиться до вас. Щиро вірю.

Снаряд влучив прямо в кухню. В саме вікно. А жінки… ти ж знаєш, у них там посиденьки»… на аркуш впала крапля і папір набряк вогким горбочком. Степан поклав олівець та із зусиллям розтер долонями обличчя. Акуратно промакнув пучкою пальця слід від сльози. Продовжив писати.

«Лариса загинула на руках в Тамари. Я думаю, вони не встигли нічого зрозуміти. Я так надіюсь. Просто спалах і все…

Аркадій, пробач. Пробач за маму. Пробач. Не вберіг. Не зумів. Пробач»…

Емоції знову задріботіли краплями дощу зі щік Степана і він прикрив долонею аркуш. Шморгав та дивився в нікуди крізь мокру поволоку. Врешті погляд прояснився. Затиснув олівчик в зубах витер обличчя і потім ретельно руки об штанини.

«На звороті схема нашого дворика. Не надто вдало, але ти його і так пам’ятаєш. Все дитинство тут… і юність. Аркадій. Маму я закопав»… викреслив останнє слово. Наслинив палець та розмазав його у продовгувату пляму… «Маму я поховав в трьох метрах від горіха. Навіть, як він не збережеться – ти знаєш де він ріс. Три метра на південь.

Хотів поруч і Тамару з Ларискою, але там якісь бетонні плити. Я… дальше там біля паркану. Поруч третьої секції. На схемі видно. Я хрестиками позначив.

На могилах хрести збив з дошок. Таблички… Але то… так. Сам розумієш.

Я не знаю, не знаю для чого я пишу тобі. Навіщо. Може просто колись. Коли все буде… Ти приїдеш. Постоїш. Помолишся. Поплачеш.

Прощай Аркадій. І ще раз пробач за маму. Пробач».

Руки опустились поруч стегон. Степан скулився. Рівне сопіння ледь ворушило тишу світанку на дитячому майданчику. Скидалось Степан дрімає. Голова його повернулась, погляд зачепився за огризок олівця, що знову лежав на вістрі лопати. Підняв та дописав в кінці листа:

«22 березня 2022 року. Маріуполь».

Склав аркуш та затис його між вказівним та великим пальцями. Встав. Зошит злетів з колін, змахнув листками в намаганні спурхнути у вись. Але кострубато, пораненим пташком завалився на брудний пісок.

Степан підняв лопату та попрямував до провулка. Повз нього рухались понурі постаті багатоповерхівок. Пригинались, приглядались і байдуже відвертались, залишаючись десь позаду.

– Стой!

Не почув? Почув. Спантеличена свідомість не розпізнала сигналу. Слово розчинилось в шумі вулиці.

– Стой!

Виразний крик пробився крізь розумове оніміння, проте не містив у собі сенсу. Степан машинально розвернувся і пішов на оклик.

– Стой! Твою мать!

Додав ходи. Міцніше стиснув аркуш.

– Брось лопату! Брось лопату! Стой.

Степан вже майже біг він висунув до переду тремтячу руку з листом.

– Стой! Брось лопату!

Губи підтиснулись. Лист! Передайте лист! Запалений мозок губився, підбираючи слова, не в змозі їх відтворити.

– Тва-аю мать! – клацнув запобіжники автомата.

Лист летів перед Степаном. Ніс його. Зривав на біг. Зуби розтискали в губу. Солодко-солоний смак розійшовся по піднебінню. Рука вже не тремтіла – вона розмахувала білим стягом аркушу – передайте лист! Передайте лист!

Постріл…

Вістря лопати брязнуло об асфальт. Папірець вихопився з пальців. Піднявся, задріботів у повітрі та озирнувся. Степан опустився на коліна. Не розумів чому скам’яніли груди. Помацав асфальт довкола, наче шукаючи найм’якше місце та неквапно вклався, мов до сну.

Аркуш стрепенувся, розкинув листки. Змахнув… піднявся вище. Ще один помах… тонкі пір’я крил розчепірились. Схопив висхідний потік – закружляв догори. Затримався на піку. Озирнувся…

Степан проводжав його пустим, незрячим поглядом. Білий пташок склав крила, каменем повалися вниз. Спланував над самим тілом, промайнув прощальне коло і спурхнув у вись. Помчав на північ… за межу фронту… не озираючись… за межу недолі… туди де чекав вісточки Аркадій… прощальної вісточки…

Повернутися до конкурсу: ПРАДАВНЯ ВІЙНА, ДЕ МИ ПЕРЕМОЖЕМО