Старий млин

– Ти аткуда такая умная? – співрозмовник розреготався.

– Конотопський відмівський ліцей, – всміхнулася я, – факультет бойових прокльонів! – різонула голосом, – сію тобі в очі, сію проти ночі…*

Даремно він не повірив. Нині з купою техніки пре на смерть.

Відігнала спогад. Після керування чужим тілом голова тріщала. Відтак пішла на набережну. Відпочити і на зустріч.

Набрала СМС.

«Шановний клієнте, Ваше замовлення відправлено. Орієнтовна дата доставки – 23.08.22 р. об 01:30. Магазин «Шкварки заморські».

За мить по відправці відповіли: «Плюс. Дякую, Яро».

Ненавиджу позивний – яка я яритниця у двадцять шість літ!

Посміхнулася, згадавши першу зустріч.

– Чи достатня ваша русофобія, Яро? – запитав він.

Розгубилася, бо не зрозуміла: чи жарт, чи серйозне питання.

Він продовжив:

– Діятимемо жорстко і безжалісно.

Мудрі добрі очі – єдине, що роздивилася на обличчі, вкритому арафаткою – пильно дивилися на мене. Здавалося, вони належать вмудрованому роками чоловікові. Проте молодий голос не пасував очам. Сильний, впевнений – таким лише наказувати. Певно й командує, хоч погонів не носив, лише шеврон з вовком та морал-патч, із книгою і мечем й написом: «Є час вивчати історію, а є – її творити».

– На всіх вистачить, – відказала я.

– То добре. Колега, – очі скосилися у бік побратима, – введе у курс справи. Я ж мушу йти.

– Плюс, Аскольде, – відгукнувся інший боєць.

Коли він вийшов, зауважила:

– Дивний морал-патч.

– То його девіз. До чотирнадцятого він викладав історію в ДонНУ. Потім – добровольцем на фронт. Кажуть, саме цими словами мотивував рішення. Повоював багато де, і от у нас опинився. Втім, не про те. Тож слухай…

Теленькнув Тендер, урвав спогади. Один з жертв пропонував зустріч. Як же гидко читати їхнім язиком! А вони ж ним якось балакають.

Пізно, піхвотинцю, я вже обробила екземплярчик. Тримай себе в руках, мастурбація нікого не вбила.

Форматнула старт, кинула у річку. Маю запасні телефони.

– Дівко, що то є борщ? – почула над вухом.

– Культурна спадщина ЮНЕСКО, – відгукнулася і тільки потім глянула на контакт.

Який тісний світ! Сварлива бабця-гардеробниця з ліцею, що напередодні вторгнення раптом ізникла.

Стара примостилася на лавці:

– Розказуй.

– Близько половини другого ночі, одразу після вибухів. Ворога заманили в пастку. Потім наші йдуть на штурм, тож ви маєте розпочати раніше, відволікти сили в місті. Готові?

– Як ніколи.

– Прохання єдине – гауляйтера – живцем, щоб судити показово.

– Легко, – стара смачно плюнула під ноги, – ой, дівко, плюс!

І хитро всміхнулася.

– Щасти, – я підвелася.

~

«Виманите війська, передасте завдання контакту і йдіть з міста. Буде спекотно», – сказав тоді побратим Аскольда.

Невже вони вірили, що я заберуся, коли спалахне? Дзуськи!

Зорі дивилися на місто, здавалося, з цікавістю. Поснув притомлений вітер. Тільки кроки патрульних чутно. Здавалося, від них зітхає земля, що не в змозі сама скинути окупантський чобіт.

Спинилася на розі Київської та Кримської. Сильне місце, най Сила і часто темна.

Колись тут мололи вітряки, зараз лишилися тільки спогади та назва району. І Сили, що лишилися назавжди. Темні – од шабашів відьом з чортами та Світлі – краплі життєдайної сили зерна. Усе знадобиться, гребувати нічим – ані Світлом, ані Темрявою, позаяк лютішої Пітьми, ніж принесли окупанти, годі уявити.

Сипонула пшеницею на чотири боки. Потяглася до Землі, відчула глибоко в ній фундамент млина. Ступила уліво. Наді мною в давньому млині були жорна. Най мелють плем’я окупантське! Здійняла руки:

– Стане на півсвіту, чорного пристріту!

Вдалині загупало. Чутно добряче, попри гарнітуру у вусі. Пульсувала Сила, мерехтливі прокльони зривалися з пальців і мчали до адресатів.

– Як посію горе, крізь дрібненьке сито…

Ще не стихла луна вибухів, а у місті почалася стрілянина.

– Скільки, враже, півень вночі кукуріка…

Ззаду долинуло:

– Кукурі…

З-під землі виліз кістяк. Щосекунди він обростав м’ясом, за мить вкрився пір’ям. Чорним, лише ж таких півнів закопували під поріг млина.

– Знано кукурікнув, – гмикнула я.

Півень зиркнув мутним оком.

– Давно відьом не було, – він обтрусився, розминаючи залежані кістки. І додав ствердно:

– Москалів клянеш. Віки сплили, а сі ніяк не вспокоють.

У місті додалося стрілянини, на околицях загарчала техніка.

– Чого виліз, Посланцю?

– Залежався, – клекотнув півень.

Ач, жартун.

– Жодних угод, – відрізала я.

– Не кажи гоп…

 Гупнуло з-за Дніпра. Дослухалася.

«Техніка пре», – застогнала земля.

Впала на коліна, вдарила долонями у асфальт. Земля завше правду каже, треба тільки почути. Впустити в себе її голос, розкритися. Запаморочилося. Земля тремтіла, дрожі складали візерунок – розмитий, та дедалі чіткіший.

Набрала номер Аскольда.

– Яро?!

Крикнула у навушник координати. Насипайте, котики, насипайте, милі!

– Плюс! – відгукнувся він.

Десь у центрі зметнувся вогонь. Партизани билися знано.

Закликала вітер, аби розвідав ситуацію. Прокинувся, умчав на південь. За хвилю повернувся з гарними новинами – «вовки» зайшли на околиці. Гайнув на північ, де вдалині чаділа вкрита артою колона.

Вітер розметав коси.

«Ррра-ке-тти, – прошелестів він, – з мор-ррря».

Трясця! Невже йолопи вирішили спалити місто, коли його втрачають?!

– Бісове поріддя! – просичала я.

– Оце тобі, – образився півень, – ти нас із ними не рівняй. Ми, принаймні, честь маємо. Най і бісову.

– Сули дзьоба!

Як спинити ракети? Чим? Місто куполом не вкриєш, диво-ППО не начаруєш.

Черпнула Силу з Землі і Повітря, із Води, з далекого Вогню. Дещицю в живих і в давно померлих, що впокоїлися на не такому далекому цвинтарі.

Навколо пальців заструменіли потоки повітря.

– Ні, не впораєшся, – скрипнув півень.

Бісове поріддя мружило око, ніби оцінюючи. Додало:

– Можу позичити сил, хочеш?

– Обійдуся!

– Ну-ну, – гмикнув він.

Відає, що мені мало. Нуж-бо, Яро, зберися. Де ще узяти? У любові? В ненависті?

Взяла. У грудях заскімлило, з носа заюшило.

«Тридцять», – проспівав вітер.

Трясця!

Закликала. Небо затягли хмари. Гримнуло. Сестро-блискавко, мчи назустріч смерті.

«Двадцять вісім», – прошепотів вітер.

Лише дві, а я майже порожня.

– Гарно, відьмо. Та мало.

Клятий півень!

– Що в обмін хочеш?!

– Так, дрібничку. Душу.

Серце вкололо. Душа. Та що варта вона єдина, проти душ тисяч містян?! Вибач, Аскольде. Можливо в нас би щось вийшло…

– Давай!

– Ціна! – гаркнув півень.

– Слово відьми!

В грудях вибухнуло. Безмежна, важка, брудна, липка. Сила.

Блискавки спороли небо.

«Двадцять дві», – шепіт вітру торкнувся вуха.

Не встигаю!

Сила скипала в крові. Сплела закляття, виштовхала з себе. Виявляється, навіть запозичена Сила – викінчена.

– Слово моє липке, слово моє кріпке…

Я – мати з Вінниці. Кляну згубленим майбутнім!

– Буде тобі враже, так, як мати скаже!

За спиною розпросталися огнисті крила. Вітер напнув їх, сипонули іскри. Вдихнула солодке, п’янке повітря Свободи.

Мій чоловік купував продукти у «Амсторі». Кляну вином та зерном!

– Буде тобі враже, як дружина скаже!

Злетіла в небо. Вже не я – щось сильніше і страшніше. Сутність, замішана на любові і ненависті. Унизу бачила власне тіло. Його судомило, юшка з носа залила майку. Байдуже. Метнулася назустріч смерті.

Мій коханий працював на краматорському вокзалі. Кляну шляхом і цвяхом!

– Буде тобі враже, як дівчина скаже!

Аж ось вони. Мчать, несуть загибель. Ніт! Не сьогодні!

Метал гупнув у груди, в полотнища крил. Біль засліпив. Здалося, ракети видеруть крила із м’ясом. Якщо у нинішньої мене воно ще є.

Стій, блєдіна! Ракети штовхали, я відчайдушно тримала. Намагалася завернути чи бодай зіштовхнути між собою.

Я – дівчинка з-під завалів маріупольського драмтеатру. Кляну втраченим дитинством!

– Буде тобі враже, як дитина скаже!

Крила трималися, тріщали кістки. З Дніпра зметнувся стовп води, бризки впали на зболені місця, застудили ракетний жар. Ось вже одну завернула! Нумо, Яро!

Я – чернігівська хлібна черга! Я – зґвалтована Буча! Я – Схід і Північ! Захід і Південь! Я – Україна! Я – відьма!

– Буде тобі враже, так. Як. Відьма. Скаже.

У морі спалахнуло. Зметнулися стовпи диму. Один, другий, третій. А чи завернуті ракети, а чи залп «Нептунів»…

Серце зашматував біль, насунула пітьма. І забракло сил їй протистояти.

Кувікнув півень.

~

Тепло. Жирно. Солодко.

Розліпила вуста, рідина просочилася крізь зчеплені зуби. Краплі впали на язик. Затекли у горло. Я зайшлася кашлем і рвучко сіла. Розліпила повіки.

– Очуняла, дівко?

Роззирнулася. Баба сиділа біля ліжка і простягала чимале горня.

– Пий. Швидше відновишся.

Узяла. Пахло достобіса смачно.

– Що це, бабо?

– Та ж бульйон, – та підморгнула, – із півня.

– Т-того самого?

– Ага, – вищирилася баба беззубо, – з чорного. Пий, відьмі од того тільки користь.

Ковтнула. Дійсно смачний, наваристий.

– Як так?

– А що? Нічого яритниць спокушати.

– Але ж угода! – обурилася я.

– Вибач, та є душі значно цінніші твоєї. А будь яку угоду можна перекупити.

– Чи ж не ваша, бува?

– Може й моя. То й що? Ти, дівко, живи, усе життя попереду. А я й так вже для кістлявої чай запарила. Чого ж чекати даремно.

– Бабо-бабо, губите себе.

– Чи ж ти не згубила? Циць! – вона пригрозила сухорлявим пальцем і мої слова всохли на вустах. А баба продовжила:

– Коли тебе знайшла – думала не врятую. Та ж пощастило. Відтак – як півень зразу не взяв, то вже й нічого.

– А знайшли мене як?

– Чи ж декан своєї кращої студентки не знайде? – підморгнула баба.

Он воно що. А як вміло під гардеробницю маскувалася.

– Дівко, ти допивай. А я піду. Тим паче – гість до тебе.

Баба зашаркала до дверей. Звідти долинуло: «Тіко швидко, їй спокій тре».

Він увійшов і застиг ніяково. Незмінна арафатка ховала обличчя і тільки очі зорили турботливо.

Підбадьорливо всміхнулася.

– Ваша русофобія більш, ніж достатня, Яро, – мовив Аскольд і пройшов до бабиного стільця. Дістав з наплічника планшет і пакунок.

– Гарний початок розмови.

Промовчав. Увімкнув планшет, почаклував над ним, простягнув.

Над ранковим Херсоном гордовито тріпотіли жовто-блакитні прапори.

Помовчали. Врешті він підсумував очевидне:

– Ми змогли. Ви, змогли, Яро. З днем Незалежності!

Простягнув пакунок. Дістала з нього солдатську футболку. На лівому плечі – дбайливо, хоч невміло і грубо, вишитий наручно двозубець Святослава. Й слова: «Є час вивчати історію, а є – її творити».

І що це все означає?

___

* Тут і далі вірш Людмили Горової «Буде тобі, враже…»