Берегиня

Дзвінок у двері збентежив Василя. Він ні на кого не чекав — та й на кого мусить чекати самотній чоловік у новорічний вечір, якщо в цьому місті він менше ніж місяць?

— Хто там? — підозріло спитав він, вдивляючись у вічко.

— Доставка компанії «Новорічне диво», — долинув до нього втомлений голос.

Вічко показувало дещо неоковирне: на сходовому майданчику стояв янгол з великою валізою. Брудні від мокрого снігу крила були майже сірі.

Від подиву Василь відчинив двері.

— «Берегиня, 1 шт.», — ваше замовлення? — янгол простягнув Василеві накладну. — Підпишіть. Хоча най мене громовиця поб’є, якщо я знаю, нахіба вам те чудовисько.

— Чудовисько? — машинально підписуючи папірець, здивувався Василь. — Берегиня — то ж лагідна жінка, що дбає про родинне вогнище!

— От так завжди: не розбираються, а замовлення роблять, — пробуркотів янгол. — Забирайте своє щастячко, але претензії ми не прийматимемо! Родинне вогнище… Берегиня — вона від слова «берег», йолопе! Як повітруля чи там полуденниця, тільки берегиня…

Він поставив валізу у передпокої та зсипався сходами раніше, ніж Василь отямився. Зсередини валізи хтось постукав.

— Випусти-но мене, голубе! — почув Василь ніжний, аж солодкавий голос.

— Дурні жарти в того… крилатого, — буркотнув він собі під ніс і рвучко розстібнув валізу. — Це ж треба таке вигадати!..

Вона постала наче в примарному світлі. В самій сорочці, худа, чорнокоса, з великими очима, де ховалася пітьма. Простягнула до нього руки. В повітрі відчутно засмерділо прибережною затхлою водою, рибою, гнилим листям…

— Ходи до мене, мій хороший! Поринь в мої обійми! — продзвенів її голосок, а тоді берегиня засміялася. Ніжно. Страшно.

І зробила крок уперед.

Руки міцно обійняли Василя, худорляве тіло прильнуло до нього. Тихий сміх, ніжні лоскоти — такі приємні… спочатку.

Дихати було все важче. Наче важка плита опускалася на груди. Крикнути Василь вже не міг.

Смерділо рибою.