17 Червня, 2021

Потраплянці в літературу, «мережатурі» та кіно. Спроби класифікації

Від Олексій Голіков
Олексій Голіков

Олексій Голіков

Автор коротких оповідань, співорганізатор конвентів "ЛіТерра", дослідник-аматор фантастики.

Усі дописи

В коментарях до конкурсних оповідань були виникали питання «Та хто ж такі потраплянці?» Спробуємо розібратись.

Перше, що треба зазначити: потраплянці – не жанр (і не піджанр), це лише технічний прийом, котрий можна застосовувати у творах різних жанрів. Прийом «потраплянця» можна використовувати в альтернативній історії, в криптоісторії, фентезі, рідше в науковій фантастиці або і геть зовсім без фантастики. Так, буває і таке. Саме слово «потраплянці» – калька з російськомовного поняття «попаданцы» (іноді і українською кажуть «попаданці»). Прийом має на увазі переміщення героя (не завжди головного) в інший час чи місце з суттєвими культурними відмінностями і при цьому факт переміщення є сюжетотворчим елементом.

Для чого це робиться? Завдяки герою-потраплянцю автор може передати сучасному читачеві враження від незнайомої епохи чи локації. Наприклад, сморід пізньосередньовічних міст буде сприйматись мешканцем цих міст як щось неприємне, проте звичне. Як от пух від тополь для киян. Проте людина сучасна – потраплянець – зауважить цей сморід і зробить необхідні автору висновки. Так само з історією, культурою чи іншими поняттями, котрі зрозумілі «мешканцям твору», тому між собою і не проговорюються, а от людині-гостю все роз’ясняють. Наприклад, у «Звитяжному шляху» (Glory Road) Роберта Гайнлайна в одному паралельному фентезійному світі було нормальним, навіть бажаним, гостеві мати секс з неодруженими жінками в одній з фортець (в замкненій системі нова кров – це завжди добре), проте герой ледь не спровокував війну своїми ввічливими відмовами. Отже, перша задача: ілюстрація повсякденності для нас-іншосвітян.

Також, завдяки зміщенню в часі чи локації можна відносно безкарно батожити вади сучасного суспільства. Щось таке робив і автор можливо першого потраплянського роману Марк Твен. Так, мова про «Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура» (A Connecticut Yankee in King Arthur’s Court), де ілюструються проблеми американського суспільства 1889 року, але в антуражі середньовічної і трохи чарівної Англії. Там і економічні монополії наближених до влади, і вплив церкви. Та, думаю, всі читали. Також в «Янкі…» описується перший і найбільш популярний донині спосіб переміщення героя – сильний удар по голові:

У мене вийшло непорозуміння з одним хлопцем, якого ми прозвали Геркулесом. 

Він так урвав мене ломом по голові, що череп затріщав, а всі шви на ньому порозходились і попереплутувалися. В очах у мене потемніло, я знепритомнів і вже не відчував більше нічого — принаймні якийсь час. 

Очунявши, я побачив, що сиджу під дубом на траві, в напрочуд гарній місцевості, і довкола немає нікого. Тобто майже нікого, бо неподалік з коня на мене витріщався якийсь дивак, — я таких доти бачив тільки на малюнках. З голови до п’ят він був закутий у старовинний залізний панцир, на голові в нього сидів шолом з прорізами, схожий на залізне барильце, в руках він тримав щит і довжелезний спис, а при боці мав меча

Прийом «потраплянства» використовують і з геть протилежною до критики сучасного суспільства метою – моделювання ідеального світу. Такою історією можна вважати твір Томазо Кампанелли «Місто Сонця». Технічно, це також історія про потраплянство – оповідач-моряк сходить на береги Тапробани – міфічного острову в Індійському океані, де його беруть  в полон мешканці ізольованого міста. Точніше, напівізольованого – у світі про місто на екваторі нічого не відомо, а от самі мешканці регулярно відправляють своїх агентів до усіх усюд. Проте, «Місто Сонця» можна віднести до потраплянства лише умовно: жодного сюжету там нема, а потраплянець є лише оповідачем, точніше учасником «діалогу», як от у Платона.

 

Отже, за типами з точки зору ідеї ми трохи розібрались. За ідеєю твору «потрапляці» діляться на три великі групи: ілюстрація для сучасника автора, критика суспільства (в досить широкому розумінні), моделювання ідеального світу.

Тепер будемо подрібнювати далі. 

Потрапити можна:

  1. У світи дотичні до нашого. Наприклад в історичне минуле (фільм «Фінальний відлік» (The Final Countdown) 1980 року, де перший авіаносець серії «Німіц» разом з усім екіпажом провалюється у грудень 1941 року, саме перед днем ганьби американського флоту, взагалі тема потрапляння до минулого чи нетехнологічного світу з сучасною зброєю доволі популярна – згадаймо фільм «Сили самооборони Японії часів періоду Сенгоку» 1979 року або аніме «Ті, хто полюють на ельфів», де герої прихоплюють із собою в фентезійний світ танк з інтелектом котика) або в іншу країну нашого часу («Чужа шкурка» («Чужая шкурка») Андрія Кощієнка, де хлопець з Москви початку «нульових» після теракту в гуртожитку потрапляє в тіло дівчинки з Південної Кореї)

  2.  Геть паралельні. Та купа їх. Та ж таки «Нарнія» К.С.Льюїса

  3. Трохи окремо стоїть потрапляння у віртуальний світ. Зазвичай, це комп’ютерна гра, котра «зламалась» і залишила у підключеному стані купу народу. Це, звичайно, серія Рекі Кавахари «Sword Art Online» (20 томів ранобе і купа екранізацій) і «Світ кристалу» («Мир кристалла»: «Смерть взаймы», «Тысяча ударов меча», «Королева», «Легенда») Степана Вартанова

 

Потраплянця-героя можна розділити на дві величезні і дві менші категорії:

  1. Герой-розвідник. Потрапив в інший світ і просто намагається вижити чи дізнатись «що в біса тут сталось». Як Сергій Юркін зі згаданої вище «Чужої шкурки».

  2. Прогресор. Намагається перекроїти увесь світ під своє уявлення про сучасність і комфорт. Як от «Янкі», тільки результат частенько множиться на нуль: До Камелота я прибув пізнього вечора. Ще недавно залите електричним світлом місто, здалеку схоже на призахідне сонце, тепер обернулося на темну пляму — чорну суцільну пляму на тлі трохи світлішої нічної темряви

  3. Гібридний варіант. Та буває, що категорії розвідника і прогресора взаємопроникні. Стандартний приклад: дон Румата Естроський з «Важко бути богом» («Трудно быть богом» Аркадия и Бориса Стрругацких). Фактично розвідник, та при виконанні своїх обов’язків ходить по краю – на межі саморозкриття (веде бесіди на тему «Яке маєте прохання до всемогутньої істоти?»), а після початку революції і загибелі своєї дівчини, іде на порушення рівноваги в тому суспільстві вступаючи в бій фактично безсмертним. На відміну від своїх супротивників

  4. І нарешті категорія, котра майже не зустрічається, але вона є найбільш правдоподібною. Прогресор, котрий все зіпсував. Це головний герой повісті Фелікса Крівіна «Я вкрав машину часу» («Я угнал машину времени»). Головний герой вирішує врятувати партизанський загін в Західній Україні 1941 року, герой має на руках історичні відомості, мапи просування загону, знає день останнього бою. Не знає лише імені зрадника. Та в 1941 році герой потрапляє до рук фашистів і виявляє, що зрадником був саме він. Бо про стійкість до тортур легко думати в кабінеті затишного 4119 року

 

До будь-якої з цих категорій може відноситись як герой під прикриттям (Ганібал Форчун з циклу «Агентство ТЕРРА» Леррі Меддока чи той таки Румата Есторський), так і герой-одинак. До речі, до героїв першої категорії (під прикриттям) можна віднести «Патруль часу» Пола Андерсона, але там скоріше про тяглість часу, а не про потраплянців.

Герой-прогресор зараз доволі популярний прийом. Сотні тон «мережевої» та паперової «літератури» написані про це. Зазвичай наш сучасник (часто просто з поля бою сучасної війни) потрапляє в часи Другої (іноді і Першої) Світової війни, де завдяки своїм знанням (такий герой може бути солдатом чи інженером) і прихопленій зброї сучасності (від автомата до літака-штурмовика) змінює історію. І ось вже в перші години війни фашиську навалу відкидають на захід, займають Берлін, а там і до Вашингтону недалечко. І лідери націй слухають (і слухаються!) того потраплянця, достатньо йому назвати дві-три події з майбутнього і надати принципову схему атомної бомби (типу «футбольний м’яч»).

Та деякі автори розуміють, що не кожного голодранця послухають, навіть якщо той белькотатиме про напад 22 червня, скоріше такого розстріляють як панікера за розповсюдження шкідливих чуток. Тому з’являється прийом «потрапити в потрібне тіло». Отже, за типом потрапляння ділимо

  1. Потрапляємо у своєму тілі

  2. Потрапляємо в інше тіло. Потрапляють в тіло Миколи ІІ Кривавого (зміна результатів Першої Світової, а потім і побиття «британських інтервентів»), в тіло Гітлера (і вішають Черчілля, як розпалювача війни, що їм всім Британія так не подобається?). До смішного доходить: потрапляння в тіла тварин і вплив на історію (своєрідною легендою став такий собі Рибаченко з творами «Лев-попаденец», «Комар погубивший человечество», «Пчела-попаданец»)

 

Значно менше уваги приділяють технічному боку «потраплянства». Наведу лише кілька прикладів:

  1. Як і за часи Марка Твена в інші світи та часи все ще потрапляють в результаті контузії

  2. Іноді використовують технічні засоби класу «машина часу». Так для подорожей в «майбутнє, що описане» НДІ ЧАродійства і МАгії (НДІЧаМа) (тобто, звичайно, НИИЧаВо з «Понедельник начиется в субботу» Аркадія і Бориса Стругацьких) використовували машину часу на базі велосипеду.

  3. Для інших подорожей «книжковими світами» в «Царь, царевич, король, королевич…» Юлія Буркіна і Сергія Лук’яненка (особа яка підтримує збройну агресію проти України) використовували шафу з підламаною ніжкою. Яку книжку замість ніжки поставиш, туди й потрапиш, зайшовши в шафу. Та шафою в якості порталу користувався ще К.С.Льюїс в «Нарнії».

  4. Буває, що вистачає звичайних засобів пересування. Ні, не летючого фургончика Еллі, це в наступний пункт. Просто геть інші в культурному розумінні світи можуть бути на нашій спільній планеті. Я маю на увазі міні-серіал 1980 року «Сьогун» (Shogun), де англієць на голландському кораблі терпить кораблетрощу біля Японії, котра на той час (1600 рік) була доволі ізольованою державою. В основу серіалу покладено однойменний роман Джеймса Клавелла і реальне життя Вільяма Адамса, котрий побудував корабель європейського типу для одного з японських князів. Коротше кажучи, звичайна доля «потраплянця» від помираючого і полоненого до полководця імперії. Та «Сьогун» нас цікавить менше, бо це ж не фантастика.

  5. Найчастіше це просто магія

– Дивіться пильніше, прислухайтеся уважніше! – вигукнув Едмунд. – Хапайтеся за руки! Тримайтеся одне одного! Це чаклунство, і до ворожки не ходи! Не баріться! 

– Мерщій! – підхопила Сьюзан. – Нумо, взялися за руки! Та що ж це діється?! 

Наступної миті і їхній багаж, і лава, і платформа, і навіть сама станція розчинилися у повітрі. А четверо дітлахів, як трималися за руки, так і опинилися в зовсім іншому місці, а саме у лісі, та ще й такому дрімучому і густому: тут і там стирчали гілки, і продертися було несила. Діти протерли очі й перевели дух. 

– Ой, Пітере, – вихопилося у Люсі, – чи не може бути так, що ми знов повернулися до Нарнії?! 

– Може бути все що завгодно, – насупив брови Пітер, – бо попереду нічого не видко і на крок. Треба вийти на відкритий простір, якщо взагалі тут такий є.

Клайв С. Льїюс «Принц Каспіан»

 

Як окреме явище варто також виділити «реверсивних потраплянців». Тобто, «потраплянців» з інших часів чи локацій в наше суспільство. Найчастіше це твори розважального характеру. Наприклад, французька комедійна франшиза в трьох частинах «Прибульці» (Les Visiteurs) чи роман Андрія Бєляніна (особа яка підтримує збройну агресію проти України) «Рудий лицар» («Рыжий рыцарь»). В обох випадках, мешканець середньовіччя потрапляє в нашу сучасність. 

З негумористичних «реверсивних потраплянців» хочеться згадати фільм «Філадельфійський експеримент» 1984 року. Двоє моряків з есмінця «Елдрідж» потрапляють з 1943 в 1984 рік, дивуються бляшанкам для напоїв (у нас тут для літаків алюмінію не вистачає!) і німецькому пиву (а-а-а-а-а! ми програли війну). Один з моряків повертається в свій час, а інший знаходить своє щастя в році імені Орвелла.

Також до «реверсивних потраплянців» можна було б віднести подорож нашого сучасника в майбутнє. Тут транспортом найчастіше виступає кріогенний сон або його варіації. Це звичайно і польський фільм «Секс-місія» 1983 року (в цнотливому російському перекладі «Новые амазонки»), і фільм «Втеча містера МакКінлі» 1975 року (хоча зіткнення культур там майже і не було, історія скоріше про втечу з сучасності), і «Футурологічний конгрес» Станіслава Лема (там ця процедура називалась «вітрифікацією»). Та все ж нашого сучасника в майбутньому нечасто відносять до потраплянців, хоча це і зіткнення світів і світосприйняття. Частіше це називається просто подорожами в часі.

 

І наостанок. Чи повертаються «потраплянці» в свій рідний час чи в свою рідну локацію? Ні! З точки зору так званих «законів жанру» це повністю виключено. «Потраплянці» або досягають найвищих вершин світу куди «втрапили», або потрапивши «додому» шукають зворотній шлях в інший світ (як у Дж.Г.Сміта в «Королеві відьом Лохленна», в оригіналі «Witch Queen of Lochlann»), або вічно шукають шлях додому паралельними світами (Філіп Фармер «Брама часу», в оригіналі «The Gate of Time»).

 

Що я б рекомендував прочитати з «потраплянської теми»:

  • Критика і публіцистика.

    1. Олеся Стужук. «На танках через Атлантику!»: низькопробна фантастика про потраплянців дає змогу передбачити, куди імперія завдасть чергового удару. https://racurs.ua/ua/2584-na-tankah-cherez-atlantyku-nyzkoprobna-fantastyka-pro-potraplyanciv-dozvolyaie-tochno.html

    2. Андрей Валентинов «Наши в Хроносе», журнал «Реальность фантастики», №2 (октябрь) 2003.

  • Художній «must read»:

    1. Марк Твен «Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура»

    2. Клайв С. Льюїс «Хроніки Нарнії»

    3. Філіп Фармер «Брама часу» (українською не видавалось)

    4. Фелікс Крівін «Я вкрав машину часу» (Феликс Кривин «Я угнал машину времени», українською не видавалось)

    5. Андрій Валентинов «Нуар» (українською не видавалось)

    6. Пол Андерсон «Патруль часу» (українською є у «Видавництві Жупанського»)

Поділитися

Поділитися на facebook
Поділитися на twitter
Поділитися на telegram
5