Сад

Дід Яків спав. І снився йому тривожний сон. Ніби злетіла з неба біла металева блискавка і вдарила просто в дуба-велетня. І розколовся дуб. І перетворилося повітря на рідину, захлинулось від болю і покотилося страшною хвилею, змітаючи на своєму шляху сухі гілки, шматки старого частоколу, вдарилося в хату, трухнуло землю, пройшла повз нього самого. І серце, легені, шлунок вирвалися з тіла від тієї хвилі, розбилися на дрібні шматочки, а потім зібралися знову і повернулися на місце вже іншими.

А за хвилею йшов вогонь. Не лагідний, повільний, тріскучий, а пекельний і стрімкий. Він в мить перетворив степ в чорну пустелю і перекинувся на сад, облизуючи білим розпеченим язиком квітучу ніжність дерев, беручи їх в отруйні чорні обійми. Через тріскіт вогню долинув вий вовка. Ніби хотів збудити старого. Яків і сам хотів прокинутись, бо сон йому не подобався, але не міг.

І тут вгорі прогримів грім і на землю спустився дощ, підминаючи під себе вогонь, змітаючи і вчавлюючи в землю його жертв. Дощ лив цілу добу. Тому лише через день наступного ранку сусідка Любка добралася до дідової хати. Там і знайшла господаря, який так і лежав з насупленими брівми.

***

З тих пір, як Катря оселилася в дідовій хаті, їй стали сниться сни. Іноді щось з минулого життя, – робота, друзі, – а іноді щось химерне. Вона не зважала, війна, два переїзди за останні місяці, – все це не могло не подіяти на нерви. Тож, як психіка вирішила реагувати снами, то нехай.

Одного разу наснився великий чорний кіт, що сидів під дубом – цілим, живим, неушкодженим ракетою, – і щось з дуже розумним видом їй розповідав. У сні Катря його розуміла, але прокинувшись нічого не могла пригадати, окрім слів:

– ВРЯТУЙ ТОГО, КОГО БОЇШСЯ.

– Якесь Лукомор’є, Господи прости. – протерла вона очі, потягнулася та й почала черговий день, повний справ. Адже хату, хоча дід жив дуже охайно, все одно треба було прибрати і вимити, а речі перебрати та роздати зайве.

***

– Сніговий Кальвіль цього року молодець…

– Джонотан трохи задрібний. Моя провина – не знав зайву зав’язь…

– Буря поламала багато гілок у Дюшеса. Будемо відновлювати красуню.

– Прищепив на Вагнера Конференцію. Сподіваюсь, вони потоваришують…

Це були дідові щоденники. Щоденники саду. Справжні життєписи дерев! Так, окремо для кожного. Дата посадки і опис того, як розвивалася рослина, схема обрізки, формування крони, коли і що прищеплено, хвороби, одужання, врожаї. Він писав про дерева, як про дітей.

Катря крізь сльози читала ті записи, аж тут в двері постукали. Дивно. Вона жила тут вже два тижні і майже звикла, що в двері не стукають, а просто заходять. Може, комунальні служби? Лист на замовлення?

Але це був не лист і не комунальник, а сусід Віталій Сергійович. Його, як казали на районі, «садиба», була вище по вулиці. Віталій Сергійович займався ягодами. Спочатку вирощував полуницю, зараз взявся до ожини. Коротше кажучи, місцевий ягідний олігарх. Любка ще розповідала, що дітей він ще підлітками відправив вчитися за кордон, так вони там і залишилися, що дружина пару років тому поїхала туди ж, та так її тут більше і не бачили, і ще якісь плітки, але Катря за звичкою, більшість «інформації» пропустила крізь вуха.

– Катерина? Вибачте, що турбую…

– Чим можу допомогти? – такий незвичний для тутешніх Версаль, залишилось ще подати англійській чай в порцеляні, – подумала Катря і обтрусила пилюку зі штанів, щоб якось знизити градус офіціозу.

– У мене до вас пропозиція. – Він замовк, очікуючи, вочевидь, її реакції, але Катря мовчала. – Ну добре. Коротше кажучи… Чи не хочете ви продати будинок і сад? Моя ділянка поряд і гроші не проблема, я дам хорошу, довоєнну ціну, яку скажете…

– Ні. – відповідь прозвучала аж надто категорично.

Віталій Сергійович, вочевидь не очікував на таке і якось одразу знітився.

– Ну ні так ні. …Послухайте! – промовив він вже у двері, що причинялися.

– Ще одна пропозиція?

– В якомусь сенсі так. Ви ж знаєтесь на садівництві, рослинах там…

Її улюблене питання. Люди чомусь вважали, що той, хто вчився на ландшафтника, має вміти одночасно грамотно виростити сад, побризкати помідори, зібрати і законсервувати малину та закласти водойму з золотими рибками.

– Що саме вас цікавить?

– Бачте… – йому вочевидь було не дуже зручно. – У мене є зимовий сад. За ним приглядала одна жіночка, але зараз вона евакуювалася. А я в цьому нічого не розумію… Чи не могли б ви, ну…, приглянути за ним. Там, я не знаю, полити, коли треба, щось пересадити, таке. Та жінка приходила два-три рази на тиждень. Я буду платити так само, як їй. – Він назвав суму. Гроші були непогані.

– Домовились. Коли можна прийти подивитись на фронт робіт?

– А ви небагатослівна. Приходьте сьогодні о третій, якщо вам зручно.

– Зручно.

***

Коли вона сюди їхала, не була певна, що залишиться, та і їхала вона до живого діда, а приїхала вже на могилу. Перші два місяці війни Катря провела в Івано-Франківську. Там швидко усвідомила, що зароблені гроші ледь покривають витрати на квартиру, а її і без того невеликі заощадження тануть, як туман на сонці. Треба було щось вирішувати.

Двоюрідні брати та сестри з родинами були за кордоном. Один дядько з дружиною та її батьками винаймали однокімнатну квартиру у Львові, інший дядько з родиною влаштувався в прийми до дальніх родичів на Закарпатті. Всі вони кликали Катрю до себе, але вона розуміла, що навряд чи витримає в цьому дружньому родинному колі навіть місяць. Тоді і загадала про діда. Раніше вони всі їздили до нього щоліта і навіть на зимові канікулах, але з тих пір як закрутило доросле життя, а потім ще і померла мама…

Вона телефонувала діду кілька разів з 24 лютого, але не знала що сказати, тому останні тижні не знаходила сил подзвонити. А тепер… Приїхавши і дізнавшись про смерть Якова, Катря хотіла поїхати наступного ж дня. Але вирішила, що дід був би не проти, щоб вона залишилась.

Треба було виїхати з Бучі, щоб зрештою оселитися в прифронтовому місті, – дивувалась вона самій собі. Але повертатися було нема куди – її квартири більше не існувало, а весь час переїжджати вона точно не хотіла, тож, була тут, хоча вибухи її, звісно, лякали, а сигнал повітряної тривоги діяв на нерви.

А тепер і робота знайшлася. Рослин у Віталія було небагато, посаджені грамотно, то доглядати було неважко і ще лишалася купа часу на дідів сад, бо вона хотіла врятувати якомога більше дерев.

Так хотіла, що вони стали їй снитися. Точніше, у сні вона сама була напівспаленим деревом. З її живої частини кров та слиз текли на мертву, чорну. І у сні розуміла, що то єдиний спосіб зберегти життя.

Це було у сні. А наяву Катря намагалась позбутися наслідків страшної пожежі – вогонь зачепив правий задній кут саду і центр. А саме в центрі були дідові «скарби» – яблуні, де завдяки прищепам дозрівало по три-чотири сорти, такі самі сливи, дива-дерева, на яких одночасно росли і груші, і яблука, і айва.

Катря прибирала зламані гілки, обрізала обгорілі дерева, змащувала їх рани спеціальним розчином та перемотувала холстиною, наче бинтувала руки та ноги…

***

Однієї ночі після трьох вечірніх тривог і прильоту їй наснилося, що вона біжить по лісу поряд з вовком. Чи вона і була вовком? Сильні лапи, лискуча шерсть, білі ікла. Вовк поспішав, біг дуже швидко. І просто з лісу вибіг на галявину а звідти в прочинені двері будинку та наскочив на якогось чоловіка.

Десь закричала і побігла жінка, а вовчі ікла вже рвали горло жертви…

Після того сну Катря весь день не могла прийти до тями. Щоб заспокоїтися знов взялася за дідові книжки та папери.

«ЗНАЙДЕШ ТЕ, ЩО ВСІ ШУКАЮТЬ»

Катря роздивлялася пожовклий листок, на якому колись, мабуть, було прикріплено гербарій. З часом він розсипався, а накреслені гострим олівцем слова залишились. Вони були саме накреслені – так раніше підписували наукові роботи, малюнки до дисертацій, урочисті вітальні листівки і таке інше. Зараз, мабуть, так писати вже ніхто не вмів.

Вона придивилася до паперу – ні, гербарію там ніколи не було, на відміну від інших листів в цій важкій папці, – не було слідів від кріплення та і відпечатка від рослини, що неминуче з’явився б з часом. Зате був ледь помітний ескіз олівцем. Навіть не ескіз, так, окремі риски: товсте стебло, на ньому сім круглих квітів – три справа, три зліва, одна нагорі. Найбільше той ескіз нагадував візерунок зі старого рушника, але навряд чи дід Яків став би його малювати, тим більше, вкладати малюнок в папку з гербаріями, оно який у нього все впорядковано, хоч зараз в музей здавай.

– Ти не думала, що цю війну влаштували старі речі?

Катря аж здригнулася від несподіванки, листки з папки розсипались по підлозі.

– Вибач, – сказала Любка, – я гукала з двору, ти не озвалася, двері відчинені, то я зайшла. – вона стала на коліна, допомагаючи збирати гербарії.

Це Любка тоді знайшла діда і, втративши надію викликати близьких, організувала похорон Якова Івановича. Добре, дід завчасно відклав гроші на цей захід і повідомив про те сусідам.

А зараз Любка стояла і крутила в руках пожовклі гербарії та папери, серед інших – той, до було виведено про знайдеш те, що всі шукають.

– Які красиві! Що будеш з ними робити?

– Ще не знаю, треба подумати, як зберегти. Що ти там казала про старі речі?

– Що? А! Іноді мені здається, що ту війну задумали старі речі. Ну оті, що наші бабусі і дідусі не викидали і збирали – ковдри, одяг, якийсь крам. Вони нарешті захотіли стати потрібними…

Катря здивовано подивилася на Любку, чути від неї такі міркування було незвично. Сусідка була повновида жінка без віку, завжди в рожевій блискучий помаді, пофарбована в «блонд». Катря називала цей колір фарби для волосся ринковим, бо так фарбувалися всі продавчині на базарах, принаймні ті, хто не фарбувався в чорно-синій.

Любка стверджувала, що пам’ятає, як Катря, її двоюрідні брати та сестри гасали тут малі «в самих трусах». Катря ж не могла її згадати.

– То через те, – відповідала Любка, – що як ти була мала, я вже крутила хвости старшокласникам, а потім швидко вийшла заміж та поїхала. Оно тільки два роки тому повернулася.

Чому сусідка повернулася, Катря не питала, її мало обходили чужі історії, до того ж Любка і без того була надто балакуча. Ось і зараз вона прийшла без запрошення та задає якісь дивні питання. Катря ввічливо, але рішуче потягнула папери з Любчиних рук та поклала їх до папки.

– Так, мабуть. Мабуть старі речі знов захотіли стати потрібними. – погодилась Катря, щоб щось сказати і завершити цю розмову. – До речі, у мене там кілька ватяних ковдр на печі, візьми, якщо хочеш, для переселенців. Мені не треба стільки.

– Звісно ж візьму, дякую, але не зараз, бо йду в магазин, ввечері зайду чи завтра. – сусідка вже майже закрила за собою двері, як влетіла назад:

– Я ж чого зайшла, – то твій чорний кіт?

– Який ще кіт?

– Там сидить у дворі, ніби він тутешній. У діда котів не було то я і питаю, може то твій?

– Та ні. – Катря встала і пішла до дверей. – Тільки кота зараз не вистачало.

На подвір’ї і справді сидів кіт. Дуже великий, чорний і пухнатий. Він мружився на сонці і муркнув, побачивши Катрю. Потім встав і повз неї зайшов в дім, ніби так і було треба.

– Гей, ти куди? – але кіт вже вмостився на дивані і почав вилизуватися.

– Ти, ба, як вписався! – Любка зареготала, адже кіт розтягнувся так, щоб зайняти всю довжину дивану.

Катря хотіла його скинути, чи винести на вулицю, але той ошкірився. Цього ще не вистачало! Хоча… Все таки самою в домі було страшнувато. Хоч якась жива істота. Та і може йому набридне і він піде до себе додому, звідки прийшов. Адже кіт був чистий, охайний, на бродячого геть несхожий.

Але пухнастий явно вважав, що це він зробив Катрі честь, а не навпаки. Тепер майже кожної ночі Кіт, – Катря так і не змогла придумати йому ім’я, не Барсіком ж такого велетня було звати, – десь пропадав, приходив під ранок, снідав і розтягувався на «своєму» дивані.

***

– Ой, а ви чули, що в Липках скоїлося?

Черга захвилювалася. Липки були чи то сірою зоною, чи в окупації, їх статус змінювався ледь не щотижня. Тай були не так вже далеко від них – кілометрів тридцять. Саме з Липок, казали, було випущено снаряд, що розтрощив дуб.

А колись Катря ще школяркою їздила туди до подруги влітку. Вони пили парне молоко, заїдали малиною прямо з куща, раз у раз прожовуючи разом з малиною і якусь комашку, в спеку бігали на ставок, що більше нагадував калюжу рідкої багнюки… Так було хороше. А тепер з Липок до них летять смерчі та інша гидота. Катря винирнула зі спогадів і прислухалася. Віщала баба Мотря, черга зацікавлено принишкла:

– Так ось. Цей бухий орк ввалився до них в хату. Ще пощастило, що був сам, вони ж зазвичай натовпом ходять.

– Та мабуть, бо бухий був, того і сам, – підпрягся хтось з черги.

– Ага, мабуть що. Ну ось і поліз до них. А там Раїса сама з дочкою. Дочка красива, двадцять років чи вісімнадцять. Вона її весь час ховала, на вулицю не випускала. А тут… Ну і поліз до неї той орк. А п’яний-то він п’яний, а бугай хороший. Ще і зі зброєю. І вже притис ту нещасну до стіни, аж тут – якийсь звір, – Раї здалося, що вовк, – кидається на орка просто з дверей і рве його. Оленка верещить, Рая її схопила за руку та тікать в ліс у чому були…

Черга зачаровано мовчала. Перша не витримала Леся:

– Що, справді вовк їх врятував?

– Ось тобі хрест, мені Рая сама розповідала, Оленка та нічого не каже, досі в шоці, майже не розмовляє, а Рая каже – вовчисько! Просто в двері і на орка!

Черга сколихнулася.

Баба Мотря, заохочена реакцією аудиторії, продовжила:

– А ще розповідають, що там не одного орка вовк задрав. Що раз у раз тіла знаходять. Звісно, від місцевих приховують. Але орки хоча б перестали ото так тинятися по хатах. Рая розповідала, що її кума раз йшла ранком в корівник і побачила такого мертвого орка. Горло перегризене. А знаєте що найдивніше?

Черга затамувала подих.

– Там поряд ще були величезні котячі сліди!

Черга задоволено видохнула. Катря не витримала і скептично приснула. Баба Мотря суворо глянула на неї:

– Ти чого це? Не віриш? Але ж Рая…

– Вірю. Що вовк міг напасти вірю, хоча у нас тут вже років п’ятдесят-сімдесят жодного вовка не було. Але… Ну як ви то собі уявляєте? Йде баба ранком в корівник, бачить труп з порваним горлом і починає навколо ходити сліди вивчати? Та я б на її місці, бігла б одразу додому і сиділа тихо, наче нічого не бачила! Бо ще скажуть, що то вона його погризла.

Хтось в черзі підтримав Катрю, але в цілому аудиторія була незадоволена її втручанням. Катря зрозуміла, що зіпсувала їм розвагу. Людям потрібні легенди.

– Ти б ото краще за сусідом своїм дивилась! – баба Мотря не могла пробачити, що Катря втрутилась в її хвилину слави. – Оно шастає десь вечорами та ночами. Куди? Нащо?

Катря нічого не відповіла, але баба Мотря сказала правду. Вона й сама часто бачила, як Віталій йшов кудись в степ пізно ввечері, тоді як всі ховалися по домівках, щойно темнішало. Але на відміну від баби Мотрі і тієї ж Любки Катря не звикла совати носа в чужі справи.

***

Вночі прокинулась, бо Кіт настирно, аж боляче, тикав її лапою і противно нявчав.

– Чого тобі, чудовисько? Тільки ж заснула!

Кіт не заспокоювався і просто таки випихав її з місця. Їсти забула насипати йому, чи що? Катря повільно потягнулась. Вилазити з-під ковдри не хотілося. І тут пролунав перший вибух. Дуже близько. Вона моментально злетіла на підлогу і автоматично закотилася під ліжко. Добре, що воно було високе, панцирне, а не оті ото новомодні дивани, під які і руки не просунеш. Кіт заліз за нею.

– Другий, третій, четвертий, п’ятий, – Катря перестала рахувати, бо було дуже близько і дуже страшно, серце кудись бігло, і тут щось довбануло просто у неї над головою.

Здається, вона завила і вила, аж поки не стало геть тихо. Тоді вперше відчула, як час і простір втрачають чіткі кордони і перетворюються на щось, схоже на кисіль. І як простягнути руку, зробити крок, то можна потрапити кудись, де дід Яків ще живий і ходить з паличкою навколо своїх дерев, чи де в лісі вовки гризуть окупантів, чи де вона щаслива з тим, з ким вже давно не склалося, де війни немає і ніколи було, а дуб цілий.

Катря ще трохи полежала, збираючись з силами, а потім вилізла з-під ліжка і встала. Кіт вже вмостився на дивані і зосереджено вилизувався.

Над ліжком була діра, на ліжку лежали шматки стелі просто там, де була її голова. Тремтячими руками вона схопила телефон і на ходу накинувши куртку, вже вибігши на вулицю, набрала 101.

Знадобився тиждень щоб руки перестали тремтіти, а серце зненацька пускатися в танок. З дахом їй допомогла Любка.

– Чого ти так мені допомагаєш? – якось спитала у неї Катря.

– Ну а як ще? А взагалі то не я. То Віталік. – відповів «ринковий блонд».

– Віталік?

– Ну Віталій Сергійович – він закупів для всіх шиферу, плівки, обіцяв потім з вікнами допомогти. Тільки він не дуже любить, коли про те скрізь балакають. А взагалі… Ну ми ж сусіди, як не допомогти. І твій дід … Він нормально до мене ставився.

– А як ще він міг до тебе ставитись, – хотіла спитати Катря, але промовчала. Не до того було.

І тільки коли діру на даху було залатано, Катря згадала, що бачила під ліжком якісь папери. Мабуть, прилипли до підлоги і не вимілися ані віником, ані шваброю, якою Катря, наводячи лад, тикала по всіх кутках в перші дні після приїзду.

Так і було. Папір був щільний, щось типу ватману, тільки менший за розміром. Простим олівцем на листі було схематично намальовано велике дерево. Схематично, бо було лише сім листочків – по три з кожного боку і один вгорі. Частина написів, яких і так було небагато – по одному в кожному листочку, – була затерта, мабуть, таки мокрою ганчіркою, коли вона мила підлогу.

Якщо починати з лівого нижнього листочка то можна було розібрати таке:

…ац

.о..ія

…теп

бле…..ві

анія

Ліс

кра

Зрозумілим було лише слово «ліс» і «..теп» мабуть означало «степ». Все інше – бле ві, о..ія.., –. Катря і гадки не мала, що таке.

На зворотній стороні такими самими буквами як на старому гербарії було накреслено:

ТОЙ ХТО ПОЧНЕ НАВРЯД ЗАВЕРШИТЬ, АЛЕ НЕ ЗАВЕРШИТИ ТОГО, ЧОГО НЕ РОЗПОЧАТО.

Маячня якась. Статус із соціальних мереж. Хоча… не слід недооцінювати банальності. Дідусь, а ти, виявляється, полюбляв шифри і таємниці.

Можна було б просто викинути той папір, але Катрю щось зупиняло. Чи те, що вона вже зрозуміла, передивляючись дідові щоденники, що він нічого не писав просто так, чи просто здогадувалась, що там може бути щось важливе? Так чи інакше, але поклала папір на стіл, щоб був в полі зору.

***

Постійні обстріли нервували і загартовували одночасно. Було враження, що місто перетворилося на секту фаталістів. Якось Катря вирвалась на центральний базар за добривами для зимового саду, і як раз потрапила під обстріл. Все обійшлося, – ракету збили в небі, щось вибухнуло вдалині, але було дуже страшно. При цьому ніхто нікуди не побіг, натомість частина продавців просто виматюкалась, дістала телефони і стала знімати як ото воно в небі димить.

Катря таких міцних нервів не мала, тож швиденько побігла на маршрутку. Залетіла в салон, сіла, намагалась заспокоїти дихання і очікувала, що зараз водій рвоне з місця. Але ні. Маршрутка, бач, не була повна. Ще хвилин десять вони чекали на достатню кількість пасажирів, потім не кваплячись водій збирав плату за проїзд і видавав решту, а вже потім нарешті поїхали. На той час завивання тривоги вже стихло, було чутно тільки віддаленні вибухи. Довелося проїхати повз огороджену ракету, яка, не вибухнувши, застрягла в дорожньому полотні просто на центральній вулиці міста. Нудна буденність. Нічого особливого.

Пів маршрутки сперечалось, що то було: касети, смерчі, гради, знов С300 і в який район долетіло вчора вночі. Потім розмова перекинулася на загадкових вовків, що то там то сям загризали окупантів. Переказана колись бабою Мотрею історія від Раїси з Липок здобула нових подробиць. Тепер вовк загриз якогось окупанта в Шепетівці, та і в Соснівці росіяни явно побоювались української фауни. Ховалися ночами, по хатах менше шастали. Катря слухала те в піввуха, все ще нервуючи через вибухи. Вовки так вовки, чом би і ні, якщо на нашому боці.

***

П’ятниця. Чергова ніч без сну. Два місяці щонічних обстрілів зробили свою справу. Режим збився. Всі тепер прокидалися о першій і четвертій ранку – в час найвірогідніших обстрілів, а потім вже хто спав, хто ні. Зрештою, в якісь ночі Катря взагалі не лягала, а спала вдень, якщо виходило. А іноді сну не було пару діб поспіль. При цьому одразу якоїсь дикої втоми від такого недосипу не відчувалося. Та завжди навалювалась неочікувано, раптово і валила з ніг. Цій втомі було все одно йшов ти вулицею, розплачувався в магазині чи порався в садочку.

Але сьогодні сон не йшов, може тому що вдень під рясний дощ вона довго і міцно поспала. Катря встала, натягнула спідницю на піжамну футболку, звичним рухом повісила через плече сумку з документами і аптечкою, та вийшла в ніч.

Повітря було свіже, а небо, зранку затягнуте хмарами, прояснилось. Зорі світили так яскраво, що здавалося, їх можна збирати, і як ягоди складати в кошик. А завдяки повному місяцю, видно було як в пісні – хоч голки збирай.

Голки Катря збирати не планувала, натомість звичною стежкою через сад і діру в паркані попрямувала до понівеченого дуба. Вона любила там сидіти на зламаному гіллі і дивитися в небо чи на ліс, що чорнів вдалині. Сиділа так, і здавалося, що нема ніякої війни. Що ніколи нічне цвірінькання цикад не переривалося вибухами і повітряною тривогою, що ніколи степ не краяло ракетами, а небо завжди було високим і чистим.

Там, біля дуба, якщо щастило і було тихо, Катря потрапляла в той затишок, який непомітно втрачаєш, коли виростаєш і майже ніколи потім не знаходиш.

Мокра трава шелестіла по ногах, але Катрі то було навіть приємно. Приємно забути про все і просто відчувати, дихати, дивитись і бачити. Бачити зоряне небо, степ, ліс вдалині. І… когось, хто йшов попереду. Почуття страху значно притупилося за останні місяці, тож Катря стиха озвалася:

– Гей, ви хто?

В нічній тиші її голос прозвучав досить гучно. Незнайомець спинився і повільно повернувся.

– Катря?

– Віталій Сергійович? Що ви тут робите?

– А ви?

– Не спиться, вирішила пройтися.

– Я так само. – він трохи помовчав і додав. – Мабуть, не годиться таке розповідати, я ж чоловік. Але іноді буває моторошно самому в будинку, особливо вночі. Вже як наздожене мене та ракета, хай краще серед степу… Я іноді і ночую тут. Беру спальник і ночую. Але частіше просто ходжу, поки не починаю валитися з ніг…

Катря нічого не відповіла. Не знала, що сказати. Адже часто відчувала те саме. Слава богу, у відповіді відпала потреба, бо вони майже прийшли до дуба. І там був хтось третій. Хтось, хто скавчав і жалісно підвивав. Цуценя заблукало?

Тут їм просто під ноги кинулася велика чорна тінь. Катря відсахнулася і ледь не впала:

– Кіт! Ти здурів?

Але скавчав явно не Кіт. Той нявчав і наче кликав їх ближче до дуба. Штовхав у ноги, відбігав і підбігав знову. Скавчання линуло з-під величезної поваленої гілки.

– Здається там собака. Може заблукав чи забився.

– Зараз я гляну. – Віталій нахилився, зазирнув під гілля і швидко відскочив. Навіть в місячному сяйві було видно, що він трохи зблід.

– Тільки не лякайся. – якось одразу вони перейшли на ти. – То не собака… То …вовк.

– Вовк??? – в думках одразу промайнули всі ті казки про вовків, що деруть окупантів. – Якщо ми не росіяни, він нас не зачепить. – в хвилини розпачу і страху з неї завжди вилітали дурні жарти.

І тут вовк, ніби на її голос виповз зі свого укриття.

– Він поранений! – у звіра за головою зліва стирчало руків’я ножа.

Вовк обережно підповз, він то страшно ричав, то скавчав від болю. Кіт муркотів і крутився навколо нього, ніби підбадьорюючи.

Врятуй того, кого боїшся.

– Треба допомогти йому.

– Як? Навряд чи ми знайдемо зараз ветеринара, а як знайдемо, навряд той погодиться лікувати вовка… Катря!

Жінка вже обережно наближалася до звіра. Було дуже страшно, ноги тремтіли. Але щось в очах вовка не відпускало її.

– Я чув, що не можна заходити до них зі спини. – Віталій теж підійшов ближче.

– Я не буду підходити зі спини. – Катря дуже повільно зняла сумку і простягнула назад, а сама присіла, – дістань, там є антисептик, кровоспине і перев’язка, щоправда, гадки не маю, як і чим перев’язати вовка…

По спині у неї тік холодний піт, руки тремтіли. Вона обережно потягнула руку до рани.

Вовк ошкірився, але тут Кіт поклав лапи йому на морду, ніби сів. І звір слухняно замовк, тільки стиха скавчав.

– Все буде добре, я тільки дістану ото, вовчику-братику, все заживе, будеш гасати лісами і далі… – промовляла Катря, намагаючись висмикнути ножа. Але ніж сидів дуже міцно.

– У мене не виходить… – вона ледь не плакала.

Тут на рукоятку лягла ще пара рук, стисла і висмикнула клятого ножа. Обидва важко дихали.

– Давай дезинфікуюче, – сказала Катря.

Вона щедро налила з пляшки, здається, дезинфікувавши пів вовка, а не лише рану.

– Перев’язка не допоможе. Краще б зашити. У мене в аптечці є чим, але… – її всю трусило від думки як то зашивати рану вовку.

– Я спробою. Тільки розмовляй з ним. Він тебе чує і заспокоюється .

– Добре, – тремтячим голосом видохнула Катря і почала. – Вовчику-братику, знаєш, у мне мама п’ять років, як померла, а і досі сумно. А у тебе є мама? Сподіваюсь, вона жива. Частину дідового саду таки вже не врятуєш. Але ми посадимо новий, правда, вовчику? Це ти, вовчику, окупантів дереш? Чогось мені здається, що ти…

– Все! – Віталій як міг зашив рану і залив чимось вонючим. – Крові нема, перв’язувати не бачу сенсу, він то все здере. Та чи буде триматись на шерсті…

Катря здивовано глянула на нього.

– Я колись працював водієм на швидкій. Чогось навчився. Хоча, звісно, вовкам ми допомогу не надавали. Чогось вони нас не викликали. – він смикнувся всім тілом, то виходив страх.

– Давай вже відійдемо від нього, по правді, мені дуже моторошно і хочеться хильнути коньяку.

Вони відійшли від поваленого гілля і тут Катря знов відчула, що повітря, час, простір перетворюються на кисіль, як в ту ніч коли прилетіло в хату. Але стояла тиша. Ні тривоги, ні вибухів…Тільки ось якесь сяйво під дубом.

– Дивись! – вона схопила Віталія за руку.

– Господи, сподіваюсь, це не ще один вовк чи гімалайський ведмідь, щось мені вже вистачить на сьогодні. Я взагалі просто хотів пройтися в тиші…

То був не вовк. І не ведмідь. То була квітка.

Дивна, дуже велика. Схожа на дзвоники, але значно більша. Один-два-три – сім квіток сиділи на стеблі, – три справа, три зліва, одна зверху. Всі вони були різного кольору і трохи світилися в місячному сяйві.

Катря простягнула до квітки руку, щоб переконатися, що то їй не сниться і почула тихе ричання.

– Кіт! Я ж не рвати, я просто подивитися, що за диво таке. – сказала вона, наче треба було виправдовуватись перед котом.

Нахилилася і підсвітила ліхтариком – це ж… Папороть!

Справді папороть? Але ж і не липень зараз і вона не молодий парубок, за легендами тільки вони і можуть знайти цвіт папороті. Та і взагалі маячня, папороть же не цвіте! Тоді що ж це? Сім квіточок – блакитна, червона, жовта, зеленкувата, фіолетова, помаранчева, синя… Навіть якщо я з’їхала з глузду, то бачити галюцинацію маю сама, але:

– Так не буває! – видохнув поряд Віталій. – Ми що, якогось газу наковталися? Була хімічна атака, а ми пропустили об’яву?

– Дурне людисько! Папороть квітне не за розкладом, а коли знаходиться той, хто здатен її побачити. – голос прозвучав десь знизу.

– Ти чув?

– Що?

– Хтось наче сказав… А, бо з ним!

Катря простягнула руку до квітки, ледь її торкнулася і тут сяйво від папороті, поєднане зі світом місяця впало на те місце, де донедавна стояв дуб.

І в стовпі світла з’явилося дерево. Величезне, створене з самого білого сяйва. На дереві було лише сім великих листків.

– Це ж малюнок! Дідів малюнок! – закричала вона Віталію, але той стояв роззявивши рота.

Катря дивилася, як зачарована, і тут на листі стали проступати картини.

В першому нижньому – зелений лабіринт, охайні геометричні клумбі, альтанки, увиті трояндами, фонтани і вікна палацу на задньому фоні. Продумана до всіх дрібниць вишукана краса.

Другий листок показав бурхливий струмок з дерев’яним містком, жовто-червоні клени, самшити, зарослі мохом валуни, химерно підстрижені сосни. Японський спокій і тиша, а, точніше музика природи звучала там, заколисуючи стомлену душу.

На третьому вітер котив хвилі по ковилу, біля залишків стародавніх руїн рослі глід та шипшина, на передньому плані радували око маки, шавлія, польові ромашки, волошки, кущ скумпії причаївся в яру. Десь вдалині проступала стіна з пірамідальних тополь. Степ. Її рідний степ. Захотілося впасти в траву і дихати на повні груди, дивлячись у високе небо.

На верхньому центральному листі Катря побачила величезну оранжерею зі скляною стелею, але вона не була схожа на жодну оранжерею ботанічного саду, – скоріше, нагадувала давно покинутий дім, в якому тепер оселилися рослини – орхідеї спускали свої коріння з шафи, монстера накрила своїми листям рояль, ліани оплели автомобіль…Тут плинність буття не лякала, а зачаровувала та заспокоювала.

Перший справа лист був заповнений лавром, лимонними та апельсиновими деревами, кіпарісами, олеандрами та іншим середземноморським багатством. Пахло сонцем, гарячою землею, ароматом квітів та трав, десь на фоні співала гітара. Тут стверджувалося життя та любов в кожні гілочці, в кожні краплині води з фонтанів, укладених візерунчатою плиткою.

А ось наступна подорож – ліс. Дике озеро видніється з-за високих дерев. Тут, мабуть, живуть мавки чи русалки. А, може, прилітають відьми, відновити відьомську силу. Тут навесні квітнуть проліски та підсніжки, влітку пахне суницею та чорницею, а розвалини готичного храму обвиває плющ.

Останній лист. Боже, ніби її хто огорнув теплими обіймами – різнобарвні мальви, жовті соняшники, кущ калини, а онде пахкі чорнобривці. Що далі? Город, який більше схожий на витвір мистецтва. А далі…плодовий сад! Такий як у діда, тільки не ушкоджений.

Катря не просто бачила то все, вона ніби сама опинилась в тому дереві світла і гуляла по його гілках та чарівному листі. Не знала, скільки пройшло часу, дивилася, всотувала, намагалася запам’ятати те все. Рослини, запахи, звуки…

***

– Катря! Катря! – хтось її будив. А бодай вам! Так добре спалося!

В кімнаті стояла Любка і Віталій Сергійович.

– Катря! Слава богу!

– Що таке?… Ви чого галасуєте? Що сталося? Москалі в місті чи що?

– Ти вчора цілий день не відкривала і на телефон не відповідала, я покликала Віталія, ми стукали спочатку, а потім замок виламали!

Катря не могла прийти до тями.

– Вчора? Я заснула на півтори доби? Хіба так буває?

– Два місяці нормально не спати то й не таке буває! Слава богу, що ти жива, бо я перелякалась. Тільки тут Катря помітила, що плече у Любки перев’язано і вона якось непевно тримає ліву руку.

– Люба, що сталося? Що з рукою?

Ринковий блонд одразу якось знітився.

– Та нічого страшного, таке. До весілля заживе.

– Люба!Кажи вже, що це? – Катря сіла на ліжку, голова трохи йшла обертом.

– Та нічого, попала під скалки на зупинці позавчора, – швидко відповіла Любка, відводячи очі.

– Катря, ви самі як? – спитав Віталій. Дивно, Катрі чогось здавалось, що вони вже перейшли на ти. Мабуть, наснилось. – Замок я новий вставлю, не переживайте. – Він озирнувся. – До речі, а де ваш Баюн?

– Хто?

– Ну отой здоровенний чорний кіт? Він же викапаний кіт Баюн з казки!

– Точно… Кіт Баюн, – розгублено сказала Катря. – гуляє десь. Він дуже самостійний.

Тут, про вовка промовка, – в двері просунулася чорна пухнаста морда. Кіт жовтими очима з задоволенням огледів всіх присутніх. Потім гордо задер хвоста і повільно підійшов до свого дивану. Секунда і Баюн вже влігся наче китайський імператор, що очікує дарунків від свої підданих.

– А ось і він…– Катря мимоволі позіхнула. – Вибачте, стільки зайвих хвилювань для вас.

Ще трохи поквоктала Люба, але не так активно, як завжди, навіть нічого не розповіла про приліт на зупинці, де дістала скалок, ще щось сказав Віталій, але Катря вже не слухала і з нетерпіння чекала поки вони підуть. Дуже хотілося вмитися і кави. Мабуть, Віталій відчув, що їй набридло їх товариство і потяг Любку за собою. А та, наче і сама поспішала піти і зайвий раз не зустрічатися з Катрею очима.

Сусіди нарешті пішли. Катря потягнулася, встала, зварила каву, зробила товстий бутерброд з сиром і ковбасою одночасно – як в дитинстві, і підійшла до столу, намагаючись згадати, коли лягла спати. Календар на телефоні показував, що сьогодні ранок суботи. Але ж це неможливо! Пізно ввечері в п’ятницю вона пішла прогулятися до дуба, зустріла там Віталія… Вовк, Кіт, квітка…Вовк!

– Твій дід до мене нормально ставився… – згадалося їй. – Невже? Невже таки правда історія про Липки, Шепетівку… Любка? Маячня якась. А може…

– Сад! Треба негайно все замалювати! – думки стрибали в голові, наче вона випила три літри кави, а не півчашки якоїсь бурди.

Катря швидко підійшла до столу, де лежав дідів малюнок з деревом. Нарешті, вона зрозуміла, що означали ті напівстерті слова! Схопила ручку і вивела:

Палац, Японія, степ, загублений світ (оранжерея), Іспанія, ліс і Україна.

Потім сіла і швидко на іншому аркуші стала писати пояснення до кожного з цих листочків, списки рослин, схему посадок, – все, що запам’ятала. Пам’ятала вона не так вже і багато, скоріше відчуття, ніж детальний план. Але Катрі і цього було поки досить. Згадається.

Так, зробивши перерву на обід, вона просиділа до самого вечора, списавши купу паперу.

Ввечері в двері, що поки так і були без замка постукали.

– Заходьте!

То був Віталій. Він одразу побачив стіл, завалений паперами:

– Що це?

– Не знаю, як пояснити. Коли я спала, мені наснилося щось дивне. Якийсь поранений вовк, а потім квітка папороті і сад. Сад, який мріяв створити мій дід. І я …

– І ви вирішили втілити… сон?

– Хоча б намалювати.

Віталій взяв кілька листів і швидко прочитав написане.

– Але ж то дуже…

– Масштабно?

– Не те слово. Тут я навіть не знаю, скільки гектарів треба, і скільки грошей… Скільки часу і сил просто щось зробити один таки листочок. Степ, приміром. Він взяв в руки черговий список рослин.

– Неважливо. – Катря витягла з під стосу паперів пожовклий дідів малюнок і перегорнула і показала Віталію:

ТОЙ ХТО ПОЧНЕ НАВРЯД ЗАВЕРШИТЬ, АЛЕ НЕ ЗАВЕРШИТИ ТОГО, ЧОГО НЕ РОЗПОЧАТО.

– Я навіть розпланувати те все сама не зможу. При тому, що закінчила факультет садово-паркового мистецтва. Це в принципі не під силу одній людині. У мене знань і вмінь не вистачить. Але я зроблю що можу. Розпочну.

Віталій покрутив в руках малюнок.

– Знаєте, а я колись гарно робив макети. А ще у мене є пара знавців флори і садівництва – по фермерській лінії звів знайомство… Не завершити те, чого не розпочато. Ваш дід був правий.

– Давайте вже на ти перейдемо, Віталію.

– Що ж, я не проти.

Він ще раз уважно подивився на Катріни схеми і ткнув в якусь пальцем:

– Гліцинія. Отут була гліцинія. Ти забула. І, до речі, то був не вовк. Вовчиця.

З дивану, ніби підтверджуючи слова Віталія, муркнув Кіт.

КІНЕЦЬ.