11 Березня, 2023

Живопліт

Тепле проміння призахідного сонця смужками проникає крізь лапи старих дерев. Я йду стежкою, з обох боків увінчаною барвінком. Тендітні квіти ніби усміхаються мені, розкривши свої пелюстки кольору неба.

Усміхаються? Я знаю, що вони обплели стежку не просто так. Квіти слідкують за мною. За кожним моїм кроком. Ніщо не можна приховати від Могутніх Рослин. Зайде сонце й барвінок замінять інші квіти, що розквітають вночі.

Я йду далі, не поспішаючи, обережно роздивляюсь навкруги ― не можна себе видати. Нехай квіти думають, що я просто гуляю. Невеличкі будинки, наче гнізда велетенських птахів приманюють око переплетеними гілочками. Та придивившись ближче можна побачити маленькі кружечки вікон, ― не птахи живуть у цих будівлях, а люди. Могутні Рослини побудували їх для нас.

Я завертаю за ріг, проходжу крізь тонкі паралелі вулиць. Старе місто відділяє від поселення невеличкий струмок. Підходжу до берега. Обережно торкаюсь прозорої води. На пальцях відчувається приємна прохолода. Барвінкову стежку змінює поодинокий очерет. Намагаюсь зайти у воду, та ступні одразу оплітає жива лоза, торкається сухими холодними джгутами, попереджаючи, що в струмок заходити не можна. Якщо пручатимусь ― вона затисне мене сильніше, увіп’ється в шкіру до крові й потягне назад, якомога далі від небезпечного місця. Могутні Рослини оберігають наше життя.

Зупиняюсь і чекаю, поки рослина мене відпустить ― і через кілька хвилин стебла зникають під землею так само швидко, як і з’явились.

Струмок можна перейти містком, утвореним корінням старого дуба. У старому місті самотньо височіють напівзруйновані примарні велетні. З крихких кам’яних стін проростає листям нове життя. Так рослини, що тепер керують містом, показують свою владу, свою перемогу над людьми.

Хто ми тепер? Що для рослин означає людство? Хто зна… Вони створили це місце. Справжню тюрму, обтягнуту з усіх боків живоплотом. Тримають нас тут, як безпомічних тваринок, безперервно спостерігаючи за нашим життям.

Я бачила паркан здалеку. Високий живий мур, що переплітається тисячами канатів-гілок. Здається він не має кінця і краю. Куди б я не пішла, врешті-решт наткнусь на ці ґрати.

Мешканці міста вірять у щедрість Могутніх Рослин. Вони  дають нам житло і їжу. Кажуть, ми мусимо бути вдячні їм за таку милість. Нудота підкочує до горла від таких думок. Заручники моляться полонителям.

Майже нікого не цікавить, що там, за парканом живоплоту. Всі, хто намагався вибратися з міста, безслідно зникають. Інші ж живуть у своїх маленьких світах, задовольняючись крихтами свободи, що їм дають.

Іноді, я щиро заздрю їхньому вмінню бути щасливими. З дитинства вчитись покращувати життя Могутнім Рослинам, працювати зранку й до вечора, наділяючи силою своїх ворогів тільки за можливість нормально харчуватися й жити з комфортом. І радіти тому, що навіть після смерті, можна бути корисним, ставши для них чудовим добривом. Люди вбачають у цьому шанс торкнутися їх божественності, стати частиною вічного циклу життя.

Колись я теж була такою. Але відтоді, як зник Макс, казка перетворилась в моїх очах у справжній фарс.

Я підхожу до закинутої лікарні. З горішніх поверхів крізь дірки канатами звисають ліани. За горою поржавілих залізних балок, що лежать на першому поверсі є вхід у підвал, і це єдине місце, до якого ще не дістались рослини.

Крок за кроком, обережно пересуваючи ноги, я спускають старими сходами. Зажмурюю очі, аби не боятись темряви, що поступово огортає тіло. Тримаюсь рукою пошарпаної стіни, щоб не втратити рівновагу. Рахую з кожним кроком ― один, два, три… Має бути рівно тридцять дві сходинки. Вісімнадцять, дев’ятнадцять, двадцять ― повітря стає прохолоднішим, різкий запах цвілі щипає носа. Залишилось ще трішки… Тридцять один, тридцять два ― рукою намацую ручку дверей.
Старі й важкі, вони відчиняються, прорізуючи тишу сухим скрипом.

За дверима знаходиться величезне приміщення. Всередині у коробках лежить купа давно зіпсованих продуктів у жерстяних банках, обережно складені ковдри на поличках ― колись це приміщення було сховищем, але роки зробили свою справу, залишивши тут лише сліди минулого, в якому люди керували життям.

― Це місце буде нашою маленькою таємницею, ― його невпевнена посмішка усе ще в мене перед очима. Відчуваю, наче наяву, як він хапає мене за руку, як простягає невеличкий сріблястий предмет з такою гордістю, ніби знайшов справжній скарб. Здається, це було лише вчора, хоч і минуло багато часу:

― Дивись, ― шепоче ледь чутно, аби зацікавити, хоч і знає, що ніхто нас тут не почує. ― За допомогою цієї штуки ми зможемо втекти.

― Втекти? ― на мить задумуюсь, намагаюсь пізнати цю думку на смак, зрозуміти, наскільки вона приваблива, ― Навіщо нам тікати?

― Хіба ти не хочеш дізнатися, що знаходиться там, за парканом? Побачити, наскільки великий насправді цей світ… ― бачу, в його очах прокидається мрія, поступово наповнюючи моє серце теплом.

Він затискає пальцями запальничку і за мить біля його руки променіє невеличкий вогник.

― Де ти її знайшов? ― лякаюсь, Могутні Рослини не дозволяють людям користуватися вогнем. ― Залиш. Максе, це небезпечно.

― Не можу, ― вогник на мить відбивається у його очах, ― Зустрінемось тут завтра. Я мушу дещо перевірити. ― обережно кладе знахідку на поличку і йде геть.

Тоді я бачила його востаннє.

Вмикаю запальничку на кілька секунд і з острахом кладу на місце. Знаю, що можу зникнути безслідно, як і він, якщо намагатимусь втекти з міста. Та ця небезпечна думка стає все гарячішаю з кожним днем. Чим більше я живу тут, тим більше відчуваю себе у тюрмі. Не знаю, що чекатиме на мене завтра, але я мушу спробувати вибратись із цієї пастки.

Сьогодні перед світанком я спробую перебратись через паркан. Денні й нічні  квіти-спостерігачі змінюють один одного, та все ж є невеликий проміжок часу, коли одні вже засинають, а інші ще не розправили свої пелюстки в очікуванні сонця. Потрібно буде лише уникати дерев, які завжди на варті. Сподіваюсь, що я встигну добігти до паркану. Далі треба буде рухатись швидко, якщо мене вчасно не помітять я встигну підпалити живопліт. Це має спрацювати ― в середині нього купа сухих гілок.

***

― Лано, допоможи, благаю! ― тіло Макса обплітають в’юнкі рослини, звиваються зміями навколо ніг, рук, обплітають шию. Його крик перетворюється у хрипке гарчання, очі підкочуються. Я тягнуся до нього, хочу підбігти, допомогти, але не можу зрушити з місця. Лози підіймають його усе вище й ось він уже зростається разом з ними, навіки стає частиною живоплоту.

― Максе! Я тут… зараз, Максе… ― відкриваю очі  й бачу перед собою звичну стелю. Тіло вкрите крапельками холодного поту. Зітхаю, ― це був лише сон.

Ніч поступово відходить у забуття. Навкруги все сіре ― сонце ще не встигло додати світові фарб. Прохолодний вітерець біля вікна лоскоче обличчя. Час іти.

Хапаю наплічник із завчасно приготованим запасом води і їжі й обережно прочиняю двері. Тихенько переставляю ноги, аби мене не почули.

Надворі повітря вологе й сире. Шкіра вкривається мурахами ― чи то від холоду, чи від страху.

Обходжу будинок, щоб оминути вишню, що росте у нашому садку. Похилені барвінкові квіти припадають до землі. Обходжу стежку за стежкою, ― пригадую у пам’яті кожен поворот, кожну ямку. Я давно продумала цей маршрут. Кілька місяців видивлялась, як підійти до живоплоту, щоб не трапитись на око деревам.

На стебельцях рослин заблищали крапельки роси ― світанок вже скоро, треба поспішати. Пришвидшуючись, чую шурхотіння від власних кроків. Серце калатає мов шалене, але не можу зупинитись, ― міцніше затискаю у руках запальничку, ― вона для мене предмет таємничої влади. Це додає впевненості.

Біля струмка ліворуч, повторюю про себе, не дійшовши кілька кроків до містка. Далі буде невеличкий  город, оминаю яблуні, проходжу через двір ― мені пощастило, здається його мешканці все ще сплять. За ним ще не засаджене поле і кладовище ― цвинтарі завжди недалеко від полів.

І ось, за невеличкими курганами могил, видніється височезний переплетений листям живопліт. Що там за ним? Що чекає мене попереду? Намагаюсь не думати забагато. Одна проста дія за раз ― так я зможу вибратись.

Небо багровіє світанковим сонцем, я зриваюсь на біг ― кілька хвилин і буде пізно. Треба встигнути підпалити живопліт. Перечепившись, падаю неподалік, підхоплююсь на коліна і дістаю неслухняними руками запальничку.

З роздертих долонь стрічкою стікає кров. Я намагаюсь запалити вогонь, без упину натискаючи на кнопку, але той видавши кілька іскор, одразу зникає. Підходжу ближче до сухих гілок. Можливо вистачить й іскри аби загорілось полум’я. Натискаю, ще трішки, ну…

Тоненька гілка, лоскоче шию просуваючись вперед, і, за кілька митей, обплітається кругом запальнички. З іншого боку лоза закручується навколо зап’ястя і відтягає руки назад. Штовхає.

Я не встигла…

Піддаюсь обережним рухам гілок. Знаю, що пручатись марно. Стане тільки гірше. Повертаюсь, намагаючись показати, що йду назад, але рослини мене не пускають.

Скоро  я зникну так само як і Макс. Усе марно.

― Тобі боляче, ― глухий голос відлунює у голові. Тоненька гілочка торкається моїх поранених долонь, прикладаючи прохолодне вологе листя. Я перезираюсь, але не бачу нікого поряд, окрім гілок, що обплели моє тіло, виринаючи зі стіни живоплоту. ― Зараз стане легше.

― Хто тут? ― здивовано питаю, хоч і здогадуюсь, що зі мною говорять Могутні Рослини.

― Ти знаєш, хто ми, ― гілка простягає запальничку, ― Ця річ може бути небезпечною в людських руках. ― обплітає її, поступово затягує усередину паркану.

― Що ви зробили з Максом? ― знаю, що мушу спитати, ― Ви його вбили, так? Як і мене…

― Макс? ― голос на мить затих, ― Хлопчина, що пробрався сюди кілька місяців тому?

― Ви знаєте про кого я кажу, ― дивуюсь своїй сміливості, але не можу зупинитись, ― він всього лише хотів вибратись із вашої живої тюрми.

― Ми не вбиваємо людей, ― прохрипіло ледь чутно, ― Ми їх захищаємо.

― Захищаєте? Від чого? Від свободи?

― Від правди.

― Хіба існує така правда, яку не можна знати? Що ви зробили з Максом, благаю, скажіть… ― сльози горошинами покотились по щоках.

― Ти ще зовсім юна, ― лоза протягнулась вперед, погладжуючи моє обличчя. ― Він хотів піти, ― розплела гілки навколо руки, ― І ми його відпустили. Ми нікого не тримаємо насильно.

― Не вірю. ― прикушую знервовано нижню губу. ― Він би повернувся за мною.

― Тим, хто пішов шляху назад немає. Він зробив свій вибір. Дізнався правду, але не повірив. Ми показали йому.

― Що показали? Не розумію…

― Люди панували над світом тисячі років. Ми щиро захоплювались їхньою кмітливістю.

Ми обрали хибний шлях. Спостерігали збоку і не втручались. Та людство почало винищувати ліси й будувати на їх місці свої, тільки неживі ― з каменю.

У намаганні панувати, ви досягали все нових і нових висот, створюючи зброю, що могла винищити й вас самих. Коли ми вирішили втрутитись, було вже занадто пізно. Тоді ми збудували це місто й віддали усі свої сили аби зберегти його.

― Якщо все це правда, то ви повинні нас ненавидіти.

― Ми не маємо людських почуттів. Лише захищаємо те, що можемо. Це місце стане останнім прихистком для людства, що поступово вимирає.

― Я вам не вірю, ― знову кусаю губу, відчуваючи солоний присмак крові.

― Саме тому ми й заборонили наближатись до живоплоту. Аби вберегти. Та завжди знайдуться серед вас ті, хто захоче спробувати щось заборонене. Ми ніколи не відмовляємо людям, що бажають таким чином себе убити. Нам такого вибору не давали. Між смертю і життям, ви майже завжди обирали для нас смерть.

За парканом тебе чекає жорстокий світ. Там більше не буде Могутніх Рослин, а можливо й будь-яких рослин взагалі.

Знай, що більше ніколи не зможеш повернутись. Ми більше не захистимо тебе тінню від палючого сонця, не дамо тобі своїх плодів і не залікуємо ран. Ти все ще хочеш піти? Навіть знаючи, що на тебе чекає?

― Не знаю, що чекає мене там, ― ковтаю слину, думати важко ― всі ідеї перетворились у заплутане плетиво. Чи не зроблю я помилку, якщо піду геть? Але якщо я вже наважилась прийти сюди, хіба можу відступити? ― Я мушу знайти Макса.

― Твій друг може бути мертвий.

― Я знаю, але… ― стискаю руки, ― Я мушу його знайти.

Голос затих і через деякий час паркан поступово почав розплітати свої лози, утворивши у живоплоті невелику діру. Не довго вагаючись, я роблю крок уперед. Ноги одразу тонуть у м’якому гарячому піску.

Чується легкий хрускіт гілок, ― позаду паркан вже заново обплівся живоплотом. Дороги назад немає.

Пекучий вітер обпалює обличчя, сонце нещадно сліпить. Навкруги, куди не глянь пісок і суха нежива земля. Дихати важко. Скільки ще часу я витримаю? Невже я помилилась залишивши місто? Я присідаю біля каменя, який дає хоч якусь тінь. Жадібно ковтаю воду, що залишилась у рюкзаку. І раптом, нахилившись, помічаю людські сліди.

Підхоплююсь і, не в змозі стримати збудження, зриваюсь на біг. Ловлю кожен відбиток на землі, наче маленький промінчик надії. Тут хтось є. Люди можуть вижити за парканом!

В очах темніє, у роті відчувається присмак заліза, я намагаюсь не зупинятись, але падаю наче лялька, рухатись важко. В повітрі уже відчувається подих смерті. Можливо, я не встигну нікого знайти.

Ледь-ледь підіймаю руку і прикриваю обличчя руками, аби хоч якось захиститись від розжареного сонця.

Чую шурхіт. Монотонне тупотіння чиїхось ніг. Можливо це хижак, що прийшов поласувати моїм тілом. Повертаюсь на звук, аби розгледіти загрозу.

Наче крізь сон, до мене тягнеться рука, а за нею поступово вимальовуються обриси невідомої постаті у каптурі:

― Спокійно, ― промовляє, ― Я тут. Я тебе знайшов.