Квітка життя

КВІТКА ЖИТТЯ

            Дівчинка народилась в переддень Івана Купала. Батьки довго не думаючи назвали донечку Іванкою. Жила сім’я Семеренків не багато але й не бідно. Їхня хата знаходилась на околиці села. На родини зібралися самі близькі. Мама Іванки сплела з барвінку вінки для хресних батьків своєї донечки. Згадала слова своєї бабусі:

–          Барвінок – це символ переходу людини з одного стану в інший – народження, шлюб, смерть, – казала бабуся.

Бабуся ж була знахаркою. Все село ходило до неї. Хто за порадою, хто за поміччю. Навіть хворі, перед якими зачиняли двері лікарі через безвихідь, ставали на ноги. Зазвичай з бабусею розплачувалися продуктами. Бабуся завжди брала молоко для своїх улюблених онуків. Раніше у бабусі була своя корова. Та з нею трапилось нещастя. В дитинстві Зорянка полюбляла слухати бабусині історії. Ніколи не могла зрозуміти чи вигадка чи правда. Одну історію вона пам’ятала і досі. Якось маленькою вона забігла у хлів щоб погладити корівку, яку звали Марта. Зоряна досі пам’ятає її ім’я. зайшла у хлів, а корова лежить і не реагує. Спить подумала вона. Підійшовши ближче, вона заглянула в очі, які були біліші за молоко. З криками вибігла і гайда до бабусі. Та бабуся вже знала про смерть корови. Через декілька днів Зоряна запитала у бабусі:

–          Бабуся, а чому наша Марта померла?

–          Ти справді хочеш це знати?

–          Так. Так, – аж підскочила дівчинка. Страх вже був забутий, а цікавість розривала з середини.

–          Ну тоді слухай. Десь місяць назад, я помітила, що у нашої Марти пропало молоко, хоча паслася вона як завжди. Спершу подумала, що захворіла. Поспостерігала трохи за нею. Нічого незвичного. Все як завжди. Думала пройде. Пройшов тиждень. Молоко так і не з’явилось, а тут ти через день мені розповіла як ходила гуляти до Аліни.

–          Так. Мама її була на роботі. Аліна ж хвалилася сундуком, що він не простий.

–          І?

–          Вона позвала мене до себе, щоб показати. Коли ми зайшли до будинку то побачили в кутку на кухні сундук. Аліна відкрутила краник сундука і звідти потекло молоко.

–          Ото ж бо й воно. Після твоєї розповіді, я дочекалася опівночі і заховалася біля хліву і простежила.

–          І що ж ви там побачили?

–          Чекати довелося не довго. З двору так ніхто і не зайшов то з середини було чути як хтось доїть молоко. Взявши поліняку, я увірвалась в хлів і відшмагала ту прокляту відьму, що аж гай шумів. Наступного дня у Марти з’явилося молоко.

–          Зачекайте. Десь два тижні назад я хотіла знову зайти до Аліни, бо гадала, що її мама як завжди на роботі, але Аліна сказала, що маму перестріли грабіжники по дорозі з магазину і сильно побили. Та й показувати немає чого, адже з сундука молоко вже не тече. Ви хочете сказати, що мама Аліни і є та сама відьма?

–          А я вже гадала ти не додумаєш . впродовж двох тижнів, до самої смерті Марти, я обкурювала її барвінком, щоб відьма їй не нашкодила. Молоко проціджувала через вінок із освяченого барвінку. Це на той випадок якщо відьма все ж таки отруїла його. Але того дня я забула провести обряд. Відьма ж підстерегла. Давно клята чекала. Хотіла помститися, хоча й сама почала. Знаєш ти таку рослину як бузина?

–          Ні.

–          От і добре. Але ти маєш остерігатися її. Кажуть бузина – це втілення чорта. За повір’ям чорт її сам посадив. Тому краще її не торкатись. На ній чорт своїх дітей колише та відьми завжди домовляться з чортом. Біля Марти лежала гілочка бузини. Нею і вбила відьма нашу Марту.

Пройшов час. Відьму теж ніхто не бачив. Аліна теж перестала приходити гуляти. Чому вона про це згадала. Біс його знає.

–          Іди зустрічай хресних, – покликав її чоловік, а я подивлюся за малечою. Остаточно залишивши спогади, Зоряна піднялася і рушила до дверей на вулицю. Всі вже були в зборі. Отець, хресні, батьки та декілька друзів.

–          Шановні гості чого ж ви стоїте як не рідні? Заходьте до домівки. Ласкаво прошу…

–          Хрещення – це очищення від перворідного гріха. Знайомство з богом, захист від «нечистих сил», – після цих слів Зоряну наче вдарило током, – наші предки вважали породіллю, – отець поглядом зупинився на Зоряні, – посередником між світами живих та мертвих. – Перше, що робили після народження – пов’язували на ручку немовляти оберіг. – Отець перевів погляд на дитину, яка була вкутана у білу ошатну крижму, а в колисці він побачив невеличку пов’язку, певно зняту з ручки дівчинки. Схвалення у його очах не було і він продовжив. – Сьогодні ж наший малюк отримає свого ангела охоронця, і з тих пір стане недоступний для нечесті. Прошу хресного взяти немовля на руки.

Після хрещення всіх запросили до столу. Іванку поклали до колиски, її голівку прикрашав барвінковий віночок.

Йшли роки. Іванка вже бігала по хаті, була бешкетницею. Одним словом росла на радість батькам.

Згодом прийшов час йти в садочок, а потім і до школи. Незважаючи на свій розбишацький характер вчилася вона добре. Даючи привід для гордості батькам, які в ній душі не чаяли. Вже майже з малечку за нею бігали хлопці. Такою красою, яку увібрала в себе безневинне дитя можна було милуватися днями на проліт. Але Іванка теж не ликом шита, нікого до себе не підпускала.

–          І в кого вона така пішла? – Спитала Зоряна чоловіка лежачи у ліжку на його грудях. Тим часом як пальці його правої руки блукали у її шовковистому волоссі.

–          В моєму роді таких впертих не було.

–          А в кого ж тоді? – повернулася вона до нього.

–          Пам’ятаєш ти розповідала про свою бабусю. Щось мені підказує, що звідти ноги ростуть.

–          Гадаєш?

–          Напевно. – Зоряна знову лягла на груди чоловіку.

–          А вродою вся в тебе. Втомлюся я від неї хлопців ганяти.

–          Та вона в нас така, що сама відсіч дасть

–          Гаразд мила. Будемо спати.

–          Добраніч любий. – Обійми добавили у без того солодкий сон ще ложечку цукру.

Час спішив перетворюючи місяці в роки, а дитинство Іванки у юність. Батьки були праві, від хлопців не було відбою, але Іванка теж не збиралася відкриватися першому хто їй сподобається. Вона пам’ятала слова батька, головне не обкладинка, а що в середині. Після школи здала вступні екзамени до інститут, який знаходився за тридцять кілометрів у місті Хмельницький. Година на електричці і ти на місці. Батьки розуміли, що пора відпустити донечку, яка вже давно виросла у світ. Іванка ж хотіла бути поруч з батьками. Проте її вмовили переїхати в місто до гуртожитку. Саме там Іванка зустріла своє перше кохання. Незнайоме почуття швидко оволоділо її серцем але розум залишився холодним. Минуло півроку. На студентські канікули всі пороз’їжджались по домівкам. Андрій – так звали перше кохання Іванки, хотів поїхати з нею щоб не відпускати ні на мить. Та вона вважала, що ще рано знайомити хлопця з батьками. Тому поїхала до себе в село одна. Андрій ж вирішив поїхати до столиці.

Батьки радо зустріли свою кровинку. Розпитували про все, хоча більшість знали з телефонних розмов. Про навчання, розваги і звісно кохання.   

–          Коли ти вже познайомиш нас зі своїм хлопцем? – питала мама.

–          Скоро мамо. Скоро… – Та не судилося. Через день почалася війна. Повномасштабне вторгнення країни – сусіда. Андрій відразу ж записався до тер оборони, хотів бути сміливим та мужнім у очах Іванки.

–          Ввечері зателефоную, – сказав Андрій, та більше дзвінків з номера абоненту не надходило. Зв’язок обірвався після ракетного удару по Києву. Число жертв сягало сімнадцяти. Це була остаточна цифра. Нажаль одним із сімнадцяти був Андрій . його ховали на центральній площі Хмельницького. Іванка була присутня серед натовпу, який проводжав його у останню путь. Вона не винила себе за відмову поїхати до неї у село, але знала, що могла завадити цій процесії, що відбувалася зараз на площі.

Серце було розбито ворожою ракетою «руского мира» і більш за все вона прагнула помсти. Помститися власними руками. Батьки заспокоювали як могли, але їхні слова були лише як знеболювальне нетривалої дії.

Через декілька місяців Іванка не питаючи дозволу у батьків у добровольчий загін. Так як вона вчилася у медичному вузі, тому вирішила й надалі розвиватися у цьому напрямку. Звісно ж вона була не один медик, тому набиралася досвіду прямо тут і зараз на полі бою. Батьки дізнавшись виступили проти, але знали, що Іванка буде непохитно до кінця стояти на своєму.

            Одного разу Іванка обробляла рани зовсім безнадійного воїна.

–          Полиш його, – казали більш досвідчені колеги. – Його рани не сумісні з життям. День, два, максимум три. – Та вона й чути не хотіла. Коли його доставили, він ще був притомний, в його очах був блиск, який має згаснути. Можливо навіть він був не проти віддати богу душу, та Іванка точно не хотіла віддавати його нікому, ні богу ні чорту. На її руках помер вже не один боєць, її обличчя було останнім, що вони бачили перед тим як відійти у вічність. Кожному з них в кишеню вона клала барвінок. Так було до сьогодні. Досить. Вона не дасть померти В’ячеславу, – це єдине, що вона почула від нього, його ім’я.

Коли стемніло, Іванка вийшла з намету і пішла в поле. Повний місяць освітлював їй стежку, котрою ступала дівчина. Нарвавши потрібних трав, вона промовила про себе молитву, вже у наметі заварила відвар з щойно назбираних трав і поволі протирала всі рани В’ячеслава та зволожувала його вуста.

            Перед тим як покинути домівку  разом з добровольчим загоном, Іванка дістала зі схованки молитовник прабабусі. Не знала навіщо, але запевняла сама себе – можливо знадобиться. І ось вперше за весь час вона вирішила скористатись записами прабабусі. Хтось називав її чаклункою, хтось знахаркою. Кожен для себе по різному розумів ці твердження. Та зараз Іванці було не до роздумів. Вона боролася за життя незнайомої їй людини, воїна, який вже хотів віддати його за Батьківщину.

            Наступного ранку В’ячеслав не прийшов до тями, але схоже, що життєві показники покращились та колеги не придали цьому особливого значення.

            Опівночі Іванка знову пішла у супроводі місяця тією ж стежкою. Звісно ж не всі спали, та на її нетривалу відсутність ніхто не звернув особливої уваги. Повернувшись, вона знову протирала рани заговореним відваром. Під ранок В’ячеслав відкрив очі і перше, що він побачив була тендітне обличчя дівчини, котра спала поруч у спальному мішку. Пасма темного волосся сповзали на очі. Він пригадав її. Коли його доставили сюди на огляд, саме вона здійснювала огляд. Ще тоді подумав, що її обличчя буде останнім, що він побачить у цьому світі. Тепер ж її обличчя перше, що побачив після повернення на землю.

            Прокинувшись Іванка рефлекторно подивилась в сторону, де був її пацієнт. Він дивився на неї, ще зовсім безсилий, але живий. Вона піднялася але не стала нікого кликати, просто підійшла до нього нахилилась і сказала:

–          Привіт.

–          Ти мій ангел-охоронець?

–          Тільки у тому випадку якщо попередній покинув тебе.  

–          Щось мені підказує, що саме так і відбулося.

–          Я точно не ангел, а звичайна людина, яка виконує свою роботу. Тобі потрібно набиратися сил. Не затрачай їх на зайві розмови.

–          Кожне слово сказане тобі не було зайвим.

–          Дай номер телефону, щоб повідомити твоїх батьків, рідних про твій стан.

–          Мої батьки давно померли, – Іванка витримала паузу.

–          А інші родичі? Хтось же має бути, дружина, сестра.

–          Я не одружений. Сестра в мене дійсно є, але вона живе у москві. Для неї я ворог.

–          А вона для тебе? – сама здивувалась своєму запитанню Іванка.

–          Не знаю.

–          Гаразд. Тоді відпочивай.

Обряд потрібно було завершити. Тому опівночі Іванка знову вислизнула з намету. Місяць йшов на спад. Останній третій раз і В’ячеслав скоро стане на ноги. Думки гойдалися у її голові вверх вниз. Нарвавши трав, Іванка спершу почула шорох, десь позаду, не придавши цьому значення рушила далі, та шорох наздогнав її. Він ставав все ближче і ближче. Іванка повільно обернулась. До містечка залишалось якихось двісті метрів. Позаду виріс силует. То був її Андрій.

–          Швидко ж ти мене забула.

–          Андрію?

–          Так кохана це я. я живий, а ти мене вже поховала.

–          Ні. Я була на похоронах. Твоїх похоронах.

–          І що ти бачила? Закриту труну?- Іванка мовчала, – чому ти стоїш осторонь? – Він протягнув руки для обійм. – Нуж бо йди до мене, це ж я. чи ти мене вже не кохаєш? – Іванка не вірила та ноги не слухались її і вона пішла до нього, аж позаду роздався крик.

–          Стій, – це був В’ячеслав, – не йди! – Іванка зупинилась та повернулася до нього.

–          Що ти тут робиш? Ти стежив за мною?

–          Ні. Просто, -В’ячеслав обірвався, зараз не було часу для виправдовувань

–          Іванко, мила. Ти що проміняла мене на цього напівживого? Іванко.

–          Чуєш не вір йому. Це не той кого ти колись кохала. Справжній Андрій мертвий.

–          Звідки ти можеш знати? – Вона стояла поміж ними та не знала, який напрямок обрати. Раптом В’ячеслав дістав з кишені револьвера і вистрілив у Андрія.

–          Що ти робиш? Навіщо? – скрикнула Іванка.

–           Дивись, -показав у бік Андрія В’ячеслав. Тепер на місці коханого стояла стара жінка. Її сміх різав вуха і розмножував страх по клітинам сміливості.

–          Я думала тебе буде набагато важче виманити. Прийшла по барвінок? А чи ти знаєш, що цю рослину можна використовувати не тільки у добрих цілях, – Іванка мовчала. – Ось наприклад сьогодні я зварила корінь барвінку, щоб ти прийшла до мене.

–          Що тобі від мене потрібно? – Іванка з відьмою взагалі забули про присутність В’ячеслава, який до кінця не розумів що відбувається і яка його в цьому роль у цьому протистоянні.

–          Прийшов час платити по рахункам. Я довго чекала цієї миті.

–          Ти про що? – не розуміла Іванка.

–          Геть забула, що потрібно тебе просвітити. Колись давно, твоя прабабуся вчинила наругу наді мною. І я поклалася, що помщуся наступній з її роду, хто продовжить її справу. Довго ж я чекала. Навіть втратила було віру, але В’ячеслав все змінив. Чи не так? – Вона повернулась до хлопця щоб виразити подяку. – Мушу віддати тобі належне. Ти витягнула бідолаху з того світу. Не знаю чому саме зараз, адже в тебе була не одна нагода скористатися даром, який тече у твоїй крові. Ти ще така молода. Шкода, що доведеться тебе вбити.

В тіні місяця відьма розчинилася у повітрі.

–          Де вона? Ти її бачиш? – спитала Іванка оглядаючись навколо.

–          Ні.

–          Вона десь тут, певно чекає слушного моменту для нападу.

–          Обережно! – крикнув В’ячеслав і відпихнув у бік дівчину, в цей момент з дерева впала гадюка і вмить окуталась навколо його шиї і почала душити.

Гілки дерев затуляли місячне світло, тому Іванка не відразу побачила, що напало на хлопця, котрий двома руками вчепився у слизьку шкіру гадюки намагаючись хоч трохи послабити її хватку.

Заклинання, потрібне заклинання. Які в бісу заклинання я ж нічого не знаю, – думала про себе дівчина, аж раптом згадала про ніж, яким зрізала трави для відвару і вмить побігла до хлопця. Він задихався, час йшов на секунди. Відьма не врахувала фазу місяця, а саме те, що він ішов на спад тим самим забираючи її сили. Бажання помсти затьмарило її. Все чим міг допомогти місяць – це показати шлях відступу після того як Іванка схопила гадюку за голову і відсікла ножом язика, яким та шипіла. Звивання гадюки послабило хватку і через декілька секунд змія зникла у траві. В’ячеслав впав на землю ковтаючи повітря, намагаючись прийти до тями.

–          Ти як? – кинулася до нього Іванка.

–          Жити буду. – Жартома відповів хлопець. – Тепер я впевнений, що ти мій ангел-охоронець.

Іванка відкрилася В’ячеславу, який у свою чергу повірив у неї і став її стіною. Вона нарешті могла відчути себе слабкою. Вона подарувала йому надію, він подарував їй віру. Доля подарувала їм любов.