Русалчин танок

–              А ну облиш це, – суворо прикрикнув старий, скручений віком дід на маленького хлопчину. – Облиш латаття, зараз усіх русалок побудиш. Як схоплять тебе, затягнуть у воду, так і згинеш у річковій темряві.
Хлопчина відклав лозину, якою нещадно лупцював спочатку кропиву біля берега річки, а потім зелене листя глечиків, що рясно вкривали її водяний край. Він насуплено сів на піщаному березі та почав спостерігати як поплавці дідових вудочок танцюють на поверхні води.
–              А нащо я русалкам? – тихо запитав він.
Дідусь промовчав, мовби не розчув.
–              Діду, а які вони? Оті русалки. Ти їх бачив? А нащо їм я? А чому вони у воді?
Здавалось, хлопчині не важливі були відповіді. Сама можливість задавати питання була набагато важливіше за відповідь.
–              От Одарчин тато каже що якщо не слухатись, то Бабайка прийде і забере з собою. Щоб і де не робив, тільки Бабайка. А ти кажеш у лісі що лісовик забере, на річці русалка підводу затягне, на болоті болотяником лякаєш. Але кажеш що Бабайка то вигадка.
Він бубонів собі під ніс, а дід тим часом повільно виліз з води і сів на березі поряд з хлопчиною. Невеличкий на зріст, не набагато вищий за онука, згорблений, наче земля кликала його до себе. Він витяг свої сухі від прожитих літ та пройдених доріг ноги, і прищурено дивився на глечики, які розкривали свої вінця сонячним променям.
–              То ти про русалок нічого не чув та не знаєш? Ой вже ви містяни зовсім перестали шанувати духів природи.
Він замовк, а хлопчина в передчутті чергової дідової казки весь перетворився на одне вухо. Ось-ось дід почне нову оповідку.
–              Колись давно на тому місті де зараз наше містечко було маленьке село, навіть не хутір, а так, пару хат з одного боку річки, пару хат з іншого і трохи отам, де ви купатись ходите, – дід махнув рукою кудись в бік, – там раніше ще ставок був, невеличкий. А бач, яку красу бетонну зробили, вам на радість.
Дід замовк. Мовчав довго, цілу вічність, аж хвилину.
–              Так а русалки? – нетерпляче запитав хлопчина.
–              А що русалки? – наче не зрозумів питання дід.
–              Ну діду!!!
–              Ну добре. Було це дуже-дуже давно…
***
Мати розтирала ступою в борошно сушене коріння водяних лілей та глечиків. Довга робота, кропітка. На ранок діти попросять їсти, буде їм трохи хліба. До ранку ще є час, роботи багато. А в голову лізуть сумні думки, роздирає смуток серце, гострить горе свої ікла. От і місяць заглядає у вікно. Його світла ледь вистачає щоб не розсипати раптово вже готове борошно, не розгубити сухі корінці. Місяць такий самий зажурений як і мати, і такий самий блідий, як личко малого синочка, що потай спостерігає за мамою зі свого закуточка-схованки. Син знає, чого зажурена мати, чому сумна старша сестра. Але мовчить, аби не засмучувати ще більше. Та й хіба можна не засмучуватись коли його батечка та всіх чоловіків й парубків із усіх домівок з обох берегів річки люди зі страшною, гучною зброєю зігнали в один двір та вбили. Жінки, хто встиг, з дітьми сховались у лісі та в болотах, а хто не встиг… Довго ще ворони танцювали над хатами. Довго живі ховали та оплакували мертвих. Тай з живих залишились лише декілька жінок із діточками, стара бабка Маланка та два собаки, один кульгавий, другий лисий. Того дня дітям довелось подорослішати, а матерям стати за батька й за матір.
Вона заховала дітей у річковій воді, прикрила глечиковим лататтям їх світлі голови, й сама сиділа поряд із ними у воді поки чужинці зі сходом сонця не покинули понівечені та пограбовані хати. І ще до сходу сонця вони боялись повернутись до себе додому, пересиділи у старій покошеній хаті Маланки. Чужинці і в неї витягли всі харчі, зерно, городину. Живі залишились без харчів, а хліб, що ряснів на полях витоптали та поїли коні чужинців, те ж що лишилось, підпалили. Жінки з дітьми не знали що робити, куди податись. Аж бабка Маланка почала годувати всіх. То хліб спече, то запече якесь коріння. Почали до неї місцеві линути, почала вона навчати, де яке коріння, гриб чи ягоду брати. Але легше не ставало. Тай як воно стане легше, коли немає сили в руках та серце спустошене? Обробляли землю, ниву плекали, але не родила земля. Наче злякалась вогню. Наче кожна людина стала їй чужа, ворожа.
Ходила на річку матір разом із Маланкою. Збирали коріння білих та жовтих глечиків, рогозу та ситнику. Обережні були, шану виявляли до річкових дарунків,  ходили далеко, туди де більше латаття там і збирали майбутню поживу. Брала мати з собою і доньку з малим синочком. Але суворо забороняли до води підходити поки збирають дорослі живильне коріння. Бо без поваги збиратимеш, образиш духів річки – русалки на дно затягнуть, бездумно латаття та квіти губитимеш, нашлють вони жахи нічні та страхіття. Зарано прийдеш чи запізно, прокинуться мстиві духи водойм, залоскочуть до смерті, затягнуть у мул річковий.
Часто бабака Маланка жалілась, що не може вмовити русалок піти на ниву затанцювати. Бо де русалки танцюють, там врожай родить. Але ніхто з примхливих красунь, породжень місяця, річки та смутку, не відгукнувся на її прохання. Лише біля берега та по листю глечиків танцювали, помножуючи річкове зелене вбрання.
Лежить малий хлопчина у схованку, слухає як мати мовчки перетирає коріння на борошно, сестра тихо позіхає, витирає сльози, поки мати не бачить.
Ранок заглянув у вікно, соловей закінчив свою журливу пісню, розбудив жайворонка, той стрімко летить над нивою, голосно й дзвінко сповіщає все живе, що день настав. Підвелась мати, хліб пекти. Підвівся син, води наносити, мамі допомогти, бо він тепер господар і домі. Аж ніде сестри немає. Мати просить сина збігати до сусідів, пошукати. Треба ж на ниву йти, жито перевірити, й за грибами сходити, поки сонце не пече.
Побіг син. У всі хати зайшов, по обидва берега річки. Немає. Добіг до хатинки бабки Маланки, остання хата. Та й і там немає.
Порається мати в хаті, все у вікно виглядає. Не йде донька. Туга й тривога у материнському серці ростуть-зростають. Що могло статись? Хліб готовий, донька не повертається. Синочок прибіг, каже що немає ніде сестри.
Аж під вечір сусідка прийшла. Принесла в руках хустку сестрину вишиту. Червоні маки на краєчках полотна, наче кров. Хустка мокра. Каже, в очереті знайшла, біля річки. Там де глечики всі давно вибрані з води, де стрімка течія.
Горем оповитий дім. Горем вбита мати. Обіймає хустку, плаче в обіймах бабки Маланки.
Дивиться син у вікно – сідає сонце. Холодні обриси місяця набирають золотавого кольору. Як ти залишила мене самого? Навіть краєчка хліба з собою не взяла. Може голодна ти тепер, може серед русалок. Чи станеш і ти такою ж холодною мстивою красунею?
Бере малий син краєчок хліба, та поки мати плаче й не бачить, йде до річки. Заховались білі лілеї, лише жовті глечики на воді серед латаття майорять. Сонце вже майже за виднокрай опустилось. Холодні листя на воді колихає вітер. Не витерпів, схопив за стеблину глечика, тягне на себе: «Віддай мою сестру» кричить. Та не чує річка. От вже й не одна стеблина вирвана падає на берег. Аж раптом хапає хтось за руки, тягне під воду. Холодом схопили, наче мерзле листя осоту врізається у зап’ястки. Пручається мале дитя, та тягнуть листя-руки все сильніше. Аж на латаття випав з-за пазухи краєчок хліба. В мить відпустили руки малого. Схопив він краєчок і вискочив на берег. А далі не біжить. Може відпустять русалки сестру. Плаче, руки порізані, тримає хліб як дорогоцінний скарб. Благає русалок показати сестру хоч на хвильку. Хліб пропонує в обмін.
Сіло сонце. Місяць набрав в себе його сяйво й царює над річкою. Вечір відкрив свої двері над річкою жаб’ячим співом. Розступився рогіз, розійшлась річкова зелень. Вийшли чарівні, бліді як вранішня зоря, дівчата з води. Довгі коси розплетені. В очах зоряна ніч. Дивиться малий на них, немає сере них сестри. Відступив на крок. А вони крок за ним. Він іще крок. Вони за ним. Страх скував, аж серце холодіє. Та бачить, позаду русалка виходить з води що рисами на сестру схожа. Розломив він хліб надвоє, протягує. Не бере русалка їжі людської. Він назад рачкує, русалки йдуть крок за кроком. Сльози висохли, лише страх залишився. Йде дитя, веде за собою дівчат чорнокосих. До самої ниви дійшли. Поклав малий розламаний хліб на землю. Ще на декілька кроків відійшов. Обступили русалки хліб. Роздивляються, в руки взяли. І так крутять, і сяк. Дивуються чомусь. Аж одна спробувала й засміялась. Наче дзвіночки польові задзеленчали від вітру. Почали русалки й собі о шматочку відламувати, куштувати. Сміх розсипався по ниві. Та русалка, що на сестру схожа, підняла руки в гору й почала танцювати. Сміється, кружляє, а під нею жоден колос не гнеться. Вже й усі русалки танцюють, сміються. А малий стоїть, сльози знову по обличчю котяться. Підійшла до нього дівчина, старша на вигляд за всіх. Протягнула руку, провела по волоссю. І, звідки тільки взяла, потягує йому глечик жовтий. Показує «пий». Лячно малому, та припав губами до глечика. Солодка вода всередині, розтікається холодом по тілу. Очі самі закриваються.
Ніч опустилась на хати, лише у одному вікні свічка запалена. Мати не спить, стоїть на порозі, кричить на ранок, що доньку в неї відібрав, кричить на ніч, що сина сховала. Та хіба сльозами розраду знайдеш?
***
–              Діду, а що потім було?
–              А потім ранок настав, – дід потягнувся, – малого в житі знайшли, спав міцно-міцно. І обіймав квітку жовтого глечика. А нива, онучку, ожила. Хліб того року рясно родив. На всіх вистачило, ще й на весну багато залишилось.
–              А русалки?
–              А що русалки? Живуть собі. Танцюють при повному місяці, затягують у воду неслухів. Не жартуй із ними. Це тобі не вигаданий Бабайка. Це – духи. – Дід замислено дивився на поплавки, що давно вже не поринали у воду, а просто тягнулись за течією.
–              А твоя сестра? – запитав хлопчина.
–              З чого ти взяв що то моя сестра?
Хлопчина поклав долоньку на дідову руку. На зморшкуватій шкірі було видно білі шрами.
–              От же, я й не подумав, – тихо пробуркотів дід. – Не бачив я її з тієї ночі. І русалок більше не бачив. Не хоче вона мені показуватись. Забула, стала духом і забула все людське і мене.Сонце припікало, теплий вітер гуляв по рогозу очерету. Грав гілками верб. Дід заліз знову у воду, змотував вудки. Збирав речі. Хлопчина заліз у воду, мулисте дно лоскотало його маленькі ніжки. Рибки, не завбільшки його пальця, почали цікавитись новим гостем й потроху підпливали все ближче, ближче, поки він не ворушив ногами і вони розпливались на всі боки. Хлопчик повернувся до зеленого листя, що рясно оповило водойму вздовж берега. На зеленому листі лежала зірвана велика жовта квітка глечика. Хлопчик озирнувся, але окрім дідуся, що складав речі у торбину на березі, нікого не було поряд. Він обережно взяв квітку і вдихнув солодкий запах. На мить йому здалось, що з під листя на нього дивляться очі, повні нічного зоряного сяйва, а по берегу дзеленчать польові дзвіночки.