11 Березня, 2023

Бажай-ковбасань

– Настуню, ну чому сьогодні? – нив Кіт, вчепившись усіма пазурами в м’яку подушку і напевно простромивши і пошивку з синьо-білими квітами, і пірничок під нею. – Дощ надворі, з минулого завдання доби не спливло, тобі воно треба? Ще й на Нижню Теличку їхати, там волам роги правлять, а кіз кують підковами, чи ж ти не знаєш?

– Не «Настуня», а Настася Ігорівна, – буркотнув Дух з люстри. – І ми нещодавно до самої Польщі доїжджали, після цього Нижня Теличка – як дві палиці кинути.

– То ж Польща! Варшава! Цивілізнявція! – заволав Кіт, від надмірних почуттів почавши розмовляти з котячим акцентом. – А в Теличці навіть мнявтро як слід побудувати не можуть!

– Метро – то підземна пекельна справа: чим її менше – тим краще. На машині поїдемо, а ти ще в переносці будеш. Не з цукру – не розмокнеш.

– Сам ти пекельна справа! І зліва! І посередині! Ня-а-ав!

Настя (чи «Настася Ігорівна», як волів називати її Дух, звиклий поважати начальство) не звертала на пересварку співмешканців особливої уваги – не вперше. І, на жаль, не востаннє. Ці двоє не могли дійти згоди майже ні в чому. Хоча подумки вона погоджувалася з Котом: Нижня Теличка була у Києві тими ще нетрями. В цій промзоні в пристойному стані наразі підтримувалася добре якщо десята частина похмурих і довгих будинків, де розташовувалися дрібні підприємства. Тут нікому ні до кого не було діла. Гарне місце для усіляких бешкетників та скажених винахідників. От саме з винахідниками і трапилася халепа, з якою потрібно розібратися.

Зітхнувши, Настя з жалем відклала тонку блузку, нап’явши замість неї футболку та вовняного светра, просто на який надягла жакетку. Причепила до закоту срібну цішку МВПІ – Міністерства взаємодії з потойбічними істотами (у просторіччі – «чортова міністерства», хоча таке прізвисько Настуні ніколи не подобалося). Інспектор другого рангу – це вам не качка чхнула! Підвищення молода відьма отримала нещодавно і, щиро кажучи, дуже ним пишалася. Мало хто у двадцять шість років заробив другий ранг. Задля цього варто було працювати так, що аж очі рогом лізли.

Дух Настуніну завзятість схвалював. Кіт – ні. Проте Кіт на те й Кіт, щоб лінькувати та жерти смаколики. До праці його треба було гнати копняками. І хоча там, де потрібно щось винюхати або знайти у повнісінькій темряві, чорні коти не знали рівних, все ж таки мати з ними справи завжди залишалося тим ще клопотом. Кіт Насті в цьому сенсі від інших геть не відрізнявся.

Інша справа – Дух. Наразі, з закінченням війни, з’явилася чимала кількість привидів, готових працювати за будь-яку винагороду, тільки б не розвіятися попелом. Деякі з них зовсім не знали української, що наводило на певні думки. Тож Настя дуже раділа, що з нею працює вельмиповажний дух, створений таким само вельмиповажним мольфаром ще наприкінці дев’ятнадцятого століття. А буркотливість та похмурість, разом із катастрофічним несприйняттям деяких досягнень сучасності, списувала на вік – все ж таки, більше ста років пану. Кажуть, з плином часу характер не поліпшується. Правда це чи ні – Анастасії було невідомо, а гадати на трав’яній гущі про таку дрібничку вона відмовлялася. Тільки час та сили змарнуєш.

Подивившись у дзеркало (воно останнім часом прилюбилося до читання жахастиків, тож промурмотіло щось на кшталт: «Стережися, він за твоїм лівим плечем»), Настя ухопила переноску та суворо скомандувала:

– Коте, сідай.

– Нізауууущо!

– Сідай, кажу!

Сторгувалися на двох жерстянках тунця у власному соку («Але тільки після закінчення справи!» – «Експлуанявторка! Рабовнявсниця!») і пухнастій кульці з брязкальцем – мабуть, вже сороковій чи п’ятдесятій. Кіт ними не грався, він їх колекціонував. Мріяв створити власний музей. Мабуть, тому й ховав свої коштовності туди, де й сам потім знайти не міг.

Легкові автівки, на відміну від метро і літаків, Дух схвалював, тож Настя зручно вмостилася на задньому сидінні Fiat Albea, розкривши паперову теку і занурившись у справу, поки її задоволений помічник виводив машину з платної автостоянки. За кермом автівки Дух почувався «наче в затишній оселі пана-млинаря», що б це не означало, а легкі чари допомагали відвести очі від того, що машина котиться без водія. Настя інколи побоювалася, як воно станеться, коли хтось побачить це крізь вічко відеокамери, але поки такого не траплялося.

За кілька років, проведених на посаді інспектора МВПІ, чого тільки не доводилося перевіряти! Якість річкової води за скаргами русалок та водяників (зазвичай скарги, на жаль, виявлялися обґрунтованими, і справу різними правдами і неправдами доводилося перекладати на плечі органів правопорядку – ще й слідкувати за тим, щоб були вжиті відповідні заходи, бо кому ж хочеться отримати несподіваний розлив завжди спокійної річки!). Умови життя домовиків в хатах різного ступеню захаращеності і зруйнованості – інакше Партія хатніх незримців і Профспілка дядьків і дідьків спокою не дадуть. А чого вартувала веремія з боротьбою за спадщину між численними Змієвими нащадками, коли ті ділили москальські угіддя! Звісно, тоді Настя була ще стажеркою, проте стала свідкою чималих чудасій. Однак ця справа…

– Вони вирощують ковбасу на дереві? – це вихопилось в Анастасії мимоволі.

– Збоченці, – похмуро доповів Кіт з переноски. – Ковбаса має рости на свинях. Або на коровах. Або на конях. Або…

– Я зрозуміла. Проте вони вирощують ковбасу на дереві. І з цією ковбасою нещодавно виникли проблеми.

– Тільки нещодавно? – Кіт зневажливо пирхнув. – Та вони ж мали від самого початку виникнути. Бо в збоченців і ковбаса буде збочена.

– Наразі у всіх виробників ковбаса збочена, – зауважив Дух, не відриваючись від споглядання дороги. – Ото в наші часи була ковбаса. З м’яса. А зараз хай спасибі скажуть, що хоча б з дерева, а не з пластику, бодай він оплавиться весь та відразу!

– І поїде тоді наша Настуня замість машини на мітлі. Я-то їй за спідницю ухоплюся, а ти куди подінешся?

– Не «Настуня», а «Настася Ігорівна»! І чим тобі мітла погана, га, консервна ти душа? Ото в наші часи коти були нормальні, сметану їли, рибку лише свіженьку…

– Еге ж, і глистів приносили, як то кажуть, і собі, і людям! Щоб були у кожній хаті!

– Здається, останнім часом ковбаса, виготовлена за тим самим рецептом, належним чином перевірена на підприємстві, до продавців доходить зіпсованою, – швидко втрутилася Настя, поки сварка не перетворилася на суцільне скривджене виття та нявкання. – Є випадки отруєнь, поки що слабких, проте…

– Як можна перевірити м’ясо, яке виросло на дереві? – щиро здивувався Кіт. Настя зміряла його суворим поглядом, проте нахабній тварині усе було до спини. – Мабуть, перевіряють аби-як, тож покарай їх та поїдемо додому.

– Перевіряють, як усі інші ковбаси, – Настя звірилася зі списком. – За зовнішнім виглядом, консистенцією, забарвленням фаршу на розрізі, запахом, смаком, рівнем pH…

– А от в наші часи давали ту ковбасу котам і собакам попоїсти, то й уся перевірка, – втрутився Дух. Кіт задоволено муркотнув, несподівано погодившись із цією сентенцією, а Настя зітхнула.

Чесно кажучи, саме цей метод вона й планувала спробувати. Бо надсилати зіпсовану ковбасу до лабораторії довго і дорого, та й не факт, що власники таємничого дерева цього вже не зробили. А у вміннях та навичках Кота вона була впевнена майже так само, як в тому, що без нагальної потреби ця скотиняка і вусом зайвий раз не ворухне.

Машина скреготнула по тріщині в асфальті та заїхала до промзони. Кіт витягнув лапу з міцними пазурами та відчинив переноску.

– Про всяк випадок, – тьмяно пояснив він, і Настя не стала заперечувати. Вона й сама відчувала себе в цьому місці не дуже спокійно.

Казали, неначе тут час від часу з’являється поселення-привид, мешканці якого колись образили останнього з волхвів. Казали, що в Нижній Теличці заблукали прибульці та заснували колонію, облишивши спроби покинути Землю, однак натомість розпочавши якісь жахливі (ніхто не казав, які саме, проте на жахливості наполягали геть усі) експерименти із голубами та комахами, а отже, росіяни і справді щось таке бачили – прибульці зовсім не бажали ділитися власними технологіями з дикунами, що тільки-но вилізли з боліт. А які істоти обрали собі домівкою закинуту станцію метро – про те взагалі розмовляли пошепки. Стосовно прибульців Настя була майже певна, що це суцільна брехня; поселення під час тієї чортової, тобто Змієвої, справи бачила якось на власні очі, а на станції мешкали такі самі потойбічні мешканці Києва, як і по всіх інших підземних спорудах, нічого особливого. Але атмосфера на Теличці і справді була похмура, неначе усю промзону хмара оповила. І голуб на трубі занедбаної будівлі сидів якийсь для голуба завеликий…

Настя змигнула. Чари спали, «голуб» хрипко крякнув і здійнявся в повітря, уважно спостерігаючи за машиною. Звичайний воротар, що працює на якусь нечисту силу та завчасно сповіщає про небезпеку.

Наприклад, про появу інспектора МВПІ.

Чому винахідники не подали заявку до індустріального парку «Нечистівка»? Там вони були б на своєму місці, ще й податкові пільги отримали. Але тримаються в тіні, у чорта на рогах. Може, теж іншопланетян шукають, щоб технології покрасти?

Остання думка трохи звеселила. Настя звірилася з GPS-навігатором і впевнено вказала на одну з будівель трохи попереду – таку само похмуру та забруднену, як і всі інші:

– Нам туди.

Fiat Albea на мить немов завис у повітрі – й наступної секунди вже загальмував біля потрібного будинку. Ворон спантеличено крякнув.

Будівля була бетонною, сірою від поважного віку та диму, що йшов від розташованої неподалік ТЕЦ. Де-не-де фасад намагалися облагородити, посадивши плюща, однак той, здається, захирів, ще не почавши рости: майже коричневе стебло з зіщуленим листям міцно трималося за натягнуті від землі до стелі мотузки, проте не поспішало викидати нові зелені пагони. Заґратовані вікна зсередини прикривалися навивними жалюзі, які наразі були спущені – може, їх і взагалі ніколи не підіймали? Судячи з товстого шару пилюки, цілком можливо.

Настя вилізла з автівки, намагаючись не ляскати дверцятами надто гучно, і підійшла до двох сходинок, які вели на невеличкий ганок. Зліва над ним блимав вогник працюючої сигналізації та зацікавлено водила туди-сюди хоботком стара і благенька на вигляд відеокамера. Пошукавши поглядом кнопку дзвоника чи домофон, Настя нічого не знайшла і тоді просто постукала вказівним пальцем по цішці:

– Інспекторка другого рангу Процишина Анастасія Ігорівна. Приїхала згідно із заявою номер…

Договорити вона не встигла: двері клацнули та відчинилися. Пахнуло теплим, вологим повітрям. Настя побачила довгий коридор, освітлений LED-стрічками, що після війни набули небаченої популярності. Коридор закінчувався ще одними залізними дверима, на вигляд такими самими, як вхідні. Табличка з жовтої міді, прибита біля них, свідчила, що тут знаходиться приватне підприємство «Бажань». Зараз двері були прочинені і край порога стояв баламутень: схожа на жбан лисувата голова, на якій за величезними щоками майже не було видно очей; зелене черево випинається з картатої сорочки, а коротенькі та криві ніжки, взуті у фірмові кросівки Puma, нервово тупцяють на місці. Дивуватися Настя не стала: білоруська громада надприродних істот в Києві була досить великою та постійно поповнювалася через вирубування лісів та забруднення річок по той бік кордону. Під час війни, вщент програвши змаганину в злостивості російським воякам, емігрувало навіть кілька кадуків, і МВПІ довелося добряче попрацювати, щоб надавати цим людожерам по баранячим рогам та змусити поважати місцеві порядки.

Мабуть, дніпровські водяники та русалки дозволяли баламутню плескатися у воді, бо інакше б він довго не протримався.

– Прошу, прошу дорогу гостю! – заскрипів баламутень, хтиво блимаючи світлими, майже білими очиськами, і Настя миттєво згадала, що ці істоти вважаються дуже великими поціновувачами жіночої краси. Ото тільки їй цього не вистачало!

Дух, що залетів до коридору разом із молодою відьмою, дихнув холодом, змусивши вологу осісти памороззю на стінах. Баламутень позадкував, роззявивши пащеку з гострими зубами, проте Настя свого часу добре попрацювала з водяними істотами, тому знала: це не погроза, а радше вибачення та острах. Вона кивнула, наче нічого особливого не відбувалося, і промовила:

– У заяві сказано, що у вас проблема з ковбасою, тож давайте до справи, шановний…

– Так-так, – настрій у баламутня знову став піднесеним. – Яким Арсімович у мене в пашпарті написано, тож називайте так. Ковбаса в нас добра, гарна ковбаса, ми її постачаємо у три мережі міні-маркетів та ще у вісім магазинів. Тільки останнім часом із нею щось адбиваєцца…

Білоруську мову баламутень напевно знав краще за українську, але і мовою країни, що дала йому притулок, теж розмовляв непогано, лише інколи укидаючи те чи інше рідне слівце.

– Прошу сюди, пані інспекторко. Ось, подивіться-но!

Настя переступила поріжок і їй забило подих.

Вона опинилася у величезному ангарі, стелю якого замінювало прозоре скло (мабуть, добре сховане під чарами, бо ззовні нічого подібного Настя не бачила – стеля як стеля). Окрім того, в приміщенні горіли потужні лампи, висвітлюючи декілька химерних дерев заввишки десь метри три, не більше, проте дуже розложистих. Під підлогою дзюрчав струмок, ув’язнений у штучному бетонному річищі.

Баламутень, побачивши цікавість інспекторки до дерев, швидко почав пояснювати:

– Оце – наша нова розробка, потенційно дуже, просто надзвичайно прибуткова. Називається бажай-документар.

На дереві замість листя стиха шурхотіли різного розміру кольорові папірці– здебільшого білі, проте зустрічалися жовті, блідо-зелені і навіть червоні. Не дерево, а світлофор якийсь, подумала собі Настя.

– І яка з нього користь? – не витримав Кіт. – Дітям на заняття з праці продаватимете?

– Ні-ні, шановний, зовсім ні! – Яким Арсімович дрібно захихотів, неначе й справді почув гарний жарт. – Саме завдяки цьому гарному деревцю ми зараз не маємо проблем із різного роду звітами, а до того ж економимо на секретарці. Дивіться, – він прудко підбіг до однієї з гілок, – оце в нас бухгалтерська звітність. Цей пагін підживлюється усіма змінами, які ваш уряд вносить у закони щодо бухгалтерії, а вносить він, скажу я вам, їх багатенько! Треба стати під гілкою, чітко і зрозуміло проказати, який саме документ вам потрібний, зачитати вголос усі цифри, які мають вноситися у відповідні розділи формуляру, і бажай-документар відростить потрібний папірець! Останнім часом ми і з електронним документообігом активно експериментуємо, тож невдовзі не потрібно буде нічого сканувати. А оце, – він перейшов до іншої гілки, – наші скарги. Отут була та, яку ми вам подали, – неприродно довгий палець тицьнув у місце, де нещодавно щось зірвали.

Настя попри власне бажання відчула захват. Що там ті інопланетні технології порівняно з винахідливістю деяких істот!

– Так, – погодилася вона, – це може змінити… багато чого.

– Це ревалюция, справжнісінька ревалюция! Якщо ми зуміємо поєднати бажай-документар та комп’ютерні технології, то навіки позбавимось тієї москальської 1C! А невдовзі потому зможемо зробити єдину автоматизовану систему для будь-якого підприємства! Звісно, – баламутень знову засмутився, – для таких масштабних досліджень мусимо заробляти грубі гроші. Тож в нагоді стає бажай-ковбасань!

Яким Арсімович хутко перейшов до іншого дерева, майже такого самого, тільки рясно обвішаного ковбасами та сосисками. В Насті рот заповнився слиною. Варені й копчені, товстезні й тонесенькі, довгі та кулеподібні, ковбаси звисали з кожної гілочки. Ззаду почулося придушене виття Кота – мабуть, Дух заступив йому шлях, заважаючи стрибнути просто на дерево. Не озираючись, Настя показала Котові п’ястука. Той ображено нявкнув, проте вгамувався.

– Якісь добрива не могли слугувати причиною… – ще не договоривши, Настя зрозуміла, що помилилася. Зелене обличчя баламутня потемніло:

– В жодному разі! Звісно, ми докладаємо органічні добрива – все ж таки бажай-ковбасань дерево, а не тварина! – проте робимо це дуже, дуже помірно. Всі органолептичні, лабораторні та бактеріологічні дослідження показували цілковиту придатність наших ковбас до вживання… власне, й досі показують! Ми не розуміємо, що коїться, але документи в повному порядку, ось вони тут у мене…

«Ось вони тут у мене щойно виросли», – подумки завершила фразу Настя, але одразу ж вилаяла себе за недружність. Ці документи вирости не могли, оскільки їх (принаймні, значну їх частину) надсилали з ветеринарних та мікробіологічних лабораторій. Звісно, якщо пролазливий баламутень не підробляв їх, вирощуючи на бажай-документарі.

Але навряд чи він тоді б відправив скаргу до МВПІ. Дві скарги, якщо бути точною. Одна за одною, з різницею у чотирнадцять годин.

– Схема роботи з бажай-ковбасанем та ж сама, що і з документарем? – спитала Настя, і Яким Арсімович закивав:

– Так, так, звісно! Власне, це перше зачароване дерево, на якому ми цю схему відпрацювали. Стаєш під потрібною гілкою, зачитуєш показники, яким має відповідати ковбаса, – якщо показники коливаються, ми беремо найкращий варіант. Бажай-ковбасанчик ще ніколи не підводив!

– Добре, – кивнула Настя, гортаючи папери. – Як довго визріває, кгм, продукція?

– По-різному. Від одного дня до тижня, залежно від якості ковбаси. Чим більше даних вводиш, тим повільніше бажай-ковбасань їх обробляє. Ми щодня зідзвонюємося із покупцями задля того, щоб тримати, так би мовити, руку на пульсі, і завчасно готуємось до нових замовлень. Але продукція зривається з дерева щодня. Ось, – баламутень широким жестом вказав на кілька холодильних камер, які стояли попід стіною, – тут зберігається сьогоднішня порція, вже зірвана. Десь післязавтра маємо відправити. Всі тести, які можливо провести просто тут, проведені, інші зразки відправлені до лабораторій. Ми, е-е-е, трохи їх спонсоруємо – не задля підробки, зовсім ні, не подумайте! Та вони б і не пішли на таке. Задля швидкості.

– Коте, що скажеш? – все ще не обертаючись, спитала Настя. З-за спини долинуло муркотіння:

– Що тут скажеш? Пахне смачно, я б няввіть сказав, дуже смачно. А яке воно на смак – звідки ж я змняю? Скуштувати треба.

– Оце діло, – раптом зрадів Яким Арсімович, – оце справжнє діло! В нас у селі, де я раніше жив, так і перевіряли – пану Коцькому скуштувати давали. Тож прошу шановного експерта!

Настя з посмішкою подумала: баламутень зробив те, що в принципі мало кому вдавалося, – зміг сподобатися водночас Коту і Духу.

Тим часом Кіт розпочав експертизу, і, судячи з рохкотіння, яке неначе пронизувало усе його чорне волохате тіло, ця робота йому надзвичайно подобалася. Скоро його боки розійшлися від кількості продегустованої ковбаси, але припиняти експертизу старанний працівник і не думав. Ото б йому таку старанність під час інших справ!

– То що? – нарешті не витримала Настя. – Кажи вже, експерт!

– Револьнявція та мняволюція ковбасної промявсловості! – почулося крізь гучне плямкання. – Дуже смняучно!

– Дякую! – розквітнув посмішкою баламутень. – Оце я бачу – експерт! Дозвольте подарувати…

– Не треба йому нічого дарувати, це підкуп співробітника МВПІ, – відрубала Настя. Кіт ображено заволав, але його господарка була невблаганна: – Краще скажи, чи нема чогось зіпсованого?

– Та нявкби ж то! Все дуже смачне і корисне, нічого підозрілого, – все ще ображеним голосом доповів Кіт. Настя похитала головою:

– Отже, псування ковбаси відбувається вже після взяття експертних зразків. До того ж, псування дуже швидке… У вас немає ворогів? Може, проблеми з конкурентами?

– Ні, – після довгої павзи повільно відказав Яким Арсімович. Насті здалося, що він на декілька секунд завагався, але потім прийняв рішення і ще раз повторив: – Ні, нічого такого не пригадую. Та й які ми зараз конкуренти, радше споборники. Ковбасних фабрик у війну чималенько розтрощили, тож ринок наразі не те щоб дуже насичений. Усім місця вистачає. А великі монополісти на таких, як ми, не звертають уваги – ми їм зі своїми обсягами продукції не заважаємо. Гадаєте, це, – баламутень стишив голос та вимовив майже пошепки: – диверсія?

Настя стенула плечима. Після війни слово «диверсія» стало одним із тих, якими лякали дітей, бо ж далеко не всі росіяни спокійно перенесли крах ідеї про імперську велич. Застосовувати його щодо отруєння ковбаси, мабуть, було… недоречно.

Хоча, якщо поглянути з іншого боку – це була саме вона.

– Схоже, ковбасу отруюють або після взяття проб, або на шляху до магазинів, – нарешті задумливо проказала Настя. – Відправляєте продукт власною вантажівкою?

– Коли як, – баламутень занервував ще сильніше. – З двох торговельних мереж – «Родинного кола» та «Смачнівського» – приїжджають їхні автівки. Звісно, до цієї будівлі їх не запрошуємо, кхе-кхе, провадимо вивантаження з терміналу… ну, тобто надворі є така залізна штукенція, туди ставимо ящики з ковбасами. Ви ж бачили.

Так, Настя бачила. Більш за все «штукенція» скидалася на величезне підднище. Назвати її «терміналом» було аж надто сміливо.

– А до інших відвозить Левків хлопець, в нього вантажна компанія. Левко домовик, ну, тобто колишній, під час війни хату втратив і скооперувався з хлопцем одним, Марком, ну, непростим. Він у вас в чортовому міністерстві має бути зареєстрованим, йому допомогу надавали, коли в нього дар відкрився після струсу мозку. Той Марко на війні водієм робив, тож автівка перекинулася, ну й… – баламутень виразно потряс щоками. – Очуняв – тут тобі й польовики, й повітрулі. Ледь з глузду хлоп не з’їхав. А потім отямився, ото з Левком зійшовся, та почали разом працювати. Кредит у банку взяли, відкрили компанію перевізників. Їх ми і сюди допускаємо, бо вже яка різниця, коли хлопові про нас відомо.

– Він посилає до вас одну й ту саму вантажівку?

– Гм. Ні, мабуть, ні, – баламутень замислився. – Дайте-но згадаю… Зараз в нього п’ять автівок. Звісно, Марко радше воліє сам приїздити, але інколи замість себе може Левка прислати – той старий вже, тож вміє на людину перекидатись, тіко зарослу дуже. Одного разу його поліція спіймала, бо він на якогось злодзєя схожий був, ото мали вони клопіт із документами!

Доки Яким Арсімович хихотів, згадуючи подробиці Левкової пригоди, Настя замислилася. Кілька водіїв, різні вантажівки, які інколи – після чергового запитання баламутень це підтвердив – приїздять майже одночасно… Важкувато отруїти ковбаси протягом таких поїздок – на це потрібна ціла організована злочинна група. Або потойбічна істота, яка вміє блискавично переміщуватися між вантажівками. Такі, звісно, існували, проте зазвичай гидували настільки дрібними справами. От отруїти ціле місто чи зруйнувати усю Нижню Теличку – це б їм припало до смаку, а вовтузитися з ковбасами… Звісно, жодну версію не можна відкидати без ретельного дослідження, але значно вірогіднішим Настуні здавався варіант, за якого ковбасу труїли саме тут, в холодильниках «Бажані» або під час завантаження.

– От як ми будемо діяти, – врешті-решт мовила Настя, дослухавши оповідку про домовика та поліціянтів. – Зараз вдамо, ніби ми, отримавши папку з документами, пішли звідси. Потім зустрінемось, скажімо, на тому березі Дніпра, на метро «Славутич», і ви дасте мені ключа. Я ж правильно розумію, що ви істота стара, тож перекинутись на людину – це не проблема?

– Кгм-кгм, воно-то не проблема, але це якось…

– І Дух непомітно залишиться тут от просто зараз, – тиснула далі Настя. – Ви ж хочете розібратися, хто труїть ваші ковбаси? Чи ви від мене щось приховуєте?

– Та нічого я не приховую! Добра, як скажете – так і зробимо. Тільки знайдіть того прут… е-е-е, негідника!

– Звісно, пане. Ми його знайдемо.

Відверто кажучи, Настя поки що й гадки не мала, як саме можна знайти отруювача. Але спробувати було варто. Врешті-решт, їй саме за це платили зарплатню.

Узявши товстезну папку, Настя тепло пошапкувалася з баламутнем та пішла до виходу. За нею, ледве переставляючи лапи та щосекунди позіхаючи, плентався Кіт.

– А може, ще залишимось? – з надією спитав він, коли двері перед ними відчинилися. Настя суворо насупилась:

– В нас є робота. Маємо її зробити. І повернемось ми сюди вночі задля того, щоб знайти злочинця. Не заради дармової їжі. Це зрозуміло?

Кіт не відповів. Гордовито пройшов повз хазяйку, задерши пухнастий хвіст, мовчки дочекався, доки йому відкриють дверцята автівки, застрибнув у переноску та зачинив за собою пластикові ґрати.

«Ну й біс із тобою», – подумки проказала Настя, сідаючи за кермо. Вголос, звісно, нічого не вимовила – по-перше, нащо ображати співробітника ще більше, а по-друге, не дай Боже, ще й справді хтось причепиться. В знайомих траплялося.

Утім, довго копилити мармизу Кіт не вмів, і коли автівка заїжджала на міст, вже патякав, вголос радіючи, що поруч немає Духа і ніхто не заважає висловлювати «дуже важливі думки і поради»:

– Машину треба десь неподалік поставити, але так, щоб з «Бажані» ніхто не бачив. Я тоді у тебе на плечах поїду, як хтось намагатиметься тебе образити – очиська повидряпую.

Настю його показна хоробрість анітрохи не вразила. Вона розуміла: котисько просто бажає розважитись, але так, щоб не бруднити лапи, бігаючи землею та старим асфальтом, який узявся розколинами. Але відносно машини Кіт мав рацію, тож Настя почала шукати на Гугл-мапі, де можна відносно безпечно залишити автівку. Надибала платну стоянку відносно недалеко від «Бажані» і подзвонила тамтешній охороні. Місця на стоянці ще були, тож забронювати одне вдалося без зайвих питань.

Яким Арсімович показав себе баламутнем пунктуальним і на метро «Славутич» з’явився у призначений час. У людській подобі він все одно виглядав досить кумедно: товстий та клишоногий дідусь із грубезним ціпком та у величезних окулярах, з-під яких випинали щоки. Баламутень приніс ключі та пароль від сигналізації. Дивився трохи збентежено, кілька разів перепитав, чи не буде це небезпечно, і в той же час наголошував, що все гаразд і ворогів у нього немає та й бути не може. В Насті знов виникло передчуття, що не все так просто, що можна трохи натиснути – і баламутень розповість правду. Але коли вона набрала в груди повітря для першого запитання, Яким Арсімович хутенько попрощався та зник, ніби його тут ніколи й не було, а ключі в руки відьмі впали просто з повітря.

– Як гадаєш, бреше? – про всяк випадок спитала Настя в Кота. Той потягся, виразно хрумкнувши спиною, і ліниво промовив:

– Скоріше, щось приховує. Розповідати не бажає. Однак ці прекрасні ковбаси все одно заслуговують на захист. Ти ж сама наголошувала, що робота має бути зроблена, то тепер від власних слів відмовляєшся?

Настя закотила очі. Треба було відразу здогадатися, що від цього хвостатого негідника ані підтримки, ані співчуття не дочекаєшся!

Стоянка виявилася доволі затишною – навіть із квітами, висадженими на круглій клумбі перед будкою охорони. Сітчасті ґрати були оповиті диким виноградом, на якому цвірінькала зграйка горобців. Охоронець, кремезний дядько із обвислими вусами, поводився приязно і навіть запропонував проводити дивну клієнтку до місця призначення, «бо ж місцина тут… самі знаєте». Настя ввічливо відмовилася, заробивши тужливий погляд, підхопила Кота на плече та пішла, орієнтуючись по GPS. Сонце вже сіло, і вулиці, які вдень виглядали лише неохайними, наразі здавалися небезпечними. Настя подумки похвалила себе за те, що не взула підбори, віддавши перевагу зручним кросівкам – зашпортатися на цих тротуарах було аж надто легко. В темряві щось ворушилося, інколи долинали дивні звуки – чи то плач, чи то глузливе хихотіння. Двічі під ноги Насті кидалися щури, і тоді Кіт вигинав спину та загрозливо сичав. Дорога здавалася нескінченною. Настя здивувалася, коли побачила, що мандрівка зайняла лише двадцять хвилин – їй здавалося, ніби минула година чи навіть більше. Коли вона нарешті дісталася потрібної будівлі, була вже геть знервована. На плечі голосно позіхнув Кіт, і Настя зрозуміла, що він теж не дуже радів протягом подорожі.

Двері «Бажані» розчинилися з уже знайомим клацанням. Настя перевела подих і зайшла до коридору. Спалахнуло тьмяне світло – Дух відчув знайому людину. Настя махнула рукою, вітаючись, і пошепки проказала:

– Вимкни. Ще побачить… той, кому не треба.

– А от у наші дні за злочинцями ганялися, а не по засідках засідали, – промурмотів Дух, проте послухався. Настя завбачливо затулила Котові мармизу рукою, щоб пересварка не почалася просто зараз. Прошепотіла:

– Потім, гаразд?

У критичні моменти Кіт дурником не був, тож лише невдоволено муркотнув щось нерозбірливе й сильніше вчепився пазурами в жакетку. Настя поморщилася, але вирішила стерпіти, а гроші на новий костюм спробувати віднести до службових витрат.

Тиша, що панувала в ангарі, здавалася протиприродною. Її порушувало лише дзюрчання струмка, і Настя незчулася, як почала куняти. До тями її привели одночасно гострі пазурі, що встромилися у плече, та холодний подих Духа.

Біля холодильних камер хтось порпався, мугикаючи модну пісеньку. Настя придивилася і здивовано завмерла. Чорт! Справжнісінькій чорт! Із подертих джинсів висувався довгий хвіст, який ляскав по підлозі в такт пісеньці, з-під бейсболки стирчали закручені роги, а ноги закінчувалися копитами, що завзято тупцювали, не зупиняючись ані на мить. Футболка обтягувала досить міцну статуру, тож Настя замислилася: а яким чином вона зуміє упіймати чорта? Чи не трапиться так, що це він її упіймає?

Раніше із чортами Настя справ не мала, хоча наслухалася про них багато – і під час навчання, і на курсах підвищення кваліфікації, і від старших колег. Чорти вважалися істотами небезпечними – не надміру, проте достатньо, щоб під час розслідування їхніх справ працівникам радили мати при собі срібного хреста, свячену воду та десь з кілограм солі задля малювання магічного кола. При цьому наголошувалося, що всі ці засоби можуть виявитися недостатніми для стримування розлюченого чорта, тож особливо радили вести себе миролюбно, запропонувати погратися у загадки та й взагалі «віддати перевагу цивілізованому діалогу над насильницькими діями».

Поки Настя вагалася, Дух усе вирішив за неї, з’явившись біля чорта та накинувши йому на роги сітку, сплетену з освяченої волосіні. Волосінь була добра, перевірена ще армійськими ворожбитами, тож чорт безпорадно запорпався, намагаючись вивільнитися. Більше чекати було не можна, тож Настя рвонула уперед, ігноруючи перелякане виття: «Ти що, це ж чорт!» з лівого плеча.

– Громадянине чорт, вас заарештовано за спробу отруїти громадян України! – видихнула вона. – Ви маєте право на адвоката, який буде наданий після вашого перевезення до МВПІ, ви маєте право…

– Отруєння? – заволав чорт, навіть припинивши борсатися у сітці. – То ці покидьки, матері їх ковінька, продавали ковбасу, знаючи, що я прийду? Знаючи, що вона отруєна? Ото курві діти, хай їх грець візьме! Чом ви за ними не полюєте? Чого до мене причепились? Я взагалі власник усього цього, незаконно позбавлений прав!

– Що? – на мить завмерли усі: Дух, який кружляв у повітрі, Кіт, що звалився з плеча хазяйки та застрибнув на холодильну камеру, сама Настя і, звісно, чорт.

– Так, – після павзи видихнула Настя, згадавши усі ті замовляння про цивілізований діалог. Сітка вже в декількох місцях прорвалася, тож діалог, мабуть, пішов би на користь усім зацікавленим сторонам. – Давайте-но спочатку, пане… Як до вас звертатися?

– Айох Клуг мене звати, можна просто Альоха, – поважно відповів чорт. – Я чорт зареєстрований, паспорт маю, тільки з собою не ношу. Але ви можете у себе в міністерстві перевірити.

– Добре, пане. То що тут відбувається?

– А те й відбувається, що фірму цю я заснував разом із тим баламутнем, Якимом, най його холера поб’є! Най він в житті ніколи до жінки не доторкнеться, розпусник мерзотний! Най…

– А ближче до справи? – перебила потік лайки Настя.

– Коли ближче до справи, то бажай-ковбасань я вигадав! І бажай-документар також! А потім виявилося, що той клятий Яким усе записав на себе, запатентував, жаба смердюча, а мене викинув зі справи, хай йому качка на маківку нагидить!

Настя почала здогадуватися, в чому справа.

– І ви намагалися змусити фірму «Бажань» збанкрутувати шляхом отруєння її продукції?

– Ну… так. Ви не подумайте, я ж не Люципер якийсь, я нормальний український чорт! Я легенько труїв, щоб не помер ніхто. Тільки щоб довіру до фірми підірвати.

– А до суду подати не пробували? Чи звернутися до трибуналу МВПІ задля відновлення справедливості та належних вам інтелектуальних прав?

Судячи з очманілої мармизи чорта, таке йому на думку не спадало. Настя закотила очі. Оці вже надприродні істоти! Все в них через… надприродні здібності. Так, саме через них, а не як в нормальних людей.

З баламутнем розмову мали вранці. Настя вже стомилася та зголодніла, тож із роздратуванням вислухала волання на тему: «Як це – з чортом угоди укладати? Це ж чорт! Він навкруги пальця обведе!»

– Поки що навкруги пальця пана Айох Клуга обвели ви, наскільки я розумію.

– Так, проте… Тобто ні, звісно, ні! Ну, він мені допоміг трохи…

– І тоді користуватися його здібностями та отримувати прибутки від його винаходів вам було не страшно?

– Але ж це він злочинець! Ви мали його заарештувати!

– Це ти злочинець, пащека бездонна! А бажай-ковбасань – моє інтелектуальне надбання, зрозумів, ти? Зараз тобі щоки повідриваю!

– Та я ж тебе роги навпаки заверну!

– Усім тихо! – заволала Настя. – Бо заарештую обох!

Обидва горе-підприємці припинили сперечатися і похмуро подивилися на неї. Але Настя, попри наляканість, намагалася виглядати поважною інспекторкою. Зрештою, вона саме нею і була!

– Зробимо так…

Декілька годин довелося витратити на переддоговірні перемовини, в ході яких сторони раз у раз намагалися вибити одна одній зуби, видерти патли та поламати ноги. Нарешті чернетка угоди була складена, і Настя, вимотана до повної нестями, наказала Духу вести машину до юридичного відділку МВПІ.

– Машина на платній стоянці, – нагадав Дух.

– То привези її сюди, будь ласочка! Сил моїх вже немає. Удай там, ніби це я, відведи очі…

– Не можу. Світає вже, я від тебе зараз не відійду. Ото в наші часи усі відьми про таке пам’ятали.

– То, може, Марко підвезе? – ніяково подивився на інспекторку Яким Арсімович. – Він ото зраночку якраз під’їжджає.

Баламутень почувався ніяково – Настя зуміла довести до його розуму небезпеку приховування важливих фактів від інспекції. Так само, як і небезпеку крадіжки інтелектуальної власності.

Настя подивилася на чорта, проте той вже не звертав на неї уваги – він підійшов до бажай-документаря і уважно роздивлявся просвіт між гілками.

– Слухай, а ти тільки з С++ працював? – несподівано спитав він в Якима Арсімовича цілком спокійним тоном. – Може, варто взагалі зробити крок назад та почати з SQL?

– Нащо? – насупився баламутень. – Він же давній, як мамонтяче лайно. Я про Python думав…

– А от подивись-но сюди.

…Домовлятись із Марком Насті довелося самій: Яким Арсімович та Айох Клуг поринули у бесіду, з якої інспекторка розуміла лише прийменники і вигуки. Чорт вже почав писати якісь яскраві символи просто хвостом у повітрі; баламутень тицяв у них пальцями та щось коригував.

– Ці двоє створені один для одного, – похмуро промовив Дух. – А ото в наші часи…

Настя спіймала біля холодильника Кота, який вже набув підозріло кулястої форми, і широко всміхнулася. Марко виявився симпатичним хлопцем і відверто їй співчував. А менш відверто – загравав.

Можливо, цього разу вийде щось? Принаймні, не потрібно буде пояснювати, чому в твоїй квартирі час від часу волають дзеркало, кіт і ще хтось незримий. Це вже не кажучи про господиню.

Та як і не вийде – все одно справу завершено.

Настя підхопила Кота, який поспіхом дожовував шмат «Лікарської», та пішла до виходу.

Бажай-ковбасань шелестів їй услід усіма обгортками від ковбас.