Дароцвіт

***
Будякова відьма на ім’я Зюзя розсікала своєю мітлою темні хмари, що скупчилися над мальовничим селом Дароцвіт.
Поля відпочивали після денної роботи селян, ниви мирно посопували, втомлені надмірною увагою сонця. Село Дароцвіт славилося своїми рідкісної краси садами, в яких вирощували чарівні рослини.
Якщо ви пройдете повз котрусь із хат і помітите, як уздовж стін кущі повзають то вгору, то вниз, вам не примарилось і ви не вижили з розуму. Це — плазунчасті кущі, що вміють пересуватися й залюбки це роблять. Вони ніколи не гасають по вулицях, а тримаються лише своєї території, адже вірні своїм господарям. Цим рослинам потрібна увага — так вони ростуть пишнішими і рясно вкриваються фіолетовими квітами, з яких виготовляють засіб від будь-яких хвороб.
Дароцвітців не лякало бездощове літо, адже для цього вони вирощували Краплинчасті квіти. Їх суцвіття утворене із крапель, і навіть маленька крапля здатна зволожити землю не гірше за тижневий дощ.
Часникові й цибулеві дерева повсякчас обліплені дітлахами. Відтягнути їх звідти майже неможливо, адже плоди цих дерев на смак, як аскорбінка. Після того як ви їх скуштуєте, одразу відчуєте ефект — мозок починає швидше працювати і навіть найскладніші завдання стають вам до снаги. Тож той, хто повільно мислить, має вживати плоди цих дерев двічі на день.
Та місцевою гордістю були Горошкові квіти. Їх вирощували протягом декількох років, з’єднавши зерна різних видів квіток. Не у всіх вони приймалися і часто на 10-й день свого цвітіння вмирали. Але у Маринки та її мами вийшло виростити їх. Вони радо ділилися із сусідами настоянками які виготовляли із соку стебла. Ці квіти дарували спокій і душевну рівновагу.
Сік, добутий із Горошкових квіток, настоювали на молоці й пили маленькими ковтками — якщо випити все залпом, то дія буде зворотною — зайва тривожність, роздратування, розхитані нерви.
Відьма спинила мітлу над садом, за яким сховався невеличкий жовтий будинок.
— А ось і це місце… Якщо вірити моїй вороні Глухарниці, то саме тут вирощують рідкісні Горошкові квіти.
У свіжому нічному повітрі літали аромати, що доносилися з грядки.
Якби відьма мала чисту душу, то їх солодкаво-пряний запах розчулив би її і вона відмовилася б від своїх лихих намірів. Та душі у неї не було. (Відьма ніколи не користувалася нею, тож душа пішла до того, кому вона згодилася б.)
Зюзя дістала із кишені темні колючі зернята:
— Фето нурто перто, зіростись, вселіться в душі цих рослин. Най зісперетворять їх на моїх рабів! І свою силу, свої соки нехай мені негайно звіддадуть. Таллла — бее, тала — кхекхе! — заклинала відьма.
Та тільки вона зібралась кинути зернята на землю, як у саду хтось гучно загавкав.
Зюзя затіпалася, ледве не впала з мітли від переляку, а насіння, що було в руці, висипалося й полетіло геть не туди, куди вона планувала.
— От трясця! Щоб тобі гавкотілося і не переставалося! — вилаялась вона і полетіла геть.
Песик подивився услід відьмі та, зібравши усю свою собачу лють, загавкав, аж луна рознеслась по селу.
На землі щось заворушилося — це колюча насінинка, єдина із цілої жменьки, якій вдалося потрапити на клумбу, почала пересуватися, чіпляючись своїми відростками за землю.
Песик наздогнав її, стукнув важкою лапою і тут же отримав ляпаса по мордочці.
На щастя, насінинка була сліпою, тож через декілька хвилин наткнулася на бетонний стовп і знесилено впала на землю.
Песик радісно загавкотів, вважаючи, що вдало впорався зі своєю роллю захисника. Він підбіг до насінинки переконатися, що більше нічого не загрожує саду.
Наостанок насінинка зібрала усі свої сили й відростила на бочку новий колючий відросток, що уколов песика. Той жалісливо заскавчав, зализуючи червоний слід на шерсті.

Вирощування чарівних рослин зберігалося у таємниці, яку дароцвітці ретельно оберігали. Жителі сусідніх сіл дивувалися, як вдається дароцвітцям бути такими здоровими, дружніми й радісними. Кризи і злидні обходили це село стороною.
Дароцвітці розуміли, яким багатством володіють, тож ретельно доглядали за своїми рослинами.
Для кожної рослини — свій догляд. Скажімо, Дерево здорового глузду поливали виключно теплою озерною водою. Торкатися до нього не можна — дерево надто сором’язливе і від надмірної уваги скидає листя або й взагалі перестає плодоносити. Плоди цього дерева — маленькі ягідки, але цінні не вони, а їхні кісточки — саме у них ховається здоровий глузд.
Чагарники дружби ж зовсім не любили воду. Тому підживлювали їх хорошими словами і жартами кілька разів на день. Якщо зробити це не вчасно, то кущ втратить довіру до вас, вважаючи, що ви брехун, і коли ви спробуєте зробити комплімент або засміятися, наче нічого й не сталося, — кущ закриється листочками і не буде вас слухати. З його корінців роблять чай і настоянки, які зближують людей і мирять навіть найзатятіших ворогів.
Наступного ранку, тільки-но сонечко зазирнуло у шибку, Маринка відкинула м’яку ковдру й вибігла із хатки, усміхаючись лагідним промінчикам. Пишний сад тонув у обіймах рожево-фіолетових краплинчастих і сливових квіток.
Дівчинка зняла взуття і пройшлася босоніж по м’якій травичці. Краплинки роси лоскотали п’ятки, листочки лагідно зашаруділи, коли дівчинка провела по них рукою. Маринка зробила крок уперед, на грядку, де вони з мамою тільки-но вчора посадили кущ Приємних несподіванок, і ледве не зомліла — кущ зник, а на його місці лежав її песик. Він жалібно і тихо скавчав.
— Вертику-Крутику, що з тобою трапилося? — кинулася до нього дівчинка, торкаючись похололих лап.
Песик ледве підвів мордочку і, зібравши усі свої сили, злісно загавкав, вказуючи на сусідній двір. Маринка озирнулась і не повірила своїм очам — вперше за всю історію існування Дароцвіту сусідській двір потопав у тісних обіймах бур’янів: повзучий пирій, затятий ворог садівників, обступив собою Плазунчасті кущі так, що бідолашні не могли й поворухнутися, а небезпечний своїми опіками борщівник затулив своїм громіздким листям квіти Достатку. Бур’яни не тільки взяли у полон цілі грядки, а й посягнули на стіни будинків, від чого здавалося, що вони ось-ось схоплять його за міцний фундамент і затягнуть глибоко під землю.
Від сусідської ділянки відходив затхлий аромат, від якого Маринку ледве не знудило.
— Борщівники… Звідкіля вони взялися? Агов, сусіди! — погукала Маринка, уважно розглядаючи бур’янові зарості.
Ніхто не відгукнувся.
— Мамо, мамо, ходи сюди! — позвала Маринка, нервово потираючи руки.
Але у відповідь каркнула лиш чорна ворона, яка сиділа на цибулевому дереві, стежачи за діями дівчинки.
— Матусю, тут казна-що відбувається. А ще Вертику погано… — журливо голосила Маринка.
Дівчинка погладила песика:
— Зачекай хвилинку, я візьму Плазунчасту настоянку, це тобі допоможе! Завдяки їй ми поставили на ноги навіть діда Панаса. Він після цього став відвідувати танцювальні вечори у клубі щонеділі. І ти одужаєш! Я зараз.
Маринка чкурнула до хати за ліками і за декілька хвилин повернулася, та песик зник, не залишивши ані сліду. Дівчинка обійшла довкола хату, зазирнувши у кожен закуток. Але Вертика ніде не було.
Хвилювання стало гірким клубком у горлі.
— Щось тут коїться неладне… Що ж, піду до сусідів, можливо, мама там…
Відкривши ворота, дівчинка аж похолола: селище ніби вимерло. Ні звуку газонокосарки, ні веселих пісень селян, що експериментували зі схрещуванням рослин і раділи появі нових видів, — нічогісінько!
Моторошна тиша заповнила собою кожен закуток Дароцвіту. Ані настирливих собак, ані улесливих котів — жодної живої душі! Маринка пройшлася подвір’ями селища і з жахом виявила, що всі вони — у полоні бур’янів. Це змусило її серце калатати сильніше.
— Не може бути… Часникове дерево вкрилося темними плямами, — Маринка торкнулася похилених віт, на яких сумно висіли сухі листочки. — Всі до одного засохли. Хоча ще вчора воно буяло своїми барвами.
Маринка потерла очі, ущипнула себе за руку, та нічого не відбулося.
— На жаль, це не сон.
Дівчинка зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтися, але потім про це пошкодувала — в повітрі стояв страшний сморід, схожий на той, що доносився із сусідського саду.
Ще вчора біля кожної хати пахкотіло кисло-солодкими ароматами, які виприскували в повітря рослинки. Проходячи повз сусідські сади, Маринка мимохіть облизувалася, так, ніби повітря можна було скуштувати. Сьогодні ж вона закривала носик хустинкою, аби не знудило.
Позаду дерев щось гепнулося. Маринка з переляку підскочила і озирнулася. Струшуючи листя з голови і перевіряючи, чи цілі коліна, з’явився замурзаний Іван — місцевий розбишака і непослух.
— Іванку, привіт! Як добре, що ти нікуди не дівся! — зраділа дівчинка, підбігаючи до хлопчика і простягаючи йому руку.
Хлопчик підозріло зиркнув:
— З якого переляку я маю зникнути! І теє… не горлопань, у мене голова тріщить, як електричний струм у дротах. Це ж треба було мені вчора видряпатися сюди і закуняти. Зараз від матері добряче перепаде.
— Іванку, боюся, тобі від матері не перепаде. Тут нікого немає. Всі мешканці зникли…
— Ну ти й дивачка! Що за дурниці ти верзеш? — не йняв віри хлопчак.
— Спочатку мій пес кудись зник, мами теж ніде немає, а в кожному дворі…. — Маринка зробила вдих, аби опанувати свої почуття, — сморід і бур’яни!
Іванко роздивлявся дівчинку.
— Хм… Наче голова на місці, але збій все ж відбувся. Ти часом сьогодні ніде не вдарялася?
— Іване, почуй мене! Всі зникли, всі, окрім нас! — дівчинка ледве стримувала сльози.
Іванко почухав потилицю.
— Ну… Тільки не починай оце… Як воно… соплі пускати. Ми щось придумаємо!
Іванко був не з тих людей, що вміли підбадьорити, йому краще вдавалося виводити людей із себе.
— А я і не збиралася плакати, — огризнулася Маринка, яка страшенно соромилася плакати при комусь. — Але і сидіти без діла також не буду! Потрібно знайти маму, сусідів і всіх мешканців! Ти мені допоможеш?
— Не так вже й все погано… Я завжди про це мріяв — свобода, незалежність… Живеш собі як хочеш, і ніхто тобі не нудить — Іване, йди до школи, Іване, грай на флейті, не мели дурниць… — перекривлював мамині слова хлопчик.
— Це називається турбота. І це аж ніяк не обмежує свободу. Навпаки, коли ти маєш справи, то краще плануєш свій день. А знання, завжди потрібні у житті.
— Фу… Ти зараз говориш, прямо як моя матір.
Маринка вирішила не сперечатися, бо зараз були важливіші справи.
Іван зміряв дівчинку поглядом. Він очікував, що буде суперечка і його почнуть виховувати, але коли цього не сталося, хлопчик трішки пом’якшав.
— Ну гаразд. Якщо те, що ти сказала правда, то звідки взялись ці бур’яни? У них ніколи не було жодного шансу оселитися бодай на маленькому клаптику наших грядок! Наші односельчани днями й ночами працюють, тож кожне подвір’я і сади доглянуті, — вперто відмовлявся вірити Іванко.
— Ходімо, зараз ти сам усе побачиш.
Маринка потягнула хлопчика вулицями селища.
Іванко ішов, роззявивши рота.
Бур’яни розрослися так густо, що стали хащами, в яких можна було заблукати, і сягали у висоту дерев середнього зросту.
По боках деяких з них стирчали рухливі колючі стеблові відростки, які торкалися вікон і тягнулися до дахів.
— О ні! Ще кілька хвилин тому вони були меншими, а зараз підросли. Поглянь, які у них стебла! — торкнулась дівчинка рукою одного з них і відсахнулася. — Широчезні і такі холодні, наче камінь!
Іванко й собі помацав товстезне стебло, яке нагадувало радше металеву трубу, ніж стебло рослини.
— Хех, прикольно… Такі здорові, що по ним можна навіть лазити. А холодні які! То це навіть на краще. Коли буде спекотно, вони охолоджуватимуть розпечене тіло.
— Ага… То, бачу, тобі це подобається?
Маринка міцно стиснула кулаки, щоб не зірвати злість на хлопця. Всі зникли, їхнім рідкісним рослинам загрожує небезпека, а він тут жарти жартує! Але дівчинка глибоко вдихнула, зробивши вигляд, що не зрозуміла Іванка, і продовжила:
— Ці бур’яни становлять загрозу для всього нашого селища, для рідкісних рослин, які ми вирощуємо роками… Вони дуже швидко ростуть, і не відомо, що буде з нами далі. А цей мерзенний сморід… Тхне так, наче хтось кілька тижнів не прав одяг. І це теж тобі подобається?
Іванко зрозумів, що бовкнув дурницю, тож у відповідь лише знизав плечима.
— Я гадаю, що запах може бути шкідливим і навіть впливати на нас. Ми вже стоїмо тут декілька хвилин, і я відчуваю, як в голові паморочиться.
Маринка дістала носовичок і закрила ним ніс.
— Ем… Запах, звісно, мерзенний, — погодився Іван, і собі закриваючи руками ніс.
— До речі, а куди поділися птахи? Навіть мухи та комарі не гудуть. Якось це дивно, ні?
— Певно їм теж не подобається цей запах. Може, через це і зникли всі мешканці? Але чому тоді залишилися ми?
Іванко почухав потилицю, і через декілька хвилин його осяяло.
— Нам потрібно знищити ці бур’яни, і то швидко! — випалив Іванко так голосно, що аж луна розкотилася селищем.
Ворона, яка увесь цей час непомітно спостерігала за дітьми, зірвалася з гілки і полетіла.
— Геніально! — заплескала Маринка руками. — А тепер поглянь на них. Гадаєш, можна так просто взяти і вирвати їх?
Маринка смикнула бур’ян з усієї сили, та він навіть не похитнувся.
— Та я ж не якийсь там тобі дурник! Руками я навіть і пробувати не стану!
Очі в Івана забігали, бо й справді це було першим, що спало йому на думку.
— Я хотів запропонувати… — хлопчик склав руки за спиною, намагаючись напустити вигляду знавця, зробив поважно кілька кроків вперед-назад, сподіваючись, що так нова думка скоріше постукає в його свідомість. — Я гадаю… ем… треба… Неси сокиру! Розрубаємо ці хащі.
Іван виліз прямо на вершечок одного із сусідських бур’янів, узяв до рук сокиру і з усіх сил вгатив по твердому стеблу. Сокира вискакувала із рук — їй аж ніяк не подобалося почуватися безпомічною. Та хлопчик не здавався.
— Ось так тобі! Ось так, падлюка бур’яниста! — лютував Іванко, ударяючи з усієї сили сокирою по стеблу, сподіваючись, що його слова подіють краще, ніж гостре лезо.
Та після безлічі даремних спроб хлопчик зупинився.
— Нічого на них не діє! — зауважив він, витираючи піт із чола. — Я ще ніколи не зустрічав таких міцних рослин.
Іванко зісковзнув вниз по товстому стеблу і присів на лавку, щоб перепочити.
— Ти помітив, що поки ти намагався їх зрубати, вони ще підросли? — Маринка уважно відслідковувала кожну зміну.
— Тоді силою тут не допоможеш. Має бути якийсь інший спосіб, як їх подолати, — не звичайний. А що як тут задіяні чари?
— Я чула, що твій дідусь знається на такому… — почала обережно дівчинка.
— Точно, Маринко! Ходімо хутко до моєї хати, я спробую знайти дідові записи з експериментами і дослідами.

***
Тим часом відьма Зюзя сиділа у своїй напіврозваленій хатинці, оточеній бур’янами, і розлючено стукала рукою по столу.
Ворона Глухарниця залетіла всередину, приземлилась беззвучно на підвіконня, боязко позираючи на бабцю.
— Бачу, ти маєш для мене новини! — не озираючись, спитала відьма у ворони, присутність якої відчувала шкірою.
Цього літа відьмі виповниться сто років, і, хоч такий вельми поважний вік не заважав їй гарцювати ночами на мітлі, вона хотіла б мати більше сил. Усю надію вона покладала на сік рідкісної Горошкової квітки.
Ворона неохоче злетіла з підвіконня і, глибоко зітхнувши, широко розкрила очі. У них, як у відеокамері, відьма побачила картинку, що змусила її радіти: бур’яни розросталися швидко й густо, вбираючи у себе чарівний сік рослин.
— Мої крихітки, молодці! Продовжуйте аж поки не зізнайдете Горошкову…
Відьма не встигла договорити, як ошелешено завмерла від побаченого: в оці ворони блимнули дві людські постаті.
— А це що за істоти зізнищують моїх дитяток? — загарчала відьма, провела кігтистою рукою по столу і затупцяла люто ногами, аж підлога жалібно заскрипіла. Ворона обережно каркнула.
— Як не всі зникли? — Зюзя вирячила очі так сильно, що здавалося, ніби ще одна невтішна новина — і вони вилізуть з орбіт.
— Ану, покажи ще раз! Зіпобачу, що зізмислила ця істота!
Ворона блимнула двічі і знову завмерла, показуючи, як Іванко з Маринкою намагалися зрубати бур’ян.
Відьма непристойно вилаялася.
— Досить, Глухарнице, вимикай запис! Зараз ми зіпокажемо цим діткам, як зізнищувати моїх крихіток.
Відьма взяла декілька склянок з червоною рідиною, в яких плавали зернинки розміром з пишний кавун. Ці зернята видавали звук, схожий на гаркотіння. Як тільки бабуся рухала склянку чи підносила її надто високо, насінина скаженіла і, певно, якби не скло між нею та відьмою, вже б затіяла бійку.
— Моє золотко… Це саме те, що зіпотрібно. Зараз ми провчимо їх.
Відьма закружляла у танку радості посеред хати, аж старі кістки захрускотіли.
Після запального, на думку відьми, танку (хоча на думку ворони — це більш нагадувало судоми) Зюзя дістала книгу наймерзенніших слів і почала закляття:
— Хижий дух, хижий дух, вселись миттю в бур’яни.
Щоб тим дітям булька з носа, щоб зіскурвились малята!
Смердоцвіт хай так звоняє,
що не буде куди дітись, навіть носа не зіскриєш.
Будуть малюки тікать, та твій сморід не простак —
Буде бігти вслід за ними, зісмердить їм все повітря.
Ахха-ха-ха-ха!
Уявивши, як діти будуть корчитися від смороду, відьма засяяла.
Стара хата спалахнула феєрверком кольорів, аж стіни затремтіли від сили мерзенності слів. Відьма випустила словесний гнів, а тоді додала:
— Бісоцвіт, зісмали тим вишкіркам кінцівки, щоб знали, як зішкодити моїм крихіткам. А ти, Більбуда, зіскочи їм у мізки, щоб зіплутались думки і забули все вони! Летіть, мої зернята, падайте у землю й проростайте!
Відьма відкрила склянку із шипучими насінинками, замахнулася — і вони полетіли в напрямку Дароцвіту.
Поля, над якими вони пролітали, злякано затрусилися, а дороги, не знаючи, куди їм дітись, переплуталися. Діти якраз направлялись до будинку Івана, і від почутого у них серце ледве не вискочило з грудей.
У повітрі щось зі свистом пролетіло і гепнулось із тріском на землю. Після цього знову почулося потужне гарчання.
— Ти відчуваєш цей запах? Пахне новими неприємностями, — озираючись і вглядаючись у далечінь, зауважив хлопчик.
— Нехай зачекають, ми ще з цими не впоралися, — намагалась підбадьорити хлопчика, а заодно й себе, Маринка.
Добігши до невеличкої хатки, що розташувалася неподалік від озера, діти зупинилися, щоб віддихатись.
Хатка Івана, які і всі інші хатки селища, потонула у химерному сплетінні бур’янів так, що аж дверей не було видно.
— Треба зайти через вікно, — скомандував Іван.
— Гаразд. Ти тоді вирушай, а я почекаю тебе на вулиці.
Хлопчик кивнув, підставив старе відро, що лежало на ґанку без діла, зачепився руками за віконну раму, штурхонув недбало зачинене вікно і через декілька секунд пірнув всередину хати. Стіни вже встигли просочитися запахом цвілі та гнилі, а весь дім купався в суцільних тінях, що відкидали бур’яни.
Іванко зробив глибокий видих, щоб зібратися із силами перед тим, як зайти до дідусевого кабінету. Батьки забороняли йому заходити туди, але чому саме — ніколи не пояснювали.
Хоч Іван і мав репутацію хулігана та непослуха, але це правило він ніколи не порушував. Частково через страх побачити чи дізнатись щось не дуже приємне про дідуся, якого він дуже любив.
Усе, що він пам’ятав за короткі миті, проведені разом, — це те, що саме дідусь винайшов спосіб схрещувати рослини в такий спосіб, щоб із їхніх плодів та соку можна було виготовляти цілющі сиропи та напої. При дідусеві завжди був щоденник, в якому він завжди щось записував.
Він не розлучався з ним ні на мить — коли ходив їсти чи виходив на прогулянку, завжди під рукою носив щоденник у коричневій палітурці, підперезаний тонкими бежевими зав’язками.
У селі ходили чутки, що дідусь був мольфаром, але Іванко тоді був надто малим, щоб розуміти значення цього слова. А от тепер, коли хлопчик достатньо підріс, він вірив, що так воно і було.
Іванко зробив ще один вдих, подумки вибачився перед дідусем за порушення правила і з тремтінням у руках відчинив скрипучі двері.
Всередині кабінету все було вкрите пилюкою. Іванко закашлявся.
Сонячному промінню вхід був заборонений — вікна були щільно забиті дошками, тож навіть посеред білого дня у кабінеті панувала темрява. В кабінеті не було ні столу, ні стільців — лише багато-багато полиць і шухлядок, — на диво, пустих.
Іванко зазирав у них, відчиняв шухлядки, але нічого не знайшов.
— Не може цього бути! Мені забороняли заходити у цілком пустий кабінет! Як же це тупо… — не міг надивуватися хлопчик.
Він ще раз зазирнув у кожну шухлядку і поличку, та, окрім кубла пилюки, там нічого не було.
— Та щоб тебе! Пустий кабінет! От ви обманщики! — Іванко зі злості копнув ногою по одній із поличок.
Пил підлетів до стелі, і через декілька хвилин за спиною хлопчика щось скрипнуло. Це відчинилася шухлядка, схована в стіні. Іванко зазирнув до неї і побачив книги у різнокольорових палітурках.
— Ага… То он як це працює… хлопчик підійшов до інших полиць і по черзі почав стукати ногою по кожній.
Він так захопився, що почав тупотіти ногами і по підлозі — ці відчуття йому подобалися, повна свобода рухів! Зчиняй галас, скільки тобі хочеться, і ніхто тебе не зупинить!
Аж раптом від чергового постукування ноги у підлозі відкрилися двері, що веди кудись під землю. Якби Іванко не зробив вчасно крок назад, то полетів би у невідому темряву.
— Цей кабінет повен таємниць. Певно, дідусь щось хотів приховати. Але де ж його щоденник?
Іванко відійшов від загадкового проходу і почав порпатися у стосах книжок, хаотично гортаючи сторінки. Від такої заповзятості сторінки заминалися, а ті, які були надто старими, рвалися.
У цю мить на подвір’ї почувся пронизливий рев, а слідом за ним крик Маринки:
— Іванку, рятуй! Вони з глузду з’іхали!
Хлопчик кинувся до вікна і, хоча не мав звички надто чогось боятися (радше він викликав страх у інших), справді злякався. Хлопчик виліз з вікна і завмер на ґанку. По тілу пробіглося стадо мурах.
Вирячивши очі, хлопчик спостерігав за тим, що дуже скидалося на страшний сон, який зухвало витіснив реальність, а вона, бідолашна, навіть не пручалася.
— Іванку, допоможи мені, не стій як вкопаний! — волала Маринка, втікаючи від потворної рослини, за розміром із дім хлопчика.
Це був хижий бур’ян — Бісоцвіт, що міг бігати за допомогою корінців, прямо як людина на своїх двох.
Він простягнув свої оранжево-жовті із зазубреними кінцями листочки, бажаючи зачепити дівчинку, але Маринка спритно ухилилася.
Потвора зупинилася, відхекуючись після кількох невдалих спроб ужалити дівчинку. Зі шорсткого стебла вилізла щелепа, з якої стирчали два гострі клики.
— Фер бессо! — загарчав розлючений бур’ян.
Повітря наповнилося смородом, і звідусіль полетіли нечистоти. Діти закрили обличчя руками, навіть Бісоцвіт відвернувся.
Через декілька хвилин, коли потік нечистот зменшився, на подвір’ї, протяжно виючи, з’явився бур’ян коричневого кольору:
— Фіфі ле пердотолле! Аххоо! Аххо! — заходився реготом Смердолік, який щойно викупався в калюжі, тож із його суцвіття стікали брудні краплі.
Смердолік повернувся до дітей, які з переляку завмерли, і відкрив пащу, хизуючись своїм одним-єдиним зубом.
— Фу-у… Іванку, закрий ніс хустинкою, це не можливо стерпіти! — закричала Маринка.
Із пащі Смердоліку вирвався їдкий зелений чад. Якби діти його вдихнули, то, певно, не змогли б і поворухнутися — сморід Смердоліка не лише викликав тошноту, а й паралізував жертву.
— Харра фер бессо! — Бісоцвіт простягнув свої листочки до неба, і з хмар пішов дощ.
Він трішки зменшив насиченість смороду, що заполонив собою усю галявину. Хоч для хижих бур’янів запах, який виділявся із листків Смердоліка, був безпечним, але терпіти його навіть їм було неприємно.
— Іванку, агов! Ти бачиш, що коїться? Вони вже вміють рухатися! — прокричала дівчинка, обережно перебігаючи через хащі бур’янів.
— Маринко, позаду! — заволав Іванко.
Бісоцвіт нахилився, копнув відростком нерухомі бур’яни, від чого вони посипалися на землю. Дівчинка швидко перестрибувала через заплутані стебла, стараючись не торкнутися їх ногами. Вона бігла так, як ніколи до цього не бігала. Позаду гарчав невдовлений Бісоцвіт. Маринка здригнулася, від чого ноги зрадницьки заплуталися, і через декілька секунд дівчинка упала на землю.
— Аа! Боляче! — торкнулась рукою забитого колінка, та часу на те, щоб прожити біль, вона не мала.
Дівчинка поволі підвелася, струсила з обличчя бруд і завмерла — до неї наближався бур’ян Лобода, але тепер він був не звичайною нерухомою рослиною, а міг пересуватися, як людина.
— Хероохахо! — реготав Бісоцвіт і далі штурхав усі бур’яни, які траплялися йому на шляху, від чого в нерухомих рослин з’явилася здатність рухатися. Тож тепер діти мали оборонятися не лише проти хижих рослин, а й проти всього живого, що росло в садку Іванка.
— А-а-а! Іване-е-е! Все, чого торкається Бісоцвіт, стає хижим і некерованим! Не торкайся… — Маринка не встигла договорити, бо хижа Лобода вхопила її своїми відростками за волосся й потягнула до себе.
— Маринко, я тобі допоможу!
Та тільки хлопчик зробив крок уперед, як йому перегородила шлях Більбуда. Цей бур’ян, на відмінну від інших, міг стрибати. Він не вмів видавати нестерпне ревіння або скажене гарчання, його сила була не в залякуванні. У Більбуди був голос, який гіпнотизував жертву. Це була головна його зброя, якою він і планував скористатися.
— Кара-а-бе-нно-о-о, сі-і-і Жобрето незденно-о-о, — монотонно, розтягуючи кожну букву, майже заколисуючи, промовляв Більбуда.
Думки у Іванка почали повільно затихати, а разом з ними стихло відчуття небезпеки.
— Карібо сі те Мо-о-о-о-о-у-у-у, — заводив Іванка у першу фазу гіпнотичного сповільнення бур’ян.
Повіки в хлопчика почали важчати, а всі зовнішні звуки, і несамовитий крик Маринки, перетворилися на легкий шум дощу.
— Іване, не слухай його, — давала настанови хлопчику Маринка, намагаючись висмикнути косички. — Відпусти мене, скажена істото! — пручалася вона, та Лобода випустила другий відросток і обхопила ним ноги дівчинці.
— Ах ти ж потворо! Ну нічого, зараз Іванко тебе прикінчить!
Та Іван був під дією гіпнозу Більбуди, тож нічого не чув і не бачив. Між ним і хижим бур’яном залишалося кілька сантиметрів відстані. Більбуда вже простягнув свій відросток до хлопчика. Та в цю мить думки в голові Івана прокинулися, позіхнули і почали в пришвидшеному темпі запускати роботу мозку. А все завдяки рятівному голосу, який спочатку торкнувся серця, а потім дійшов до голови. Більбуда програв цей раунд, бо про існування серця він не знав.
Рятівний голос наказав:
— Іване, Іване! Флейту візьми, хутчіш!
Іван струсив головою і потер очі.
— Дідусю, це ти? — хлопчик озирнувся навкруги, та дідуся ніде не було.
Поруч із ним стояв бур’ян Більбуда, терпляче чекаючи, коли ж хлопчик дасть йому свою руку.
Іванко побачив, що перед ним стоїть, і відсахнувся.
— Геть, нечиста сило!
Більбуда не розумів людської мови, тож і далі стояв з витягнутим відростком.
— Маринко, є ідея! А ти спробуй не пручатися, най бур’ян думає, що ти послухалася його, – прокричав хлопчик і побіг у дім.
У кутку кімнати валялася флейта. Вона лежала там місяцями, тож добряче покрилася пилом. Тогоріч мама відрядила Іванка до музичної школи. Ходив він туди неохоче і часто втікав прямо з уроку. А одного разу жбурнув флейту об стіну (сподіваючись, що вона зламається і не потрібно буде займатися), та це не подіяло. От тільки після цього флейта немов перемінилася — скільки б Іванко не пробував на ній грати, мелодія виходила фальшива, пальці не слухалися і зовсім перестали попадати у ноти. Тож зараз, перш ніж узяти флейту до рук, Іванко вирішив про всяк випадок перепросити у неї за ганебну поведінку.
— Флейточко, ти вибач… я був таким малим і дурним… — Іванко витрусив пил і обережно витер її. — Потрібна твоя допомога, — благав він.
— Іванку, ти там сховався чи що? — верещала Маринка, руки якої вже були обплетені липкими відростками Лободи, і та посягала вже на горло дівчинки.
— Феро квасі колікі! — протяжно заревів Бісоцвіт.
— Колікі, колікі! — волали хором інші хижі бур’яни, направляючись до Маринки.
Іван стояв як вкопаний, не знаючи, як флейта йому допоможе впоратися з цими монстрами.
— Хлопчику мій, заграй! — прийшов знову на допомогу голос дідуся.
Іван насилу згадав мелодію, яку він вивчив, щоб зіграти на сільському концерті.
Коли залунали перші, невпевнені звуки, рослини перестали верещати і витягнули колючі листки, наче вуха, що приготувалися слухати мелодію. Лобода послабила хватку і потихеньку почала розчіплювати свої відростки, тож Маринка могла знову відчути свої руки. Рослини посунулися ближче до Івана і уважно вслуховувалися в мелодію, погойдуючись так, наче вони на концерті.
Через декілька секунд Лобода геть забула про існування дівчинки. Вона повністю розчепила свої відростки, і, коли ноги Маринки торкнулися землі, Іванко закричав:
— Бігом у хату!
— Верукккі! Куккі дуппп! — розлючено загарчали рослини від того, що музика перервалася.
Їхні відростки загрозливо повисли над Іванком. Хлопчик продовжив грати, і напруга послабилася. Як тільки Маринка зникла в будинку, він почав і собі задкувати до вікна, не припиняючи грати на флейті.
Остання нота пісні залунала так дзвінко, що відголос рознісся по всьому селу. Іванко скористався цим і, поки рослини дослуховували м’яке відлуння пісні, він хутко заскочив у будинок.
Маринка сиділа на підлозі, обережно торкаючись синців на руках.
— Маринко, ти як, ціла?
— Можна сказати й так..
— У нас обмаль часу, тож поки хижі бур’яни не рознесли дім, я пропоную спуститися під землю.
Маринка здивовано поглянула на Іванка, шукаючи симптоми слабоумства після гіпнозу Більбуди.
— Я в нормі, — збагнув він за поглядом думки дівчинки. — Я знайшов таємний хід у кабінеті дідуся, ходімо туди.
Іванко допоміг Маринці підвестися, і вони поплентались до кабінету, а там — пірнули в пітьму.
Поки діти пробиралися навпомацки темним підземним коридором, з вулиці доносилось гудіння і гепання — Бур’яни почали змагатися, хто з них сильніший і кому першому випаде честь розгромити дім Іванка. Та оскільки кожен із них вважав себе найсильнішим, то кинулися одночасно всі разом на вікна, розбиваючи скло на друзки. Більбуда залізла на дах і почала трощити відростками черепицю на даху.
Зі стелі посипалася штукатурка, стіни затремтіли від ритмічних ударів відростків.
— Нам краще поквапитися, — запропонувала Маринка, рухаючись швидше темним земляним коридором.
— Я вже бачу світло, значить, ми майже прийшли, — заспокоїв Іванко.
Діти опинилися в затишній землянці, у якій було безліч записів, книг, пробірок, скляночок, мисочок із кольоровими рідинами.
— Ось як виглядає насправді кабінет… — Іванко уважно роздивлявся все довкола.
На стінах висіли ботанічні замальовки будови тіла Плазунчастих кущів, цибулевих дерев, а навпроти них було зображено рослини, дуже схожі на ті, що сьогодні на них напали. На деяких картинках у них були відростки, на кінчиках яких виднілися шипи-кігті, і великі щелепи з іклами і без.
Маринка потягнулася до стіни і зняла ілюстрацію з хижою рослиною.
— Іванку, поглянь, це зображення схоже дуже на рослину, яка хотіла тебе загіпнотизувати, — простягнула вона ілюстрацію із назвою Більбуда Івану.
— А й справді… Схоже, дідусь щось знав про них, якщо, звісно… о ні…
— …він не сам їх винайшов, — продовжила Іванкову думку Маринка.
Іванко обміряв кроками всю кімнату землянки. Так він приховував гнів.
— Здається, коли я був маленьким, дідусь мені щось намагався розповісти. Але я не можу згадати зараз, що саме. Потрібно знайти записи.
Іванко кинувся перебирати кожну пробірку, відчиняв всі шухляди, нишпорив по закутках, аж поки його погляд не принадила товстезна синя папка із записами.
— Щось цікаве? — зазираючи через плече хлопчика, поцікавилася Маринка.
— Бачиш цифри і закарлючки? Я вже колись це бачив. Це схоже на формули для посадки ось такої рослини, — Іванко вказав на пожовклу від давнини ілюстрацію.
Він провів пальцем по контурах олівця, намагаючись зануритись у спогади останнього дня, проведеного з дідусем.

П’ять років тому було найспекотніше літо з тих, які Іванко пам’ятав. Хлопчик сховався від сонця разом з дідусем у кімнаті, яка зберігала прохолоду. Дідусь дістав альбом і запропонував разом помалювати:
— Уяви, що колись у нас будуть рости рослини, які зможуть лікувати будь-які хвороби! — він виводив старанно обриси закручених листків і тонкі стебелини зеленим кольором по білому аркуші.
— Вау, дідусю, я хотів би їх побачити!
Іванко зиркнув на малюнок дідуся і перемалював швиденько форму стебла і листків, а в кінці малюнка додав ікла і відростки.
— А поглянь, які в мене рослини! Справжні хижаки! — хизувався своїм витвором хлопчик.
Дідусь зняв окуляри і стомлено потер очі.
— Річ у тім, що колись я проводив експерименти над властивостями характеру цілющих рослин. Рослини, як і люди, мають світлі й темні сторони. Вони можуть злитися, ображатися, але якщо у сокові цієї рослини переважають світлі елементи, то вона залишається корисною і стає нашим помічником у подоланні хвороб і різних недуг. Та колись я зробив величезну помилку і надто захопився експериментами. Я замінив світлі елементи на темні… Добре, що тоді я працював у своєму кабінеті і мав всі інструменти, щоб зупинити ї, — голос дідуся обірвався.
— Кого зупинити?
— Рослину. Вона неначе оскаженіла. А потім… Я зробив ще більшу помилку.. Розповів про це своїй напарниці, а вона… вона надто захопилася цим і, боюся, викрала мої формули. Всі мої розробки зникли і напарниця теж.
— Це означає… — Іванко розхвилювався не на жарт.
Дідусь зрозумів, що зробив помилку, розказавши внуку правду, тож, щоб не перелякати його до смерті, він збрехав:
— Не хвилюйся, вона нічого поганого не зробить, — заспокоїв онука, хоча сам не був у цьому певен. — У будь-якому разі хижими рослинами можна керувати, але для цього потрібно навчитися з ними розмовляти. Я якраз працюю над вивченням їхньої мови. Тож як тільки закінчу, одразу тебе навчу…

— Іванку, Іванку! — штурхала замисленого хлопчика по плечу Маринка.
— Маринко, ці бур’яни… Їх не потрібно нищити! — осяяло хлопчика.
— Еге ж, треба дати їм знищити нас! — підколола дівчинка.
— З ними можна домовитися. Не вони найбільша загроза.
— А хто ж тоді?
— Той, хто ними керує. Навчившись з ними говорити, ми дізнаємося що йому треба. Я маю здогадку, що це пов’язано з дідусевою напарницею.
Над ними щось гучно гримнуло, потім звук повторився, і почулося виття.
— Це вони, певно, нас шукають, — прошепотіла налякана Маринка. — То які плани?
— Ти бачила, як на них подіяла музика? Можливо, це якось пов’язано з їхньою мовою. Треба пошукати щоденник дідуся. Зуб даю, що там є відповіді.
Діти почали зазирати у шухляди, шукати між книжковими полицями. Іван знову спробував попередній трюк — стукав руками по стінам, столу, полицям. Але дідусевий щоденник висів на найпомітнішому місці. І його знайшла Маринка, сама того не розуміючи.
Дівчинка перервала свої пошуки, бо загледілася на сімейне фото, що висіло на стіні.
— Іване… Ось ваше сімейне фото. Всі такі щасливі, лиш твоя мама чомусь скрізь сумна…
Хлопчик підвів стомлений від марних пошуків очі і поглянув на світлину.
— Маринко, ти геній! Вираз обличчя мами є ключем до місця, де сховано щоденника.
— Це як? — не тямила Маринка.
— Моя мама страшно не любила, коли ми з дідусем забагато розмовляли про його досліди, також вона була завжди проти того, щоб дідусь займався експериментами. Тож дідусю доводилося робити це таємно від мами, точніше він робив це за її спиною! Тепер розумієш?
Маринка стояла ошелешена, не в змозі до кінця зрозуміти логіку.
— Щоденник за спиною мами! Тобто за фотографією.
Іванко простягнув руки до портрету в красивій коричневій рамці й зняв обережно його зі стіни.
— Він і справді тут!
Маринка забрала щоденник у палітурці кольору рами і простягнула його Іванку. Хлопчик кинувся гортати сторінки, аж поки не побачив запис, що його цікавив. На сторінці було вклеєно вирваний із Іванкового нотного зошиту аркуш , на яких розміщувалися кольорові ноти. Під кожною нотою був підпис «а», «б»…. і так далі.
— Музичний алфавіт! Кожна нота — це буква! — тріумфував Іванко. — Як же добре, що моя мама заставляла мене ходити до музичної школи. Без цих знань я навряд чи б зупинив цих істот. Мені треба час, щоб потренуватися і вивчити потрібні слова.
— Ти впораєшся, — підбадьорила Маринка. — Дай мені, будь ласка, щоденник, я дізнаюся ще щось про рослини, гадаю, одними розмовами ми не обійдемося.
Маринка взяла щоденник дідуся і поринула у світ химерних закарлючок і кольорових ілюстрацій, намальованих його автором.
Дівчинка чула від мами історію про всезнаючого дідуся Микиту, який винайшов чарівні рослин. Та побачити його на власні очі так і не вдалося — дід Микита кудись безслідно зник. Подейкують, що через експерименти із рослинами він підхопив нечуваний вірус, викликаний соком Чибчикового дерева. Інші кажуть, що він зник тому, що хтось дізнався про його діяльність і викрав його.
Маринка гортала сторінки, і на одній із них побачила почерк, зовсім не схожий на попередній. Він був кривим, нерозбірливим і зовсім не схожим на людський.
Іванко сумлінно тренувався на флейті і був цілком зосередженим, чого раніше за ним не помічали. Маринка кинула швидкий погляд на хлопчика і подумала, що випробовування пішли йому на користь, адже від колишнього хулігана не лишилося ні сліду.
Дівчинка підійшла ближче і сказала:
— Іване, дякую тобі за те, що не покинув мене саму… Я і гадки не мала, що ти почнеш щось робити задля порятунку нашого села. Сподіваюся, наші рослини ще можна врятувати… і батьків…
Іван перестав грати і уважно слухав кожне слово. Він й сам не помітив, як змінився.
— Глянь, тут у щоденнику якийсь дивний запис, зовсім не схожий на те, що писав твій дідусь. Почерк інший, і мова навіть.
— Хм… дай-но подивлюся.
За декілька хвилин Іван ошелешено підвів голову.
— Не може бути… Це мова хижих рослин! І це послання…
Іван скривився.
— Тут написано: «Вибач, я не міг кинути твою бабусю Зюзю сам на сам з її гріхом. Вона обрала хибний шлях, і я іду за нею. Я зробив велику помилку, коли вибрав її в напарниці, адже вона мала тягу до темних справ. Це у неї з народження. Відьомська кров тече в її жилах. Мені не вистачило мужності зізнатися, що я винен… Твоя мама саме тому ненавиділа мої досліди і до певної міри й мене також за те, що я втягнув твою бабусю у це. Я знав про її слабкості, але все одно розповів про свої досліди над створенням хижих рослин. Я навчився перетворюватися на хижу рослину і повертатись назад, у людину. Знаю, прийде день, і я буду змушений зникнути назавжди зі своєї людської сутності й стати рослиною. Пишу тобі цього листа, будучи у тілі рослини, бо маю ще 5 хвилин, щоб утримати свідомість людини. Слабкість твоєї бабусі — тяга до знищення, руйнування, а моя слабкість — вона. Але я не можу залишити й тебе у біді.
Якщо щось трапиться некероване і незрозуміле, а це обов’язково станеться, знай, що у тебе є флейта і ти маєш вибір — або домовитися із небезпечними рослинами і побудувати новий світ з новими правилами, або знищити хижі рослини, але серед них буду і я.
Ти певно думаєш, що я божевільний, що добровільно розповідаю, як знищити самого себе. Але я тебе люблю, хлопчику мій, тому… знищити хижі рослини дуже просто — три краплинки Горошкової квітки. Ці краплини потрібно капнути всередину флейти і заграти мою улюблену мелодію. Ти її знаєш. Запах у суміші зі звуком вплинуть на свідомість хижих рослин так, що вони самі себе знищать. Це називається рослинним божевіллям.
Розумію, що перед тобою складний вибір, але ти маєш його зробити.
Твій дідусь М.»

Далі буде…