Знайоме обличчя

Знайоме обличчя

Тарас відійшов подалі від натовпу. У голові бамкало, бо мікрофон безперервно переходив від уст до уст, а глухуватий звуковик врубав гучність на повну. Дехто із промовців вважав, що аби бути почутим, йому треба якнайголосніше репетувати, – і тоді вже не витримувала апаратура, перекриваючи крики рипінням. А допіру була лише середина “зміни». Куратор тримав на оці всіх своїх, а вони знали, куди підійти у визначений час за платнею. І під обід Тарас таки пішов подалі від того шуму, прагнучи наодинці та у відносній тиші з’їсти те, що від ранку дражнило пахощами з рюкзака.

Біляш був смачним, начиненим від душі, але холодним. Нічого дивного, за півдня на морозі. Юнак передчував, що і в пиріжках із повидлом гумове тісто стало дубовим.

– О, Тарич! – озвався позаду Вітьок. – Бач, а в мене навіть часу похряцати нема! Все бігаю, для вас стараюся.

«Для себе,» – подумав Тарас. Недарма Вітьок так довго вламував його іти сюди. Як, певно, і кожного із майже двадцяти, кого привів на мітинг антимайдану до Маріїнського парку. Хлопці з нічліжки не дуже туди рвалися, бо їм було начхати, куди там та Україна вступить – у ЄС чи в Митний союз із Росією. Аби роботи стало більше і серед неї можна було знайти нормальну. Навіть двісті гривень, обіцяні за восьмигодинну «зміну», не всіх відразу переконали. Не те, щоби їм не були потрібні гроші, але той, у кого є руки і ноги, не потребує подачок, сам заробить. Останнім аргументом Вітька стало, що гроші не пахнуть, а вистояти у вихідний вісім годин на морозі – теж неабияка праця. І Тарас погодився. Не на кожній роботі так платять за день. А те, що мітинг за Янека… що з того? Він же не голосувати за нього йде, а так – для масовки. Зате Вітьок ішов зовсім не для масовки – він масовку привів. І за кожного мав отримати по двадцять гривень! Отже, цього дня хитропикому приятелеві мали відвалити утричі більше бабла, ніж кожному, кого він переконав іти сюди.

– Слухай, Тарич, а в тебе тільки один біляш? Бо я тойво… нічого собі не купив.

Тарас запхав останній шматок за щоку, зім’яв порожній пакетик у руці і похитав головою. Про пиріжки вирішив змовчати. Цей ще своє вициганить, коли обійде усіх, кого привів.

– Скупердяй ти, – зітхнув Вітьок. – Стараєшся тут для вас, а ви… ех… Ладно, пішов я далі колядувати.

Пиріжки з повидлом манили вже не так, тому Тарас поміж основною стравою та десертом вирішив перекурити. Але, обмацавши всі кишені, згадав, що останню цигарку в нього виманив Вітьок іще перед початком мітингу. Довелося діставати пиріжки і термос із чаєм.

Від погляду у спину по ній пробігся легіон мурах. Тьху, невже Вітьок палить, що там у нього залишилося? Тарас озирнувся і побачив дівчину. Але не зміг роздивитися її так, як зазвичай розглядав дівчат. Першим, що побачив у неї, були очі, які прикували його погляд до себе. Блакитні і глибокі, вони наче затягували у вир, із якого не буде вороття. Але вона кліпнула – і відпустила.

– Будеш? – він несподівано сам для себе простягнув до неї пакетик із пиріжками. Життя вчило бути ощадливим, а він тут бач – Вітька відфутболив, а з нею ділиться.

– Ні, – похитала головою русявка. Навіть не усміхнулася.

Але його це не зупинило.

– А чай будеш?

Уже думав про те, що в рюкзаку має бути чиста пластянка, хіба що трохи пом’ята. Але дівчина мовчки похитала головою. Тому Тарас налив чаю у кришку термоса і спокійнісінько продовжив трапезу.

– Ти часом мітингом не помилився? – буденним тоном кинула дівчина. – Батько перед твоїм народженням був у зовсім іншому гурті.

Від здивування він похлинувся чаєм, а відкашлюючись, вилив на себе решту із кришки термоса. Пошепки вилаявся, закрутив термос і запхав його разом із пиріжками до рюкзака, перекинув усе в наплічнику в пошуках серветок. Зітхнув. Зітер солодкі краплини з пуховика, насправді лише загнавши їх углиб. По нозі пішов холод. Тарас поглянув на свої джинси. Так, тепер йому на морозі не лише слухати тих горлопанів, але й обсихати.

Намагаючись дібрати слова для «подяки», звів погляд на дівчину. Чобітки, верх яких затуляла вовняна спідниця. Дивне, якесь старомодне пальто з дрібною вишивкою на кишенях, по краю рукавів та комірця. Тепла шаль, яка не ховала зачесаного назад світло-русявого волосся. Обличчя без сліду макіяжу. Вуста, які, здавалося, не вміли усміхатися. Прямий ніс, брівки-хвильки і високе чоло. Дуже вродлива дівчина. Нічого надміру, але й нічого не бракувало її красі, навіть косметики. Тарас упіймав себе на думці, що до такої першим навіть би знайомитися не підійшов. Побоявся би, бо надто серйозна. А тим паче, якби знав, що вона таке ляпне.

– Ось, – дівчина ступила крок назустріч, простягаючи йому хустинку.

Він узяв, але міг затерти нею хіба пляму на пуховику. Штани обіцяли довго і дошкульно сохнути самі.

– А звідки ти знаєш, що мій батько голодував на майдані? – запитав, зібгавши хустинку в кулаку.

– А я багато знаю, – нарешті ледь-ледь усміхнулася. – Історія – добра книга, її цікаво читати.

– І що, там і про мого батька є?

– Там про кожного є. Про тебе теж. І що було, і що буде.

– Що, і майбутнє бачиш? – узявся кепкувати Тарас.

– Бачу. Мені це вже можна.

Останню фразу юнак пропустив повз вуха.

– Щось ти не схожа на циганку. Чи вони тебе малою вкрали?

– Не циганка я, українка, – знову ледь усміхнулася дівчина.

– Слухай, десь я тебе раніше бачив, – задумався, ще раз пильно придивившись. – Ти в якому універі вчишся? Чи вчилася…

– В університеті ні, – опустила вона погляд. – Удома вчилася.

– Ги, – Тарас не зміг приховати скептичної успішки. – І куди ж беруть на роботу з такою освітою?

– Письмом і перекладами і така жити дозволяє, – дівчина гордо звела голову і глянула у вічі.

– Фрілансер, значить, – гмикнув.

– Ти ж теж працюєш не тим, на кого вчився, – без кпинів констатувала вона.

Тарас наїжачився.

– Зараз усі так, – буркнув.

Бо що мав казати? Що вивчився там, де не хотів, а потім нарешті втрапив туди, де ще не є царем, але вже став богом? Бо на його заяви, що хоче працювати на складі, батьки лише кривилися. І більшістю голосів (два їхніх проти його одного) улаштували його вчитися на бухоблік та аудит. Відмучився. Навіть роботу шукав. Але звичайному бухгалтеру платять стільки, що за таку платню працівник ще й шкодити повинен. А головбух, особливо у приватників, крутиться так, що і посадити можуть. Так він одного разу прийшов за вакансією бухгалтера, а потрапив на склад, де за рік вивчив усе уздовж та впоперек. І пишався тим, що в цьому велетенському царстві на тисячі квадратів, де без бази чорт ногу зломить, він знає, що і де лежить.

Ще раз поглянув на дівчину. Те, що вона про нього так багато знала, дратувало. Бо її обличчя здавалося йому дуже знайомим, але де бачив її, Тарас так і не зміг пригадати.

– А сама ти чого тут, така чесна? – вирішив перейти в атаку. – Тобі, бач, теж гроші совість не муляють.

– А я тут не за грішми, – вона відвернулася. – А за людьми. Нетутешніми.

– Це ж за якими?

– Та хоч за тобою.

– Е, ні, не на того напала! – запротестував юнак. – Я тут як уже півдня померз, то і другу половину вистою. Щоб не дурно було.

– Як знаєш, – зітхнула дівчина. – І звуть тебе, як Кобзаря, і впертий ти – у нього. Але постій…

– А як знаєш, як мене звуть, то, може, і свої ім’я скажеш? – вона таки цікавила його більше, ніж дратувала.

– Лариса. Але всі Лесею кличуть.

– А відьмою не кличуть? – уколов Тарас.

– Провидицею радше, – глянула серйозно.

– Може, скажеш, провидице, чим увесь цей цирк скінчиться?

– Ти сам усе зрозумієш. І півроку не мине. І батька свого зрозумієш.

Оцим допекла найглибше. Бо вони з батьком не ладнали. Їхні долі писалися, наче під копірку, але вони дедалі більше розчаровували один одного. Батько після революції на граніті не осідлав хвилю і не став громадським діячем. Думав, що тихий героїзм винагороджується, мовчки гарував і прапором більше не махав. А його тодішні однодумці, які не скаржилися ні на надмір інтелекту, ні на прискіпливу совість, зараз при менших і більших посадах, а один – навіть у Верховній Раді. А батько й надалі вважає, що аби у країні був лад, кожен має бути на своєму місці. Але так не було, не є і не буде! Тому в Тараса було дитинство, у якому він гарні і дорогі іграшки бачив лише у друзів, а тепер даремно намагається побороти в собі закладену батьком програму невдахи.

– І коли ж я його зрозумію? – посміхнувся.

– Коли вдягнеш однострій.

– Де я, а де армія! – гиготнув Тарас.

Думав, чим би ще вколоти. Сподівався, що вона образиться й піде. Але не йшла. І навіть коли здоровань Гера із їхньої компанії підняв виданий йому зранку прапор регіоналів, а Вітьок почав скликати всіх до гурту, Лариса підійшла разом із ним. Але зупинилася за кілька кроків від юрби, а він… а він, наче прив’язаний, став поруч із нею. Краще вже говорити з цією дивачкою, ніж слухати той сон рябої кобили, якого йому і за півдня вистачило.

– Без розуму легше в світі жити та таки й веселіше *, – зітхнула дівчина.

– Що?

– Я про те, що багато із присутніх тут не думають, де вони будуть завтра.

– Вони думають, що їм жерти сьогодні, – гмикнув Тарас. – А патріотів і серед них вистачає. Які теж за Україну. І говорять по-нашому…

– У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-українськи, щоб називатися патріотами.

– О, ти мене ще й патріотизму вчитимеш?

– Не вчитиму. Підкажу.

– І до чого я ще не допетрав, що мені аж треба твоя допомога?

– Що двісті гривень у вирішальний час легко перетворюються на тридцять срібняків.

– Слухай, от не треба читати мені нотацій! – вибухнув. – Мій тато все життя такий ідеаліст. І де він? Має вищу освіту, а гарує, як проклятий! Все життя за Україну та за Україну! А що ця Україна нам дала?

– Ти виріс вільним і в мирі. Ти вивчився і працюєш, де хочеш, а не де скажуть.

– За Союзу теж давно ніхто не воював. І всі якось жили! І добре жили!

– Скоро ти про себе теперішнього скажеш, що і ти жив добре, але даремно, – гірко усміхнулася дівчина.

– І що ж мені таке впаде на голову, що я так вирішу?

– Прозріння, – і вона знову глянула в його очі і додала. – Ти зрозумієш, що терпіть кайдани – то всесвітський сором, забуть їх, не розбивши, – гірший стид.

Він закам’янів. Здавалося б, вона цитує вірш, а вірші він ненавидів іще зі школи. Що читати, що вчити. Катівня та й годі. Але тут і тепер ці слова стали магічними, немов замовляння, яке сягнуло глибин його єства. Вони наче приростили його ноги до землі, а її очі – прошили всю душу, пропекли, наче вогнем. І десь із його вистиглого і забутого осердя озвався кволий сором, задушений у зародку ще вчора. Він сьогодні тричі збивав дзвінки від батьків. Бо вони чутимуть усе, що тут відбувається. І зрозуміють, де він.

– Цікава ти дівчина, – кволо усміхнувся, неначе виринаючи з дурману її чарів. – Але нічого ти про мене не знаєш. Я он, може, скоро взагалі до Польщі виїду. Брательник двоюрідний там працює, добре заробляє. Казав, знайде й мені роботу…

– Повернеться він, – усміхнулася Лариса. – Скоро повернеться.

– Він там уже сьомий рік! Йому там добре! Якого милого йому вертатися? Тут нічого ловити, крім тарганів і мишей.

– Він там, а діти тут. Коли чорна хмара надійде, він згадає, де його дім.

– Кажеш так, ніби в нас чи війна почнеться, чи зараза якась.

– Почнеться. І те, й інше, – кивнула дівчина. – Але кожне – свого часу.

– Ага, ще скажи, що кінець світу настане, – гиготнув Тарас.

– А люди так говорять щоразу, коли щось аж надто збурює їхнє життя. Кінець світу буде, але не так швидко. А от війна буде.

– Невже третя світова? – він і далі потішався з цієї блаженної. Дивно, що вона досі з ним говорила. У погляді цих чаклунських очей не було нічого від овечки, яка терпітиме кпини або й не помічатиме. Їй клепки не бракує. От лише б знати, навіщо їй він!

– Світ вона мало зачепить, а от Україну…

– Отямся, відьмочко! Хто ж на нас нападе? – вигукнув Тарас і ніяково замовк, бо попереду почали на них озиратися.

– Сусіди.

– Та не жени ти паніку! – засміявся юнак. – Ну, давай пройдемося по карті. Хто на нас нападе? Румуни з молдаванами? Чи білоруси зі своїм трактором? Чи поляки, які без наших заробітчан загнуться, бо звідти вся робоча сила по європах іде?

– А якщо я скажу, що ті, за союз із ким ти зараз тут стоїш? – Лариса знову впіймала його погляд.

– Росія?! Та ти з дуба впала!

На них знову почали озиратися, але якось дивно. Людські погляди байдуже ковзали по ньому, зате до дівчини просто прикипали. Наче в кожного, хто зараз витріщався на неї, теж було таке враження, що вони її вже десь бачили. Деякі навіть перемовлялися між собою. Але йому не було з ким перемовитися. Окрім неї.

– Слухай, тебе тут усі так знають. Дивися, ще вхопиш. Тут такі бугаї сторожами стоять… Ти тут, певно, не одного на гачок чіпляла. Признавайся.

– Вони мене впізнають, але не знають, – зітхнула.

– З ними ти також говорила?

– Тих, із ким я говорила, тут уже нема.

– Де вони?

– На Майдані.

– І скільки тобі за це платять?

– А на твою думку, вже ніхто у світі не може бути безкорисливим? – Лариса глянула на нього так, наче сподівалася ту відповідь відчитати.

– Може, й так, але не дуже. Бо кожен думає про те, як буде жити завтра.

– Не раз, хто забувається про завтра, той має вічність, – усміхнулася співрозмовниця.

І в Тараса попід шкірою пройшов мороз, такою потойбічною була та усмішка. Такими всевидючими були ті очі. Такою містичною виглядала ця русявка на тлі регіонівського гармидеру.

І в мить, коли він майже згадав, де бачив її, дівчина відпустила його погляд – і магія розвіялася. А вона, не мовивши більше і слова, повернулася і пішла геть від цього натовпу, де на сцені знову хтось репетував російською мовою.

– Зачекай! – наздогнав.

Вона не озиралася, а він не посмів узяти її за плече і розвернути до себе.

– Я ж десь тебе бачив! Скажи, хто ти така?

Дівчина нарешті озирнулася.

– Я – мавка лісова! – і засміялася – нестримно, голосно і дзвінко. – Бувай, Кобзарю!

– Чекай! А твоя хустинка? – згадав про клаптик тканини, який досі стискав у руці.

– Собі залиш на згадку.

– Та про кого ж? – розвів руками.

– Зрозумієш.

Пішла. І пришпилила його тим словом до місця, де стояв. Наче поглядом, якого він таки ніколи не забуде. Не зможе.

Розгорнув хустинку – і завмер вражений. По краю її було дрібно вишите гладдю калинове листя, а в середині кетяг калини і слова: «Врятуєш душу, коли загубиш тіло».

«Дивачка, – подумав. – І хто таке на хустинці вишиває? Хай би вже щось про кохання. І то треба було стільки надзьобатися, щоби просто так мені віддати. Хіба що приворожити хотіла…»

А таки приворожила, бо поки тривав мітинг, вона не йшла йому з думки. Намагався згадати, де бачив її, але верткий спогад тікав від нього. Хотілося достояти, отримати свої гроші, купити пива та чипсів – і решту вечора пролежати, втупившись у смартфон і затулившись від світу навушниками. Напаковувати мозок і шлунок, щоби витіснити звідти її. Ач яка! Мавка лісова…

– Тарич, ти там завис чи що? Тобі бабки не треба? – Вітьок весело помахав купюрою в нього перед очима. Всі решта уже відійшли від ліхтаря, отримавши своє.

Він вийшов на світло, щоби краще роздивитися зароблене. Ці пройдисвіти і фальшивих грошей наклепати могли, в них ні честі, ні совісті. І з лицьової сторони банкноти на нього глянули ті ж чаклунські очі. Вона! Тільки старша і без шалика. Лариса. Леся… Дістав із кишені хустинку. Думав, розвіється в руках. Але дивний напис тепер сприймався інакше.

Чомусь навіть на думку не спало, що це недолугий жарт або провокаторський хід. Переманити когось на Майдан можна набагато легше. І дешевше. Без гриму, без натяків, без чарів та хусточок.

Не пам’ятав, чи поклав ту купюру в кишеню, чи впустив її під ліхтарем. Не дивився, куди його несли ноги. До гуртожитку не хотілося. Будуть поїти і розпитувати, а потім викличуть бригаду і спровадять у дурку. Навіть ті, котрі теж її бачили.

Чувся спустошеним і наповненим водночас. Так, наче замість паршивої кави в нього по вінця налили джерельної води. Було дивно, п’янко і трохи страшно. Що робити? Як бути? Куди йому тепер такому йти?

Ноги самі принесли на Майдан. На звуки музики, яка увечері тут завжди ставала гучнішою – артисти підбадьорювали людей, багато з яких цілий день простояли тут.

– Разом і до кінця, разом і до кінця, разом і до кінця! Зможемо я і ти разом перемогти!… – лунала зі сцени пісня, якої Тарас досі не чув. Але задубілі за день ноги взялися підтупувати в такт. Неподалік танцювала зграйка студентів, і їхнє завзяття зманило і його.

Звук мобілки він ледве почув. Дзвонила мама.

– Так, мам, – мовив, намагаючись перекричати музику.

– Тарасику, де ти? Ми хвилюємося! – почулося зі слухавки. – Ти цілий день не береш… Що це? Це… Петрусю! Петрусю, послухай! Ти тільки послухай, де він!

Шарудіння у слухавці юнак не чув, але коли до нього долинув батьків голос, збагнув, що того душать сльози.

– Ти на Майдані… Я знав! Я знав, що виховав тебе добрим!

– Тату, я…

Хотів сказати, звідки прийшов. Розповісти про Лесю. Про хустинку і про двісті гривень. І про те, що ще не зрозумів батька, але віднині дуже і дуже намагатиметься.

– Синку, я пишаюся тобою!

І знову передав слухавку мамі. Та просила бути обережним. Питала, що вони можуть із дому переслати майданівцям. Або привезти. Вони так давно не були в Києві! А в нього у гостях – узагалі ніколи! Він обіцяв розпитати у штабі, хоча й уявлення не мав, де той штаб шукати.

Віднявши телефон від вуха, зітхнув і відчув, як запекло морозом щоки. На сцені вже розігрівався «Океан Ельзи», а він стояв позаду юрби і дивився туди, звідки потужні промені прорізали темряву. А в самого на душі розвиднялося.

– Соколику, ти чого не в гурті? – ледве докричалася до нього низенька бабуся, яка в одній руці мала великий термос із краником, а в іншій – іще більший пакет.

Питала ще щось, але він не слухав. Лише коли старенька простягнула йому паперовий стаканчик із чаєм і пиріжок, дбайливо загорнутий у серветку, збагнув, куди привела його Леся. До своїх.

…

Тарас сидів на крайній лаві у критій машині і мовчки дивився на дорогу. Знічев’я рахував авта, які їх обганяли, і ті, які прямували у протилежний бік. І тих, із ким добровольцям було по дорозі, виходило чи не вдесятеро менше. Решта тікали. Це було видно по роззявлених багажниках стареньких авто та навантажених під зав’язку причепах, по величезних клумаках, прив’язаних зверху, і по салонах, напханих так, що водій у дзеркало вже нічого бачити не міг.

Хлопці поруч бурчали, забачивши іще одну таку машину:

– Що, наголосували?

– Сходили на референдум, скоти!

– А тепер у тил, як щурі!

– Нє, ці не стануть із нами своє ж лайно розгрібати!

Тарас також усе це бачив, але не сердився на тих, що везли сім’ї і пожитки чимдалі від війни. Він не мав права їх звинувачувати. Бо хто знає, де б він зараз був, якби не Леся. Але добре пам’ятав, звідки вона його забрала.

Він знав, куди їхав. Скоро туди приїде і його брат із Польщі. Знав, що може не повернутися, але був готовий. Носив біля серця хустинку, хай так і не знайшов, із якого Лесиного твору були ті слова. І потайки пишався своїм позивним – Кобзар, хай і лише він знав, від кого його отримав.

* Речення, позначені у творі напівжирним курсивом, є цитатами із творів та листів Лесі Українки.