Арена

Щоб славили народи незчисленні,
Щоб тямили на всі віки потомні
Імення… Далі круг і збитий напис.
І вже ніхто з нащадків наймудріших
Царського ймення прочитать не може.

На вузенький вуличці перед президентським палацом у два сірих ланцюжки вишикувались бійці внутрішнього захисту. Такі ж кордони вже були прорвані в інших районах, протестувальники дістались до серця міста і тіснили останніх захисників палацу.
Ось один з ланцюжків прорвався і натовп потік в прорив. В натовп полетіли димові гранати.
Президент повернувся з балкону у свій офіс. За довгим столом засідав кабінет голови держави.
– Чому вони відступають? Видати бойову зброю!
На іншій стороні столу підвівся огрядний бородань в зеленому однострої.
– Президенте! Видача бойової зброї підрозділам внутрішньої безпеки може підвищити рівень невдоволення серед населення.
Президент нервово походжав вздовж довгого столу.
– Куди ж вже вище?..
Та чолов’яга в однострої наче і не почув свого лідера.
– Крім того, хочу сказати, що в нас є міста на узбережжі і саме вони найкраще підходять для будівництва флоту…
– Досить! Видати внутрішнім військам бойову зброю.
– Прийнято, – буркнув бородань.
– Що ще можуть сказати мої радники?
– Ми втрачаємо довіру кількох сусідніх держав, а саме… – почала була струнка брюнетка з агресивною косметикою.
– До стабілізації ситуації в країні, зовнішня політика мене не цікавить.
– Зовсім? – здивувалась брюнетка.
Президент замислився:
– Повідомите мене у випадку початку збройної агресії.
– Це робота для воєнного радника… – жінка наче хотіла продовжити думку, але замовкла.
– Ще щось? – запитав президент.
– Нам би не завадило створення нового університету в столиці, – промовив смаглявий радник.
– Тільки не зараз! Половина протестуючих – студенти. Вивчили ми їх на свої голови. Що скаже радниця з економіки? Тільки я не хочу нічого чути про дефіцит!
– Тоді, – підняла голову жінка з золотою гривнею на шиї, – можу зачитати основні видатки. Власне, вони не змінились. Найбільші витрати залишаються за забезпеченням безпеки…
– І як бачите, цих витрат недостатньо! – втрутився бородань в однострої. – Подивіться лишень за вікно!
– Досить! –президент перервав їхню суперечку. – Я всіх почув. Санкціоную підвищення видатків на безпеку, наказую видати внутрішнім підрозділам бойову зброю. Застосовувати зброю дозволяю без попередження і додаткових наказів. Збереження центральної влади – наше основне завдання.
Радники підвелись, позбирали свої папери зі столу і попрямували до виходу з нарадчої кімнати. Не встигли вони дійти до дверей, як увімкнувся зумер.
– Це ще що таке?
Бородань в зеленому однострої підійшов до великого монітору в дальньому кутку кімнати.
– Певно змінились… Зачекайте хвилинку, пане президенте. Так і є – зміна кордонів. Ми втратили два міста.
До монітору підійшли інші радники. І підійшли без його – президентського – дозволу. Анархія! Врешті решт, хто тут головний?
– Це дещо зменшить наші видатки, – посміхнулась жінка з золотою гривнею. – Та і суспільний настрій має підвищитись, бо ж вони пропагували іншу культуру. Таке відокремлення тільки нам користь.
– До того ж, – підхопив смаглявий, – втрата двох міст зменшить загальну урбанізованість населення, а відповідно і рівень невдоволення.
– Всім розійтись! – гримнув президент. – Залишимо це на наступне засідання!
На вулиці пролунав вибух. Та крик натовпу здавалось був гучнішим за вибух. В президентському палаці завила сирена. Та за кілька секунд звук перервався. В коридорі почулись поодинокі постріли.
Бородань в зеленому – військовий радник – потягнувся до поясу. Та кобури там не виявилось – перед входом до палацу зброю відбирали навіть у нього. Тоді він повалив остовбенілого президента на підлогу і процідив крізь зуби:
– Лізь під стіл! І молися, щоб тебе не знайшли.
Радниці з економіки та іноземних справ верещали десь біля вікна, раптом блідий радник з науки нерухомо сидів за столом. Знову почулись постріли і в масивних дерев’яних дверях з’явились круглі отвори. Тхнуло димом і порохом.
– Він тут! – почулось десь з коридору і раптом у нарадчій кімнаті стало дуже людно і димно.
Воєнний радник розламав стільця і ніжкою відбивався відразу від кількох молодиків. Серед тих хто увірвався в кімнату були і бійці внутрішньої безпеки. Тільки чомусь із сірими нашивками на рукавах. Як вони могли зрадити?
Радниці продовжували верещати на одній ноті. Науковець побіг в бік балкону. Мить тиші – і з вулиці почувся глухий звук падіння тіла.
З-під столу було видно лише чиїсь берці. І не розрізнити хто друг, а хто ворог. В очах потемнішало. В темряві з’явився червоний напис «Імператор помер».

– Гру закінчено, – пищав механічний голос. – Оплачений сеанс гри завершено. Просимо звільнити термінал. Сплатити наступний сеанс можна на стійці. Замовити гру на конкретний час можна в особистому кабінеті на сайті. Повторюю: гру закінчено…
На екрані лишилась тільки прикінцева заставка програшу – малюнок з археологами на фоні жовтої пустелі. Програш! Цікаво, хоч до таблиці рекордів потрапив? Повідомлень не було, та може це глюк піратської версії гри.
Перші системи віртуальної реальності викупили в індустрії розваг. І відеоігри, точніше вже сенс-ігри, отримали новий поштовх до розвитку. Як виявилось, обладнання для сенс-ігор було значно дешевшим за високопродуктивні процесори і відеокарти, а «ефект присутності» перевищував всі показники найякіснішого зображення на будь-якому моніторі. Швидко з’явились ігрові сенс-кав’ярні, за аналогією інтернет-кав’ярень початку століття. Величезні компанії з виробництва ігрових консолей та комплектуючих до персональних комп’ютерів опинились на грані банкрутства. Врятовувало ситуацію тільки видобування криптовалюти, та невідомо було чи це надовго.
Піонерами в «сенсі» стали бойові ігри від першої особи, так звані «шутери». Можна було не лише побачити іншопланетного чи демонічного загарбника через оптичний приціл, але й відчути його пазурі на власній шкірі та ікла на власних кістках. «Сенс» давав не лише зображення і звук, але й запах, смак і найголовніше – відчуття кулі чи ножа в організмі. Саме за цими відчуттями сотні людей пішли у «сенс», адже постріляти по мішенях можна і в реальності. Та дуже швидко виявилось, що віртуальна реальність – річ не менш обмежена, ніж реальність повсякденна. Гравець у «сенс-шутері» не міг тягати на собі десятки кілограмів бойового спорядження, бронежилет з купою запасних пластин і п’ять видів зброї, не рахуючи бензопили з невеликим запасом пального. Лишався, звичайно, фантастичний сеттінг, в якому бластери та плазмомети важили рівно стільки скільки вказував розробник, а замість важких бронежилетів можна було надягти силовий панцир – все одно ніхто не знає чим воно є таким. Проте, «шутери» у фантастичному антуражі теж не знайшли популярності. Ще важчими для розробників і гравців стали фентезійні світи у стилі «магії та меча». Більшість звичайних гравців не могли впоратись із луком чи мечем поза екраном, ще більше не могли впоратись з магією. Через високий «поріг входження», такі ігри не отримали популярності, а студії потерпали від збитків. Наступною сенс-грою «для всіх» стали автомобільні перегони. Фізичної підготовки симулятори водіння не вимагали, а швидкість автівки чи складність траси залежали тільки від розробників. Певний час навіть було проведено кілька чемпіонатів у віртуальності. Організатори наполягали на екологічності такого спорту, мовляв, не спалено жодного літру бензину і не викинуто в атмосферу жодної молекули моноксиду вуглецю. Про те звідки береться енергія в ігрових комп’ютерах, організатори воліли мовчати. Та лідерство автомобільних (а також літакових, водно-катерних, космічних та ще бо-зна яких) симуляторів протрималось недовго. Професійні пілоти та водії жалілись на «картонність» симуляцій і повну відсутність «фізики».
Як це не дивно, дуже скоро найпопулярнішими сенс-іграми стали стратегії. Гравець перетворювався у могутнього імператора і вів свої війська на захоплення сусідніх та заморських держав. Чи навіть інших планет. Ігри обмежувались лише фантазією розробників – гнати у бій можна було лицарів з мечами проти грифонів чи космодесант з великими людиноподібними роботами. Події могли відбуватись на Землі різних епох, у патентованих Говардом та де Кампом фентезійних світах чи навіть серед зірок. Дуже швидко з’явились сенс-клони відомих франшиз – Герої меча і магії, Цивілізація, Світ Варкрафту, Старкрафт… Навіть давнім «Володарям воєн» знайшлось місце у світах «сенсу».

Ігор грюкнув дверима до персональної ігрової кімнати. Почувся шурхіт та булькання – кімната автоматично готувалась прийняти наступного гравця. Щойно він керував чималенькою державою, але його вбили якісь революціонери. Цікаво, чи далеко він просунувся грою? Який там у нього рік був? Століття двадцяте. А рік? Вісімдесят дев’ятий? Для перемоги потрібно було запустити корабель на Альфу Центавра до дві тисячі п’ятдесятого. Чи встиг би?
Хлопець підійшов до стійки в ігровій сенс-кав’ярні «У дохлого ламера».
– Будемо продовжувати сеанс? – запитала дівчина за броньованим склом, не перестаючи палити цигарку.
– Ні, дякую.
– То можеш іти. Решту за невикористаний час не даємо.
– Я тільки хотів дізнатись, чи не встановив я якогось рекорду, чи не увійшов в турнірну таблицю?
– Померши в двадцятому столітті? От розвеселив! Та гіршої гри я і не бачила ніколи. Йди вже!
Ігор сумно посміхнувся під неопреновою маскою і вийшов на вулицю. Сенс-кав’ярня була в підвалі старого цегляного будинку в центрі. До станції метро можна було доїхати автобусом або спуститись пішки брукованою вуличкою. Біля автобусної зупинки чатували силовики в чорному однострої і з гумовими кийками в руках. І хоча qr-код на рукаві Ігоря був в порядку, хлопець вирішив пройтись пару зупинок пішки.
В центральному кварталі тривали наметові протести. Між наметами горіли ватри в металевих діжках. Від ватри до ватри бігали молоді хлопці і дівчата з наплічниками, на багатьох були футболки без рукавів. Люди гуртували біля теплих діжок, долинали уривки розмов:
– Це ж елементарно… Він що? Не бачить очевидного?
– А ти б зробив краще?
– Не знаю, та точно не так.
– І це називається «професійна команда»? Жодного спеціаліста з відповідною освітою! Інженерами керує журналіст!
– Головне не керівник, а його команда!
– Та закінчуй вже!!!
– Греблю от-от прорве, а він збільшує видатки на силовиків. А хто їх годуватиме, коли місто затопить?
– Так з ними ж і затопить.
– Та задушити цього щура в його ж власній норі! Скільки б там не було силовиків, а нас все одно більше!
– У них є зброя! Бойова зброя! Ми що? Маємо своїми трупами його душити?
Над наметами завила сирена. Ігор розвернувся і побачив шеренгу синіх водометів. Молодь з наметів кинулась навсібіч. Дехто побіг і на зустріч водометам, тримаючи в руках пляшки з запалювальною сумішшю. Гримнули постріли і Ігор осів на землю з пробитими легенями. Голова не піднімалась, в полі зору були самі лише берці. Кайсаров помер.

В тому році була знищена остання диктатура Європи. Попри численні електронні архіви, ім’я останнього лідера тиранії не зберіглось.