Я не зав’яну, я знайду руїни

“Моє кохання – то для тебе згуба:

Ти наче дуб високий та міцний,

Я ж наче плющ похилий та смутний,

– Плюща обійми гублять силу дуба”…

“Відповідь”, Леся Українка

Село таки розбомбили. Але й після того Орися не пішла. Не тому, що нікуди було поткнутися — вовкулаці ж навіть степ і ліс як рідні брати. Подумала, і свідомо залишилася в обжитій, відрізаній від електроопор і, на щастя, повністю вцілілій хаті на краю спорожнілої вулиці. Ще б пак: чим менше людей навколо вештається, тим вільніше, особливо у дні повні.

А ще казали, що це погано — коли твоя хата скраю, майже в лісі… Тепер “козирні” центральні двори у вирвах, а в Рисі навіть город не зачепило.

Бойовики її не лякали, навіть якщо хтось собаку приводив — ну, не хотіли хвостаті браття йти по її сліду. А покинуті людьми двори — чудове місце, щоб підкріпитися. У крайньому разі, зараз. І ніяких докорів сумління — той салат на грядках чи припилюжене позаторішне вареня в погребі однаково нікому, крім неї, тепер вже не здалися. Орися навіть могла вважати себе хазяєчкою — он, навіть устигла перетягати додому всі ті пакети зі спаржею і кільцями торішніх кабачків, що покірно чекали своєї долі в покинутих морозилках. У більшості випадків люди, виїжджаючи, відмикали електрику, і від літньої спеки забуті продукти гинули… Ну, не моментально, до 3 діб ще трималися в глибокій заморозці, але далі вже здавалися і починали безнадійно тхнути. А так — потушкувала і поживилася. Не м’ясо, звісно, але у військовий час харчами не перебирай!

А ще в кутку вулиці знайшла “забуту”, а вірніше, не виловлену в момент утечі господаря курку, що хазяйновито порпалася в грядках. А через день з сусіднього села прибилося козеня….

Собак тут ще більше, їх чомусь молодь, а особливо баби з собою не забрали — але різати собак Орися не наважилася б навіть з голоду (в крайньому разі — влітку, коли можна перебитися сякою-такою зеленню). Хай як ті дворняги її ненавидять. Все ж вони — друзі людини. Так часто повторювали у школі, а Рися ж таки без хвоста народилася, тож мусить діяти згідно отриманому від природи образу.

Односельці спочатку кидалися у найближче місто. Але потім зрозуміли, що це — пастка, де треба пересуватися тільки короткими перебіжками, від прихистку до прихистку. Там і тепер є люди, по десятку туляться в забитих підвалах, викидаючи назовні брудні шматки білого полотна і зажахані написи “Тут ДІТИ”.

А дівчата ж кликали ж собою!

— Арыся, у нас в машине место есть…

Одинадцять років прогиготіли в одному класі, а Катька так і не призвичаїлася правильно вимовляти її ім’я!

І добре, що відмовилася. Та її незалежне, хворобливо хоробре вовче нутро одразу впадало б ув око поміж тотальної показної безпорадності цивільних, поміж старанно перемазаних багном жінок, демонстративно-кульгавих чоловіків… Звісно, ситуація могла бути і не такою страшною, як її описувала бабуся Шура (остання з сільських утікачок, яку діти вивезли практично силою минулої неділі кудись аж на Франківськ). Саме з її розповідей (а інформацію старенька черпала з телевізора, а також із телефонних розповідей онука) Орися трохи начулася про міську війну. Про ті снаряди, осколки від скла, автомати, що пробивають стіну, навіть складену у дві цеглини. Про надію містян на майбутній прихід нової армії, а з нею — нових цін і зарплат, яка за якихось кілька днів змінилася простим тваринним бажанням вижити. Вижити і роздобути хоч щось — воду, солярку, консерву. Краще, звісно ж, їжу…

Достоту, як ті вовки в зимовому лісі.

Але навіщо люди, тисячоліттями вибудовуючи цивілізацію і притаманний їй комфорт, отак легковажно дозволили зробити з себе вовків, Орися не розуміла. Навіть вона сама не готова була відмовлятися від консервованих персиків, гори подушок на ліжку, літеплого душу (хай навіть з цистерни у кінці городу) чи вологого туалетного паперу. Що вже казати про гарні кросівки (дарма, що взимку могла і босоніж)!

Чи, може, нічними перебіжками, полями і байраками дістатися до наших, а за ними — до стовідсотково безпечних мирних поселень? Але що вона там отримає — зйомний куточок, та може, як пощастить, вихід до якогось занедбаного парку… А тут — власні ліс, озеро, неозорі городи (хоч і частково у вирвах, зате — з можливістю викопати скарб у вигляді морквини або мішка бараболі). Можливість полювання. Риболовля. А головне — вільні ночі, хоч вовком вий. І вона таки вила.

…Вчила ж її бабуся, вчила, а Рися знову за своє — розвісила вуха, і не нюх-нюх навколо. Хоча таки у лісі вона могла б бути і обережнішою!

Запах людини наздогнав раптово і одночасно запізно — коли вона вже майже наступила на бійця.

Відскочила, достоту як отой кіт з інстаграму, котрому показали зеленого огірка. Затаїлася за кущем… Лежить, не рухається. Мертвий?

Ну, то й хай лежав би собі, вона його сюди не кликала… Але вже коли зайшла за дерева, у спину їй вдарив тихий стогін. І такий він був… повний безконечної самотності, безнадії…

Повернулася, підповзла. Останні сонячні промені показали молоде вилицювате обличчя, скусані від болю вуста. Шеврон-прапор (чи як та нарукавна наліпка називається) з двома смужками. Наш? І як він тільки дійшов так далеко від “волі”? Заблукав, мабуть. А оце серце вигнало занадто багато крові через рвану рану на стегні, а з нею з тіла вийшла і сила.

Запах від рани йшов недобрий, в роздерті на дрантя м’язи почала проникати зараза. Між них, між вовків, з такими речами вчиняють просто — але ж це людина, не зрозуміє… Втім, Орися твердо вирішила: вона не дозволить цьому хлопцеві помирати. Навіть якщо він ішов здаватися, він наш. До того ж, “пацієнт” без свідомості — а отже, не здивується, якщо незнайома дівчина частково перейде у свою вовчу подобу і залиже йому рану. Швиденько, поки запах крові не вдарив у голову… А потім — хутчій додому, розікласти його на столі, зашити, зупинити кров! Вовкулача слина — кращий антибіотик, однак пробігтися по людських житлах і пошукати щось від болю доведеться. У самої Орисі аптечки зроду не було.

Спасибі вам, Маріє Кузьмівно, що не ставили “відмінно” за Основи здоров’я, поки не засвоїла всього підручника і особисто не склала практику… Ох, як же вона тоді сердилася на стареньку медсестру, яка вела той предмет у їх випускному класі! А тепер, бач, згодилися — і п’ятірка за перев’язки, і старанно зазубрені знання про догляд за хворими…

— Сьогодні на вашому уроці будуть присутні хлопці (ану, Петренку, не реготати мені). Беріть бинти, дівчатка, покажете мені, як треба зупиняти кров… Та тренуйтеся добре, на наступному уроці будемо відпрацьовувати уколи, збагатите мій організм вітамінами… Та сама не хочу, але це потрібні знання. А раптом у когось бабуся захворіє? Медсестру не накличешся…

Якщо чесно, в їх класі Основи викладалися особливо прискіпливо, бо шестеро дівчат хвалилося: після школи підуть навчатися на фельдшера. Вона ж, Орися, хотіла тільки шити. Ну, от і зашивай тепер рану, благо, навіть шовкові нитки знайшлися — спорола зі старого мішка з цукром (ох, і скнара цей сусід, запаси в нього чи не з радянських часів лежать — тряпчані мішки, сто років таких не бачила).

Проскочити б до сусіднього села в аптеку, але якщо місцеві щось запідозрять? У будинках пенсіонерів — от де завжди пігулок повні шафи! Звісно, такі речі забирають при переїзді… Але раптом?

 У баб Шури знайшла німесил, а в дідуся Павла — бутлик з перваком. Довелося пірнути аж під підлогу у вітальні — благо, ніс швидко вивів, куди слід (схоже, напій було сховано так вдало, що про нього навіть сам господар забув). Повагавшись, узяла. В романах часом пишуть, що алкоголь теж може тамувати біль. Знову ж, тіло навколо рани протерти…

А ще Кузьмівна наполягала, що пацієнта треба регулярно поїти, обтирати. Та й одяг не завадило б випрати — поки цей бідолаха дійшов до її лісу, зібрав, мабуть, усі довколишні калюжі. Натягла на хлопця свого різдвяного светра з оленями — все одно від прання розтягнувся. А от брюки цьому джентльмену не скоро знадобляться, так що хай поки полежить під простирадлом, як є.

Не встигла закінчити перев’язку (благо, милосердний шок досі не вмикав свідомості пацієнта, захищаючи його від нелюдських страждань через її невмілі маніпуляції з прокип’яченими голкою і нитками), як з двору повіяло нахабним, різким тваринним духом: на город вийшли дикі свині. Ох, і розплодилося ж їх за останні роки. Втратила пів грядки моркви (стільки праці!), зате вполювала підсвинка. І без жодного пострілу — в їх умовах це дуже вдало.

Звісно, довелося помучитися — у пациків як у мушкетерів, “один за всіх, всі за одного”. Якщо сікач побачить, що ти намірилася бодай на наймиршавіше порося, гнатиме аж до Донецька, навіть у вовчій подобі (ці капосні тварини на голову “відбиті” ще сильніше за поганців з автоматами).

Але на те Орисі її очі! Обернулася, загарчала, трохи пугнула паразитів. Після цього, вже людиною, видряпалася на горище повітки, та й пульнула цеглиною в макітру вибраній жертві (крайньому, клишоногому свиняті). Звалила з першого ж “пострілу”, чи то пак, кидка! Згорьовані свині почали тупцювати над покійним родичем, але так і не здогадалися, звідки прилетіло нещастя на його голову. Сікач виявився найуважнішим — кинувся по вовчих слідах Орисі, доскочив до драбини, хоробро звалив її на власний карк, оброхкав з усіх боків, аж кора з-під ікол летіла. Після цього тріумфально повів свою змалілу родину в ліс.

Залишилося зняти шкуру і випустити тельбухи… Ех, обсмалити б тушку, та щоб сальце з жовтавою скориночкою! Але де ж лампу взяти? А хоча — яке в цих свинячих підлітків сало? Хоч трохи м’ясця на кістках наросло, то й вже непогано. Хай і болотом пахне.

Що не влізе за день, засолимо!

На світанку наступного дня пацієнт прийшов до тями.

Хрипів, намагався піднятися і кудись бігти — бідоласі здалося, що в полоні, і що поганці вже взялися його катувати (нога, мабуть, боліла пекельно — у хлопця аж очі засльозилися). Пригрозила, що пов’яже по руках-ногах, якщо смикатиметься, порушуючи шви з пов’язками і зводячи тим самим нанівець всю її підпільну медичну роботу.

Задивився в її очі, притих.

Устиг тільки назватися Віктором і розпитати, чи не бачила його товаришів, з якими разом із оточення виходили.

В Орисі потепліло на душі, хоч і вважала до того, що їй байдуже до таких “мирських” речей. Отже, не перекинчик, не боягуз або, Боже збав, зрадник. Герой, хоч і тимчасово переможений.

— Нічого, дорогенький, — прошепотіла до хлопця, що, напившись “коктейлю” з ліками, вже знову поринав у свій хворобливий сон. — Я тебе поставлю на ноги… Ти в мене ще й своїх знайдеш, і гопака в день перемоги танцюватимеш…

Наступного разу він одразу попросив пити.

Не дивлячись, тицьнула склянку з перваком, який приготувала, щоб промивати рану (не вилизувати ж її при ньому, їй-бо!)

Задихнувся, довго кашляв, дивлячись на неї широко розплющеними очима. Чи не вирішив, що на той світ його намагається спровадити?

Але ні, розсміявся. Прошепотів:

— Всі внутрішні бацили вбито, пані медсестро… А тепер, як чесна людина, ти маєш дати мені ще й солоного огірка…
Засміялася у відповідь. Давненько вже вона не сміялася з людиною. Приємно.

А капосний солдатик виявився балакучим!

Спочатку вона звично відсторонялася, не бажаючи розповідати про себе (або просто “тріпатися” ні про що, як це заведено у людей).

Але він нудився мовчати, і коли Рися похмуро сиділа в кутку зі своєю книжкою, її плече аж палили його допитливі очі. Перебігла до кухні… замучила совість. Вітько ж, бідолаха, навіть до рідних зателефонувати не може (бо де в Рисі електрика для мобільного?), і це не може не дошкуляти її знайді. Та ще постійний біль… Німесил — це ж смішно! В лікарнях після таких операцій набагато серйозніше знеболююче колять, і то люди скаржаться.

Взялася за гуж, тобто за працю медсестри — то роби її добре. Ну, посидь біля нього, почитай уголос, чи що. Поговори — голова не відламається.

Довелося згадувати всі нейтральні, цікаві теми для розмов — кіно, бабусині пироги, музика. Спочатку більше слухала, а потім цей балакун таки вийняв з неї язика — і книжки носила (він навіть вірші декламував по пам’яті), і щось наспівувала. Сміхота, та й годі — нарешті зустріла людину, яка теж любить фольклор у сучасній обробці… Чи, може, слухач через свою перемотану ногу просто не може врятуватися від її натхненних співів, от і змушений покірно посміхатися?

За такими веселощами не зогледілася, як проговорили всю ніч. З першими птахами він, виснажений, заснув, не договоривши півслова. А вона купала коліна в несміливих променях, що пробивалися до кімнати зі східного вікна, і з подивом розуміла, що не відчуває дискомфорту в товаристві цього козака. Дивно — навіть бабусі вона не могла розповісти аж отак “всього-всього”. А Вітькові — змогла б! І, здається, він не засудив би її навіть за зламану шию того нетверезого хлопчини з поганців, що, повіривши її вдаваній безпорадності, відклав автомат і зверхньо, діловито простягнув руку до її волосся.

То от що значить — зустріти рідну душу?

Наступного ранку він радісно і вже якось звично привітався.

— Не хочу бути тобі тягарем! Дай мені ножа — хоч картоплі на борщ почищу…

А сам знімав таку товстелезну шкірку, що ще на одну каструлю вистачило б. От хлопчисько! Думала загарчати, насварити (бо не так вже й багато тих торішніх овочів лишилося)… Але — вчасно зупинилася: ох і гордовитий у Вітька був вигляд. Помічник геройський! Хай вже порадіє власній “зграбності”…

Під вечір пацієнт уже щиро жалів її через нестерпні (на думку городянина, хоч і зимував у окопі) умови життя: ні водогону, ні пральної машинки-автомата. Поривався навіть до криниці з відрами сходити, адже через нього в Рисі стільки прання… Знову пригрозилася прив’язати до ліжка. Відповів, що йому навіть подобається така її пропозиція. Зашарілася… Отак! А думала — не вміє.

З удячністю торкнувся до її руки, коли міняла перев’язку — самими кінчиками пальців, мабуть, після трохи сороміцького жарту не бажаючи видатися розпусним. Але від того легкого дотику (скоріше — вітерця від потривоженого рухом повітря, адже Рися навіть тепла шкіри гаразд не встигла відчути) притьмом замурашило всю, щемливо і майже болісно — від маківки до п’ят.

Дивився в очі, трохи відкинувши голову до плеча, і приязно посміхався. От же ж “штани в домі”, як колись жартувала бабуся: навіть якщо практичної користі від них немає, на душі однаково тепліше…

— А в мами посудомийка є. І квартира — трьошка! Вона буде рада нас прийняти…

Де він вже встиг узяти “нас”?

Немов на Водохреща в ополонку шубовснула. Рука не здригнулася, але в обличчі щось наче перемкнуло. А в горлі — заціпеніло.

Надто близько! Не можна!

Аж відсахнулася від тих його очей. Мурашки досі табунами топталися по передпліччях, а ще десь нижче колін. Але мовчки доробила свою справу, згорнула шматки простирадел, що в цих польових умовах використовувала замість бинтів. Загуркотіла тазиком у ванній.

Увесь вечір після цього Рися продовжувала похмуро мовчати. На жаль, Вітько образився — простий хлопець не зрозумів, чим завинив. І чи його в тім провина?

А вона (а наче ж уже почала забувати… ой, та кого вона дурить?) від того руху і від тієї туги (незрозуміло, чи в серці, чи десь унизу живота), що надійшла одразу після мурашок, згадала про Сергія. Хоча ж сто разів присягалася собі, що насправді це був просто сон, який варто залишити там, де він відбувся — уночі! Сон, а ніяка не любов. Всі ті два роки вона проспала — важко і темно, спітніло метаючись по простирадлу, безсило стогнучи крізь зціплені зуби… А потім прокинулася і зажила, як зазвичай.

А ще згадала дитину — її… Наполовину її маля, нещасну дівчинку-напівкровку, якій так і не судилося народитися. Тіло, незважаючи на регулярні уколи прогестерону, новітні вітамінні комплекси і щотижневі чатування біля кабінету світила місцевої гінекології, таки виштовхнуло її на шостому місяці вагітності.

Тому що вовчиця не може виносити людське дитя. Надто слабке це сім’я для їх роду.

Сергій після того віддалився. А потім виїхав. Бо хотів дітей — своїх, а не з притулку “від наркоманів і повій”. З часом Орися зрозуміла, що то не просто виїзд був — утеча: колишній коханий боявся, що вона приревнує і пошматує його нову обраницю. Ну, невже він вважав її аж такою сатаною?

Навіть опівночі Вітько не спав — гучно зітхав, вертівся, зачіпав хвору ногу, і тоді або лаявся, або стогнав; затихав і знову зітхав…

І до Орисі сон теж нахабно не йшов. Лежачи на ганку (куди переселилася, розквартирувавши свого пацієнта на єдиному пристойному ліжку — власному), задивлялася в містичне мереживо зір. В такі ночі їй завжди подобалося думати, що ці зорі вічні, і що наші любовні пустощі чи навіть найжорстокіші життєві драми для них — навіть не мить. Чи жили ми, чи страждали, чи раділи, чи вже розсипалися порохом — а в цьому нескінченному Чумацькому Шляху навіть розташування найменших світинок не зміниться.

Утім, сьогодні думалося про інше: про делікатність, з якою Віктор торкнувся її руки, і про той безпардонний звірячий голод, яким її людське (а таки ж людське, на те й народилася без хвоста) тіло відгукнулося на його потаємний поклик. І про те, що на кілька десятків кілометрів навколо них немає жодної людини, а раз так, то й про ці зайві людські забобони (пристойність, сором’язливість, “що скажуть, що подумають, про що шепотітимуться за парканом”) дбати не варто.

Плювати на зірки — вона хоче жити тут і зараз, не відкладаючи до завтра! Хай висять над душею, хай не міняються. А вона дозволить собі хоч одну зміну. Тим більше, що “завтра” в цьому обсмаленому вибухами селі може і не настати…

В його кімнаті покотилася склянка, торохкітливим звуком сповіщаючи дім про те, що ось людина хотіла у темряві напитися — і не змогла. Орися піднялася, набрала пляшку води. Зайшла.

Вона завжди рухалася тихо, але місячна підсвітка видала тонкий дівочий силует у центрі одвірка, і Віктор затамував подих.

Треба бути з ним чесною з самого початку, а то ще вигадає собі людську дівчину-сирітку, яку можна забрати до міста і взяти за дружину, ощаслививши своєю добротою. А що вона йому дасть? І чи зможе хоч відчути вдячність за таку “ласку” — шлюб у тісному людському мурашнику?

Треба заговорити. Будь-якими словами, навіть лайкою…

Вона сіла на край ліжка. Блискуча вода глухо гупала об пластикові боки своєї прозорої в’язниці.

— Я не ображу тебе, — хрипко прошепотів Віктор, сторожко водячи очима. — Ти… не думай, я ж не хотів нічого такого…

— Дурненький… — видихнула Рися. І зрозуміла, що більше не спроможна вимовити ані слова. Тому що його рука лежить біля її коліна. Не просто собі лежить — тремтить, пашіє жаром, судомно стискаючись у кулак. Тому що його дихання збивається, а серце калатає так гучно — мабуть, навіть у Києві чують. Не хотів він — аякже!

Вона жадібно, зі схлипом, втягла в себе посрібнене місяцем повітря, але це не допомогло охолодити збентежену від некликаних бажань голову.

“Тільки не торкнути ногу, йому ж болітиме”, — а руки вже вчепилися в горловину колись улюбленого светра, і запраний до сірості трикотаж натужно тріщав, сантиметр за сантиметром відкриваючи тіло, до якого Рися так прагнула допастися вустами…

Більше тижня вони, не змовляючись, грали в цю приємну гру: вдень — слухняний пацієнт і пані медсестра, в нічній темряві — коханці. Мовчазні, спраглі і гарячі. За безумовною згодою вона залишалася біля нього до ранку — тулилася скраю старого металевого ліжка на “рейці” так, що потім увесь день болів відлежаний бік; але з першими променями сонця тихенько скочувалася на долівку і зникала на своєму спартанському ганку.

Ранок вривався до будинку півнями. От же капосні птахи, де ж вони в селі ховаються, який би гарний суп з них вийшов — але ні, навіть чутливий Рисин ніс якось уміють обманути… не півні, а партизани. Починалися звичні турботи: вона змінювала йому пов’язку, готувала сніданок, поралася у грядках. Він сидів у тіньочку, розважаючи свою рятівницю голосним читанням захоплюючої книжки про пригоди на планеті, яка не знає української війни, мешканці її легковажні і трохи дурненькі, тому закохуються і здобувають славу надзвичайно пафосно і потішно. Потім обід, водяні процедури (добре, що літо — можна посадити Вітька на ганок і добряче облити літеплою водою, у якій неодмінно плаватиме листочок абрикоси або мураха-потопельник). Вечеря… І ніч-про-яку-мовчать.

Гуркіт за лісом обоє сприймали, як щось звичне — як і вибиті шибки у дворі за парканом, і вирви на тому кінці вулиці, що добре проглядався з вікон завдяки вибагливим вигинам місцевого ландшафту.

Звісно, зверху завжди могло прилетіти щось смертоносне — але Рися щоразу сподівалася, що встигне відчути це “спиною”. З-під обстрілу вона б не винесла Вітька навіть у звіриній подобі, але на те й підвал, обладнаний виходом поза хатою, щоб раптом що — пірнути під землю, а потім вигулькнути в густій бузині і зникнути в підліску. Рися жила майже на лінії вогню вже не перший місяць, тому навчилася передбачати багато небезпечних моментів. І навіть трішки зазналася…

А от того, що “прилетить” їй з календаря, не передбачила.

Врешті, на те і молодість, і літо, і ці самі “штани в домі”: просто пила сонце з обох долонь, от і забула про всі календарі світу. Але капосний листок таки випав їй під ноги, коли тягнула з шафи черговий роман. Випав — і розбив її світ на шмаття.

Три дні затримки!

Дурепа, адже ж давно вже не школярка! Ну, як вона могла настільки втратити мізки і забути, що від “цього” бувають діти!

…Діти, які не виживають…

Всю затрусило. По спині побіг холод — холод від тої крижаної, вифарбуваної у безживно-синє стіни, до якої безсило тулилася перед сеансом УЗО: “Лікарю, допоможіть, вона перестала битися, там щось не так…” Ліки, сльози, молитви, незграбні обійми Сергія, які однаково не допомагали… Наглий біль посеред ночі, скривавлене простирало, надривний плач двигуна… Маленький надгробочок у вигляді білого янгола, якого вона бачила тільки на фото — вживу так і не змогла (і байдуже, що батьки Сергія за це вважають її пустотілим стервом).

І ти все забула — після ТАКОГО — і знову легковажно розкрила свої обійми ще для одного чоловіка? Хтива вовча шльондра!

…Ні — гірше: убивця. Убивця власних дітей.

…Під вечір “відьомські дні”, так тривожно забарившись, таки завітали до її календаря. Але це вже не заспокоїло Рисю. Не сьогодні — то через місяць! Це станеться, навіть якщо вона сяде на велосипеда і добуде в райцентрі якихось контрацептивів (хоча — хто зна, чи возять зараз до аптек цих стікаючих кров’ю земель такі засоби). Стовідсоткового захисту не дає жоден з них.

Зранку Вітько тривожно шукав її очі, щоб хоча б поглядом спитати, чому сьогодні не прийшла. Але вона вперто відверталася. Старалася розмовляти, як звичайно (“Тобі знову сільницю поближче поставити?”), але погляд був мокрим. Це тривожило доброго хлопця, але знайшов у собі розуму змовчати і не чіплятися з питаннями. А то вкусила б, от їй-Богу. І не глянула б на свіжий шрам.

Обоє день не прожили — домучили. Вона — через розбурхані страхи, що, здавалося, вже повністю і остаточно поховала на самісінькій глибині душі. Він — через питання, на які нізвідки було отримати відповіді: “Що з Рисею не так, чому вона знову біситься? Безживними очима втуплюється у стіну, огризається навіть на люб’язність, а на обличчі — вся печаль світу… Відьма, а не дівчина. І чого це капосне євине плем’я не може по-людському, словами пояснити, що ти сказав чи зробив не гаразд, щоб хоч знав, за що вибачатися?”

Позаминулої ночі Рися не спала — легковажно поповнювала приватну колекцію тілесних гріхів… А цієї знову не склепила очей — гризла себе так, як жодного праведника не гризе потривожена совість. Награлася? Підманила до себе чергову жертву — а тепер що, що йому казати? Про свою вовчу кров? “Я не намагатимуся затягти тебе в РАЦС, навіть якщо ти поперевертався зі мною в ліжку. Але більше торкнутися до себе я не дозволю, і якщо ти навіть глянеш у мій бік хтиво, я тобі руку відгризу”? Вирішить, що навіжена. І буде правий. Бо хіба нормальна дівчина таке вчудить?

Але недарма гризлася. От, якби спала в цю ніч, то й не почула б, а так — не пропустила тихого відблиску на манівцях чуття: на світанку зі сходу запахло нашими військовими. В цілому, військові всього світу пахнуть схоже, сумішшю землі, поту і зброї. Але все ж, ці вживають менше оковитої, ніж поганці. А ще в них собаки. Коти також, але собак більше.

Вибухів (не таких, як завжди — якихось новіших, потужніших, що свідчили б про наступальну операцію) вона не чула. Скоріше за все, ярами крадеться загін розвідки. А це значить, що діяти потрібно швидко.

Орися нашвидкоруч покидала до його наплічника пакет зі смаженим м’ясом (раптом розминеться, то не пропаде з голоду), пляшку з водою, смужки чистих простирадел для перев’язки.

— І все? І ти навіть нічого не скажеш? — він був вайлуватим зі сну і болісно розгубленим.

Пробурмотіла, що провести аж до ручая (вздовж якого рухаються люди) не може — якщо їх собаки її відчують, здіймуть рейвах до неба, не люблять її собаки… Хоча — хто бере в розвідку тварин? …Та кого вона дурила! Це ж просто привід, відмазка для самої себе, щоб лишитися тут, на узліссі, дивлячись йому в спину…

В досвітковій рожевій імлі Віктор постійно шукав її очі. Схоже, він вже змирився з похмурою мовчанкою “пані медсестри”, але його допитливий розум не міг не шукати причин несподіваної холодності дівчини. У очах читалося: “Ти тільки скажи, що я зробив не так — я це виправлю”…

Якби ж то! Не виправиш ти мого генофонду, навіть найщирішим бажанням. Мама з татком боролися з цим у кращому київському інституті, та й то… А потім їх не стало… А потім прийшли поганці, і коли бабусю розбив інсульт, нікому було допомогти. Толкові лікарі ще зарані повиїздили з району, а поганці сказали, що транспорту до області не дадуть — їм то не цікаво…

Дивна річ — життя: їх, вовкулак, яких не брав навіть рак, може запросто вбити тромб, що зачаївся у головному мозку. Немов якогось міського пекінесика, чи й (навіть порівнювати дивно) — кота!

…Через Вітькові зболені очі у Рисі на душі було напрочуд мерзенно. Так, наче зрадила не людину — цілу країну, і навіть не за сорок срібняків, а просто заіграшки.

Він мав право на нормальне, людське прощання, на пояснення швидкості, з якою вона намагалася спекатися від нього! Раніше треба було думати, а тепер немає часу навіть на демонстрацію своєї вовчої пащі. І на листа немає часу.

Замість записки запхнула до зовнішньої кишені його куртки аркуша, вирваного зі старої книжки, “позиченої” у сільській бібліотеці (і ніяка це не крадіжка — все одно поганці палять такі):

Не жаль мені, що я тебе кохаю,

Та в нас дороги різно розійшлись.

Ні, не кажи, що зійдуться колись!

Не зійдуться, мій друже, я те знаю.

Моє кохання – то для тебе згуба:

Ти наче дуб високий та міцний,

Я ж наче плющ похилий та смутний,

– Плюща обійми гублять силу дуба.

Та без притулку плющ зелений в’яне,

Я не зав’яну, я знайду руїни,

Я одягну обдерті, вбогі стіни,

Зелений плющ оздобою їм стане.

В країну смутку вітерець прилине

І принесе мені луну розмови

Від мого дуба любого з діброви,

– І спогад любих літ повік не згине.

Може, він все зрозуміє і не ображатиметься.

А може, вирішить, що вона причинна — і теж не ображатиметься.

Що ж: Сергій колись пішов, ковтаючи безсилля і ненависть. Вітько — тільки з образою… А ти робиш успіхи, Орисю! Але скільки ще ти переживеш отаких розлук, скількох чоловіків проведеш, поки один з них нарешті не озирнеться і не скаже: нікуди я від тебе не піду?!

…Колись, коли Орися була малою, бабуся казала: під Щастям росте хлопчик їхнього племені. Обіцяла звозити її туди, познайомити (а по суті, посватати). Сергій, який приглянувся онучці ще в молодшій школі, змінив ці плани, але перед смертю бабуся знову торочила про того “нареченого”: “Досить тулитися до людей, не наша це доля”…

Рися сердито вдарила ногою росяну траву, що в цьому місці здіймалася мало не до пояса. Давно час кидати дім і йти. Час шукати пару, продовжити свій рід! Певно, якщо той хлопець досі там, він чекає. Йому ж теж говорили про неї. В таких родинах, як їхні, шлюби інколи укладають ще при вагітності.

Але вона стояла на узліссі, і серце нило: не поспішай.

А чого чекати? Дива? Повернення Віктора? І щоб силою кинув до мішка, зв’язав і поніс до своїх? Та в нього сил не виставить (навіть не враховуючи поранення).

…А якби він сказав, що не хоче дітей?

Що хоче любити її до старості, прожити разом?

Адже татко колись сказав мамі саме так… Дарма, що та вже була вагітна Орисею. Дарма, що татко був людиною, а мама — вовкулакою, і майбутнє дитя її було похмурого вовчого роду. Татко розповідав, що йому вистачило трьох днів, щоб зрозуміти, що перед ним Та Сама, яку він ніколи не покине… У Віктора ж було цілих дев’ять.

А може, він підлікується і ще повернеться? Адже ніхто з місцевих хлопців (навіть в пору пубертату) не дивився на неї ТАК.

Залишиться. Вона залишиться “в країні смутку” ще на це літо. Літо — це добре, це легко. Зріє городина, в річках ловиться риба. Від людей можна ховатися в розлогій бузині, і слідів на траві не залишається.

Літо — це ж так недовго. І так довго водночас! У Віктора встигне загоїтися рана. Він знову візьме до рук зброю (він же такий!) і повернеться сюди. І поганців прожене, і її до серця притисне. І промовить ці казкові слова, які звучали для неї з маминих розповідей з найранішого дитинства, як молитва до світла: “Ніколи не покину, ти моя, і будь що буде!”

Вона боязко принюхалася. Вільно: тонкий аромат шкіри коханого чоловіка, зіпсований запахами мила і самогону-”антисептика”, влився до струмка запахів п’яти незнайомих людей. Влився, трохи покипів у самому центрі — і потік у напрямку, в якому вони рухалися до того. Прийняли. І ні краплини запаху крові.

Можна бігти до своїх “руїн”.

Та хутчіш, а то ще знову ті свині повернуться, і прощайте, місяці впертої весняної роботи на грядках…