25 Травня, 2021

Розпростати крила

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця

«Крила знов на волі виростають у соколів приборканих»
Л. Українка

Холод і спрага були нестерпними. Він намацав баклажку, відгвинтив кришку неслухняними пальцями, підніс до рота, потряс. Пусто. Роздратовано відкинув носком черевика. Вода й та пішла, залишила його. Навіть вода…

«Триста сьомий продовжуємо рух». – Голос виник у голові, вибухнув гострим болем, в очах потемніло, й коліна підігнулися.

«Триста сьомий – це я». Треба йти. Підвівся, поправив карабін, що з’їхав з плеча, придивився до лицьового щитка в шоломі. Екран з боку, на ньому точки світилися на відстані – свої, а попереду нікого, лише сніжистобілі схили, які виблискували так, що очам боляче. Невже він заблукав? Може зняти шолом, і те, що на плечі тисне? Задумався, уповільнив крок і одразу поквапився. «Просуватися вперед», – так сказав голос. Наказав, не послухатися не можна. Десь там ховається ворог, підступний і лютий, але карабін не підведе. Підхопив зброю, прицілився, палець звично ліг на спусковий гачок.

Шолом більше не заважав, і тяжкість із плечей пішла, ніби зникло громіздке спорядження. Помацав груди і не знайшов броні. Зняв або що? Але карабін як і раніше відтягував руки, і голос у голові віддавав команди: «вороги, заколотники, демони… знайти, знищити».

Холод відступив, а біль причаївся глибоко всередині. Вузька стежка виводила з ущелини в долину, де бігла ріка, і пересохле горло знову нагадало про себе. Він протиснувся вперед та вивалився з розколини.

Зовсім поруч по темному каменю пінився бризками водоспад, блищав на сонці, іскрився, переливався веселкою та стікав у провалля.

Радіючи що не треба спускатися до річки, він опустив карабін, підставив долоню під прозорі струмені, відчув, як зводить холодом і без того промерзлі пальці. І щось впало зверху й піднялося з глибини провалля, потягнулося разом із водою, загорілося синім сполохами.

– Агов!

Дівчина, світловолоса. Жовті очі сяяли, ніби їх запалили зсередини, і дивилися прямо на нього. Хто вона? Чому тут?

Розвернувся, разом забувши про голос і карабін, втупився на незнайомку. Заціпеніння минуло, рука стиснула зброю, і постріл пролунав, але чомусь стало гаряче в грудях і боляче. Схопився за лівий бік, а кров потекла між пальців.

Стало темно і знову холодно, потім зробилося спекотно, почулися голоси, відразу багато, говорили хором, сперечалися, обурювалися, мова швидка, уривчаста. А тоді з’явилося обличчя матері та її напружений шепіт, і голос батька, що виправдовувався.

– Раду надіслали повістку.

– Я не міг брати участь у тому проекті, зрозумій. Нелюдяно це.

– Повинен був. Через тебе… – жалібний схлип заглушив слова.

Гаряча хвиля розлилася в грудях, закалатало серце, закололо кінчики пальців, а десь зверху пролунали потужні удари крил і пташиний гомін. І він стрепенувся, потягнувся до невидимих ​​птахів, ніби зібрався полетіти слідом за зграєю.

– Раде, чуєш мене? – покликала мама.

Відкрив очі, але нікого не побачив, лише стіни, викладені мозаїкою, синій обідок під стелею, вікно й сонячний промінь, що накреслив на підвіконні яскраву смужку. Ні груди, ні голова більше не боліли, лише голоси продовжували звучати, але ніби на віддалі й не наказували, а просто розмовляли.

– Його прийняло джерело, – голос належав жінці.

– Цього не може бути, – заперечив чоловік. – Він солдат, модифікант, вже не людина.

– Джерело не помиляється… Сама бачила, як виник енергетичний вихор. І рана затяглася, навіть сліду не залишилося. А ти знаєш, я ніколи не схиблю.

Солдат… Рад згадав день, коли прийшла оповістка. Потрапити в армію вважалося престижним, багато його ровесників пішли воювати. Рад був медиком, молодим і перспективним, про військову кар’єру не думав і сподівався, що призов його не торкнеться. Оповістці зажурився несильно, чомусь вирішивши, що відслужить у військовому шпиталі.

Мати засмутилася, у куточках очей заблищали сльози, з докором дивилася на батька, бурмотіла щось нерозбірливе. Батько захвилювався, дістав чемодан з антресолей, почав пакувати речі, ніби в армії це могло стати у нагоді.

– Тату, не треба, – зупинив його Рад. – Там усе видадуть.

З вулиці лунали крики і звук двигуна, Рад підійшов до вікна, відхилив занавіску. Біля будинку стояла незнайома машина без номерних знаків. А на майданчику діти грали у війну, з лютими зойками стріляли один в одного з пластикової зброї. Дівчинка років п’яти, перекинувши через плече сумку медика, бандажувала ведмедя в пілотці, що була нерівно насунута на плюшеву голову. Рад усміхнувся, вирішивши, що після армії, обов’язково повернеться до роботи у шпиталі.

– Не треба нічого, – повторив Рад та опустив занавіску. – І навіщо поспішати, до від’їзду ще тиждень.

У двері подзвонили, на майданчику юрмилося четверо здорованів у формі. Тицьнули під ніс папери й забрали Рада достроково та привезли до шпиталю, даруючи надію, що не відправлять воювати, дозволять працювати за фахом.

Рад згадав оглядовий кабінет яскраве світло від ламп і лікаря. Той чомусь нахмурився й поглянув дивно. Вираз очей ніби знайомий, але обличчя ховалося під маскою. Рад намагався пригадати, хто перед ним, і раптом відчув укол та провалився в дурман, чудернацький і важкий сон, у якому хтось під номером триста сім виконував накази.

Двері рипнули і відчинились, у кімнату зазирнули двоє. Чоловік середніх років і жінка, яку Рад уже зустрічав – жовтоока красуня біля водоспаду. Губи мимоволі розтяглися в усмішці.

– Диви, впізнав, – розсміялася жовтоока.

– Дивно, модифіканти не мають спогадів, – чоловік скептично насупився.

– Ти мене поранила, – пробурмотів Рад.

– Застрелила.

– То я помер? – Рад підскочив на ліжку, обмацав груди, навіть під сорочку заглянув, але не виявив ні подряпини і зніяковів.

– Прудкий який, – хмикнув чоловік.

– Живий, не хвилюйся. Ти прямісінько в джерело потрапив. Я – Ліна, а він, – жовтоока вказала на чоловіка, – Сигур. Тебе як звати?

– Рад. Ви горяни, так? Я в Ерті?

– Обличчя перелякане тільки не роби. Мабуть промили мізки про горян-демонів, що аж до армії рвонув? – Сигур уважно свердлив Рада вугільно-чорними очима. Але раптом посміхнувся, випростав плечі і став схожий на велетенського птаха з гачкуватим носом і веселим людським поглядом.

– Взагалі-то я медик. Не своєю волею пішов, – Рад запикався. – Стривай, ти сказав модифікант?

– Ага, тобі імплант у голову встромили. Зараз у більшої половини вашої армії таке. Не люди й не роботи, без думок, без пам’яті та емоцій, але відмінно накази виконують. Ось, помилуйся, – Сигур простягнув дзеркальце.

Рад напружено розглядав відображення. Щоки худі, запалі та в щетині, голова голена, а на неї платівка металева. Про імпланти шепотілися лікарі. Супер солдати, надлюди – нові розробки.

– Я пам’ятаю все, що було до армії, решта, немов у тумані. Номер привласнили, командували іще, – Рад ніяково посміхнувся. – Що зі мною зробите?

– Задав ти нам задачу, – хмикнув Сигур. – Імплант витягнути не вийде, але він, схоже й не працює. Чуєш щось, відчуваєш?

– Ні. Раніше голова боліла сильно й накази звучали всередині. Зараз тиша й не болить нічого.

– Мабуть, імплант зіпсувався, коли ти до джерела потрапив.

– Або, – Рад задумався, згадав лікаря, який здався знайомим. – Прооперували якось не так. А що таке джерело?

– В магію віриш? – Ліна клацнула пальцями, і з них посипалися іскри. – Джерело – це серце й душа Ерти. Дає силу, енергію й деякі здібності. Кожному свої. Спробуй, може й тобі щось дісталося.

Рад невпевнено стиснув і розтиснув пальці, іскор не вийшло, але в грудях, біля серця стало гаряче. Жар перекинувся в плече, хвилею потік до долоні й засвітився вогняною кулею.

– Ого! – вигукнув Сигур. – Обережніше, це енергетичний снаряд, бойовий.

– Мені б лікувати, – розчаровано сказав Рад і раптово зрозумів, як поводитися зі снарядом, трусонув рукою, та іскри розсіялися.

– Треба позайматися з тобою, – оголосив Сигур.

– Я можу прийти? – запитала Ліна.

– Звісно. Раде, теплий одяг у шафі, у нас у горах ще холодно. Сніданок у сусідній кімнаті, повернемося за тобою через півгодини.

– Стривайте! Я згадав дещо, – вигукнув Рад. Плутаючись і збиваючись, він почав розповідь…

… Море штормило, катер підкидало на хвилях ніби скіпку. Рад, вірніше солдат, витріщався на сіру воду й берег, до якого вони наближалися.

– Десантники готові? – голос пролунав за спиною, але солдат не обернувся. Не можна.

– Так, вони точно виконають програму. Не сумнівайтеся, – другий голос був хрипкий, його власник закашлявся. – Влаштують диверсії невеликими групами, відвернуть увагу.

– А що з? – перший багатозначно хмикнув.

– Повномасштабно вдаримо з моря, як і планувалося, – кашлянув другий…

«Обрушмося зі всією потужністю, зачистистьмо Ерту, зрівняємо з землею їх гори», – процитував Рад.

– Ось значить як, – задумливо протягнув Сигур. – Отож бо, думаю, сусіди кордон порушують, котрий загін знешкоджуємо. І тебе знайшли. Але ти, схоже, від групи відстав.

Ертанці пішли. Рад нашвидку перекусив, одягнувся і вийшов знадвору на вузьку вуличку, що йшла круто вгору. Акуратні будиночки з’єднувалися один з одним мережчатими мостами й начіпними терасами і настільки щільно притискалися до скелі, немов росли з неї. Поміж будовами в кам’яних схилах виднілися вузькі пролази і стрімкі сходи. На теракотових покрівлях білів сніг, а під ногами лежало натерте до блиску каміння.

Підйом закінчився й показався майданчик, просторий і рівний. Рад підійшов до краю й перехилився. Внизу клубочилися чи то хмари, чи то курево, приховуючи землю. Вирішив, що високо, має бути високо, адже столиця Ерти в горах.

– Ось ти де, – жіночий голос вивів із заціпеніння.

Ліна. Очі кольору бурштину і світле волосся. Погляд трохи глузливий. Красива. Рад відчув, як губи самі собою склалися в посмішку й серце закалатало.

На майданчику з’явився Сигур і помахав рукою.

– Готовий? Тоді дивись.

Сигур наблизився до краю й нарочито повільно замахнувся. Від цього руху в повітрі закружляв іскрявий коловорот.

– Все просто. Енергію береш із джерела, – пояснив Сигур. – Пропускаєш крізь тіло, через руку і шпурляєш. У цю мить ти стаєш енергетичним згустком, вогнем, який мчить до цілі.

Руху Рад не побачив. Усе сталося дуже швидко. Помітив тільки, як Сигур відступив, а попереду вогняними іскрами зайнялася золота куля.

– Повтори.

Рад різко викинув руку вперед. Куля виросла на долоні, але вийшла маленька й майже відразу розтанула.

– Не погано. Ще.

Рад повторював, раз за разом, збільшуючи швидкість. Світіння виникало на кінчиках пальців і розсипалося, не встигаючи перетворитися у вогняний снаряд. Нарешті, замість руки з’явився довгий пружний батіг, а Рад став вогнем і рвонув у небо, щоби спалахнути золотим полум’ям і розігнати хмари.

– Молодець! Все в тебе вийде, – похвалив Сигур. – Ще кілька занять і можна хоча б і до бою.

Ліна дивилася захоплено й водночас здивовано, ніби не очікувала успіху.

– Я можу лише вогнище розпалити, – дівчина опустила очі. – Снаряди метати це рідкість, не кожному дістається. Моя справа – снайперська гвинтівка й карабін.

– Там у височині, я бачив птахів, вони ніби говорили зі мною. Чув їх, коли потрапив у джерело, – поділився Рад, чомусь це здалося важливим.

– Птахи? Ми віримо, що, вони наші предки, а ми – пташенята, виходимо з гнізд, коли дорослішаємо, і повертаємося в зграю після смерті. Існує легенда: скільки не підрізай птиці крила, випурхнувши на волю, вона злетить. Ти більше не чужий, – Ліна ласкаво поплескала його по щоці.

А Рад подумав про батьків, згадав розмови на кухні про примусове переселення, і як змінювалося обличчя матері, коли вона чула заклики знищити Ерту й горян-демонів.

***

В Ерті Раду подобалось, у грудях тремтіло таке дивне і приємне почуття, немов після довгих років метань і мандрів він, нарешті, повернувся додому і знайшов сім’ю. Навіть у піснях чулися знайомі мотиви, з тих, що наспівувала маленькому Раду мама. У цій дивовижної країніі жили володарі древньої магії: воїни і фермери. У гірських тунелях чекали свого часу зброя і військова техніка, а на зелених весняних схилах паслися отари овець.

Заняття тривали, і з кожним разом виходило впевненіше, снаряд наливався силою, а ще здавалося, що в момент удару за спиною розкривалися крила, а над головою лунали пташині голоси. Енергія вже не іскрами, а потужною хвилею стікала з пальців, стаючи не тільки смертоносної, а й цілющою. Рад навчився затягувати порізи, загоювати рани й радів, що зможе повернутися до медицини, коли все закінчиться.

Одного разу патрульні спіймали пораненого модифіканта. Закутий у броню солдат видавав нечленороздільні звуки й мукав. Рад наблизився, щоб оглянути рану, стягнув із модифіканта шолом.

– Номере, виконувати! – заревів солдат.

«Треба позбавити його від броні», – думав Рад, розглядаючи модифікованого, голену голову і пластину – усе як у нього самого.

– Струнко стояти, коли старший наказує.

«Старший? Це він мені?» – Рад здивовано потер перенісся.

– Чого витріщився, недоумку. Виконувати!

На шиї в модифіканта здулися жили, очі почервоніли від напруги. В погляді промайнув дивний вираз, немов тінь торкнулася. Рад зустрічав таке, але не міг згадати де і коли.

– Що відбувається? – підійшов Сигур і з цікавістю роздивлявся полоненого.

– Рану хотів загоїти. А модифікант думає, що я солдат та намагається командувати. І здається, подумки віддає накази, яких я не чую.

– Гм, вони що й командирам імплантують ці штуки?

Рад підняв шолом, для чогось насунув собі на голову. Усередині мерехтів екран, а на ньому миготіли точки, багато.

– Чуєш щось? – поцікавився Сигур.

– Потріскує, як у радіоприймачі, – Рад зняв шолом, повернув так, щоби показати екран. – Якщо ці точки – модифіканти, то в нас тут ціла армія.

Сигур насупився.

– Я сподівався, що вони не наважаться. Зображення в шоломі збігається із дійсними координатами?

Рад згадав точки на віддалі, коли відбився від групи, і кивнув.

– Тоді армія ще в морі, – зробив висновок Сигур. – А придатна бухта тут усього одна.

– Полонених не брати, полонених не брати. Завтра в бій! – несподівано завив модифікант. – Ми не здаємося! Слава великому…

Солдат зблід, почав булькати і хрипіти й раптом замовк, захлинувся словами. Обличчя почервоніло, пролунав несильний стук, з під пластини потекла тонка цівка крові.

– Він що, самознищився? – здивувався Рад і раптом зрозумів, що за тінь промайнула в очах модифікованого.

– Розташування бухти зіграє на руку. Ворога зустрінемо ось тут, – Сигур поставив на мапі жирну крапку.

Місце і справді було вдале. Гори підходили до берега майже до впритул. Місцевість рясніла переходами, вартівнями та схованками, а з глибокої ущелини витікала річка. Ліва її притока починалася струмком високо в горах і потужним водоспадом завалювалася у вузьку розколину.

– Вони прийшли на нашу землю, щоби тут і залишитися, але не живими, а мертвими, – Сигур, весело блиснув очима. – За давніх давен нас відтіснили в гори. А тепер збираються позбавити й цього? Сім років війни, скільки можна. Прийшов час, повернути нашу землю.

– Нашу землі, – хором підхопили ертанці.

– Приєднаєшся? Тобі скорилася магія, – Сигур питав, але не очікував відмови.

– Я не воїн, – хрипко видавив Рад. Раптово відчув, як всередині закипає сила, слухняно відгукується джерело. Полум’я спалахнуло в долонях.

– Ти готовий вилетіти з гнізда. Ерта прийняла тебе, – усміхнувся Сигур.

«І більше не чужинець, – нагадав собі Рад. – Ерта й мій дім теж».

– Модифікантів треба пропустити, а потім прицільно знищувати. І якщо перекрити дорогу вздовж основного русла, зможемо загнати їх до водоспаду. Гарне місце для пастки, – продовжив Сигур.

– Навіщо перекривати? Досить розділити, – заперечила Ліна.

– І як ти змусиш модифікантів повернути? – Сигур задумливо почухав потилицю.

– Підірвемо міст після першої колони і повабимо їх приманкою.

– Себе маєш на увазі? – захвилювався Рад.

– Або тебе. Хоча, ти й так підеш, – у бурштинових очах Ліни заграли бісики. Рад напружено вдивлявся їй в обличчя, не побачив нічого незвичайного й заспокоївся.

– Не переживай, – Жовтоока ніжно потерлася щокою. Від дотику бархатистої шкіри закалатало серце, енергія закрутилася гарячим вихором всередині, потекла по руках, зібралася на кінчиках пальців.

– Іскри? Це добре, – усміхнулася Ліна.

Вони влаштувалися у вартівні – гнізді. На світанку підняли мікро дрони, запустили над бухтою і вздовж річки. Рад начепив комунікатор на зап’ясток, перевірив опції контролю, вивів на екран зображення з усіх камер. Ліна зібрала гвинтівку, вляглася, зловила в перехресті прицілу вхід до ущелини, дала знак, що все добре.

Невелика природна печера захищала від вітру. Ранок видався ясним, небо звідси, з глибини гнізда, здавалося темно-синім, насиченим. Рад направив дрон у море й побачив кораблі на лінії горизонту. Подумав, ось якби підняти хвилю… Відчув, як від джерела хлинула сила.

– Ти не вдягнув броню, – зауважила Ліна.

– Ускладнює рух. Обійдуся без неї, дивись, – Рад розкрив долоню, генеруючи енергетичну кулю, закрутив потік вихором, підкинув немов м’яч.

– Снаряд, ну й що? – на Жовтооку вистава не справила враження.

– А ось і броня, – провів рукою, зводячи захист.

– На скільки тебе вистачить?

– Тут із надлишком, – Рад усміхнувся. Енергія вирувала, концентрувалася в долонях слухняна й підвладна. Моргнув і раптово побачив бухту, кораблі, яскраву блакить і відблиски від сонця у воді. Потряс головою, картинка зникла.

– У тебе в очах іскри, – сказала Ліна. Вона відклала гвинтівку й дивилася прямо на нього. Між брів залягла тонка зморшка. І ця зморшка не давала спокою, нагадуючи про те, що ще тільки має статися. Рад відвів очі, розглядаючи кам’яні стіни, простір здригнувся, покрився брижами, і він побачив розбиту техніку і звалені в купу тіла людей і модифікантів.

– У нас вийде, я знаю, – пробурмотів Рад, фокусуючи погляд на стінах.

– Ти ховаєш очі, чому? І взагалі не піднімаєш голови, ніби не хочеш ні на кого дивитися.

– Боюся щось побачити, – зізнався Рад.

– Що саме?

– Так. Неважливо, вважай, мої забобони, – Рад втупився в Ліну й помітив майже невидиму тінь. Серце здавило і відпустило. Привиділося?

– Ознака смерті, – видавив хрипко. Коли працював медиком, навчився примічати. – Цього боюся.

– Подивися на мене, – Ліна майже кричала. – Бачиш?

– Ні, – Рад захитав головою й подумав: «Пройде по краю».

– От і добре. Будемо відсиджуватися тут або вирушимо назустріч?

– Назустріч, звичайно.

Вони вибралися з гнізда, перейшли на інший бік схилу. Поспішили вниз до бухти, щоби знову залягти в горах, але не на вершині, а в ще одному укритті.

Місце було розраховане на одного, і вони тісно притулилися одне до одного. Ліна дихала йому у вухо. Гаряче, лоскотно. Рад витяг комунікатор, екран засвітився, передаючи трансляцію. Наблизився перший корабель, з його утроби виповзали закуті в броню амфібії і, ніби хижі тварини, мчали до берега. Від корабля відбула платформа з транспортом. Ліна, рипнувши зубами, припала до вічка прицілу.

На платформі вантажівки, модифіканти й персонал, щоби керувати висадкою. Рад занервував, і його хвилювання ніби вихлюпнулося в море: стало вітряно, і небо потемніло.

– Дощ нам ні до чого. Завадить огляду з дронів, – скривилася Ліна й шепнула: – Ти чого?

Рад видихнув, глибоко вдихнув і затамував подих, заспокоюючись сам, та заспокоюючи вируюче почуття в грудях, а з ним вітер і хвилі, і море.

Ліна затихла й не рухалася. Рад знав, майже бачив, як тремтить ціль у неї перед очима. Перший десант пройде без опору, щоби противник не впізнав про засідку завчасно. Потім підірвуть міни на пляжі й далі вздовж річки.

– Після дев’ятої машини, – скомандувала Ліна.

Рад не спитав чому вона обрала цю цифру, просто погодився, думаючи, виявляться водії модифікантами або людьми. Хоча яке це мало значення.

Підійшов катер на повітряній подушці, вискочив прямо на пісок, модифіканти вивантажилися, вишикувалися в шеренгу. Причалив човен, відкинув борта, з нього, як по рампі з’їхали вантажівки і вирулили на дорогу вздовж річки. Модифіковані солдати рушили услід, а човен і катер повернулися до корабля за наступною партією.

– Покращений тип броні, – процідила Ліна. – Потрібні розривні набої. Я передала нашим.

– Від енергоснарядів броня не врятує, – зауважив Рад. – Рознесу.

– Упевнений?

Сумнів у її голосі не сподобався. Чого вона побоюється? Що не впоратися, схибить або не вистачить сил?

– Упевнений, – відповів глухо, не ховаючи роздратування, навіть не думаючи, що вона образиться.

Черговий транспорт з’їхав на берег. Ліна приготувалася, шепнула, що пора. Пролунало сухе клацання, гвинтівка беззвучно плюнула, на березі підстрибнула вантажівка й завалилася на бік, кабіна горіла. На екрані комунікатора з’явився міст і машина, яка на нього завертала. Вогонь, вибух, уламки. Коли дим розсіявся, стало видно провал моста й перекинуту догори черевом вантажівку в річці.

Нарешті пляжу досягли амфібії, мокрими гусеницями вгризлися у пісок. З висоти дрона вони походили на потворних комах у панцирах.

– Мене турбують ці танки, – сказала Ліна. – Наша пускова установка аж на заломі річки.

– Вони вразливі й не найкраща модель, – пояснив Рад. Знання прийшло звідкись із колишнього солдатського життя, а з ним і впевненість, що міни та енергетична зброя зупинять важку броньовану машину.

Амфібії зібралися на пляжі, рушили слідом за вантажівками. Залишилися ще модифіканти й танк, який, обертаючи баштою, цілився в гори, намагаючись визначити звідки принесло снаряд, що пошкодив вантажівку. Рад почекав, поки амфібія наблизилася до місця, де приховали мину, і торкнувся контролю на комунікаторі. Пісок зметнувся вгору, і броньоване громаддя просіло, розгубивши гусениці, з башти повалив дим.

– Черевце як у комашки, без панцира – Ліна засміялася. – Йдемо на пляж?

Рад погодився й тут, ніби його звали попустувати в море, вибрався сам і допоміг Жовтоокій. Вчасно. Танк плюнув, снаряд влетів в укриття, змітаючи гніздо й частину уступу. Але вони встигли, відійшли далеко й під прикриттям скель і каміння поспішали вниз до піщаного берега.

– Мої солдати, твої танки, – прошепотіла Ліна. Гвинтівка в її руках змінилася на карабін із розривними набоями, якраз для броні. Рад приготувався, кинув енергоснаряд, який зім’яв кабіну амфібії, звернув гармату на башті.

– Чудово!

Він чув захоплення в її голосі й радів як хлопчисько.

Відкрився люк, з підбитого танка полізли модифіканти. Ліна підхопила карабін, але Рад уже скочив на броню й зарядив всередину ще одним снарядом.

– Рухаєшся занадто швидко, я не встигаю, – поскаржилася Жовтоока.

Заспівала пускова установка, здригнулася земля. На екрані комунікатора відобразилася ріка й модифіканти, які бігли немов скажені, вантажівки й танки, понівечені і все ще цілі, що незворушно рухалися вперед. Рад клацнув пультом, підриваючи амфібію, яка тільки що виповзла на берег, але море рясніло новою партією броньованих машин, і черговій човен із десантом відійшов від корабля.

– Залишимося тут, – сказала Ліна. – Зустрінемо гостей із пошаною.

Він кивнув, смикнув її за руку та відтягнув убік із лінії вогню. Обидва опинилися в укритті з повалених на березі кругляків. Ліна встромила карабін у тріщину між каменів, узяла комунікатор та придивилася. Рад побачив громадину амфібії, що, неквапливо погойдуючись, наближалася до укриття. Вискочив, розкрутив снаряд, викинув стовп енергії. Танк зник у чорному диму, крізь який пробивалися язики полум’я.

Амфібії прибували, а з їх кількістю зростав жаль, що не вийшло розмістити пускову установку в бухті. Ворог оточував, не даючи відійти до ріки, де відважно билися ертанці. Але трюк із водоспадом вдався. Картинка знешкоджених солдатів прийшла на комунікатор.

– Тримаєтеся? – Сигур заговорив по зв’язку.

– Поки що. Втрати є?

– Тільки поранені, не дуже багато.

Рад усе ще обдумував чи не попросити про допомогу, але Сигур зрозумів без слів, пообіцяв підійти.

Карабін Ліни гуркотів за спиною. Енергія закипала в долонях, збиралася в пройняті блискавками заряди. Бій, немов танець: рух, стиснення, кидок – пружина випросталася, і снаряд зустрівся з ціллю.

– Не втомився?

Навіщо вона запитала? Рад відразу ж відчув, що на межі, ніби слова забрали сили. Енергія закінчувалася, тепер її вистачало тільки на снаряди, щит ледь тримався, погрожуючи обвалитися в будь-яку хвилину. Позаду придушено скрикнула Ліна, карабін захлинувся і змовк. Рад потягнувся до джерела, зачерпнув скільки міг, відновлюючи щит, запитав:

– Ти як?

У відповідь мовчання, порожнеча й холод у грудях. Рад розкрутив снаряд, кинув у амфібію, що мчала прямо на нього й розвернувся, підхопив Ліну, рвонув до рятівних гір. Стогін або зітхання? Неважливо, головне, що жива…

Поруч щось розірвалося, Рад встиг пригнутися, його обсипало землею і відламками каміння. Глянув униз і побачив себе посеред машин і бронетехніки, де він розкручував вогненну кулю. Замір від несподіванки, не вірячи власним очам. Той, інший кидав снаряди і витворював нові. Модифікант біля підніжжя гори вистрілив із гранатомета, фігура внизу зникла й тут же виникла на тому ж самому місці.

«Не знав, що я так вмію», – Рад злетів на гребінь і перебрався на іншу сторону схилу. Зупинився біля валунів, уклав Ліну на землю. Трохи енергії в долонях, тієї, яка може бути й цілющою і смертоносної, кілька іскор навколо пальців. Обережно зняв пошкоджену броню, стягнув куртку. Плече травмоване, й довгий розріз тягнувся від стегна майже до коліна. Але це все дрібниці, гірше виглядала рана зліва на животі. Підніс руки, провів, не торкаючись тіла. Усередині осколок, селезінка пошкоджена і сильна кровотеча. Зосередився, виплеснув енергії, затягуючи пошкоджені судини, й одночасно розкрив тканини, потягнув, поки не з’явився осколок. Дістав і відкинув. Тепер зупинити кров і загоїти.

Потемніло в очах, Рад відчув, що втрачає сили. Ліна не рухалася, голова закинута, дихання часте і хрипке.

Жили на руках здулися, пальці тремтіли – енергія в джерелі не безмежна. Рад зціпив зуби, прислухався до навколишнього світу, розкинув руки в сторони, відчув гори Ерти, струмки, що збігали по схилах, вируючі водоспади і швидкі ріки, почув гарячі вулкани далеко за морем, рвонув на себе вітром, снігом, вогняними іскрами, розпеченою лавою. Сила повернулася, потекла по кінчиках пальців.

Позаду заплескали крил і пролунав знайомий гомін.

«Як там казали? Забирають у зграю після смерті… Прийшли за Ліною?» – не обертаючись, Рад подвоїв зусилля, зло і відчайдушно подумав: –«Не віддам».

У відповідь крила залопотіли голосніше, птиця йти не збиралася. Пера торкнулися плечей, впали на спину. Стало тепло, огорнуло цілющою енергією, сторонньою, але не чужою.

Щоки Ліни порожевіли, губи здригнулися. Рад із полегшенням видихнув, провалився в м’яке пір’я й на якийсь час втратив себе. Отямився від вітру, який бив по щоках, птиця пішла. Ліна дишла рівно, але все ще залишалася непритомною. Рад зайнявся плечем.

Кістка не роздроблена, обійшлося без сторонніх об’єктів всередині, і кров майже не текла. Потримав руки, стягуючи краю рани.

– Зі мною все добре. Що ти робиш? – Ліна, нарешті, розплющила очі і спробувала підвестися.

– Лікую. Не заважай, – відповів крізь зуби. На розмови сил не залишилося.

Світіння від долонь перетікало на пошкоджене місце, загоюючи й розгладжуючи шкіру, поки вона не стала новою й рожевою. Рад залишив плече й зайнявся стегном. Розірвав штанину, оглянув рану. Подряпина глибока, але не небезпечна, він затягнув і її, залишивши тонкий червонястий рубець.

Накотилася слабкість, Рад притулився спиною до каменя, перевів подих.

– Ти чого? – захвилювалася Ліна. Вона цілком ожила, і вела себе так, ніби нічого не сталося.

– Зараз мине, – він посміхнувся. Слабкість поступово відпускала.

– Ти весь світишся. Руки й очі, зіниці взагалі помаранчеві.

Вона переживала: переляк в очах, хвилювання в голосі. Але замість того, щоби заспокоїти, Рад запитав:

– Йти зможеш? Нам час повертатися.

Ліна розгублено кивнула. Піднялася й раптом стрепенулася.

– Де моя гвинтівка?

– Вибач, залишив десь там унизу.

– Кинув мою зброю? Як ти міг! – вона чи то жартувала, чи то всерйоз злилася. Рад не встиг відхилитися й отримав відчутний удар у бік. Перехопив Жовтооку за руку, привернув до себе, почув, жалібний схлип і поцілував у маківку, шепчучи в дівоче вушко:

– Все буде добре. Виживемо і ти, і я… й Ерта.

Ліна підняла мокре від сліз обличчя, подивилася ніжно, майже ласкаво.

– Хотіла б я жити як усі й радіти звичайним людським радощам. Але надто добре себе знаю. Я не можу бути нормальною.

– Готувати вранці сніданок, і проводжати мене на роботу. Тільки уяви. Через кілька днів ти б мене пристрелила, – хмикнув Рад.

У гирлі річки кипів бій, Сигур стримав слово, ертанці підійшли до берега. Ліна скрикнула, побачивши Рада в центрі битви там, унизу.

– Ти? Але як?

– Сам не знаю, – Рад знизав плечима. Помітив хлопців біля зруйнованого мосту, тієї ж миті, від його фігури внизу відокремилася ще одна й поспішила на допомогу.

– Ходімо, – Ліна потягнула його за рукав, і почала швидко спускатися. Навколо мерехтів енергетичний щит, тепер це виходило природно й майже не вимагало зусиль.

Назустріч кинувся модифікант, прицілюючись із карабіна. Снаряд виник у руці сам пособі і став продовженням долоні, Рад розмахнувся, вдарив і затягнув енергію назад. Модифікант залишився лежати на землі, розрубаний навпіл. Ліна підібрала карабін, оглянула й задоволено кивнула:

– Згодиться.

У голові щось клацнуло, пролунав знайомий тріск, а потім голос, що віддавав накази.

«Модифіканти, я знову приймаю їх частоту?» – здивувався Рад, почув: «відтісняйте ертанців до гір», і занепокоївся, вирішивши, що зараз потрапить під контроль, але тріск припинився й голос змовк.

Загін модифікованих солдатів змінив дислокацію і витягнувся в ланцюг. Рад створив снаряд, обрушив його на ворога, що намагався оточити вертку ертанську машину.

Над бухтою зависнув вантажний флаєр.

– Нове м’ясо наспіло, – зауважила Ліна. – Зараз вивантажать. Можеш дістати?

Рад кивнув, розкрутив кулю побільше й метнув, але снаряд до флаєра не долетів, потрапив у вантажівку, яка з’їжджала з катера.

«Командування ведеться з корабля, армійські без імплантів у меншості. Впораємося з модифікованими, виграємо», – прийшло повідомлення від Сигура.

– Якось їх забагато, – Ліна скривилася. Стріляючи на ходу, вона кинулася до ертанців, побігла поруч із машиною.

Рад вилаявся, утримувати щит навколо Ліни на відстані не виходило. Раптово відчув зв’язок з Ертою, ніби вони стали єдиним цілим, і світ закрутився, змішався. Численні копії Рада продовжували бій і не відтягували енергію, ніби стали автономними одиницями.

Відчув, як за спиною розкриваються крила. «Я теж птах», – вирішив Рад, дозволяючи собі злетіти.

***

Контейнер з модифікантами так і не прибув на місце призначення. Енергоснаряд дістав його ще в повітрі. Шматки броні, пластика, і того, що недавно було модифікованими солдатами, розкидало по землі, змішало з камінням. Флаєру вдалося втекти. Рад проводив машину розчарованим поглядом. Знайшов Ліну і приземлився, вкриваючи її та ертанців невидимим щитом.

– Ось ти де, – Ліна посміхнулася. – Повільно ходиш.

Сказала, ніби не помітила, ні збитого контейнера, ні крил за спиною. Та й де вони, ці крила? Рад повів плечима, скидаючи важке пір’я.

У гирлі річки солдати шикувалися в лінію, наказ відтісняти до гір усе ще діяв. Ліна пригнулась, використовуючи двері від перевернутої вантажівки як прикриття, почала відстрілювати модифікованих одного за іншим. Рад чув, як вона бурмотала, лаючись крізь зуби, через кинутий карабіна й незручний чужий, і забуту снайперську гвинтівку, і думав, як умовити її перебратися до більш безпечного місця. Повагавшись ще трохи, закрутив потік, виткав, викохав із нього двійника, спеціально для своєї Жовтоокої, як називав не вголос, а про себе й десь глибоко всередині.

Двійник вийшов ідентичним і виглядав цілком живим і матеріальним, лише в очах, яскраво-помаранчевих, палав вогонь. І Рад подумав, що власні очі можуть бути такими ж, і вже не в зіницях, а й по всій райдужці бушує підступне полум’я, яке, якщо не втримати, спалить дотла. Знову відчув важкість розкритих крил і злетів уже легко й невимушено, ніби літати стало для нього природним.

Розкинувши руки, він ширяв, піднявшись трохи нижче хмар, і вітер тріпав пір’я. А внизу, у долині енергетичні потоки закручувалися в спіралі, й удари спрямовувалися від клацання пальців.

Модифіканти прибували. З флаєра спустили ще контейнер – Рад не встиг, й ось уже під акомпанемент наказів крокувала нова шеренга.

«Як тільки зачистите більшість, ми займемо територію». «Розпорядження зрозумів», – знову почув Рад. Команда призначалася старшому, й одержувач виконання підтвердив. Знов командирський імплант? Рад кинувся вниз, намагаючись визначити джерело. Ця колона? Або інша?

Підслухана розмова не поновлювалася. Рад рушив навмання, зависнув над ділянкою, де ертанці оточили вантажівку. Спустився трохи віддалік, не хотілося викликати здивування на обличчях товаришів, зазначивши про себе, що крила за спиною зникли. І майже не дивлячись, кинув вогненну кулю, знаючи, що влучить у ціль. Машина одразу просіла, з неї вибігли модифіканти, ертанці кинулися навперейми. А Рад зайнявся наступною вантажівкою, виростив у долоні вогонь, проте кинути не встиг. Загуркотіло, снаряд прилетів із боку армійських. Машина загорілася.

Солдат дивився осмислено та на модифіканта не походив, хоча пластина трохи вище лоба стверджувала протилежне. Шолом із голови був зірваний і відкотився в бік, броню розпанахало на грудях. Одного погляду було достатньо, щоби зрозуміти – поранення смертельне. Рад схилився над солдатом і почув передавач, той самий, командирський. Усього три слова: «Поранений. Підкріплення. Терміново».

Очі пораненого стали каламутними й закотилися, але модифікант швидко отямився.

– Гей, допоможи.

Рад посадив солдата зручніше.

– А піднятися? – на обличчі модифіканта читалося здивування.

– Ти не зможеш, – зітхнув Рад.

– Треба в бій, допоможи, – повторив поранений. – Погано, так? Але я нічого не відчуваю.

Солдат подивився на отвір у броні, підняв голову і зробив відрух, ніби поправляв шолом.

– Зображення двоїться, ніяк не настрою. Стукни по лицьовій пластині, якщо не важко.

Рад підібрав шолом, насунув модифіканту на голову, опустив щиток.

Раптом в очах потемніло й почало двоїтися, свідомість розділилася надвоє, і Рад втупився в себе самого, що стояв біля солдата, зустрівся із собою поглядом, сіпнувся й забився, насилу стримуючись у підконтрольному й ледь живому тілі.

Передавач в імпланти ожив гнівним: «доповідай». Рад здригнувся та не відразу зрозумів, що звучало не в його голові, а в солдата, і не стримався, вилаявся. В ефірі спантеличено замовкли.

На внутрішньому екрані шолома світилися вогники, деякі з них рухалися і горіли яскраво, а деякі блимали та гасли, ставали темними плямами, хоча останні були в меншості. Вогник – це модифікант. Раптово Рад зрозумів, що може зв’язатися з кожним. Обрав точку, яка негайно збільшилася, і наказав зупинитися, вогник слухняно завмер. Ось якби вийшло одразу знищити модифікантів, а ще й дістати тих, що перебували в контейнерах на кораблях у бухті. Їх Рад теж бачив, величезне скупчення маси, ніби в Ерту перекинули всіх наявних модифікованих солдатів.

«Номер п’ятнадцять, доповідай негайно», – злобно виплюнув передавач.

Рад не відповів, він роздавав накази. Солдати підпорядковувалися й завмирали, а невелика група в центрі долини відключилася й почорніла. «Убиті. Наші, напевно, подбали».

Хвилини текли, а рішення, як знищити модифікованих, не приходило. Рад міг наказати, навить відключити, однак тимчасово. Армійські скасують команду, та й модифікант із командирським імплантом не один.

«Вони всі, як ланки одного ланцюга, стати б вірусом. Або… Звичайно! ” – Рад обізвав себе йолопом і мало не стукнув по лобові солдатською рукою, але вчасно зупинився, згадавши, що власний лоб знаходиться в іншому місці.

«Командирський імплант у полоненого самознищився, можливо це типова функція», – подумав Рад і забрався з чужої голови, присів поруч із пораненим.

Енергія на кінчиках пальців, не лікувати, а лише продовжити агонію, заспокоюючи совість тим, що модифікований нічого не відчував і не мучився. Броня мала аптечку, і солдат отримав кінську дозу знеболюючого. Рад притиснув долоні до скронь пораненого, тримав доти, поки каламутні очі не прояснилися. Модифікант спробував щось сказати, але Рад зупинив його.

– Код самознищення. Назви його.

– Навіщо?

– Щоби скінчити це, – Рад розвів руками.

– Розішлеш усім? – солдат прикрив очі, посміхнувся сумно й водночас по-дитячому беззахисно.

Рад зітхнув, не знаючи, що відповісти, відчув себе незручно, солдат виявився майже нормальним хлопцем, і якби не поранення, можна було щось виправити.

– Я знаю код, тримай, – модифікант прошепотів набір із цифр і символів. – Наказуй сам.

Рад моргнув і знову став солдатом. Не гаючи часу, розіслав команду всім модифікантам і повернувся назад, до того, як поранений відключився востаннє. Ще кілька секунд, і все скінчилося. Рад оглянув шолом, на екрані більше не світилося жодного вогника, лише темної цвіллю розповзлися плями. Скрізь, навіть на кораблях у гавані. А ще настала тиша. Не стріляли гармати, замовкли двигуни, і тільки самотній танк мчав по берегу, не розбираючи дороги, й обертав баштою. Рад метнув у нього заряд, машина підстрибнула й осіла, гусениці вивернуло, дуло звісивши на бік, а башта, описавши останнє коло, зупинилася.

Втома з’явилася раптово, ніби в одну мить закінчилися сили. Перед очима замиготіли кольорові плями, Рад відчув, як падають і розсипаються створені ним копії, і знепритомнів.

***

Світло, яскраве й синє, шум і сполохи. Рад прокинувся в ліжку. Тіло огортала енергія, пестячи й насичуючи. По руках і ногах повзли мурашки, лоскотали шию, шарпали волосся. Втома пішла, Рад із насолодою потягнувся й побачив Ліну. Жовтоока згорнулася калачиком біля стіни, поклавши руку під голову і спала та супилась уві сні, вії дрібно тремтіли. Рад накрив долонею округле жіноче плече, відчув тепло її тіла, погладив оксамитову шкіру. Ліна ворухнулася і відкрила очі. Сонний і розгублений погляд – вона ще не до кінця прокинулася. Сфокусувалася й посміхнулася, але тут же обличчя прийняло суворий вираз.

– Більше так не роби. Ти мене налякав.

Рад про всяк випадок погодився, а Ліна продовжила. Голос тремтів і зривався, і Рад дізнався, що відключився, і виглядав померлим, поки ертанці не здогадалися перенести його до джерела, а потім метався в гарячці, й очі світилися.

– Зовсім нелюдські були, – схлипнула Ліна.

– Зараз хоч нормальні?

Ліна подалася вперед, розглядаючи його, торкнулася обличчя, провела долонею по щоці.

– Звичайні.

– От і добре. Як себе почуваєш?

– А що мені зробиться, я живуча.

– Дай подивлюся? – попросив Рад, але Ліна відсторонилася.

– Не треба. Я в порядку, а ти блідий зовсім. Нічого було на мене сили витрачати. Не роби так більше. Обіцяєш?

Рад кивнув, але Ліна змусила пообіцяти вголос.

– А ще, ти влаштував бурю. Море штормить і снігом замело, ніби знову зима.

– Бурю?

– Ага. Кораблі потонули.

Рад побачив себе високо на майданчику скелі, коли він дивився вниз, туди, де вирувало і клекотіло море, і пінилася вода, а хвилі стихії ставали хвилями люті, згадав, як закручувалася енергія, виникаючи в долонях, і вогняні снаряди підхоплював вітер і направляв у ціль.

Скелястий берег, вода, крила за спиною, він і стихія. Він разом і замість стихії.

– Так, я дійсно це зробив, – погодився Рад, відчувши, як Ерта відгукується на його слова.

– Я буду готувати тобі сніданок, – пообіцяла Ліна й усміхнулася.

Повернутися до конкурсу: Фантастична Леся. Слово, як криця