13 Листопада, 2023

Зламані коліщатка викидають

Повернутися до конкурсу: Hightech vs Lowtech (стимпанк АБО кіберпанк)

1.

Я відчинив двері і механічний крук оповістив про нового клієнта гучним тріском металевого дзьоба. Старий Акоста, що був власником, лиш кинув на мене погляд і відвернувся. Я пройшов вздовж полиць, що давно обросли павутинням, бо ж старий ніколи не звертався до них вдруге. Він мав феноменальну пам’ять, завдяки чому і став власником інформаційного бюро. Коли хтось нетутешній заходив в наш район, першим ділом зверталися до Акости.

— Кликали? Мені принесли записку.

— Є справа, — Акоста зітхнув, поправив окуляри і вказав на стілець.

— Тож?

— Нещодавно до мене прийшов один пан. На вигляд, заможній, інтелігентний, до нас такі не ходять. Йому потрібен механік.

— Невже я? — не повірив своїм вухам. Щоб старий мене комусь порадив?

— Та я йому і того, і сього, а він все відмовляв. Забембав мене! То я сказав, що більше у нас механіків нема, хіба що ви Марка схоче найняти. А він всміхнувся так хитренько: схочу.

— Он воно що! А я вже думав, що ви мене поважати почали.

— За що тебе поважати? Хіба щось путнє зробити можеш? — Акоста вказав на механічного ворона, — От батько в тебе файним механіком був, а ти…

— Годі! Кажіть вже, що з тим паном.

— Імені він свого не назвав, але сказав, що чекатиме ввечері на Гвинтовій площі.

— Так би і одразу. А то починаєте: батько, батько.

Кожна розмова цим закінчувалось, ніби інших тем не було. Та і біс з ним, з Акостою, головне що про замовника сказав.

Я вийшов на вулицю і поправив парадну жилетку. На цій лише дві плями, та і ті непомітні з першого погляду. Нормально! На вулиці затишно, дорога відливає теплим помаранчем. На бруківці чорні лінії — тіні від рейок, що тягнуться вздовж вулиць, над домами, немов величезні змії.

Цікаво, це вже вечір? Хоч би приблизний час вказав, не сидіти ж мені на Гвинтовій всю ніч. Хоча, замовлень все одно немає, піду. Почувся тріск і я рефлекторно підняв голову — по рейках їхала люлька. Я придивився: якщо вірити старому Акості, мій замовник був заможнім. Він легко міг дозволити собі люльку. Та ні, всередині сиділа літня жінка і з острахом дивилась на хлопчика, що крутив ручку.

Ех, я теж колись був таким хлопчиком. Пригадую, як батько зробив схожу люльку, вручив мені і відправив заробляти гроші. У перший день я, дурень, не заробив ні копійки — подумав, що тутешні витрачатимуть гроші на дурні забавки. Треба було ходити коло порту, там завжди купа народу з важкими валізами.

Люлька — одне з найпростіших засобів пересування. Вона кріпиться до системи коліщаток, де верхнє коліщатко чіплялось за рейку, всіяну отворами для зубців. За допомогою ручки, коліщатко крутиться вперед і назад, і люлька їде рейками, куди треба. Лише потрібен водій (зазвичай хлопчик-підліток), щоб крутити ручку.

А ще потрібен гвинт, що підіймає і опускає люльку. Саме такі стояли на Гвинтовій площі — центрі району, де зустрічались всі рейки і вулиці. М’язисті, завжди спітнілі, проте дуже ввічливі чоловіки крутили гвинт, підіймаючи і опускаючи платформу. Зазвичай тут працювали хворі, хто не міг влаштуватись у шахту через пил копалень.

Площею ходили жінки у бежевих і темно-коричневих платтях, і чоловіки у темних жилетах і вигорілих на сонці картузах. Серед них вирізнявся пан у небесно-блакитному циліндрі. Капелюх прикрашала квітка, зроблена зі спаяних між собою коліщаток різного розміру. Вишукана робота! От би вона ще могла розквітати, як справжня. В голові почав зріти механізм, як це зробити, та я відкинув ідею геть.

— Пане, це не ви часом шукали механіка? — чоловік кинув оцінюючий погляд. Посміхнувся, підійшов і зняв циліндр:

— Марк? Дуже приємно, я чекав. Можна буду на «ти»? Ненавиджу формальності.

— Як бажаєте, пане…

— Мрійник. Зви Мрійник, як друзі кличуть, — що ж у багатих свої дивацтва, — Мене зацікавили твої винаходи, Марк.

— Винаходи? — що старий показав йому? Невже цього Мрійника зацікавили мої непрацюючі залізки?

— Вони доволі… специфічні. Я б навіть сказав неординарні. Механічна рука, що повертає ключ і відчиняє двері — цікаве рішення.

Тут я не міг з ним не погодитись — рука дійсна справляла враження. До того моменту, коли покупець розумів, що для цього потрібно вставити ключ у саму руку. Абсолютно безкорисне лайно, яке я не міг нікому впарити. А цей дивак, схоже, зацікавився.

— Бажаєте придбати?

— Ні, але мені подобається твій потенціал. Розумієш, професіоналізм гарна штука, та передбачувана. Всі механіки роблять те саме. Гарно, безперечно, та мені це не потрібно.

Мрійник замовк. Гроші точно поплавили йому мізки і тепер чоловік тинявся від нудьги, у пошуках, куди б витратити зайві кошти. Що ж тобі потрібно, мій дурний, але такий заможній друже?

— Прогуляємось? — чоловік підняв тростину і впевнено пішов вулицею, — Чому ти погодився прийти?

— Ну, — закотив очі, — Старий описав вас як дуже гарного, чемного, добропорядного, щедрого…

— Підлабузництво це добре, — засміявся Мрійник, — Та мені не цікаво. Причина в грошах, хіба я не правий?

— Є таке.

— Скільки замовників мав у цьому місяці.

— Двох.

— Тобто насправді жодного? — я ніяково посміхнувся. Звідки він знає? Може Акоста розповів?

— А як ти ставишся до незаконних справ? — так он воно що! Дехто не хоче виконувати брудну роботу. А я заливав «чемний, добропорядний»…

— Залежить від того, скільки платять, — Мрійник дістав чек, — Скільки?!

— Достатньо? Це аванс за мовчання, ще стільки ж отримаєш за роботу.

— Та за такі гроші, готовий працювати, хоч на самого диявола!

— Не розкидайся гучними фразами. Я хотів би поглянути на майстерню.

— Там трішки неприбрано, — якщо цей Мрійник побачить, в якому хаосі працюю, ляже з інфарктом.

— Не хвилюйся, я вдів найгіршу одежу, її не шкода.

Це найгірша? Я замовк, осмислюючи. Він теж замовк. Ну, може і на краще, не варто патякати на вулиці про темні справи. А судячи з чеку, справи дійсно темні. Цікаво, що від мене хочуть? Зброю? Відмички? Щось для шпигування?

Мрійник відійшов убік і я вже думав, він кудись мене веде. Проте чоловік лише кинув милостиню якомусь безногому. Сказати, що юнак більше схожий на шахрая, ніж на того, кому дійсно потрібна допомога? Ні, хто я такий, щоб заважати людям заробляти.

— Тут живеш? — Мрійник постукав тростинкою. Стара цегла розкришилась і на бруківці залишились білі сліди, — Двері лиши відчиненими, ми ненадовго.

В майстерні душно: закрив вікна, щоб сусідські бешкетники не пролізли всередину. Бешкетники! Тепер жалкував, що зустрічаю гостя неналежним чином.

— Проходьте, тільки обережно, — пізно, жилет зачепився за виступ і розшита тканина з тріском порвалась.

— Доволі затишно, — чоловік навіть не звернув увагу. Напевно, це дійсно був найгірший одяг.

— Тож, що від мене треба?

— Все, що зможеш вигадати, — Мрійник зняв циліндр, — Мені потрібна твоя співпраця, твої ідеї, ініціативність.

Я зрозумів, що конкретики не буде. Цей Мрійник мені всі мізки витрусить своїм «зроби щось, а що саме, не знаю». Ненавиджу таких замовників! Чек в кишені — єдина причина, чому цей пан не вилетів з вікна.

— Що ж, познайомимось ближче. Я власник фабрики. Про всяк випадок не скажу, якої саме. Не образишся?

— Анітрішки

— Чудово! Так от, в мене є конкуренти. А в них є дещо, здатне здешевити процес виробництва вдесятеро. Точніше, скоро буде.

— Хочете, щоб не було?

— Тямиш! — у двері постукали, — В нас гості.

Перш ніж я встиг підвестись, Мрійник вже стояв коло входу. Він привітався і впустив того самого юнака з милицями. Тепер я роздивився його уважніше. Руде волосся визирало з-під картуза, хлопець хилив голову і воно спадало на лоб, закриваючи обличчя.

Хлопець нарешті дошкандибав до стіни, сперся і підняв на мене хитрі оченята. Латаття вкривало обличчя, особливо кирпатий ніс.

— Знайшов механіка? — голос на диво високий, як для хлопця, хоча може він зовсім юний, — Певен, що можна довіряти?

— Заплатимо і питань не буде, — Мрійник став поруч і тепер вони вдвох розглядали мене, ніби товар на полиці.

— Всі свої статки витратиш?

— Вийде дешевше, ніж збанкротувати.

— Ну, як знаєш, — юнак зробив крок вперед, одною рукою сперся на милицю, а іншу простягнув мені, — Вбивця.

— Що?

— Справжнє ім’я називати не буду, зви Вбивцею, — юнак повернувся до Мрійника, — Є новини.

— Звідки?

— Повії ти таких питань не ставиш.

— Там все очевидно. До того ж її клієнтів не знаходять по частинах.

— Ой, теж мені! Було кілька разів.

— Двадцять сім.

— Не хвилюйся, цей лишився живий. Ну, майже.

— Впізнає тебе?

— Можливо. Як завжди шукатиме рудого хлопця з милицями. Перука в мене є, плаття теж.

— Носитимеш плаття? — втрутився я в розмову, — Як дівчина?

— Я і є дівчина, довбню, — Вбивця різко нахилилась вперед і маленькі пальчики боляче вчепились в плече, — Не дивись, куди не слід, станеш двадцять восьмим.

Було б на що дивитись! Пласка, мов камбала, не думав, що такі існують.

— Годі його лякати! Кажи вже, що за новини.

— Пароплав через місяць. Є точний час прибуття у порт.

— Непогано! Ось тобі і завдання, Марк. Подумай, як непомітно пробратись на пароплав. Маєш тиждень на роздуми.  Коли прийду, хочу почути ідеї з кресленнями і розрахунками.

2.

Ідеї з кресленнями і розрахунками. Сказати — легко, зробити — важко. Пройти повз охорону порту годі й намагатися, навряд у Мрійника знайдеться знайома банда головорізів. Єдиний шлях — з води.

Порт знаходиться у тихій гавані, з обох боків оточують скелі. Непомітно пропливти на човнику не вийде: небезпечно. З повітря? Приверне увагу охоронців. Перебравши всі варіанти, я зупинився на підводному човні. Чув про щось подібне, завжди хотів спробувати.

Ця ідея одразу вирішувала питання раптовості на воді, та до того його треба у воду спустити? Човен — справа велика, сховати тяжко. Не хотілося б, щоб потім прийшли добрі люди з кайданками і відвезли на допити. А чи не ваш то човен? А хто замовник? А не хотіли б пройти до в’язниці?

Дзуськи, не буду я підставлятися заради багатенького придурка. Потрібно щось маленьке, непомітне. Але як? То не коліщатко — в кишеню не сховати. Тому сидів і креслив схеми, щоб зменшити об’єм човна.

За цією справою мене і знайшла Вбивця. Залишив вікно відчиненим, що було помилкою. Тепер тоненькі пальці болісно стискали плече.

— А ти спритна, для одноногої.

— А ти розумний, для невдахи, — дівчина сперлась підборіддям на потилицю. Здається, вона розглядала креслення, — Хоча я не здивована. Мрійник тебе обрав, а він розбирається в людях.

— Ви давно знайомі?

— З дитинства, — Вбивця притягнула милицею стілець і сіла поруч, — Чого я прийшла, ось!

Дівчина витягнула з кишені шматочок вугілля і поклала на стіл. Що це? Я спробував підняти, щоб роздивитись ближче. Проте з несподіванки смикнувся і впустив — шматочок важив не менше кілограма.

— Ну і налякався! — Маніячка істерично сміялась. Вона лупила руками по столу, як це робили пиячки, коли поряд проходила дама у занадто короткій сукні, — Це лише вугілля.

— Вугілля стільки не важить!

— Нескінченне вугілля!

— Що?

— Майже нескінченне. Воно горить у сто разів довше. Саме його везуть на пароплаві.

— Звідки в тебе?

— Подарунок. Повія гарно попрацювала. Ми подумали, може ти з цією штукою щось вигадаєш.

— Що ж, це дійсно багато спрощує.

Відсік з паливом можна зменшити до розмірів кишені, вантаж для занурення прибрати, залишиться кабіна і механізм гвинта. Тоді об’єм вийде…

— Гей, ти ще тут?

— Задумався трохи. Ваша Повія — геній. А ще щось є?

— Корисно? — Вбивця помітила вчорашні сухарі і безцеремонно захрумтіла, — Ходімо зі мною, сам спитаєш.

— Запрошуєш в бордель?

— Не як клієнта. Хоча як є гроші…

— Дякую, поки не цікавить, — я зіжмакав старі креслення і викинув у смітник.

В голові вже зароджувався план підводного човна, проте кілька деталей залишались розпливчастими. Неприємне відчуття. Схоже на купу сухарів без води — ніби і наївся, та чогось не вистачає. Починати роботу зараз — лише зіпсую настрій.

Бордель побачив одразу, хоча ніколи не був тут. Здається, ми прийшли невчасно, бо навколо бігали люди в формі. Дівчат силоміць виводили назовні. Кілька навіть не встигли одягнутись.

Одна намагалась самостійно зав’язати корсет, проте він раз-у-раз спадав. Та роздивитись найцікавіше не вдавалось: груди прикривало кольє з блискучих коліщаток. Воно нагадувало квіти Мрійника. Дуже нагадувало.

— Анжело, — Вбивця понизила голос і тепер ще більше походила на парубка, — Що відбувається?

— Ви хто? — чоловік у формі підійшов до нас і суворо глянув на Вбивцю, — Знайомі?

— Клієнт, — дівчина-повія опустила очі і збентежено затріпотіла віями, — Пробач любий, в нас сьогодні обшук. Один поважний пан загубив щось важливе.

— Стули пельку! — чоловік ляснув дівчину по щоці, — А ви двоє йдіть геть. Розваги відміняються.

— Шкода. Від мого товариша пішла дружина, то думав хоч це підніме настрій.

— Боже, як шкода, — томним голосом прошепотіла Анжела (навряд справжнє ім’я) і обвилась навколо моєї руки, — Тобі, напевно, так самотньо!

Я відчув, як тендітна рука кладе щось до кишені. Напевно щось важливе, та м’які груди плутали, а легке дихання в шию пробуджувало хтиві думки.

— Вас покинула жінка? — чоловік у формі оживився, — Від цих баб одні страждання! Моя теж втекла з коханцем. А я для неї все, розумієте? Квіти,  подарунки, а вона…

Кілька годин поспіль ми вислуховували його ниття і лише розповівши всю свою біографію, чоловік дозволив нам піти. Нарешті, сховавшись у безлюдному провулку, я витягнув з кишені записку:

«Вугілля у сховищі на кормі, нижче ватерлінії»

Ось вона. Остання деталь. В голові мазок за мазком з’являлась картина. Малесенькій підводник підпливає, робить отвір і краде вугілля навіть не піднімаючись на поверхню. Знадобиться дві-три людини, не більше. Об’єм корпусу можна зменшити до 20 м3.

Така малеча легко поміститься в майстерні і ніхто навіть не здогадається, над чим я працюю.

3.

Мрійник був у захваті, хоча, здається, нічого не зрозумів. Гадаю, радів би навіть кресленню табурета, якщо гарно оформити і розписати. Він звертав увагу на абсолютно неважливі речі, плутав терміни і казав нісенітниці.

— Пробач мою неграмотність, ти в нас механік, не я. Тож, потрібні гроші? Навряд матеріали візьмуться з повітря.

— Так, — мені вже трохи соромно, ніби я крадій, — Нещодавно купив коліщатка, а вони браковані. Тепер потрібні нові. А ще листи металу, і гвинт, і…

— Браковані коліщатка? Можу подивитись, — з усієї моєї доповіді тебе зацікавило це? Чоловіче, ти хворий!

— Від зламаних коліщаток жодної користі, я їх викидаю, — простягнув смітник, де серед паперу і брудних ганчірок блищали металеві зубці.

— А мене завжди приваблювали зламані речі. Є в них щось… унікальне.

— Для механізмів це сміття.

— А для мистецтва — справжня знахідка, — Мрійник витягнув погнуте брудне коліщатко. В зубцях застрягли шматочки плісняви з сухарів, що викинув тиждень тому.

— Бридота!

— Продай мені їх, — Мрійник продовжив копирсатися, — За будь-яку суму. Скільки треба для човна?

Вдесятеро менше, ніж ти мені заплатив. Я б з легкістю виділив гроші з авансу, та як пропонують — гріх відмовитись.

— Забирайте усі, разом з відром.

Двері зарипіли. Пані в мережевому платті ввалилась всередину і прошкутильгала до стільця.

— Ви в нормі? — я підійшов ближче. Судячи з вишуканого одягу, багата, може замовить щось? Щастить мені в цьому місяці.

— Марк, ти йолоп! — Вбивця посунула штучні локони вбік.

— Поліція, відчиніть! — стук у двері, — Ми заходимо!

— Шановні, — Мрійник прикрив собою Вбивцю, — В чому справа? Є причина, чому лякаєте мою сестру?

— Перепрошую, але вона — підозрювана. Два тижні тому чоловіка викрали і погрожували вбивством.

— І?

— У неї в будинку знайшли милицю, що використовувалась. Як зброя.

— Милиця, як зброя? Нісенітниця!

— Уявіть собі!

— Це всі докази?

— Еее, — поліцейські переглянулись, — Так.

— Не замало?

— В будь-якому разі їй треба піти з нами і дати покази.

— Сподіваюсь, як свідок? — Мрійник розвернувся до мене, — Завтра до тебе прийде моя людина, забере замовлення.

— А що купляєте? — підозріло кинув поліцейський.

— Зламані коліщатка, — Мрійник простягнув Вбивці руку і вони вдвох вийшли з майстерні під конвоєм поліцейських.

4.

Весь наступний день я просидів у майстерні. Робота над човном виявилось складною. І довгою. Дуже довгою, я навіть почав сумніватися, чи встигну.

Лише ввечері я вийшов назовні і стикнувся лобом з дебелим чоловіком. Той був на дві голови вище і рази в три ширше за мене. В руках чоловік тримав величезну сокиру, яку закинув на пече. Від несподіванки я навіть відступив і рефлекторно ковтнув слину.

— Марк? — чоловік нахилився ближче, роздивляючись.

— Т-так, — шо ти від мене хочеш? Шо, дідько, ти від мене хочеш?!

— А ти змінився! — чоловік посміхнувся, схопив мене за плечі і немов пір’їнку штовхнув всередину, — Що? Зовсім не пам’ятаєш? Ну так, ти тоді малий був!

— К-коли?

— Коли з твоїм батьком вештались, — велетень зітхнув, — Гарні були часи! Шкода, що так усе…

— Стоп, ви хто взагалі?

— Ох, перепрошую, — чоловік відійшов, змахнув сокирою і вклонився, — Я від Мрійника. Звати Сокира.

— У вас всіх прізвиська? — я вже почав звикати до їх дивацтв.

— Еге ж! Подобається? У твого батька теж було: Птаха.

— Ви знайомі?, — мурахи пробігли від макітри до п’ят і в зворотньому напрямку.

— Не просто знайомі, кращі друзі! — Сокира обійшов підступний виступ, за який всі чіплялись, — Зовсім нічого не розповідав?

Сокира оглянув креслення підводного човна:

— Знаю, після твого народження покинув нас, а потім… Співчуваю. Та все ж, хто не розповідає дітям про свою шалену юність? Про перші невдалі ідеї і непрацюючі механізми…

— Невдалі ідеї?

— Більшість з них, — Сокира простягнув руку. Замість великого пальця стояв протез, — Проте бували і вдалі.

— Це він зробив?

— Ну, спочатку я доклав руку. Точніше сокиру до пальця, — велетень засміявся. Його сміх покотився по майстерні і не зупинявся кілька хвилин поспіль, — То чого я прийшов: красти вугілля будемо вдвох. Вбивці зараз світитись не можна.

— То вам розповісти план?

— Ох, малий! — Сокира змахнув сльозу і обійняв мене за плечі, — Ти б знав, яка ностальгія! Я ж оцих планів стільки наслухався! Стільки креслень продивився! Ти б знав! Гарні були часи! Та і зараз непогані. Показуй, що там.

— Ми пливемо на підводному човні, потім чіпляємо цю трубку, насос відкачує воду, щоб можна було пройти і зробити дірку. Грабуємо корабель, закриваємо шлюз і спокійно пливемо геть.

— Вау! Потрібна допомога? Не сказати, щоб я був майстром, проте дечому твій батько навчив.

До вечора ми разом майстрували. Сокира постійно зітхав і дивився кудись вдалечінь — у минуле. А мене все не полишала нав’язлива фраза. Невдалі ідеї і непрацюючі механізми. Невдалі ідеї і непрацюючі механізми. Я знав свого батька, як майстра своєї справи. Не пригадував жодної його помилки.

Колись він був невдахою? Як я?

З підсвідомості виривались ідеї, що запхав туди і забув. Нікому вони не потрібні. Ніколи не знадобляться. Та все ж…

Як змусити механічну квітку розквітнути?

5.

— Про всяк випадок вдінь це, — Сокира простягнув чорний плащ.

— Щоб точно привернути увагу?

— Ми тягнемо величезний віз, накритий ганчірками. Гадаєш, не привертаєм увагу?

— Скажемо, що купці і веземо товар.

— У відкрите море?

— Резонно.

Я сховав обличчя під плащем, схопився за голоблі і ми з Сокирою потягнули майбутній підводний човен на місце призначення.

Здавалось, майже кожен повертає голову і проводжає нас поглядом. Колеса стукотіли по бруківці гучніше, ніж хотілось, а пальці тремтіли. Сокира здавався спокійним і впевненим, та через капюшон плаща було важко розгледіти. Може збоку я теж здаюсь впевненим?

Люди у формі. Чого вони йдуть за нами? Просто прогулюються вулицями? Слідкують за порядком, чи?

— Повернемо вбік, — прошепотів Сокира і ми звернули у провулок.

Переслідувачі звернули також. Дідько! Жіноча рука схопила мене за лікоть.

— Пане, розважимось? — намисто з коліщаток яскраво заблищало.

Повія затягла нас через непримітні дверцята всередину вузької кімнати. За стінкою хтось голосно стогнав, а на поличках у кутку лежав батіг і купа речей, про застосування яких я волів не знати. Темно, тільки лампа коло сходів нагору.

— Цих я відволічу, проте далі ще кілька, — Повія відпустила мою руку і вибігла з кімнати.

Двері зачинились, Сокира сів на підлогу, скинув капюшон і задумливо підвів очі.

— Ще кілька? Як їх минем? Хіба що на дах. А віз?

— Є ідея.

На щастя, Повія знала свою справу і біля возу нікого не було. Відкинувши ганчірки, ми витягнули частини підводного човна і почали збирати докупи. На щастя я взяв запасні деталі про всяк випадок, тож ми майже закінчили, коли з-за рогу почувся характерний стукіт чобіт.

— Нагору! — потягнули все до сходів, добре, що об’єм маленький.

Сокира сильною рукою підняв корпус, а я ледь затягнув гвинти. Вище, вище… Стоп. Я зупинився біля вікна, поруч з яким проходили рейки.

— Сокира! — велетень тяг корпус далі, — Зупинись, звідси поїдем.

Якщо не зважати на деталі, човен — велика люлька. Прикріпити коліщатка, закріпити на рейку… Останнє найважче, бо обпертись немає на що.

— Висунь у вікно і тримай, — я поповз по корпусу.

П’ятий поверх. Впаду і в кращому випадку залишусь калікою. В гіршому — зустрінусь з батьком. Не сказати, щоб не сумував, проте сподівався ще трошки пожити перед цим. А що внизу? Святі..!

Звідси все здавалось вище. Люди гуртувалися біля покинутого воза. Дехто вже тицяв пальцем. Кілька секунд і сюди піднімуться. Зубець у отвір. Ну! Чого ти застряг? Отак, молодець!

— Штовхай!

Рука зірвалась. Лечу вниз. Але одразу вдаряюсь об металевий корпус. Слизько. Намагаюсь вхопитися, але корпус гладкий. Трубка! Чіпляюсь і повзу всередину. Добре.

— Геть! — чоловік витягнув сокиру і намагався відігнати переслідувачів.

— Лови!

Жбурнув кінець трубки. Наче вчепився. Час згадати юнацтво! Швидко обертаючи ручку, я віддалявся від небезпеки. Все далі і далі. От нарешті і Сокира заліз всередину.

— Ну, малий! — ледь чутно прошепотів він, відхекуючись.

— Якщо доїдемо до вокзальної, схоплять!

— То прямісінько за грати? Без шансів?

— Як розігнатися і відчепитися на повороті, за інерцією, долетімо до моря. Щоправда… Щоправда як не пощастить, вдаримося об скелі і помремо. То що?

— Все краще, ніж за гратами!

Швидше! Ще швидше!

— Руби!

Невагомість. Здається, я навіть підлетів до стелі. У човна є стеля? Має бути, якось же це називається. Біль. Здається, хруснула шия. Чи не шия? Принаймні, я ще живий.

— Як ти? — Сокира піднявся, — Ще міліметр і я б втратив другий палець.

Лезо сокири стирчало поруч з рукою.

— Жити буду, — хоча серденько стукотить, наче вистрибне. Хух, заспокойся. Все добре.

— То що? Остання частина?

Так, залишилось тільки дістатись пароплава і вкрасти це нескінченне, хай його качка копне, вугілля. Як настраждались через нього!

Після довгих сперечань, ми вирішили, що знаходимось з того боку скель.

— Не встигнемо. Вже почнуть розвантажувати.

— Дідько! Може по прямій?

— Через скелі? Якщо вирішив сьогодні померти, мене не вплутуй. Залишається тільки одне, — Сокира опустив голову, остаточно зневірившись, — Прийняти по…

— Красти з-під носу в охоронців!

— Що?!

— Я розрахував: як вирушимо зараз, матимемо хвилину, щоб винести все.

— Марк, — чоловік зітхнув, — Ти божевільний, як твій батько.

— Дякую.

***

Для того, щоб механічна квітка розквітла, їй потрібна енергія. Багато енергії, але сховати в маленьку серединку. Нескінченне вугілля ідеально підходило, тож я використав шматочок того, що дала Вбивця.

Механічні пелюстки згинались і розгинались, немов живі. Вони тріпотіли, немов вітер ніжно дмухав на кінчикі. Краса! Хотілось показати тому, хто точно оцінить, але Мрійник не з’являвся після арешту.

Враховуючи його здатність знаходити мене будь-де, завжди носив механічну квітку з собою в кишеню. Носив у бар, коли прогулювався, коли сварився з сусідськими хлопчаками. І коли йшов з Сокирою на завдання, теж взяв її з собою.

Для того, щоб механічна квітка розквітла, їй потрібна енергія. Але коли енергії забагато, вона вибухає…

6.

— Як ти?

Мрійник сидів у майстерні і розглядав зіпсовані коліщатка, які я ретельно вичистив і склав в подарункову скриньку.

— Якби не Сокира, було б гірше. А так тільки легкі опіки.

— Треба було начхати на те вугілля. Потім щось вигадали б.

— Хто ж знав, що там стільки охоронців буде, — я опустив голову, — Повернути гроші? Я звісно, багато вже витратив, але…

— Нахіба? — зупинив мене Мрійник, — Роботу ти виконав: у конкурентів вугілля немає. І навряд скоро буде, бо порту теж немає.

— Не нагадуйте! Воно так швидко запалало, я…

— Зробиш Вбивці милицю з висувним лезом? Будь-які гроші, вона мене дістала!

— Стривайте. Ви замовляєте у мене? Після всього?

— Чекаю до завтра креслення, Квіточка! Вирішив, зватиму тебе Кіточка.

Мрійник забрав скарбничку з зіпсованими коліщатками і вийшов з майстерні.

Повернутися до конкурсу: Hightech vs Lowtech (стимпанк АБО кіберпанк)