«Зелених котиків не буває»

Гарбуз змахнув з очей зелену чуприну й окинув поглядом присутніх. Всі розсілися дуже зручно – по колу, і могли спілкуватися, дивлячись один одному в обличчя. Гарбуз відкашлявся і привітався своїм традиційним привітанням:

– Бувайте здорові, всі родичі гарбузові!

– І ти, і я – усі ми одна сім’я, – дещо розбіжно відповіли присутні.

– Отже, наш конкурс фантастичних оповідань про котиків і кроликів під назвою «Зелених котиків не буває», який ми присвятили нинішньому року Кота і Кролика, завершено, – Гарбуз поклав верхню кінцівку на купу різноформатного зеленого листя, яке місцями вже почало набувати жовтуватого відтінку. – Голосування пройшло за самосудною системою, коли кожен з учасників оцінював усі інші фантастичні твори, крім свого, за безперервною шкалою від одиниці до десяти. І поки йде підрахунок набраних балів секретарем конкурсу по наданим авторами таблицями для голосування, дозволю собі на правах ініціатора всього заходу провести загальний розбір оповідань. Ніхто не буде проти?

– Ні, не проти! Проводь! – пролунали голоси звідусіль. – Ми поважаємо думку ініціатора!

– Дякую, друзі! – Гарбуз посміхнувся у тридцять два насіння. – Моя загальна оцінка: наш перший літературний конкурс був вдалим!

По колу присутніх прокотилася хвиля оплесків.

– Я буду брати зі стопки оповідання навмання, – Гарбуз поплескав по купці зелено-жовтого листя. – Конкурс у нас був анонімним, і до оголошення його результатів я теж не розкриватиму авторства творів. Хоча, якщо придивитися, у кожному з ваших текстів так чи інакше знайшлося відображення особистості автора.

– А ми гратимемо у «вгадайку»! – захихотіли сестрички Редиски, що збилися в щільний пучок.

– Можу констатувати, що всі оповідання написані на високому рівні творчої майстерності. Відмінно опрацьовані сюжети, які ніде не провисають, хороша динаміка дій, повна відсутність злитих кінцівок, вміло описані головні герої та персонажі. У кожному оповіданні відчувається його особлива атмосферність, після читання будь-якого тексту залишається неповторний і приємний читацький післясмак. Немає жодної роботи, яку я міг би назвати графоманською. Усі оповідання оригінальні, ніхто не скористався інтернетом для плагіату чужих творів, видавши їх за свої, – організатори стежили за цим дуже суворо. Крім того, не помічено залучення мережевого штучного інтелекту для формування сюжетів, поданих на конкурс оповідань. Дякую вам за творчу майстерність і чесність, родичі городні!

Нова хвиля дружніх оплесків стала відповіддю доповідачеві.

– Отже, почнемо наш «розбір польотів»… – Гарбуз навмання висмикнув з купки лист і перевів на нього погляд:

– Головний герой оповідання дуже любить наше Сонечко. Щоранку він піднімає голову і поглядом слідує за світилом у небі, ніжачись в його теплі та ласці. І все було б добре, але в цьому сонячному світі живе зграя злих хижаків – сірих горобців, яка постійно налітають на головного героя, намагаючись виклювати його ще зовсім маленьких діточок. Від цього, зрозуміло, головний герой дуже страждає, і опустивши голову, гірко плаче ночами. Одного разу цей тихий плач почув рудий сусідський котик, який проводив навколишніми городами свій звичайний антимишачий нічний рейд-«тигидик». І вирішив допомогти. У будинку його господарів жила золота рибка, яка кілька років тому вийшла на пенсію. Котик сунув лапу в акваріум, спіймав рибку і попросив її виконати лише одне його бажання – навчити його літати. Рибка здивовано вильнула хвостиком – хто зрозуміє бажання цих клієнтів? – але бажання рудого таки виконала: на спині у котика виросли два невидимих крила. І першого ж сонячного дня котик атакував зграю хижих горобців з повітря. Горобці в паніці втекли з місця потенційного злочину. Головний герой сміявся від радості і сердечно дякував рудому другу. Але підступні горобці не здалися. На допомогу вони покликали зграю чорних ворон. Ворони накинулися на котика з усіх боків. Але рудий пілот вирвався з цього тактичного оточення. Порившись у шафі своєї господині серед її наймодніших речей, він вилетів назустріч крилатим ворогам в одязі, який і горобці, і ворони класифікували як найстрашніше, що є на світі, – городнє опудало. Вороги назавжди втекли з городу. Тепер головний герой міг радіти Сонечку повною мірою, а його діти були у повній безпеці. Котик з урахуванням придбаної крилатості багаторазово збільшив зону свого нічного «тигидика». Погодьтеся, друзі, чудовий твір!

Усі зааплодували. Редиски захихикали і дружно подивилися у бік Соняшника. Соняшник перехопив їх погляд і гордовито втупився в обожнюване Сонечко в небі.

Черговий лист опинився в кінцівці Гарбуза:

– Цю розповідь можна сміливо віднести до жанру героїчного хоррору. На звичайне село з нічного мороку нападає довговуха істота – Нічний Жах Хрррум-Хрррум. Лиходій не знає пощади: щоночі з’їдає по одному жителю мирного села – навіть качана не залишається. Жителі нажахані. Головний герой оповідання вирішує врятувати всіх ціною свого життя. За допомогою чаклунських заклинань, яким його навчила прабабка, він виготовляє отруту і випиває її. А вночі виходить назустріч страшному Хрррум-Хррруму. Головний герой трагічно гине в зубах чудовиська, але до ранку нічний лиходій здихає. Весь рід головного героя тепер врятовано. Про загиблого героя складають балади і пісні. Написано оповідання дуже атмосферно і дуже емоційно, читаєш і хочеться плакати…

Усі зворушено задихали. Кавун помітив, що на листі Капусти серед дня чомусь з’явилися крапельки ранкової роси.

– Наступна розповідь написана в жанрі казкового фентезі, – Гарбуз витяг новий аркуш з пачки. – «Смугастий заокеанський ворог». На королівство сім’ї головної героїні оповідання – юної принцеси – несподівано опускається десант маленьких жовто-смугастих лиходіїв, що прилетіли з Заокеанії. Лиходії починають поїдати зелені простори королівства. Весь народ, вся королівська родина нажахані. Смерть неминуче наближається, хижі щелепи клацають дедалі ближче. Але маленька принцеса знаходить вихід! За методом аутогенного тренування, вона швиденько вчить котячу мову. Маленька принцеса чарами закликає до себе смугастого котика і переконує його, що в королівстві багато мешканців вважають лиходіїв з Заокеанії його дітьми – бо вони теж смугасті. Котик у гніві: він вважає, що грубо порушено його авторські права на носіння смужок. Котик починає методично винищувати дрібних смугастих ворогів – а заразом, і всю подібну до них комашину шушеру, – знаходячи їх під листям, викопуючи з-під землі, а особливо завзятих – перехоплюючи просто у польоті. Звісно, хеппі енд! Душевно написано?

– Так, так, так, – дружно підтвердили присутні. А картоплина крадькома змахнула сльозинку з краєчка ока.

– Ще один твір – «Кіт, який любив спати на сонечку». Жанр – тверда наукова фантастика. Кіт Василь любить спати поряд з головним героєм оповідання, гріючись на сонечку. Якось головний герой пропонує Василеві взяти участь у вигаданому ним експерименті – створенні «живої фотографії». Для цього кіт щодня повинен у певний час спати на животі головного героя. У результаті на животі у головного героя вже за кілька тижнів з’являється досить чітке зображення кота Василя – не відтінена тілом Василя шкіра головного героя засмагла на сонці. Головний герой робить селфі і виставляє його в інтернет разом з якісним фото кота. Успіх приголомшливий! Мільйони лайків! Купа перепостів на світових інформаційних сайтах. За відкриття нового напряму в науці – «живої фотографії» – Президент країни своїм указом присуджує головному герою і коту Василю державну премію з фотомистецтва. Чудове оповідання!

Літератори, що зібралися в коло, дружно закивали. Від уважного погляду Буряка не сховалося, що Кавун кінцівкою почухав жовту лисинку, що вигоріла на сонці.

Гарбуз витяг з пачки черговий лист:

– Міське фентезі з елементами жаху «Ну дуже довгі вуха». У звичайну родину, яка мешкає у місті Зеленодлінську, з ринку приносять маленького кролика. Сіренького малюка селять у ящику з прозорими пластиковими віконцями і годують спеціальною крольчачою їжею. Сім’я в захваті від маленького вухастого друга. Минає час. Кролик росте. І ось одного разу вночі в дальньому міському районі Холодильниково з’являється нічне довговухе чудовисько. Один за одним починають зникати мешканці вулиці Нижньополицької – весела товстушка Капустина, доктор Морквин, пенсіонер Старо-Хрінченко. Кожний ранок мешканці вулиці зустрічають з однією думкою: хто ж з них стане наступною жертвою маніяка? Мешканці Нижньополицької заціпеніли від страху. Але молоденький головний герой оповідання О.Зеленчук вирішує кинути виклик нічному чудовиську. Видираючись по замерзлих стінах міського району Холодильниково, він до ночі добирається на вулицю Верхньополицьку, де за допомогою місцевих жителів Сиренка, Компот-Грушевого і Пюре-Яблучука, які розуміють, що раніше чи пізніше і їх спіткає доля мешканців Нижньополицької вулиці, вночі обрушує величезний меморіал Кастрюля-з-Учорашнім-Борщем на голову довговухого лиходія. Від гуркоту у місті прокидаються всі. Спалахує штучне освітлення. Члени сім’ї впізнають в облитому вчорашнім борщем і захопленому на місці злочину лиходії свого улюбленця кролика. Але тепер глава сім’ї звертає увагу на те, що у їхнього вихованця «ну дуже довгі вуха» і з початком зимових місяців він раптом почав стрімко сивіти. І всі приходять до висновку: під виглядом маленького кролика в місто пробрався підступний злодій – лісовий заєць. Жителі району Холодильниково засинають спокійно, а викритого лиходія вранці відвозять туди, де таким маніякам і місце, – у клітку міської в’язниці «Зоопарково».

– Жах, жах! – Капуста заплющила очі кінцівками.

– Але зі щасливим кінцем! – оптимістично підморгнула їй Морква і подивилася на Огірка таким люблячим поглядом, що на його зеленій шкірі негайно виступили пухирці.

– На черзі – романтична фантастика, – проголосив Гарбуз. – Розповідь називається «Тридцять три принци на білих конях». У далекому царстві живуть тридцять три сестрички-принцеси: з біленькою шкірою, червоними щічками і заплетеними хвостиками зеленим волоссям. Живуть дружньо і радіють життю. Але раптом проходить чутка, що наступного ранку за ними прилетить, розріже на частини і з’їсть страшний дракон на прізвисько «Салат-з-олією». Принцеси дружно плачуть. І тут на їхній плач з далекої країни завітали тридцять три принци на білих конях. З-під носа дракона вони викрадають принцес, масово одружуються з ними і відвозять у далеку і щасливу країну Грядка-в-Городі. А вранці витязь Мука в союзі з братами-близнюками Курячі-Яйця вогнем і мечем перетворює дракона на мирну домашню тварину «Оладки-в-маслі». Дуже романтично написано!

– Тільки незрозуміло, чому принцес у оповіданні тридцять три? – Помідор в окулярах, що з’їхали на курносий ніс, втретє перераховував редисок в пучку. – Об’єктивна реальність каже, що їх тільки тридцять дві!

У пучку Редисок щось стрімко зарухалось, і, розштовхавши старших сестер, наперед вискочила зовсім маленька Редисочка, щічки якої аж палали від хвилювання:

– То ви, дорослі, вважаєте, що маленькі принцесочки не мають права на свого власного маленького принцика на маленькому біленькому поні?!

Старші сестри зашушукали на неї, і юна дитина, зніяковівши ще більше, знову сховалась у пучок.

– А ось цей твір написано в відносно новому напрямку світової фантастики – турбореалізмі, – Гарбуз уважно вдивлявся у витягнутий з пачки, що відчутно зменшилася, аркуш з оповіданням. – Головна героїня містичним чином потрапляє з країни Овочесховище до рук водія транспортного засобу Погоняйла. Цей водій відрізнявся жорстокістю і крайнім ступенем садизму. Він повісив головну героїню оповідання за ноги перед мордою страшного сірого чудовиська з довжелезними вухами, але так щоб чудовисько не могло вкусити нещасну героїню – смердючі губи тільки тяглися до неї, але жовті зуби лише зло клацали всього за кілька сантиметрів від голови головної героїні. Потвора дуже хотіла з’їсти жертву, робила крок за кроком до неї, і тягла за собою дерев’яний візок, у якому сидів сам водій Погоняйло. І вони поїхали путівцем. Старий Погоняйло незабаром задрімав, і віз йшов своїм ходом. Головна героїня здогадалася, що її скоро все одно з’їдять, – можливо, вже ввечері, на найближчому заїжджому дворі. Вона вирішила спробувати врятуватися, і, спритно звиваючись усім тілом, почала розгойдуватися не вперед-назад, а з одного боку в інший. Так їй вдалося дезорієнтувати в просторі чудовисько, що хотіло її з’їсти, і віз поїхав зовсім в іншому напрямку. Коли вже ближче до вечора водій Погоняйло прокинувся, він з жахом виявив, що чудовисько привезло його зовсім не туди, куди він хотів. Розлютившись, Погоняйло перерізав мотузку, якою прив’язував свою жертву. Можливо, він хотів тут же згодувати її чудовиську, яке голосно ревло і просило їсти, але головна героїня різко висмикнула мотузку з рук водія і стрибнула далеко убік, у високу траву. Плюнувши, розлючений водій розгорнув візок і поїхав геть. А героїня, що звільнилася від пут, знайшла серед трав сонячне містечко, влаштувала собі затишний будиночок у землі і стала щасливо жити.

– Ах, так часто буває у житті! – Картоплина закотила очі. – Іноді нам, жінкам, доводиться розраховувати лише на власні сили!

– І природний розум, – додала Морква і гордо розправила плечі.

– Наступне оповідання написане у жанрі, що поєднує елементи готичного роману, класичного романтизму і соціальної фантастики, – повідомив слухачів Гарбуз. – Воно називається «Дивна історія кота Леопольда і кролика Жруна». Головний герой – вождь племені червоношкірих індіанців Довгий-Хвостик-Зелений-Чубчик – отримує посилку від таємничого друга по фейсбуку з Орколяндії. Подарунок дуже милий і веселий – це кіт Леопольд, який цілими днями гуляє серед вігвамів сім’ї червоношкірого племені, приємно треться об всіх м’якою шерстю і заспокійливо мурчить. Крім того, він чує і вириває з-під землі диверсантів – Блідолицих Кротів, головних ворогів племені. Усі раді подарунку здалеку. Але одного разу вночі вождь племені, що прокинувся від жорстокого кашлю, – він з вечора перекурив трубку миру, – з жахом виявляє, що рівно опівночі мирно сплячий кіт Леопольд перетворюється у мерзенне чудовисько – кролика Жруна. Довгий-Хвостик-Зелений-Чубчик розуміє, що настане ніч, коли кролик Жрун прокинеться і почне поїдати солодкокровних червоношкірих – від малого до великого. Вранці вождь звертається до Головної Жриці племені Червоне-Обличчя-Товсті-Щоки. Жриця викликає духів, і духи повідомляють їй, що вождь правий – остаточне переродження кота в кролика відбудеться вже найближчої ночі, опівночі, у повний місяць. Духи туманно повідомляють, що допомогти може «щось блискуче» і, знесилені, розсіюються у повітрі без сліду. За допомогою блюдця і столовертіння в наглухо закритому від сонячних променів вігвамі Жриці та Вождеві вдається викликати дух Снігової Королеви – могутньої володарки всього холодного і блискучого, колись переможеної хороброю дівчинкою Гердою і милосердним хлопчиком Каєм. Дух Королеви радить запитувачам використати для захисту від підступного перевертня звичайний уламок дзеркала. Увечері вождь садить до себе на руки кота Леопольда і починає розповідати йому смішні історії про Тома і Джері. Леопольд регоче і не може заснути. Приблизно за п’ять секунд до півночі Довгий-Хвостик–Зелений-Чубчик помічає, що вуха котика починають підозріло витягуватися. Вождь блискавично вихоплює з нагрудної кишені куртки «Аляска» заздалегідь заготовлене люстерко. Кіт Леопольд з цікавістю починає розглядати власне відображення – і, отже, пропускає момент одночасного настання півночі та повного місяця. Перетворення ласкавого Леопольда на жахливого Жруна не відбулося. У розповіді відкритий фінал: Довгий-Хвостик-Зелений-Чубчик до світанку розмірковує – чи не станеться наступної дати збігу повного місяця і півночі страшний рецидив і чи вистачить йому астрономічних знань, щоб обчислити цю страшну дату і знову запобігти переродженню кота в кролика? Чудове оповідання з міцним сюжетом.

Морква тихенько засміялася і почала відверто стріляти очима червонощокому Буряку, від чого Буряк зробився зовсім бордовим.

– І на закінчення, – Гарбуз узяв кінцівкою останній зелено-жовтий лист, що залишився перед ним, – розповідь-утопія «Далечина моя прекрасна – ти червона і кругляста». Місто Городнінськ живе звичайним життям районного дачного центру. Але одного разу в нього унадився приходити кіт Мур-Мячайло з сусідньої районно-дачної територіальної громади. Мур-Мячайло любить катати наче це м’ячики місцевих маленьких дітей, схожих на помідори. Сімейство Помідорних шоковане і налякане. Але на допомогу їм приходить сам професор Помідорський. Тонкий знавець генетики, він створює спеціальний засіб, яким рясно оббризкує здобутий на Кухонному ринку шматочок докторської ковбаси. У найближчий візит Мур-Мячайла професор згодовує йому ковбасу. Мур-Мячайло прямує додому і починає стрімко їсти все поспіль. Вже за кілька днів він товстішає настільки, що сам стає круглим, як м’яч. Тепер уже маленькі діти з сімейства Помідорних починають грати котом у футбол. У оповідання оптимістичний і світлий фінал – професор Помідорський формує з дітей команду і блискуче виграє Чемпіонат світу з футболу!

Кавун обдарував червонощокого Помідора повним дружнього тепла поглядом.

– Ось і всі оповідання, – Гарбуз зітхнув. Йому дуже хотілося ще почитати хорошу фантастику. – А зараз я надаю слово для оголошення імен переможців конкурсу «Зелених котиків не буває» нашому секретареві – старійшині літературного цеху пану Хріну…

* * *

Закінчивши слухати аудіозапис, академік Городняк-Працювайло пильно глянув на своїх молодих колег – аспірантку Ярославу Ягодинську і кандидата наук Мар`яна Плодовитого і запитав:

– Ну, і хто це зробив?

Славочка винувато опустила погляд, а Плодовитий, навпаки, втупився в стелю.

За відкритим вікном лабораторії хтось мелодійним тенором почав:

– Ніч яка місячна, зоряна, ясная…

І відразу дружний хор голосів потужно підхопив:

– Видно, хоч голки збирай!

«Добре співають!» – відзначив про себе Городняк-Працювайло, і знову переключився на колег по лабораторії, що стояли перед ним:

– Не чую відповіді!

Мар`ян Плодовитий перестав дивитися в стелю, глянув в очі академіка за склом окулярів, приречено зітхнув і зізнався:

– Так, це я запустив установку і виконав опромінення піддослідних!

– Але загалом ідея була моя! – Славочка гордо підвела підборіддя. – І всі розрахунки для експерименту зробила також я!

– Я перевірив її обчислення, Аскольде Кировичу, – Мар`ян вирішив іти до кінця. – Ярослава не помилилася в жодній формулі.

– Експериментатори! – Городняк-Працювайло пирхнув. – Це ж треба було додуматися: опромінити записом мнемовипромінювання учасників літературного семінару лабораторний город!

Славочка і Мар`ян дружно і глибоко зітхнули.

Хор за відчиненим вікном весело повідомив:

– А то були козаки – ніякі вороги,

Взяли собі дівчину і з сиром пироги!

«Репетиція там у когось, чи що?» – академік здивовано повів бровою.

– Ярослава Сергіївна, викладіть вашу ідею докладніше, – Городняк-Працювайло знову блиснув окулярами у бік молодої помічниці. – Куди і що ви випромінювали?

Славочка миттєво залилася фарбою від хвилювання і скоромовкою затараторила:

– Аскольде Кировичу, мені спала на думку ідея, що мнемозони людського розуму, які ми шукаємо, можуть розташовуватися в інших вимірах…

Сиві брови академіка здивовано поїхали вгору:

– Е… Нумо докладніше…

– Все дуже просто, – Ягодинська знизала плечима. – Якщо мнемовипромінювання мозку людини є, а ми його не знаходимо у тривимірному просторі, то чому б йому не сконцентруватися десь в інших просторових вимірах?

– Це ж де?

Кандидат Плодовитий кашлянув і пояснив:

– Мембранна теорія устрою нашого Всесвіту стверджує, що є одинадцять вимірів. Три з них плюс ще час відкриті для сприйняття людиною, а ще сім, на жаль, приховані. Ось Славочка і припустила, що концентратори мнемовипромінювань мозку знаходяться саме там, у цих невидимих для нас вимірах.

– Образно кажучи, Аскольде Кировичу, – продовжила Ярослава, – людина фізично живе у трьох вимірах і часі, а її мозкова діяльність здійснюється в семи інших вимірах.

– Гм, цікаво, цікаво… – Академік задумливо наморщив чоло. – Продовжуйте, продовжуйте…

– Але у нас немає засобів побачити ті виміри, ми лише чуємо за допомогою вашої установки випромінювання розуму з того замир’я у вигляді мнемовипромінювання. Як перевірити цю гіпотезу? Тоді Мар`яну спала на думку ідея…

– Взяти готовий запис мнемовипромінювань людей і ретранслювати його у багатовимірну зону, – кивнув кандидат наук Плодовитий. – Але експериментувати на людях ми не наважилися. А раптом при проведенні такого досліду мнемовипромінювання зіллються?

– Тобто у піддослідних можуть мізки переплутатися! – Легка посмішка пробігла по губах Ярослави. – Тому ми вирішили обрати для досвіду інші живі об’єкти…

– Але чому саме наш город? – Аскольд Кирович здивовано розвів руками. – Чому не якусь тварину?

– Жаль стало наших собачок, котиків або мишок, – чесно зізналася Славочка.

– В світовій літературі вже описані спроби створення тварин, що вміли розмовляти, – сказав Мар`ян. – Фантастика, звісно… Але нічого хорошого з цього у тих творах не вийшло.

– Тому ми й зупинили вибір на городі біля лабораторії, – Славочка зітхнула. – Я зробила запис мнемовипромінювання учасників нашого бібліотечного літературного семінару – ви ж знаєте, що я іноді беру в ньому участь. Ну, і виконала всі необхідні розрахунки.

– А я перевірив ці розрахунки, – продовжив Мар`ян Плодовитий. – А потім ми підготували до експерименту вашу установку, ввійшли до мнемозони над городом біля нашої лабораторії і розпочали трансляцію…

– Ну і…? – академік Городняк-Працювайло нетерпляче засувався на стільці. – Коли з’явився результат?

– Опромінювання ми провели два тижні тому, ввечері, – відповіла Ярослава. – А мінятися рослини почали вже вранці наступного дня.

– У них усіх майже відразу з’явилися кінцівки, рот, очі і органи слуху, – сказав Плодовитий. – Кінцівки верхні і нижні, щось на зразок гнучких щупалець і ще й з п’ятьма пальцями на кінцях…

– Через три доби після початку досліду ми вже почали фіксувати дуже чітке їхнє мнемовипромінювання. Прив’язка скопійованих до інших вимірів мнемовипромінювань до живих об’єктів у наших трьох вимірах відбулася. Вони освоїлися у нашому світі дуже швидко – вже до кінця першого тижня впевнено оволоділи інтернетом, створили особисті акаунти у фейсбуці, телеграмі та твіттері.

– Помідор навіть через мережу «Амазон» якимось чином купив собі окуляри з доставкою кур’єром «Нової пошти» прямо на город, – вставив Мар`ян.

– Але як вони вийшли до інтернету? – Академік окинув колег здивованим поглядом. – У них же немає ні комп’ютерів, ні смартфонів…

– Підключилися безпосередньо в світову мережу, – відповіла аспірантка Ягодинська. – Як саме, ми ще не знаємо. І майже відразу оголосили цей конкурс фантастичних оповідань.

– Обговорення результатів вони провели вчора ввечері, – Плодовитий кивнув у бік приєднаного до мнемовипромінювача магнітофона. – Це було живе, звукове обговорення, майже людськими голосами, і ми його записали…

Академік нервово пробарабанив пальцями по поверхні письмового столу. Окинув поглядом молодих колег, зітхнув і спитав:

– Ви хоч розумієте, що фактично створили на Землі ще добрий десяток розумних рас? Що вони вже скоро почнуть розмножуватися? І тепер ніхто не наважиться пустити їх навіть на звичайний борщ – саме тому, що вони стали розумними?

– Розуміємо, – Славочка знову гордо скинула підборіддя. – І готові відповідати!

– Аж до створення міжнародного трибуналу по нашій справі! – рішуче кивнув кандидат наук Плодовитий. – І підтвердимо, Аскольде Кировичу, що цей експеримент був лише нашою ініціативою, і ви аж ніяк не причетні до скоєного злочину проти людства!

– Е, ні, дорогі мої, – академік гірко посміхнувся. – Насамперед шию намилять саме мені. Але вам, звісно, на горіхи теж дістанеться. Можете навіть не сумніватися!

Він зробив паузу, і продовжив, але вже з усмішкою на обличчі:

– А ось за Нобелівською премією ви поїдете вдвох!

– Нобелівська премія… – прошепотіла Славочка. – Та яка там премія…

– Звичайнісінька Нобелівська премія! – Академік зареготав. – Друзі мої, ви що, не розумієте, що зробили принаймні два епохальні відкриття? По-перше, фактично підтвердили гіпотезу про одинадцятимірний мембранний устрій нашого Всесвіту. А по-друге, довели, що розумова діяльність людини – та й усіх інших живих істот, до речі, – здійснюється у вищих багатовимірних просторах. Це, як мінімум, тягне на Нобелівку з фізики. А може, ще й на Нобелівську премію в галузі медицини.

– Ну, ні, Аскольде Кировичу! – Ярослава рішуче розправила плечі. – Ви також до цього причетні!

– Тому що саме ви сконструювали саму експериментальну установку, – Мар`ян Плодовитий кивнув у бік величезної металевої шафи в кутку лабораторії. – Тож за Нобелівськими преміями поїдемо всі разом, втрьох!

  – Гаразд, з преміями поки що почекаємо, – академік махнув рукою. – У нас тепер купа проблем. Наприклад, де розселити на земній кулі купу нових розумних істот?

– Можна у земних пустелях, – запропонував Мар`ян. – Ось тільки воду їм треба підвести…

– Або запропонувати їм колонізувати Марс, – сказала Ярослава. – Пам’ятаєте, ми проводили досліди? Огородні рослини чудово приживаються на марсіанському ґрунті.

– Марс? – Академік весело пирхнув. – А чому б і ні? В роки моєї молодості навіть була популярна пісня про те, що на Марсі будуть цвісти яблуні… Ну, хай і не яблуні, але поля соняшника на марсіанських пагорбах тепер точно будуть!

– Ну, яблуні, мабуть, теж будуть… – тихо промовив Мар`ян. – І навіть розмовлятимуть…

– Що ти маєш на увазі? – Аскольд Кирович уважно подивився на кандидата наук.

Мар`ян і Ярослава швидко перезирнулися.

– Зізнаватись – так до кінця, – аспірантка Ягодинська знову опустила погляд. – Кажи вже, Мар`яне…

– Як ви знаєте, Аскольде Кировичу, – почав Плодовитий, – я зі студентських часів відвідую заняття чоловічого хору в нашому інституті…

Він запнувся.

– Коротше кажучи, Аскольде Кировичу, – рішуче продовжила Ярослава, – Мар`ян зробив мнемозапис репетиції хору і подальшого розбору виконання пісень. А я ретранслювала цей запис на фруктовий сад за нашим вікном.

Наче вгадавши напрям думки людей у приміщенні лабораторії, хор за вікном дружно гримнув:

– Ми віримо, друзі, ракет караван

Помчить від зірок до зірок!

І там на шляхах невідомих планет

Ми першими зробимо крок!

Академік Городняк-Працювайло застогнав і обхопив долонями голову.