Жага

Свіжою раною розлився світанок. Чоловік не спав – колотився, жадібно дослухався до звуків лісу. Він знемагав від жаги. Пекучої, безжальної спраги, що кипіла у венах, запалюючи голову хворобливими видіннями полювання. Глухий стук власного серця лише нагадував йому, як повільно пульсує та витікає кров з розірваної плоті.

Треба дочекатися. Як тільки відкриється сезон, він першим вийде в ліс і залпами своєї зброї пробудить рушниці інших мисливців. Так само спраглих до смерті, як і він. Та до сезону полювання ще десять днів. Десять нескінченних діб. Двісті тридцять шість нестерпних годин.

Колись біль допомагав боротися з жагою. Раніше Мисливець міг виснажувати себе важкою роботою або вправами, допоки тіло не скулювалося, перетворившись на суцільний спазм. М’язи дерев’яніли, видушуючи з легень повітря, а тоді він важко валився на землю, наче сам – вбита тварина.

Мисливець не пам’ятав, коли започався цей голод, а втім де взагалі визначити початок його життя? Іноді здавалося, що спершу був зачатий цей болісний потяг, відтак він сам, і вони злилися в утробі матері, як єдине ціле.  Спершу короткочасні, яскраві та приємні спалахи жаги натепер перетворилися в один довгий болісний епізод. Йому здається, що якось хіть стане такою сильною, що він зробить щось жахливе. Щось непоправне. І перекинеться на чудовисько. Ці думки кружляють над ним, як настирливі мухи над стервом. Образи вбивства тварин давно перестали розбурхувати мозок та дарувати полегшення. Все частіше у снах він бачить людей. Щоночі Мисливець прокидається у змоклому одязі і молиться, щоб це виявився лише сон. Торкається руками обличчя: хоче упевнитися, що вони мокрі від поту, а не крові.

Він падає на підлогу після тренування і прислухається до співу солов’я та повільному стукоту крапель по даху. Здається, серце зараз розірветься. Було б легше, якби воно луснуло прямо зараз, тут, на дощатій підлозі. Він би побачив власну смерть і спрага вгамувалась назавжди. Мисливець підіймається і вдивляється в сірі силуети дерев на горизонті. Прозорий серпанок біля лісу мерехтить червоним світлом. Кривавий квіт розпустився. Солонуватий запах його цвітіння цідиться вологим повітрям. Рот Мисливця наповнюється слиною.

Він стрімко розвертається від вікна і готує спорядження. Якщо й виходити на полювання, то зараз. Поки хтось помітить порушника – він вже буде в будиночку. Вдихати на повні груди запах смерті. Злизувати свіжу кров зі своїх тремтячих рук у короткій солодкій миті полегшення та забуття.

З надр утроби, піднімається непевна тривога. Ліс небезпечний у цей час. Точніше сказати: смертоносно небезпечний. Кровожерливий, як дика істота. Сотні людей пропадають у цій гущавині саме під час цвітіння. Кривавий квіт кличе їх усіх: самотніх дітей, невтішних наречених і чоловіків, які прагнуть не власної, а чужої смерті. Усі вони приречено вмирають тут. Батько Мисливця казав: «Квіти не пробачають таких, як я». Він повторював це щоразу перед забороненим полюванням за мить до того, як щезнути в ранковому сутінку, коли ядучі квіти розпускаються і забарвлюють росу в карміново-багряні бентежні кольори. Одного разу батько так і не повернувся, а все, що від нього лишилося – порожній ягдташ та червоні сліди на деревах. Можливо, його справді роздер дикий звір, як казала мати. Вона не приховувала полегшення. Мабуть, сподівалася прожити решту життя без остраху та спокійно померти у своєму ліжку.

Та тепер Мисливець певен, що батько сам себе порішив. Адже йому так само хотілося все більше й більше смертей. З кожним днем він потребував більше жертовних страждань. Можливо, виснажений, він дозволив цим квітам себе вбити. Від доторку їх жаристих пелюсток шкіра брякне та лопається, як стиглий фрукт. Цікаво, яким був той останній день. Чи боявся батько так само, як його син?

Мисливець знає:  жах не міг би спинити батька. Не спинить і його самого. Усередині все тріпотить від збудження. Він готувався до цього дня із жагою юного коханця. Але жодне любовне побачення не здатне розпалити таку пекельну пристрасть.

Сутінки розвіюються. Він повільно крокує до устеленого червоним узлісся. Тварини прокидаються разом із першими променями, боязко ворушаться у рожевій тиші. Мисливець дає їм час відігнати тіні сну перед початком полювання. Напасти на сплячу жертву –  ганебно. Тож він неквапно опускається навколішки і вдивляється у візерунок слідів. У ніс б’є аромат кривавого квіту. Пахне сирою землею та прілим листям. Мисливець вдихає на повні груди і, не втримавшись, опускає голову так низько, що багряна роса тремтить від його поруху. Мисливець лиже вологу рожеву землю. Батько казав, що квіти викидають яскраво-червону росу, бо ростуть на тілах зниклих людей. Рот знову наповнюється слиною. Ґрунт, просякнутий смертю, вабить нестримно.

Мисливець ступає по м’якій землі, уникаючи квітів і хаща огортає його зеленою ковдрою з яскравими кармазиновими плямами. З кожним кроком хвилювання зростає. Від напруги всі чуття загострені. Він чує козулю. Її легкий, гострим серцем слід, веде глибше в лісову пащу. Похитування тендітних гілок видає таємну присутність сарни. Кров кипить як вода в баняку, захват розпирає зсередини. Мисливець прицілюється, відчуваючи приємний тиск у плече. Пальці інстинктивно охоплюють цівку та ніжну шийку рушниці. Мисливець беззвучно вдихає терпкий запах металу та сльози підступають до очей.

Слабкий звук перериває ідилію.

Козуля здригається і блискавично ховається в тіні дерев. Із грудей виривається хрип. Сльоза самотньо скочується по щоці і він зі злості закидає рушницю за спину.

– Сволота!

Фурією проноситься до місця, де секунду тому стояла жертва. Притоптані червоні квіти швидко піднімають свої ядучі голови. У думках він уже білував цю тушу, запускав руки в гаряче, ще пульсуюче черево. Ненависть розпалює зсередини, перед очима миготять червоні спалахи в такт руху кривавого квіту.

«Кривавий квіт не любить порушників». У роті з’являється присмак заліза.

Але це не квіти відігнали тварину. З глибини хащі до Мисливця долітає слабкий стогін. Жертва невмілого звіра. Млосне бажання внизу живота при думці про вбивство змушує обернутися на звук. У вервечці слідів помітна кров. Крихітні краплі, ніби намисто, що лопнуло, бісером укладаються в безладний довгий ланцюжок. Він важко дихає, збираючись із думками.

Хто напав на тварину? Якщо це вовки, то чому не загризли? Хоча мисливець знає, що хижаки зчаста роблять, як він сам – вбивають для забави.

Свіжа кров мерехтить у променях ранкового сонця разом із росою. Майже однакові краплі, для неуважного ока. Та справжня кров густа, швидко вбирається у спраглу землю. Яскраві намистинки перетворюються у брудні калюжі. Він наближається до чагарників і розрізняє велику тушу. Лось розпачливо намагається встати, але через рану, тільки риє копитами землю. Тварина налякано переводить бляклі очі на Мисливця. Чоловік дістає ніж і одним рухом полегшує муки істоти. Брудне полювання. Він гидливо оглядає тушу. Розсічений тулуб блищить від крові та роси. Питання саме зривається з його губ, як постріл:

– Який звір це зробив?

Ліс насторожено завмирає і Мисливець рвучко обертається, відчувши чужу присутність. Хтось стежить за ним.

– Гей!

Тиша. Він знову оглядає лося. Глибокий рваний поріз. Це не вовки. Мисливець піднімає голову. Стовбури сполосовані кігтями. Ведмідь. Хвора голодна тварина. Однак чому він залишив жертву.

Легке поколювання в скронях нагадує про колишнє збудження. Мисливець обминає обдерті стовбури і помічає ведмежий слід крізь поросль квітів. Гостре почуття страху та азарту вібрують в грудях, коли він думає про полювання на такого великого звіра. Чоловік ступає на ведмежий слід та заглиблюється у лоно лісу. Час завмирає. Ліс теж принишк, ніби сам стежить за Мисливцем. Звуки зникли, і тепер він чує тільки своє дихання. Його гризе погане передчуття.

Мисливець здивований. Він надто довго йде слідом. Рана на лосі була зовсім свіжою. Ведмідь не міг далеко піти. Може здатися, ніби ця тварюка грає з Мисливцем. Має збочений розум: плутає сліди, ховається у сутіні та споглядає. Мов знає, що за нею полюють. Мисливець застигає на місці – слід раптом обірвався, наче ведмідь просто зник. Чоловік опускається до самої трави та оглядає землю.

– Хитра паскуда.

Мисливець перебирається через ламань і знову виходить на ведмежий слід. Нечіткий, змазаний, ніби тварина впала чи… намагалася затерти свої сліди. Широкі смуги та кілька відбитків ведмежих лап, а потім… зовсім інший відбиток. Голої ступні.

Він ставить свою ногу поряд із відбитком. Трохи менша за його, людська ступня чітко відбита на кровистому ґрунті. Весна холодна, без взуття далеко не пройдеш. Чоловік повільно рухається по сліду. Його охоплює дивна  тривога. У лісі хтось є.

Мисливець різко піднімає голову і помічає тінь, що швидко зупиняється в тінях. Він хапає рушницю і застигає. Жага то гостро спалахує, то знову згасає.

– Виходь, або стрілятиму.

Він прицілюється в завмерлий контур і на лобі виступає піт. Безліч разів він уявляв, як вбиває людину. Таке трапляється на полюванні. «Випадковість», сказав би батько. Руки пітніють. Силует легко рухається навстріч. В голові спалахує образ людини в крові серед цих квітів. Видіння таке пекуче та яскраве, що Мисливець опускає рушницю.

– Якого?..

Тінь раптом стає величезною і потужним рухом навалюється на нього. Велетенського розміру тварюка з гарчанням вибиває рушницю з рук. Від запаху з ведмежої пащі крутить шлунок. Мисливець витягає ніж і кидається до шиї велетня. Ведмідь гарчить, відкидає Мисливця, роздирає одяг. Жага заглушає страх. Мисливець давно чекав рівної битви. Сутички з таким же спраглим до крові. Битви, де голод та лють можна не стримувати. Він стрибає в обійми ведмедя і встромляє ніж у брудну шерсть. Туша з ревом обм’якає на Мисливця.

П’янкий тріумф розливається по тілу. Він сміється. Рука та живіт роздерті, але рани – дрібниці. Його кров змішується з ведмежою та живить землю. Кривавий квіт навколо, ніби тремтить від збудження, всотуючи стільки свіжої крові.

Мисливець опускається навколішки і задоволено кладе руки на мертву тварину. Він білує тушу для трофею. Ніж ковзає без зусиль, розкриваючи гаряче тіло.

– Трясця!

Червона плоть розкривається й оголює нутро тварини. Усередині ведмедя скулилась людина. Лежить, ніби спить, по-дитячому підібгавши під себе забруднені землею п’яти. Скривавлена, наче ховається у величезній брудній шкірі. Мисливець вдивляється в обличчя людини і повітря протинає тужливе завивання. Він упізнає свого батька. Рана на руці пульсує. Чоловік вростає в ґрунт, спостерігаючи, як шкура ведмедя повільно відокремлюється від плоті та понівеченого людського тіла. Важка шерсть сходить з вологим звуком, жадібно вбирає кров, що пролилася та росу від квітів. Вона розтікається по землі, накриваючи траву, розростається, як пухлина, а тоді лиже червоні краплі, що тягнуться від руки Мисливця.

Спантеличений він дивиться на свою рану, та вона вже вщент вкрилася шерстю. Крик радості та скорботи лякає птахів. Він задихається від тваринного запаху, що наповнює нутрощі, захлинається смаком крові в роті. Тіло не слухається, та зрештою він опановує себе, здіймається та дивиться вниз. Замість ніг тепер величезні бурі лапи. Він переможно реве та нарешті почуває себе вільним. Жагу можна більше не стримувати.