Макове зернятко

Світлина вже дуже стара, напевно, її слід наклеїти на картон. І вона б так і зробила, та тільки боїться, що клей проступить на зображення.

На фотографії три дівчини та чоловік. Вони тоді не знають, що їх фотографують, не позують. Дівчата весело сміються, здається, збиткуються з чоловіка. На фото його профіль, чоловік посміхається трохи поблажливо, як вчитель посміхається ученицям, і підняв руки, немов щось хоче пояснити їм на мигах.

Усі дівчата дуже гарні за модою того часу. Ідеальні. У Лілії рівний проділ ділить ідеально рівне волосся на дві частини. У Рози – ідеально рівний чубок до очей: волосинка до волосинки. Мабуть, вона закріплювала його лаком.

Сама вона сидить посередині. У неї ідеально рівні вищипані брови, а волосся дуже гладко зачесане назад. На світлині того не видко, але вона пам’ятає, що ззаду в неї був абсолютно рівний і щільний пучок.

Зображення у профіль дозволяє побачити лише половину обличчя чоловіка. І тому він також здається ідеальним. Але вона пам’ятає, що це не так. У нього не зовсім симетрично росла борода. Це було дуже легко виправити, але чомусь цього не робив. Тоді це могло здатися майже потворністю. Але вона ніколи не вважала це ґанджею, ніколи не сприймала його негарним. Ніхто, мабуть, не сприймав.

Був ще малюнок. Але він не зберігся. Вона його не зберегла. Злякалася. Дуже шкода.

***

– Справді? Мене звати, як квітку? – дивується Маргарита та її ідеально рівні брови повзуть нагору. Роза та Лілія регочуть, їм сказали те саме. Яка безглуздість – називатися іменем квітів у країні, де на квіти й натяку не було, напевно, років п’ятдесят.

Чоловік посміхається.

Вони закидають його питаннями, згадуючи імена своїх подруг: а Жанна – квітка? Ні? А Вікторія? А Жоржина? О! Я так і думала.

– Але ти не схожа на маргаритку, – каже чоловік. Я б назвав тебе Чорнобривець. — Маргарита, зашарюється та торкається своїх брів.

– А я схожа на розу? – запитує її подруга.

– Ні, – серйозно відказує він. Роза не така ідеальна, як ти. – І посміхається.

Дівчина не посміхається, вона смутно розуміє, що це не комплімент.

Вони ніколи не бачили квітів, тому він дістає записник і, як уміє, малює розу, схожу на спіраль, лілію у формі корони та маргаритку з крихітних овалів. Малювати не можна, за це можуть бути непереливки. У їхній країні можна лише креслити, тому в нього немає кольорових олівців, лише простий. Зате є синя кулькова ручка, і він домальовує нею стебло з листям. Дівчата, тісно притиснувшись одна до одної, зачаровано дивляться на сірі квіти на синіх стеблах. Вони такі? Нерівні, неідеальні… Це і є естетика? Ще одне заборонене в їхній країні слово.

Чоловік хмуриться і нервує. Він забирає у них аркуш, бгає його (рвати не можна, це приверне до себе увагу) і кидає в урну.

Пізніше вона повернеться на це місце й обережно і непомітно дістане малюнок.

***

У своєму новому житті ця літня жінка надивилася квітів. Вона садить їх так, щоб жоден теплий день не пройшов даремно. З появою весняних білоцвітів сад її розквітає аж до пізніх хризантем восени.

– Як це у вашій країні не було квітів? – допитує її сусідський хлопчик. А як ви дихали без рослин?

– Дерева були, були зелені зони, просто без квітів. І були ліси. Щоправда, у них не можна було ходити. Вони були потрібні для кисню та для деревини.

– Але ж дерева теж можуть цвісти – наполягає дитина. – Каштани…

Вона не знає, що йому відповісти. Вона не пам’ятає, щоб вони цвіли.

***

Дівчата знають, що чоловік бачив квіти. Він працює агрономом. Його ділянка – закрита територія туди не пускають чужих. Агрономи вирощують не квіти, принаймні, не декоративні. Вирощують овочі, але будь-який помідор, – веде він далі, – перед тим, як стати плодом, спочатку жовтіє квіточкою. А ще соняшники, маки… Це також естетика. Це розбещує, і бачити квіти можуть лише люди, які пройшли спеціальну підготовку. Дівчата дивляться на нього з повагою як на обраного.

– Не йдіть, розкажіть про квіти, – просять вони. І серце завмирає від власної сміливості.

Хоча, звісно, якщо розібратися, вони нічим не ризикували. Якщо хтось їх підслухає, їх викличуть до Осередку, довго читатимуть мораль, а потім відпустять. Чоловік ризикував більше. Він порушував усі підписки про нерозголошення, які постійно давав з того часу, як ще в юності отримав дозвіл вступити до закритого Аграрного університету. Чи розуміли вони тоді це?

– Ви любите штрудель із маком? – запитує він. – Як ви вважаєте, мак де беруть?

І він править далі про дивовижні червоні квіти з трепетними пелюстками та чорними серединками. Про те, як вони облітають, про тверду, але тендітну маківку.

Потім обриває себе на півслові та хмуриться.

– Мабуть, мені час йти. Давайте проведу вас до гуртожитку.

У під’їзді, прощаючись, він шепоче Маргариті на вухо, муркоче, як кіт:

– Затримайтеся на хвильку, я хочу вам щось дати.

– Ідіть, я зараз піднімуся, – голосно каже вона подругам.

Ті дивляться на них ревниво і з подивом, але йдуть. У під’їзді порожньо.

– Розкрийте торбинку, – шепоче він, і сам розкриває свій портфель. Щось дістає і швидко перекладає в її торбинку, яку вона носить на плечі. – Хух. Оборудку провернуто, – він сміється. – Обережно, не розчавіть.

Маргарита дивиться на предмет у своїй торбинці. Кругла коробка на тонкій паличці. Нагорі коробочки диск, схожий на маргаритку на його малюнку.

– Це квітка? – шепоче вона.

– Ні, це маківка з торішньої квітки. У середині мак зернятками. Можна з’їсти так, можна коржі посипати, а можна і в землю закопати. Нині вже нові квітки наросли. Ви в неділю вільні?

– Так, а що?

– Я хочу вас запросити на автомобільну прогулянку. Тільки це секрет.

Вона вагається. Вона майже не знає його. Куди він повезе її таємно? Торкається пальцями маківки в портфелі і шепоче:

– Доообре.

Подруги в кімнаті гуртожитку незадоволені та підозрілі.

– Навіщо він тебе залишив?

Вона корчить гидливу гримаску:

– Чіплявся. Лапати намагався.

Їй соромно обмовляти його, але правду сказати неможливо.

***

– Але ж ви мали бачити квіти, хоч на картинках? Або на картинах у музеї.

Сусідський хлопчик тягає величезну лійку її садом. Щоправда, води вона налила в неї менше, ніж наполовину. Він любить поливати її квіти.

– Ні, мій любий. Ми не бачили ані картинок, ані картин. Тільки чорно-біла графіка, і там не було квітів. Картини – це естетика. Нам не дозволяли мати нічого спільного з естетикою.

Важко було розповісти цій дитині те, що вона не могла пояснити навіть собі. Чому не можна завивати було волосся – тому що воно не буде тоді ідеально гладким. Зараз це видається смішним, а тоді здавалося природним. Мереживо псувало ідеальну гладкість майки. Брошка на грудях порушувала симетрію. Намиста симетричні, але їх теж не рекомендували носити, це естетика. Що бувають кульчики – про це вони навіть не знали. Ні в кого не були проколоті вуха. Нікому б це на думку не спало. У старших жінок, що застали старі часи, ще перед Осередком, дірки у вухах давно заросли, як і пам’ять у голові.

Подейкували, що дружина Головного Члена Осередку іноді носила намисто. Вона не знає, чи то правда. Сама вона не бачила.

***

Вони обоє збуджені через майбутню прогулянку. А він ще сповнений загадок. У машині простяг їй пляшку лимонаду, від якої вже відпив сам. Вона завагалася на секунду, не від гидливості, просто надто інтимним був цей жест, але потім взяла і ковтнула.

– Куди ми їдемо?

– За місто. Подихаємо повітрям.

– Але ж не в ліс?!

– Звичайно, ні. Хоча на річку можна заїхати, якщо хочеш.

– Я не взяла купальник.

– Я відвернуся, – сміється він.

Вона теж сміється:

– Де ж пак! Ну і що за інтерес купатися – спиною одне до одного?

Чим далі вони їдуть, тим помітніше він нервує. Його нервозність лякає її. Вона не боїться його, – вселяє вона собі, – але ж вона його майже не знає.

Він намагається заспокоїти її та себе. Розповідає про маківку. Каже, що якщо насіння посадити в землю та поливати водою, виростуть червоні квіти.

– Тільки дивись, не запікай їх спочатку в булці, – сміється він. – Насіння має бути сирим.

Коли раптом він зупиняється і просить її перейти назад і лягти там на підлогу, вона більше вражена, ніж злякана. Він усміхається нервово, але цілком відкрито; вона довіряється йому.

– Це сюрприз, – каже він, наче це все пояснює. – І не вставай, доки я не скажу!

Вона скулилася під заднім сидінням, на щастя, він заздалегідь постелив плед.

– Все, ми проїхали КПП, можеш підніматися.

– КПП?

– Так, тепер можна бути сміливішими. Сторонні тут не очікуються.

– Сторонні?

– Ти і далі за мною повторюватимеш? – дражнить він її. – Хотів запропонувати тобі зав’язати очі, – він регоче, – але вирішив більше тебе не лякати.

– Зав’язати очі?!

– Ох ти ж повторюха. Подивися ліворуч.

Вона дивиться ліворуч і застигає. Червоне поле простягається далеко вперед, закінчуючись краєм лісу. Квіти, справжні червоні квіти, попереду здаються величезними і окремими, далі поступово зливаються в приголомшливе червоне полотно. Від душевного зворушення у неї котяться з очей сльози.

– Можеш вийти, – каже він. Можеш зірвати собі квітку.

Вона виходить, але не наважується підійти до поля. Тоді він рве кілька квіток, і заправляє їй у її чорне волосся, під бретельку сарафана. Підводить до дзеркала в машині:

– Подивися, яка ти гарна.

Маргарита не впізнає себе. Не симетрична, не ідеальна. Але така ж гарна!. Червоний мак у чорному волоссі – напевно, це і є естетика. Це так гарно.

За півгодини він каже збиратися, вони їдуть додому. Вона так само слухняно минає КПП, зіщулена на підлозі машини. Ніхто на них не звертає уваги, всі знають, що він тут працює. Але чоловіку потрібно, щоб її не побачили у лобове скло.

Потім вона пересідає на переднє сидіння, і майже всю дорогу до міста вони мовчать.

***

– Але чому вам не дозволяли естетику?

– Не знаю. Можливо, щоб ми не відволікалися від роботи. І для економіки це було добре.

– Для економіки?

– Ну так. Я, наприклад, працювала на фабриці, де виготовляли коробочки з деревини. Взагалі-то там багато що виготовляли, але особисто я – коробочки. Ідеально рівненькі. Жодних оздоблень. Я таких коробочок за годину могла зробити десяток. А якщо б їх треба було прикрашати? Це ж зайвий час. І ще платити гроші дизайнеру, художникам. Навіщо? – так думали в нашій країні. Коробочку і так можна використовувати за призначенням. Ба більше у нас не було жодної конкуренції, все виготовляла держава. Не треба було оздоблювати продукцію, щоб привернути увагу споживача саме до цього товару, однаково він купить саме його. Хм. Я кажу «було», але ж там і зараз так. Вона замовкає – даремно вона грузить малу дитину своїми неоковирними поясненнями.

– А в нашій країні не так? – питає хлопчик.

– Авжеж, любий. Тут усе геть інакше.

***

Він наказав їй викинути на полі всі квіти. Але вона не послухалася. Одну, ту, що він заправив їй за бретельку сарафана, вона тихенько заправила далі, щоб не було видко, і провезла з собою. Але вже вдома вона зрозуміла, якою даремною була ця неслухняність. Квітка зів’яла. Тоді вона ще не знала, що це таке і вирішила, що вона зібгалася. Маргарита, мало не ридаючи, загорнула її в папір і сховала під матрац. Вирішила, що якщо вона не розгладиться до ранку, завтра треба буде якось позбутися цієї уліки.

Звісно, вона не розгладилася.

***

Вона дивиться на світлину, на профіль чоловіка. Маргарита його більше не бачила. Вона так і не дізналася чому. Можливо, вона йому просто перестала подобатися, осоружилася, адже таке цілком може бути. Вона хоче думати, що це так. Їй легше думати, що це так, ніж згадувати, як Роза, яка весь ранок нипала кімнатою, аж раптом здивовано двома пальцями підняла з підлоги пелюсток маку: а це що за гидота? Ні, ніхто не знав. І Маргарита сказала, що не знає. Але Роза так пильно подивилася на неї. Адже він Розі подобався, цей чоловік. Це вона познайомила дівчат із ним, як зі своїм потенційним кавалером.

Чи знала вона, що це пелюстка? Чи здогадалася? Чи віднесла до Осередку? Вирішила помститися? Ніхто вже не скаже.

Маргарита пам’ятає, що дуже злякалася, пішла і викинула малюнок. Сірі квіти на блакитних стеблах… Про що тепер шкодує.

Маківку не викинула. Вона лежала на видному місці і всім було сказано, що це брязкальце, яке вона купила племіннику.

***

Коли вона зрозуміла, що настав час, вона купила булку з маком, розрізала на 4 частини, розчавила маківку, і пропхала в четвертинку булки макові зернятка. Вона майже сміялася через свою винахідливість. Пішла в парк, в одну з небагатьох зелених зон, дерева вже були окопані, в цю розриту землю вона тихенько розкришила булку, ногою загребла землю і полила водою з пляшки.

Весна заповідалася тепла, але Маргарита не знала, чи виросте щось, і вже не дізнається. То було її останнє вітання рідному місту. Бо одразу після цього сіла на автобус та поїхала на захід країни. Там в умовному місці на неї чекала дівчина Карина. Як Маргариту переводили через кордон, вона не пам’ятає. Вона взагалі багато воліє не згадувати.

Наприклад, чоловіка зі свого міста, з яким познайомилася вже тут. Він так само, як і вона перейшов кордон, утік. Чоловік, милуючись її садом, розповідав їй, що знав у їхній країні двох агрономів, обох заарештували. Доля одного невідома, можливо, десь згинув у засланні, а другому вдалося втекти. І зараз він десь у цій країні.

Прикидаючись байдужою, вона запитує, як звати агрономів. Він називає чужі імена, хоча, можливо, просто не хоче говорити їй правду.

Ні в чому не можна бути певною.

Тому вона про всяк випадок кілька років вдивляється в обличчя всіх чоловіків, сподіваючись помітити криву пелехату бороду. Просто про всяк випадок.

***

З появою весняних білоцвітів сад її розквітає аж до пізніх хризантем восени. Але в ньому не видно маків. Кілька років тому Papaver somniferum – городній мак заборонили вирощувати в приватних садах. І тут забороняють!

Звісно, це не велике лихо, можна вирощувати декоративні, але вона не хоче. Більше жодних компромісів. Тільки непокора. Вона, спираючись на ковіньку, проходить у дальній куточок саду, де приховані щільними кущами чайних троянд ростуть кілька красивих і гордих макових квітів.