Проклятник
Проклятник
– Я така схвильована… Не кожного дня зустрічаєшся з предками нареченого, – Дана нервово длубала нігті з весільним манікюром. – А раптом щось піде не так і я їм не сподобаюся?
Слав увімкнув автопілот мобіля, відхилив водійське крісло, щоб бути ближче до коханої.
– Облиш. Це просто формальність. Давня родинна традиція. Просто данина історії, – юнак м’яко охопив руки нареченої. – Головне, що я тебе кохаю. І навіть предки цього не змінять.
Ще одна маніпуляція з кріслом і два сидіння злилися в одне велике.
Слав притягнув дівчину до себе. Вона довірливо пригорнулася і сховала обличчя в нього на грудях.
– Це просто передвесільний мандраж. З усіма буває, – хлопець вивільнив Дану з обіймів і з усмішкою ніжно торкнувся вказівним пальцем кінчика її носа.
За вікном мобіля пролітали сучасні екомістечка та екоселища. Багатоярусні переплетення зелені, скла та необетону прийшли на зміну зруйнованим війною кам’яним коробкам. Автопілот впевнено тримав курс до одного із міст-привидів, де знаходилася гробниця родини Слава.
Чим ближче вони підлітали до місця призначення, тим похмурішим і біднішим на фарби ставав краєвид. Кволі деревцята, рідкі кущики пожухлої трави, сірий безжиттєвий порох замість ґрунту. Навіть через кілька століть отруєна болем і ненавистю земля відмовлялася зродити хоч билинку. Подейкували, що ворог використав невідому хімічну зброю, хоча підтвердження цьому так і не знайшлося. За іншими ж версіями причиною могли стати сильні еманації смерті чи, навіть, прокляття безневинних жертв.
Місто-привид вигулькнуло несподівано, і одразу немов насунулося на маленьке суденце аеромобіля. Вивітрені рештки будівель, обпалених вогнем, посічених шрапнеллю й рясно омитих кров’ю, як нападників так і захисників, височіли безмовними пам’ятниками давньої трагедії.
Дівчина зіщулилася і міцніше притулилася до коханого.
– Пам’ятаю, як прийшов сюди вперше, – сказав Слав, заспокійливо погладжуючи її по плечу. – Всі діти переможроду в день семиріччя проходять посвяту.
– Страшно було?
– Страшенно цікаво. В такому віці все має інакший і вигляд, і зміст. Я з нетерпінням чекав цього дня і неймовірно пишався результатом.
Слав підняв догори руку, демонструючи низку невеликих шрамів поперек долоні.
– Скажу тобі чесно: рани швидко загоїлися і, щоб справити враження на однокласників, мені довелося підфарбовувати їх маминою косметикою.
– Смішний ти, – трохи награно зареготала Дана. – Це ж треба шрам – косметикою.
Сміх різко обірвався, дівчина закусила губу і пильно поглянула на свої долоні, немов шукаючи рубець, якого там ще поки що не було.
Слав взяв її за руку, губами торкнувся долоні.
– Ти не зобов’язана проходити через це.
– Я знаю.
– Є багато сімей, які відмовилися від привілеїв переможроду і їх ніхто не засуджує.
– Так. Я виросла в такій сім’ї, – Дана опустила очі. – Я не казала раніше, але в моєму класі майже всі були нащадками переможців. Лише кілька дітей не мали цього статусу. Хоч нас ніхто й не ображав, та все ж поглядали скоса. Тобі того не зрозуміти. Ти – носій бойового духу нашого народу, опора, міць і щит держави. Ось це, – дівчина вказала на Славову пошрамовану долоню, – відчиняє перед тобою усі двері. А ми постійно маємо щось доводити, кожною миттю життя виправдовуючи своїх предків, які не брали участі у визволенні.
– Данусю, я не знав…
– О так, – емоційно продовжила вона, – я можу відмовитися. Та я кохаю тебе і хочу, щоб ти був упевнений у мені. Щоб на наших майбутніх дітей не впало навіть подоби тіні. Тому – зробімо це.
– Зробімо!
За вікном мобіля пропливали руїни колись великого міста. Його залишки скидалися на скрючені пазурі велета, що от-от схоплять і розчавлять порошинку, яка посміла порушити їх спокій.
В містах-привидах не було рослинності. Які б не були причини, жоден росточок, стеблинка чи бур’янинка не зросли на цих територіях. Окрім проклятника. Дикого чагарника, донедавна невідомого, який самостійно зріс у містах-привидах. Вугільно-чорні вкриті колючками стебла, без жодного листочка, з кетягами криваво-червоних плодів, схожих на краплини крові.
– До цього, я його бачила лише на фото, – Дана широко розплющеними очима розглядала чорні колючі чагарники із червоними краплями ягід. Зарості проклятника заполонили майже весь вільний від руїн та уламків простір.
– Зблизька вони ще моторошніші-і-і, – замогильним голосом завив під вухом Слав.
– Припини, – Дана жартівливо штурхнула його кулаком.
Слав посадив апарат на більш-менш рівному майданчику, вільному від уламків та колючого проклятника. Молоді люди вибралися з мобіля. Дівчина дістала з багажного відділу цілий оберемок жовтих і блакитних тюльпанів. Яскраві квіти різко виділялися серед похмурої, чорно-сірої кольорової гами міста-привида.
– Не передумала? Пішли, – Слав простягнув руку.
– Ходімо, – дівчина подала свою.
Тримаючись за руки вони пробиралися крізь руїни. Їхні кроки єдине, що порушувало тишу цього мертвого місця. Навіть найменший вітерець не сколихнув жодної гілочки проклятника. Зблизька будівлі, зруйновані неймовірною силою вибухів, хижо шкірилися понівеченими цурпалками арматури. Де-не-де все ще можна було впізнати, хоч із труднощами, залишки потрощених автомобілів.
Слав впевнено вів дівчину одним йому відомим маршрутом. Дана навсібіч крутила головою, раз-по-раз спотикаючись. По дорозі їм траплялися невеликі плити з рядками імен загиблих, меморіали, пам’ятники, біля яких було всипано зів’ялими посірілими квітами. Тисячі імен, тисячі непрожитих життів, нереалізованих мрій, нездійснених відкриттів, ненароджених нових поколінь.
– Тут завжди так, – Слав трохи вповільнився, побачивши, що дівчина засапалась та зблідла. – Тут, як ніде інде, розумієш цінність миру і значення перемоги.
Далі йшли мовчки. Їхні приглушені кроки ранили безмовну тишу міста-привида, братньої могили тих, хто вже ніколи не промовлятиме.
– Ось ми вже й прийшли, – юнак красномовним запрошуючим жестом обвів одну із напівзруйнованих багатоповерхівок. Біля найближчого під’їзду, поруч із густими заростями проклятника, також розташувалася чорна меморіальна плита з переліком загиблих.
– Колись тут із родиною жили мої предки по чоловічій лінії. Вони та їхні діти з онуками загинули під час бомбардувань. Мій, скількись там разів прапрадід вижив лише тому, що був у той час на фронті. Уявляєш, якби він не пішов захищати країну, мене могло б не бути.
– Нікого з нас могло б не бути… – Дана міцніше стиснула руку коханого.
Підійшла до плити, провела пальцями по рядках імен. Губи беззвучно ворушилися, коли вона читала написи.
– Так багато зовсім юних…
В тиші Дана змахнула непрохані сльози та поклала квіти до підніжжя плити.
– То це ваша родова гробниця? Я собі уявляла, що це буде моторошний склеп чи благородна крипта?
– Гробницею стало все місто, – відповів Слав. – Деякі міста, такі це, не змогли відновити. В школі нам розповідали, що то данина пам’яті, щоб ніхто і ніколи не забував трагічні події тієї війни. Але, насправді, тут все настільки просякнуте смертю, що живе тут не може довго перебувати. Якщо ти помітила, тут ні комах, ні пташок немає. Не кажучи вже про тварин чи людей.
Дана повільно підійшла до коханого.
– Знаєш, я така рада, що зважилася. Тепер я вже ніколи не буду такою, як раніше. Уроки історії, пам’ятні дати… Їх справжній зміст завжди залишався осторонь мене. Дякую, що удостоїв мене честі й привів сюди.
Дівчина притулилася до Слава і вони, не домовляючись, завмерли на кілька митей у мовчанні.
– Що я маю робити?
– Ходи сюди, – юнак підвів дівчину до розлогого куща проклятника. Червоні плоди вилискували мов справжні великі краплини крові, а кінчики колючок здавалося підсвічувалися синюватою тьмою.
– Ти маєш стиснути в долоні гілочку заповітника, – сказав Слав.
– Проклятника? – перепитала Дана.
– Відсьогодні він стане для тебе заповітником. Це таємниця, – підморгнув, – але ти вже практично моя дружина, і тобі можна розказати. В родинах переможродів існує легенда. У давні часи, одразу після перемоги, заповітник допомагав визначити носіїв ворожого духу. Від найменшої подряпини вороги помирали страшною смертю, тоді як люди чисті серцем та душею ставали сильнішими, витривалішими, здоровішими. З того часу й звемо ми цю рослину заповітником, і дотримуємося заповіту предків, приводячи нових членів родини до посвяти.
– Тобто, я маю стиснути в долоні гілочку прок… заповітника?
– Так.
– І все?
– І все.
– І що буде?
– Нічого. Кілька невеликих ранок, які швидко загояться. Хіба що ти носій вражого духу-у-у! – знову почав підвивати замогильним голосом Слав. – І ти помреш страшною смертю-у-у.
– Тоді мені нічого боятися, – трохи нервово засміялася Дана.
Слав різко обірвав її сміх. Обхопив маленькі долоні з перламутровим весільним манікюром. Зазирнув у очі.
– Ти дійсно не мусиш це робити.
– Але я хочу, – Дана вивільнила руки. – Справді хочу.
Взяла стебло заповітника в долоню і, заплющивши очі, міцно її стиснула. Різко скрикнула від болю й відпустила.
На долоні краплями крові проступив свіжий слід від колючок. Майже такий як у Слава.
– Хіба так має бути, – дівчина вдивлялася у свою долоню.
Від ранок під шкірою стрімко розповзалася синюшна павутина.
– Ні. ні, ні, не може бути, – Слав схопив її за руку. – Це всього лише легенда. Дурна традиція.
Дана не відводила очей від павутини, яка вже оповила зап’ястя і поповзла вверх по передпліччю.
– Я що вмру? – відсторонено проговорила вона. – Як у тих дурних казках? А ворожий дух? Як же це так?
Вона підвела перелякані очі на коханого.
– Забирайся, – Слав підсадив дівчину собі на спину. – Я тебе врятую. Тримайся міцніше.
І побіг. Він ще ніколи так не бігав. Та дорога до мобіля все одно здалася йому безкінечною.
Діяв швидко. Дістав аптечку. Наказав мобілю викликати бригаду медичної допомоги. Вправно наклав джгут трохи вище синюватих прожилок, що оплели руку Дани до ліктя. Ввів заспокійливе. Мобільний діагност пискнув, видав фразу про отруєння токсином й порекомендував терміново викликати швидку.
Слав зареготав. Голосний істеричний сміх переріс у ридання.
За тим як руйнувалося його життя безмовно спостерігали руїни життів його предків та чагарники проклятого заповітника.
Юнак тримав Дану за посинілу руку з перламутровим весільним манікюром, аж доки не прилетів мобіль швидкої допомоги.
Очікування найгірше з катувань. Слав уже кілька годин сидів під дверима реанімації, де боролися за життя його коханої. Після сіро-чорних барв міста-привида, стерильно білі стіни сліпили контрастом.
Очі висохли від сліз, а долоні, які зі злістю стискалися в кулаки, були розтерзані до крові нігтями. Старий шрам, знак посвяти до переможроду, закровоточив.
Двері реанімаційного відділення розчинилися, випустивши лікаря.
Слав підірвався з місця. Вгледівся в його обличчя, намагаючись прочитати відповідь.
– Мені дуже шкода. Ми зробили все що могли. Та від токсину проклятника досі не знайдено антидот. Таке рідко, але все ж трапляється.
– Кров, – сказав Слав. – Я можу дати їй свою кров. Заберіть її всю для неї, – закричав він. – Аби лиш вона вижила.
Лікар опустив голову.
– Це не допоможе.
– За що? За що?! – Слав знесилено сповз на підлогу. – Ми десятиліттями викорінювали усе, що несло в собі ворожий дух. Ми повторювали собі, що наша ненависть до ворога недостатня. Чи знали предки, які у своїх горі, болі та відчаї сипали прокльонами, що отруїли свою землю, засіявши її проклятником. Чи могли передбачити, що це прокляття впаде на їх нащадків. Хіба так має бути? Хіба це те щасливе майбутнє, яке виборював його скількись там разів прапрадід?
Так не має бути.
***
– Пане Славе, – підлеглий хвацько клацнув каблуками, і струнко витягнувся. – Яким буде ваш перший гетьманський наказ?
– Мій перший наказ: винищити кожен кущик проклятника у кожному куточку нашої держави.
– Ви хотіли сказати заповітника?
– Проклятника!
Слав стиснув кулаки. Нігті, як і протягом останніх двадцяти років, впилися в шрами на долоні, що вже почали гоїтися. Знак посвяти до переможроду, як завжди кровоточив.
Про автора
Проклятник: 39 коментарів
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.
Мені дуже сподобалася ідея з проклятником. Ненависть – як бомба сповільненої дії, для нащадків поганий спадок. Варто вчити їх бути розсудливими і спостережливими, незважаючи на емоції. Оцей кущ – яскравий цьому приклад, бо ж ніхто точно не знає, коли саме він заподіє шкоди. Аплодую!
Але загальне враження залишилося якесь…зім’яте. Ніби не вистачило ще чогось важливого. Чи закінчення нелогічне? Якщо цей чагарник виріс на прокляттях, хіба може знищити його звичайний вогонь? Хіба він знову не проросте з отруєної землі? Тут має бути якась сакральніша дія. Щось із плану “любов переможе все”. От якби Слав пожертвував собою заради коханої і ця кров потрапила на чагарник і він сам засох, щось типу такого.
Дякую за оповідання! Успіху вам!
Little_lady_Sunnybug, дякую за коментар.
Неймовірно приємно, що ви вловили те, що хотілося вплести між рядків.
За зауваження та надану ідею величезне спасибі. Обов’язково подумаю як її використати.
Спасибі, що читали.
Цікаве оповідання. Як антиутопія – чудове!
Цікавий виклик для нашої літератури – такі неоднозначні теми. Автору і майбутнім видавцям оповідання слід бути готовим до “палання всього, що тільки може палати”, тому що, дійсно, тема неоднозначна. А нашій літературі така тематика – шалений виклик. Бо ж і заборони тотальні нам не личать, і все ж не хочеться, щоб ті самі росіяни чи їхні нащадки використовували на свою користь ці неоднозначності, які породжує антиутопія, як така. Такі думки.
Світлано, дякую за відгук.
Є такий цікавий принцип – наперед померти. Тобто перш ніж діяти, уявити і прийняти най-найгірші наслідки своїх дій. Подаючи оповідання на конкурс, автор давно згорів ще й попіл вітром розвіяло :).
Щодо видавців, то маю сумніви, що хтось ризикне його надрукувати. Та й не хотілося б підставляти будь-кого, крім себе під вогонь.
Спасибі, що читали.
Маріє, дякую за відгук.
(зайшла на запах холівару)
Авторе, таке буває. Коли прийшла в голову ідея, і вона класна-класна наче, але не побачив якоїсь дрібниці. В данному випадку – внутнішньої нелогічності. Або якусь маячню з точки зору фізіології написав (найчастіше зустрічається). Або бачила в одному з коментів на цьому конкурсі – біда з знанням того як вибухає граната. Ще буває коли пишеш-пишеш, написав до середини і знайшов баг. І все, капець настрою.
Так, читачі нудні і вказують на помилку. Найкраще в цьому випадку, імхо – якщо вам миле це оповідання, після конкурсу виправити косяки. Повірте досвіду, іноді з наших багів в процесі вирішення виростають чудові фічі.
Хімеро, дякую за відгук.
Я притримуюся ж тієї думки, що оповідання, пропущене через фільтр конкурсу і з багажем коментарів, після завершення конкурсу обов’язково має допрацюватися. І буде допрацьовуватися. Однак сплескувати в коментарях руками і посипати голову попелом, на мою думку, як мінімум не солідно. Подаючи роботу на конкурс, автор ніби заявляє, що на на момент подання зробив усе максимально добре як міг.
Спасибі, що читали.
Для мене головне питання в тому, що ворожого було у дівчині, яка щиро кохала? ТОбто, рослина реагувала магічним чином на тих, хто міг би зрадити (гепотетично), чи на тих, чиї предки були зрадниками?
Якщо останнє, то якось дивно. Є безліч випадків – в тому числі історичні постаті – коли, скажімо, предки були величні, а діти, онуки, правнки ставали зрадниками. Або навпаки.
Не зрозуміла і позиція ГГ – кохання, помста, то таке, але ж він гетьман, і мусить думати насамперед про інших. А то скидається на наших депутатів. Як він може віддати наказ винищити рослину-індикатор? Тоді це суперечить величі переможців, котрі обирають гетьманами ненадійних людей.
P.S. де оцінки виставляти?
Дякую за коментар, Енді.
Проклятник зріс з проклять жертв. Які прокляття і на кого саме вони проговорювали чи тримали в думках, ми можемо лише здогадуватися.
Можливо рослина реагувала на тих, хто гіпотетично міг зрадити, а можливо на нащадків тих, хто зрадив/напав/здійснив щось інше. За народними повір’ями прокляття падає на весь рід кривдника до 7 коліна.
Абсолютно погоджуюсь, що велич батьків не обов’язково буде продовжена величчю дітей. Навіть Тарас Бульба вбиває свого сина за зраду.
Та українці особливий народ. Ми схильні ідеалізувати, канонізувати, фетишизувати, підносити на п’єдестал. А іноді так же швидко з нього скидати.
Що ж до проклятника, то не погоджусь. Треба його знищувати . Бо ненависть породжує лише ненависть.
Спасибі, що читали.
Вас до речі, не схвилював такий нюанас: ті, хто мають слід від “ініціації” стають, так би мовити, вищою расою. На інших, як висловилася Героїня, дивилися скоса.
Це вже якась фашиська ідеологія.
Може, ви й маєте рацію, і таку рослину й треба знищити, але ми можемо лише будувати припущення.
Доречне зауваження, Енді.
В одній із відповідей на коментар, мною зазначалося, що, до вичитування рідерами, ситуація у світі оповідання була ще більш згущеною. За допомогою контрасту дуже хотілося підкреслити, куди може привести нас хибний шлях.
Якщо оповідання дозріє до наступної правки, то подумаю над вашим зауваженням.
Дякую.
на моє сприйняття, прокляття отримали просто нащадки, навіть ті, хто й гадки не мав, що ними є.
я маю товаришку, яка є рідною правнукою засновника гітлерівської розвідки – її прадід втік від трибуналу в Латинську Америку і пречудово там дожив віку, а його нащадки – чудові люди з відразою до фашизму.
але, за логікою твору, вона мала б загинути.
тому особисто я – за викорінення проклятника.
наприклад, мої предки всі воювали між собою у Шведську війну ))
Дякую за коментар, Лесю.
Ви дуже тонко побачили суть, яку хотілося донести. В мене вже виникли сумніви у своєму вмінні ясно виражатися. Адже, НМСД, оповідання, які потребують “допояснень” від автора, свідчать про його недосвідченість і недостатню майстерність.
Якщо виходити з того, що маркером, на який реагує токсин проклятнику, є приналежність до нащадків ворога, то за логікою твору багато хто мав би загинути, не зважаючи на свої якості та переконання. Як і героїня оповідання.
Спасибі, що читали.
Дуже неоднозначне оповідання. Не заздрю вам як автору. Прилетить і від білих пальт і від патріотів. Всім не догодиш. Та я бачу, що ви цього і не сподівалися. 😉
Тримайтеся.
Панасе, дякую за відгук.
Бувають оповідання, які ми пишемо, а бувають оповідання, які пишуться нами. Ніби під диктовку. Це – саме так і народилося.
Так, автор, не чекає схвальних од і перших місць.
Якщо хтось хоч один із білих пальт чи з патріотів хоч на мить зможе побачити ситуацію під іншим кутом зору через призму цього оповідання, то воно написане недаремно.
Якщо хоч хтось з тих, хто живе у сьогодні, не зазираючи у завтра, зможе піднятися вище і побачити далі, воно написане недаремно.
Дякую, що читали.
Сподобалась ідея і назва переможродів. Але таке розділення і кастовість пасують антиутопії, а це оповідання явно іншого жанру.
Плюс якось неприємно було від усвідомлення, що українці майбутнього такі шовіністично-обмежені.
Це була б класна антиутопія, якби трохи допрацювати і прибрати натяки на національному ідентичність героїв.
І ще одна дрібниця. Як хлопець міг не знати, що його наречена не має статусу переможроду? Дівчина могла приховати цю інформацію, але така поведінка контрастує з її бажанням пройти ритуал.
Тетяно, дякую за відгук.
Погоджуюсь, що в оповіданні трохи переборщено з розділенням на прошарки. Це зроблено навмисно, для більшого контрасту. Признаюсь, що у першому варіанті тексту перебільшення були ще густіші. Завдячуючи зусиллям бетарідерів вдалося трохи пом’якшити.
Дівчина не приховувала, що не належить до переможроду. Вона називала себе звичайною і розповідала про різницю в ставленні оточення до представників цих різних прошарків.
Скоріше з все вона і сама не знала, що є носієм ворожого духу. Але дуже хотіла увійти до переможроду. Може саме це її і підвело, хто знає.
Дякую, що читали.
Не вірю,що не знала. Бо те,як вона назвала траву,дуже промовисто.
Тетяно, дякую за коментар.
Рослину всі називали проклятником. Заповітником між собою її називали лише переможроди.
Стосовно того, знала чи не знала, все ж таки – не знала. Люди схильні самі себе обманювати, особливо в тому, що стосується їх самих. Ми багато самі про себе не знаємо.
Десь на самому дні підсвідомості, можливо на рівні колективного несвідомого, архетипів чи може генетично (наприклад гену агресивності, який в неї можливо і не проявився, але може бути переданий наступним поколінням), було щось, що дало змогу проклятнику визначити її як носія ворожого духу.
Спасибі, що читали.
Не побачив жодної фантастичної рослини.
Вся історія про селективну адаптивність організму людини до токсичної речовини окремої рослини. З таким же успіхом можна адаптувати організм до мухоморів. Кому смерть а кому закусь під картопельку.
Ідея твору не сподобалася. Дебілізм народу який переміг (читай українців) зашкалює. Ця раса і наївна (створила традицію на фетиші), і довірлива (пробачила нападникам всі втрати і тягне в ліжко ворога, якщо вже вірити традиції), і не бачить причинно наслідкових зв’язків (знищує аналізатор, який допоміг врятуватися, визначаючи ворога).
А “наївна” дівчинка (читай кацапка) оспівана в ролі жертви.
Ну таке.
Олександре, дякую за перший комент))).
Можливо, якщо дивитися дуже поверхово, то може скластися таке враження.
У вашому коментарі є неточності: проклятник не допоміг врятуватися від ворога, вже в післяпереможний період отруював тих, хто був носієм ворожого духу.
Також звідкіля ви взяли, що нападникам пробачено всі втрати? В тексті такого немає))).
Щодо ворога в ліжку, то це смішно. Невже ви думаєте, що хтось буде перевіряти з ким ділити ліжко? Останнє, про що закохані запитують: “Агов, а ти часом не носій ворожого духу?”
Не хотілося б означувати жертву, як приналежну до певного народу чи може певної політичної думки, чи ще чого іншого. З таким самим успіхом можна було б визначити маркером впливу приналежність до тих, хто за Зе чи за Пе, тих хто любить оливки чи терпіти не може. Чутлива душа українця, як душа підлітка: бачить світ в чорно-білих тонах, впадає з крайнощів у крайнощі, проживає емоції на максималках.
Питання не втому, ким є жертва. А те, чому так трапилось? Що породило проклятник?
Те, що ідея неприємна і неприйнятна вам це нормально. Піднята тема болюча і неприємна.
Зараз ми проживаємо трагічні події, які призведуть до глибокої колективної травми, ми буквально сіємо проклятник у наших серцях, і наслідки аукнуться багатьом наступним поколінням.
Дякую, що читали!
Ви пишете протилежні речі.
Не зробивши точного описання того, що можна вважати “ворожим духом”,
ви захищаєте жертву і критикуєте переможців.
Тут або труси, або хрестик.
Якщо “ворожий дух” це приналежність, і його наявність робить з людини ворога, то чому про це невідомо жениху, бо люди спілкуються близько і готуються одружитися, тож мусять підходити одне одному по багатьом маркерам, поглядам, вподобанням. Як це, доводити спілкування до ліжка і до весілля, не знаючи елементарного, ворог чи друг. І якими будуть моральні якості того, хто “не буде перевіряти з ким ділити ліжко”?
Якщо “ворожий дух”, це лише генокод, як приналежність до пацаків у “кін-дза-дза”, де був простий маркер з зеленою і червоною лампочкою і навіть саме слово “пацак” у прочитанні задом на перед несло сенс ворога, або група крові, або якийсь інший незначний показник що не є кінцевою ознакою ворожості, то українці дурна нація, бо не змогли це зрозуміти і перемогти, не вбиваючи всіх носіів простого маркера, а зробили з цього культ.
В чому ви вбачаєте поверхневість моїх аргументів і що можна побачити, якщо глибше поглянути на це питання?
Олександре, дякую за відповідь. Для мене це дуже цінно.
Ворожий дух навмисно не отримав конкретного маркера. Ми всі різні, і кожен за своїм певним маркером визначає поруч друг чи ворог і за своїм маркером проклинає ворога.
Далі Вас трохи процитую:
“.. чому про це невідомо жениху, бо люди спілкуються близько і готуються одружитися, тож мусять підходити одне одному ПО БАГАТЬОМ маркерам (кабсом, щоб показати, що ця калька з російської не моє 😉 Любите смітинку в оці ближнього пошукати?), поглядам, вподобанням. Як це доводити спілкування до ліжка і до весілля, не знаючи елементарного, ворог чи друг”.
Чи бачили Ви статистику розлучень? Можливо, маєте когось зі знайомих, які розлучилися чи розійшлися?
Люди, які одружуються, палко кохають один одного і за багатьма маркерами підходять один одному, раптом стають ворогами і люто ненавидять один одного. Не всі, звісно, але дуже багато.
Я вже писала у відповідь Марії, що маркером, на який зреагував проклятник, могло бути щось таке, що героїня не усвідомлювала в собі чи не знала про себе.
Щодо хлопця, то з його поведінки видно, що це для нього просто формальність і він не сприймає це настільки серйозно.
Я вірю, що справжні українці набагато мудріші за вигаданих мною, щоб перемогти, не вбиваючи всіх носіїв “простого маркера”.
Емоції засліплюють багатьох з нас, культивується ненависть, яку ворог потім знову оберне проти нас.
Схоже, що ви не хочете, чи не можете зрозуміти. Можливо я не правильно висловив думку. Спробую ще раз.
Червоною ниткою і вашого твору, і вашої апеляції до дописів, можна визначити заклик, що не варто вирощувати проклятник у душах.
Я вам намагаюся довести, що:
1) Ваш заклик хибний, чому є доказ – історія українського народу на протязі восьми сотень років. Весь час перемагали ті, хто закликав, не сіяти проклятник, або слухав ці заклики. Маємо що маємо. Тобто думаючи за наших потомків, ви якось опускаєте досвід наших предків і це в той час, коли нам по морді тим досвідом водять. Себто якщо ми дослухаємося до цієї поради, історія повториться і через ще вісім сотень років, нас будуть закликати не сіяти проклятник на трупах наших нащадків. Так працює історія. Вона карає тих, хто продовжує наступати на граблі.
2) Також хочу закцентувати вашу увагу на тому, що ще древні греки казали: “заперечуючи – пропонуй”. Хибна думка про твір складується саме тому, що єдиним можливим варіантом після невирощування проклятника проглядається “возлюби бліжнєго”. І ворог у тому варіанті аналогічний тому ворогу, який зображений у вашому оповіданні “ближнім” вважається кацап. тому відразу йде агресія, бо вже три сторіччя ми ігноруємо очевидне: “кохайтеся чорнобриві…”, особливо зараз цією порадою нам по морді возять.
Тож я ніде, ні в творі, ні в коментарях не побачив, що ви пропонуєте окрім винищення проклятника? Вангую, якщо це буде “возлюбі бліжнєго”, ви отримаєте ще одну хвилю хейту.
Дивіться як ви цікаво пишете:
“Зараз ми проживаємо трагічні події, які призведуть до глибокої колективної травми, ми буквально сіємо проклятник у наших серцях і наслідки АУКНУТЬСЯ багатьом наступним поколінням.” (капсом написав, щоб показати, що цей русизм не моє:))
А ще ви згадували, що пишете такі оповідання наче під диктовку.
Мені це нагадує фанатичних прихожан московського патріархату. Схоже вам самому спочатку потрібно зрозуміти, що саме ви вклали у термін “ворожий дух” і хто на сьогодні є нашим ворогом, а вже потім намагатися змоделювати поведінку переможців через багато років.
Спочатку самі зрозумійте, що не варто вірити всім “мы же братья”, “один народ”, “какая разница”.
І пред тим, як моделювати поведінку “переможроду”, вивчіть історію винищувачів “проклятника”, яка налічує вже вісім сотень років. І все одно знаходяться такі як ви, котрі закликають знищити “проклятник” у наших душах.
Війна ще не скінчилася. До вас ще не прийшли і не згвалтували і не вбили ваших рідних. Сумно те, що не доходить навіть до тих, кому ракети на голову падають…
Приписувати цьому тексту якесь вище авторство, явно недоречно. Пробачте, якщо мій коментар змусив Вас подумати про мою фанатичність.
Невже у Вас ніколи не бувало того, що називають натхненням чи приходом музи, коли слова мов виринають самі собою? Коли картини, які проявляються в уяві настільки яскраві, що залишається лише записати?
А ще, якщо взяти лінію часу і поглянути на неї під таким кутом, щоб вона нам видалася точкою (трохи важко пояснити))) то виявиться ніби часу як би і не існує. І одночасно якби вже все є, але і ще немає (завжди хотілося написати про це оповідання))))).
В моменті, де якісь події ще не відбулися (оповідання не написане), можна зазирнути у момент, де воно вже готове і просто списати його ;). Це такий когнітивний прийом))).
А далі серйозніше.
Не смійте дорікати мені тим, що до мене ще не прийшли і чогось не зробили. Ви не знаєте мене і не знаєте мого болю. А я не знаю Вас і не знаю Вашого болю.
Але я знаю, що ненависть породжує лише ненависть.
Ми кожен знаходимося у своєму полі, бачимо світ через призму різного досвіду, установок і переконань. Ви трішки зміщаєте фокус уваги, так як і я його зміщаю в свій бік. Це не означає, що Ви не праві, це не означає, що я не маю рації )))).
З початком повномасштабного вторгнення мені трапилася історія про геноцид у Руанді. Можливо не всі звернули увагу, та була інформація, що знайшли пропагандиста Ф. Кабугу, який зіграв велику роль у тій трагедії, і доставили його в Гаагу на суд. Тоді відбулися масові вбивства представників одного племені представниками іншого племені. Це були сусіди, жителі однієї країни, які немов збожеволіли і за 100 днів було вбито 1 млн людей, а 2 млн стали біженцями чи вигнанцями. А коли конфлікт закінчився, ті, хто вижили, змушені були продовжувати жити поруч. Поруч з тими, хто вбив їх батьків чи дітей, або з тими, чиїх батьків або дітей вбили вони.
Давайте спробуємо зазирнути далі у наше майбутнє.
Ми здобуваємо перемогу. росія наш сусід. Наївно думати, що жодних стосунків із нею більше ніколи не буде.
Як мінімум, капітуляцію від когось Україна має прийняти. Домовлятися про повернення полонених, викрадених дітей і людей, цінностей, компенсацію завданої шкоди й багато іншого.
Це неможливо з позиції, що з того боку нічого і нікого людського не залишилося і ні з ким домовлятися.
Чи, може, ви бачите це якось по іншому? Може нам діяти з позиції сили і стати агресором?
Я чітко знаю, хто є сьогодні нашим ворогом.
Чи має він бути знищеним на полі бою – так.
Чи мають понести покарання всі причетні – так.
Чи вважаю, що ми браття і один народ – ні.
Чи є мені різниця – є.
Чи нагодую я голодну дитину, знаючи, що це дитина ворога – так.
Війна закінчиться – біль залишиться.
Наші серця вимагають тотальної помсти, але це хибний шлях.
Замість сіяти проклятник, краще звернути свої думки та сили на те, щоб покращити нашу країну. І продовжувати донатити на ЗСУ, які зроблять свою справу.
І ще трошки з приводу вашого прикладу про Руанду, який у історії зберігся під хештегом “Радіо тисячі пагорбів”. Тут ви підмінили поняття.
Плем’я 1 напало на плем’я 2 внаслідок промивання мізків пропаганди радіо тисячі пагорбів.
Ви берете це за приклад і міняєте жертву з агресором місцями.
Плем’я 1 вирощувало проклятник? Ні. Вони просто винищили сусіда, бо уявили, що вони кращі.
Ви взяли це за приклад і не захотіли дослідити історію. У мене питання до вас: Чи вирощувало проклятник плем’я 2 ?
Бо згідно прикладу ми з вами все ж в ролі жетрви і постраждали від кацапів з промитим мозком.
Отже ви підмінили поняття і перекрутили історичні факти.
Якщо хочете взяти приклад, візьміть приклад руско-чукотської віни в 50 років довжиною, де кацапи отримали тягла, потім підписали з чукчами мир. Чукчі відразу послухали таких пісеньок, які ви тут співаєте, викорчували проклятник, а кацапи знову напали і тепер чукці, це підкорена нація, якої вже майже немає.
Або історія Чечні. Перша війна, кацапи відгрібають, потім мирний договір і викорчовування проклятника (як ви радите), а потім новий підступ і тепер Чечня під Рамзанчиком і його вівцями.
Але ми не хочемо вчитися на прикладах, нам краще відвертатися від правди і закривати очі на реальність. На жаль, такі як ви, не переведуться. Тож граблі форевер :)))
Олександре, щиро дякую за продовження розмови.
Я не буду закликати возлюбити ближнього. Але і не буду закликати проклинати кожного. Я закликаю любити того, кого варто любити і проклинати того, хто цього заслуговує.
Якщо трохи абстрагуватися від оповідання, то чому б не подивитися на те, що ми наступаємо на ті самі граблі, під іншим кутом?
Чому не допустити, що це відбувається через довгу затяжну багаторазову колективну травматизацію. І наші граблі, це її наслідки.
І це буде повторюватися знов і знов, як ви і кажете і як воно і є.
У колективній свідомості українців залишається фіксація на ворогові
Кохайтесь, та не з мсклм…
йбнблдрсн…
і багато-багато інших
Поки ми будемо мати фіксацію, навіть негативну ( і тим більше негативну, бо негативні емоції в рази сильніші і триваліші за позитивні), на ворогові, доти ми будемо наступати на ті кляті граблі.
Фокус уваги нам треба змінити. Замість тратити сили і ресурси на викорінювання, часто насильне всього ворожого, краще їх спрямувати на розвиток, розквіт, формування свого.
Якщо ми хочемо отримати інший результат, то і мислити та діяти ми маємо по іншому.
Кажуть ненависть і любов пов’язані, що це дві сторони однієї медалі, і від однієї до іншої – лише крок. Може саме тому ми і метаємося з крайнощів у крайнощі?
Відсутністю любові та ненависті є байдужість.
Коко Шанель казала “Мені байдуже, що ви думаєте про мене! Я про вас не думаю взагалі”.
Саме таким, на мій погляд, має бути ставлення до ворога. Він не достойний нашої мисленнєвої уваги, наших будь-яких емоцій, наших думок, слів, проклять і навіть дій (окрім ЗСУ, бо то їх безпосередня робота).
Ви плутаєте причинно наслідкові події.
Ми донині наступаємо на граблі, але на які саме?
По вашому ми продовжуємо викорінювати вороже, і внаслідок цього отримуємо напади ворога, і це є постійною масовою травмою. (це точка зору хорошого руского ліберала)
Все трохи не так. На протязі всієї багатосотрічної історії спротиву ворогу, ми лишень отримаємо застереження від розумних людей (кохатеся чорнобриві…), як відразу його порушуємо (доказом є ваше оповідання “ніхто не контролює з ким у ліжку”)
Варто нам почати викорінювати вороже, як з’являється маса закликів “змістити фокус уваги на розвиток, розквіт тощо”
Саме байдужість до ворога є причиною чергових грабель. Відвертаєтесь від давньої історії? Тоді подивіться на свіжі події. Після 14-го року ми переклали війну на плечі ЗСУ “бо то їх робота”, а самі стали байдужими до ворога, почали зрікатися мови, запрошувати ворога до своєї хати, відвертатися від історії і від порад наших класиків. Ми отримали нинішні граблі, бо черговий раз послухали такі закликі, які ви толеруєте.
Як результат: ми ніколи не саджали проклятник, ми завжди відверталися від проблеми, ми завжди керувалися вашими закликами і пробачали, зосереджуючись на собі, поки ворог катував, морив голодом, вбивав, підміняв нам поняття.
І нині такі як ви продовжують співати пісеньок про те, що ворог “не достойний нашої мисленної уваги.” Ви поновлюєте ті заклики, завдяки яким знищується українська нація. Тобто ви продовжуєте війну. Чому ви то робите? Може ви московіт?
Ваша цитата : “якщо ми хочемо отримати інший результат, то і мислити і діяти ми маємо по іншому”.
Оскільки ми завжди прощали ворога. То може для того, щоб нині наші співвітчизники перестали вмирати від кацапської руки, ми в решті решт маємо почати діяти по іншому і винищимо ворога?
Але на перепоні знову постають заклики вашого штибу і попереду маячіють нові граблі, які такі миролюби, як ви, віднесуть на рахунок проклятника.
Шановний пане Олександре!
Обговорення має стосуватися лише твору, а не автора як такого.
Фраза “І нині такі як ви продовжують…” є переходом на особистості.
Будь ласка, дотримуйтеся загальноприйнятих принципів коментування.
Як модератор, роблю вам попередження.
Я просто залишу вас сам на сам із вашим останнім коментарем…
Дякую, що читали.
Гарна і зручна позиція у вас-бачиш незручні автору сенси-читав неуважно. Це смішно )
А де написано, що читач читав не уважно?
Я говорю про глибину сприйняття. Місцями лише вказую на неточності, якщо вони суперечать тексту.
Зручна позиція, не залишивши відгуку, відписуватись під чужими коментарями.
Це оповідання свого роду теж маркер 😉
А як Вам оповідання, Маріє?
Це риторичне запитання.
Оповідання не сподобалося. Тут нема глибини. Світ, де вплив роду максимальний. І водночас рід не слідкує за власними нащадками. Потім якимось чином той рід дозволив психологічнонестабільному герою прийти до влади. Смішно. Щодо зручності. Так,зручно. Якщо вас це не влаштовує-варто було це якось зазначити або в тексті,або в назві твору
Вітаю, авторе! Даруйте, не стрималася, почитавши коменти.
Мені здається, ви перебільшуєте й драматизуєте.
Совіцькій пропаганді доводилося задіювати всю пропагандистську машину, щоби роками плекати в серцях своїх громадян ненависть до “фашистав”. Нинішня ненависть, коли війна триває і гинуть щодня наші люди, цілком зрозуміла та очевидна. Але коли війна завершиться, все улягатиметься, бо не можна так палко ненавидіти й нормально жити далі. Тому чорно-білі тони так чи йнак перемішуватимуться.
Даруйте, але писати такі тексти ПІД ЧАС війни – це все одно сприйматиметься як звинувачення тих, хто захищається. Незалежно від того, що ви вкладали у свій текст.
Це як з ігровими фільмами про війну.
Має минути час. Мають трохи затягнутися рани.
Можна міркувати про це зараз. І писати. Чи варто це зараз оприлюднювати?
То вже як вам ваше сумління скаже, але й не дивуйтеся негативній реакції.
Бо є час розкидати каміння й є час його збирати (ну і всяке таке інше).
Дякую за коментар, SovaLechuza.
Я цілком усвідомлюю, що підняте питання для багатьох “не на часі”. І зовсім не дивуюся негативній реакції. Вона була цілком очікувана.
Міркуючи про це зараз, пишучи це оповідання, розміщуючи його для аудиторії конкурсу, я все це усвідомлюю, це є моїм особистим вибором.
Вважаю, що краще почати трішки заздалегідь. Хтось погоджується, хтось ні. Це нормально. Дякую за підтримку та розуміння.
Спасибі, що читали.
Знаєте, я теж притримуюся думки, що ненависть – це забагато для болотних запорєбріків. Але не можу не ставити собі питання і хочеться поставити його вам.
Як думаєте: якби українці дійсно тягло й невідступно ненавиділи тих, хто століттями їх вбивав, катував й намагався знищити як націю, чи можливим було би знищення армії за роки незалежності, така кількість колаборантів та неготовність до нападу 14-го й 22 років?
Ставлення до заболотних запорєбріків у різних родинах і різних місцях навіть до 14 року було різне.
Люту ненависть тих, хто не забув болю, якого ворог завдав раніше, цей же ворог використав як інструмент пропаганди.
На жаль ми ніколи не дізнаємося, як би розвивалася історія, якби українці тягло і невідступно ненавиділи їх. Чи не перетворилися б ми на агресора, чи не відвернувся б від нас світ, вважаючи расистами чи фашистами?
А що вас змушує думати, що ми могли би перетворитися на агресора? Який момент з нашої історії? Хіба українська філософія не має своєю підвалиною “Чужого нам не треба, своє не віддамо?”…