13 Березня, 2023

Проклятник

Проклятник

– Я така схвильована… Не кожного дня зустрічаєшся з предками нареченого, – Дана нервово длубала нігті з весільним манікюром. – А раптом щось піде не так і я їм не сподобаюся?

Слав увімкнув автопілот мобіля, відхилив водійське крісло, щоб бути ближче до коханої.

– Облиш. Це просто формальність. Давня родинна традиція. Просто данина історії, – юнак м’яко охопив руки нареченої. – Головне, що я тебе кохаю. І навіть предки цього не змінять.

Ще одна маніпуляція з кріслом і два сидіння злилися в одне велике.

Слав притягнув дівчину до себе. Вона довірливо пригорнулася і сховала обличчя в нього на грудях.

– Це просто передвесільний мандраж. З усіма буває, – хлопець вивільнив Дану з обіймів і з усмішкою ніжно торкнувся вказівним пальцем кінчика її носа.

 

За вікном мобіля пролітали сучасні екомістечка та екоселища. Багатоярусні переплетення зелені, скла та необетону прийшли на зміну зруйнованим війною кам’яним коробкам. Автопілот впевнено тримав курс до одного із міст-привидів, де знаходилася гробниця родини Слава.

Чим ближче вони підлітали до місця призначення, тим похмурішим і біднішим на фарби ставав краєвид. Кволі деревцята, рідкі кущики пожухлої трави, сірий безжиттєвий порох замість ґрунту. Навіть через кілька століть отруєна болем і ненавистю земля відмовлялася зродити хоч билинку. Подейкували, що ворог використав невідому хімічну зброю, хоча підтвердження цьому так і не знайшлося. За іншими ж версіями причиною могли стати сильні еманації смерті чи, навіть, прокляття безневинних жертв.

 

Місто-привид вигулькнуло несподівано, і одразу немов насунулося на маленьке суденце аеромобіля. Вивітрені рештки будівель, обпалених вогнем, посічених шрапнеллю й рясно омитих кров’ю, як нападників так і захисників, височіли безмовними пам’ятниками давньої трагедії.

Дівчина зіщулилася і міцніше притулилася до коханого.

– Пам’ятаю, як прийшов сюди вперше, – сказав Слав, заспокійливо погладжуючи її по плечу. – Всі діти переможроду в день семиріччя проходять посвяту.

– Страшно було?

– Страшенно цікаво. В такому віці все має інакший і вигляд, і зміст. Я з нетерпінням чекав цього дня і неймовірно пишався результатом.

Слав підняв догори руку, демонструючи низку невеликих шрамів поперек долоні.

– Скажу тобі чесно: рани швидко загоїлися і, щоб справити враження на однокласників, мені довелося підфарбовувати їх маминою косметикою. 

– Смішний ти, – трохи награно зареготала Дана. – Це ж треба шрам – косметикою.

Сміх різко обірвався, дівчина закусила губу і пильно поглянула на свої долоні, немов шукаючи рубець, якого там ще поки що не було.

Слав взяв її за руку, губами торкнувся долоні.

– Ти не зобов’язана проходити через це. 

– Я знаю.

– Є багато сімей, які відмовилися від привілеїв переможроду і їх ніхто не засуджує.

– Так. Я виросла в такій сім’ї, – Дана опустила очі. – Я не казала раніше, але в моєму класі майже всі були нащадками переможців. Лише кілька дітей не мали цього статусу. Хоч нас ніхто й не ображав, та все ж поглядали скоса. Тобі того не зрозуміти. Ти – носій бойового духу нашого народу, опора, міць і щит держави. Ось це, – дівчина вказала на Славову пошрамовану долоню, – відчиняє перед тобою усі двері. А ми постійно маємо щось доводити, кожною миттю життя виправдовуючи своїх предків, які не брали участі у визволенні.

– Данусю, я не знав…

– О так, – емоційно продовжила вона, – я можу відмовитися. Та я кохаю тебе і хочу, щоб ти був упевнений у мені. Щоб на наших майбутніх дітей не впало навіть подоби тіні. Тому – зробімо це.

– Зробімо!

 

За вікном мобіля пропливали руїни колись великого міста. Його залишки скидалися на скрючені пазурі велета, що от-от схоплять і розчавлять порошинку, яка посміла порушити їх спокій.

В містах-привидах не було рослинності. Які б не були причини, жоден росточок, стеблинка чи бур’янинка не зросли на цих територіях. Окрім проклятника. Дикого чагарника, донедавна невідомого, який самостійно зріс у містах-привидах. Вугільно-чорні вкриті колючками стебла, без жодного листочка, з кетягами криваво-червоних плодів, схожих на краплини крові.

– До цього, я його бачила лише на фото, – Дана широко розплющеними очима розглядала чорні колючі чагарники із червоними краплями ягід. Зарості проклятника заполонили майже весь вільний від руїн та уламків простір.

– Зблизька вони ще моторошніші-і-і, – замогильним голосом завив під вухом Слав.

– Припини, – Дана жартівливо штурхнула його кулаком.

 

Слав посадив апарат на більш-менш рівному майданчику, вільному від уламків та колючого проклятника. Молоді люди вибралися з мобіля. Дівчина дістала з багажного відділу цілий оберемок жовтих і блакитних тюльпанів. Яскраві квіти різко виділялися серед похмурої, чорно-сірої кольорової гами міста-привида.

– Не передумала? Пішли, – Слав простягнув руку.

– Ходімо, – дівчина подала свою.

 

Тримаючись за руки вони пробиралися крізь руїни. Їхні кроки єдине, що порушувало тишу цього мертвого місця. Навіть найменший вітерець не сколихнув жодної гілочки проклятника. Зблизька будівлі, зруйновані неймовірною силою вибухів, хижо шкірилися понівеченими цурпалками арматури. Де-не-де все ще можна було впізнати, хоч із труднощами, залишки потрощених автомобілів.

Слав впевнено вів дівчину одним йому відомим маршрутом. Дана навсібіч крутила головою, раз-по-раз спотикаючись. По дорозі їм траплялися невеликі плити з рядками імен загиблих, меморіали, пам’ятники, біля яких було всипано зів’ялими посірілими квітами. Тисячі імен, тисячі непрожитих життів, нереалізованих мрій, нездійснених відкриттів, ненароджених нових поколінь.

– Тут завжди так, – Слав трохи вповільнився, побачивши, що дівчина засапалась та зблідла. – Тут, як ніде інде, розумієш цінність миру і значення перемоги. 

Далі йшли мовчки. Їхні приглушені кроки ранили безмовну тишу міста-привида, братньої могили тих, хто вже ніколи не промовлятиме.

 

– Ось ми вже й прийшли, – юнак красномовним запрошуючим жестом обвів одну із напівзруйнованих багатоповерхівок. Біля найближчого під’їзду, поруч із густими заростями проклятника, також розташувалася чорна меморіальна плита з переліком загиблих.

– Колись тут із родиною жили мої предки по чоловічій лінії. Вони та їхні діти з онуками загинули під час бомбардувань. Мій, скількись там разів прапрадід вижив лише тому, що був у той час на фронті. Уявляєш, якби він не пішов захищати країну, мене могло б не бути.

– Нікого з нас могло б не бути… – Дана міцніше стиснула руку коханого.

Підійшла до плити, провела пальцями по рядках імен. Губи беззвучно ворушилися, коли вона читала написи.

– Так багато зовсім юних…

В тиші Дана змахнула непрохані сльози та поклала квіти до підніжжя плити.

– То це ваша родова гробниця? Я собі уявляла, що це буде моторошний склеп чи благородна крипта?

– Гробницею стало все місто, – відповів Слав. – Деякі міста, такі це, не змогли відновити. В школі нам розповідали, що то данина пам’яті, щоб ніхто і ніколи не забував трагічні події тієї війни. Але, насправді, тут все настільки просякнуте смертю, що живе тут не може довго перебувати. Якщо ти помітила, тут ні комах, ні пташок немає. Не кажучи вже про тварин чи людей. 

Дана повільно підійшла до коханого.

– Знаєш, я така рада, що зважилася. Тепер я вже ніколи не буду такою, як раніше. Уроки історії, пам’ятні дати… Їх справжній зміст завжди залишався осторонь мене. Дякую, що удостоїв мене честі й привів сюди.

Дівчина притулилася до Слава і вони, не домовляючись, завмерли на кілька митей у мовчанні.

 

– Що я маю робити?

– Ходи сюди, – юнак підвів дівчину до розлогого куща проклятника. Червоні плоди вилискували мов справжні великі краплини крові, а кінчики колючок здавалося підсвічувалися синюватою тьмою.

– Ти маєш стиснути в долоні гілочку заповітника, – сказав Слав.

– Проклятника? – перепитала Дана.

– Відсьогодні він стане для тебе заповітником. Це таємниця, – підморгнув, – але ти вже практично моя дружина, і тобі можна розказати. В родинах переможродів існує легенда. У давні часи, одразу після перемоги, заповітник допомагав визначити носіїв ворожого духу. Від найменшої подряпини вороги помирали страшною смертю, тоді як люди чисті серцем та душею ставали сильнішими, витривалішими, здоровішими. З того часу й звемо ми цю рослину заповітником, і дотримуємося заповіту предків, приводячи нових членів родини до посвяти.

 – Тобто, я маю стиснути в долоні гілочку прок… заповітника?

– Так.

– І все?

– І все.

– І що буде?

– Нічого. Кілька невеликих ранок, які швидко загояться. Хіба що ти носій вражого духу-у-у! – знову почав підвивати замогильним голосом Слав. –  І ти помреш страшною смертю-у-у.

– Тоді мені нічого боятися, – трохи нервово засміялася Дана.

Слав різко обірвав її сміх. Обхопив маленькі долоні з перламутровим весільним манікюром. Зазирнув у очі.

– Ти дійсно не мусиш це робити.

– Але я хочу, – Дана вивільнила руки. – Справді хочу.

Взяла стебло заповітника в долоню і, заплющивши очі, міцно її стиснула. Різко скрикнула від болю й відпустила.

На долоні краплями крові проступив свіжий слід від колючок. Майже такий як у Слава.

– Хіба так має бути, – дівчина вдивлялася у свою долоню.

Від ранок під шкірою стрімко розповзалася синюшна павутина.

 – Ні. ні, ні, не може бути, – Слав схопив її за руку. – Це всього лише легенда. Дурна традиція.

Дана не відводила очей від павутини, яка вже оповила зап’ястя і поповзла вверх по передпліччю.

– Я що вмру? – відсторонено проговорила вона. – Як у тих дурних казках? А ворожий дух? Як же це так?

Вона підвела перелякані очі на коханого.

– Забирайся, – Слав підсадив дівчину собі на спину. – Я тебе врятую. Тримайся міцніше.

І побіг. Він ще ніколи так не бігав. Та дорога до мобіля все одно здалася йому безкінечною.

 

Діяв швидко. Дістав аптечку. Наказав мобілю викликати бригаду медичної допомоги. Вправно наклав джгут трохи вище синюватих прожилок, що оплели руку Дани до ліктя. Ввів заспокійливе. Мобільний діагност пискнув, видав фразу про отруєння токсином й порекомендував терміново викликати швидку.

Слав зареготав. Голосний істеричний сміх переріс у ридання.

За тим як руйнувалося його життя безмовно спостерігали руїни життів його предків та чагарники проклятого заповітника.

Юнак тримав Дану за посинілу руку з перламутровим весільним манікюром, аж доки не прилетів мобіль швидкої допомоги.

Очікування найгірше з катувань. Слав уже кілька годин сидів під дверима реанімації, де боролися за життя його коханої. Після сіро-чорних барв міста-привида, стерильно білі стіни сліпили контрастом.

Очі висохли від сліз, а долоні, які зі злістю стискалися в кулаки, були розтерзані до крові нігтями. Старий шрам, знак посвяти до переможроду, закровоточив.

 

Двері реанімаційного відділення розчинилися, випустивши лікаря.

Слав підірвався з місця. Вгледівся в його обличчя, намагаючись прочитати відповідь.

– Мені дуже шкода. Ми зробили все що могли. Та від токсину проклятника досі не знайдено антидот. Таке рідко, але все ж трапляється.

– Кров, – сказав Слав. – Я можу дати їй свою кров. Заберіть її всю для неї, – закричав він. – Аби лиш вона вижила.

Лікар опустив голову.

– Це не допоможе.

– За що? За що?! – Слав знесилено сповз на підлогу. – Ми десятиліттями викорінювали усе, що несло в собі ворожий дух. Ми повторювали собі, що наша ненависть до ворога недостатня. Чи знали предки, які у своїх горі, болі та відчаї сипали прокльонами, що отруїли свою землю, засіявши її проклятником. Чи могли передбачити, що це прокляття впаде на їх нащадків. Хіба так має бути? Хіба це те щасливе майбутнє, яке виборював його скількись там разів прапрадід?

Так не має бути.

***

– Пане Славе, – підлеглий хвацько клацнув каблуками, і струнко витягнувся. – Яким буде ваш перший гетьманський наказ?

– Мій перший наказ: винищити кожен кущик проклятника у кожному куточку нашої держави.

– Ви хотіли сказати заповітника?

– Проклятника!

Слав стиснув кулаки. Нігті, як і протягом останніх двадцяти років, впилися в шрами на долоні, що вже почали гоїтися. Знак посвяти до переможроду, як завжди кровоточив.