13 Березня, 2023

Келеберда

Максим стояв на порозі невеличкої хатини, критої очеретом. Він завжди повертався сюди перед тим, як взятися за важливу справу. Шкода, на цей раз не вийде зустрітися з мамою…

Зайшов до світлиці, звично пригнувшись під низьким одвірком, пройшов до холодильника, який дико виглядав у глинобитній хаті, в кутку біля печі, але ж час не стоїть на місці. Світ міняється. І часом навіть на краще. А бутерброд із шинкою дуже помічний, коли не знаєш з якого кінця взятися за нове доручення. Вони планують теракт у Келеберді. Підуть на все, аби вберегти старий лад, котрий Максимова керівниця зневажливо обзиває “залізною завісою”. 

Юнак вкотре глянув на фото в рамі на стіні. Старе чорно-біле фото. Цікаво, що батько скаже із цього приводу? Направду страшно уявити, якими словами може обізвати цих придурків хорунжий армії УНР.

— Я впораюся, — сказав собі Макс фотографії, — Я обов’язково впораюся.

Врешті решт, впертість у нього від батька.

***

Вона приїхала до Києва на вокзал за добрі три години до потяга. Потовклася Центральним вокзалом і не знайшла свого рейсу в списках. Працівниця довідкового бюро розгублено покліпала очима, панічно порилася в пам’яті комп’ютера і попросила майже жалібно:

— Посидьте, будь ласка, в залі очікування. До вас підійде людина, котра вам допоможе.

Розгублена, стривожена і сонна Ліка мовчки попленталась до залу очікування. Час іще є, може, й розберуться. Чи хоча б гроші повернуть. З’їздила, називається, трохи розвіятися…

Взагалі все почалося з того, що Ліка надибала в інтернеті парфумерну крамницю з дуже промовистою (але Ліка ще про те не знала) назвою — “Чар-зілля”. Ціни там трохи кусалися, але дівчина не витримала — і так мало радощів на тому клятому карантині — тож купила там скриньку з пробниками. А разом із підтвердженням замовлення на електронну пошту прислали рекламу гастрофестивалю.

Три незабутні дні в околицях селища Келеберда на фестивалі “Феєрія смаку”. Ліка почитала рекламу, погуглила фото того села і плюнула на дурнувату назву фесту. Півтора роки безвиїзно вдома! У неї сил більше нема. А фестиваль маленький та ще й під відкритим небом — може, там навіть вийде погуляти без маски? Хоча основним фактором, мабуть, все ж стало те, що бабуся Ліки була родом із села Келеберда. Правда, на Черкащині.

Сайт фесту турботливо пропонував учасникам прямо від них забронювати квитки на потяг та кімнату в готелі (добре живуть — в селі півтисячі мешканців, а готель є). В ціну готелю наче як входив автобус-шатл. З Кременчука. До Келеберди. Який довезе всіх відвідувачів увечері з вокзалу просто до місця призначення, і не доведеться самій мучитися. Просто шик, аж дивно, що готель відносно недорогий. Хоча там же написано — знижки на номери гостям фестивалю. Рекламна акція.

Але їхати, звісно, доведеться з Києва. Укрзалізниця досі не знайшла на мапі острів Черкаси.

Парфуми з Нової пошти Ліка забрала якраз у день від’їзду.

***

— Дівчино, ви можете глянути, який у мене вагон? — старенька бабуся з сусіднього крісла простягала їй свій квиток.

— У вас шостий, — чемно прочитала Ліка.

— Дякую. А то стара баба уже не бачить, а квиток на останні гроші куплений — пенсії ж тої кіт наплакав.

Старенька помовчала, зітхнула:

— А колись же однією шостою світу могли їздити! А зараз що? Квитки дорогі, нікуди не пускають без віз. А як приїдеш куди, то всюди гроші, гроші треба. Я пам’ятаю, була молода, як ти, то мріяла: піду на пенсію — кожнісіньку республіку відвідаю! Може, навіть в Югославію потраплю. І що? І вмерли мої мрії… А ти куди їдеш, дитинко?

Ліка ошаліла від такого панібратства і хвилювання прорвалося на волю.

— А я, здається, вже нікуди не їду — мій потяг загубили, — нервово засміялася дівчина.

— Страшне! Геть ладу на цій залізниці нема. За союзу порядок був, а зараз розікрали все. Заводи на металобрухт попиляли, колгоспи позакривали. Люди зубожіють…

Ліка би з радістю скочила і пішла. Але тривога відбирала сили, та й незручно було. Літня ж людина. Нічого поганого не робить. Ну говорить мерзоту, так вона ж її мерзотою не вважає, як і дві третини українців, мабуть. От якби Тетянка була тут… Таня, Лікина подруга, кожне добре слово в бік СРСР сприймала як особисту образу і кидалася в бій. Ліка так не могла. Їй вже було шкода цієї старенької та її зруйнованих мрій, хоч і не Україна їх зруйнувала.

— Та й люди тоді були добріші, співчутливіші, ніж тепер. І от якби тебе тоді кинули напризволяще на вокзалі, то начальника вокзалу б за таке розстріляли!

Ліка зажмурилася. Потерла обличчя руками. 

— Та не сталось нічого такого, за що б варто було розстрілювати…

— Ти, я бачу, хороша дівчинка. Вихована. Добра. Не те що ці сатаністи, нинішня молодь. От у моєму домі живе одне дівчисько, книжки пише. Про нечисть всяку і про те, як та нечисть бандерівцям допомагає!

— Фентезі? — перепитала Ліка.

— Так, вона ніби так говорить. Дурня це все. Тільки вчить дітей дурницям. Нечисті ніякої нема, а якби була — то вірити їй не можна! Вони ж не люди. І людям вони вороги. Я тобі от що скажу, дитинко. Світ нині такий, що нікому вірити не можна. Людина людині вовк! А ти хороша дівчинка, я бачу. Незлоблива. А я життя прожила, всяких бачила. Я тобі хочу подарунок зробити. 

Бабця дістала з кишені коробочку і втиснула Ліці в руки. Дівчина кілька секунд розгублено дивилася на коробочку з парфумами “Срібна конвалія”, улюблені радянські парфуми її покійної бабусі. Їх ще випускають?

Вона хотіла чесно відмовитися, підбирала слова, аж тут її гукнули:

— Ви Палій Анжеліка Віталіївна? — запитала працівниця вокзалу.

Так, вона. І їй ще пощастило, що мама любила кіно про Анжеліку, бо дядькова дружина любила мексиканські серіали і назвала дочку Ф’яметтою. А їх сусіди так назвали корову. Крику було…

— Просто Ліка, якщо ваша ласка…

Жінка кивнула:

— Пані Ліко, слідуйте за мною, я відведу вас до вашого потяга.

Дівчина поспішно запихнула злощасні парфуми до рюкзака і поспішила за працівницею вокзалу.

***

Роботи з кожним днем ставало все більше. Макс організовував охорону заходу і особисто затверджував списки гостей.

— Онисиме, ви підтвердили квиток для пані Блакитної Магнолії з КНР?

— Підтвердили. Вона не помічена в антиукраїнських висловлюваннях чи симпатіях до Росії, жодних умов не порушила, всі документи в нормі, тож причин відмовити у візиті нема.

Максим зітхнув:

— Так, але КНР… Сам розумієш, у нас ризик теракту на події. А раптом вона комуністка чи симпатизує?

— Та вона старша за той КНР! — реготнув Онисим і пригладив рукою волосся. — Коли там його заснували? В 1947?

— В 1949.

— Отож. А якщо вважати симпатиками комуністів всіх, хто не емігрував, то і я, і твої батьки — симпатики і колаборанти.

— Твоя правда, — зітхнув Максим. — Здається, я просто втомився. А що там щодо особливих гостей?

— Не турбуйся, шефе, все під контролем. Наші написали інструктаж, я потурбувався, щоб ніхто не міг купити квитки, не прочитавши інструкцій та попереджень. Всіх, хто квитки купував, ми перевірили. У пари є зв’язки з ізоляціоністами, — Онисим простягнув папку, Макс її прийняв, — за ними стежать: раптом прямо зараз ці контакти оживуть.

— Молодці. А інструкція… Точно всі прочитали?

— Шефе! — крізь зелену завісу, що закривала двері, прослизнула чорнокоса дівчина, — там наша улюблениця намагається отримати пропуск на фальшиве ім’я. Добре замаскувалася, ледь не пропустили. Що накажете робити?

Очі Максима азартно зблиснули:

— Підтверджувати, звісна річ.

***

Ліку вивели надвір, через підземний перехід провели до Південного вокзалу, тицьнули на табло (там її потяг чемно відображався — може, в Центральному просто табло зламалося?) і наостанок веліли йти до своєї колії суворо з лівого боку. І пам’ятати, що на потяги, позначені як ІСХ+, сідати треба лише з Південного вокзалу. І тільки зайшовши до вокзалу з вулиці.

— Але чому?

— В іншому разі ви не зможете потрапити на платформу, — тільки й відповіла працівниця вокзалу.

Ліка тільки очима покліпала: чого б це?

Потяг був новий і красивий. Другий клас інтерсіті виглядав, мов перший в інших таких потягах. І вагон двоповерховий, і крісла зручнющі та просторі. Але дупа після стількох годин поїздки все одно болітиме.

В Кременчуці виходили уже поночі. Автобус на стоянці поруч із маленьким Кременчуцьким вокзалом переливався вогнями, і у Ліки було враження, наче у той автобус набився чи не весь її вагон. Поруч із Лікою примостилася жінка з виразно далекосхідними рисами та чорним волоссям, зібраним у високий хвіст, приязно посміхнулася. Китаянка? Кореянка? Японка? Ой, та там до біса країн і народів, а, може, вона взагалі американська туристка. Ліка посміхнулася у відповідь і відвернулася до вікна. Але там вже було темно, хоч в око стрель. Дівчина окинула поглядом автобус і мало не відсахнулася: за плечима її сусідки немов звивався пухнастий хвіст. Як у білки. Чи як в лисиці…

Достатньо було кліпнути, щоб зрозуміти — ніякого хвоста в сусідки нема. Ліка нервово окинула поглядом автобус. Та нормальні люди сидять, просто вона втомилася, от і мариться всяке.

Вийшовши з автобуса, дівчина стягнула ненависну маску, вдихнула на повні груди і роззирнулася. Готель стояв немов би на невеличкому півострові, з’єданому з рештою суші вузькою косою. Ліка не була певна, що це взагалі законно.

На вході до готелю стояли рамки металодетектора.

Оу.

Ну ладно. У неї ж нічого забороненого немає. І складного тут теж нічого нема.

Рюкзак на конвеєрну стрічку, телефон, браслет і дрібні гроші з кишені на столик. Пройти крізь рамку. Забрати речі зі столика. Посміхнутися у відповідь вогненно-рудому хлопцю в уніформі, що вибачається за незручності. Підняти рюкзак…

— Доброго вечора, шефе — вигукнув рудий охоронець, і Ліка підскочила з несподіванки, притискаючи рюкзак до грудей. — У нас все спокійно.

До рамки підійшов високий хлопець з коротким “їжачком” русявого волосся на голові і різкими, красивими рисами обличчя.

— Бачу, — він кивнув рудому, а тоді перевів погляд на Ліку. Недобрий такий погляд, колючий.

— Пані, дозвольте оглянути ваш рюкзак.

— Але його щойно просканували і нічого… — спробувала заперечити дівчина.

— Пані, — перебив її хлопець із притиском, — дайте. Оглянути. Ваш рюкзак.

І нічого він не красивий. Особливо, коли порпається в її речах.

На двох сусідніх рамках люди спокійно проходили перевірку і йшли заселятися, а вона стояла, як дура, і чекала, поки цей “шеф” методично облазив усі кишеньки, і перетрушував її торбинку з трусами. І навіть коли скінчив і рюкзак застебнув, то чомусь не спішив його повертати, тільки свердлив дівчину важким поглядом.

І тут раптово погасло світло. Геть усе світло. І завила сигналізація. А за мить світло знову спалахнуло, мов нічого й не сталося.

— Шефе, — смаглява дівчина з довгими чорними косами наче зіткалася з нічних тіней. — Наша гостя вже тут.

Хлопець кивнув, майже шпурнув рюкзаком у Ліку і зник.

— Вибачте ще раз,— ніяково посміхнувся рудоволосий охоронець. — У нас тут… затримання злочинниці. Ви можете йти.

***

Як би там не було, а подорожувати і фестивалити класно. Особливо, коли можеш собі дозволити не хостел навіть, а невеличкий бюджетний номер в готелі. З окремим душем і зручним ліжком. Тож, не зважаючи на всі чудасії напередодні, до сніданку Ліка спускалася бадьорою і веселою, в передчутті того, що сьогодні побачить. А от після сніданку знову почалися “веселощі”.

Дівчина на рецепції, явно новенька і перелякана, видала їй пакунок, тріпнувши меліруваними в зелене кучерями:

— Це ваші бутерброди і нарукавна пов’язка.

Які бутерброди? Вона йде на фудфестиваль! Яка в біса нарукавна пов’язка?

Останнє Ліка й спитала, розгублено тримаючи в пальцях клаптик білої тканини з позначкою: чорний чоловічок у червоному трикутнику. Майже як знак “обережно, діти”.

— Знак, що ви людина! — бадьоро відтарабанила дівчина і подивилася на Ліку величезними котячими очиськами.

— А ви тоді хто?

— Я…? — дівчина похлинулася повітрям. — Ну, ви ж читали інструктаж до квитка? Я розумію, це видається жартом, але…

— Який інструктаж? — не зрозуміла Ліка.

Дівчина зблідла. Очі її ще більше розширились, а у волоссі наче додалося зелених пасем.

— Стійте тут! — пробелькотіла вона, — нікуди не йдіть! Я зараз покличу керівника охорони!

Керівник охорони — це той хлопець, який вчора перевіряв її рюкзак? О ні, Ліка не готова знову із ним зіткнутись іще раз. Тому пора вшиватися. На фестиваль.

***

Краєвиди навколо були такі, що дух перехоплювало. А сама галявина з фестивальними наметами здалеку нагадувала гібрид вуличної локації Книжкового Арсеналу та різдвяного ярмарку. Намети, будиночки, купа народу. Дуже… химерного народу. Добрий шмат учасників фесту були вдягнуті в традиційні українські строї століття так 18. Гарно, але неочікувано. Решта наче й носили повсякденний одяг, та все одно виглядали якось незвично… Ліка ніяк не могла визначитися, що не так, тож плюнула і постаралася про це не думати.

Після понад року карантину на фесті Ліка почувалася трошки пришибленою. Куди бігти, за що хапатися? Вона довгенько бродила між наметами, вдихала смачні запахи. На протилежних кінцях локації у велетенських казанах варили уху та куліш і обіцяли готовими пригощати всіх охочих. На більшості яток висіли таблички “підходить для людей” і це страшенно смішило. А інші для кого продають? Фестиваль був такою собі кулінарною еклектикою, де булочки баоцзи лежали на сусідніх прилавках з тортильями, а фалафель — з квадратною харківською піцою. А деінде продавали щось геть несусвітнє.

Деякі люди навіть дисципліновано тягали ту саму нарукавну пов’язку, яку Ліка покинула в готелі на рецепції, але більшість, схоже, як і вона, забили на цю дурню.

В ятці під назвою “обід у воронячого царя” порядкувало двійко продавців у воронячих масках. Дуже добротні маски — з-під них не було видно облич, зате дзьоби рухалися коли продавці говорили. І подача була дивна: на прилавку стояв велетенський ручний млинок для зерна, хтось із продавців крутив ручку, в млинку висувалася шухлядка з сервірованою стравою. Ліка впізнала відсилки на народну казку і оцінила. Але сама не підійшла. Трохи лякали маски на продавцях. Надто реалістичні.

А от повз ятку під вивіскою “Яйце-Райце” Ліка пройти не змогла. Вся ятка була заставлена яйцями різного кольору, розміру і… кгм, так, і форми теж. Хоча форма в яєць не те щоб різноманітна. Але меню замість п’ятиста різновидів яєшні пропонувало страву-сюрприз. Мовляв, вибери яйце і отримай страву, якої найбільше хочеш в цю мить.

— Доброго дня. І як мені у вас зробити замовлення?

— Доброго дня, — продавчиня, вбрана костюм, що переливався золотим, брунатним і зеленим, проте незбагненним чином виглядав гармонійно, окинула Ліку стривоженим поглядом, — ви певні, що хочете зробити замовлення саме тут?

— Певна, — насупилась дівчина, а продавчиня ще раз дивно на неї глянула і за мить широко посміхнулася.

— Скільки страв ви замовите?

Ліка замислилася, скільки вона готова зараз з’їсти і що б назвати, аби закосити під гурманку. Ну не мамині ж голубці замовляти в такому місці. Можна було б, звісно, повикаблучуватися і замовити фрикасе з баранини як у “Кулінарній мандрівці в Гетьманщину”, але це якось занадто жорстоко навіть для таких самовпевнених заяв у меню.

— Три, але маленькі порції… Крем-суп з цвітної капусти з беконом, — почала дівчина і зиркнула на продавчиню. Та дружньо посміхалася, — Філе сома на овочевій подушці… І моті із зеленим чаєм на десерт! — ну а що? Тут все одно суцільна мішанина, а вона любить моті!

Продавчиня навіть оком не змигнула.

— Бажаєте якийсь напій?

— Ні, тільки воду.

— З вас 400 гривень, оберіть яйце з цього кошика.

— Оплата карткою є?

— Звісно. 

Ліка глянула на кошик і вибрала яйце з крапинками, схоже на індиче, тільки бірюзове.

— Тепер виберіть столик і розбийте його. Та не тут! Над столиком розбивайте! Що ж у вас всіх за звичка така, розбивати яйце-райце де попало?

Ліка навіть не образилася на викрик — сама приснула в кулак, підійшла до вільного столика перед яткою і розбила бірюзове яйце об край столика.

Там негайно з’явилися три накриті кришками тарілки, прибори, кухоль з водою і склянка. На кожній кришці висіла картонна бирка. Ліка протерла очі. Тарілки нікуди не поділися. Ліка підняла ліву кришку. Суп. І пахне так, як і має пахнути крем-суп з цвітної капусти. Ну, принаймні той, який Ліка їла, пахнув так само. Підняла праву. Моті. Зелене. Наче все правильно. Підняла останню кришку. А отут ніякого сома. Щось типу ніжки ягняти під соусом з грибами. Ліка прочитала напис на бирці і впустила кришку. “Фрикасе з баранини за щоденником Якова Марковича 1726 року”. Та бліііін! Хто міг прочитати її думки? Хто міг приготувати такі різні страви настільки швидко?

Треба заспокоїтися і поїсти. Коли вона поїсть, то обов’язково знайде логічне пояснення цьому всьому.

Тим паче, що суп смачнющий. А фрикасе чудесне, хоч і трохи переперчене. Ну, вісімнадцяте століття, перець у страві — ознака того, що ти багатій і можеш собі дозволити, от і перчили.

***

Макс другий день почувався тим, хто намагається знайти слона в маленькій кімнаті, але тільки раз за разом отримує хоботом по потилиці. Арештована Злидня чемно сиділа під замком і не лютувала через зірвані плани. А, значить, цей арешт в її плани входив. В неї є спільник на фестивалі? Чи може сліпа жертва з числа людей? Недарма ж він так насторожився, побачивши ту дівчину біля готелю…

Потім молоденька болотяниця, що працювала на рецепції готелю, перелякано викликала його і ошелешила новиною про те, що половина людських гостей гадки не мають, куди втрапили, і не бачили в очі ніяких попереджень. Макс почав підозрювати, що дарма довірив інструкції для людей та їх поширення підлеглим.

— Онисиме! — не втримавшись, гаркнув він, коли водяник прибіг на виклик, — Розкажи, куди ви додали інструкцію для людей-відвідувачів?

— Так до покупки ж квитка на сайті, — життєрадісно пояснив Онисим, — там, де треба натиснути кнопку “Я ознайомився з правилами і погоджуюсь”. Кожен мав прочитати, перш ніж квиток купити!

Це була катастрофа. І він помітив цю катастрофу надто пізно.

— Буквально ніхто, — почав Макс дуже рівним, дуже беземоційним голосом, — не читає тих правил, перш ніж поставити галочку. Ніхто.

Онисим зблід.

— Але ж… але ж із чим вони тоді погоджуються?

Макс тільки зітхнув і став перебирати в думках, що ще можна встигнути зробити. Екстренно зупиняти фестиваль — тільки сіяти паніку. Частина відвідувачів-людей отримала запрошення від знайомих, тож точно знає, куди втрапила. Частина не знає, але хоч пов’язки вдягла. Краще зробити оголошення, щоб всі гості фестивалю, котрі купували квитки через “Контрамарку” підійшли до будівлі охорони. Звісна річ, підійдуть не всі, але тоді буде легше виловлювати у натовпі решту. І все це під час загрози теракту. Та бодай його!

***

— Так, вона купила в мене яйце-райце, — кивнула Зміївна на фото. — Я перепитувала, але ж у нас вільна країна, і я думала, вона в курсі…

— А після що сталося?

— Вона поїла і стала мене допитувати, як я дізналася, що вона подумала про якусь там сиромудру страву з історичної книги. Я намагалася пояснити, що яйце-райце не читає думок, воно працює по-іншому. Справжнє — дає багатство, ці мої дрібні поробки дають тільки розкішний обід. І як ти собі уявляєш розкішний обід, так і отримаєш. Але мої пояснення її, здається, тільки більше налякали. А тоді пролунало оголошення для відвідувачів, що купували квитки через “Контрамарку”, вона вилаялася собі під носа і пішла в той бік.

Макс подякував Зміївні і поспішив далі. Він чітко пам’ятав цю Анжеліку Палій, як і кожного з людей-гостей фестивалю. Але якщо інших він легко міг знайти, зосередившись, то ця дівчина раз по раз наче щезала. Він тому й насторожився вчора, коли дивився на неї, бачив, але чуттям Хранителя — не відчував. І поки Максим перевіряв її речі, дівчина кілька разів з’являлася у його чутті і зникала. Наче смартфон, що то вловлює ту мережу, то зникає. От і зараз чуття вивело його до берега, і слід обірвався.

— Вітання, — він жестом підізвав ближче зграйку русалок і показав їм фото. — Бачили цю дівчину?

І ледве встиг вхопити за коси одну з них — так хутко русалки кинулися навтьоки.

— Ми не знали! — верескнула упіймана, — не знали, що вона людина! На ній пов’язки не було! А вона вже вам нажалілася, так? А хай би пов’язку одягала!

Слово за словом Макс витяг із русалки, що сталося. Вони вирішили пожартувати і затягли його згубу у воду. А коли та стала тонути по-справжньому, злякалися, витягли і нагримали за те, що пов’язку не вдягла. Дівчина, котра явно ніяких інструкцій не читала і приїхала на звичайний фестиваль, злякалася і втекла. І добре б, якби вона до готелю побігла! Але ж ні, потягнув її якийсь дідько у бік Старої Келеберди.

Тут ожила його рація.

— Шефе! Злидня втекла!

— Як у неї вийшло? — уточнив Максим. Він уже здогадався, що за дідько потяг Анжеліку Палій і куди.

***

З волосся і одягу стікала вода. Добре, хоч рюкзак лежав на березі, коли її затягли у воду, і тепер він сухий. Але змінний одяг лишився в готелі, а повертатися туди, знаючи, що там теж не люди, було страшно. Вони  ж… Вони… Хто вони взагалі такі?

Якась частинка свідомості переконувала дівчину, що вона збожеволіла, бо ж якщо це правда… якщо це тільки правда… Боже милий, русалки! А дракони є? А єдинороги? А Підземне царство з казки про Котигорошка? А та жінка в автобусі, вона справді мала лисячого хвоста?

Всюди, всюди навколо повно дивних істот. І Ліка просто у їх володіннях. І куди вона, власне, зараз біжить?

Дівчина озирнулася і побачила, що стежки позаду нема. Тільки дерева та кущі, за якими вдалині проглядає срібна смужка води. Серце підскочило до горла і впало у п’яти.

— Хто тут? — закричала Ліка. — Випустіть мене негайно, ви… — голос її зірвався, і дівчина в паніці кинулася бігти стежкою. Кудись же вона повинна вивести.

Опам’яталась вона буквально за кілька хвилин, коли дерева змінилися будинками. Дерев’яними і рідше кам’яними. Дво- чи триповерховими. Стежка перетворилася на бруковану вуличку. І взагалі все навколо нагадувало наче як центр Львова, тільки вужчі вулиці, заплутаніші. Але тут не має бути таких старовинних містечок. Боже милий, куди вона втрапила?

Бруківка раптом ніби брикнулася під ногами, і Ліка побачила, що повернула на іншу вулицю. І ще раз. І ще. Аж поки ноги не винесли її до невеличкої площі, в центрі якої росла яблуня. Невисока, тонка, зі стовбуром товщиною в передпліччя дужої людини. Срібна. Вся, до найменшої гілочки. До останнього листка. З білосніжними рожевуватими, мов би виточеними з опалу, квітами, котрі цвіли на гілках, хоча поряд з ними висіли срібні яблука, що немов би світилися зсередини. Ніхто не охороняв цю коштовність. Навпаки — у тіні яблуні поставили лавочку. І та лавочка — дерев’яна під срібним деревом, виглядала нереальнішою за яблуню.

Від будинку неподалік відділилася якась світла постать.

— Хто тут?

Геніальне питання, ще би зрозуміти де це — “тут”.

— Не бійся, дарагая мая, — лагідно заговорила до неї світлокоса жінка у білому вбранні, — Я тобі не ворог. А ми можемо допомогти одна одній. Я знаю, що з тобою зробили ці лихі духи. Заманили сюди обманом і замкнули у своєму світі, як і десятки інших людей.

— З-замкнули?

— Хто з людей, потрапивши до Потойбіччя, скуштує тутешні страви, ніколи більше не зможе потрапити до світу людей! Хіба ти не чула легенд, не читала казок?

Чула і читала. Але це ж… ну… казки ж! Легенда про Персефону. Пори року змінюються не тому, що вона скуштувала того гранату, а тому що земля крутиться навколо сонця!

— Чому не зможе повернутися? — це якась надто висока плата за автентичну страву з часів Гетьманщини, серйозно. І цього ж не може бути, правда? Гаразд, русалки, яйце-райце, срібні яблуні і свавільні дороги. Але не могти повернутися, бо ти пообідала — це занадто.

— Завіса просто не пропустить тебе. Усіх вас. Ви станете рабами цих жорстоких істот, іграшками в їх руках. Може, зараз вони виглядають дружніми до тебе, але ти гадки не маєш, яку страшну плату вони вимагатимуть за те, що ви побували на їхньому святі.

Жінка окинула пополотнілу Ліку чіпким поглядом і продовжила:

— Але зараз, поки “свято” ще не скінчилося, ти можеш врятувати себе та інших людей. Адже тобі подарували старовинні парфуми, пам’ятаєш? Вони і зараз у твоєму рюкзаку. — Ліка кивнула, мов загіпнотизована. — Дістань їх.

Дівчина слухняно скинула рюкзак, пірнула рукою всередину. Флакончик вдарився об пальці, наче сам поспішав до рук. Рюкзак з тихим шурхотом впав на землю, а Ліка до болю затисла парфуми в руці. Жінка в білому продовжувала:

— Ця яблуня — джерело їхньої сили. Вона поєднує світи і ослаблює Завісу, завдяки їй сюди можуть заманювати людей. Вилий ці парфуми під яблуню, і вона всохне, а ти звільнишся від влади духів і повернешся додому.

Крок уперед, ще крок. Тіло діяло мов само собою, розум за ним просто не встигав. Розум переповнювали спогади. Ось бабця, котра сунула їй ці парфуми. Її журба за СРСР. Ось цей керівник місцевої охорони, котрий дивився на Ліку вовком і щось шукав у її рюкзаку. Тепер ясно, що. Ось дівчина на рецепції готелю, яка, здається, щиро хотіла допомогти. Таблички ці дурнуваті, котрі, схоже, були попередженням, якого дівчина не зрозуміла. Та і сама яблуня. Така красива, така жива…

— Невже нема іншого виходу? Щоб не вбивати яблуню…

— Дурне дівчисько! — гаркнула жінка — Тобі шкода дерева, але не шкода людей, яких заберуть в рабство! Не шкодуй духів і не довіряй їм. Вони ж не люди. І людям вони вороги!

Ліка десь вже чула ці слова з цими ж інтонаціями. Флакончик обпік руки з такою силою, що дівчина зойкнула від болю і ледь його не впустила.

— Виходить, і вам довіряти не можна? — дівчина ступила крок назад, немов боролася з власними ногами за кожен рух. Ще крок. І ще. Подалі від яблуні, подалі від бабці з вокзалу, чиї риси зараз проступали крізь обличчя жінки у білому.

— Здогадалася! — на цьому обличчі зблиснув хижий оскал. — Втім, нічого. Твій труп під всохлою яблунею теж підійде для моїх планів.

Горло перехопило спазмом, і Ліка повалилася на землю, задихаючись. Вона не знала, як стримала порив обома руками схопитись за шию і дивом не випустила з рук трикляті парфуми, від яких долоня горіла вогнем. Перед очима потемніло, легені розривало від болю. Аж поки на груди їй не лягла дивовижно прохолодна рука, а чийсь голос не сказав: “Молодець, дівчинко. Дихай”.

***

Макс вже не стежив шлях своєї згуби, а перенісся навпростець до срібної яблуні в Старій Келеберді. І саме вчасно, щоб почути як Злидня накручує і залякує Анжеліку, вправно мішаючи правду і страшні легенди. Але дівчинка несподівано вперлася. Налякана тими жахачками, вперлася, відступила, стала боротися. І коли вона, захрипівши, впала на землю, Макс вирішив що саме час втрутитися.

Крізь бруківку вулиці прорвалися чіпкі трави і спеленали Злидню.

— Коли вже ви, пані, надумуєте вбивства на моїй землі, то не варто забувати, що я тут Хранитель, — сухо кинув він Злидні і поспішив до дівчини. Скинув із неї смертельні чари і прошепотів. — Тримайся за мною.

А тоді обернувся до Злидні. Ще нічого не скінчилося. І трави, котрі її тримають, в’януть і жухнуть на очах. Звісно, він зараз виростить нові. Звісно, сигнал своїм він уже подав. Але цього недостатньо. Вона ж не прийшла б сюди сама, не втекла з-під варти, якби не мала якогось козиря для відступу.

— План ваш був, звісно, геніальним — знищити яблуню руками людини. Це б поставило хрест на всіх наших спробах припинити ховатися. Але ж це даремно. Час Завіси минає, вона тоншає. Не мине й кількох десятиліть, як вона остаточно розсипеться. І ми будемо ділити світ з людьми, як і тисячу років тому.

— Завісу можна підтримувати.

— Але якою ціною? — скривився Максим. — Оно в КНР вже спробували підтримати її ковідом, не сильно допомогло.

— Ти не розумієш! — зашипіла жінка. — скоро буде велика війна! Вони прийдуть сюди всією своєю потугою, а такі, як ти, знову стануть зі смертними плечем до плеча. І війна отруїть цю землю своїм триклятим залізяччям! Але якщо повернути Завісу і лишити смертних самих, вони швидко програють, і не буде багатомісячних кривавих бойовиськ!

— О так, — вишкірився Хранитель плавнів, — Буде всього-навсього геноцид. І землю отруять мільйонами закатованих. Знову. Чи ви вже стали такими, що ця отрута для вас солодка, мов мед?

Злидня забилася в трав’яних путах. Очі її на мить неначе вицвіли і стали сірими проваллями. Всього на мить. А от і її козир. Сумнівний, якщо спитати Макса, але з його точки зору вся ця затія з добровільною ізоляцією гівна варта.

— Клятий напівкровка! Я знала, що від таких, як ти, будуть самі проблеми. Ви переймаєте в смертних впертість. І прагнете боротися з тим, кого побороти неможливо! Недарма все минуле століття, від першої великої війни, по всьому світу забороняли шлюби між нами й людьми!

— Якщо впертість у нас від смертних, то вам краще мудро змиритися з тим, що ні я, ні решта наших не відступляться.

Коли ти Хранитель, то душа твоя — вогняний меч. Тому Хранитель землі має бути людиною. Хоч наполовину. Хоч на чверть. Бо треба бути людиною щоб вийняти свою душу з грудей і стати з нею до бою. Коли ти Хранитель плавнів на перехресті світів, ти знаєш, що доведеться часто ставати до бою з тим, чого не повинно існувати.

Очі Злидні знову стали порожніми, вона повисла на трав’яних путах, а голос, яким вона заговорила, здавався схожим більше не на голос, а на луну:

— Заради кого ти борешся? Хіба вони не зрадять тебе за першої ж нагоди? Хіба не зрадили вони твого батька?

Максим мовчав. Хіба можна перемогти в суперечці того, хто прагне твоєї погибелі?

А голос полився немов би звідусіль. Обволікував і душив, засліплював очі. І вогненний меч у руках вже ледве тлів, а не палав — що він міг зробити проти такого противника?  Голос лунав, гнув Хранителя до землі, а пута на Злидні вже обсипалися.

“Ви не зможете перемогти… Загинуть найкращі… Всім буде байдуже… Ціна буде надто високою… Вони зрадять… вони забудуть… Вони втечуть… Прокленуть тебе… Вони не варті того, щоб ти за них бився…”

— А це, — Макс нарешті зміг виштовхнути з горла слова, — моя справа. І я вирішую, хто чогось для мене вартий, а хто ні. Геть із моєї землі!

Коли ти Хранитель, душа твоя — вогняний меч, а слово твоє — вода, що пробиває скелі. А сила твоя — у тих, кого ти поклявся берегти. І сила ця може здолати навіть того, кого здолати неможливо.

Незримий вогонь затопив усю площу перед срібною яблунею, а коли щез — очі Злидні вже були звичайними, а сама жінка впала на землю і тихо завила, усвідомивши, що повелитель її пішов, а вона лишилася тут. Тільки після цього Онисим і Лада, донька нічних тіней, змогли прорватися до срібної яблуні шефу на допомогу.

***

Мокра і налякана Анжеліка підпирала стіну одного з будинків і дивилась на нього повними жаху очима. Її треба заспокоїти. Сказати, що все скінчилося. І вибачитися за те, у що її втягнули. І подякувати за яблуню.

Максим зупинився за три кроки від неї і завагався. Чи не злякає він це налякане дівчисько ще більше? 

— Пробачте, — тихо почав він, — це моя провина, що так сталося. Мої підлеглі все ж не надто добре знають людські звичаї і розмістили попередження про те, чим насправді являється цей фестиваль, так, що покупці на “Контрамарці” практично всі його пропустили. Я мав сам це проконтролювати.

Дівчина кліпнула, а тоді раптом засміялася:

— Навряд чи ви там попереджали про це, — вона випростала притиснуту до грудей руку і показала ті самі трикляті парфуми. А ще долоню, що вже вкрилася пухирцями опіків. Максим скрипнув зубами і таки вхопив гостю за лікоть, щоб відвести до лавочки, відібрати проклятий трунок і дістати свою аптечку.

— За це я теж прошу пробачення, — зітхнув хранитель, — Ми чекали подібного і зробили все, аби гості фестивалю не постраждали. Але зробили недостатньо.

Ліка уважно подивилась на нього. Потім на свою руку, де не лишилося вже й сліду опіку. Тоді підняла погляд на срібні гілки над головою — і розридалася.

Макс обережно склав аптечку і ще обережніше обійняв дівчину. Ліка вперлася лобом йому в плече і плакала. Ну, принаймні, вона його не боїться.

— Розкажи, чим важлива ця яблуня? — спитала дівчина за кілька хвилин, коли сльози її вже скінчилися. Але відсунутися чи вивернутися з обіймів навіть не пробувала. Завмерла.

— Це довга історія, і почалася вона у 1709 році, коли каральна експедиція Петра Яковлєва спалила сотенне містечко Келеберду за те, що келебердянці поставляли Мазепі та його війську провізію. І частина мешканців, що загинула тоді, не схотіла йти. — він відчув, як дівчина здригнулась, — Ці люди хотіли побачити, як за них помстяться. Як нарешті переможуть ті, хто хотів незалежної України, а не ті, хто стане на бік Росії. І вони хотіли допомогти цьому статися. Тож вони лишилися тут, але за Завісою, що розділяє людей і духів.

— Я чула, — пробурмотіла Ліка. — Ви сперечались про неї. Вона була не завжди?

— Півтори тисячі років. А на цих землях ще менше. Місто за Завісою назвали Старою Келебердою. І так вийшло, що коли збудували Кременчуцьку ГЕС, Стару Келеберду затопили. Це означало, що мешканці міста не зможуть виходити до людей крізь Завісу. Совіти… не просто так ті ГЕС будували. Але келебердянці знайшли вихід. Створили оцю срібну яблуню, яка пов’язує дві частини світу, робить щілину в Завісі. Тому раз на місяць на три дні Стара Келеберда піднімається над водою і стає містом на межі, люди можуть заходити в нього, а духи — виходити між людей.

— І якби я її знищила, щілини в Завісі б не стало…

— Так. І я дякую тобі за те, що ти цього не зробила.

Вони трохи помовчали, а тоді Ліка нарешті відсторонилася

— А те, що та жінка казала про їжу — правда?

Максим зітхнув. Ліка дивилася на нього зі страхом і безмежною надією.

— Правда. Страви, приготовані за Завісою і не людиною, позбавляють того, хто їх з’їсть, можливості проходити крізь Завісу.

— Легенда про Персефону старіша за цю вашу Завісу.

— Та легенда про Царство мертвих, а ми тут всі в одному світі.

— Ніц не розумію. — трусонула головою Ліка. — Ти ж говорив про мертвих…

— …Котрі лишилися у світі живих.

Ліка знов потрусила головою.

— А я, значить, лишуся тут, за Завісою?

— Нуууу… — загадково посміхнувся Макс, підняв руку і зірвав одне срібне яблуко. Крізь тоненьку шкірку просвічувала соковита м’якоть, і яблуко наче світилося ізсередини. — Срібна яблуня поєднує розірване колись, і той, хто з’їсть яблуко з неї, рік зможе проходити крізь Завісу без жодних перешкод.

Дівчина благоговійно стиснула яблуко в долонях.

— А через рік?

— А через рік доведеться приїхати і з’їсти ще одне.

— То може мені нарвати одразу десять?

— Де ти бачила паперівки, які лежать довше, ніж два тижні? Навіть якщо вони срібні.

— А й справді! — Ліка розсміялася, а тоді насупилась, — Виходить, якби я знищила дерево, то точно не змогла б повернутись додому? А тепер зможу, принаймні на рік. Здається, мені негайно потрібно, щоб Укрзалізниця відкрила маршрут “Черкаси-Кременчук”.