Зелений VS червоний

  Кремезний пасажир хоч і був пристібнутий, здавалося, відірве ручку з корінням.
Макс був богом водіння і керував звичайним електрокаром, як автогонщик болідом. Він ювелірно прослизав між машинами, різко йшов на обгони, залітав у повороти під кутом в дев’яносто градусів і взагалі робив абсолютно все, щоб Льоня пожалкував, що звернувся до нього з проханням підвезти у місто.
Але покладене на Макса завдання виконувалось на відмінно. Вже хвилин п’ять як їм вдалося відірватися від переслідувачів, але Макс все одно мчав автобаном як ненормальний, знаходячи задоволення в божевільній їзді. І тільки закляклий від жаху пасажир не міг розділити з ним цього щастя.
Останні кілька місяців Леонід буквально жив під ковпаком у корпорації-монополіста. За ним день і ніч шпигували, очікуючи на результат сільськогосподарського експерименту. Леонід чудово розумів: відвезти документи у патентне бюро йому ніхто не дасть. Тому й довелося звернутися до Макса, колишнього автогонщика і друга дитинства. Якщо вже трикратний призер швидкісних ралі не впорається із задачею, то Льоні з його навичками водіння трактора точно не світить втекти від переслідувачів. Словом, Льоня усвідомлював, що за ним буде погоня і вжив всіх доступних йому заходів аби довести справу до логічного завершення.
Макс різко натиснув педаль газу і електрокар рвонув з подвоєною швидкістю. Цифровий тахометр почервонів, сповіщаючи про гранично допустиме навантаження, але Макса це не турбувало.
— Добре йде! – азартно вигукнув він, крутнувши кермо кінчиками пальців і плавно ввійшовши у затяжний поворот, – А тут ми скоротимо.
Макс говорив неквапно і спокійно. Ніби він керував не машиною, спидометр якої показував тризначні цифри, а прогулювався парком.
Автомобіль мчав новеньким автобаном, безцеремонно ігноруючи правила дорожнього руху, камери безпеки та миготіння патрульних вогнів на інших рівнях.
— Я й не думав, що ця старенька шкаралупа здатна на таке, – з повагою видихнув жовто-зелений Льоня, коли авто дещо сповільнилося, наблизившись до щільного потоку автівок.
Льоня поглянув на сенсорну панель, де проектувалося зображення з камер заднього огляду. Переслідувачів видно не було, тож він дозволив собі трішки розслабитися. Але Макс як раз вирішив прослизнути між двох автівок, які забарилися і різко дав спочатку вліво, а потім вправо. Леонід схопився мертвою хваткою за ручку над головою і почув, як вона зрадницьки хруснула. Невже відірветься не дочекавшись фінішу?
— Тримайся міцніше, – весело крикнув Макс, ніби до цього Льоня валявся на сидінні, – Спробуємо один маневр.
Льоня хотів спитати що за маневр можна очікувати від старого електрокара, який і левітувати може не більше хвилини, але боявся відкривати рот. Нудота підходила хвилями і контролювати цей процес він не міг.
— Угу, – замість слів кивнув Леонід і на всяк випадок схопився лівою рукою за край сидіння.
Більше Макс на розмови не відволікався. Він зосереджено розраховував маневри. Відірватися від переслідувачів – завдання номер один. А вже потім спрінт до дверей патентного бюро.
— Доречі, а що за документи ти везеш? – запитав Макс через кілька хвилин мчання по ідеально прямій дорозі. Штучне покриття світилося ледь помітним блакитним, означаючи, що машини підзаряджаються на ходу, – У тих двох якийсь нездоровий інтерес до тебе. Я бачив лазерний пістолет.
— Х-х-хочу зап-зап-запантентувати зелений б-б-буряк, – плутаючись в літерах і словах відповів Леонід і сумно поглянув на автобан. Попереду всі стояли. Вдалині сяяла червона світлова полоса, забороняючи проїзд. Величезний затор охопив п’ять смуг.
Автомобілі класу люкс, обладнані функцією левітування, не бажаючи простоювати у заторі, піднімалися вертикально над дорогою, плавно пролітали кілька метрів і опускалися на шляхопроводи інших рівнів. Задоволення економити свій час було доступним найзаможнішим. Навіть на початку двадцять другого століття не всі мали змогу придбати подібний електрокар.
Леонід важко зітхнув і торкнувся нагрудної кишені, де зберігався мікрочіп з файлами. Звичайно, Льоня міг би відправити підтвердження досліду електронною поштою, але це означало, що він власними руками віддав корпорації винахід. Очевидно що лист патентного бюро не дістанеться.
За ним шпигували протягом всіх місяців експерименту. Леонід майже одразу знайшов декілька прихованих камер в лабораторії, одну в тракторі і дві на системі зрошення полів. А одного разу йому навіть здалося, що за ним спостерігають через його власну камеру безпеки розташовану на задньому подвір’ї. Якраз навпроти грядки з експериментальними буряками.
Леонід боявся помилитися аби не втратити своє дослідження. Звернутися по допомогу він не мав до кого. Єдиним другом і супутником була дружина. Але Інга не розуміла нічого в сільському господарстві, ідею культивувати нестандартні овочі не дуже підтримувала, а коли побачила, що у чоловіка ще й манія переслідування, просто пішла від нього.
— Ти ніколи в мене не вірила! – в розпачі вигукнув їй у слід Леонід, але Інга тільки пересмикнула плечима і зникла за дверима його ферми.
Залишившись сам на сам з буряками, Леонід вирішив не вживати жодних заходів проти шпигунства і систематично підсовував спостерігачам хибні дані. Втім, це мало чим допомогло. Але коли буряк виріс і прийшов час збирати врожай і нарешті дізнатися якого ж кольору коренеплід росте на експериментальній сотці, приховати результат не вдалося. Під камерою на задньому дворі, відчуваючи потилицею, як за ним спостерігають, Леонід обережно висмикнув перший кущик, дбайливо обмив його водою і зробив надріз. Всередині буряк був ідеально-зеленим!
І от, тепер за Леонідом женуться озброєні мотоциклісти найняті корпорацією, попереду затор довжиною в кілька кілометрів і патентне бюро приймає документи тільки по понеділкам з восьмої до десятої.
— Зараз ми від них відірвемося, – бадьоро повідомив Макс і натиснув якісь команди на панелі.
Машина великими червоними літерами уточнила чи водій дійсно згоден з цим і отримавши підтвердження, незворушно повідомила через динаміки:
— Функція запущена.
Серце Леоніда зробило кульбит і здалося от-от зупиниться. Макс краєм ока поглянув на друга. Леонід був традиційно синьо-зелений.
— У тебе що, морська хвороба? – запитав його Макс і емоційно додав: – Ти ж водій!
Леонід обдарував його поглядом повним розпачу, але нічого не відповів. Нудота знову підходила. У тракторі не качає. І швидкість менша. І на автобан, до речі, не пускають.
Сідати в одну автівку з Максом було рівноцінно самогубству, але вибору не було, справу необхідно довести до кінця.
Що він один може зробити проти монополістів, які прибирають до рук всі зелені винаходи аби податок на колір овочів і фруктів громадяни сплачували тільки агрохолдингам?
Минулого року подібні корпорації перекупили в одного фермера зелену моркву і знищили всю інформацію по експерименту аби на прилавках і далі продавалася морква будь-якого кольору, крім зеленого.
Потім справа пішла за зеленою полуницею, яка теж зникла з агрокультурного світу за лічені дні і охочі посмакувати ягоду вимушені платити втридорога тільки тому що вона доступна виключно в одному варіанті – червоному. Найдорожчому.
Державна монополія на зелений колір овочів не дуже успішно, але конкурувала з такими потужними агрохолдингами як “Морква і Ко”, “Кольори смаку”, “Червоний колір” та їм подібними.
Леонід не дивився на дорогу. За вікном все злилося в єдину суцільну пляму. Він тільки дивувався, як орієнтується Макс. Натомість, не відривав погляд від зображення з камер заднього огляду.
На горизонті знову з’явилися мотоцикли переслідувачів і Льоня мовчки тицьнув пальцем в екран.
Макс так само мовчки кивнув у відповідь. Він побачив їх на секунду раніше і Льоня вкотре за сьогодні позаздрив його реакції.
Різкий поштовх і автомобіль вистрибнув з потоку машин вертикально вверх, на мить завис у повітрі, після чого комп’ютер голосно повідомив, що функція польоту працює з помилкою, а отже буде вимкнена. Макс незворушно кивнув і поки автомобіль ще левітував, різко дав по газам. Електрокар рвонув зі швидкістю літака на злітній смузі.
Сніданок у шлунку пасажира зробив сальто мортале. Леонід дістав порожній пакет від кураги, яку вчора доїв, підніс до рота і зробив кілька вдихів. Стало легше.
— А ось тут помилочка вийшла, – промовив Макс, різко розвертаючи автомобіль на сто вісімдесят градусів.
— Нам не в ту сторону!!! – закричав в пакет Леонід, але Макс кивнув на екран, погоджуючись з черговим критичним попередженням машини і відповів:
— Нас наздоганяють.
Два переслідувачі на ультрасучасних байках наближалися з шаленою швидкістю. Лазерні пістолети були виставлені на приціл і повз машину пролетіло два заряди. Неприємний скригочущий звук шарпнув слух.
— Ох ти ж… – вилаявся Макс, – Але зелений буряк того вартий. З цінами на червоні овочі я вже сто років не їв справжній борщ. Тримайся!
Макс різко загальмував.
Переслідувачі такого не очікували і промчали повз них ще надцять десятків метрів перш ніж пішли на розворот.
Макс професійно використав ці секунди. Швидко розвернув машину і вкотре за сьогодні вдавив педаль акселератора.
Надихавшись вуглекислим газом, Леонід нарешті відклав пакет. Здається, він почав звикати до швидкої їзди.

  Вероніка посміхнулася червоними – чи то від буряка, чи то від помади, губами.
— Ти готова платити за колір чи за якість продукту? – запитав Аскольд, розглядаючи вже порожню тарілку своєї дружини. Офіціант, який обслуговував виключно їх столик, з широкою посмішкою наблизився до них. Власник мережі лакшері ресторанів був гостем номер один. Найкраще місце, найкраща обслуга і страви особисто приготовані шеф-кухарем.
Офіціант забрав порожню тарілку Вероніки. Аскольд провів її сумним поглядом. Якщо бути чесним, тарілка була порожньою і до того. Тому що коли посуд прикрашає мініатюрну порцію їжі, це збочення. Їжа повинна викликати відчуття ситості, а не тільки коротку насолоду смаком.
Вероніка завжди обирала органіку. Порція коштувала як тижнева зарплата вантажника, але її це не турбувало. Вона могла собі дозволити абсолютно все. І дозволяла.
Сьогодні вона замовила класичний оселедець під шубою з буряка. Страва коштувала страшенних грошей. І Вероніку абсолютно не цікавила варіація, де замість буряка шпинат, а соус песто чудово гармонує з оселедцем. Тільки класичний варіант.
Кварцевий екран на зап’ясті Аскольда висвітлив повідомлення:
“Я на вході в патентне бюро. Якщо твої головорізи не впораються, підстрахую”.
“Ок”, – коротко відповів Аскольд і задоволено усміхнувся.
Цьому нікчемі фермеру не вдасться запатентувати зелений буряк і зруйнувати Аскольдову монополію на червоний колір. Ох і скількох зусиль коштувало йому аби закріпити своє одноосібне право на червоний колір овочів. Буряк, помідор, перець! Без них жодна страва не буде такою, як треба! І щоразу якийсь фермер-вискочка намагається сховатися під спідницю держави і не платити податок, зареєструвавши то зелений редис, то зелений перець, а тепер от ще й зелений буряк! Але ні, ці овочі можуть існувати виключно в одному кольорі. Червоному. І якщо ти хочеш їсти страви з ними, будь ласкавий, плати згідно прайсу в кишеню Аскольда.

  Шляхопровід, яким вони мчали був на найнижчому рівні. Він не відносився до автобану і ним майже ніхто не користувався, що підтверджували вибоїни та напливи дорожнього покриття. Макс з легкістю обходив перешкоди і Леонід помітив в його очах азартний вогник. Схоже, Максу все це приносило задоволення.
— Он твоє бюро! – Макс поглянув на годинник, — Здається, ми встигаємо. Маєш ще пів години.
Електрокар м’яко ввійшов у затяжний поворот і через декілька хвилин зупинився навпроти масивних металевих дверей з табличкою на якій було нацарапано дрібними літерами: “Патентований повірений”.
— Можна виходити, – повідомив Макс.
Леонід кивнув і з третьої спроби відстібнув пасок безпеки, не без зусилля розтиснув пальці на ручці і озираючись чи немає переслідувачів, вийшов з машини. В голові крутило, у вухах дзвеніло, ноги не тримали. Він зробив глибокий вдих, свіже повітря вдарило в голову і Леонід ледь не впав.
— Давай я піду з тобою, – Макс підхопив його під лікоть, але Льоня вивільнив руку.
— Далі я сам. Зачекай на мене тут, будь ласка.
Леонід зробив кілька кроків, коли на масивних кам’яних сходах бюро з’явився високий худий чоловік в чорному одязі.
— Так і знав, що все доведеться робити власноруч, – спокійно промовив він, наводячи на Леоніда пістолет.
— Принаймні не доведеться брати в долю тих бовдурів на мотоциклах, – підтвердив Макс, владно поклавши руку на плече Леоніда, — Краще віддай сам.
— Ти?…
— Вибач, – кивнув Макс і простягнув долоню, – Не змушуй чекати.
Тремтячими пальцями Леонід розстібнув кишеню, дістав футляр з мікро картою і передав вже колишньому другу.
Макс схопив футляр і скомандував чоловіку в чорному:
— Пішли!
На ходу кинув Леоніду:
– Якщо потрібно буде ще щось відвезти, дзвони!
Після чого обоє сіли в електрокар і за мить зникли за поворотом.
Леонід мовчки дивився на старовинні двері патентного бюро. Минула якась хвилина і вони розчинилися. На порозі з’явилася Інга. Легка посмішка ледь вловлювалася на її блідому обличчі.
Леонід підбіг до дружини і обійняв.
– Нас внесено у базу для реєстру, залишилося тільки пройти ідентифікацію особи,  – І прошепотіла йому на вухо: – Нам вдалося.
Леонід притиснув тендітну дружину до себе.
– Я так давно тебе не обіймав, що майже й сам повірив, що ми розлучилися.

  На зап’ясті Аскольда висвітилося повідомлення зі стрічки новин: “На тлі появи інформації про новий сорт зеленого буряка, ціни на червоний почали стрімко падати. Акції корпорації “Червоний колір” опустилися до рекордно низьких”.