Прокляття крові

***

Колись, дуже давно, коли люди вірили в магію та духів — жили Боги та Прокляття. Вони жили чи то на небі, чи то у підземеллі, достеменно невідомо, але вони спускалися на землю дарувати дарунки щастя і достатку або ж дарунки лиха та невдач. Люди боялися вищих сих, що могли звести з  розуму, вони спалювали молодих жінок та дівчат думаючи, що це відьми. Ламали кістки людям, що не вірили в Богів, брехали та дурили, а потім ішли в храм, нібито з чистою душею, і на брудні гроші купували «Грамоту Відпущення Гріхів» у лже-служителів Богів. Розпустою та алкоголем просочені великі королівства. Багаті вельможі ходили по театрах, обговорюючи своїх нікчемних підданих та рабів, пускали гончаків на простий люд та жебраків, що просили милості. А селяни та купці — нижчі верстви,  працюючи проживали все життя і вкінці їхні мертві тіла кидали у лісі на поживу диким тваринам, навіть не закопавши у землю.
Аж смішно, наскільки люди жалюгідні та дурні. Але, нажаль, у світі духів, все не дуже відрізняється. Там теж царює хіть і марнота, гнів та відраза. Всі Боги живуть уже віки та деякі геть молоді, як от друга Богиня ілюзії та перше Прокляття пороху. Вони прожили тільки по тринадцять років. Геть ще зелені. Боги —  справедливі та жорстокі, а Прокляття — шалені та підступні. У цьому світі багато жорстокості та ненависті, замало любові та щирої дружби. Чи існує світ, де люди розуміючі, добрі та щирі? Чи там бувають війни та хвороби? Чи Боги роблять все для людей? Проте у цьому світі, де панує ненависть та жадоба, є і щось прекрасне…

***

«Чому…чому….тіло так болить? І голова…вона розколюється… аах-гг. Це просто нестерпно!» — вона прикусила язика бо не могла більше стримуватися.  Біль був пекучим та гострим і поколював у скронях. Евелін нічого не чула та нічого не відчувала, доки у голові стояв гул, що повністю знищував відчуття якогось оточення. Доки:
— Скільки вже можна скреготати зубами! — це був не дуже низький, але роздратований голос, що пролунав десь за метр чи два від Евелін. Цей звук, спонукав втекти від темряви та розплющити очі.
І перед нею відкрився цілий світ. Хмари пролітали з незбагненною швидкістю, а небо вперше здалося таким глибоким. Кінчики пальців відчули ніжні дотики трави, що колихалась так, як збагне вітер. А обличчя і найголовніше очі — пронизували тонкі, але незламні промені сонця. Вона підняла руку та закрила нею очі, але у тіні між пальців було видно листя, яке колихалось від найлегшого поштовху, даючи шлях промінню досягти землі. Потім незрозумілий звук, що пронісся над головою та сів на гілочку. На геть маленьку, геть тоненьку гілочку сіла пташечка. Вона була крихітна з червоними грудкою та черевцем, проте голівка була зеленого забарвлення. Темно зеленого відтінку і крихітний дзьоб, що стирчав посеред двох чорних родзинок — очей. Вона цвірінькала і цвірінькала, щось геть незрозуміле, але це було щось прекрасне. Настільки гарне і спокійне, що хотілося полинути співом разом із нею і не припиняти літати на просторах всього світу. Евелін простягла руку до птахи, ніби хотіла доторкнутись до довершеності. Але у цей момент різко підвівся парубок, і пташка миттю відлетіла. Юнак узяв Евелін і посадив у тінь так, щоб вона обперлася об дерево. Вона досі тягнула руку вслід за пташкою. Хлопчина сів їй на коліна і рукою повернув її голову до себе. І перед нею постала геть інша картина. Вона дивилася на хлопця п’ятнадцяти Земних років. Яскраво-руде волосся спадало на очі. На ньому була темна сорочка і темні штани з різними чорними візерунками. На сорочці верхні ґудзики були розстібнуті і було видно великий червоний плоский кулон в чорній ємності. Він був оздоблений візерунками зів’ялих квітів. Виблискував вогнем, на міцних грудях хлопця. Евелін нарешті перестала оглядати його тіло та підняла голову. Хлопчина лівою рукою прибрав неслухняне руде  волосся з очей. Спокусливо-хитрі, як у кота очі, проте оранжевого відтінку ближче до зіниць, ставали помітно жовтогарячими.
— Мері…? — її горло досі сильно боліло і пекло, а слова наче навмисно дерли його. У голові паморочилося і, взагалі, дивлячись на Евелін, можна сказати, що їй було дуже паскудно.
— Ти як сестро? Болить? — голос Мері був ніжним та люблячим. Це було так, наче вони й справді старший брат і сестра. Вона взаємно посміхнулася і помахала головою що: «Так, болить».
У руках Мері почав стрибати один, здавалося, самотній червоний вогник. Він то посилював своє тепло, то зменшувався і в момент став червоною рідиною, що витала над долонею. І цією ж рукою почав гладити шию Евелін. І коли магія проникла в її тіло, встав з її колін і сів поруч.
—Тобі краще? — Евелін трохи погладила своє горло і повернулася до Мері.
— Так, дякую.  — без жодних зусиль вона промовила ці декілька слів. — А чому я тут? Чому ти, тут? — вона трохи покрутила головою, роздивляючись усе навкруги. Це був степ. Поодинокі дерева стояли в парі з самотніми кущами. Зеленню тут і не пахло. Буквально не пахло. Висока трава, що колихалась — суха, червоно-глиняна земля теж. Повітря було сухим і спекотним.
Сам степ простягався далеко за обрій, тому не можна було визначити де його початок чи кінець.
— Тут дуже спекотно. — Евелін витерла піт з лоба та зібрала волосся у хвостик.
— Так. Згоден, але сам Аргон наказав тут тебе відпустити.  — Мері взяв її за руку та стис. — Ти трохи перестаралась. Я знаю, що ти хотіла зробити, але ти перестаралась. Ти завжди бешкетувала, але певно Аргон правильно вчинив. — він сперся на її плече, але досі тримав за руку. — Аргон висунув вирок. Сказав, що ти залишишся на Землі доти, доки хоча б одна людина не довіриться тобі. — Мері відпустив її руку та підвівся. Поглянув у далечінь і повернувся до Евелін.
— Як мені це зробити? — її голос тремтів. —Хоча я ж можу використати свою силу. Чи ні? — вона різко піднялася, але дарма. Їй запаморочилося в голові, Евелін ледь трималася, але Мері був поруч, тож підхопив та більш-менш втримав на ногах.
— Мені здається, так не спрацює. Проте ти чудова, весела та щира, як на мене, тобі вдасться це зробити! — він знову зворушливо усміхнувся і поглянув їй у вічі.
— Все, можеш мене відпустити.
— Точно?
— Так, все гаразд.
Вони простояли мовчки декілька хвилин витріщаючись кудись, не відомо куди. І Мері підняв руку і почав міряти сонце, чи небо стосовно сонця. Ні! Сонце стосовно неба. Потім повернувся і сказав:
— Сонце почне сідати за годину. Коли його частину поглине обрій, із заходу буде йти Ювелір. Ти маєш вирушити з ним до Срібного королівства. Він якраз йтиме саме туди, тому не хвилюйся.
— Але нащо мені туди?
— Ну як бачиш — це степ. Людей тут не багато.
— Ого! Так це аргумент! — її голос був саркастичний і досить таки помітно. А Мері почав заливатися сміхом і тримати себе за живіт.
— Ти дуже дотепна! — він не міг стримувати сміх, а Евелін стояла непорушно. Як справжні брат і сестра.
— Досить сміятися! — Евелін його трохи штурхнула  аби він заспокоївся, але не допомогло. — Серйозніше стався до мого вигнання! — він ще більше почав сміятись. І вона іще сильніше його копнула. Мері ледь заспокоївся промовивши:
— Ти ж мені віриш? — його погляд був спрямований на Евелін доки… — Обережно!
Дивне страшне створіння швидко наблизилося та стрибнуло до них. Мері відштовхнув Евелін у бік, а сам склав “руни смерті”. Червоне полум’я спалахнуло і набуло форми катани. Хлопець замахнувся, а коли чудовисько  наблизилося,  розрізав навпіл. Дві частини дивної істоти пролетіли у боки, багряна кров повністю оповила Мері. Він зітхнув і розвіяв магію, а Евелін миттю піднялася і підбігла до нього.
— Ти як…в порядку? — вона дивилася на закривавленого Мері, на його лице, що було залите темною кров’ю. Він не тільки не звернув на неї уваги, але й не кліпав. Його очі дивилися в одну точну, тоді Евелін повернула голову і поглянула додолу. Стискаючи руку Мері, вона не рухалась. На її очі набігали сльози. Вони дивилися на невідому тварину, тіло якої повністю складається із згустка крові. Великі очі, що і досі палали пекельним вогнем. А маленькі гострі  вушка на круглій мордяці, здавалися трохи недоречними, проте компенсувалися страшними, гострими зубами. Кругле тіло, коротенькі задні лапки і трохи довші передні, були схожі на людські  з довгими кігтями. А ззаду довгий гострий хвіст, на кінчику якого було лезо. Ця моторошна картина повністю заволоділа їхніми тілами. Здавалося, ніщо не могло зупинити потік темряви. Вона розтікалася, як демоняча кров під їхніми ногами.
— Гхх…З тобою все добре? — Мері швидше прийшов до тями, він відвів Евелін вбік. Намагався заспокоїти, проте, певно дарма. Її очі бігали то туди, то сюди.
— Все закінчилось добре. Ти можеш заспокоїтися. Ми швидко зреагували і це також  добре.
Він поправив їй волосся. А потім витер сльозу, що почала стікати по щоці.
— Та все гаразд не плач! Чого тут нюні розпускати! Га?
— Ти….ти у порядку?
— О! Нарешті прокинулась! — і всміхнувся.
— Ти що!? Це не смішно, я злякалася.  Все добре? Ти у крові… Що це за істота?
— Я не знаю… Проте навряд чи свідома істота напала б на двох Богів. Як гадаєш вона зробила це випадково чи у неї був наказ. Хм… — його вигляд був не тільки здивованим, але й дуже стурбований, він задумався і завмер на декілька секунд.
— Ну то як? Гадаєш це нова зброя людей для знищення Богів?
— Та що за маячня! Звісно ні! Я не знаю, що це. Я бачу таке вперше. Проте ми, тобто я, маю якнайшвидше зібрати всіх Богів та Проклять у верховній залі. Всім їм загрожує небезпека!
— Але ми ж наймолодші, ми змогли протистояли, я гадаю це не так і важливо. Залишся тут…ще трохи…прошу… Ти і ще не все розповів. — вона взяла його за руку і Мері повернувся. Незрозумілий вираз виріс на його обличчі і він різко забрав руку.
— Це не має значення! — Мері перестав говорити, він почав кричати. — Я якнайшвидше маю повідомити всіх, це важливо! Якщо ця істота керується іншою – сильнішою, то це може бути вторгнення, а якщо це новий вид… до-прикладу чогось….еее не знаю, чого небудь…  Я маю про це докласти — поширити інформацію! Все, не має часу на порожні балачки, я пішов.
— Ні! Зажди! Як мене прокляли?
Евелін знала, що у Богів, коли карають і, взагалі, проганяють – існують два головні чинники — це вирок і прокляття. Верховний Бог дає умову аби знову повернутися до неба — це вирок, а Прокляття ускладнює виконання —проклинає.
— Мг…я геть забув. — всі хвилювання і роздратованість зникли з тону його голосу. Він говорив спокійно, трохи заповільнював і розтягував слова. Мері повільно піднімав праву руку показуючи на сонце, а коли рука досягла мети, сказав — Коли сонце сяде — це буде твоя остання ніч в подобі Бога, а зі світанком і кожного дня ти будеш набувати форми цуценяти і вночі знову набувати свого звичайного вигляду. Мені шкода…Евелін, але ти завжди можеш мене покликати, якщо буде складно. Просто назви моє ім’я. Моє повне ім’я.
— Так, дякую. Мері…я.. — на її сині очі набігали сльози. — Дякую тобі за все. За те, що ти був зі мною і за….
— Дурненька. — він підійшов та погладив її по голові. — Це ніяк не остання наша зустріч. — утер їй сльози.
Мері ще раз погладив її по голові, доки не стало ніяково. Відійшов і свиснув. На небесах за якусь мить крізь хмари прорізався клаптик блакитного неба. А крізь нього щось промайнуло і рухалося до них з шаленою швидкістю. Це була крилата істота, що швидко досягла землі. Великі масивні крила підняли пил і важко було розгледіти що це. Евелін трохи відвернулася, щоб не вдихати пилу, але усе одно закашлялася. А коли повернулася то побачила…
— Грифон!?
—Так, як бачиш.
Це і справді був грифон. З великими масивними крилами, міцним левиним тілом, широким пір’ям на шиї та міцним золотим дзьобом. Він приземлився майже біля Мері, дивно, що він його не задів.
— Ну, нам пора прощатись! — Мері повернувся і ніжним поглядом зазирнув Евелін у очі. Потім трохи підійшов. І вони вже стояли один навпроти одного.
— Бува…
Евелін простягнула руку, щоб попрощатись і як тільки вона почала говорити, Мері зробив один швидкий крок і обійняв її.
— Евелін, я чекатиму на тебе… Не здавайся.
— Я…— він міцно-міцно стиснув її плечі. І вона подумки промовила: “Я…люблю тебе, Мері. Дякую за все…”

***
Небо потроху жевріло. Прохолода так само, як ранішня роса зникала. На зміну їм прийшли сонячні промені.
Йдучи, Евелін примружила очі. Вона відчула тепло на голові і миттю присіла. Ріко повернувся та стривожено запитав, що сталося. Але на запитання Ріко Евелін лишень роздивлялася місцевість, шукаючи до чого сонце ще не приклало своєї золотої руки.
Побачивши досі затемнений провулок вона різко рвонула туди. Ріко, не зволікаючи ні секунди, побіг за нею.
Він кричав їй, кликав її, та Евелін лишень тікала від променів сонця, що все одно її наздогнали.
Евелін вся почала світитися зеленим полум’ям. Воно було то яскраве, то темне. Евелін зробила останній ривок і стрибнула. Коли почала зникати у зеленій хмарі, крикнула: «Забудь, не переймайся!». А коли впала та покотилася по сходах уже була маленьким, навіть крихітним цуциком.
Отямилась та розплющила очі. Вона подивилася на свої маленькі лапки. Вони були білі, тільки подушечки ніжно рожеві.
„Ааа..— спустошено занявчала Евелін. Підвелася на свої крихітні лапки та почала усе роздивлятися. — Дивно, коли ти такий маленький то світ здається просто величезним.”(…)

Почало моросити. Евелін промокла геть уся, ще й під колеса карети ледь не потрапила.
— Дивись цуценя! — дзвінкий дитячий голос пролунав десь далеко. Евелін  швидко побігла до куща, що був перед нею.
За ним була велика кам’яна стіна. У стіні виднілася тріщина, через яку Евелін точно б пролізла. Вона трохи вагалась, але відчувши легкі дотики дітей, без сумніву вирішила пролізти.
Випроставшись, Евелін струсила із себе бруд, листя та гілочки.  Її біла шубка  забруднилась, тільки чорні кінчики вушок були такими ж.
Дощ не вщухав. Він навпаки збільшувався та лив, як із відра.
За кам’яною стіною був великий маєток. З дерева та цегли вимальовувався силует замку.  Великі широкі вікна, масивні двері, висока тераса — усе це безсумнівно нагадувало замок. Невеличкий, але замок.
Перед боковим входом, якраз перед щілиною, через яку пролізла Евелін, була алея.
Скрізь низенькі декоративні дерева, розлогі кущі та безліч різних рослин.
У дощі усе було сіре. Тому милуватися цим пейзажем не було сенсу.
Також дзюркотіли канавки дощу, билися об гладке каміння струмені води. А черепиця на даху будинку дзеленчала, приглушаючи все навколо.
Пройшовши по викладеній цеглою стежинці, можна було дійти до невеличкої яблуні, під якою плівся пурпуровий барвінок. Він обвив стовбур дерева та кам’яну лавку, що ховалася під ним. Колони та тріщини на лавці додавали античності цій дрібничці.
Десь за  високим кущем виднівся маленький дерев’яний місток. Він був декоративним проходом над мілким струмочком, що розливався від дощу.
Евелін підтюпцем пробігла до лавки. Вона залізла під неї у надії сховатися від дощу. Лежачи та віддихуючись, їй було жарко, душно та волого.
Її очі все заплющувалися та заплющувалися. Потроху хилило в сон. Ледь піднімаючи повіки, вона побачила чиїсь ноги, що наближалися до неї. Вони зупинилися та повернулися у напрямку Евелін. До Евелін почали тягнутися руки. Вона із останніх сил спробувала вкусити, але усе одно її хтось підняв та взяв на руки.
Білі тонкі пальці загубилися у мокрій шерсті. Прохолодні руки піднімали її вище і вона побачила бліді обриси обличчя. То був хлопчина із темними очима і з білим, як сніг волоссям.
Вуста парубка стали рухатися і начебто, щось говорити. Гул у вухах не давав змоги почути, а очі так і заплющилися….

***

У темній червоній кімнаті на великому годиннику била вже дванадцята.
Евелін знову вся засвітись та знову стала собою. Її одяг був подряпаний та брудний. Довге заплутане волосся спадало на очі. Вона лежала на м’якому ліжку доки з нього не скотилася та не забилася об тумбу, що стояла поруч.
Вона скривилася та взялася за голову. Дівчина піднялася та обперлася об ліжко. Евелін підняла голову на годинника, що стояв біля стіни. У очах двоїлося. Зуби цокотіли. Було схоже, що у неї жар.
Вона упала на підлогу і ще хвилин десять просто лежала. Заснула.
Чиїсь тихі прохання її розбудили. Вона із суцільною байдужістю дивилася на червону стелю. З балахіну звисали червоні з мереживом полотна.
Знову почула трохи голосніше чийсь голос: „..не треба..“ і „..допоможіть..“. Їй досі боліла голова, але вона спромоглася піднятися та ледь залізла на широке червоне ліжко.
Перед її очима постав хлопець із сивим волоссям. Він дуже крутився. Одразу зрозуміло, що його мучили кошмари. Евелін добре знає, що це. Проте вона не хотіла його рятувати, її ж ніхто не рятував.
Та все ж ці стогони та прохання були тихими та справді болючими. І вона пильно вдивлялася у хлопця, бо вже сиділа поруч.
Її останні спогади — це був блідий силует у дощі.
Дівчина не вважала за необхідність допомогти, але її серце краялось від цього усього.
Тоді вона зосередила силу у трьох пальцях правої руки і торкнулася його лоба. Промовивши слова: „Таємниця Бога. Проникнення у свідомість.“ —  її праве око засвітилося і вона побачила, що коїться у його голові.
Декілька секунд просиділа. Потім різко оклигала. Страх розростався, шкіра вкрилася мурашками.
Вона роздивлялася кімнату, яку почали наповнювати маленькі прокляття. Було відчуття темряви та болю. Вони там наче завжди були, але тільки зараз Евелін їх побачила.
Темні істоти із мороку та диму бігали, літали по кімнаті. Торкалися Евелін, та її волосся.
— Хто ви усі? Чого вам треба від цього хлопця?
— Богиня! Богиня! — кричали геть усі.
— Вона нас бачить! Бачить!
— Що привело тебе потвороо!
— Навіщо ти тут? Ха-ха! — вони обвили Евелін, вузьким колом та чіплялися за неї. Своїми кігтями дряпали їй шкіру та одяг, тягнули за волосся, затуманювали очі.
— Досить! — дівчина розвела руки та створила міць, що стала полум’ям та спалахнула. Зелений вогонь відкинув від Евелін та хлопця темних істот.
Дівочі полум’яні зелені очі говорили, а вуста мовчали.
— Чого вам! Говоріть або ж усіх розвію!
Прокляття, сховавшись по кутках, шепотіли та тягнули час.
— Ти слабка, Богине! По тебе прийде смерть! — Одне прокляття стрибнуло. Роззявило пащеку, але воно не встигло наблизитися, як побачило через дівоче плече її очі, що палали ненавистю та насолодою.
Евелін була хороша, але коли доходило до бійки — вона використовувала сто відсотків своєї сили, кмітливості та швидкості.
Із полум’яної руки дівчини виплив кинджал, що розрізав прокляття навпіл. Як тільки лезо торкнулося порожнього тіла потвори, у голові Евелін прозвучали слова: „Він проклятий…проклятий з народження.“
Вона трохи застигла на місті, а потім розвіяла усіх. І прокляття усі полетіли за вітром через відчинене вікно.
Евелін із великим полегшенням зітхнула та поглянула на юнака, що начебто мав спати, але дивився на неї круглими здивованими очима.
Вона швидко розвіяла магію зі своїх рук та спробувала відскочити, але хлопець схопив її за рукав та потягнув.
— Що це було? — у його очах було стільки доброти, а у голосі такі високі нотки, що аж голова пішла обертом.
— Відпусти! — Евелін крикнула та зробила перекид назад, але забула, що там бильце ліжка та добряче вдарилася, а вже потім впала на підлогу. Дівчина трохи піднялася та взялася за голову. У ній точно крутилися слова: „Звідки ж стільки пригод на мою бідолашну голівоньку? Ай!“
— Ти чого? Не забилася? — Хлопчина підвівся та підійшов до бильця.
Евелін спробувала відповзти та хлопець ухопив за литку і трохи потягнув.
— Та чого ти тікаєш, якщо нічого не вдіяла? — він нахилився вперед і ледь сам не впав з ліжка. Дівчина смикнула ногою та вдарила об руку. Вона звільнилася.
Але схоже юнак не збирався відступати. Він нахилився ще та знову ухопив за ногу. Хихикнув, дивлячись на збентежену дівчину. Тоді Евелін теж всміхнулася та смикнула сильніше  і хлопець теж впав.
Вона також почала хихотіти. А коли побачила його засоромлений вигляд, почала сміятися голосніше. Тоді він трохи підвівся. Почухав підборіддя, яким забився та сказав:
— То тобі вже смішно? — дивлячись на нього у Евелін перехоплювало подих. Він дивився незрозуміло: то теплим, то холодним поглядом. Такий безтурботний, щасливий вираз і так само незнайомий, холодний погляд пронизував усе її тіло. Евелін хотілося говорити й говорити, тільки б він дивився на неї. Що це — кохання чи просто симпатія?
— Я Евелін. Бо… все. А як звити… звати тебе?
— Хм-хі. А дуже кумедна. Але що «бо»?
— Нічого.  — вона встала та хотіла розвернутися, але незнайомець поклав руку на плече і почав говорити.
— Обмовилась, правда?  — у мить, лише за одну мить його голос став холодним та серйозним. Рука піднімалася до шиї, гладила по щоці.
Евелін трохи зашарілася. Ледве почала говорити.
— Що ти робиш?
Вона не встигла це договорити, як він взяв та притис дівчину до себе.
— Ти така тепла. — його чорні очі вдивлялися у її. — Ти відьма правда ж? Прийшла мене убити? Хто тебе найняв?
— Що? — вона затремтіла. — Що ти таке кажеш?
— Можеш не брехати. Всі хочуть моєї смерті… Просто скажи, хто замовник?
— Що ти мелеш! — Евелін відштовхнула його. — Я тут випадково опинилась. І я не відьма. Тебе мучили кошмари, мені байдуже щодо тебе, але я допомогла і, певно що, дарма.
— А, ясно. То ти не хотіла мене вбити?
— Ні я навіть не знаю хто ти.
— Так. Справді? — він підвівся та пішов до комоду. Почав шурхати там.
— Що ти шукаєш?
— Аммм… гроші.
— Навіщо?
— Ти врятувала мене від кошмарів, дякую. Я справді не міг уже терпіти. Хоча, такого янгола як ти, я не хочу відпускати.
— Що значить не хочеш відпускати? — Евелін теж піднялася.
— Ну, якщо хочеш, то можеш залишитися тут. Я вельми вдячний, але мені також потрібна охорона.
— Ти не представився.
— Що? Ааа, я Адріан Мілео. Наступник трону Срібного королівства, але я хворий. І, можливо, на трон сяде мій старший брат.
Евелін почула кроки. Вона тінню проскочила до Адріана і стала ззаду. Закрила йому рукаю рот, а іншою тримала за груди. Почала сіяти магію.
Адріан пручався, але коли до кімнати зайшов високий чоловік, перестав. Чари Евелін одразу затьмарили його розум. Він бачив те, що Евелін йому показувала.
Це був молодий чоловік 20-25 років. Місячне світло з вікна падало на окремі обриси його обличчя. Було видно маленьку хитру борідку, невеличкий шрам на щоці. Вдягнений він був у лати, що виблискували під місячним сяйвом. Він йшов безшумно до ліжка Адріана, тільки інколи чулися потріски дерев’яної підлоги.
Підійшовши до місця, де мав би лежати Адріан — злісно всміхнувся і дістав ножа.
Евелін відчула, як калатає серце парубка. Але досі тримала його та чоловіка у своєму мареві.
Чоловік підняв високо ножа та вдарив просто в груди, там де серце. Декілька разів повторив. Витер кров об білу подушку і сказав: «Прощай».

Коли чоловік пішов, Евелін відпустила Адріана. Хлопець шокований спустився на коліна.
Евелін подивилася на ліжко. Навколо літало пір’я з перини. Було пробито подушку і матрац.  Вона відійшла та присіла біля Адріана.
— Це був мій брат. Гха-гах. — він задихався, робив глибокі різкі вдихи. — Як ти це зробила?
— Я Бог. Віриш ти чи ні, але я Богиня ілюзії. Я…— вона вагалася. — Я втрапила в халепу. І я не можу повернутися на небо. Тому, якщо мені допоможеш, я віддячу не менше.
— Що? — він підвівся і підвів Евелін. — Ти мене урятувала… дякую. Що я можу зробити для тебе?

Синопсис